Методичний комплекс для самостійної роботи студентів спеціальності «Економічна та соціальна географія» з курсу «країнознавство»



Сторінка3/14
Дата конвертації23.10.2016
Розмір3.49 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14
Тема: Політична карта – дзеркало епохи.
Політична карта світу в суто технологічному сенсі є географічною картою, яка відображає розміщення країн на нашій планеті. Політичні карти поділяються на загальні (оглядові) і спеціальні. Загальні передають особливості розміщення держав, найважливіших полі­тичних і стратегічних центрів, міжнародних і внутріш­ньодержавних комунікацій. На спеціальних політич­них картах показують окремі політичні проблеми, яви­ща і події.

У загальному сенсі поняття політична карта світу відображає динамічний стан різних форм державних утворень нашої планети в їх еволюції і постійних взає­мовідносинах.

Етапи формування політичної карти світу.
Формування сучасної політичної карти світу - дуже складний і тривалий процес, який триває вже декілька тисячоліть. На межі двох століть і тисячоліть на очах сучасників на політичній карті планети лише за декілька років відбулися величезні і вражаючі зміни. Постійно змінювалася політична карта і в минулому. Цей процес триватиме і в майбутньому.

У формування політич­ної карти світу можна виділити чотири етапи: стародавній, середньовічний, новий і новітній.

Стародавній етап (перша половина ІV тис. до н.е. – V ст. н. е.) розпочався з виникненням, роз­квітом і занепадом перших державних утворень. Одним з перших (можливо, взагалі першим) державним утво­ренням була знаменита Трипільська цивілізація (куль­тура), яка виникла і розквітла на теренах нинішньої України. Після її занепаду на надзвичайно багатій при­родними ресурсами території країни в найкращих на планеті природних умовах одне за одним послідовно ви­никали все нові державні утворення: Велика Скіфія, Велика Сарматія, Антський союз, Київська Русь. З ни­нішньою державою Україна вони споріднені генетич­но. Всі ці держави, а також Давній Єгипет, Давня Гре­ція, Давній Рим, Індія, Китай та ін. зробили великий внесок у розвиток світової цивілізації. Вони розпочали через систематичні завоювання близьких і далеких те­риторій політико-географічний поділ існуючого на той час географічного простору. В той час державні кордо­ни переважно збігалися з природно-географічними ру­бежами.

Середньовічний етап формування політичної карти світу охоплював V-XVII ст. Це період формування феодаліз­му. Відбувались суттєві зміни функції держави. Почало швидкими темпами розвиватися господарство. Ви­никли ремісні цехи із дуже сильною внутрішньою організацією. Зародження елементів ринкової еконо­міки поєднувалося з поширенням феодальної роздроб­леності. Поступовий розвиток ремесел і особливо торгівлі починає поєднувати феодальні і церковні володіння, міс­та-держави. З'являються реальні передумови для об'єд­нання країн під владою монархів. Так виникають фео­дальні держави в Індії, Китаї, могутня Османська імпе­рія. В Європі вже з раннього середньовіччя існували держави Київська Русь, Візантія, Священна Римська імперія, Англія та ін. Зміцнення цих держав сприяло посиленню їхнього прагнення до далеких територіаль­них завоювань. Наприкінці середньовічного етапу роз­почалась епоха Великих географічних відкриттів. За рівнем державно-територіального поділу суходолу по­переду безперечно була Європа. Певною мірою до неї наближалась Азія. Африка, Америка, Австралія з Оке­анією залишалися далеко позаду.

Новий етап формування політичної карти світу тривав із середини XVII ст. до Першої світової війни на почат­ку XX ст. Він ознаменувався утвердженням і пануван­ням ринкових відносин. Розквіт епохи Великих геогра­фічних відкриттів заклав підвалини європейської ко­лоніальної експансії. У сферу ринкових відносин почи­нають втягуватися найвіддаленіші куточки планети. Колоніальні завоювання, розпочаті Іспанією і Порту­галією ще в часи середньовіччя, охоплюють різні ку­точки Землі. До них приєднуються молоді капіталіс­тичні країни — Нідерланди, Англія, Франція, а зго­дом і Німеччина. Росія захоплює Україну, Кавказ, ве­личезні простори Сибіру і Далекого Сходу.

Водночас розростання площі колоніальних володінь, які стають все більш віддаленими від держав-метрополій, а тому мало керованими, створює передумови для виникнення на уламках імперій нових держав. У XVIII ст. вибороли незалежність Сполучені Штати Америки. На початку XIX ст. звільнились іспанські й пор­тугальські колонії Латинської Америки. Виникло 15 нових незалежних держав.

Упродовж XIX ст. і до Першої світової війни євро­пейські держави захопили майже всю Африку, Росія поневолила Середню Азію. Було завершено поділ світу між найсильнішими на той час державами. Закінчив­ся і новий етап творення політичної карти світу.

Початок новітнього періоду у формуванні політич­ної карти пов'язують із закінченням Першої світової війни. У цей період виокремлюють три етапи.

На першому етапі (1914-1945) відбувся розпад Австро-Угорської, Османської та Російської імперій. Виникли нові держави: Фінляндія, Польща, Чехословаччина, Югославія та ін. Стався розкол світу на дві системи - капіталістичну та соціалістичну. Втратила свої колонії в Африці Німеччина, яка про­грала війну. Розширилися колоніальні володіння Ве­ликої Британії, Бельгії, Франції та Японії (див. додаток 7).

Початок другого етапу пов'язаний з результа­тами Другої світової війни: зміна кордонів Німеч­чини, СРСР, Польщі, Японії, Китаю та інших країн. Продовжила розширення своїх меж світова система соціалізму, в яку ввійшли Албанія, Болгарія, Угор­щина, Польща, Румунія, Чехословаччина, Югославія (1944-1945), НДР (1945), Корейська Народно-Демократична республіка (КНДР), Демократична респуб­ліка В'єтнам (ДРВ), Китай (1949), Куба (1959), Лаос (1976).

На території Палестини в 1948 р. утворилася де­ржава Ізраїль.

Друга світова війна поклала початок розпаду ко­лоніальних імперій та виникненню на їх місці понад ста незалежних держав у Азії, Африці, Латинській Америці та Океанії. З 60-х років розпочався національно-визвольний рух у багатьох країнах Африки, наслідком якого було отримання ними незалежності. У 1955 р. в Африці нараховувалось всього чотири незалежні держави: Єгипет, Ліберія, Ефіопія та Королівство Лівія. У 1960 р., який вважається «роком Африки», тут набули суверенітету і незалежності 17 колоній.

У 60-70-ті роки процес деколонізації торкнувся Латинської Америки (одержали незалежність Ямайка, Тринідад і Тобаго, Гайана, Гренада, Домініка та ін.), Океанії (Західне Самоа, Тонга, Папуа Нова - Гвінея, Фіджі та ін.), і Європи (у 1964 р. стала незалежною Мальта). Внаслідок цього на місті колишніх колоній постало приблизно 100 нових держав.

Міжнародна політика СРСР після 1945 р. відзна­чилася участю радянських військ у більш ніж 30 ло­кальних війнах і конфліктах, до яких належать «наве­дення порядку» в Угорщині, НДР і Чехословаччині, «підтримка своїх» у Китаї, Кореї, В'єтнамі, Єгипті, Алжирі, Ефіопії, Нікарагуа, війна в Афганістані.

У 1990 р. почався третій етап новітнього періоду. Зміни на політичній карті світу, за цей час, відбулися майже на всіх континентах. У березні 1990 р. одержала незалежність одна з останніх значних колоній Африки - Намібія. У травні 1990 р. відбулося об’єднання Народної Демократичної Республіки Ємен (НДРЄ) та Єменської Арабської республіки зі столицею в місті Сана. У жовтні 1990 р. возз'єдналися дві німецькі держави: НДР увійшла до складу ФРН (з 1991 р. столицею об’єднаної Німеччини знову стає Берлін). У вересні 1991 р. одержали незалежність три Прибалтійські республіки – Литва, Латвія та Естонія, яки вийшли зі складу СРСР; на теренах якого до кінця 1991 р. утворилося 15 незалежних держав. Восени 1991 р. одержали суверенітет Федеративні Штати Мікронезії (колишні Каролінські острови), Республіка Маршаллові Острови та Палау. Відбувся розпад Югославії на Словенію, Хорватію (1991), Боснію, Герцеговину та Македонію (1992), Сербію та Чорногорію (1992). Складові частини Чехословаччини - Чехія та Словакія, спочатку проголосили автономію, а 1993 р. ста­ли незалежними країнами. У 1993 р. була змінена форма правління в Камбоджі, країні Азії. Там була відновлена монархія і вона знову стала королівством. В Африці в цьому самому році отри­мала незалежність Еритрея, яка відокремилася від Ефі­опії. Наприкінці 1994 р. Республіка Палау (в Океанії) вийшла з Мікронезії і звільнилася від опіки США. Та­ким чином, у 90-х роках XX ст. виникло понад 20 но­вих країн. Їх було прийнято до ООН і вони почали здійснювати власну внутрішню і зовнішню політику.

Події 90-х рр. XX ст. продовжують тенденцію до утворення національних держав, які почали формува­тися в Європі з 1581 р. з утворення Нідерландів.

Наступні зміни на політичній карті сталися в 1997 р. Гонконг, колишня колонія Великої Британії, перейшов під юрисдикцію Китаю і перетворився на його спеціальний адміністративний район - Сянган. У цьому ж році відбулося перейменування африканської держави Заїр у Демократичну Республіку Конго (див. додаток 8). У 1999 р. володіння Португалії Макао також пе­рейшли під юрисдикцію Китаю у вигляді спеціально­го адміністративного району - Аоминь. У 2002 році Східний Тімор отримав незалежність від Індонезії. А у червні 2006 року федеративне утворення Республіка Сербія та Чорногорія утворили самостійні держави. У лютому 2008 року Автономний край Косово, який входив до складу Сербії проголосив свою незалежність. У травні 2008 р. була змінена форма правління в Непалі, країні Азії, де монархія була замінена на республіку. У деяких країнах світу були змінені столиці (див. додаток 9).

У середині 2008 р. у світі існувало майже 250 політико-територіальних утворень; 193 суверенні держави (не враховуючи Косово), з них членами ООН були 192 країни (не входить Ватикан та не входило Косово) і до 50 територій із різним статусом (колонії, заморські департаменти, спірні території, протекторати тощо.)

Сучасні зміни на політичній карті світу можна поділити на кількісні та якісні.



Новим міжнародним політичним явищем у наш час стало утворення держав, не визнаних світовим співто­вариством (див. додаток 10). Ці держави є незаконними за всіма норма­ми міжнародного права. Однак реально (фактично) вони існують, реалізують власну внутрішню і зовнішню полі­тику, при цьому, як правило, створюють багато проблем для світового співтовариства, так як є осередками гострих конфліктів, серйозних політичних і воєнних по­трясінь, постійного тиску на політичну ситуацію в світі і його окремих регіонах. Так, у 1983 р. була проголо­шена Турецька Республіка Північного Кіпру, яка у світі визнана лише Туреччиною. Але найбільше таких країн виникло на теренах колишнього СРСР. До них нале­жать Республіка Ічкерія в Росії, Абхазія і Південна Осе­тія в Грузії, Нагірний Карабах - в Азербайджані, Придністровська Республіка - в Молдові.

Типологія країн

За будь-якими ознаками (площа, чисельність насе­лення, природні умови і ресурси, рівень розвитку, на­ціональних склад населення, місце в міжнародному поділі праці, особливості культури тощо) знайдемо у світі чимало країн, які схожі між собою. За подібністю показників країни планети об'єднують у певні групи, тобто здійснюють їх типологію.



Класифікуючи країни за величиною території, виділяють великі держави (Ки­тай, Індія, США), середні (Франція, Україна, Туреччи­на) і малі (Бельгія, Еквадор, Ліван). Можна до окремої групи віднести і карликові країни (Монако, Андорра, Ліхтенштейн).

Класифікація країн за площею

Найбільші

Найменші

Держава

Площа, тис. км2.

Держава

Площа, тис. км2.

Росія

17075

Мальта

316

Канада

9971

Мальдіви

298

Китай

9573

Сент-Кітс і Невіс

269

США

9529

Маршаллові о-ви

181

Бразилія

8512

Ліхтенштейн

160

Австралія

7682

Сан-Марино

62

Індія

3282

Тувалу

24

Аргентина

2767

Науру

21

Казахстан

2717

Монако

2

Судан

2504

Ватикан

0,44

За чи­сельністю населення (станом на 01.01.2006 р.) виділяють наступні групи держав:

Найбільші країни

(понад 100 млн. осіб)



Великі країни

(40-100 млн. осіб)



Середні країни

(20-40 млн. осіб)



Малі країни

(1,5-20 млн. осіб)



Дрібні країни

(менше 1,5 млн. осіб)



Китай (1300)

Індія (1050)

США (300)

Індонезія (210)

Бразилія (170)

Росія (147)

Пакистан (140)

Бангладеш (130)

Японія (126)

Нігерія (115)

Мексика (110)


Німеччина В’єтнам

Іран


Філіппіни

Туреччина

Ефіопія

Таїланд


В. Британія

Італія


Франція

Україна


ПАР

ДРК (Заїр)

М'янма

Півд. Корея



Іспанія

Польща


Колумбія

Аргентина

Судан

Танзанія


Канада

Алжир


Марокко

Кенія


Румунія

Перу


Північ. Корея

Узбекистан

Венесуела

Тайвань


Ірак

Уганда


Саудівська Аравія

(загалом близько 100 країн)

Австралія

Казахстан

Малайзія


Мозамбік

Нідерланди




(загалом близько 60 країн)

Андорра (77 тис.)



Маршаллові о-ви (59 тис.)

Сент-Кітс і Невіс (42 тис.)

Ліхтенштейн (35 тис.)

Монако (33 тис.)

Сан-Марино (30 тис.)

Палау (20 тис.)

Науру (10,3 тис.)

Тувалу (9,7 тис.)

Ватикан (0,8 тис.)


За національним складом населення можна виділи­ти однонаціональні держави (Швеція, Японія, Польща), двонаціональні (Канада, Бельгія) та багатонаціональні (Росія, Індія, США). А хіба не можна класифікувати країни світу за рівнем забезпечення окремими видами природних ресурсів, наприклад нафтою чи залізною рудою? Чітко можна поділити все світове співтовариство на країни, які ма­ють безпосередній вихід до Світового океану, і такі, які його не мають. Або ж виокремити континентальні і острівні держави.

Тип країни це сформований комплекс властивих їй умов, ресурсів і особливостей розвитку, які визнача­ють її роль і місце у світовому співтоваристві на пев­ному етапі всесвітньо-історичного процесу. Вся ця сукупність ознак будь-якої країни, з одного боку, робить її схожою на інші країни, а з іншого - виділяє (ви­окремлює) її серед інших.

Типологія країн має не лише загальнонаукове чи на­вчальне, а й практичне значення (див. додаток 11). Так, ООН здійснює типологію країн із метою надання фінансової, гуманітар­ної, освітньої та іншої допомоги державам, які визначені як найменш розвинені. У наш час за цією класифікацією допомога надається близько 40 країнам світу.

Яку ж ознаку для типології, тобто поділу країн світу на групи за спільними ознаками, беруть за визначаль­ну? Це загальний рівень їх соціально-економічного розвитку. Найреальніше у наш час його характеризує показник виробництва валового національного продук­ту (ВНП) у доларах США чи якійсь іншій валюті на душу населення. За ним усі держави світу об'єднують­ся у три групи: високорозвинені країни, середньорозвинені та ті, що розвиваються.

До високорозвинених країн Міжнародний валютний фонд включає всі країни Західної Європи, а за її межа­ми - США і Канаду, Австралію і Нову Зеландію, Япо­нію, Південну Корею, Сінгапур, Тайвань та Ізраїль. Організація Об'єднаних Націй додає до цього списку ще й державу Африки - Південно-Африканську Респуб­ліку. Всього до "елітного клубу" економічно високороз­винених країн належать близько 30 держав.

Високорозвинені держави теж не є абсолютно одно­рідними. Перший підтип (підгрупу) формують держа­ви так званої "Великої сімки". Це США, Канада, Япо­нія, Німеччина, Велика Британія, Франція та Італія. Вони є очевидними економічними лідерами сучасного світу. В цілому на частку цих країн припадає майже половина ВНП нашої планети.

Другу підгрупу формують малі високорозвинені країни Європи й Азії. Вони переважно невеликі за пло­щею і населенням. Але за виробництвом продукції на душу населення, рівнем життя своїх громадян не поступаються країнам першої підгрупи, а іноді й випере­джають їх. Для них також характерна висока частка експортної продукції. Сировину і паливо для потреб еко­номіки ці країни отримують переважно з-за кордону. Специфічною ознакою їх економіки є також значна, а іноді й переважаюча частка галузей, пов'язаних з між­народною сферою послуг - торгівля, банківська спра­ва, інфраструктурне транспортне обслуговування, міжнародний туризм тощо. До таких країн належать Австрія, Швейцарія, Швеція, Норвегія, Бельгія, Нідер­ланди, Південна Корея, Тайвань, Ізраїль та ін.

Група середньорозвинених країн значно менш одно­рідна, ніж група високорозвинених. Коливання показ­ника ВНП на душу населення тут доволі значне. Тому виділяють країни з економічним розвитком дещо ви­щим за середній і країни, які мають соціально-економіч­ний рівень нижчий за середній.

До першого підтипу країн цієї групи належать Гре­ція, Бразилія, Аргентина, Уругвай, Мексика, Угорщи­на, Чехія, Чилі та деякі інші. Ці держави швидко та стабільно розвиваються і поступово наближаються до групи високорозвинених країн. Причина їхньої віднос­ної відсталості у розвитку продуктивних сил пов'язана з тим, що впродовж багатьох років їх розвиток гальму­вався військовими диктатурами, тоталітарними кому­ністичними адміністративно-командними режимами, політичною та економічною залежністю від інших дер­жав. Багато цих держав мають значні природні і тру­дові ресурси, котрі теж активно залучаються в націо­нальний господарський комплекс.

Другий підтип формують країни з нижчим за середній рівнем розвитку економіки. Ці країни на сучасному етапі розвитку на відміну від попередніх характеризуються внутрішньою політичною нестабільністю. У них є впли­вові сили, які гальмують перебудову суспільства на про­гресивніше, поширена корупція, всім керують злочинні олігархічні клани. Це стосується не лише деяких колишніх соціалістичних країн, а й тих, де значну роль відіграє тіньовий капітал, мафіозні структури, внутрішній ри­нок належить іноземним компаніям тощо. Наприклад, це такі країни: Білорусь, Росія, Болгарія, Україна, Мол­дова, Латвія, Литва, Колумбія, Парагвай, Індонезія, Філіппіни, Туніс, Марокко тощо.

Переважна частина людства в наш час живе в краї­нах, що розвиваються. Найбільше їх в Африці, чима­ло в Азії, Америці та Океанії. Переважно це колишні колонії. У населення цих країн здебільшого відсутні полі­тична воля і прагнення до прогресивних змін в еко­номіці й політиці. Низький освітній рівень, злидні, корупція, злочинність, політична та економічна за­лежність від інших країн не створюють передумов для піднесення економіки. Ці країни фактично є сировин­ними донорами розвинених держав.

Крім основної ознаки в типології країн, є й інші оз­наки, які за тієї чи іншої класифікації є провідними у країнознавстві. На цій переважно історичній основі деякі дослідники виділяють постсоціалістичні краї­ни. До них належать колишні республіки СРСР, Юго­славії, Чехословаччини, Польща, Угорщина, Румунія, Болгарія. За цією ознакою виділяють пострадянські країни, тобто ті держави, які колись входили до скла­ду Радянського Союзу.

Дехто продовжує виділяти так звані нові індустрі­альні країни: Сінгапур, Тайвань, Південна Корея, Ма­лайзія, Мексика, Бразилія та ін. Майже всі вони в не­далекому минулому були слаборозвинутими держава­ми. Нинішній стан їхньої економіки характеризується високими темпами індустріалізації, активною участю в міжнародному поділі праці.



Організація Об'єднаних Націй склала також список найменш розвинутих країн. Це насправді найбідніші держави світу. Деякі з них не мають безпосереднього виходу до моря (див. додаток 12) і майже не пов'язані з зовнішнім світом. Система освіти та охорони здоров'я в цих країнах на найнижчому рівні в світі, переважають доіндустріальні форми праці. До таких держав належать Афганістан, Нігер, Сомалі, Чад, ЦАР та інші (див. додатки 13, 14, 15 ).

На політичній карті світу є низка дуже багатих країн. Своєрідну групу серед них становлять так звані нафто - експортні країни. Високий рівень життя своїх громадян вони забезпечили нещадно експлуатуючи багаті на нафту родовища. До таких держав належать Саудівська Аравія, Катар, Кувейт, Бахрейн, ОАЕ та деякі інші невеликі краї­ни Середнього Сходу. Казково багатою за рахунок видо­бутку місцевих фосфатів стала і колишня злиденна краї­на Океанії Науру. Інші в недалекому минулому дуже бідні країни стали багатими завдяки правильно обраним спеці­алізації й моделі розвитку. Це "країни-готелі", які екс­плуатують свій чудовий клімат і блакитне море. Деякі країни обрали для збагачення не лише туризм, а й план­таційне господарство чи надзвичайно сприятливе геогра­фічне положення, стали офшорними зонами і "країнами - банками" (Ямайка, Барбадос, Тринідад і Тобаго та ін.).

Контрольні запитання до семінару:

  1. Які етапи можна виділити у формуванні полі­тичної карти світу?

Перелічіть їх. Дайте коротку ха­рактеристику кожного етапу.

  1. Назвіть країни, які утворилися після розпаду СРСР, Югославії і

Чехосло­ваччини.

  1. Які тенденції, на вашу думку, спостерігаються у формуванні

політичної карти світу на початку XXI ст.?

  1. Назвіть кількісні та якісні зміни, що відбуваються на політичній карті

світу.

  1. Яка ознака для типології країн є основною?

  2. Назвіть групи країн за рівнем соціально-економіч­ного розвитку.

  3. Які ще ознаки використовуються в типології країн?

  4. Порівняйте типологію країн різних авторів.


Література:

  1. Безуглий В.В., Козинець С.В. Регіональна економічна і соціальна географія світу: навч. Посіб. Вид. 2-ге, доп., перероб. – К.: ВЦ «Академія», 2007. - 688 с.;

  2. Дубович І. Країнознавчий словник-довідник. - Львів: Видавничий дім „Панорама”, 2003.-580 с.;

  3. Масляк П.О. Країнознавство: підручник.-К.: Знання, 2007.-292 с.



Заняття № 4


Каталог: files -> 2012
2012 -> Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет харчових технологій українознавство
2012 -> «основи соціальної географії» Харків 2007
2012 -> Методичні вказівки для самостійної роботи студентів з курсу «Медична географія»
2012 -> Методичні вказівки для самостійної роботи студентів зі спеціальності «Економічна І соціальна географія»
2012 -> Титульний аркуш
2012 -> Рішенням Київської обласної ради від 29. 07. 2010 №775-33-v програма співпраці місцевих органів виконавчої влади, органів


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка