Методичні вказівки практичних занять з курсу інфекційних хвороб для студентів 5 курсу медичного факультету 2010



Сторінка7/9
Дата конвертації20.03.2017
Розмір1.74 Mb.
ТипМетодичні вказівки
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Лептоспіроз належить до найбільш розповсюджених зоонозних інфекцій. Він зустрічається на всіх континентах, а в Україні спостерігається тенденція до зростання захворюваності на цю недугу. Саме через те, що основним джерелом інфекції є гризуни (рідко – домашні тварини), формуються стійкі природні та міські вогнища, які важко контролювати через тривале виділення лептоспір зовні здоровими тваринами. Висока сприйнятливість людини та легкість інфікування обумовлюють можливість зараження під час перебування в природних вогнищах лептоспірозу. Така можливість не виключається також за наявності інфікованих гризунів у житлових приміщеннях, складах, фермах, під час догляду за хворими домашніми тваринами. Боротьба з лептоспірозом складна через поліорганність уражень, що проявляються поліморфізмом клінічних ознак.


У відповідності із епідеміологічною класифікацією геморагічні гарячки (ГГ) поділяються на: комарині – денге, жовту ГГ, Чикунгунья, долини Ріфт; кліщові-омську, Конго-Крим; ГГ з множинними механізмами передачі -Ласса, Ебола, Марбург, аргентинську, ГГНС, болівійську, венесуельську ГГ; внутрішньолікарняні (переважно кров’яні) – Ебола, Марбург, Ласса, Конго-Крим, аргентинську, болівійську.

Геморагічні гарячки набули за останні роки важливого значення в інфекційній патології людини, внаслідок суттєвого поширення у світі, високої контагіозності деяких із них, тяжкого перебігу, значного рівня летальності, складностей клінічної діагностики.

Жовта гарячка, ГГ Марбург, Ебола, Ласса згідно з Міжнародними медико-санітарними правилами останньої редакції (ММСП,2005р.) входять до переліку конвенційних (карантинних) хвороб.

Міграція населення, пов`язана з трудовою діяльністю, освоєння нових територій змушує людину мимоволі втручатися в екосистеми, що складалися тисячоліттями і, як наслідок, - контактувати з носіями інфекції, що є небезпечним, зважаючи на легкість проникнення збудників в організм. Існуючий сьогодні ендемічний характер захворюваності може приймати вигляд епідемії. Варто пам`ятати і про терористичну небезпеку – можливість застосування збудника як біологічної зброї.

ГГ реєструються на всіх континентах, деякі з них (геморагічна гарячка з нирковим синдромом, Конго-Крим тощо) поширенні і в Україні. Контролювати вогнища інфекції надзвичайно важко, бо резервуаром останньої є гризуни, що розповсюджені скрізь. Тяжкість перебігу захворювання вимагає від лікаря не тільки чіткої діагностики, але й знання алгоритму лікувальних заходів.

Контрольні питання:

1. Основні фактори патогенності лептоспір.

2. Джерело інфекції при лептоспірозі.

3. Коли і чому при лептоспірозі з`являється жовтяниця?

4. Які клінічні синдроми розвиваються при тяжкому лептоспірозі?

5. Охарактеризувати симптоми ураження нирок при лептоспірозі.

6. У які строки може спостерігатись рецидив хвороби при лептоспірозі?

7. Охарактеризувати тромбогеморагічний синдром при лептоспірозі.

8. Назвати специфічні методи діагностики лептоспірозу.

9. Які антибактеріальні препарати застосовують для лікування лептоспірозу?

10. Назвати ускладнення лептоспірозу.

11. Джерело інфекції та механізм зараження при ГГНС.

12. Класифікація ГГНС .

13.Основні ланки патогенезу ГГНС.

14.Основні клінічні синдроми ГГНС.

15.Характер температурної кривої при ГГНС.

16.Ускладнення ГГНС.

17.Критерії діагнозу ГГНС.

18.Характеристика груп препаратів для лікування хворих на ГГНС.

19. Правила виписки реконвалесцентів ГГНС.

20.Особливості ураження нирок про ГГНС.

21.До якого класу мікроорганізмів відносяться збудники ГГ?

22.Ймовірні шляхи передачі ГГ, класифікація ГГ за механізмом передачі.

23.Перелік ГГ, що входять до групи конвенційних інфекційних хвороб.

24.Основні напрямки патогенезу при ГГ.

25.Клінічна класифікація жовтої гарячки.

26.Основні клінічні прояви жовтої гарячки.

27.Характер температурної кривої при жовтїй гарячці.

28.Патогенез тромбогеморагічного синдрому при ГГ.

29.Ускладнення геморагічних гарячок.

30.Характер змін у гемограмі при геморагічних гарячках.

31.Специфічна діагностика ГГ.

32.Критеї діагнозу Жовтої гарячки.

33.Епідеміологічні особливості Жовтої гарячки.

34.Клінічні прояви геморагічної гарячки Конго-Крим.

35.Джерело інфекції та механізм зараження ГГ Конго-Крим.

36.Класифікація ГГ Конго-Крим.

37.Основні клінічні прояви геморагічного синдрому при ГГ.

38.Імунітет при геморагічних гарячках.

39.Критерії діагнозу геморагічної гарячки Конго-Крим.

40.Профілактика Жовтої гарячки.

41.Принципи етіотропної терапії при ГГ.

42.Ознаки внутрішньої кровотечі при ГГ.

43.Найбільш характерні клінічні прояви при ГГ Ебола.

44.Характер висипань при ГГ Марбург.

45.Характерні зміни в гемограмі при ГГ Ебола.

46.Критерії діагнозу при ГГ Ласса.

47.Клінічні особливості ГГ Марбург.

48.Основні причини летальності при ГГ.

49.Принципи патогенетичної терапії при ГГ.

50.Правила госпіталізації, догляду та виписки зі стаціонару.
Завдання:

1. Скласти таблицю: найбільш характерні ускладнення ГГ.

2. Методи специфічної діагностики ГГ.

3. Динаміка бактеріологічних методів діагностики лептоспірозу.

4. Скласти таблицю: диференційна діагностика ГГ: Ласса, Марбург, Ебола.

5. Скласти таблицю: диференційна діагностика ГГ: Жовта, Конго-Крим.


ТЕМА № 17.

Інфекційні хвороби з переважним ураженням нервової системи: сказ, правець. Інфекційні хвороби з переважним ураженням шкіри: бешиха, феліноз. Хвороба від укусу щурів.

Актуальність.

Такі інфекції зовнішніх покривів, як сказ та правець після багатьох років їхнього вивчення й надалі залишаються актуальними. Ще півстоліття тому в Україні щороку реєстрували понад 150 випадків сказу та завдяки вакцинації ця смертельна хвороба почала відступати – наприкінці 90-х спостерігалися лише поодинокі випадки. Останнім часом вірус сказу нагадав про себе знову – так у 2006 році від нього в Україні загинуло четверо осіб: у Одеській, Чернігівській, Кіровоградській та Донецькій областях.

Щорічно в Україні реєструють приблизно 100–108 тисяч осіб, які звертаються у медичні заклади з приводу укусів тваринами, і з них у 60 % існує загроза інфікування сказом. Також кожного року в нашій державі реєструють, у середньому, 2–3 випадки захворювань людей на сказ (усі хворі, померлі від сказу в Україні, звертались за медичною допомогою лише в день появи клінічних ознак цієї недуги).

У наш час сказ зареєстрований у 113 країнах світу і вражає щорічно близько 50 тисяч людей, які контактували з тваринами - як дикими, так і домашніми.

За оцінкою Всесвітньої організації охорони здоров'я, сказ входить у п'ятірку інфекційних захворювань людей і тварин, які завдають найбільших соціальних і економічних збитків. Щорічно у світі від сказу гине понад 30 тисяч людей та близько 1 мільйона тварин.

Актуальність правця зумовлена його особливостями: повсюдне поширення, висока сприйнятливість, відсутність імунітету навіть після перенесеного захворювання, вкрай важкий перебіг із високою летальністю (вмирає 15–20 % захворілих). Ще у 1974 році ВООЗ сформувала стратегію боротьби з інфекціями і визначила 6 захворювань із числа "керованих інфекцій", яким надано пріоритет: дифтерія, кір, кашлюк, поліомієліт, туберкульоз, правець (у 90-ті роки до цього списку внесені жовта гарячка і гепатит В). Усім цим захворюванням можна запобігти за допомогою вакцинації. Однак у світі зараз щорічно хворіють на правець близько 500 000 осіб. Нині основний чинник, що сприяє виникненню правця – травми. Усе більшого значення набуває правець у наркоманів, які нерідко використовують брудні шприци, проводять ін'єкції в антисанітарних умовах.

Зовнішні покриви людини захищають внутрішнє середовище організму від негативних впливів навколишнього середовища. Шкіра і слизові оболонки людини є надійним бар’єром на шляху проникнення збудників інфекційних хвороб. Однак часта травматизація шкіри під час здійснення будь-якої діяльності сприяє зниженню функціональних захисних можливостей цього органу. Деякі збудники проявляють тропізм до клітин дерми, викликаючи різноманітні захворювання. До таких хвороб насамперед належать бешиха й феліноз.

Бешиха відома лікарям давнини - Гіпократу й Галену. Проблемами лікування бешихи займався J. Hunter i М.І. Пірогов. Бешиха не відноситься до небезпечних інфекцій, які можуть безпосередньо призвести до смерті. Однак бешиха схильна до рецидивуючого перебігу, уражає лімфатичні капіляри шкіри і може призвести до розвитку слоновості. Найчастіше бешихою страждають жінки, у них же виявляється підвищена схильність до рецидивуючого і ускладненого перебігу захворювання.

Коти повсюдно живуть поруч із людиною, представляючи собою потенційне джерело інфекції фелінозу. Від укусів, ослинень і подряпин нанесених котами - носіями бартонел, виникають локальні ураження шкіри у поєднанні із ураженням регіонарних лімфатиних вузлів. Збудник хвороби встановлений недавно.

В останні роки, внаслідок незадовільних санітарно–гігієнічних умов значно збільшилась популяція щурів та почастішали їх напади на людей. Цьому також сприяють різноманітні природні та техногенні катаклізми. Содоку (син.: хвороба від укусу щурів) - інфекційна хвороба, що виникає внаслідок укусу щурів, спричиняється спірохетою або стрептобацилою. Джерелом і резервуаром інфекції є щурі, дуже рідко (для спірохет) коти й собаки, в організм яких збудник потрапляє від щурів. Інфекція передається контактним шляхом - через укуси щурів, рідко через заражені продукти (молоко). Сезонність не характерна.

Бешиха, хвороба котячих подряпин (феліноз) і хвороба від укусу щурів (содоку) спостерігається повсюдно.


Контрольні питання:

  1. Властивості вуличного та фіксованого вірусу сказу.

  2. Які дикі і домашні тварини є резервуаром вірусу сказу.

  3. Морфологічні і функціональні зміни ЦНС при сказі.

  4. Клініка сказу у тварин (собак).

  5. Симптоматика захворювання людини сказом, основні форми сказу: паралітична, бульбарна, менінгоенцефалітна, мозочкова.

  6. Диференціальний діагноз сказу з правцем, ботулізмом, летаргічним енцефалітом, поліомієлітом, інфекційним поліневритом, білою гарячкою, отруєнням атропіном і стрихніном.

  7. Матеріали дослідження для посмертного діагнозу сказу; методи флуоресціюючих антитіл, гістологічний, реакція нейтралізації вірусу, біопроба.

  8. Обслуговування хворого на сказ в стаціонарі, роль седативних засобів, парентеральне харчування.

  9. Принцип дії пастерівських антирабічних щеплень.

  10. Імунізація покусаних осіб – пасивна (імуноглобулін) і активна (вакцина).

  11. Організація антирабічної служби в лікувально-профілактичних закладах.

  12. Поствакцинальні ускладнення: менінгоенцефаліти, мієліти, поліневрити, алергійні і гіперергічні реакції.

  13. Заходи профілактики сказу серед тварин, роль санітарної пропаганди.

  14. Характеристика збудника правця.

  15. Особливості розповсюдження правцевої палички в природі, шляхи попадання до організму.

  16. Сприйнятливість (вікова) до правця.

  17. Травми, що сприяють виникненню правця.

  18. Токсичний, бактеріальний фактори патогенезу правця.

  19. Правцевий токсин і анатоксин.

  20. Шляхи проникнення правцевого токсину до ЦНС, його дія на нейрони та синапси.

  21. Класифікація клінічних форм правця: генералізований, місцевий, блискавичний, гострий, підгострий, хронічний, рецидивний, "бульбарний" правець.

  22. Критерії клінічної діагностики правця.

  23. Значення симптомів в ділянці рани і "жувального рефлексу" для ранньої діагностики правця.

  24. Вираз обличчя і положення тіла при правці.

  25. Рефлекторні судоми при правці.

  26. Клініка ускладнень правця.

  27. Клініка правця у новонароджених.

  28. Прогноз правця залежно від віку хворого, тривалості інкубаційного періоду, локалізації рани.

  29. Диференціальна діагностика правця з епілепсією, еклампсією, істерією, тетанією, отруєнням стрихніном, істеричними судомами, переломом основи черепа, гострими енцефалітами, менінгітами, сказом, паратонзилітом, крововиливами в мозок, перитонітом.

  30. Специфічна діагностика правця.

  31. Принципи лікування правця.

  32. Лікувальні дози протиправцевої сироватки і анатоксину, протиправцевого людського імуноглобуліну.

  33. Заходи боротьби з судомами.

  34. Невідкладна допомога хворим на правець.

  35. Правила догляду, показання до застосування керованого дихання (ШВЛ).

  36. Правила виписки реконвалесцентів правця.

  37. Специфічна та неспецифічна профілактика правця.

  38. Первинна хірургічна обробка рани для профілактики правця.

  39. Схема активної імунізації проти правця.

  40. Показання до пасивної імунізації проти правця та техніка її здійснення.

  41. Профілактика правця у новонароджених.

  42. До якої групи мікроорганізмів відносяться збудник бешихи та фелінозу. Назвіть цих збудників.

  43. Шляхи проникнення збудників у шкіру.

  44. Патогенез запального процесу в дермі при бешисі.

  45. Класифікація клінічних форм бешихи.

  46. Інкубаційний період та початкові прояви бешихи.

  47. Характерна симптоматика еритематозної форми бешихи.

  48. Характерна симптоматика геморагічної форми бешихи.

  49. Характерна симптоматика еритематозно-бульозної форми бешихи.

  50. Характерна симптоматика бульозно-геморагічної форми бешихи.

  51. Ускладнення бешихи.

  52. Патогенез формування рецидивної форми бешихи.

  53. Патогенез формування лімфостазу-слоновості при рецидивній бешисі.

  54. Диференційні ознаки бешихи і флегмони.

  55. Гемограма у хворих на бешиху.

  56. Етіотропна терапія бешихи: ліки, дози, тривалість курсу.

  57. Профілактика рецидивів. Диспансерне спостереження за реконвалесцентами і хворими з рецидивною бешихою.

  58. Патогенез фелінозу.

  59. Класифікація клінічних форм фелінозу.

  60. Шкірні прояви в місці інокуляції збудника фелінозу.

  61. Патоморфологія уражень лімфовузлів при фелінозі.

  62. Симптоматика лмфаденіту при фелінозі.

  63. Що таке кон’юнктивіт Паріно?

  64. Симптоматика ротоглоткової й брижової форми фелінозу.

  65. Системна форма фелінозу.

  66. Особливості перебігу фелінозу у ВІЛ-інфікованих.

  67. Критерії діагнозу „Феліноз”.

  68. Антибіотики, що активні стосовно збудника феліозу.

  69. Хірургічні методи лікування фелінозного лімфаденіту.

  70. Профілактика захворювання на феліноз.

  71. Етіологія содоку.

  72. Патогенез содоку.

  73. Клініка содоку.

  74. Профілактика захворювання на содоку.

  75. Лікування хворих на содоку.

  76. Ускладнення содоку.

  77. Опорні симптоми содоку.

  78. Діагностика содоку.

  79. Епідеміологія содоку.


Завдання:

1. Скласти таблицю: диференціальна діагностика сказу та правця.

2. Особливості перебігу сказу.

3. Сучасні методи специфічної діагностики сказу.

4. Проблеми лікування сказу сьогодні.

5. Сучасні погляди на патогенез сказу.

6. Особливості перебігу правцю.

7. Сучасні методи специфічної діагностики правцю.

8. Проблеми етіотропного лікування правцю сьогодні.

9. Сучасні погляди на патогенез правцю.

10. Скласти таблицю: епідеміологічна і клінічна характеристика фелінозу.

11. Скласти таблицю дифдіагностики бешихи, содоку та фелінозу.


ТЕМА № 18.

TORCH-інфекції. Токсоплазмоз. Ускладнення застосування ліків у практиці інфекціоніста.

Актуальність.

Внутрішньоутробні інфекції являють собою найбільш важливу причину невиношування вагітності, сповільнення внутрішньоутробного розвитку та аномалій плода, фетального гепатиту, енцефаліту тощо. Їх прояви в більшості випадків визначаються у віддаленому від неонатального періоду віці у вигляді різних клінічних варіантів дисфункції центральної нервової системи.

Природжений токсоплазмоз у новонароджених виникає у зв’язку з наявністю токсоплазменної інвазії у матерів. За даними Інституту педіатрії, акушерства та гінекології АМН України спонтанні аборти мали місце у 50,5 % жінок з токсоплазмозом, штучні аборти на вимогу вагітних – у 19,5 %. Мертвонародження складали 22,7 % від числа пологів. При зараженні токсоплазмозом жінок під час вагітності токсоплазми проникають у плід у 66 % випадків.

Токсоплазмоз зустрічається повсюдно. Легкість зараження, хронічний перебіг роблять токсоплазмоз надзвичайно актуальним для людини. Перебігати дана патологія може як з тяжкими поліорганними ураженнями, так і латентно. Особливо небезпечним є токсоплазмоз для осіб із імунодефіцитом будь-якого генезу, в організмі яких внаслідок неконтрольованого розмноження токсоплазм може розвинутись генералі зоване ураження органів, що може призводити навіть до смерті.

Протягом останніх десятиріч побічні дії лікарських препаратів продовжують залишатися актуальною проблемою як клінічної медицини загалом, так і практики лікаря-інфекціоніста зокрема. З багатьох тисяч лікарських препаратів, що використовуються зараз, не можна назвати жодного препарату, який разом з лікувальною дією не мав би побічних ефектів різного ступеня важкості. Тому клініцисти різних спеціальностей часто зустрічаються з хворими, в яких ускладнення фармакотерапії були або в анамнезі, або розвиваються в процесі лікування. Лавиноподібному росту побічних ефектів фармакотерапії сприяє широке використання лікарських препаратів, не завжди за призначенням лікаря. Сприяють алергізації населення різноманітні харчові добавки, антибіотики та гормони в харчових продуктах.

За період з 2001 по 2006 роки відділом фармакологічного нагляду державного фармакологічного центру МОЗ України отримано 8220 спонтанних повідомлень побічної дії лікарських препаратів, що найчастіше виникають при використанні серцево-судинних (26 %) та антимікробних препаратів (21 %). Однак ці дані офіційної статистики є дуже неповними, оскільки справжнє розповсюдження ускладнень застосування ліків невідоме.


Контрольні питання:

  1. До якої групи інфекційних хвороб за джерелом інфекції належить токсоплазмоз?

  2. Шляхи передачі токсоплазмозу.

  3. Життєвий цикл розвитку Toxoplasma gondii.

  4. Патогенез токсоплазмозу.

  5. Клінічна класифікація токсоплазмозу.

  6. Основні симптоми набутого токсоплазмозу (гострий, вторинно-латентний, первинно-хронічний та вторинно-хронічний токсоплазмоз).

  7. Особливості перебігу токсоплазмозу у ВІЛ-інфікованих.

  8. Особливості перебігу токсоплазмозу у вагітних.

  9. Особливості перебігу природженого токсоплазмозу.

  10. Ускладнення токсоплазмозу.

  11. Наслідки токсоплазмозу.

  12. Додаткові методи обстежень при токсоплазмозі.

  13. Специфічна діагностика токсоплазмозу.

  14. Оцінка лабораторних показників у хворих на токсоплазмоз.

  15. Обґрунтування діагнозу при різних формах токсоплазмозу.

  16. Диференційна діагностика з іншими інфекційними захворюваннями.

  17. Принципи етіотропного лікування хворих на токсоплазмоз.

  18. Патогенетична терапія при токсоплазмозі.

  19. Особливості лікування токсоплазмозу у вагітних.

  20. Лікування хворих з природженим токсоплазмозом.

  21. Особливості лікування ВІЛ-інфікованих хворих на токсоплазмоз.

  22. Профілактика токсоплазмозу.

  23. Які можливі ускладнення від застосування лікарських препаратів в практиці інфекціоніста.

  24. Етіологія ускладнень.

  25. Патогенез виникнення побічних дій лікарських засобів.

  26. Клініка та класифікація ускладнень застосування фармакотерапії в практиці лікаря інфекціоніста.

  27. Системні прояви побічних дій лікарських засобів.

  28. Які побічні дії чинять ліки на шкіру, шлунково-кишковий тракт, нервову, серцево-судинну, ендокринну, сечостатеву систему.

  29. Психічні розлади при ускладненнях фармакотерапії.

  30. C-м Стівенса-Джонсона. Патогенез. Клініка. Принципи лікування.

  31. Синдром Лаєла. Патогенез. Клініка. Принципи лікування.


Завдання:

1. Наявність клінічної симптоматики при різних формах токсоплазмозу.

2. Методи специфічної діагностики токсоплазмозу залежно від форми захворювання.
ТЕМА № 19.

Інфекційні захворювання, що увійшли до переліку подій, які можуть являти надзвичайну ситуацію в галузі охорони здоров’я у міжнародному масштабі. Поняття про біобезпеку. Внутрішньолікарняні інфекції.

Актуальність.

За останні десятиліття відбулися значні зміни у структурі інфекційної захворюваності, значно більшими стали можливості їхньої профілактики та лікування. Водночас, значно зросли можливості швидкого поширення тих чи інших інфекційних хвороб, міждержавного та міжнародного значення почали набувати природні та техногенні катастрофи. Останні за своїми наслідками можуть спричинювати не менш серйозні проблеми, ніж спалахи важких інфекційних хвороб. Тому постала необхідність у створенні нових міжнародних санітарних правил, які б враховували реалії, що виникли. У 2005 році Всесвітня асамблея охорони здоров’я прийняла новий варіант міжнародних санітарних правил. Відтепер регулюванню відповідно до цих правил підлягають «…випадки, які можуть стати надзвичайною ситуацією у галузі суспільної охорони здоров’я, та мають міжнародне значення». До них відносяться:



    • Холера, легенева чума, жовта гарячка, геморагічні гарячки Марбург, Ебола, Ласа, гарячка Західного Нілу, натуральна віспа, поліомієліт, що спричинений «диким» вірусом поліомієліту, людський грип, що спричинений новим підтипом (в тому числі й вірусом пташиного грипу – поправка 2006 року), САРС;

    • Інші хвороби, які є особливою національною та регіональною проблемою (наприклад, гарячка денґе, менінгококова хвороба);

    • Інші надзвичайні ситуації у галузі суспільної охорони здоров’я, які можуть впливати на населення інших країн: повені, витікання та викидання хімічних речовин, аварії на ядерних реакторах тощо.

Захворювання, що можуть створювати надзвичайну ситуацію у галузі суспільної охорони здоров’я та мають міжнародне значення, утворюють важливу групу інфекційної патології. Раніше вона називалася карантинними та особливо небезпечними інфекційними хворобами.

Водночас, швидкий цивілізаційний розвиток торкнувся й країн, що розвиваються, розвиток та поширеність біотехнологій створили умови для створення мікроорганізмів із визначеними властивостями, швидкого накопичення мікроорганізмів, в тому числі й таких, що спричинюють важку, часто смертельну інфекційну патологію та здатні швидко поширюватися по планеті. В умовах глобалізації розвитку людської цивілізації, при відповідних транспортних можливостях, надзвичайно актуальними є питання біологічної безпеки та біологічної етики, дотримання яких під час експериментів із живими мікроорганізмами дозволить уникнути їхнього витікання і поширення. Із цією проблемою тісно пов’язується і питання біологічного тероризму, яке стало актуальним в останні десятиліття внаслідок політичних протистоянь і швидкого технологічного розвитку країн, що розвиваються.

Чума є типовим представником цієї групи захворювань. Якщо раніше до неї відносилися усі клінічні форми, то тепер – лише легенева з огляду на високу ефективність антибактерійної терапії при локальних формах захворювання та відносну епідемічну безпечність таких пацієнтів. Водночас, сприйнятливість людей до чуми висока, індекс контагіозності наближається одиниці, летальність при деяких формах без своєчасно розпочатого лікування досягає 100 %. Ураження людини відбувається кількома шляхами (трансмісивним, контактним, аліментарним, аерогенним), що становить особливу небезпеку для тих, хто контактував із хворими людьми та тваринами, проживає у природних вогнищах.

Розрізняють первинні (природні) та вторинні( синантропні) вогнища чуми. У природних вогнищах головну роль відіграють близько 300 видів та підвидів гризунів. Активні вогнища чуми зберігаються на території країн Південно–Східної Азії, Африки та Південної Америки (Індія, Іран, Пакистан, Перу, Парагвай, Камерун та ін.), де постійно виявляються випадки захворювання серед людей та іноді поширюються до розмірів епідемії (наприклад, епідемія чуми в Індії у 1994 р.). Антропоургічні вогнища виявлені у місцевостях між 35º півн. шир. та 35º півд. шир. У них джерелом збудника є пацюки та миші. Під час чумних епізоотій у населених пунктах встановлено заразність кішок, верблюдів та інших домашніх тварин. В обох типах вогнищ чуми специфічним переносником є блохи (більше 120 видів). Найбільш активними переносниками є щурина та людська блохи.

На теперішній час захворюваність людей на чуму відносно невелика, але у країнах, що мають природні вогнища чуми, особливо у малорозвинених, за низького рівня санітарних умов проживання населення загроза виникнення спалахів чуми існує завжди. Це підтверджують періодичні спалахи хвороби на території країн Центральної Африки та Південно–Східної Азії. В Україні природні вогнища чуми існують у південних та південно – східних регіонах лісостепова, степова зона) і хоча захворюваність серед людей не визначалась з початку ХХ ст., їх наявність потребує інтенсивного контролю і нагляду з боку медичної служби. Крім того, у зв’язку з посиленням міграції населення не виключається можливість завезення хвороби з інших регіонів як нашими співгромадянами, так і нелегальними емігрантами з країн „третього світу”.

Сибірка є зоонозним захворюванням, найчастіше виникає її шкірна форма. Вона, поряд з туляремією відноситься до групи захворювань, які є особливою національною або регіональною проблемою. Досить розповсюджена в країнах Азії, Африки, Південної Америки. Залежно від механізму зараження виникає відповідна клінічна форма. Зараження аерогенним шляхом призводить до виникнення легеневої або генералізованої форми сибірки, аліментарним – до кишкової. Можливість зараження аерогенним шляхом та виникнення тяжкої легеневої форми робить сибірку небезпечною хворобою та є підставою для використання її як біологічної зброї. Вважається, що сибірка від людини до людини не передається.

Туляремія також є природно-вогнищевою хворобою, яка зустрічається в усіх рівнинних ландшафтних зонах, місцями у горах. У цих осередках встановлено понад 60 видів диких тварин (гризуни, хижаки), що є джерелом збудника. У зв’язку з великою розповсюдженістю природних вогнищ, значною кількістю шляхів передачі захворювання є потенційно небезпечним для великої кількості населення. Реєструється хвороба в багатьох країнах Європи, Америки та Азії переважно у вигляді спорадичних та групових випадків, але можливе набування нею епідемічного характеру. Природними вогнищами туляремії в Україні є степові зони півдня та південного сходу, а також Крим, де визначаються щорічно спорадичні випадки хвороби. Не виключена можливість завезення туляремії з інших регіонів у зв’язку з посиленням в останні десятиріччя торгових зв’язків та міграції населення.

Поширеності розглянутих захворювань в Україні також сприяють невисокий соціальний та санітарно-гігієнічний рівень населення, стихійні негаразди (повені у Закарпатті тощо), вади роботи комунальних служб, розвиток міжнародних контактів, відсутність належної настороженості, а часто - і відповідних знань - серед лікарів.


Контрольні питання:

  1. До якої групи інфекційних хвороб належать сибірка, чума, туляремія?

  2. Джерело інфекції при сибірці, чумі, туляремії.

  3. Шляхи передачі сибірки, чуми, туляремії.

  4. Фактори патогенності збудників сибірки, чуми, туляремії.

  5. Антигенна будова збудника чуми.

  6. Переносники чуми.

  7. Стадії патогенезу чуми.

  8. Місцеві зміни при бубонній формі чуми.

  9. Клінічні форми чуми та їх особливості.

  10. Особливості патогенезу чуми залежно від місця проникнення збудника.

  11. Особливості патогенезу сибірки залежно від місця проникнення збудника

  12. Особливості патогенезу туляремії залежно від місця проникнення збудни

  13. Місцеві зміни при шкірній формі сибірки.

  14. Характеристика, термін виникнення та особливості висипки при чумі.

  15. Патогенез гарячки при туляремії.

  16. Клінічні прояви порушень з боку нервової системи при чумі.

  17. Клінічні прояви порушень з боку нервової системи при туляремії.

  18. Клінічні прояви порушень з боку нервової системи при сибірці.

  19. Клінічні прояви ураження органів дихання при легеневій формі чуми.

  20. Клінічні прояви шкірної форми чуми.

  21. Зміни з боку серцево-судинної системи при сибірці.

  22. Ускладнення сибірки.

  23. Причини смерті при чумі.

  24. Гемограма при чумі.

  25. Методи специфічної діагностики чуми.

  26. Умови призначення гемокультури при чумі.

  27. Етіотропна терапія чуми. Препарати, їх дози, шляхи введення.

  28. Етіотропна терапія сибірки. Препарати та дози.

  29. Патогенетична терапія чуми. Препарати, шляхи введення.

  30. Специфічна профілактика чуми.

  31. Клініко-епідеміологічні особливості туляремії, диференційна діагностика чуми та туляремії.

  32. Екстрена профілактика чуми та сибірки.

  33. Правила виписки із стаціонару хворого на чуму.

  34. Організаційна тактика лікаря при підозрі на чуму або сибірку.


Завдання:

1. Скласти комплекс опорних симптомів різних клінічних форм сибірки.

2. Описати сучасний стан захворюваності на сибірку і перспективи її профілактики.

3. Скласти схему перебігу бубонної та легеневої форм чуми.

4. Опрацювати таблицю диференціальної діагностики з туляремією, крупозною пневмонією, хворобою легіонерів.

5. Описати методи неспецифічної і специфічної профілактики чуми, як карантинної інфекції.

6. Скласти схему перебігу основних клінічних форм туляремії.

7. Скласти таблицю диференціальної діагностики туляремії з чумою, мононуклеозом, хворобою “котячих подряпин”, СНІДом.



8. Зробити порівняльний опис тонзилітів при туляремії, дифтерії, мононуклеозі, черевному тифі, скарлатині, агранулоцитозі.

Каталог: uploads -> repository -> infectio
infectio -> Методичнарозробк а
infectio -> Методичні вказівки для організації самостійної роботи студентів 5 курсу медичного факультету
infectio -> Програма навчальної дисципліни для студентів вищих медичних закладів освіти
infectio -> Робоча програма елективного курсу для студентів 6-го курсу
infectio -> Робоча програма для студентів 6-го курсу за фаховими спрямуваннями
infectio -> Міністерство охорони здоров’я України Національна медична академія післядипломної освіти
infectio -> Методичнарозробк а
infectio -> Методичнарозробк а
infectio -> Методичнарозробк а


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка