Методичний комплекс для самостійної роботи студентів спеціальності «Економічна та соціальна географія» з курсу «країнознавство»



Сторінка5/14
Дата конвертації23.10.2016
Розмір3.49 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14
Тема: Регіональний поділ світу.

Світове суспільство нині нагадує інтегрова­ну систему багаторівневих регіонів, їхня кількість, як і кількість країн, безперервно зростає. Диверсифікація взаємодії окремих регіональних підрозділів нашої пла­нети насамперед у політичному і соціально-економіч­ному сенсах відбувається дуже інтенсивно, водночас проблеми формування регіонів світу вивчені явно не­достатньо. Це породжує чимало проблем, і не лише на­уково-теоретичних.

Загальні засади районування світу. Основою для виділення різних регіонів світу є від­мінності одних частин нашої планети від інших. За найзагальнішими критеріями ці відмінності можна об'єд­нати в три групи: природні, історичні і соціально-еко­номічні.

Природні відмінності визначаються об'єктивними геологічними, географічними та біологічними особли­востями окремих частин Землі. Зокрема, поділ світу на материки ні в кого не викликає сумніву, бо в природі насправді існують реально відокремлені частини сухо­долу, роз'єднані морями й океанами. Такий реально існуючий природно-геологічний поділ світу є однією з багатьох підстав для його регіоналізації.

Дія географічних і біологічних чинників у виділенні регіонів світу не менш важлива. Загальновідомо, що географічна оболонка землі має низку закономірностей. До найважливіших з них належать: цілісність, ритміч­ність, висотна поясність і горизонтальна зональність. Останні дві закономірності і служать підставами регіо­нального поділу світу.

Висотна поясність полягає у поступовій закономір­ній зміні природи (рослинний, тваринний світ тощо) з підняттям у гори від їхнього підніжжя до вершин. Крім рослинного і тваринного світу вона чітко виявляється і в ґрунтах. Висотна поясність зумовлена зміною кліма­ту з висотою. Вона виявляється у зниженні температу­ри повітря на 0,6 °С на кожні 100 м. підйому. Крім того, до висоти 2-3 км суттєво зростає кількість опадів. Ха­рактер висотної поясності залежить, по-перше, від по­ложення гір у системі широтних зон висоти над рівнем моря, експозиції схилів. Кожна природна широтна зона має власні особливості висотних поясів. Збільшення чисельності населення Землі, розвиток і просторово-територіальне поширення господарства приводять до інтенсивного освоєння людством гірських місцевостей. У багатьох країнах гірські райони вже нині стали райо­нами не лише розвитку туризму і сільського господар­ства, а й важкої промисловості.

Географічна зональність є послідовною зміною при­родних зон зі зміною географічної широти у напрямі від екватора до полюсів. При цьому змінюються як окремі природні компоненти, так і природні комплекси в ціло­му. Такі зміни зумовлені неоднаковою кількістю теп­ла, яке отримують різні частини Землі внаслідок її ку­лястості. До зональних комплексів можна віднести гео­графічні пояси і природні зони. Перші є найбільшими зональними комплексами, які оперізують всю нашу планету в широтному напрямі (екваторіальний, субек­ваторіальний, тропічний тощо). Будь-який географіч­ний пояс, у свою чергу, поділяється на менші за розмі­рами комплекси, які називаються природними зонами (лісів, степів, пустель та ін.).

У країнознавстві для виділення певних регіонів крім природних чинників велику роль відіграють історичні. У найзагальніших ознаках і в найбільших просторових виявах вони полягають у виділенні на Землі окремих частин світу. Хоча їхня кількість збігається з кількістю материків (6), принципи їх виділення вже переважно не геолого-географічні, а історичні. Особливо яскраво це виявляється у поділі одного материка Євразії на дві частини світу - Європу і Азію або ж об'єднанні двох материків - Північної та Південної Америки в одну частину світу - Америку.

У багатьох випадках географічні й історичні чинни­ки у виділенні регіонів гармонійно поєднуються. Так утворюються історико-географічні регіони. Прикладів можна навести безліч. Регіональні поняття "арабський світ", "країни Північної Африки" фактично є гармо­нійним поєднанням пустельних і напівпустельних ланд­шафтів з історично адаптованою до них культурою арабських народів.

Важливу роль географічні та історичні чинники відіграють й у виділенні економічних районів світу. Різниця в природних умовах і ресурсах різних частин нашої планети сприяє спеціалізації на виробництві пев­ної продукції. На певній території світу, в окремій країні чи їхній групі випуск якихось виробів або надан­ня певних послуг стає об'єктивно більш ефективним, ніж будь-де за їхніми межами. Спеціалізація господар­ства окремого регіону чи країни світу складається істо­рично. З розвитком господарства вона може суттєво змінюватися. Щоб визначити спеціалізацію території, необхідно з'ясувати принципи розміщення виробниц­тва. Чинниками розвитку певної спеціалізації є:

а) природні умови та ресурси;

б) наявність трудових ресурсів;

в) особливості географічного положення, зокрема відносно транспортної

інфраструктури;



г) галузі господарства, що сформувалися історично;
д) виконання певного державного замовлення чи реа­лізація якогось глобального або регіонального проекту.

З часом окремі регіони світу починають відрізняти­ся один від одного вже не тільки природними й історич­ними, а й насамперед економічними умовами та тру­довими ресурсами. Так, в одному регіоні виробляють метал і машини, в іншому вирощують банани й анана­си, в третьому пропонують послуги з відпочинку і ліку­вання. Спеціалізуючись на виробництві певної про­дукції в умовах глобалізації, кожен регіон світу забез­печує нею інші частини світу і отримує те, чого йому не вистачає. Так відбувається обмін результатами праці. Такий поділ праці між окремими територіями нази­вається географічними, або територіальним.

У цілому обґрунтований і раціональний поділ всьо­го світу або його окремих складових на просторово-територіальні частини базується на теорії районуван­ня або регіоналізації. Ця теорія дає змогу науково об­ґрунтувати виокремлення регіонів, які об'єктивно відіграють значну роль як у цілому на нашій планеті, так і на окремих континентах або ж у межах тих чи інших країн. Тому виділення, скажімо, Південної Азії або регіону Південна Азія, ґрунтується на науково усвідомленому пі­знанні специфіки цієї частини Азії, природної, істо­ричної, культурної, соціально-економічної тощо. Виокремлюючи регіон Північна Італія маємо на увазі, насамперед, не лише те, що суто географічно ця час­тина Італії знаходиться в її північній частині. Нас цікавлять специфічні її ознаки, які чітко виділяють­ся на фоні всієї країни, насамперед історико-політичні процеси, які тут відбуваються, ментальність місцевого населення, умови соціально-економічного розвитку тощо.

Терміни і поняття "район" і "регіон" у більшості ви­падків навіть у науковій літературі вживаються як си­ноніми, але це поверховий підхід, між ними є певні від­мінності. Поняття "район" переважно застосовується для означення місцевості, що вирізняється за геогра­фічними, економічними, адміністративними та інши­ми ознаками (промисловий район, економічний район, адміністративний район). Поняття "регіон" більш містке і загальне. По-перше, його використовують для позначення району, області, території, частини країни, що вирізняється сукупністю природних або історико-географічних умов і національним складом населення. По-друге, визначення регіону як групи країн, які ста­новлять окремий регіон, мають подібні ознаки, що відрізняють їх від інших територій, найбільш придат­ний для вживання якраз у країнознавстві.

Поняття "регіон" включає не лише суходіл, не тільки материки й острівні ділянки нашої планети, а й водні простори. Тобто регіон може складатися з су­ходільної території й акваторії. Як приклад можна на­вести Карибський регіон, або регіон Карибського моря, який складається переважно зі значної кількості ост­рівних країн і водних просторів, які їх роз'єднують і об'єднують. Те саме можна сказати й про Тихоокеан­ський регіон. Однак у більшості випадків поняття ре­гіон все-таки стосується суходолу та безпосередньо прилеглих до нього акваторій.

Відомий український учений у галузі економічної і соціальної географії Олег Шаблій вважає, що поняття "регіоналізація", яке є похідним від поняття

"регіон", вживається у двох значеннях:

а) як процес наукового обґрунтування регіону (-ів), визначення його (їхніх) просторових меж і складу та загальних рис;

б) як реально існуючий поділ земної поверхні, зосе­реджених на ній елементів суспільства, чи суспільства в цілому, на окремі великі частини.

Можна погодитися з О. Шаблієм, що регіоналізація буває інтегральною і спеціальною (компонентною). Перша є обґрунтуванням відокремленості певних час­тин земної поверхні з усім її природним і суспільним наповненням. Друга - науково обґрунтовує існування, розвиток і взаємодію просторово-територіальних час­тин у певних сферах суспільства. Якщо цією сферою є політика, то це політична регіоналізація, якщо госпо­дарство, то це економічна регіоналізація, і т. ін.

Теорія регіоналізації найперше почала розвиватися в країнах, які мали потребу в подібних наукових і полі­тичних обґрунтуваннях. Це були або дуже великі дер­жави зі значною внутрішньою диференціацією, або ж потужні імперії зі значно віддаленими і відмінними від метрополії володіннями. Тому не дивно, що теоретико-методологічні засади регіоналїзації і конкретні спроби виокремлення регіонів належать вченим Росії (Росій­ська імперія, Радянський Союз), Великої Британії, США, Франції та ін.

Серед зарубіжних учених, які вивчали проблеми регіоналізації, необхідно виділити російських економістів-географів М. Баранського, М. Колосовського, американ­ця Р. Гартшорна, естонку С. Ниммік та інших.

Українська регіоналістика представлена видатними українськими вченими С. Рудницьким, А. Синявським, А. Садовським. Серед сучасних українських вчених, перу яких належать теоретичні праці з регіоналістики, безперечно виділяється О. Шаблій.

Теорія регіоналістики, яку розробляють переважно спеціалісти із суспільної географії, не позбавлена не­доліків, стереотипів і пережитків минулого. Найглиб­ше розроблені і найширше охоплені питання, які сто­суються методики виділення окремих частин у межах тієї чи іншої країни. Але майже відсутні глибокі теоре­тичні розробки в царині регіоналізації окремих частин світу, чи материків. Традиційний, усталений, звичає­вий, стереотипний підхід до виділення регіонів світу у наш час себе вже вичерпав. Тому ніхто чітко й однознач­но не може сказати, які країни входять, наприклад, до регіонів Західна, Центральна чи Східна Європа, Лати­ноамериканського регіону, Близького і Середнього Схо­ду та ін. Навіть у наукових і навчальних публікаціях можна зустріти абсолютно неадекватні регіональні по­няття на кшталт "близьке й далеке зарубіжжя" тощо.

Дотепер не існує єдиного уніфікованого підходу до виділення регіонів світу, наявні суттєві розбіжності у виділенні історико-регіональних одиниць (див. додаток 22 ).

Лише використання суто наукових підходів, заснова­них на формальній логіці, дасть змогу країнознавству розвиватися на сучасній теоретико-методологічній базі.



Регіони світу

Країни Європи

Регіональний поділ частини світу Європа найдинамічніший і найменш усталений. Для Європи взагалі впродовж століть і навіть тисячоліть притаманними були швидкі і кардинальні зміни політичної карти. Не є винятком і наш час. Розпад СРСР, Югославії та Чехословаччини, демонтаж структур комуністичного блоку ще раз довели, що "кухня політичної погоди світу знаходиться в Європі". Це тут готуються геополітичні "страви" для всього світу. В Європі знаходяться найдинамічніші соціально-економічні та військово-політичні інтеграційні об'єднання планети ЄС і НАТО. Врахову­ючи всю суму чинників, нині в Європі можна виділити такі субрегіони - країни Західної, Центральної та Східної Європи.

Західна Європа - найдавніший історично і соціаль­но-економічно сформований цивілізаційний субрегіон Європи й світу. В наш час ці країни є в усіх сенсах осно­вою формування ЄС і НАТО. Це чотири із семи найроз­виненіших держав світу: ФРН, Франція, Велика Бри­танія й Італія. Інші ж держави невеликі або карликові за площею чи населенням, однак за показниками ВНП на душу населення належать до найбагатших держав світу. Крім названих чотирьох країн до субрегіону За­хідна Європа належать Іспанія, Португалія, Андорра, Ірландія, Ісландія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Швейцарія, Ліхтенштейн, Австрія, Данія, Норвегія, Швеція, Фінляндія, Мальта, Греція, Монако, Сан-Марино, Ватикан. Отже, цей регіон охоплює 24 незалежні держави, а також Гібралтар (британське володіння на Іберійському півострові, спірна територія з Іспанією).

У межах регіону Західна Європа зазвичай виділяють три великі райони:

  1. Північна Європа – Ісландія, Фінляндія, Швеція, Норвегія, Данія;

  2. Середня Європа – ФРН, Франція, Велика Бри­танія, Ірландія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Швейцарія, Ліхтенштейн, Австрія;

  3. Південна Європа – Іспанія, Португалія, Андорра, Мальта, Італія, Греція, Монако, Сан-Марино, Ватикан.

До субрегіону держав Центральної Європи належать колишні соціалістичні держави. Вони в минулому були сателітами СРСР. Хоча деякі з них уже увійшли до ЄС і НАТО, а всі інші мріють про це, відгомін соціалістич­ного минулого ще довго буде даватися взнаки. Отже, ці держави близькі не лише географічно, а насамперед ментально. До них належать Польща, Чехія, Словач­чина, Угорщина, Албанія, Словенія, Хорватія, Маке­донія, Боснія та Герцеговина, Сербія, Чорногорія, Болгарія та Румунія. У 2008 році автономний край Косово, що входив до складу Сербії, проголосив свою незалежність. Тож ця нова країна також входить до складу цього регіону. Всього у зазначеному субрегіоні розташовані 13 країн та самопроголошена республіка Косово.

У межах регіону Центральна Європа виділяють наступні райони:

  1. Країни Південно-Східної Європи та Балканського півострова - Албанія, Словенія, Хорватія, Маке­донія, Боснія та Герцеговина, Сербія, Чорногорія і Болгарія, Румунія, Косово;

  2. Країни Центральної Європи - Польща, Чехія, Словач­чина, Угорщина.

Субрегіон Східна Європа утворюють колишні пост­радянські держави, які в минулому входили до складу СРСР. Тут негативний вплив командно-адміністратив­ної системи на економіку і ментальність людей особли­во сильний. Тому це найбідніші країни Європи. Нама­гаючись відновити імперію, екстремістсько налашто­вані політичні сили Росії намагаються всіляко дестабі­лізувати ситуацію в державах Східної Європи, діючи за принципом - чим гірше, тим краще. Намагаючись ви­рватися з-під нав'язливої опіки Росії, країни Балтії вже увійшли до ЄС і НАТО. Це останні європейські країни, східний форпост найцивілізованішої частини світу. До цього регіону входять Україна, Молдова, Білорусь, Литва, Латвія, Естонія. Деякі дослідники Литву, Латвію та Естонію виокремлюють у окремий район – Країни Балтії.

Країни Євразії

Розміщення деяких країн і народів на межі двох світів, різних цивілізацій і культур, нарешті різних час­тин світу, витворило за століття доволі своєрідні нації й держави. Вони ніби одночасно належать і не належать цим світам, будучи перехідними практично в усьому - від антропологічних типів населення і його менталь­ності, до принципів облаштування соціально-економіч­ного життя. Ці держави формують доволі своєрідний субрегіон країни Євразії, або Євразію. До нього нале­жать Росія, Казахстан і Туреччина.

Цей регіон, на відміну від попередніх, є "розірва­ним". Росія й Казахстан географічно поєднуються, Ту­реччина розміщена окремо. Спільною рисою всіх трьох держав є те, що вони одночасно розташовані у двох час­тинах світу - Європі й Азії. Точніше в Азії й Європі. Більша частина цих держав знаходиться в Азії, що дає підстави деяким ученим називати цей субрегіон не дуже милозвучним терміном Азіопа.

Як бачимо, фізико-географічна межа між Європою й Азією, яку проводять по Уральських горах, не є нау­ково коректною в країнознавстві. Не є реально можли­вим і логічно обґрунтованим поділ населення і госпо­дарства, наприклад Челябінської області Російської Федерації, на європейське й азійське. Щоб уникнути цієї очевидної суперечності, американські географи розді­ляють фізико-географічне і політико-географічне по­няття Європа і Азія. Тому політичну і соціально-еконо­мічну межу між цими частинами світу вони проводять по західному кордону Росії. Таким чином у політично­му сенсі Європа на сході закінчується східними кордо­нами Норвегії, Фінляндії, Естонії, Латвії, Білорусі й України.



Всі три країни Євразії великі за площею з доволі знач­ним населенням, особливо Росія і Туреччина. Вони воло­діють різноманітними природними умовами і багатими природними ресурсами. Однак негативною спільною ха­рактеристикою є політична і соціально-економічна не­стабільність. У Росії і Туреччині взагалі точиться війна, яка то тимчасово стихає, то знову вибухає.

Країни Євразії також характеризуються значною багатонаціональністю населення і доволі гострими про­блемами міжнаціональних відносин. У всіх трьох дер­жавах значну роль відіграє мусульманська релігія (іслам). У Туреччині і Казахстані вона є панівною. Об'єд­нує країни регіону і сильніший чи слабший вплив ідей пантюркізму. У Туреччині і Казахстані тюркські наро­ди становлять більшість, у Росії частка тюркських і му­сульманських народів постійно зростає.

Країни Азії

Найбільшою строкатістю характеризуються народи і країни Азії. Тому тут і виділяється найбільше субрегіонів. Практично за всіма показниками - від величини території і чисельності населення, до забезпеченості природними ресурсами і рівня соціально-економічно­го розвитку азійські держави розрізняються надзвичай­но. Очевидні відмінності є й між субрегіонами, зокре­ма й у політичному устрої. Хоча переважають республі­ки, але чимало і монархій (14).

До субрегіону Південно-Західна Азія належать 15 країн. З погляду теоретико-методологічного обґрун­тування цього регіону його межове розміщення між Європою, Африкою і Азією призводить до подвійного і навіть потрійного віднесення окремих країн до тих чи інших регіонів. Так, загальновживаними є умовні по­няття Близький та Середній Схід. Туреччина може бути одночасно країною Близького Сходу, країною Євразії і країною Південно-Західної Азії. На нашу думку її по­трібно віднести до євразійських держав. Отже, до Пів­денно-Західної Азії належать Афганістан, Бахрейн, Ізраїль, Йорданія, Іран, Ірак, Ємен, Катар, Кіпр, Ку­вейт, Ліван, Об'єднані Арабські Емірати (ОАЕ), Оман, Саудівська Аравія і Сирія. Це субрегіон із надзвичайно складними соціально-економічними, політичними, історичними національними та іншими проблемами. Постійні війни і терористичні акти стали візитівкою цього субрегіону в цілому світі.



Не менше гострих проблем у субрегіоні Закавказзя, або країни Закавказзя. Хоча до цього регіону належать лише три пострадянські держави - Азербайджан, Вір­менія і Грузія, проблем і конфліктів тут набагато більше. Суперництво різних країн у цьому регіоні, активне втручання Росії постійно роздмухують війни і проти­стояння.

Субрегіон Центральна Азія утворюють чотири пост­радянські країни - Киргизія (Киргизстан), Таджики­стан, Туркменія (Туркменістан) і Узбекистан. Деякі вченні до цього регіону відносять Казахстан, який розташований і у Азії і у Європі. Ситуація у цих країнах нестабільна: відродженню ісламу нама­гається протидіяти Росія та США, що породжує зрос­таючу напругу.

До субрегіону Південна Азія належить сім країн: Бангладеш, Бутан, Індія, Мальдівські Острови, Непал, Пакистан, Шрі-Ланка. Цей субрегіон теж вкрай неста­більний, з гострими національними і релігійними кон­фліктами.

До складу субрегіону Східна Азія входять Китай, Корейська Народно-Демократична Республіка (КНДР), Респуб­ліка Корея і Монголія. Головною проблемою є болісний демонтаж віджилих і збанкрутілих комуністичних си­стем у господарстві і державному управлінні.

До субрегіону Південно-Східна Азія входять такі країни: Бруней, В'єтнам, Індонезія, Камбоджа, Лаос, Малайзія, М'янма, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни та Східний Тимор.

Країни Африки

Африканські країни знаходяться в процесі вироблен­ня власних моделей соціально-економічного і політич­ного розвитку. Вони не є достатньо чітко структуризованими і стосовно формування окремих субрегіонів. На території Африки нині налічується 53 суверенні держа­ви. В основному переважають республіки (50). Є також три монархії - Марокко, Лесото та Свазіленд. Сучасний стан справ в Африці донині ви­значає той факт, що до початку Першої світової війни близько 90 % африканської території належало різним європейським державам. Після деколонізації матери­ка ці країни втратили свої володіння, але залишили по собі вагомий слід - від форм державного правління до мов. Колишні метрополії, зокрема Франція та Велика Британія, все ще мають свої інтереси в колишніх коло­ніях, нерідко активно їх відстоюючи. Крім того, коло­нізатори захоплювали території зовсім не за особливо­стями національного складу тих чи інших територій. Так виникли організовані ними держави, де один і той самий народ виявився розділеним між двома, а то й кількома країнами. Було закладено "міну сповільненої дії" гострих міжнаціональних і міждержавних кон­фліктів, які продовжують вибухати і в наш час.

На території Африки можна виділити субрегіони, які утворюють такі держави: Північна Африка - Алжир, Єгипет, Лівія, Марокко, Судан, Туніс, Західна Сахара; Західна Африка - Бенін, Буркіна-Фасо, Гамбія, Гана, Гвінея, Гвінея-Бісау, Кабо-Верде, Кот-Д’Івуар, Ліберія, Мавританія, Малі, Нігер, Нігерія, Сенегал, Сьєрра-Ле­оне, Того; Центральна Африка представлена Анголою, Габоном, Демократичною Республікою Конго, Камеру­ном, Конго, Островом Святої Єлени (володіння Великої Британії), Сан-Томе і Принсіпі, Центральноафриканською Республікою, Чадом, Екваторіальною Гвінеєю; до складу субрегіону Східна Африка входять Бурунді, Джибуті, Замбія, Зімбабве, Кенія, Маврикій, Мадагас­кар, Малаві, Мозамбік, Реюньйон (заморський депар­тамент Франції), Руанда, Сейшельські Острови, Сомалі, Танзанія, Уганда, Еритрея, Ефіопія.

У південній частині материка знаходиться субрегі­он Південна Африка, і складається з таких країн: Бот­свана, Лесото, Намібія, Свазіленд, Південна Африка.

Країни Америки

Америка, як частина світу, складається з двох мате­риків - Північної та Південної Америки. Складна істо­рія завоювання європейськими державами Америки, боротьба народів за визволення вплинули і на регіональний її поділ, який не є однозначним. Так, донині побу­тує назва Латинська Америка, якою називають регіон Західної півкулі, що знаходиться на південь від США. Цим уже значно застарілим визначенням презентують історично сформоване переважання в більшості держав Америки іспанської і португальської мов і культур (ла­тинських або романських). Виділяють також Вест-Ін­дію, яка бере свій початок ще від Колумба, або Карибсь­кий регіон. Всі ці регіональні поділи хоча все ще побу­тують, але вже значно застаріли. Будемо поділяти цю частину світу за нині головними, тобто соціально-еко­номічними, ознаками на Північну, Центральну, Пів­денну Америки та країни Карибського басейну (або Вест-Ін­дія).

Субрегіон Північна Америка складається з Канади, Мексики й США. Ці держави об'єднуються не лише гео­графічно. Вони тісно інтегровані на основі зони вільної торгівлі в межах міжнародної економічної організації НАФТА.

До складу субрегіону Центральна Америка входять невеликі держави, розташовані на південь від США аж до південноамериканської Колумбії (Беліз, Гватемала, Гон­дурас, Коста-Ріка, Мексика, Нікарагуа, Панама, Сальвадор). Всі острів­ні країни регіону входять до складу Вест-Індії (або країни Карибського моря ). Це Антигуа і Барбуда, Багамські Острови, Барбадос, Гаїті, Гренада, Домініка, Домініканська Республіка, Куба, Сент-Вінсент і Гренадіни, Сент-Кітс і Невіс, Сент-Люсія, Тринідад і Тобаго, Ямайка.

Дуже чітко виділяється субрегіон Південна Амери­ка, до якого належать Аргентина, Болівія, Бразилія, Венесуела, Гайана, Еквадор, Колумбія, Парагвай, Перу, Суринам, Уругвай, Чилі та Гвіана (найбільша колонія сучасності, належить Франції). Іноді цей субрегіон поділяють на два райони: Андські країни (Болівія, Венесуела, Еквадор, Колумбія, Перу та Чилі) і країни Амазонії та Ла-Плати (Аргентина, Бразилія, Венесуела, Гайана, Колумбія, Парагвай, Суринам, Уругвай та Гвіана).



Країни Австралії та Океанії

Цей регіон доволі строкатий і розмаїтий. Колоніаль­не минуле його країн і народів донині дається взнаки. Крім Австралії, яка знаходиться на найменшому материку, усі інші країни є острівними. До складу регіону входять Австралія, Вануату, Кірибаті, Маршаллові Острови, Мікронезія, Науру, Нова Зеландія, Палау, Папуа-Нова Гвінея, Самоа, Соломонові Острови, Тон­га, Тувалу, Фіджі.

За особливостями природи й населення Океанію зазвичай поділяють на три історіко-етнографічні області: Мікронезію, Мела­незію і Полінезію. До Мікронезії належать наступні країни: Маршаллові Острови, Науру, Палау, Кірибаті, Федеративні Штати Мікронезії. Меланезія розташована в південно-західній частині океану і включає Вануату, Папуа-Нову Гвінею, Соломонові Острови, Фіджі. Полінезію утворюють держави розташовані у середній частині океану - Західне Самоа, Нова Зеландія, Тонга, Тувалу. До цієї групи відносять Гавайські острови, які належать США.
Контрольні запитання до семінару:


  1. Що є основою для виділення різних регіонів світу?

  1. Які природно-географічні основи регіоналізації світу вам відомі?

  2. Чи можуть поєднуватися між собою географічні й історичні чинники в просторово-територіальній ди­ференціації поверхні Землі?

  3. Назвіть чинники розвитку господарської спеціа­лізації територій.

  1. Чим різняться між собою поняття "район" і "регіон"?

  1. В яких значеннях вживається поняття "регіо­налізація"?

  2. В яких країнах і чому розвивалася теорія регіона­лізації?

  3. Які субрегіони та райони виділяють у Європі?

  4. Назвіть країни Центральної Європи.

  5. Знайдіть на карті карликові країни Європи та назвіть їх.

  6. Чим зумовлена необхідність виділення країн Євразії?

  7. Назвіть чинники найбільшої кількості субрегіонів в Азії.

  8. Які субрегіони виділяють в Африці?

  9. Пригадайте, які інтеграційні утворення харак­терні для країн Америки.

  10. Знайдіть на політичній карті світу країни Океанії.



Література:

  1. Дубович І. Країнознавчий словник-довідник. - Львів: Видавничий дім „Панорама”, 2003.-580 с.;

  2. Масляк П.О. Країнознавство: підручник.-К.: Знання, 2007.-292 с.


Заняття № 7


Каталог: files -> 2012
2012 -> Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет харчових технологій українознавство
2012 -> «основи соціальної географії» Харків 2007
2012 -> Методичні вказівки для самостійної роботи студентів з курсу «Медична географія»
2012 -> Методичні вказівки для самостійної роботи студентів зі спеціальності «Економічна І соціальна географія»
2012 -> Титульний аркуш
2012 -> Рішенням Київської обласної ради від 29. 07. 2010 №775-33-v програма співпраці місцевих органів виконавчої влади, органів


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка