"Ми жінку-матір славимо в віках"

Учитель: Сьогодні ми поведемо мову про Берегиню, яка поруч з нами, - про матір.

У нашім раї на землі

Нічого кращого немає,

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим... -писав Тарас Шевченко. І я не знаю інших рядків, у яких з таким благоговінням було б сказано про материнство. Із прадавніх часів майже у всіх народів існував культ Берегині - Матері. Образ матері ніби ввібрав у себе всі радощі і традиції, всі втіхи і болі, став взірцем вірності, самозреченості, незламної сили духу.

У травні, коли природа-Мати виряджає свою доню Землю у пишному вбранні весняних квітів у дорогу життя, праці і радості, люди висловлюють подяку материнській самопожертві і відзначають День матері.

Учень 1. Всі найсвятіші почуття, пробуджені в нас жінкою, велич якої не раз стверджували мислителі, поети, педагоги. Вся гордість світу - від матерів!

Без сонця не цвітуть квіти, без любові немає щастя, без жінки немає любові, без матері - немає ні поета, ні героя!

Імення матері святилося, відколи на світі ця земля, названа Україною і цей народ, що виборов собі в тяжких битвах власне ім'я - українці. Ім'я матері, хранительки роду, сяяло завжди в духовності нашій.

Буває іноді дивлюся,

Дивуюсь дивом і печаль

Охватить душу, стане жаль

Мені її і зажурюся,

Мов перед образом святим

Тієї матері святої,

Що в мир нам бога принесла.

Тепер їй любо, любо жить.

Вона серед ночі встає,

І стереже добро своє,

І доживає того світу,

Щоб знов на нього подивитись,

Наговоритись - це моє!

Моє! -1 дивиться на нього,

І молиться за його Богу,

І йде на вулицю гулять,

Гордіша самої цариці,

Щоб людям, бачте показать

Своє добро - А подивіться!

Моє найкраще над всіма.
Учитель: Як проникливо, ніжно описує Т.Г. Шевченко почуття, що переповнюють молоду матір. Скільки любові в очах матері, скільки радості й тривоги за майбутнє своєї дитини. Три могутні виховні сили є у матері: любов, мудрість і вимогливість.
Учень 2. Рідна мати, рідна Україна - два крила любові, які несуть українську душу крізь віки і не в'януть у вічному польоті. Про це влучно каже своє заповітне слово Василь Симоненко:

Можна вибирати друга

І по духу брата,

Та не можна рідну матір вибирати.

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

To безпомилково: це Мати є образом України. Є у світі одне слово, перед яким усі народи низько схиляють голови. Це слово - Мати.
Учень 3. Кожна людина і кожний народ мають власні святині. До них ми зараховуємо й пошану до матері. Вона дала нам життя, виростила і виховала. Коротке це слово - мама, але які надлюдські глибини скарбів містить воно в собі. Цім її життя з серця б'є великим невичерпним джерелом, безкорислива любов до своїх дітей.
Учень 4. Єдність матері і дитини є символом світової гармонії. Без неї настає хаос. Згадаймо трагічні штрихи, якими окреслює Шевченко у своїх пророцтвах майбутні сіспільні катаклізми:

Одцурається брат брата

І дитини - мати.

Натомість майбутня гармонія світу втілюється поетом так:

І буде син, і буде мати

І будуть люди на землі.

Такий погляд притаманний не лише нашому народові. Священними в народі є не тільки єдність матері і дитини а й обопільні обов'язки матерів перед дітьми і дітей перед матерями. І про це треба завжди пам'ятати.
Учитель. Живе в народі хвилююча бувальщина про материнську любов.

У маленькій лікарні на околиці великого міста лежали дві матері. Чорнокоса і білокоса. Вони народили синів у один і той же день. Обидві матері були щасливі. Вони мріяли про майбутнє своїх синів.

- Я хочу, щоб мій син став видатною людиною, - сказала Білокоса мати. Музикантом або письменником, відомим усьому світу. Або інженером космічних.кораблів.

- А я хочу, щоб мій син став доброю людиною, - сказала Чорнокоса мати. Щоб ніколи не забував матері і рідного дому, любив Батьківщину і ненавидів ворогів.

Щодня до молодих матерів приходили чоловіки: затамувавши подих, дивилися на личко своїх синів. А в очах сяяли щастя, подив і змилування.

Минуло тридцять років. У ту саму лікарню прийшли дві жінки

- Чорнокоса і Білокоса. В їх косах уже сріблилась сивина, але жінки були ж такими гарними. їх обох поклали в одну палату, щоб лікувати серце. Жінки впізнали одна одну, розговорилися.

- Ким же став твій син? - спитала нарешті Чорнокоса мати.

- Видатним музикантом - з гордістю відповіла Білокоса. Він тепер диригує оркестром, виступає в найбільшому театрі, буває за кордоном. І назвала ім'я сина. - А твій ким став? - спитала Білокоса.

- Хліборобом. Механізатором. Син мій оре землю і сіє хліб, збирає врожай. Живемо ми в селі, у сина двоє дітей...

А проте, щастя тебе обминуло - сказала Білокоса. Твій син став простою, нікому не відомою людиною. їх мільйони.

І дня не минуло, а до Чорнокосої матері приїхав з села син. В очах неньки світилася радість, здавалося, вона в цю мить забула про всі болі.

- Видужуйте, мамо, - сказав син і на прощання поцілував її. А до Білокосої матері ніхто не прийшов. - У сина зараз концерти. Якби не концерт він, звичайно, приїхав би, - задумливо мовила Білокоса.

На другий день надвечір до Чорнокосої матері знов приїхав син - хлібороб. Привіз бджолиний мед, паляницю, яблука. Від щастя обличчя Чорнокосої матері світилося і зморшки розправлялися. До Білокосої матері так ніхто і не приїхав.

Увечері жінки лежали мовчки. Чорнокоса посміхалася, а Білокоса тихо зітхала, боячись, щоб її зітхання не почула сусідка.

Так повторилося і втретє і вчетверте. Минув місяць, до Білокосої матері так ніхто і не прийшов. Лікар сказав Чорнокосій матері: "Тепер ви зовсім здорові". А Білокосій тихо мовив: "Вам ще треба полежати. Звичайно, ви теж станете зовсім здоровою". Говорячи це, лікар дивився чомусь у бік.

За Чорнокосою матір'ю приїхав син. Він привіз букет великих червоних троянд.

Прощаючись з Чорнокосою матір'ю, Білокоса попросила побути з нею кілька хвилин наодинці. Коли з палати всі вийшли, Білокоса мати зі сльозами на очах сказала: "Скажи, люба, як ти виховала такого сина? Ти щаслива, а я... і вона заплакала".

- Ми розлучаємося, і більше ніколи не побачимося, - сказала Чорнокоса.

- Тому я скажу тобі всю правду. Син, якого я народила, в той щасливий день помер. Помер, коли йому не було ще й року. А це не кровний мій син, але рідний! Я усиновила його трирічним хлопчиком. Але я для нього - рідна мати. Але це бачила своїми очима. Я щаслива. А ти нещаслива людина, і я глибоко співчуваю тобі. Якби ти знала, як я страждала за ці дні за тебе. Вийдеш з лікарні, піди до сина і скажи, що його бездушність повернеться проти нього. Як він ставиться до матері, так і його діти ставитимуться до нього. Байдужість до батька й матері не прощається.

Мати - це те слово, яке найчастіше повторює людина в хвилини страждання і горя. Матерів мільйони, і кожна з них несе в серці любов.

Материнство... Святе і прекрасне, оспіване поетами, увічнене художниками. У всі віки у всіх народів - мати була охоронницею, добрим ангелом домашнього вогнища.

Її мудрість поважали в сім'ї, в її розрадах знаходило спокій зранене й знеболене синівське серце.

В селі на Сумщині жила Рязанцева Єлизавета Петрівна. Щаслива була мати, бо мала вона чотирьох синів - красенів: Івана, Федора, Олександра і Василя. Підросли сини - жити б та радіти. Але почалася війна. Один за одним сини пішли захищати свою Вітчизну. А для матері настали дні і ночі чекання.

З одним із синів їй пощастило побачитись. Федір танкіст, визволяв свій край і заїхав додому. Не було меж материнській радості, а тут уже й прощання. Запам'яталося людям: біжить за танком мати, чорне волосся розсипалося, простягла руки з хлібом і кричить: "Синку, синку, хліб забув", посміхнувся син, а до матері долетіли слова: "Повернуся, мамо..."

Не повернувся Федір, не повернувся Іван, не повернувся Олександр, не повернувся Василь. Закінчилася війна, а мати ще довго ходила до далекої залізничної станції зустрічати синів. І як тільки її серце витримало.

Пісня на сл. Д. Луценка "Хата моя, біла хата"

Хата моя, біла хата,

Рідна моя сторона.

Пахне любисток і м'ята

Мальви цвітуть край вікна.

Хата моя, біла хата,

Казка тепла й доброти

Стежка від тебе хрещата

В'ється в далекі світи.

В хаті спокійно й затишно

Вечір десь бродить в гаю

Мати задумливо й ніжно

Гладить голівку мою.

Мамо, чого зажурились

Дайте тепло ваших рук

В хаті на згадку залишились

Болі й тривоги розлук.

В'ється дорога далека

В хату крізь синю парчу

Мамо, до вас, як лелека

В горі й нещасті лечу.

Хата моя, біла хата,

В білому квіті одна

Пахне любисток і м'ята

Мальви цвітуть край вікна.
Учень 9. Тема жіночності і материнства - вічна і має глибокий моральний зміст. Ім’я матері - святе для кожної людини.

Перші поняття про щастя, добро і ласку пов'язані із образом найдорожчої людини - матері. Від матері дізнаємося про звичаї, традиції, особливості культури нашого народу. А ще навчаємося рідної мови. Ось як про це сказав в своєму творі "Материнська мова» В.Попадюк.

Мово для пісень і колискових

Мово для молитви і добра.

Материнська вистраждана мово

З уст коханих,

З болю, з-під пера,

Освіти і освяти собою

Всі шляхи Вкраїни.

Днів поріг,

До якого хилиться вербою

І барвінком стелиться до ніг.
Учитель: Щоб зрозуміти час і народ, треба читати твори видатних поетів А. Малишка, В.Симоненка, М.Сингаївського.

З глибини люблячого синівського серця народився вірш А.Малишка "Рідна мати моя", який завдяки композитору П.Майбороді співає уся Україна.

Лунає пісня "Рідна мати моя".
Учень 11. Мати - хранителька домашнього вогнища. Задовго до народження дитини і до останньої хвилини власного життя її серце сповнене турботою, тривогою і ніжністю до дитини - навіть дорослої, у якої давно свої діти і сім'я. Чи не тому матері не мають віку? Молода, в літах або зовсім старенька мати все одно залишається найближчою людиною. Прекрасні рядки на честь її склав Степан Пушик у вірші "Пісня про матір".
Учень 12. Земля дочекалася і росту, і сонця, і світу.

Душа, мов калина, росте і цвіте від тепла

Нічого не треба, нічого не хочу від світу,

Лише аби мама на білому світі була.

З-за гір віє вітер, в степах повмирали морози,

Шумлять осокори і тихо зітхають гаї,

А мати старенька стоїть на високім порозі

Та й думає мати, як маються діти її,

А діти світами, а діти у веснах та в зимах,

Прийдуть і кажуть: "Нам двері матусю, отворіть".

І доти всі діти живуть по світах молодими,

Допоки чекають, допоки живі матері.

Земля молодіє від росту, від сонця, від світу,

Душа, мов калина, цвіте і росте від тепла

Нічого не треба, нічого не хочу від світу

Лишень аби мати на білому світі була.

А ось послухайте, яку легенду написав М.Вороний.
Учень 13. Дівчину вродливу юнак покохав,

Дорожче від неї у світі не мав.

І клявся, божився, що любить її

Над сонце, над місяць, над зорі ясні.

"Тебе я люблю. За тебе умру...

Віддам за кохання і неньку стару".

Та мила його не боялась гріха:

Була, як гадюка, зрадлива, лиха.

Всміхнулась лукаво і каже йому:

"Не вірю, козаче, коханню твому...

Як справді кохаєш, як вірний єси,

Мені серце неньки живе принеси".

Юнак, мов стерявся: не їв і не спав,

Три дні і три ночі він десь пропадав,

І стався опівночі лютий злочин:

Мов кат, витяг серцє у матері син.

І знову до милої з серцем в руках

Побіг, і скажений гонив його жах.

Ось-ось добігає, не чуючи ніг,

Та раптом спіткнувся і впав на поріг,

І серденько неньки кров'ю стекло,

І ніжно від жалю воно прорекло

Востаннє озвалось до сина в ту мить

"Мій любий, ти впав. Чи тебе не болить?"

Ніжні почуття, любов, шану віддаємо найдорожчій, найріднішій у світі - своїй матері. Лагідні, теплі руки відчували ми в світлу, без турботливу пору дитинства, а в зрілості - мудре, чуле материнське слово.

І скільки б не було нам років — п'ять чи п'ятдесят — завжди потрібна мамина ласка, мамина увага, мамині руки. І чим більша наша любов до матері, тим радісніше і світле'життя.
Учитель: І наш виступ я хочу закінчити словами Андрія Малишка:

Я знаю, що навіки і віднині

Мені очей старечих не забуть,

Подвір'я тихе і дідівську хату,

Казок дніпрових золоті мости,

Тебе, маленьку, рідну, сивувату,