Методичний комплекс для самостійної роботи студентів спеціальності «Економічна та соціальна географія» з курсу «країнознавство»



Сторінка4/14
Дата конвертації23.10.2016
Розмір3.49 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14
Тема: Міжнародні організації світу.

Сучасний світ постійно ускладнюється і стає все більш суперечливим. Кількість держав постійно зрос­тала в минулому і зростатиме й у майбутньому. Нині у списку ООН 15 країн (територій), які підлягають Де­кларації про деколонізацію. На черзі надання незалеж­ності Палестині, Західній Сахарі тощо.

Отже, нині на політичній карті світу нараховується понад 200 країн, які здійсню­ють різновекторну політику. В них діють десятки ти­сяч політичних партій, є велика кількість конфесій, парламентарів, глав урядів, президентів тощо. Всі ці політичні й релігійні, аж до таємних організацій, мають власну думку на облаштування своєї країни, нації і всього світового співтовариства. При цьому неминуче виникають міждержавні проблеми. Для їх вирішення, а також досягнення певної спільної мети, відстоюван­ня національних інтересів тощо все більше країн, партій і просто людей створюють міжнародні організації. Нині у світі їх налічується уже понад чотири тисячі. Серед великої кількості міжнародних організацій світи виділяють: глобальні (загальносвітові), ре­гіональні, міждержавні (див. додаток 16).



Найбільшою, найважливішою, глобальною та універ­сальною організацією нині, безперечно, є Організація Об'єднаних Націй (ООН). Її було створено після Другої світової війни, у 1945 р., з метою відвернення чергової світової війни і локальних конфліктів, посилення міжна­родної безпеки та розвитку міжнародного співробітниц­тва. ООН діє на підставі Статуту. Його положення є обо­в'язковими для країн - членів цієї організації. Станом на 01.01.2008 року до складу ООН входило 192 держави (див. додаток 17).

Головними органами ООН є Генеральна Асамблея і Рада Безпеки. До інших провідних органів цієї міжна­родної організації належать Секретаріат, Міжнародний суд, Рада опіки, Економічна і соціальна рада (див. додаток 18).

Штаб-квартира ООН розміщена у Нью-Йорку (США). У 1945 р. Україна, перебуваючи у складі СРСР, стала однією з країн - засновниць ООН. Тепер наша держава - член багатьох спеціалізованих міжнародних організацій ООН.

На засіданнях Генеральної Асамблеї, де присутні делегації від усіх країн - членів ООН, постійно обгово­рюються найактуальніші проблеми світової політики, відпрацьовуються й ухвалюються рекомендації щодо їх вирішення. Кожна країна, незалежно від її площі, кількості населення, економічної та військової могут­ності, має один голос.

Рада Безпеки несе відповідальність за підтримання міжнародного миру і безпеки. її рішення повинні ви­конувати всі члени ООН. Рада Безпеки складається з 15 країн-членів, третина з яких (США, Велика Брита­нія, Франція, Китай і Росія) мають статус постійних членів. Інші десять країн-членів обираються на певний термін у визначеній послідовності.

Очолює ООН Генеральний секретар. Головні регіо­нальні відділення цієї організації, очолювані заступни­ками Генсека ООН, знаходяться в Женеві, Відні і Най­робі (Кенія). Так, у Женеві є центр для проведення дип­ломатичних конференцій. Тут також обговорюються проблеми роззброєння і прав людини. Відень має функ­ції міжнародного контролю за зловживанням наркоти­ками, попередження злочинності, кримінального пра­восуддя, міжнародного торгового права. В цьому регіо­нальному відділенні також слідкують за використан­ням космосу в мирних цілях. У Найробі керують діяль­ністю ООН у сфері охорони довкілля. Там само фун­кціонує центр з населених пунктів.

До провідних органів ООН належить Міжнародний суд, значення якого постійно зростає. Це головний судовий орган ООН, який вирішує юридичні суперечки між державами. Приватні особи не мають права звер­татися до нього. Міжнародний суд знаходиться в Гаазі (Нідерланди).

У різних країнах працюють 16 спеціалізованих уста­нов ООН. Серед найвідоміших - ЮНЕСКО, МАГАТЕ, ФАО, МОП, ВООЗ та інші (див. додаток 19).

Організація об’єднаних націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), членом якої є й Україна, має штаб-квартиру в Парижі (Франція). Керівні органи Міжнародного агентства з атомної енергії (МАГАТЕ) знаходяться у Відні (Австрія). Продовольча й сільськогосподарська організація ООН (ФАО) розміщена в Римі. До загальновідомих органі­зацій ООН також належать Міжнародна організація праці (МОП), Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ) - обидві у Женеві.

За підтримки США після Другої світової війни в си­стемі ООН створено Групу Світового бан­ку (Вашингтон) : це взаємопов'язані фінансові організації, задекла­рованою метою яких є сприяння економічному зростан­ню країн, що розвиваються. Серед них можна виділи­ти Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), Міжнародну асоціацію розвитку (МАР) тощо. До них примикає і Міжнародний валютний фонд (МВФ).

У складі ООН функціонують і безліч інших загаль­носвітових організацій, діяльність яких є особливо важ­ливою в певних сферах буття сучасного людського су­спільства. Так, переписи населення, різні міжнародні зіставлення і розрахунки здійснює Статистична комі­сія Економічної і соціальної ради ООН (ЕКОСОР). Вона заснована в 1946 р. у Нью-Йорку. Інші сфери глобаль­ної діяльності людства контролюють Всесвітній пошто­вий союз (ВПС), розміщений у Берні (Швейцарія), Все­світня метеорологічна організація (ВМО) та Міжнарод­ний союз електрозв'язку (МСЕ) (обидві у швейцарській Же­неві). У Лондоні знаходиться Міжнародна морська організація (ІМО), в Монреалі (Канада) - Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО), у Відні - ООН з промислового розвитку (ЮНІДО).

У системі ООН з'являється все більше установ, які займаються не лише глобальними, а й актуальними регіональними проблемами. Серед них найвідомішими є Близькосхідне агентство ООН для допомоги палестин­ським біженцям і організації робіт, яке знаходиться в Ам­мані, столиці Йорданії, та в Секторі Газа (Палестина). Але більшість регіональних установ ООН переймають­ся економічними і соціальними проблемами цілих ма­териків і частин світу. Наприклад, Економічна комісія для Африки (ЕКА) (Аддис-Абеба), Економічна і соціаль­на комісія ООН для Азії й Тихого океану (ЕСКАТО) (Бан­гкок) тощо. Завданням цих організацій є сприяння соці­ально-економічному розвитку країн, що розвиваються, зокрема найбіднішим державам, яких за списком ООН у світі 48.

Загострення екологічної ситуації у світі значно під­вищує роль Програми ООН з навколишнього середо­вища (ЮНЕП) (Найробі), що доволі гостро і наполег­ливо виступає за захист і збереження природного сере­довища на всій планеті. Існують й інші міжнародні організації в системі ООН.

Поряд з організаціями ООН у світі чимало інших глобальних утворень з різних сфер діяльності суспіль­ства (див. додаток 20). Так, з 1950 р. у Гельсінкі діє Всесвітня Рада Миру (ВРМ). Вона координує роботу рухів прихильників миру більш як у 150 країнах. Профспілкову діяльність курує Всесвітня федерація профспілок (Прага, Чехія). Паралельно діє Всесвітня конфедерація праці (ВКП) зі штаб-квартирою у Брюсселі. Науковці світу об'єдну­ються у Всесвітню федерацію наукових працівників (ВФНП) (Лондон) та належать до Міжнародної ради наукових союзників (МРНС) (Париж). Існує й декілька незалежних від ООН міжнародних екологічних органі­зацій. Серед них досить диверсифікований Всесвітній союз охорони природи (ВСОП). Штаб-квартира цього союзу знаходиться в Глані (Швейцарія). ВСОП видає всесвітньо відому Червону книгу.

Після Другої світової війни зросла активність міжна­родних спортивних, релігійних, студентських та інших організацій, які не є структурами ООН. Серед них виді­ляється Міжнародний олімпійський комітет (МОК) (Лозанна, Швейцарія), Всесвітня рада церков (ВРЦ) (Женева), Міжнародний союз студентів (Прага), Міжна­родна організація кримінальної поліції (Інтерпол) з штаб-квартирою в Парижі. Збільшується кількість країн, які входять до Світової організації торгівлі (СОТ). Авторитет її постійно зростає. У 2008 році Україна також стала членом СОТ.

У світі існує також безліч міжнародних організацій, офіційний статус яких регіональний чи субрегіональний, але реальний їх вплив фактично поширюється на всю планету. Мабуть найбільшою активністю серед них виділяються Організація Північноатлантичного догово­ру (НАТО) і Європейський Союз (ЄС). Штаб-квартири обох цих організацій знаходяться в Брюсселі.

НАТО є військово-політичним союзом (блоком), найвідомішим і найпотужнішим у світі. Цей блок постійно поповнюється за рахунок вступу до нього колишніх соціалістичних країн. Вишикувалася чимала черга країн, які б хотіли стати членами цієї організації. Хоча вона і має регіональну назву, називаючись Північноат­лантичним, однак набуває все більш глобальних рис. Понад 1500 військових баз цього альянсу розміщені на територіях від Гренландії до островів Океанії.

Ще більше бажаючих вступити до іншої організації з регіональною назвою Європейський Союз. Таких країн, які б хотіли стати повноправними членами ЄС, у світі вже більше 80 і вони знаходяться не лише в Європі, а й у Африці, Азії та інших частинах світу. ЄС у 1993 р. трансформувався з Європейського Економіч­ного Співтовариства (ЄЕС). Нині до нього входять 27 країн (станом на 01.01.2008). Але вже у наш час ЄС виробляє понад третину світового валового продукту. На нього припа­дає понад 40 % світового експорту.

В Європі важливу роль відіграють й інші, переваж­но політичні та фахові міжнародні організації. Найпо­мітнішою серед них є Організація з безпеки і співробіт­ництва в Європі (ОБСЄ). Парламентська асамблея ОБСЄ знаходиться в Копенгагені (Данія). Ще раніше за ОБСЄ була створена Рада Європи (РЄ). Її штаб-квартира роз­міщена в Страсбурзі (Франція). Нині до її складу вхо­дить 40 країн, зокрема і Україна. РЄ займається пере­важно правами людини, гуманітарним і правовим співробітництвом, культурними і екологічними пробле­мами тощо.

У Південно-Східній Азії та Тихоокеанському регіоні існують військово-політичні блоки АНЗЮС і АНЗЮК. Перший створений у 1951 р. і названий так за початковим літера­ми англійських назв трьох учасників цього утворення - Австралії, Нової Зеландії і США. Абревіатура АНЗЮК виникла на основі перших літер англійських назв пер­ших трьох учасників блоку - Австралії, Нової Зеландії і Великої Британії. Цей союз утворився у 1971 р. і включає до свого складу ще й Малайзію та Сінгапур.

Серед арабських країн найвпливовішою міжнарод­ною організацією є Ліга арабських держав (ЛАД), ство­рена в 1945 р., зі штаб-квартирою в Каїрі. Мусульман­ські країни об'єдналися в Організацію "Ісламський конгрес". Інша назва цієї організації - Організація "Ісламська кон­ференція" (Джидда, Саудівська Аравія).

Велике значення енергоносіїв у соціально-еконо­мічній ситуації нашої планети останніми десятиліття­ми підняло реальний статус Організації країн експор­терів нафти (ОПЕК). З 1960 р. її членами є нафтовидо­бувні країни Азії, Африки і Латинської Америки. На частку цих країн припадає до 60 % світового експорту нафти.

Серед інших регіональних утворень найпомітніши­ми є АСЕАН, ОАЄ, НАФТА, МЕРКОСУР та СНД. Пер­ша з них є Асоціацією держав Південно-Східної Азії, її штаб-квартира знаходиться в Джакарті (Індонезія). Окрім Індонезії, як регіонального лідера, до неї нале­жать Малайзія, Таїланд, Філіппіни, Сінгапур, Бруней і В'єтнам.

Менш відомою є Асоціація регіонального співробіт­ництва країн Південної Азії (СААРК), її штаб-кварти­ра розміщується в місті Дакка (Бангладеш).

У 1963 р. було створено одну з найбільших міжуря­дових регіональних політичних організацій світу - Організацію африканської єдності (ОАЄ) (Аддис-Абеба, Ефіопія). Офіційно до неї входять усі держави Африки. Цій організації поки що не вдалося владнати гострі кон­флікти і припинити кровопролитні війни як в окремих африканських державах, так і між ними.

В Америці найбільше держав об'єднують такі регіо­нальні утворення - ОЦАД, НАФТА і МЕРКОСУР. Пер­ша з них розшифровується як Організація центрально­американських держав і має керівні органи в Сан-Саль­вадорі. Світовий масштаб має Угода про Північноаме­риканську зону вільної торгівлі. Вона більш відома як НАФТА. Це інтеграційне об'єднання включає США, Канаду і Мексику (штаб-квартира у Вашингтоні). За де­якими економічними показниками НАФТА набли­жається до ЄС, а іноді й перевищує їх. Багато в чому наслідує ЄС Південноамериканський спільний ринок (МЕРКОСУР). Базою його подальшого розширення ста­ли чотири сусідніх держави - Аргентина, Бразилія, Парагвай і Уругвай. Головною метою цього інтеграцій­ного об'єднання є створення латиноамериканського спільного ринку і значна співпраця в усіх сферах еко­номічної діяльності.

Співдружність Незалежних Держав (СНД) було ство­рено після розпаду СРСР наприкінці 1991 р. До складу цієї організації входять всі колишні Радянські республіки за виключенням Естонії, Латвії та Литви. Україна входить до СНД на правах асоційованого члена.

З метою більш ефективної економічної інтеграції на теренах колишнього СРСР була утворена ще одна регіональна організація - ГУАМ. Абревіатура ГУАМ виникла на основі перших літер учасників цієї організації - Грузії, України, Азербайджану та Молдови.



Великий вплив на формування сучасної політичної карти світу мають геополітичні чинники, тобто чинни­ки, пов'язані з дією географічного довкілля. Геополі­тика - це наука, яка вивчає вплив географічних чин­ників переважно на зовнішню, а також на внутрішню політику держав. Найбільший внесок у її розвиток зро­били німецькі географи. Деякі з учених розглядали дер­жави як живі організми, які борються між собою за міс­це під сонцем.

Природа й природні ресурси, а до них належить і пло­ща території, є важливою умовою розвитку будь-якої держави. Кожна країна повинна мати достатній простір для задоволення своїх внутрішніх потреб. З іншого боку, вплив території — це вплив її природних, соціально-еко­номічних умов і географічного середовища в цілому. Клімат, їжа і навіть географічний краєвид, впливають на природу й психіку людини. Формується певний мен­талітет (характер, образ мислення) народу. Він обо­в'язково позначається на внутрішній і зовнішній по­літиці тієї країни, в якій цей народ переважає.

Велике значення має географічне положення краї­ни, тобто розміщення її відносно інших об'єктів і тери­торій на поверхні Землі. Зовсім об'єктивно різні резуль­тати розвитку нації і країни дає їх розташування в зоні тундри і в субтропічній зоні, у гірській місцевості й на морському узбережжі.



Якщо країна межує з нестабільними, кризовими дер­жавами, це негативно позначається на соціально-еко­номічному розвитку, внутрішній і зовнішній політиці. На територію цієї країни проникають біженці, зло­чинці, озброєні формування тощо. Порушуються стабіль­ність і розміреність внутрішнього життя.

Життя будь-якої людини, усвідомлює вона це чи ні, має певну мету. Деякі люди покладають на себе певну місію. Так само і з країнами. Мета держави на міжнародній арені є її геостратегією. Поняття геостратегії тісно пов'язане з поняттям "геополітика". Воно визна­чається цілком об'єктивною потребою будь-якої держа­ви у виживанні, збереженні і розвитку (експансії) в умовах потенційно ворожого оточення з боку інших держав, які теж всіляко намагаються відстояти своє "місце під сонцем".

Чималий інтерес представляє також оцінка політико – географічного (геополітичного) положення країн і районів, тобто їх положення по відношенню до політичних союзників і супротивників, вогнищ різного роду політичних конфліктів та ін.(типовий план характеристики ПГП дивіться у додатку 21 ). Політико - географічне положення змінюється в часі і, отже, є історичною категорією.


Контрольні запитання до семінару:

  1. Які чинники сприяють утворенню міжнародних організацій?

  2. Назвіть найбільші глобальні міжнародні утво­рення.

  3. Розкажіть про найвідоміші регіональні міжна­родні організації.

  4. Яка міжнародна організація і чому є найвідомішою і найавторитетнішою у світі?

  5. Що вам відомо про функції, які виконують Ге­неральна Асамблея і Рада Безпеки ООН.

  6. Назвіть спеціалізовані організації ООН.

  7. Що таке геополітика і геостратегія?

  8. Як впливають географічні чинники на долю країн і народів?

  9. Що, на вашу думку, означає вислів Наполеона: "Географія це доля"?

  10. Як ви поясните вислів Бісмарка: "Народ, який не хоче годувати власну армію, годуватиме чужу"?


Література

Основна:

  1. Масляк П.О. Країнознавство: підручник.-К.: Знання, 2007.-292 с.;

  2. Міжнародні організації: Навч. посіб. / За ред.. О.С. Кучика. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Знання, 2007. – 749 с.


Додаткова:

  1. Грицак Ю.П. Страноведение: Ведущие страны мира: пособие для эконом. и географич. специальностей вузов. -Х.: Издательство ХНУ имени В.Н. Каразина, 2002.- 63 с.;

  2. Страноведение: учебное пособие/кол. авторов: Рогач П.И., Косяков Н.Е., Гаркава В.Г., Лукьянчик С.В.- Минск: Издательство Белорусского экономического университета,2003.-284 с.



Заняття № 5

Тема: Просторово-територіальна організація держав світу.

Географічне положення держави - це розміщення певного об'єкта, території, країни відносно інших об'єктів, територій, акваторій, країн. Зовнішнє середо­вище через свої складові частини активно впливає на об'єкт, географічне положення якого визначається. Так само й сам об'єкт впливає на власне оточення. Тут до­речно нагадати геніальний вислів Наполеона: "Географія - це доля". Справді, особливості географічного по­ложення країни значною, а іноді й вирішальною мірою впливають на подальшу долю держави, нації і навіть окремо взятої людини.

Географічне положення визначається як по відношен­ню до природних (материків, океанів, річок, гірських систем, узбереж, озер тощо), так і соціально-, політи­ко- та економіко-географічних (районів, областей, про­вінцій, штатів, країн та ін.) об'єктів. Одним із кількіс­них показників географічного положення є географічні координати об'єкта.

Учені-географи до основних ознак географічного по­ложення відносять: дистанційність, детермінова­ність і потенційність.

Дистанційність - це ви­гідність (чи невигідність) географічного положення за­лежно від зміни відстані між взаємодіючими об'єкта­ми. При цьому певна віддаль може виражатися не лише в одиницях довжини, а й у певних віртуальних показ­никах, які характеризують відносини між абстрактни­ми поняттями. Географічне положення значною мірою повністю визначене, без урахування випадкових чин­ників, тобто детерміноване. Воно тією чи іншою мірою є головною, визначальною силою розвитку людського суспільства. Потенційність географічного положен­ня полягає в його невичерпних можливостях, що мо­жуть бути використані для забезпечення суспільних потреб.

Географічне положення є поняттям не лише містким і багатоаспектним, а й відносним. У першому випадку виділяють його декілька видів, зокрема природно-, еко­лого-, соціально-, економіко- або політико-географічне положення. У другому — йдеться про його по­стійну трансформацію у просторі й часі, одночасну при­сутність в оцінці нинішнього стану географічного по­ложення його минулого розвитку і наявність чинників його подальшого функціонування.

Для країнознавства визначальну роль відіграє по­няття політико-географічного положення держави. Це її розміщення на політичній карті світу, материка чи окремого регіону у взаємодії з політичними реалі­ями, які мають на неї той чи інший вплив. При цьому політика в такому сенсі розуміється як діяльність, спря­мована на перемогу в боротьбі за власні інтереси. Вона може бути державною, певної організації чи окремої людини.

При оцінюванні політико-географічного положення держави необхідно враховувати як ресурсну (галузеву) його складову, так і просторово-територіальну. Фізи­ко-географічна складова виділяється тим, що геогра­фічне середовище продовжує відігравати суттєву роль у житті суспільства, ефективності функціонування тієї чи іншої країни. Навіть найпотужніші держави з їх, здавалося б, безмежними можливостями, відступають перед стихійними силами природи у вигляді цунамі, землетрусів, повеней, ураганів і торнадо тощо. Наяв­ність і якість земельних чи інших природних ресур­сів, безпосередній вихід до незамерзаючих морів, рельєф і клімат місцевості, присутність повноводних рік і безліч інших чинників фізико-географічної скла­дової політико-географічного положення були, є і бу­дуть важливими у розвитку, а іноді й самому існуванні тієї чи іншої країни.

Економіко-географічна складова в оцінюванні полі­тико-географічного положення нині весь час зростає. Все більша кількість країн відчуває потребу в ресурсах розвитку, які вони не здатні забезпечити з власної тери­торії. І це вже не лише корисні копалини і продоволь­ство, а й трудові, інформаційні та інтелектуальні ресурси . Тому відкритий доступ до регі­онів, які володіють надлишками ресурсів соціально-еко­номічного розвитку, стає вирішальним чинником оціню­вання політико-географічного положення. Не менш важ­ливим є й розміщення стосовно основних ринків збуту товарів, вироблених у країні, їхня місткість і транспортна доступність теж є важливим чинником, який сприяє розвитку держави, або обмежує цей розвиток.

У цьому зв'язку необхідно назвати й постійне зро­стання значення транспортно-географічної складової (у широкому розумінні цього поняття) політико-географічного положення. Пропускна спроможність, швидкість доставки вантажів, вартість перевезення, інформаційні та міграційні потоки, їх мінливість у просторі й часі слу­жать чинником, значення якого постійно зростає.



Не менш, а іноді й більш важливою є й геополітична та геостратегічна складові політико-географічного по­ложення держави. Політична нестабільність, збройні конфлікти тощо надовго "закривають" певні країни й навіть регіони світу, змінюють напрям і силу транзит­них товаропотоків, руйнують усталені системи міждер­жавних відносин.

У просторово-територіальному сенсі можна виділити глобальне, регіональне і локально-сусідське політико-географічне положення країн.

Глобальне положення є місцем тієї чи іншої держави на політичній карті світу у контексті її глобальних зв'язків і взаємовідносин з інши­ми державами нашої планети. Регіональне політико-географічне положення включає розміщення і взаємозв'яз­ки з країнами власного історико-географічного регіону. Локально-сусідське політико-географічне положення - це розміщення і взаємодія країни в оточенні держав-сусідів. Його оцінка є дослідженням складної історії про­тистоянь і партнерства. Вона дуже динамічна. На цьому рівні й відбувається реальне відпрацювання всіх видів відносин і взаємозв'язків між окремими державами і міждержавними інтеграційними утвореннями.

Територія - це частина земної поверхні з певними межами, які відділяють її від інших ділянок землі. Те­риторія держави - це визначена на основі норм міжнародного права частина земної поверхні (суходіл, внутрішні акваторії, повітряний простір над ними), на які поширюється виключний суверенітет цієї держави. Це означає, що певна, відокремлена від інших земна поверхня, керується тільки законами певної держави, яка має виключне право користуватися цією землею (територією) на власний розсуд.

З погляду міжнародного права найважливішими особливостями території держави, або інакше держав­ної території, є її цілісність і недоторканність. Це осно­воположний принцип мирного співіснування народів і держав на міжнародній арені. Міжнародна спільнота визнала недопустимість використання війни як засобу вирішення територіальних суперечок. Держава, тери­торію якої прагне загарбати інша держава (держави), має законне право на її захист усіма існуючими засоба­ми. Вона може розраховувати на моральну, матеріаль­ну й правову підтримку світового співтовариства. Врешті-решт остання може вдаватися й до прямих воєнних дій, як це трапилося тоді, коли Ірак окупував те­риторію Кувейту.

Основними просторовими характеристиками тери­торії держави є її розміри, конфігурація території та географічне положення. Всі ці особливості мають неаби­який вплив на значимість держави на політичній карті світу. Чим більша територія, тим значніші ресурсні можливості для розвитку країни. Водночас, якщо ця велика територія розміщена в екстремальних для жит­тя людей і ведення господарства природних умовах, переваги її нівелюються. Велике значення має і ком­пактність та нерозірваність території держави. Так, територія США складається з трьох несуміжних між собою територій, які значно віддалені одна від одної. Існують і дуже витягнуті держави, наприклад Чилі, чи держави зі складною конфігурацією (Хорватія та ін.). Значною розірваністю території відрізняються держа­ви, які розміщені на архіпелагах (Філіппіни, Індонезія тощо).

Державний простір включає територію держави, належну їй акваторію і повітряний простір над ними.

Суходільна територія держави - це її земна по­верхня, не вкрита водою морів та озер, а також острови й архіпелаги у відкритому морі, які належать цій дер­жаві, їй підпорядковані також усі земні глибини (над­ра) від поверхні й до технічно доступних глибин.

Акваторія держави включає всі води внутрішніх річок та озер, заток і проток, якщо ширина останніх не перевищує 24 морські милі. Наприклад, Туреччині на­лежать морські протоки Босфор і Дарданелли, які з'єд­нують між собою Чорне та Середземне моря. До аква­торії держави також належать води заток, лиманів, бухт, які історично належать тій чи іншій країні, на­приклад Бузький чи Дніпровський лимани України. До акваторії (території) держави не включаються терито­ріальні води, які визначаються у межах 12 миль від морського узбережжя (лінії відпливу). Однак ця акваторія перебуває під повною юрисдикцією держави, до території якої вона прилягає. Більше того, державі належить і вся товща води територіальних вод та надра під їх дном.

У визначених межах власної території та акваторії держава має виключне право на видобування корис­них копалин з надр, товщі води, а також тих, які за­лягають на морському чи озерному дні. На основі договору-концесії держава може на певних умовах і на певний термін передавати фізичним або юридичним особам, у тому числі й іноземним, права експлуатації власних надр. По завершенні терміну договору дія кон­цесії припиняється.



Повітряний простір держави - це розташований над її територією та акваторією шар атмосфери (тропо­сфера, стратосфера й прилегла частина космічного про­стору). Польоти повітряних об'єктів інших держав над власною територією кожна країна дозволяє на основі спеціальних міжнародних договорів. Держава має пра­во захищати свій повітряний простір у випадку його порушення всіма доступними їй засобами. Космічні кораблі й супутники вільно пролітають над територія­ми суверенних держав.

До території певної держави також належать мор­ські, річкові та космічні кораблі, які несуть на собі дер­жавні символи (прапор, герб). Це саме стосується різних підводних споруд, трубопроводів, кабелів тощо, які прокладені якоюсь країною у відкритому морі чи на його дні, навіть якщо вони знаходяться у водах або гли­боко на дні виключних морських зон.



Процеси глобалізації та виникнення все нових тех­нічних можливостей експлуатації прилеглих до окре­мих держав морських акваторій породили проблеми правового характеру з використання морських чи оке­анічних просторів, де держави здійснюють власні пов­новаження економічного характеру. Так виникли по­няття "прилегла зона", "виключна економічна зона" та "континентальний шельф".

У прилеглій зоні, яка має ширину 24 морські милі, держава має обмежені міжнародним законодавством права для прийняття запобіжних заходів з метою до­тримання власних законів, які поширюються на тери­торіальні води. До них переважно належить правове регулювання імміграційних, податкових, митних та інших відносин з іншими державами, організаціями та приватними особами.

Значного поширення на нашій планеті набули ви­ключні економічні зони. Їх утвердження почалося на­прикінці XX ст., коли багато прибережних держав роз­почали широкомасштабне економічне освоєння мор­ських акваторій. Конвенція 1982 р. надає прибережній державі в зоні 200 морських миль від власної лінії узбе­режжя виключне право на експлуатацію біологічних і мінеральних ресурсів води, дна і надр. Ця держава та­кож має право споруджувати тут штучні острови, вста­новлювати бурові платформи, проводити науково-дослідні роботи та здійснювати заходи з охорони, збе­реження і примноження багатств природного середови­ща. За іншими державами збережено право свободи судноплавства, польотів над виключними економічни­ми зонами, а також прокладання підводних трубопро­водів і кабелів.

Постійно розширюється господарське використання і континентального шельфу. За нормами міжнародно­го права до нього зараховують 350-мильну зону від уз­бережжя за умови глибин, які не перевищують 200 м. Якщо ж глибини суттєво більші, то континентальний шельф не повинен простягатися більш як на 100 миль від ізобати 2500 м. Приморська держава хоча й не має жодних суверенних прав на континентальний шельф, але може використовувати доступні їй ресурси.

У наш час в умовах глобалізації поступово відмирає оренда одними країнами територій інших. У минуло­му найбільше територій у світі орендували США, Росія (СРСР) і Велика Британія. Нині найбільшим орендарем залишаються США. Хоча вони і втратили свої військові бази у В'єтнамі і на Філіппінах, але утримують їх на Кубі, в Японії, Південній Кореї, Гренландії тощо. На правах оренди території утримує свої військові бази і Росія (Центральна Азія, Закавказзя, Україна).

Створення потужних транснаціональних компаній в умовах поширення процесів глобалізації, особливо фінансової сфери, породили надання невеликими, пе­реважно острівними державами, своєї території (суве­ренних прав держави) в своєрідну оренду. Так виник­ли офшорні центри і зони. У цих, переважно карлико­вих, державах, де майже немає території як ресурсу розвитку, але є всі атрибути державної влади, ціле­спрямовано створені пільгові умови оподаткування ве­ликих і надвеликих заощаджень. Внаслідок цього у бан­ках офшорних територій накопичуються величезні кошти, нерідко сумнівного, а то й відверто криміналь­ного походження.

Державний кордон - це уявна (іноді реальна) лінія на поверхні землі (суходолі та акваторії) та уявна вер­тикальна площина, що проходить через неї в повітря­ному просторі і надрах. Вона визначає межі держави і відділяє одну територію держави від іншої або від відкритих морів.

Кордони між державами або формувалися історич­но, і це був дуже довгий процес порубіжної взаємодії двох або більше кордонів, а іноді й навіть цивілізацій, або ж установлювалися дуже швидко через війну чи внаслідок завершення переговорів і укладання відпо­відних угод. У цьому сенсі сучасна державна територія України може слугувати прикладом. У нас є знамениті "траянові вали", які відокремлювали Римську імперію від причорноморських степів, і відомі "змійові вали", які понад 2500 років тому захищали Київ, у той час ве­лике місто і столицю з півдня від тих же степовиків. Після Другої світової війни і завершення переговорів до України відійшли землі Закарпаття. Так само через переговори вона втратила частину своїх земель, які відійшли до Польщі. У 1954 р. постановою Верховної Ради СРСР до України відійшла Кримська область.

Як відомо, процес становлення кордону будь-якої держави в наш час проходить два етапи: делімітацію і демаркацію. Перший полягає в договірному процесі особливостей проходження кордону на відповідно ство­реній географічній карті. Другий етап — це встановлен­ня кордону між державами на місцевості. Якщо цього не­має, то не всі складові суверенітету держави діють і це створює неминучі проблеми, які періодично загос­трюються.



У дослідженні кордонів держав найбільше значення має їхня класифікація і визначення функцій, які вони виконують. Так, країнознавець, японіст, економіко-географ Б. Яценко наводить відому класифікацію кор­донів. У ній він виділяє групу морфологічних кордонів (геометричні, астрономічні, звивисті та ін.), природно-географічну групу (орографічні, гідрографічні тощо), генетичну групу (антецедентні, реліктові, накладені й т. ін.). Виділяється також функціональна група кор­донів за історичними умовами та послідовністю виник­нення (колоніальні, післявоєнні тощо).

Потрібно зазначити, що "чистих" груп кордонів май­же немає. Так, проведені по паралелях і меридіанах так звані астрономічні кордони (візьмемо для прикладу деякі ділянки кордону між США та Канадою або кор­дони в Арктиці) є варіантом геометричних кордонів, які проходять як лінії розмежування між двома точками з чітко визначеними географічними координатами. І ті, й інші кордони, як правило, з'явилися або у слабоосвоєних районах (на час їх виникнення), або ж під час "нарізання" колоній. У наш час такий підхід виявився надзвичайно ефективним під час договірного визначен­ня меж виключних економічних зон, зокрема у Пів­нічному морі з його запасами нафти та газу. Так само звивисті або ламані кордони є різновидом геометрич­них кордонів. При цьому методика їх проведення може бути різною: можуть одночасно накластися декілька чинників. Зрештою часто сходяться на тому, що кор­доном може служити більш-менш велика річка, яка тече "як їй заманеться". Звідси за мандруючою річкою виникає і звивистий кордон. Так само звивистими бу­дуть і кордони, проведені в горах.

Виникають проблеми за необхідності встановлення кордонів між двома чи декількома державами, якщо вони відділяються акваторіями великих озер чи вну­трішніх морів. Загальновизнаною методикою делімі­тації кордону є сполучення по прямій лінії точок вихо­ду сухопутного кордону на береги відповідної водойми. Якщо остання висихає чи осушується, ця пряма лінія автоматично стає сухопутним кордоном. Складність конфігурації акваторії ускладнює і процес делімітації кордонів.

У горах кордон переважно проводять по максималь­них висотах, які розділяють дві країни. Такий же прин­цип застосовують і для делімітації та демаркації кор­донів на рівнинах. У більшості випадків рівнини не є абсолютно рівними. І тут виділяються певні форми рельєфу, зокрема пасма горбів, моренних гряд, лесових останців, виходів на денну поверхню кристалічних порід тощо. Вони можуть слугувати опорними точка­ми кордону, які не зникнуть із земної поверхні і не змінять власних географічних координат.

Кордони також класифікують за ґенезою їх форму­вання. Антецедентні, або піонерні, кордони. Виникали в безлюдних та слабко освоєних частинах світу. Найпо­ширеніші вони в Північній Америці (США і Канаді), у пустельних районах Сахари та Аравійського півостро­ва, в Росії та в Амазонії. За конфігурацією вони зде­більшого є так званими астрономічними, або геометрич­ними, кордонами.

Субсектні або наступні, кордони характерні для країн Європи. Вони найдавніші за часом виникнення й ґрунтуються на реальному мовно-культурному розме­жуванні. Етнічне розмежування в XX ст. набуло ви­значального характеру. Багато великих країн на цій осно­ві створює внутрішній поділ території на штати, області, провінції тощо. Такий самий принцип здійснював­ся і в колишньому Радянському Союзі, що значно по­м'якшило наслідки його неминучого розпаду. У наш час його використовують Індія, Пакистан, Нігерія, Китай та ін.

Накладені кордони встановлюються насильно, через війни, захоплення, соціально-економічні потрясіння, коли якась країна чи нація "по-живому" розділяється між державами-агресорами відповідно до реалій завер­шення воєнних дій або на основі відповідних угод. Після різних воєн такі кордони виникали в Європі внаслідок поділу, скажімо, Польщі або Німеччини (Берліна після Другої світової війни). Особливо поширені такі кордо­ни в Африці, де колонізатори ділили як їм заманеться окремі народи між двома і навіть декількома країнами шляхом "накладання" кордонів.

Суто історичне значення мають так звані реліктові кордони. Це спадок минулих епох, але хоча нині цих рубежів ніби вже й немає, проте вони залишилися не лише в ментальності людей чи особливостях забудови колись суміжних територій, а й іноді навіть збереглися у ви­гляді стін, валів, прикордонних замків і фортець тощо. Донині значні відмінності спостерігаються при перетині колишніх кордонів між іспанською та англосаксон­ською частинами південних штатів США (колишній кордон між Мексикою та США), чітко в Іспанії виріз­няється колишній мавританський південь тощо. Є такі невидимі розмежування і в Україні, яка віками була розшматована між сусідніми державами.

Державні кордони виконують кілька функцій. Їх можна об'єднати в три групи: бар'єрні, контактні та фільтруючі. Бар'єрна функція полягає в достатньому відокрем­ленні однієї країни від іншої. При цьому таке відокрем­лення може бути близьким до абсолютного, скажімо в колишньому Радянському Союзі, де кордон був "на зам­ку", а сусідні країни відділялися контрольно-слідовою смугою, колючим дротом і прикордонниками з автома­тами по всьому периметру. Максимізована бар'єрна функція кордону і між Південною та Північною Кореєю з суцільною п'ятиметровою стіною, струмом високої напруги тощо. Для більшості нинішніх держав харак­терна так звана м'яка бар'єрна функція відкритих кор­донів.

Контактна функція кордону полягає у створенні на межі двох держав спільних природних заповідників, єврорегіонів, відкритих економічних зон наприклад між Україною, Польщею та Білоруссю виник єврорегіон "Буг" тощо. Таким чином прикордонні райони двох або кількох держав стають контактною зоною, яка дає змогу постійно поглиблювати двостороннє чи багато­стороннє співробітництво.

Фільтруюча функція кордону полягає в тому, що він має виконувати роль своєрідної мембрани або фільтра, який пропускає все корисне та потрібне для певної дер­жави з інших країн і затримує все вороже, шкідливе, негативне тощо.
Контрольні запитання до семінару:

  1. Дайте визначення поняття "географічне поло­ження країни".

  2. Які основні властивості географічного положен­ня вам відомі?

  3. Що таке політико-географічне положення дер­жави?

  4. Виділіть складові політико-географічного положення.

  5. Дайте оцінку економіко-географічної складової в оцінці політико-географічного положення.

  6. Як поділяється політико-географічне положення в просторово-територіальному сенсі?

  7. Що таке територія?

  8. Дайте визначення території держави.

  9. Які найважливіші особливості території з погля­ду міжнародного права?

10. Назвіть основні просторові властивості тери­торії.

11. З яких частин складається державний простір?

12. Що таке акваторія держави?

13. Що належить до повітряного простору держави?

14. Охарактеризуйте виключні економічні зони.

15. Як і для чого формуються офшорні території?

16. Що таке державний кордон?

17. Як встановлювалися кордони між державами в минулому?

18. Що таке делімітація та демаркація кордонів?

19. Які класифікації типів кордонів вам відомі?

20. На яких засадах ґрунтується проведення кор­донів?

21. На які групи поділяються кордони за ґенезою їх формування?

22. Які функції виконують кордони?
Література:

  1. Дубович І. Країнознавчий словник-довідник. - Львів: Видавничий дім „Панорама”, 2003.-580 с.;

  2. Масляк П.О. Країнознавство: підручник.-К.: Знання, 2007.-292 с.


Заняття № 6


Каталог: files -> 2012
2012 -> Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет харчових технологій українознавство
2012 -> «основи соціальної географії» Харків 2007
2012 -> Методичні вказівки для самостійної роботи студентів з курсу «Медична географія»
2012 -> Методичні вказівки для самостійної роботи студентів зі спеціальності «Економічна І соціальна географія»
2012 -> Титульний аркуш
2012 -> Рішенням Київської обласної ради від 29. 07. 2010 №775-33-v програма співпраці місцевих органів виконавчої влади, органів


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка