Методичні вказівки практичних занять з курсу інфекційних хвороб для студентів 5 курсу медичного факультету 2010



Сторінка5/9
Дата конвертації20.03.2017
Розмір1.74 Mb.
ТипМетодичні вказівки
1   2   3   4   5   6   7   8   9

- широке поширення вірусних гепатитів (ВГ) у світі. Більш як 2 млрд. осіб із 6 млрд., які проживають на Землі, протягом життя перенесли в тій чи іншій формі вірусний гепатит В (ВГВ), а біля 400 млн. лишилися носіями НВsАg на все життя. Кожного року у світі від гострого ВГВ та його наслідків помирає від 1,5 до 2 млн. осіб, з них: біля 100 тис. від блискавичного гепатиту, 500 тис. - від гострого гепатиту, біля 700 тис. – від цирозу печінки та 300 тис. – від первинної гепатокарциноми. За останні 15-20 років від ВГВ померло більше людей, ніж від бойових дій за час другої світової війни. Вірусний гепатит С (ВГС) є найбільш розповсюдженою у світі хворобою печінки. На сьогодні в світі кількість хронічних носіїв ВГС знаходиться в межах від 150 до 500 млн. В індустріальних країнах Європи ВГС є причиною 20 % гострого гепатиту, 70 % - хронічного гепатиту, 40% - термінальних стадій цирозу, 60 % - гепатоцелюлярної карциноми і 30 % - трансплантації печінки. В 1973 році ВООЗ прийняла рішення про необхідність роздільної реєстрації сироваткового гепатиту та фекально-орального, а захворювання, що вони зумовлюють, називати вірусним гепатитом В та вірусним гепатитом А (ВГА). Раніше ВГА спостерігався переважно у дітей, тому входив у групу так званих «дитячих» захворювань. У дітей спостерігаються переважно легкі форми захворювання, без симптому жовтяниці у 75-80 % всіх випадків хвороби. Але в останній час спостерігається значне зростання захворюваності на ВГА серед дорослого населення із домінуванням більш тяжких форм, що супроводжуються жовтяницею, значною тривалістю захворювання та взагалі більш тяжким перебігом. Захворюваність на ВГЕ реєструється переважно в регіонах, що мають жаркий клімат та низький рівень санітарної культури – це, перш за все, країни Азії, Африки, Південної Америки, де ВГЕ є причиною 50% всіх випадків гострого вірусного гепатиту. Хворіють переважно люди від 15 до 40 років. У випадку захворювання на вірусний гепатит Е (ВГЕ) вагітних летальність досягає 20-40 %.

- відсутність перехресного імунітету, що дозволяє людині неодноразово протягом життя хворіти ВГ різної етіології.

Все це обумовлює необхідність кожному лікарю знати клінічну картину цих інфекцій залежно від етіологічного чинника, своєчасно вміти встановити діагноз, надати допомогу при виникненні невідкладних станів і призначити адекватну терапію.


Контрольні питання:

  1. Джерело інфекції та шляхи зараження при гострих ВГ.

  2. Класифікація вірусних гепатитів.

  3. Групи ризику при гострих ВГ.

  4. Основні клінічні форми гострих вірусних гепатитів.

  5. Варіанти перебігу переджовтяничного періоду гострих ВГ.

  6. Основні клінічні прояви жовтяничного періоду гострих ВГ.

  7. Варіанти перебігу гострого вірусного гепатиту Д. Клінічні прояви.

  8. Ускладнення та наслідки гострих ВГ.

  9. Критерії тяжкості гострих вірусних гепатитів.

  10. Ультразвукова діагностика при гострих ВГ.

  11. Характер лабораторних змін при гострих ВГ.

  12. Специфічна діагностика гострих ВГ.

  13. Основні етапи патогенезу гострої печінкової енцефалопатії.

  14. Основні клінічні прояви гострої печінкової енцефалопатії.

  15. Характер лабораторних змін при гострій печінковій енцефалопатії.

  16. Принципи лікування гострих ВГ.

  17. Принципи дієтичного харчування при гострих ВГ.

  18. Принципи лікування гострої печінкової енцефалопатії.

  19. Неспецифічна та специфічна профілактика гострих ВГ.

  20. Правила виписки зі стаціонару хворих на ВГ.

  21. Прояви загальноінтоксикаційного синдрому при ВГА.

  22. Особливості перебігу ВГЕ.

  23. Що характерно для ВГД (ко-інфекції)?

  24. Маркери гостроти процесу при ВГ.

  25. Що застосовують у лікуванні гострого ВГД (суперінфекція)?

  26. Можливі поєднання мікст-гепатитів.

  27. HBsAg, його зв'язок з ВГВ.

  28. Вплив віку та сезонності на захворюваність ВГ.

  29. Періоди циклічного перебігу хвороби.

  30. Характеристика варіантів початкового періоду хвороби: диспептичного, астеновегетативного, грипоподібного, артралгічного (псевдоревматичного), змішаног

  31. Патогенетичне обгрунтування окремих симптомів гепатиту в жовтяничному періоді.

  32. Зміна показників пігментного обміну при ВГ: білірубін крові, його фракції, пігменти сечі і калу.

  33. Особливості перебігу ВГ у вагітних, у похилому віці, у хворих на цукровий діабет.

  34. Патогенез та клініка ускладнень ВГ: гепатаргії, печінкової коми, ураження жовчних шляхів, набряково-асцитичного синдрому, геморагічного діатезу.

  35. Диференційний діагноз початкового періоду ВГ з гострим гастритом, харчовою токсикоін-. фекцією, сальмонельозом, грипом, адено- та ентеровірусними захворюваннями, інфекційним мононуклеозом.

  36. Диференційний діагноз жовтяничного періоду ВГ з медикаментозними та токсичними гепатозами, обтураційними та гемолітичними жовтяницями, функціональними гіпербілірубінеміями, цирозом печінки, жовтяничною формою лептоспіроз

  37. Характеристика дієтичних столів № 5 та 5а

  38. Покази та протипокази для призначення глюкокортикостероїдів при ВГ.

  39. Комплексне лікування хворих на ВГ з гострою та підгострою печінковою енцефалопатією, гепатонекрозом.

  40. Терміни спостереження за перехворілими ВГ у КІЗі поліклініки.

  41. Показання для санаторно-курортного лікування реконвалесцентів.

  42. Шляхи профілактики ВГВ у медичних закладах.

  43. Гіпербілірубінемії.

Завдання:

1. Скласти схему перебігу ВГ, а при ВГВ відмітити періодичність виявлення окремих маркерів інфекції.

2. Назвати біохімічні, імунологічні та інструментальні методи обстеження.

3. Скласти таблицю диференційної діагностики з інфекційним мононуклеозом, ерсиніозами, пігментними гепатозами, обтураційними та гемолітичними жовтяницями, лептоспірозом.

4. Визначити варіанти перебігу вірусних гепатитів на основі самостійного обстеження хворих.

5. Скласти схему інтенсивної терапії фульмінантної форми хвороби.

6. Загальна класифікація вірусних гепатитів.

7. Особливості вірусних гепатитів різної етіології.

8. Тривалість окремих періодів хвороби при ВГ різної етіології.

9. Серологічні маркери ВГ та їх значення.


ТЕМА № 11.

Лабораторна діагностика вірусних гепатитів. Лікувальна тактика при гострих вірусних гепатитах. Хронічні вірусні гепатити. Вірусний гепатит С

Актуальність.

Зростання та поширення у світі інфекцій, спричинених HCV та іншими збудниками хронічних вірусних гепатитів, надзвичайно висока частота їх негативних наслідків обумовлюють актуальність вивчення не тільки патогенезу, клінічних форм, а й лабораторної діагностики, лікування, ускладнень та наслідків цих хвороб. Не менше третини інфікованих HCV хворіє на хронічний вірусний гепатит (ХВГ), цироз печінки (ЦП) та гепатоцелюлярну карциному (ГЦК).

Найчастішим чинником ХВГ, у тому числі й в Україні, на разі вважається саме HCV, який, в залежності від субтипу, викликає хронізацію хвороби у 60 – 90% випадків. Цим збудником інфіковано, за різними оцінками, від 400 до 700 млн. населення планети, серед яких не менш, як у 300 млн. є ознаки хронічного ураження печінки, із них щороку гинуть більше 10 млн. Якщо не прийняти невідкладні заходи, то через 10 – 20 років смертність від HCV – інфекції та її наслідків збільшиться в 3 рази і значно перевищить цей показник при ВІЛ - інфекції. За цей час, згідно прогнозів ВООЗ, ХГС стане головною проблемою національних органів охорони здоров’я.

ХГС є переважно хронічною інфекцією, гострі форми його діагностують вкрай рідко. Часто ця хвороба вперше проявляється вже на стадії цирозу печінки або й первинної гепатокарциноми. Іншими поширеними хронічними ХГ є ХГВ і ХГД. Парентеральні вірусні гепатити загалом є найпоширенішими хронічними вірусними інфекціями у світі, їх питома вага суттєва й серед гострих вірусних інфекцій.

Значну проблему для охорони здоров’я всього світу становить вірусний гепатит В. Згідно оцінок експертів ВООЗ, лабораторні ознаки контакту зі збудником цієї інфекції мають близько 4 млрд населення планети, а самим збудником на разі інфіковано майже 400 мільйонів людей. Від захворювань печінки, спричинених вірусом гепатиту В, у світі щороку помирає від 1,5 до 2 млн. хворих, у тому разі лише від ГЦК – 500 000 – 600 000 чоловік (5 місце серед летальності від злоякісних пухлин). Наслідки HBV-інфекції серед усіх причин смерті займають 10 місце у світі. В Росії поширенність HBV-інфекції є середньою у світі й коливається від 2 до 7 %. В Україні носіями вірусу є близько 1 млн осіб й, на відміну від країн Північної Америки та Європи, немає значного зниження захворюваності на гострий ГВ.

Актуальність ВГD обумовлена значним поширенням вогнищ інфекції у країнах Південної Америки, Центральної Африки, Балкан, Південної Європи, Близького Сходу та деяких регіонах Росії. У деяких країнах, в тому числі й досить популярних серед туристів (Кенія, Єгипет, Турція, Венесуела, Південна Італія) від 20 до 60 % хворих на ХГВ водночас мають маркери й HDV – інфекції. Приблизно 5 – 10 % хворих на інтегративний ХГВ („носіїв HBsAg”), тобто від 20 до 40 млн населення Землі, інфіковані HDV. До зони з високою ендемічністю HDV – інфекції відносять Румунію, південь Молдови та деякі регіони Росії (Якутія, Тува). У Білорусі, у регіонах Росії, що межують з Україною, рівень „носійства” HDV складає від 1,5 до 4,3 %. Серед хворих на гострий ГВ у Москві маркери HDV – інфекції виявляли у 7,4 %, у Молдові – у 28,9%, у Білорусі – в 75 %. В Україні поширеність ВГD є відносно низькою й коливається у Києві від 1,8 до 3, 6 % серед дорослих хворих на ХГВ, що не вживають наркотики й неінфіковані ВІЛ. Але у Східній Україні коінфекція HDV реєструється у 5 – 7,8 % випадків, суперінфекція – у 14,9 – 22,6 %.



Обстежують та лікують хворих на хронічні вірусні гепатити не тільки інфекціоністи, але й дільничі терапевти, лікарі сімейної медицини, швидкої та невідкладної допомоги, гастроентерологи. Враховуючи широку поширеність випадків хвороби, професійний характер захворюваності на ГВ й ГС, можливість фульмінантного розвитку деяких ВГ, вміти вчасно діагностувати, лікувати та запобігати їх прогресуванню має кожен лікар будь-якої спеціальності.

Контрольні питання:

  1. Визначення понять „гострий та хронічний ВГ”.

  2. специфічні маркери ВГС.

  3. Лабораторні показники цитолізу.

  4. Лабораторні показники холестазу.

  5. Лабораторні показники мезенхімально – запального синдрому.

  6. Лабораторні показники тяжкості ВГС.

  7. Лабораторні ознаки розвитку печінкової недостатності у хворих на ХВГ.

  8. Предиктори успіху противірусної терапії хворих на ХВГ

  9. Поширеність хронічних ВГ в Україні та їх етіологічна структура.

  10. Сучасні погляди на етіологію, патогенез хронічних ВГ та їх найпоширеніших ускладнень, несприятливих наслідків.

  11. Клінічні класифікації хронічних ВГ та їх ускладнень.

  12. Особливості лабораторної діагностики та лікування.

  13. Частота та характер ускладнень і несприятливих наслідків перебігу при різних ХВГ залежно від їх етіології.

  14. Принципи специфічної та неспецифічної лабораторної діагностики ГС і хронічних ВГ, їх ускладнень.

  15. Принципи найбільш необхідної інструментальної діагностики ХВГ.

  16. Провести диференціальну діагностику з іншими подібними інфекційними та неінфекційними хворобами.

  17. Характеристика головних збудників ХВГ (HBV, HCV, HDV), їх вплив на основні органи-мішені.

  18. епідеміологічні особливості збудників ГС та інших ВГ.

  19. Типова клінічна картина різних форм хронічних ВГ.

  20. Діагностика ускладнень та невідкладних станів, що можуть виникнути у хворих на хронічні ВГ.

  21. Найважливіші сучасні методи лабораторного обстеження хворих на ГС та інші хронічні ВГ залежно від їх етіології, ускладнень, невідкладних станів, їх клінічне значення.

  22. Механізм дії основних препаратів, які використовуються для лікування хворих на ГС та інші хронічні ВГ залежно від їх етіології, ускладнень та невідкладних станів.

  23. Призначити адекватне лікування основного захворювання.

  24. Надати допомогу при розвитку невідкладного стану.

  25. Етіологічні особливості HCV.

  26. Патогенетичні особливості HCV- інфекції.

  27. У патогенезі ХВГ відіграють найбільш важливу роль наступні фактори….

  28. Клінічна картина HBV та HCV – інфекцій й оцінка тяжкості перебігу гепатит

  29. Загальний аналіз крові у хворих на хронічні вірусні гепатити.

  30. Головні методи специфічної діагностики ГС та інших ХВГ.

  31. Особливість неспецифічної лабораторної діагностики ХГС.

  32. Перелік обов’язкових специфічних обстежень, необхідних хворим на ГС.

  33. Діагноз ХГВ у реплікативній фазі.

  34. Значення визначення HbeAg у хворих на ХВ.

  35. Визначення вмісту DNA HBV у плазмі крові.

  36. Гістоморфологічне дослідження біоптатів печінки.

  37. Стадії фіброзу печінки.

  38. Особливості лікування хворих на гострий та хронічний ГС.

  39. Специфічна терапія хронічного гепатиту С.

  40. Специфічна терапія хворих на ХГВ.

  41. Профілактика ГС та інших ХВГ.

Завдання:

1. Скласти схему: патогенез окремих клінічних симптомів ХВГ.

2. Скласти таблицю: лабораторна діагностика головних синдромів у хворих на ГС та інші хронічні вірусні гепатити.

3. Скласти таблицю: лабораторні критерії оцінки тяжкості перебігу хронічного гепатиту.

4. Скласти схему: клінічна інтерпретація результатів головних й додаткових методів біохімічних досліджень у хворих на ВГ з парентеральним механізмом передачі.

5. Специфічні маркери ВГ з парентеральним механізмом передачі та їх клінічне значення.

6. Класифікація хронічної HBV – інфекції залежно від спектру її маркерів.

7. Критерії класифікaції Child -Pugh для визначення ступеня печінкової недостатності.

8. Система оцінок активності запалення й фіброзу печінці за шкалою METAVIR.

9. Показання до пункційної біопсії печінки та умови, за яких можна від неї відмовитись.


ТЕМА № 12.

ВІЛ-інфекція. СНІД-асоційовані інфекції та інвазії

Актуальність.

ВІЛ-інфекція - це більше, ніж звичайна проблема системи охорони здоров’я. Вона являє собою загрозу для громадського та економічного розвитку країн та континентів, для людей у найбільш плідний період їхнього життя, матерів та дітей, сімей та народів, порівняний з екологічною катастрофою [ВОЗ, 2004]. Масштаби кризи, пов'язаної із СНІД перевершили всі найгірші сценарії десятирічної давності. Десятки країн охоплені повномасштабними епідеміями ВІЛ/СНІД і ще більше знаходяться на межі епідемії. Люди, що захворіли на СНІД, помирають протягом 2 – 3 років. З метою стримування подальшого розповсюдження ВІЛ-інфекції пропонуються різні форми профілактичної роботи. Основною проблемою сучасної профілактики ВІЛ-інфекції/СНІД є дисоціація між рівнем профілактичних знань і поведінкою представників уразливих груп.

Проблема ВІЛ/СНІДу в Україні, не зважаючи на всі зусилля державних, неурядових та міжнародних організацій, залишається надзвичайно актуальною та гострою. Масштаби епідемії ВІЛ-інфекції/СНІДу в Україні продовжують зростати, що свідчить про недостатню ефективність профілактичних заходів. Крім того, не зважаючи на те, що за останні роки збільшились державні асигнування на боротьбу з ВІЛ/СНІДом, поки не вдалось подолати невідповідність між фінансуванням і потребами в ньому, що є основною перешкодою на шляху приборкання поширення ВІЛ/СНІДу.

Система охорони здоров'я уже відчуває негативний вплив поширення ВІЛ-інфекції/СНІДу, уже зараз у населення зростає потреба в медичних послугах. Але медичної допомоги буде потребувати все більша кількість людей працездатного віку, ті особи, котрі при відсутності цього захворювання не були б активними споживачами медичних послуг. Загальна кількість ВІЛ-інфікованих громадян України, згідно з оцінками експертів, в 2014 році досягне 480-820 тис. Розповсюдження ВІЛ-СНІДу загострить і без того несприятливу демографічну ситуацію в Україні. Без СНІДу низькі рівні народжування призвели б до скорочення населення країни в 2014 році до 44,2 млн. людей, зі СНІДом буде втрачено ще 300-500 тис., із-за чого загальна кількість населення в 2014 році ймовірно може скоротитися до 43,9- 43,7 млн. чоловік.

Погіршення ситуації із захворюванням на ВІЛ-інфекцію та зростання кількості хворих на СНІД обумовлено низкою соціально-економічних та медичних причин. Провідними є погіршення соціально-економічної ситуації, недосконала система інформування  та просвіти населення з питань запобігання ВІЛ-інфекції, прогалини в системі статевого виховання, недостатнє фінансування заходів профілактики та лікування, невідповідність наявної інфраструктури медичної та соціальної допомоги темпам поширення епідемії.

Україна визнала проблему ВІЛ/СНІДу пріоритетним напрямком в охороні здоров'я та соціального розвитку. Уряд країни, взявши на себе низку стратегічних зобов'язань, спільно з міжнародними і неурядовими організаціями докладає багато зусиль для їх виконання та подолання епідемії ВІЛ-інфекції/СНІДу. В той час, коли лікування, догляд та підтримка для людей, яких вже торкнулася епідемія, є критичними, колективні зусилля насамперед мають бути спрямовані на запобігання нових випадків інфікування ВІЛ.

Поширення ВІЛ-інфекції в Україні триває вже 20 років, але епідемічного характеру епідемія набула, відколи збудник СНІДу потрапив у середовище ін'єкційних наркоманів.

Епідемічна ситуація, незважаючи на неухильні зусилля держави, міжнародних і національних неурядових організацій ще не має тенденції до стабілізації. Масштаби епідемії ВІЛ-інфекції/СНІДу в Україні продовжують зростати.

Особливістю епідемії ВІЛ-інфекції/СНІДу в Україні є той факт, що її рушійною силою все ще залишаються споживачі ін'єкційних наркотиків, а однією із основних проблем у боротьбі з ВІЛ-інфекцією/СНІДом на сьогодні є небезпечне споживання ін'єкційних наркотиків. Однак, в останній час відбувається тенденція до генералізації епідемії ВІЛ-інфекції, що характеризується залученням в епідемічний процес загального населення, домінуванням статевого шляху передачі ВІЛ внаслідок виходу епідемії за межі уразливих груп. Ми стоїмо на порозі генералізації епідемії ВІЛ-інфекції/СНІДу і повинні усвідомити, що лише консолідація всіх зусиль та чітка координація дій може дозволити зупинити негативні тенденції. Протягом останніх років в Україні спостерігається "фемінізація епідемії ВІЛ-інфекції". Нині серед залученого в епідемію дорослого населення близько 42% припадає на долю жінок.


Контрольні питання:

1. Особливість та своєрідність збудника хвороби.

2. Особливості реплікації, співставлення з іншими представниками групи ретровірусів.

3. Характер цитопатогенної дії віруса.

4. Дія ВІЛ на імунну систему організму.

5. Механізми зараження ВІЛ.

6, Методи вивчення клітинної імунної відповіді при СНІДі.

7. Симптоми і синдроми, при яких необхідно обстежувати на СНІД.

8. Особливості перебігу пневмоцистної пневмонії та інших опортуністичних інфекцій при СНІД.

9. Перебіг саркоми Капоші, клінічні форми.

10. Основні форми ураження ЦНС.

11. Контингенти, які підлягають обстеженню на СНІД.

12. Особливості імунодіагностики; методи специфічної та неспецифічної діагностики СНІДу.

1З. Профілактика СНІДу, організація і особливості санітарно - освітньої роботи.

14. Законодавство України у боротьбі зі СНІДом.
Завдання:

1. Скласти схему імунологічного обстеження на СНІД.

2. Скласти схему шляхів розповсюдження і механізму зараження при СНІДі.

3. Скласти комплекс опорних симптомів, характерних для СНІДу.



ТЕМА № 13.

Загальна характеристика інфекційних хвороб із трансмісивним механізмом передачі. Малярія. Синдром тривалої гарячки невідомого генезу. Бруцельоз. Сепсис.

Актуальність.

Трансмісивні інфекції – захворювання, основною умовою виникнення яких є наявність комахи – переносника, за її відсутності людина – носій інфекції – небезпеки для оточуючих не становить.

Розрізняють 2 типи трансмісивних захворювань: ендемічні та епідемічні. Визначають належність до тієї чи іншої групи наступні фактори:


  • зона розповсюдження основного джерела (резервуара) інфекції;

  • зона розповсюдження переносника (кліщі, москіти, комарі, блохи, воші та ін)

Малярія — гостра трансмісивна інфекційна хвороба, якій властиві періодичні приступи гарячки, збільшення печінки та селезінки, анемія. Її спричиняють чотири види плазмодіїв: триденну малярію — Р. vivax, чотириденну — Р. malariae, особливий вид триденної — Р. ovale, тропічну — Р.falciparum. Збудник проходить складний життєвий цикл із зміною двох хазяїв: безстатевий (шизогонія) — в організмі людини чи хребетних тварин та статевий (спорогонія) — в організмі комарів роду Anopheles.

Сьогодні малярія реєструється у понад 100 країнах. Найбільш поширена триденна малярія, однак 98% усіх летальних наслідків зумовлено тропічною малярією. Ареал овале-малярії невеликий, він займає частину Західної і Центральної Африки, зустрічається спорадично в країнах західної частини Тихого океану. Активні осередки малярії є в Узбекистані, Таджикистані, Азербайджані. Завдяки проведенню широкого комплексу протиепідемічних заходів на території України після 1951 року малярія практично не виявлялась. Однак ситуація з цією інфекцією у світі залишається напруженою і в останні роки погіршується. Частішають випадки завозу малярії в нашу країну. Введення поливного огородництва створює умови для збільшення чисельності комарів, у тому числі малярійних, а це сприяє виникненню місцевих випадків хвороби.

Під т.з. «синдромом тривалої гарячки невідомого ґенезу» (СТГНГ) може маскуватися широке коло як інфекційних, так і неінфекційних хвороб. Насамперед доцільно визначитися з самим терміном СТГНГ. На сьогодні вважається можливим його використовувати як попередній діагноз, якщо лихоманка триває не менш ніж 5-7 діб, проведені рутинні лабораторні та інструментальні дослідження не дозволили встановити діагноз. Визначено, що серед причин СТГНГ можуть бути інфекційні хвороби, туберкульоз, онкологічні та гематологічні захворювання, сепсис та системні захворювання сполучної тканини. Треба зауважити, що в патогенезі багатьох інфекційних хвороб можливий етап «сепсису» (черевний тиф, менінгококцемія, псевдотуберкульоз, єрсиніоз, висипний тиф). Сепсис же визначають як поліетіологічне захворювання, часто викликане умовно-патогенною флорою. Однак, у практичній діяльності, якщо у хворого реєструється СТГНГ, найчастіше проводиться цілеспрямована діагностика на виявлення саме інфекційних хвороб.

Щодо інфекційного ґенезу тривалих лихоманок перші серйозні дослідження були зроблені на острові Мальта англійськими лікарями. У 1886 р. Д. Бруц із селезінки солдата, загиблого від мальтійської лихоманки, виділив мікроорганізм, який отримав в чистій культурі. Цей мікроорганізм був названий «мальтійським мікрококом». З цього часу почалося системне вивчення бруцельозу. Захворювання на бруцельоз реєструється у всьому світі, особливо в регіонах з розвиненим тваринництвом. Висока чутливість до бруцельозу майже всіх сільськогосподарських тварин та легкість інфікування утруднюють контроль за цією інфекцією, а поліморфізм клінічних проявів утруднює діагностику.

До теперішнього часу не вирішена проблема лікування бруцельозу, оскільки збудник є внутріклітинним паразитом, що знижує ефективність антибактеріальної терапії. Бруцельоз не тільки позбавляє людину працездатності на тривалий час, але й приводить до інвалідизації.

Не менш важливе місце в інфектології займає проблема сепсису, що пов'язано зі значною частотою захворювання, високою летальністю і значними економічними збитками. Термін «сепсис» - інтернозологічне поняття, що визначає динамічний стан, пов'язаний з генералізацією інфекційного процесу. Летальність при сепсисі досягає 40-70%. Все це обумовлює необхідність активного вивчення станів, що перебігають із синдромом тривалої лихоманки неясного генезу.


Контрольні питання:

  1. Етіологічні чинники, які викликають малярію, розповсюдженість малярійних плазмодіїв в різних регіонах світу.

  2. Епідеміологія малярії.

  3. Патогенез малярії.

  4. Клінічні прояви малярії за типового перебігу з урахуванням збудника, який викликав захворювання.

  5. Особливості клінічного перебігу в залежності від збудника, який викликав захворювання.

  6. Патогенез, термін виникнення і клінічні прояви ускладнень малярії.

  7. Лабораторна діагностику малярії.

  8. Принципи лікування малярії.

  9. Правила виписки хворих на малярію.

  10. Принципи особистої профілактики малярії.

  11. Прогноз малярії в залежності від збудника, який викликав захворювання.

  12. Джерело інфекції при малярії та шляхи передачі малярії.

  13. Фактори патогенності малярійних плазмодіїв.

  14. Патогенез малярії.

  15. Стадії розвитку малярійного плазмодію у тканинній фазі та еритроцитарній фазі.

  16. Стадії циклічного клінічного перебігу малярії.

  17. Опорні симптоми малярії у розпалі хвороби.

  18. Клінічні прояви порушень з боку нервової системи при малярії.

  19. Вид температурної кривої при малярії.

  20. Наслідки малярії.

  21. Основні причини летальності при малярії

  22. Специфічні ускладнення малярії.

  23. Поняття про ранні та пізні рецидиви при малярії.

  24. Гемограма хворого на малярію у розпалі хвороби.

  25. План обстеження хворого при підозрі на малярію.

  26. Методи специфічної діагностики малярії.

  27. Етіотропна терапія малярії. Дози, шлях введення, тривалість призначення.

  28. Правила виписки із стаціонару хворого на малярію.

  29. Препарати для лікування малярії.

  30. Невідкладна допомога при малярійній комі.

  31. Клініка гемоглобінурійної лихоманки, можливі причини її виникнення.

32. Визначення поняття “синдром тривалої гарячки нез´ясованого генезу”.

33. Фактори патогенності бруцел.

34. Стадії патогенезу бруцельозу.

35. Клінічна класифікація бруцельозу.

36. Клінічна характеристика гострого бруцельозу.

37. Клінічна характеристика хронічного бруцельозу.

38. Клінічна характеристика резидуального бруцельозу.

39. Характеристика лихоманки при бруцельозі.

40. Наслідки бруцельозу.

41. Методи специфічної діагностики бруцельозу, їх інтерпретація.

42. Етіотропна терапія бруцельозу.

43. Принципи патогенетичної терапії.

44. Правила виписки хворих із стаціонару.

45. Диспансерне спостереження за реконвалесцентами бруцельозу.

46. Профілактика бруцельозу.

47. Патофізіологічне визначення поняття «сепсис».

48. Етіологічна структура сепсису.

49. Шляхи передачі і вхідні ворота при сепсисі.

50. Характеристика чинників патогенності при грам - позитивному і грам-негативному сепсисі.

51. Стадії патогенезу сепсису.

52. Клінічна класифікація сепсису.

53. Клініко-лабораторні ознаки, що характеризують поняття «сепсис».

54. Ускладнення, які розвиваються при сепсисі.

55. План обстеження хворого на сепсис.

56. Гемограма у хворого на сепсис.

57. Методи діагностики сепсису та інтерпритація отриманих результатів.

58. Принципи лікування хворого на сепсис.

59. Клінічна характеристика невідкладних станів при сепсисі.

60. Профілактика сепсису.

61. Характеристика основних клінічних синдромів сепсису, які визначають поліорганні ураження.

62. Характеристика джерела, шляхів передачі при бруцельозі.

63. Кров'яна шизогонія та її особливості при різних формах малярії.

64. Методика приготування мазка і товстої краплі для діагностики малярії, особливості приготування товстої краплі.

65. Правила мікроскопії при паразитологічних дослідженнях.

66. Диференціальна діагностика малярійних паразитів людини в мазку крові.

67. Практичне значення виявлених у периферичній крові дрібних, нерідко численних, кілець в еритроцитах і гаметоцитів півмісяцевої форми.

68. Вказати період хвороби при наявності тільки трофозоїтів на стадії “кільц

69. Чотири ступені паразитемії і їх діагностичне і прогностичне значення.

70. Значення серодіагностики в розпізнаванні затяжних форм малярії з переважно вісцеральними проявами.

71. Фактори, що впливають на перебіг спорогонії.

72. Особливості спорогонії плазмодіїв різних видів, шизогонія при тропічній малярії.

73. Стадії малярійного пароксизму.

74. Малярійна кома.

75. Алгідна форма тропічної малярії.

76. Особливості імунітету при малярії.

77. Диференціальний діагноз малярії із сепсисом, бруцельозом, черевним і поворотним тифами, спірохетозом, кліщовим рикетсіозом, гарячкою папатачі і гарячкою денге, лептоспірозом, вісцеральним лейшманіозом, менінгококовою інфекціє

78. Схема застосування гематошизотропних, гістошизотропних, гамонтоцидних і гамонтостатичних хіміотерапевтичних препаратів.

79. Невідкладна терапія малярійної коми.

80. Препарати і схеми лікування хлорохінрезистентної малярії.
Завдання:

1. Скласти схему перебігу триденної, чотириденної і тропічної малярії.

2. Назвати препарати, описати механізм їх дії і скласти схему лікування основних клінічних форм малярії.

3. Опрацювати таблицю диференціальної діагностики малярії з бруцельозом, поворотним тифом, сепсисом.

4. Практично засвоїти методику забору крові, приготування препаратів і мікроскопію товстої краплі і мазка.

5. Описати при мікроскопії характерні ознаки основних видів збудника.

6. Скласти пам'ятку для осіб, які від’їзжають в ендемічні з малярії райони.

7. Особливості малярії, викликаної різними плазмодіями.


ТЕМА № 14.

Трансмісивні хвороби, що передаються через укуси кліщів: кліщовий енцефаліт, хвороба Лайма. Рикетсіози.

Актуальність.

Хвороба Лайма (кліщовий бореліоз) є природно–вогнищевою інфекцією з трансмісивним механізмом передачі, у зв’язку з чим вона часто реєструється у різних куточках світу у вигляді спорадичних, рідше групових випадків. Для захворювання характерна літньо–осіння сезонність (травень–вересень), хворіють люди активного віку (20-50 років), пов’язані з роботою у лісовій місцевості (лісничі, звіролови, працівники тваринництва), а також туристи і збирачі лісових грибів та ягід. Хвороба реєструється у країнах Північної Америки, а також Європи, Азії та Австралії. В Україні захворювання реєструється на заході, а також на території Українського Полісся. Періодично випадки хвороби Лайма виявляються серед відвідувачів лісопаркової зони Києва та Київської області. Розповсюдженості хвороби сприяють постійна циркуляція збудника серед диких тварин, важкість проведення дезінсекції через технічні та матеріальні труднощі, висока чутливість людини до хвороби.

Клінічна актуальність кліщового бореліозу зумовлена відсутністю настороженості лікарів до цієї патології, тривалістю перебігу інфекції, ознаками ураження багатьох органів та систем, складністю ранньої діагностики (при спорадичних випадках більшість хворих потрапляє в інфекційний стаціонар не раніше 2 тижня хвороби), ризиком виникнення важких ускладнень.



Кліщовий енцефаліт – трансмісивна природно-вогнищева інфекція. Основними резервуарами та переносниками збудника є іксодові кліщі, додатковими – близько 130 видів гризунів та інших видів диких ссавців, а також деякі птахи. Зона проживання основних резервуарів збудника визначає межі вогнищ інфекції. Вогнища кліщового енцефаліту виявлені на Далекому Сході, в лісових районах Сибіру, Уралу, Європейської частини Росії, у Східній Європі, Скандинавії. Захворюваність кліщовим енцефалітом має сезонний характер (весняно-літній). Зважаючи на відносно невисоку інфікованість кліщів у природних вогнищах (1-3 %, іноді до 20 %), захворювання носить спорадичний характер. Можливі спорадичні випадки кліщового енцефаліту на території України, де природні вогнища розташовані у лісових районах Західної України та українського Полісся.

Каталог: uploads -> repository -> infectio
infectio -> Методичнарозробк а
infectio -> Методичні вказівки для організації самостійної роботи студентів 5 курсу медичного факультету
infectio -> Програма навчальної дисципліни для студентів вищих медичних закладів освіти
infectio -> Робоча програма елективного курсу для студентів 6-го курсу
infectio -> Робоча програма для студентів 6-го курсу за фаховими спрямуваннями
infectio -> Міністерство охорони здоров’я України Національна медична академія післядипломної освіти
infectio -> Методичнарозробк а
infectio -> Методичнарозробк а
infectio -> Методичнарозробк а


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка