Методичні вказівки стор. 7 Зміст тем, вимоги до знань і умінь студентів стор. 9 Розділ Теоретичні основи безпеки життєдіяльності сто



Сторінка9/21
Дата конвертації20.03.2017
Розмір2.74 Mb.
#12751
ТипМетодичні вказівки
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   21

Інтенсивність подразника


У середині ХІХст. німецький фізик і математик Г.Фехнер показав, що інтенсивність відчуттів пропорційна логарифму інтенсивності подразника. Згідно з цим законом за зростання сили подразника в геометричній прогресії сила відчуття зростає в арифметичній. За рахунок логарифмічного перетворення інтенсивності рецептори ніби стискують інформацію в нервових каналах зв`язку, що забезпечує високу точність оцінки інтенсивності при малих її змінах.

Пізніше завдяки винайденню електронного мікроскопа та дослідженням з його допомогою електричної активності окремих нейронів було встановлено, що генерація імпульсів у рецепторі під дією подразника підпадає під закон відкритий Фехнером. Це свідчить, що даний закон описує електричні процеси в нервовій системі.

У математичній формі закон Фехнера виражається так: E=klgR+c, де Е – інтенсивність відчуття, R – сила подразника, k та c – константи.

На початку ХХст. американський психолог С.Стівенс описав зв`язок фізичного стимулу і відчуття більш диференційовано. Він показав, що між подразником та відчуттям частіше існує степеневий зв`язок:

E=aRn, де E – інтенсивність відчуття, R – сила подразника, n – показник степеня, a – константа.

Аналізатори мають здатність пристосовувати рівень своєї чутливості до інтенсивності подразника. Ця властивість дістала назву адаптації. Завдяки адаптації при високих інтенсивностях діючих подразників чутливість знижується, і навпаки, при низьких – підвищується.

Аналізаторам притаманна здатність тренування.

Ця властивість полягає як у підвищенні чутливості, так і в прискоренні адаптаційних процесів.

Дуже своєрідною властивістю аналізаторів є здатність їх певний час зберігати відчуття після припинення дії подразника.

Аналізатори за умов нормального функціонування перебувають у постійній взаємодії.

Аналізатори характеризуються абсолютною, диференціальною та оперативною межами чутливості подразнення.

Абсолютна межа має верхній та нижній рівні. Нижня межа чутливості – це мінімальна величина подразника, яка викликає відчуття. Верхня абсолютна межа – максимально допустима величина подразника, яка не викликає у людини болю.

Диференціальна межа характеризується мінімальною різницею між сигналами, який приймає оператор.

Оперативна межа чутливості вказує величину межі різниці, при якій швидкість та точність досягають максимуму.

Оперативна межа чутливості у 10…15 разів більша, ніж диференціальна.

У сучасній фізіології розрізняють вісім аналізаторів: зоровий, слуховий, вестибулярний, смаковий, нюховий, шкірний, руховий (дає відчуття про роботу опорно-рухового апарату) і вісцеральний (аналізатор внутрішніх органів.).


Зоровий аналізатор.

Понад 90% інформації про зовнішній світ ми дістаємо через зоровий аналізатор (світлові відчуття).

Збереження предметів фокусуються на внутрішній оболонці очного яблука – сітківці. У сітківці розташовані рецептори ока-палички і колбочки. Палички – це рецептори які реагують на слабке , присмеркове світло. Колбочки подразнюють тільки яскравим світлом, з ними пов`язане сприймання кольорів.

У сітківці світло перетворюється на нервові імпульси, які по зоровому нерву передаються до зорової зони кори великих півкуль головного мозку. Тут відбувається розрізнення подразнень – форми предметів, їхнього забарвлення, величини, освітленості, розташування і руху.

Гігієнічною нормою є яскравість, яка вимірюється в канделах на квадратний метр /кд/м2/ чи в нітах на квадратний сантиметр /НТ/см2/. При яскравості понад 30000Нт виникає ефект осліплення. Діапазон чутливості ока – 10-6 - 106 НТ. Зоровий аналізатор має найбільшу величину адаптації. Світлова адаптація триває 8-10хв. Критична частота блимання, коли сигнал сприймається як безперервний, знаходиться в межах 12..25Гц. світлове відчуття, яке викликає оптична частина спектра електромагнітних хвиль довжиною від 0,38 до 0,77 мк, оцінюється світловим потоком Ф, за одиницю якого приймають люмен /лм/. Поверхнева щільність світлового потоку, що припадає на одиницю площі, називається освітленістю. За одиницю освітленості прийнято люкс /лк/. Орган зору людини здатний бачити об`єкт при освітленості від 0,1 до 10000лк.

Слід знати, що зоровий аналізатор має деякі своєрідні характеристики, такі як: інерція зору, зорове відображення (міражі, гало, ілюзії), видимість. Останнє свідчить про складність процесів, що відбуваються в зоровій системі по сприйняттю реальної дійсності і безумовної участі в цій діяльності нашого мислення.


Слуховий аналізатор


Слуховий аналізатор є другим за значенням для сприйняття людиною навколишнього середовища і безпеки життєдіяльності. Коливання повітря, що діють із визначеною частотою і характеризуються періодичною появою областей високого і низького тиску, сприймаються нами як звуки. Більшість таких коливань мають велике сигнальне значення, тобто несуть інформацію про явища, походження яких послужили причиною цих коливань. Завдяки слуховому аналізатору людина сприймає коливання повітря.

Слуховий аналізатор складається із зовнішнього, середнього та внутрішнього вуха, слухового нерва та системи зв`язку з мозком. Людське вухо сприймає звукові хвилі зі звуковим тиском від 2,10-5 /поріг звукового відчуття/ до 2,102 Па або інтенсивністю /силою звуку/ від 10-12 до 102 Вт/м2 і частотою 16…20000Гц. Коливання частотою понад 20000 Гц називають ультразвуком, а нижче 16Гц – інфразвуком.

Для частот понад 1кГц почуття присутності сигналу виникають при його тривалості близько 0,001сек. Мовне повідомлення сприймається при темпі мови до 160 слів на хвилину. Оптимальний темп – 120сл/хв при перевищенні інтенсивності слів над шумами на 6дБ. За одиницю вимірювання інтенсивності звуку прийнято децибел /дБ/.

Децибел – це відносна величина, яка показує, у скільки разів у десяткових логарифмічних значеннях даний звуковий тиск /сила звуку/ більший від порогового відчуття. Межа відчуття болю становить 130 –140дБ та залежить від частоти.

В наслідок тривалої дії шуму перестають чітко працювати вегетативна /незалежна від нашої свідомості частина нервової системи/ і ендокринна система, вони перестають стабільно регулювати роботу внутрішніх органів, що обумовлює появу гіпертонічної , ішемічної, виразкової та інших хворіб.

Шкірний або тактильний аналізатор сприймає відчуття, які виникають при дії різних механічних подразників на поверхню шкіри у вигляді дотику або тиску. Межі чутливості:

для кінців пальців руки – 3 г/мм2

для поверхні кисті – 12 г/мм2

для п`яти – 250 г/мм2

Тактильний аналізатор має високу здатність до локалізації у просторі. Часова межа тактильного відчуття становить менше 0,1 сек. Особливістю тактильного аналізатора є швидке зменшення відчуття торкання чи тиску. Час адаптації 2…20 сек.


Больова чутливість.

Були виявлені вільні нервові закінчення в епітеліальному шарі шкіри, котрі є, зокрема, спеціалізованими больовими рецепторами. Больові відчуття викликають охоронні рефлекси віддалення від подразника. Тактильна чутливість пов`язана з орієнтувальними рефлексами, зокрема, викликає рефлекс зближення з подразником.

Біологічний сенс болю полягає в тому, що він як сигнал небезпеки, мобілізує організм на боротьбу за самозбереження. Поріг больової чутливості шкіри живота – 20 г/мм2, кінців пальців 300г/мм2. При відчутті болю спостерігається майже пряма залежність між відчуттям та інтенсивністю подразнення в діапазоні до порога чутливості.

Руховий аналізатор дає можливість людині керувати захисними пристроями, ручками, деталями та іншим.

Діапазон швидкостей що розвивається завдяки рухам рук становлять 0,01…8000сан/сек; найчастіше використовуються швидкості 5…300см/сек. Вертикальні рухи руками здійснюються швидше ніж горизонтальні. Рухи до себе здійснюються швидше ніж від себе. Руховий аналізатор можна значно покращити шляхом тренування.



Нюх та смак можуть використовуватись при знаходженні різних відхилень у технологічному процесі та при виникненні небезпеки. У фізіології та психології поширена чотирикомпонентна теорія смаку, згідно з якою існує чотири види смакових відчуттів: солодкого, гіркого, кислого та солоного. Всі інші смакові відчуття є їх комбінацією. Абсолютні межі смакового аналізатора, виражені у величинах концентрацій розчину, майже у 10000 разів вищі від нюхового.

Смакові та нюхові відчуття відбивають не лише властивості речовин, але й стан самого організму.



Температурна чутливість забезпечується тільки двома типами рецепторів. Одні реагують тільки на холод, інші лише на тепло. Абсолютна межа температурної чутливості для теплових рецепторів – 0,2оС, для холодних 0,4оС. диференціальна межа близько 1оС.

Вібраційна чутливість. Спеціальні аналізатори, котрі сприймають вібрацію, поки що не виявлені. Діапазон відчуття вібрацій – від 1 до 10000 Гц. Найбільш висока чутливість виявлена до частот 200…250 Гц.

Органічна чутливість забезпечується вісцеральним аналізатором. Мозок отримує інформацію не лише від навколишнього середовища, але й від самого організму. У внутрішніх органах під дією внутрішніх умов виникають відчуття котрі породжують сигнали, які є необхідною умовою регуляції діяльності внутрішніх органів. Внутрішнє середовище зберігає відносну сталість. Цю властивість американський фізіолог У.Кеннон назвав гомеостазом.

Вестибулярний аналізатор. З ним повязані відчуття положення і переміщення тіла в просторі, а також відповідні їм реакції збоку скелетної мускулатури і внутрішніх органів.

Нормальне функціонування всіх аналізаторів робить людину менше вразливою до різних небезпек.


Психічні характеристики особистості, її психофізіологічні властивості
Психiка людини тiсно пов'язана з безпекою її життєдiяльностi. Вплив небезпек на людину зумовлюється психофізіологiчними властивостями людини.

Людина народжується на свiт з генетично закладеними в неї потенцiйними можливостями стати саме людиною.

Щоб пiдкреслити бiологiчно зумовлену належнiсть новонародженої дитини i дорослої людини саме до людського роду та вiдрiзнити її вiд тварин, використовують поняття iндивiда як протилежне поняттю особини тварини. Тiльки iндивiднi якостi, тобто притаманнi людинi задатки, анатомофiзiологiчнi передумови, закладають пiдвалини створення особистостi.

Iндивiд - це людська бiологiчна основа розвитку особистостi у певних соцiальних умовах.

У стосунках з батьками, iншими людьми психiка дитини розвивається саме як психiка людини. На певному етапi постає особистiсть iз притаманними їй соцiально зумовленими ознаками -- вищими психiчними функцiями, свiдомiстю i i самосвiдомiстю, здатнiстю до активного пiзнання та перетворення довкiлля та себе.



Особистiсть - це iндивiд iз соцiально зумовленою системою вищих психiчних якостей, що визначається залученiстю людини до конкретних суспiльних, культурних, iсторичних вiдносин. Ця система виявляється i формується в процесi свiдомої продуктивної дiяльностi i спiлкування. Особистiсть опосередковує та визначає рiвень взаємозв'язкiв iндивiда з суспiльним та природним середовищем.

Слiд адекватно спiввiдносити поняття людини й особистостi. Людина як соцiальна та бiологiчна iстота є носiєм особистостi. Поняття людини значно ширше за поняття особистостi, бо включає у себе велике коло соцiальних i бiологiчних ознак -- антропологiчних, етнографiчних, культурних та iн. Особистiсть характеризується якiсними та кiлькiсними проявами психiчних особливостей, якi утворюють її iндивiдуальнiсть.



Iндивiдуальнiсть - це поєднання психологiчних особливостей людини, що утворюють її своєрiднiсть, вiдмiннiсть вiд iнших людей.

Iндивiдуальнiсть проявляється у здiбностях людини, в домiнуючих потребах, iнтересах, схильностях, у рисах характеру, в почуттi власної гiдностi, у свiтобаченнi, системi знань, умiнь, навичок, у рiвнi розвитку iнтелектуальних, творчих процесiв, в iндивiдуальному стилi дiяльностi та поведiнки, в типi темпераменту, в характеристиках емоцiйної та вольової сфер тощо. Iндивiдуальнiсть формує важливу характеристику особистостi людини, яка забезпечує властивий тiльки їй стиль взаємозв'язкiв з навколишньою дiйснiстю.

Бiологiчнi властивостi iндивiда - вiковi, спадковi, соматичнi, статевi, фiзiологiчнi, бiохiмiчнi, антропологiчнi - значною мiрою впливають на розвиток та психiчнi прояви особистостi. Психофiзiологiчнi властивостi особистостi вивчає психофiзiологiя.

Одним з основних понять психофiзiологiї вважається темперамент, наукове вивчення якого ведеться вже протягом двох тисячолiть.



Темперамент (лат. Temperamentum -- вiдповiдне спiввiдношення рис) характеризує iндивiда з боку динамiчних особливостей його психiчної дiяльностi, тобто з показниками темпу, швидкостi, ритму, iнтенсивностi, енергiйностi, емоцiйностi. Психофiзiологiчний аналiз структури темпераменту дає змогу, за В.Д.Небилiциним, видiлити три головних його компоненти, якi виявляються в загальнiй активностi iндивiда, його моторицi та емоцiйностi.

Загальна активність індивіда полягає в тенденції особистості до самовираження, оволодіння та перетворення зовнішньої дійсності. Ступінь активності індивіда може бути різний - від млявості, інертності та пасивного споглядання на одному полюсі до найвищих рівнів прояву енергії, стрімкості дій - на іншому.

Динаміка психічних станів актуалізується за допомогою моторики. Серед динамічних якостей рухового компонента слід виділити такі ознаки м'язового руху, як швидкість, сила, різкість, ритм, амплітуда. Сукупність особливостей м'язової та мовленнєвої моторики легше піддається спостереженню і тому частіше, ніж інші показники, використовується для оцінки темпераменту.

Емоційність як компонент темпераменту являє собою комплекс властивостей, шо характеризує особливості виникнення, перебігу і згасання різних почуттів, ефектів та настроїв. Основними характеристиками емоційності є вразливість, імпульсивність та емоційна лабільність (нестабільність).

Зазначені три компоненти темпераменту в актах людської поведінки утворюють єдність спонукння, дії та переживання. Це дає можливість відносно чітко відмежувати темперамент від інших психічних утворень особистості - її спрямованості, характеру, досвіду, інтелекту.

Найдавніша теорія темпераменту була розроблена Гіппократом (460 - 77 до н. е.), який пов'язував типи темпераменту з гуморальним фактором — співвідношенням між чотирма рідинами, які циркулюють у людському організмі - це кров, жовч, чорна жовч та слиз (лімфа, флегма). На основі теорії Гіппократа поступово сформувалося вчення про темперамент, згідно з і яким існує чотири типи темпераменту - залежно від домінування в організмі людини тієї чи іншої рідини. Так, при сангвінічному темпераменті в організмі переважає кров, при холеричному - жовч, при меланхолічному - чорна жовч, а при флегматичному - флегма.

І. Кант (1724 - 1804) був прибічником гуморальної теорії темпераменту. Він вважав органічною основою типа темпераменту якісні особливості крові. До речі, І. Кант уперше створив психологічну характеристику типів темпераменту, дав класифікацію психологічних властивостей темпераменту і характеру людини.

П. Лесгафт (1837 - 1909) розробив оригінальну теорію згідно з якою в основі проявів темпераменту лежать властивості системи кровообігу, зокрема товщина стінок кровоносних судин, діаметр їхнього просвіту, побудова і форма серця тощо. Малому просвіту і товстим стінкам судин відповідає холеричний темперамент, малому просвіту і тонким стінкам - сангвінічний, великому просвіту і товстим стінкам - меланхолійний і, нарешті, великому просвіту та тонким стінкам - флегматичний темперамент.

На думку П.Ф. Лесгафта, діаметр судин і товщина стінок визначають швидкість і силу кровотоку, а від цього залежить швидкість обміну речовин при харчуванні і в підсумку - індивідуальна характеристика темпераменту як міри збудження організму та тривалості його реакцій.

Великий вплив має теорія темпераменту Е. Кречмера (1888 - 1964), який спробував визначити типи темпераменту через типи морфологічної конститції тіла людини. Він виділив два основних типи конституції — астенічий та пікнічний.

Астенічному типу конституції тіла властиві довга і вузька грудна клітка, довгі кінцівки, видовжене обличчя, слабкі м'язи. Цьому типу конституції відповідає шизоїдний (шизотемічний) темперамент, якому притаманні індивідуальні особливості - від надмірної активності та подразливості до безчуттєвої холодності і тупої байдужості, а також замкненість, вихід у внутрішній світ, невідповідність реакцій зовншнім стимулам, контрасти між конвульсійною рвучкістю та скутістю дій.

Для пікнічного типу конституції тіла характерні широка грудина, кремезна фігура, кругла голова, випнутий живіт. Цьому типу відповідає циклоїдний (циклотемічний) темперамент з індивідуальними особливостями, розташованими впродовж «діатетичної» шкали - від постійно підвищеного веселого настрою у маніакальних суб'єктів до постійно зниженого, сумного, похмурого стану у депресивних індивідів. Циклоїдному типу властиві відповідність реакцій стимулам, відкритість, уміння з'єднатися з навколишнім середовищем, природність, м'якість та плавність рухів.

Відомий американський психолог В. Шелдон (нар. 1893) також запропонував морфологічну теорію темпераменту, за якою виділяються три основних типи соматичної конституції ( «соматотипи»): ендо-, мезо- і ектоморфний.

Для ендоморфного типу характерні м'якість та округлість зовнішнього вигляду, слабкий розвиток кісткової та м'язової систем - йому відповідає вісцеротонічний темперамент із схильністю до комфорту, з чуттєвим потягом, розслабленістю та повільнішою реакцією.



Мезоморфному типу властиві жорстка і різка поведінка з переважанням кістково-м'язової системи, атлетичність і сила. З цим типом пов'язаний соматотонічний темперамент, якому притаманні любов до пригод, схильність до ризику, жадання м'язових дій, активність, сміливість, агресивність.

Ектоморфний тип конституції характеризується витонченістю і тендітністю тіла, відсутністю виразної мускулатури. Цьому соматотипу відповідає церебротонічний темперамент, якому властиві слабко виявлена товариськість, схильність до усамітнення, підвищена реактивність.

Поглядам Е. Кречмера і В. Шелдона притаманна ідея про зумовленість психологічних рис темпераменту соматичними факторами.


Наукова основа побудови теорій темпераменту була розроблена І. П. Павловим (1849 - 1936) у його вченні про типологічні властивості нервової системи тварин і людей. Видатний фізіолог виділив три основні властивості нервової системи - силу, врівноваженість і рухливість збуджувального та гальмівного нервових процесів. За його даними, з можливих комбінацій цих властивостей доцільно розглядати лише чотири основні, які характеризують чотири типи вищої нервової діяльності. Ці комбінації збігаються з античною класифікацією темпераменту. Так, сильний, врівноважений, рухливий тип нервової системи розглядався І.П.Павловим як відповідний темпераменту сангвініка; сильний, врівноважений, інертний - темпераменту флегматика; сильний, неврівноважений - темпераменту холерика; слабкий - темпераменту меланхоліка.

У працях психологів Б. М. Теплова (1896 - 1965), В.Д. Небиліцина (1930 -1972) та інших було показано, що структура властивостей нервової системи є складнішою, а число основних комбінацій цих властивостей значно більше, ніж це вважалося раніше. Однак для практичного психологічного вивчення особистості достатньо розподілу на чотири основних типи темпераменту.

Так, для холеричного темпераменту характерні високий рівень нервово-психічної активності та енергії дій, різкі рухи, а також сила, імпульсивність і яскрава виразність емоційних переживань. Якщо немає адекватного виховання, в рисах поведінки холерика можуть закріпитись такі риси, як нестриманість, гарячковість, нездатність до самоконтролю в емоціогенних умовах.

Сангвінічному темпераменту притаманні висока нервово-психічна активність, різноманітність та багатство міміки і рухів, емоційність, вразливість і лабільність. Водночас переживання сангвініка неглибокі, а його рухливість при негативних виховних впливах призводить до втрати необхідної зосередженості, до поспіху, а іноді й поверховості.

Меланхолійний темперамент пов'язується з низьким рівнем нервово-психічної активності, стриманістю та приглушеністю моторики й мовлення, значною емоційною реактивністю, глибиною і стійкістю почуттів при слабкому зовнішньому їх виявленні. Тому за недостатнього виховного впливу в меланхоліка можуть розвинутися підвищена емоційна вразливість, замкненість і відчуженість, схильність до тяжких внутрішніх переживань, які не відповідають об'єктивній дійсності.

Флегматичний темперамент характеризується такими ознаками поведінки, як низький рівень активності та невміння переключатися, повільність і спокій у діях, міміці та мовленні, рівність, сталість, глибина почуттів і настроїв. При неадекватному вихованні флегматика можуть розвинутися такі негативні риси, як млявість, збідненість та слабкість емоцій, схильність лише до звичних дій.

Зазначені психологічні характеристики діяльності й поведінки властиві людям з так званим «чистим» типом темпераменту. Вони можуть бути замасковані рисами характеру, які відповідають вимогам соціального оточення і діяльності й не завжди збігаються з «детермінованим» типом темпераменту, динамічними рисами поведінки. З іншого боку, притаманні людям якості можуть не збігатися з «чистими» типами, а розділятися у певному континуумі проміжних типологічних позицій. Так, український психолог Б.Й. Цуканов, використовуючи метод відтворення часових сигналів малої тривалості ( кілька секунд ) у слуховому, моторному та зоровому аналізаторах, встановив, що представникам «чистих» типів темпераменту властиві «психологічні помилки» у відтворенні часових сигналів. При цьому холерик «поспішає» і відтворює часовий сигнал швидше, а флегматик «запізнюється» і тому відтворює сигнал пізніше. Якщо зобразити це у вигляді коефіцієнта, то для «чистого» холерика він дорівнюватиме 0,7, для сангвініка - 0,8 , для врівноваженого ( цей тип був виведений Б.Й. Цукановим додатково ) - 0,9, для меланхоліка - 1,0, а для флегматика- 1,1. Однак експериментальне виявлені індивідуальні групи темпераменту у значному контингенті піддослідних ( кількі тисяч ) розподілилися по всій шкалі - між 0,7 та 1,1.



В.М. Русалов у структурі темпераменту виділяє два плани - соціальний і предметний, які стосуються соціальної поведінки та предметної діяльності людини. Компоненти темпераменту, що відповідають за психофізіологічне забезпечення активності індивіда, можуть бути поділені на такі групи: соціальна і предметна ергічність (витривалість сенсорних систем людини у соціальних стосунках і предметних діях); соціальна і предметна пластичність (здатність до гнучкого програмування поведінки та зміни планів дій); соціальний і предметний темп (ретельність у виконанні актів поведінки, дій); соціальна і предметна емоційність (характер переживань у соціальній поведінці та предметній діяльності). Синтез індивідуально-психологічного та соціально-психологічного підході] важливим для цілісного розуміння природи особистості, створення адекватного психологічного уявлення про неї.

Здатнiсть особистостi до спiлкування включає в себе мотивацiйний, комунiкацiйний, перцептивний, iнтеракцiйний та емоцiйний компоненти. Сфера спiлкування особистостi утворюється низкою психологiчних механiзмiв, використовує безлiч засобiв -- вiд усної та писемної мови до математичних, фiзичних, хiмiчних символiв i формул, технiчної графiки, художньої символiки, пантомiмiчної мови жестiв та iн.

Психiчнi властивостi особистостi вiдчувають на собi вплив соцiальних факторiв, опосередковуються ними - i спiлкування, i спрямованiсть, i самосвiдомiсть, i досвiд, i iнтелект, i темперамент. Однiєю з властивостей людини, що формується пiд безпосереднiм впливом суспiльства, взаємодiї особистостi з iншими людьми, є характер.

Характер - це особливi прикмети, риси, котрих людина набуває в суспiльствi. Таких рис психологи налiчують декiлька тисяч. Характер утворюється iз сукупностi стiйких iндивiдуальних особливостей особистостi, які складаються і виявляються у спілкуванні та спільній діяльності людей. Характер зумовлює типові для особистості засоби поведінки, вчинки у стосунках з іншими. Знаючи характер людини, можна передбачити, як вона буде діяти за тих чи інших умов; характер - це певна програма поведінки. В ньому можна виділити провідні та другорядні риси. Є цільні, суперечливі, сильні, вольові та слабкі характери.

Структура рис характеру виявляється у тому, як людина ставиться:

а) до інших людей, демонструючи уважність, принциповість, комунікативність, миролюбність, лагідність, альтруїзм, дбайливість, тактовність, коректність або протилежні риси;

б) до справ, виявляючи сумлінність, допитливість, ініціативність, рішучість, ретельність, точність, серйозність, ентузіазм, зацікавленість або протилежні риси;

в) до речей, демонструючи при цьому бережливість, економність, акуратність, почуття смаку або протилежні риси;

г) до себе, виявляючи розумний егоїзм, впевненість у собі, нормальне самолюбство, почуття власної гідності чи протилежні риси;

Деякі риси характеру можуть бути розвинуті надміру, і це призводить до формування так званих акцентуйованих рис характеру. Акцентуації характеру — це крайні варіанти норми характеру як результат підсилення його окремих рис. Акцентуації характеру можуть спричинювати неадекватні дії, вчинки людини.

Виділяють такі основні типи акцентуації характеру:

інтровертний тип, якому властиві замкненість, утруднення у спілкуванні та налагодженні контактів з оточуючими;

екстравертний тип, якому притаманні жага спілкування та діяльності, балакучість, поверховість;

некерований тип - імпульсивний, конфліктний, категоричний, підозріливий;

неврастенічна акцентуація — з домінуванням хворобливого самопочуття, подразливості, підвищеної втомлюваності;

сенситивний тип - з надмірною чутливістю, лякливістю,сором'язливістю, вразливістю;

демонстративний тип, якому властиві егоцентризм, потреба в постійній увазі до себе, співчутті.

Бiльш детальна характеристика цих та iнших типiв акцетуацiй дається у працях К.Леонгарда, А.Лiчко. Взагалi акцентуйованим особистостям украй необхiдно за допомогою психолога блокувати акцентуйованi риси характеру, якi призводять до мiжособистiсних та внутрiшнiх конфлiктiв.

Характер тiсно пов'язаний з темпераментом, який може сприяти або протидiяти розвитковi певних рис характеру. Тому важливо знати свiй темперамент. Так, холерику або сангвiнiку легше, нiж меланхолiку чи флегматику, сформувати в собi iнiцiативнiсть i рiшучiсть. Однак для холерика може стати серйозною проблемою формування стриманостi та самоконтролю, а для сангвiнiка -- вимогливiсть до себе та самокритичнiсть. Меланхолiку важче долати сором'язливiсть i тривожнiсть, а флегматику - розвивати активнiсть.

Характер формується з перших днiв життя людини до останнiх його днiв. У першi роки життя провiдним фактором розвитку характеру стає наслiдування дорослих; у молодшому вiцi поряд iз наслiдуванням на перше мiсце виступає виховання. А починаючи з пiдлiткового вiку важливу роль у формуваннi характеру вiдiграє самовиховання. Характер може свiдомо, цiлеспрямовано вдосконалюватися самою людиною завдяки змiнi соцiальної поведiнки, спiльної дiяльностi, спiлкування з iншими людьми. Треба знати, що характер можна змiнювати протягом усього життя людини.

Отже, властивостi людини становлять неперервну єднiсть з внутрiшнiм i зовнiшнiм середовищем, а поведiнка, дiї, вчинки людини є похiдними вiд її психiки.


Каталог: ld
ld -> Принципи реалізації наукової діяльності університету: активна участь у формуванні та
ld -> Програма навчальної дисципліни історія світової культури
ld -> Тема Основні етапи розвитку документознавства
ld -> Програма навчальної дисципліни міфологія Галузь знань 0201 культура Напряму підготовки 020101 культурологія
ld -> Дивовижний світ многогранників
ld -> Програма розвитку дітей дошкільного віку зі спектром аутистичних порушень
ld -> Діти з порушеннями психофізичного розвитку як суб'єкт корекційної освіти план
ld -> Інформаційний пакет 04 основи корекційної педагогіки
ld -> Есе на тему: “Українське мистецтво другої половини ХVII-XVIII ст.”
ld -> Дипломної освіти «Допущено до рецензування»


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   21




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка