Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Миколаївський Національний університет імені В. о. Сухомлинського


Тема 8. Політико-географічне значення демографічних процесів



Сторінка2/11
Дата конвертації09.09.2018
Розмір0.84 Mb.
ТипКонспект
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11



Тема 8. Політико-географічне значення демографічних процесів

Природний рух населення: його вплив на політичний розвиток держави. Міграції населення. Вплив міграційних тенденцій на регіональні та локальні політичні процеси. Міграційна проблема в Україні. Міжнародні міграції на початку ХХІ ст. як одне з найважливіших питань у зовнішній і внутрішній політиці держав світу. Урбанізація як політико-географічна проблема. Столиці держав, їх політико-географічні функції.



Тема 9. Електоральна географія.

Поняття електоральної географії. Вплив територіального розподілу політичних партій на політичну ситуацію в країні. Політична шкала сучасного світу. Формування виборчих округів. Географічні аспекти виборів. Типи виборчих систем. Історико-географічний фактор впливу політичних традицій. АТД та виборча система. Вплив виборів на політичне життя суспільства.



Тема 10. Адміністративна географія держав світу


Адміністративно - територіальний устрій держав світу. Адміністративно - територіальний поділ України. Місцеве самоврядування в державах світу. Положення України на геополітичних осях. Проблеми реформування адміністративно-територіального устрою України. Перспективи розвитку геополітичного статусу України.

Робоча навчальна програма дисципліни

Найменування показників

Галузь знань, напрям підготовки, освітньо-кваліфікаційний рівень

Характеристика навчальної дисципліни

денна форма навчання

Кількість кредитів – 5;3

Галузь знань

0301 Соціально-політичні науки



Нормативна


Напрям підготовки

6.030104 Політологія



Модулів – 3;2

Спеціальність (професійне

спрямування):

Політологія


Рік підготовки:

Змістових модулів – 3

3; 4

3; 4

Індивідуальне науково-дослідне завдання –

Семестр

Загальна кількість годин – 150;90

7;6

7;6

Лекції

Тижневих годин для денної форми навчання: 2

аудиторних – 46;28

самостійної роботи студента – 104;62


Освітньо-кваліфікаційний рівень:

бакалавр


22;14

22;14

Практичні, семінарські

24;14

24;14

Лабораторні

-

-

Самостійна робота

104;62

104;62

Вид контролю: залік

Конспект лекцій з дисципліни
Тема № 1: «Становлення та розвиток політичної географії»
Мета: полягає у вивченні становлення та розвитку політичної географії.

План


  1. Політична географія як наука, її об’єкт і предмет, зв’язок з іншими науками.

  2. Історія становлення і розвитку політичної географії.

  3. Методи політико-географічних досліджень.

Політична географія як наука є складовою частиною загальної суспільної географії, використовує її теоретичні засади і методи дослідження. Одночасно вона невіддільна від геополітики, яку багато вчених вважають практичним втіленням ідей і концепцій політичної географії в світову практику.

Низка політико-географічних проблем також вивчається політологією, на відміну від якої політична географія розглядає всі політичні процеси, події та явища передусім у просторовому аспекті. Як суспільна наука вона сприяє формуванню у студентів та її користувачів системного політико-географічного мислення, розуміння та осмислення тенденцій розвитку світового політичного процесу в просторовому і часовому вимірах.

Політична географія в минулому асоціювалася з експансіоністською довоєнною геополітикою, тому тривалий час залишалася забороненою не лише в колишньому СРСР та Центрально-Східній Європі, але й в інших країнах. Однак уже тоді у цих державах відчутною була об’єктивна суспільна потреба аналізувати співвідношення політичних систем у світовому просторі та великих географічних регіонах, досліджувати нові моделі міжнародного співробітництва, а також розв'язувати складні територіально-політичні проблеми на різних рівнях.

Після розпаду біполярного світу на основі національних інтересів формується нова багатополюсна система міжнародних відносин, на яку впливають політичні, економічні, релігійні, етнічні, екологічні та інші чинники. У результаті виникають територіально-політичні проблеми, регіональні та локальні конфлікти, загострюються глобальні проблеми, які покликана вивчати та сприяти розв’язанню політична географія.

1. Політична географія – це суспільна наука, яка вивчає територіальне розміщення і співвідношення політичних сил як у світі, так і всередині держав, досліджує зв’язок політико-географічних процесів з соціально-економічною структурою держав або груп держав. Політична географія вивчає також питання територіального формування країн і держав, їх державних кордонів, історичних і адміністративних областей, а також розглядає взаємозв’язок політико-географічного положення держав з їх економічним і соціальним розвитком, місцем у світі та в регіоні.

Об’єктом політичної географії є політична система планети з її глобальними та регіональними проблемами, її відносини і залежності від природних та суспільних чинників і процесів, що відбуваються у світі. Цю систему вивчають різні науки, такі як політологія, економічна теорія, історія, філософія та багато інших. Серед них політична географія займає свою нішу.

Предметом політичної географії є територіальні особливості та відмінності структури і функціонування політичної системи планети та її регіональних частин, залежність від характеру природного середовища, географічних особливостей господарства, населення і розселення, науки, освіти, релігії, культури та ментальності народів.

Австрійський географ Дж. Прескотт вважає, що політична географія вивчає географічні наслідки політичних рішень, а також географічні фактори, які беруть до уваги при прийнятті таких рішень.

Більш змістовні визначення, які визначають політичну географію як науку про політико-територіальну організацію суспільства в географічному просторі чи закони формування чи розвитку політико-територіальної організації суспільства, яка визначається в кінцевому рахунку засобом виробництва.

2. Термін «політична географія» почали використовувати приблизно з ХVІІІ в., розуміючи під ним сукупність свідчень про політичну організацію держав, про нові території, які включались у світове господарство чи національні ринки. Однак говорити про політичну географію як про особливу дисципліну стало можливим лише через багато років, коли в результаті накопичення різноманітної наукової географічної інформації і по мірі диференціації наук стали формуватися уявлення про її зміст, категорії і закономірності.

Роком народження сучасної політичної географії можна умовно вважати 1897-й, коли з’явилась відома праця Ф. Ратцеля «Політична географія».

Практичний інтерес до політичної географії, співвідношення в ній теоретичних і прикладних напрямків коливались в залежності від циклів розвитку світової економіки, стан міжнародних відносин і еволюції географії в цілому. Достатньо чітко виділяються чотири етапи в її розвитку.

Перший етап продовжується з кінця 90-х років ХІХ ст..(з виходу «Політичної географії Ф. Ратцеля) приблизно до початку Першої світової війни. Він відмічений гострою боротьбою Англії з США і Німеччиною за панування у світі, бурними соціально-політичними змінами в найбільш розвинутих країнах, викликані ростом промисловості і урбанізації, появою масових лівих партій і закріпленням ідеології націоналізму. В історії політичної географії цей період виділяється першою хвилею теоретичних узагальнень, в числі яких виділяються праці Ф. Ратцеля, Х. Маккіндера, А. Зігфріда та інших вчених.

Тривалий другий етап включає головним чином міжвоєнний період, але захоплює також і кінець 40-х років. Він ввійшов в історію політичної географії перш за все багато чисельними прикладними працями, до яких можна віднести і праці, які містять класичні політико-географічні описання з особливим натиском на такі теми як державні кордони, склад і історія формування територій різних держав, спірні райони, сепаратизм тощо.

Політико-географи висувались на державні посади, ставали наближеними радниками великих політичних діячів. Так, видатну роль в розробці концепції геополітичного устрою Європи і світу після Першої світової війни зіграв американський географ-ліберал Ісайя Боумен.

По закінченні світових війн в результаті радикальних змін карти світу, системи державних кордонів і пов’язаних з цим багатомасштабних міграцій виникла велика потреба в конкретних політико-географічних розробках. Відомий приклад – розробка французькими географами після Другої світової війни плана розмежування між Італією і тодішньою Югославією в районі вільної території Трієст. Це була складна проблема через різні геополітичні орієнтації двох країн в умовах «холодної війни», етнічно змішаного розселення, тісної взаємозалежності між містом і її околицями і гористого рельєфу.

Для другого етапу характерне злиття глобального і національного рівнів аналізу (макро і мезорівнів). В міжвоєнний період політична географія і геополітика розглядалася як необхідний елемент стратегії територіально-політичної організації суспільства. Її національні концепції розроблялись практичну в усіх провідних державах. Органічна теорія держави, яка уподібнювала її живому організму, який проходить в своїй еволюції обов’язкові стадії, зберегала популярність і слугувала обґрунтуванню «природних» загальнополітичних цілей, «природних» кордонів і експансії для їх досягнення.

По закінченні Другої світової війни повернення в міжнародній політиці до «холодної війни», створення воєнно-політичних блоків і їх глобальному протистоянню в умовах гонитви озброєнь вимагав теоретичного і ідеологічного обґрунтування, а також практичних розробок і став новим стимулом створення геополітичних концепцій.

Успіхи держави в конкурентній боротьбі за доступ до природних ресурсів і закордонних ринків представлялись умови підвищення рівня життя всередині країни і соціальної стабільності. На відміну від міжнародної арени, яка розглядалася як місце непримиренної боротьби держав за свої інтереси, у внутрішній полиці не передбачалось гострих, органічних протиріч.

Переважали так звані примордиалістські погляди на національну державу як на спільноту людей, яка об’єднана кровною спорідненістю, історичним минулим, мовою і культурою, члени якого пов’язані взаємними обов’язками і повинні виконувати в ній певні функції, займаючи відповідне місце в соціальній ієрархії.



Третій етап тривав з середини 1950-х років приблизно до 1973-1975 рр. В ці роки економіка найбільш розвинутих країн, яка використовувала все більше іноземного палива та сировини, росла доволі швидкими темпами, що дозволило вести активну соціальну політику і породило модель «держави всезагального добробуту».

Не дивлячись на значні зміни на політичній карті світу в результаті деколонізації і періодичні міжнародні кризи, геополітична ситуація відрізнялась відносною стабільністю, заснованою на балансі сил між воєнно-політичними блоками, які сформувалися біля США і Радянського Союзу. В цей період політична географія була явно відштовхнута на задній план новими напрямками суспільної географії, яка швидко примножувалася: геоурбаністикой, соціальною географією, географією третичної сфери тощо. Політична географія погано вписувалася в позитивістську парадигму розвитку географії. Не сприяло її прогресу також переважання тенденції до диференції географії над інтеграцією, замкнутість наукового співтовариства політико-географів.



Сучасний етап в розвитку політичної географії почався вже біля 30 років потому – приблизно з середини 1970-х років. Для політичної географії ці роки ознаменувались різким пожвавленням. Виникла так звана нова політична географія, яка різко відрізняється від традиційної за ступенем теоретизації, широтою і характером проблематики. Підйом політичної географії виразився в звеличенні числа географів, які спеціалізуються в цій області, рості кількості журналів, публікацій, міжнародних конференцій.

Повернення до долі політичної географії не випадково співпало з якісним переломом в розвитку світового господарства, віхою якого вважається нефтяна криза 1973 р., яка положила кінець періоду екстенсивного росту виробництва, пов’язаного з розширенням експлуатації природних ресурсів, і стала початком постіндустріальної ери в історії західних країн. В західному суспільстві почалися зміни, які дуже скоро зачепили всі сфери його життя: структуру, організацію і розміщення виробництва, регіональний розвиток, соціальні відносини, умови і спосіб життя, етичні пріоритети і цінності, політичні уподобання. Ці поштовхи пред’явили до політичної географії нові вимоги, і висвітлили такі ключові проблеми, як політична роль держави і місцевої влади (з кінця 1970-х років), сутність сучасної геополітики (з 1980-х років), політичні аспекти транснаціональних і глобальних проблем (особливо з середини 1980-х років) тощо.

В Російській імперії та в СРСР політична географія як самостійна наука і навчальна дисципліна не набула широкого розвитку. Її, як і геополітику, вважали шкідливою наукою, «служницею» західних імперіалістичних держав. Більшість праць географів того часу має виразне імперське спрямування, тому виправдовувала й обґрунтовувала підкорення Росією сусідніх земель і народів, їх політичне й економічне закабалення, пограбування.

Інший напрям радянських політико-географічних праць – критика буржуазної політичної географії, яка, на думку їх авторів, виконує класові функції. Одна з цих функцій – аналіз з відповідних класових позицій територіального розташування політичних сил як у країнах, так і за її межами, а також у наданні для керівництва інформації і конкретних пропозицій щодо планування і формування внутрішньої і зовнішньої політики. Такий «аналіз» політичної географії і геополітики виявлено в усіх радянських політико-географічних працях.



Тема № 2: «Політична географія в Україні: витоки, здобутки та перспективи»
Мета: дослідити розвиток політичної географії в Радянському союзі та оцінити сучасний стн політичної географії.
План


  1. Розвиток політичної географії в Радянському Союзі.

  2. Етапи становлення політичної географії в Україні.

  3. Сучасний стан політичної географії та перспективи розвитку.

Історія суспільної географії є науковою проблемою. Різноманітні політичні відомості завжди були присутні в географічних країнознавчих описах. Згодом з’явився і термін "політична географія", який стали вживати коли йшлося про розгляд політичної будови держав чи ситуації на політичній карті світу. Першим цей термін використав французький філософ Тюрго у 1750 р. Це був той період європейської суспільної історії, коли зароджувалися сучасні суспільні науки. Політичну географію як самостійну науку започаткував німецький географ Фрідріх Ратцель, який надрукував першу роботу з цієї проблематики у 1885 р. та першу монографію під назвою "Politische Geographie" у 1897 р. На межі ХІХ-ХХ століть активізували дослідження з політичної географії вчені Великобританії, Франції, США та інших країн.

У цей же час в надрах політичної географії зародилися ідеї геополітики. Сам термін "геополітика" впровадив у науковий обіг шведський політолог Рудольф Челлен у 1899 р.

Політична географія – особлива географічна наука в межах СЕГ. З одного боку, політична географія – наука політична, оскільки вивчає в першу чергу політичні відносини, явища і процеси; але в той же час вона є географічною, тому що має на меті вивчення конкретних територіальних соціально-економічних систем та взаємозв’язків між їх елементами.

Таким чином, політична географія – одна з галузей науки, що знаходиться на стику наукових дисциплін, саме такі дослідження в сучасних умовах розвиваються найбільш інтенсивно. Предмети таких галузей науки не просто межують між собою, але й певною мірою накладаються один на одного (ось чому політична географія відноситься до блоку галузево-комплексних суспільно-географічних наук – див. лекцію №1). Політична географія вивчає територіальні аспекти політичної сфери суспільного життя, яка являє собою сукупність багатьох явищ, процесів та громадських інститутів.

У системі політичних наук політична географія має тісні зв’язки з політологією, міжнародним правом, наукою про міжнародні відносини, адміністративним правом і вносить у регіональні та порівняльні аспекти цих наук потужний географічний контекст. Пов’язана політична географія також з історією, економікою, особливо з дослідженнями міжнародних економічних відносин, етнографією, релігієзнавством та ін.

Спорідненою з політичною географією є геополітика. Об’єкти дослідження цих наук на макрорівні частково збігаються. Різниця – у відмінностях предмета дослідження. Прикладна геополітика до того ж є досить заангажованою (з позицій інтересів певної держави).

Як частина СЕГ, політична географія тісно пов’язана з іншими її галузями. Політико-географ зобов’язаний знати всі ланки зв’язків у соціально-економічних системах. Суттєвий вплив на політичну ситуацію безпосередньо і опосередковано спричиняють особливості систем розселення, які вивчаються географією населення. Наприклад, індивідуальна психологія і політична орієнтація мешканців тих сільських місцевостей, де населення мешкає переважно у крупних селах, і тих, для яких властиве дисперсне розселення фермерського населення, як правило, сильно відрізняються.

Предмет дослідження політичної географії безпосередньо торкається предмета військової географії, особливо у дослідженнях крупних регіонів. Для військової географії являє інтерес оцінка політико-географічного положення країни чи району, вивчення співвідношення збройних сил, наявність чи відсутність пацифістських, сепаратистських (за територіальне відокремлення, вихід із складу держави), іредентистських (за повернення втрачених колись територій) рухів і виступів та ін. Політична географія, подібно країнознавству, "синтезує" висновки географії господарства, населення, культури та інших складових нашої науки. Це дозволяє розцінювати політичну географію не тільки як особливу науку, але й як наскрізний напрямок, що подібно до географії населення "пронизує" всю СЕГ.

Політико-географічні дослідження можуть стосуватися також історії розвитку процесів. Це дослідження політико-географічних процесів далекого минулого або спроби політико-географічного прогнозу (наприклад, регіонального прогнозу результатів виборів).

У політичній географії почали вже формуватися і певні підгалузі, для яких можна визначити самостійний об’єкт або предмет дослідження. Це, наприклад, електоральна географія, етнополітична географія, політична географія Світового океану та його акваторій тощо.

Отже, політична географія – це суспільно-географічна наука, що вивчає формування політичної карти світу, розміщення і територіальне поєднання політичних сил в їх взаємозв’язку з просторовою організацією життя суспільства (кордонами, адміністративно-територіальним поділом та ін.).

Чи не найприкметніша ознака країн, що утворилися по розпаді СРСР, — хутко сформована й виразно окреслена неоднорідність політичного простору. За кілька років однопартійна гомогенність поступилася місцем багатоманіттю рухів і партій. Тільки ж не лише вони конституюють мозаїку політичного поля — вона зумовлена також політичними вподобаннями й вибором населення, яке проживає у конкретних реґіонах тієї чи тієї країни. Натомість вибір обумовлений деякими глибинними підставами.

У сучаснім політичнім дискурсі використання географічних опозицій — явище скільки поширене, стільки ж умовне. До протиставлення «захід — схід», «північ — південь», «нові землі — старі землі» вдаються для стислої, майже метафоричної вказівки на комплекс соціально-економічних та політичних незбігів, що утворюють рельєф, «географію» соціокультурного простору. Давно помічено, що політична географія використовує як матрицю географію історико-культурну, але леґітимності й завершеності набуває внаслідок мобілізуючої праці суб’єктів, зацікавлених в артикуляції соціально-культурних відмінностей з метою здобути доступ до влади.

Соціально-культурна неоднорідність України — плід примхливої й вільної гри історичних обставин. Її західний реґіон — Галичина й Буковина — тривалий час був складовою частиною імперії Габсбурґів, згодом Польщі й Румунії, а до України його приєднали під час Другої світової війни. Все те, що на північ та схід від цього реґіону, підлягало дому Романових, після 1917 року — СРСР. Східні й північні райони сучасної України останні три століття заселяли й обживали росіяни та українці — вельми строкатий за життєвою вдачею люд. Нову хвилю переселень, супроводжувану взаємодією й трансформацією культурних зразків, настанов і орієнтирів поведінки, спричинила індустріалізація Донбасу та Придніпров’я. Теперішнього вигляду кордони України набирають в 1954 р., коли до її складу увійшов Крим, більша частина населення якого проживає там у першому та другому поколіннях.

Історично зумовлені «націоналізація» заходу та «інтернаціоналізація» сходу — такі дві найвпливовіші й такі різні тенденції, що сформували у населення навзаєм відмінні «способи відчувати, думати і діяти» (Дюркгейм). На рівні буденних уявлень складалися образи справжнього й позірного українства. Галичани Західної України дивляться на наддніпрянців як на денаціоналізованих «малоросів». Останні ж сприймають галичан як ультранаціоналістичних «бандерів». Протистояння, породжене Другою світовою війною, санкції переможців і навзаєм протилежне витлумачення того, що сталося, посилювали розкол принаймні на дві України в межах єдиного географічного простору.

Відчуження давалося взнаки і на особистісному рівні. Є, приміром, свідчення того, що молоді українці, вивезені на роботу до Німеччини у 40-і роки, ставились один до одного з недовірою. Знаки їхнього роз’єднання зберігалися в еміґрації в Америці та Європі.

Отож домінуючою для України є географічна опозиція «захід — схід». Тут «схід» репрезентує також північ і південь, бо щодо Галичини й Буковини у фізичному просторі – вони розташовані «далі на схід». Певна річ, випадковим, але вельми символічним збігом є те, що у слов’янськім світогляді саме цю географічну вісь мають за найсуттєвішу — за рухом Сонця, од світлого сходу до темного заходу . Тільки якщо у світогляді давніх слов’ян межи сходом і заходом неодмінно мав місце і фіксувався певний центр, то сьогодні у висловлюваннях політиків та деяких засобів масової інформації помітна тенденція ствердити дуальну, різного змісту національну самоідентифікацію двох Україн . Суть справи, втім, до націоналізму аж ніяк не зводиться.

У якому розумінні вибори президента конституювали політичну географію України?

Не надто прихильні до соціології спостерігачі не без іронії заявляють, що функції цієї дисципліни фактично вичерпуються пошуком вірогідних підтверджень того, що всім і так відомо. І справді, хто ж в Україні не знає про відмінність східних і західних територій. А проте соціологи воліють спиратися у своїх дошукуваннях на більш строго обґрунтовані судження .

Неоднорідність політичного простору яскраво виявляється наприкінці 80-х та на початку 90-х років. Одразу ж стало очевидним, що ті з новопосталих рухів і партій, що претендують представляти загальноукраїнські інтереси, спираються на підтримку цілком певних реґіонів: націоналістичні — на західний, соціалістичні — на східний . Водночас масові опитування фіксують помітні відмінності у політичній активності жителів заходу, сходу і півдня країни. Галичина і Крим — ось дві зони, де населення найактивніше у політичному житті . Саме там соціологи фіксують найвищий ступінь готовності до різних форм протесту . До того ж і недосвідченому спостерігачеві зрозуміло, що енерґетика політичних пристрастей у реґіонах має своїм джерелом неспівпадні, часом взаємовиключні цілі та цінності державного устрою і ґарантій суверенітету.

Спостерігачі й коментатори слушно вказували на тенденцію збігу політичної та культурно-історичної реґіоналізації. Однак тільки вибори показали, точніше виявили, політичні вододіли й перевали. Насамперед тому, що своїми вподобаннями — Дюркгейм сказав би «способом політичної дії» — населення накреслило своєрідні паралелі й меридіани, висловивши своє ставлення до минулого й сьогодення і пов’язавши надії й сподівання зі своєю кандидатурою. Дані про голосування малюють контрастову картину доволі однорідних, а за політичним знаком протилежних полюсів, поєднаних простором, де жоден із кандидатів не мав вагомої переваги, — простором своєрідної політичної амбівалентності, «центром».

З одного боку, виборці, а з другого – претенденти своїми діями конституювали політичну географію України. У передвиборних змаганнях буквальним називанням речей своїми іменами, а також алюзіями артикульовано не лише історико-культурні відмінності, а й відмінності у змозі переживати економічну кризу – подекуди монопромислові, гіперіндустріалізовані схід та південь мали обмежені ресурси пристосування до зупинок виробництва, хронічної невиплати заробітку. До цих відмінностей претенденти привертали увагу, їх посилено експлуатували, аби отримати щонайбільші політичні вигоди. Залишається питання, якою мірою відмінності у виборі політичної фіґури були зумовлені різницею представлених програм і тим, як довго в якомусь із реґіонів пробув кожен із кандидатів у президенти, з чого розпочинав і чим закінчував свої виступи, які обіцянки давав. Проте зрозуміло, що кандидати апелювали переважно до своїх, недвозначно локалізованих у фізичному просторі виборців, боротьба за голоси давала надію на успіх тільки у просторі політичної амбівалентності, але аж ніяк не на території конкурента. Структура політичного простору приневолювала кандидатів натискати на відміни поміж «ми» та «вони», поміж сходом, де знаходили відгук програмні положення претендента у президенти, і заходом, де безумовну підтримку має діючий на тоді президент.

Високий ступінь ідентифікації виборців зі своїм кандидатом свідчить про те, що мети (а нею була вища державна влада) було досягнуто накиданням та вкорінюванням у свідомість людей образу полярних політичних устремлінь, претензій, настанов. Отож політична структурація утворюється як результат спільних дій населення та конкуруючих за владу кандидатів у президенти, які надали леґітимності наявним культурним й соціально-економічним відмінностям і на протиставленні їх вибудували власні виборчі кампанії. Політичний капітал у сучасній Україні — таку у другій половині 90-х років маємо ситуацію — здобувають, крім усього іншого, інтенсивною експлуатацією реґіональних відмінностей. І тоді, заручившись беззастережною підтримкою в одній частині країни, можна бути геть знехтуваним у іншій її частині. Що, властиво, і сталося на виборах президента.

Відтепер відмінності піднесено до ранґу інструмента чорнової роботи політика, знарядь його повсякденних клопотів і турбот. Але реґіони й собі, голосуючи за своїх кандидатів до парламенту чи на вищі державні посади, конкурують за домінування в політично, культурно й соціально неоднорідній Україні. Розрізняти й ідентифікувати — цю навичку опановано політиками й населенням реґіонів у перебігу виборів другого президента, вона усвідомлена і стала фактом повсякденного досвіду виборців та політики.

Соціологія, як і політика, чутлива до відмінностей. За різницею у способі політичної дії соціологові вільно вбачати — знову скористаймося із термінології Дюркгейма — й відмінності у «способі думати й почувати», або в ментальності, вдаючись до більш сучасного терміну французької школи «Анналів». Інакше кажучи, соціолог схильний вважати «реґіон проживання» за чинник, що наперед визначає помисли, емоції, повсякденні вербальні й реальні реакції індивідів. Соціолог убачає в ньому силу, спроможну погамовувати, нейтралізувати вплив інших чинників. Помічено, скажімо, що росіяни, які проживають у Галичині, реаґують на події й оцінюють їх відповідно до тамтешніх зразків. Українці на сході та в Криму масово відтворюють у поведінці поширені тут напрям думок і спосіб дій . Не етнічна належність, а втягненість до загальної атмосфери, підпорядкованість їй — ось та важлива обставина, яка помітно зменшує значущість етнічного чинника.

Дані соціологічних опитувань , зокрема, вказують на те, що жителі західних, більш аґрарних областей куди вище оцінюють престиж традиційних професій розумової праці: учителя, викладача, вченого, інженера, військовослужбовця, медсестри. Лікаря поставлено тут на п’ятому місці, поперед адвоката, депутата й комерсанта. Мало не контрастом є неґативні індекси престижу тих само професій в оцінках респондентів східного та центрального реґіонів. На індустріальному сході вище оцінено професії фізичної праці: швачки, будівельника, слюсаря й механізатора, хоча й тут їх поставлено в нижній частині ранґової ієрархії.

Такі дані переконливо свідчать про те, що кожному реґіонові притаманна виразна особливість бачення світу професій (способу думати). У західних областях оцінки престижу мають навіч менше екзальтації й екстремізму. Респонденти увіч уникають як давати високопрестижним професіям максимальні оцінки, так і безоглядно упосліджувати низькопрестижні. Стриманість у оцінках, що вочевидь випливає з уявлень про безперечно добрі риси будь-якого заняття, незатрачений пієтет до професій розумової праці, безсумнівна дистанційованість від того, як держава оцінює їх сьогодні, — такий тут домінуючий спосіб думати. На заході населення мовби стягує шкалу престижу, не дозволяючи собі невтримно звеличувати або вкрай знецінювати заняття. У центрі й на сході переважає радикалізм оцінок, суголосний з діями держави у кризовий період — економити на винагородженні, тобто ступені поваги саме до представників розумової та фізичної праці у державному секторі господарювання.

Захід різниться з центром і сходом виразнішою індивідуалістичною орієнтацією, меншою прихильністю до групових способів досягнення успіху. Там не так гостро (терпиміше) сприймають різницю в доходах, необхідність її частіше відчувають і усвідомлюють як норму демократичного суспільства, там рідше висловлюють думку про незаслуженість чужих доходів і бажаність вирівняти їх втручанням уряду.

Сполученість політичної дії та способів думати і відчувати набирає вигляду більш або менш виразної тенденції. Ми завважуємо її там, де йдеться про перспективи демократії, економіки, про цілі та умови індивідуальної чи групової поведінки. Ця поєднаність має історичне походження, але випливає також і з теперішніх обставин, зі структури економіки і тягаря кризи, який очевидно неоднаково відчувається та усвідомлюється в різних реґіонах, зі структури розселення. У цьому сенсі маємо підстави говорити про «реґіон» як самостійний диференціюючий чинник, який визначає наперед не тільки неоднорідність та напругу політичного й соціального просторів України, а й способи інтерпретації жителями різних країв нинішніх подій та стратегій розвитку.

Отже, за роки незалежності конституювалася політична структурація і стратифікація України, тобто її «політична географія», і це означає, що історико-культурні, економічні, поселенські відмінності набрали політичної форми й понижені до ролі засобів політичної боротьби за домінування, акцентація на них стає одним із правил політичної гри. Політикам, тобто людям, які реально практикують уміння поділяти й владарювати, чинити тиск та застосовувати насильство, мабуть, уже не встояти перед спокусою підкреслювати й виставляти наперед відмінності задля мети, винятково політичної. Тим-то головною для України стає зовсім не проблема націоналізму, а взаємне нашарування полів економічної, соціальної, культурної і політичної неоднорідності. Ця проблема може прибирати різних облич і маніфестувати себе у гарячих дискусіях, скажімо, про статус російської мови, ступінь автономії Криму або федералізацію країни. І треба зовсім нічого не розуміти в тому, що відбувається, щоб трактувати його як проблему національну.


Каталог: wp-content -> uploads -> 2018
2018 -> Міністерство освіти І науки україни миколаївський національний університет
2018 -> Тема дослідження традиційної культури та народної творчості українців етнологами київської
2018 -> Робоча програма навчальної дисципліни теорія міжнародних відносин та геополітика частина І окр
2018 -> Програма навчальної дисципліни Політична історія україни Ступінь бакалавра
2018 -> Музеєзнавство академічна характеристика дисципліни


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка