Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Миколаївський Національний університет імені В. о. Сухомлинського


Тема № 6: «Політико-географічне значення демографічних процесів



Сторінка4/11
Дата конвертації09.09.2018
Розмір0.84 Mb.
ТипКонспект
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
Тема № 6: «Політико-географічне значення демографічних процесів

Мета: визначити вплив природного руху населення. Дослідити проблему урбанізації.
План


  1. Природний рух населення: його вплив на політичний розвиток держави.

  2. Урбанізація як політико-географічна проблема. Міграції населення.

  3. Політико-географічні функції столиць держав.


Природний рух населення — зміна кількості і складу населення в результаті народжуваності і смертності (без урахування його механічного переміщення). Якщо в певному році народилося більше дітей, ніж померло всього населення, то природний приріст додатний. Якщо ж населення помирає більше, ніж народжується дітей, природний приріст від'ємний.
В останні роки (з 1991 р.) в Україні природний приріст є від'ємний. У сільській місцевості, де демографічна ситуація була і залишається більш напруженою, ніж у містах, цей показник став від'ємним ще на початку 80-х років.
За показником природного приросту населення Україна посідає останнє місце в Європі. До країн, де скорочується природний приріст населення (але значно менше, ніж в Україні), належать також Латвія, Російська Федерація, Естонія, Болгарія, Чехія, Німеччина, Литва, Румунія, Італія і Португалія. У статистиці широко використовують такі показники, як коефіцієнти народжуваності, смертності та природного приросту населення. їх визначають відповідно як відношення кількості живих народжених, кількості померлих і величини приросту (зменшення, скорочення) до середньорічної кількості населення.
Коефіцієнти народжуваності, смертності та природного приросту міського і сільського населення України (природного руху) різні.

Для вивчення природного руху населення будують так звані статевовікові піраміди. Вони графічно зображують розподіл населення за віком і статтю. При тривалому збільшенні його природного приросту нижні частини піраміди завжди довші, ніж наступні за віком її частини. Типова схема статевовікової піраміди для країн з високим природним приростом населення має форму перевернутої лійки. Для України, де різко скорочується природний приріст населення, основа піраміди (до 5-річного віку) значно коротша, ніж будь-якої іншої вікової групи (аж до 50-річного віку). Піраміда ілюструє також значне переважання жіночого населення у старшому віці, а чоловічого — в молодшому. Висока смертність та її прискорене зростання пояснюються двома основними причинами. По-перше, низькою народжуваністю, що врешті-решт призводить до збільшення частки людей старшого віку. А серед них, як відомо, смертність набагато вища, ніж серед людей молодшого покоління. По-друге, швидким зростанням масових захворювань, які важче виліковуються. В окремих областях на високу смертність та її швидке зростання впливають наслідки чорнобильської катастрофи.
В Україні на несприятливий загальний показник смертності безпосередньо впливає висока дитяча смертність.
Дуже швидко збільшується смертність працездатного населення. Це призводить до повсюдного скорочення трудових ресурсів, особливо в селах.
Смертність населення в Україні помітно відрізняється за регіонами. Вона найбільша в Чернігівській, Сумській, Луганській, Вінницькій, Черкаській, Полтавській областях. В усіх західних областях смертність населення помітно нижча.
Зрозуміло, що скорочення смертності — одна з найважливіших і пріоритетних національних проблем, якій необхідно приділяти належну увагу.
Причин, що призвели до надзвичайно низької народжуваності та високої смертності, багато. Вони поділяються на демографічні (народжуваність, смертність), соціально-економічні (міграції, рівень життя, зайнятість, економічна стабільність та її перспективи тощо) та ін. Окремо виділяють чинники прямої дії (зростання кількості
пізніх шлюбів, розлучень, дитячої смертності тощо) і причини опосередкованої дії (зниження життєвого рівня, зростання злочинності тощо). Причому на цьому етапі всі чинники зумовлюють скорочення кількості (депопуляцію) населення і погіршення його вікової структури. За прогнозами процес депопуляції населення України ще кілька років триватиме.
Скорочення народжуваності в Україні часто пояснюють низьким рівнем добробуту людей. Нема сумнівів щодо великої дійовості і впливу цієї причини. Проте вона не єдина. Відомо, наприклад, що в більшості небагатих африканських та інших країнах світу народжуваність у 4-5 разів вища, ніж в Україні (так, в Анголі вона на 1000 чол. становила 51,3, Афганістані — 50,2). За народжуваністю Україна посідає одне з останніх місць у світі.
У різних частинах України народжуваність неоднакова. В областях, де висока частка людей старшого віку (Донецька, Луганська, Запорізька, Чернігівська, Сумська), показник народжуваності найнижчий (6,6-8,5 на 1000 чол.). У західних, а також у Житомирській та Хмельницькій областях, де склалася сприятливіша вікова структура населення, народжуваність набагато вища (10-13 дітей). В Україні вона більша в селах, ніж у містах.
Особливо напруженою є демографічна ситуація у сільській місцевості Чернігівщини. Напруженою є також демографічна ситуація на селі в областях центральної і південно-східної частини України.
У результаті погіршення демографічної ситуації в сільських місцевостях України створюється загрозлива ситуація з працезабезпеченням у сільськогосподарському виробництві. Ця проблема має загальнодержавне значення.

2. Урбаніза́ція  (від лат. urbanus — міський) — це зростання ролі міст в розвитку суспільства, який супроводжується ростом і розвитком міських поселень, зростанням питомої ваги міського населення, поширенням міського способу життя в країні, регіоні, світі.

За підрахунками спеціалістів економічні втрати від хвороб урбанізації, перш за все шумустресузабруднення, перевищують втрати від страйків.

Міграція населення (лат. migratio — переселення) — переміщення людей через кордони тих чи інших територій зі зміною місця проживання назавжди або на більш-менш тривалий час.

Люди, які вчиняють міграцію, називаються мігрантами. Розрізняються зовнішні міграції (міжконтинентальні, міждержавні) і внутрішні (всередині країни — між регіонами, містами, сільською місцевістю і т. д.). Особи, які переселилися за межі країни —емігранти, які переселилися в дану країну — іммігранти. Різниця між чисельністю перших і других — міграційне сальдо, безпосередньо впливає на чисельність населення країни.

Різні типи міграції включають:


  • сезонну міграцію туристів і сільськогосподарських робітників;

  • міграцію з сільської місцевості в міста, що відбувається в країнах, що розвиваються в процесі індустріалізації (урбанізація);

  • міграцію з міст у сільську місцевість, поширенішу в розвинених країнах (руралізація);

  • кочівництво і паломництво;

  • тимчасову і довгострокову;

  • маятникову;

  • прикордонну або транзитну.

3. Столиця держави переважно виконує і найбільше функцій, тому від інших міст держави вона відрізняється великою притягальною силою, що вабить громадян, можливостями якнайповніше себе реалізувати. Звичайно, найважливішою функцією столиці є управління політичною діяльністю країни, як внутрішньою, так і зовнішньою. Для її виконання столиця має бути забезпечена найкращою інфраструктурою транспорту та зв'язку.

Історія становлення столиці - це історія утвердження державності. Кожна столиця має власну історію. За походженням у світі можна виділити такі групи столиць: родові, історичні міста, ситуативні столиці, штучні столиці, політичні столиці.

Перша група столиць - це колишні родові володіння князів, королів, гетьманів тощо. Вони були добре укріпленими населеними пунктами і тому ставали столицями. Це були, як правило, не найбільші міста і з часом свій статус столиці вони втрачали. В Європі найвідомішими з таких міст є іспанське Толедо, польський Краків, українські Чигирин і Батурин.

Найпоширенішими і найстійкішими є столиці - історичні міста. Вони виникли як політичні й управлінські центри цілком об'єктивно, завдяки вигіднішому географічному положенню, у державах, які народжувалися. Це Лондон, Рим, Париж, Київ, Будапешт, Прага, Стокгольм, Москва та ін.

Ситуативні столиці створюються за екстремальних ситуацій у країні, якими можуть бути війни або масштабні природно-кліматичні катаклізми. Наприклад, у період агресії російських військ на території України і захоплення ними Києва на початку 20-х років XX ст. столицю було перенесено до Кам'янця-Подільского. Окупація Парижа німецькими військами під час другої світової війни спричинила перенесення столиці Франції до м. Віші. Такою ж столицею було місто Чунцін у Китаї.

Штучні столиці - це переважно створені колоніальною адміністрацією центри управління, захопленими метрополією володіннями інших держав і націй. Якщо згодом метрополії здобувають незалежність, ці штучні столиці можуть перетворитися на повноцінні столиці нових незалежних держав. В Україні за часів російського імперського панування в різні періодами штучно створеними Росією столицями України були Глухів і Харків.

Політичні столиці створюються в тій чи іншій державі заради вирішення різноманітних політичних проблем, зокрема досягнення політичної рівноваги між окремими її регіонами. З цією метою столицю будують або на межі антагоністичних регіонів, або ж виносять її як форпост загальнодержавної політики в саме серце одного з проблемних регіонів. Політичних столиць у світі не так вже й мало, і їхня кількість продовжує зростати. Найвідомішими з них є Вашингтон, Оттава, Абуджа, Канберра, Анкара, Бразиліа. Будівництво останньої взагалі мало на меті прискорення економічного освоєння внутрішніх малозаселених районів Бразилії. І покладені на неї функції нова столиця успішно виконала.
Тема №7:. «Соціально-економічні аспекти політичної географії.»
Мета: оцінити економічний потенціал держав.
План


  1. Економічний потенціал держав.

  2. Класифікація країн за рівнем соціально-економічного розвитку.

  3. Міждержавні та внутрішньодержавні інтеграційні та дезінтеграційні процеси.


Економічний потенціал - це сукупність наявних та придатних до мобілізації основних джерел, засобів країни, елементів потенціалу цілісної економічної системи, що використовуються і можуть бути використані для економічного зростання й соціально-економічного прогресу.

У політекономічному розрізі економічний потенціал - це система відносин економічної власності між людьми у взаємодії з розвитком продуктивних сил та базисними елементами господарського механізму, що виступають основним джерелом розвитку економічної системи, її можливостей.

Структура економічного потенціалу:

Природний потенціал - це сукупність наявних і тих, що можуть бути мобілізовані, природних ресурсів у поєднанні з природніми умовами, які впливають на економічну діяльність та використовуються чи можуть бути використані у процесі виробництва економічних благ. У політекономічному аспекті природний потенціал можна визначити як відносини економічної власності між людьми з приводу видобування і привласнення природних ресурсів та їх використання в поєднанні з природними умовами в усіх сферах суспільного відтворення. Він забезпечується географічним розміщенням, кліматом, природними ресурсами та екологічною ситуацією.

Трудовий потенціал - це кількість та якість наявних трудових ресурсів з урахуванням можливості їх збільшення при поточному рівні розвитку науки і техніки. Уполітекономічному аспекті цю категорію можна визначити як систему виробничих відносин між окремими індивідами, трудовими колективами, соціальними верствами і державою з приводу відтворення і використання працездатного населення країни. Він характеризується кількісною і якісною сторонами. Тенденції динаміки народонаселення визначають чисельність трудових ресурсів, його склад, розмір зайнятості, що, в свою чергу, має вплив на сукупний попит і пропозицію, споживання і, в кінцевому підсумку, на економічне зростання.

Науковий потенціал - це сукупна можливість національної економічної системи генерувати необхідні знання, що втілюється в кількісних і якісних характеристиках винаходів та нововведень і визначається чисельністю та професійністю вчених, зайнятих у різних сферах науки. У політекономічному аспекті науковий потенціал - це відносини економічної власності між різними суб’єктами господарювання з приводу отримання, використання та привласнення наявних результатів наукових досліджень (та тих, що можуть бути мобілізовані) для реалізації основних цілей держави у сфері науки. Результатом наукової діяльності виступають нові знання (винаходи) та удосконалені методи використання вже існуючих знань (нововведення).

Технічний потенціал (потенціал засобів праці) можна визначити як сукупність можливих та перспективних технічних засобів, що використовуються чи можуть бути використані у НДДКР та виробництві і спрямовані на підвищення продуктивності суспільної праці. В політекономічному аспекті технічний потенціал - це відносини економічної власності між різними суб’єктами господарювання з приводу створення і використання системи технічних засобів та привласнення отриманих при цьому результатів у різних сферах суспільного відтворення.

Технологічний потенціал - це сукупність методів залучення засобів праці у виробництво для перетворення предметів праці на продукцію для кінцевого споживача чи для наступного залучення що визначається рівнем соціально-економічного розвитку. У політекономічному аспекті - це відносини економічної власності між різними суб’єктами господарювання з приводу використання різних способів залучення засобів праці у процес виробництва з метою перетворення предметів праці відповідно до потреб суспільства та привласнення отриманих при цьому результатів у різних сферах суспільного відтворення.

Інформаційний потенціал - наявні та такі, що можуть бути мобілізовані обсяги інформаційних ресурсів, інформаційної техніки і технологій для створення власних і збирання, накопичення, обробки й використання різноманітних форм інформації для задоволення відповідних потреб суспільства. У політекономічному аспекті інформаційний потенціал - це відносини економічної власності між різними економічними суб’єктами з приводу створення власних, збирання, накопичення, обробки та використання різноманітних видів і форм інформації для задоволення потреб окремого індивіда, трудового колективу і суспільства.

Економічний потенціал техніко-економічних відносин - це сукупність відносин економічної власності, що функціонують і розвиваються у процесі розвитку спеціалізації, кооперації, комбінування виробництва, його концентрації тощо. Цей потенціал характеризується насамперед ступенем розвитку суспільного поділу праці, здатністю відносин спеціалізації, кооперування та ін. підвищувати ефективність суспільного виробництва.

Економічний потенціал організаційно-економічних відносин - це сукупність відносин економічної власності, що функціонують і еволюціонують у процесі розвитку форм та методів менеджменту, маркетингу, обміну досвідом та ін. Цей потенціал визначається розвиненістю використовуваних форм та методів господарювання.

Економічний потенціал відносин економічної власності характеризується плюралізмом і розвиненістю існуючих типів та форм власності, характером і рівнем розвитку продуктивних сил, економічною політикою держави та іншими чинниками.

Економічний потенціал господарського механізму визначається потенціалом системи основних форм, методів і важелів використання економічних законів (найважливіша функція господарського механізму), розв’язання існуючих соціально-економічних суперечностей, реалізації відносин власності, розвитку людини і її потреб та забезпечення узгодження функціонування всіх елементів економічної системи в усіх сферах суспільного відтворення.

2. Класифікація країн за рівнем розвитку науки і техніки

 

Особливістю наукової діяльності в епоху НТР стало перетворення її досягнень на новий вид ресурсу. Бурхливий розвиток усіх сфер науки зумовив інтенсивне накопичення знань як інформаційного (інтелектуального) ресурсу. За значенням він дорівнює традиційним для минулих років матеріальним ресурсам — землі, корисним копалинам, лісам тощо. Роль розвитку науки і техніки у світі постійно зростає, попит на науково-технічні досягнення збільшується в країнах із різним рівнем розвитку.



Виділяють 4 типи країн: з високорозвинутими, розвинутими, нерозвинутими наукою і технікою та відсталі в науково-технічному й економічному відношенні.

 Країни з високорозвинутими наукою і технікою. В широких масштабах упроваджують досягнення науки в господарство (США, Японія, країни Західної Європи).

Саме в цих країнах, особливо в США, вперше з'явилися такі утворення, як технополіси й технопарки. Назва одного з перших у світі технополісів «Силіконова долина» (США, штат Каліфорнія) навіть стала звичайною для означення подібних утворень в інших країнах.

 Країни з розвинутими наукою і технікою. Повільно впроваджують у господарство наукові відкриття і технічні винаходи (Україна, Росія, країни Прибалтики, Чехія тощо). За часів соціалістичного розвитку в цих країнах було створено потужну науково-технічну базу.

Вченими і дослідниками зроблено величезну кількість революційних наукових відкриттів і винаходів, але більшість із них застосовувалась переважно військово-промисловим комплексом або просто не побачила світу через бюрократичні перепони.

 Країни з нерозвинутими наукою і технікою. Такі, що інтенсивно засвоюють імпортні науково-технічні досягнення (Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Сянган, Бразилія). Таким чином ці країни значно підвищили рівень соціально-економічного розвитку, передусім завдяки прогресу в тих галузях економіки, які спираються на досягнення НТП. Поступово в них створюється досить потужна власна науково-технічна й освітня база.

 Відсталі в науково-технічному й економічному відношенні країни. До них належить більшість країн, що розвиваються. Їх загальна соціально-економічна відсталість і є причиною нерозвинутої науково-технічної бази.

 Положення цієї класифікації враховуються для оцінки можливостей співробітництва країн у науково-технічній сфері.

 

Класифікація країн за рівнем соціально-економічного розвитку

 

Ця класифікація країн світу є одним з найважливіших завдань суспільно-географічних досліджень світу та його регіонів. Здійснення її надає можливість згрупувати країни за особливостями та рівнем їх соціально-економічного розвитку, виявити характерні риси, визначити їх місце у світовому господарстві й міжнародному географічному поділі праці, а також визначити вірогідні перспективи розвитку. Класифікація має й велике практичне значення для пізнання багатовимірності й закономірностей сучасного світу.



Для визначення певних типів країн за рівнем соціально-економічного розвитку використовують різноманітні критерії, основними з яких є:

— макроекономічні показники (ВНП або ВВП, національний прибуток на душу населення, особисте споживання на душу населення);

— рівень життя населення (дитяча смертність, забезпеченість продуктами харчування, житлом, медичними послугами, предметами першої необхідності);

— структура економіки (переважання промислового або сільськогосподарського виробництва, галузева структура промисловості: переважання видобувних чи обробних галузей);

— структура експорту (переважання в ньому сировини або готової продукції);

— продуктивність праці;

— самозабезпеченість країни продуктами харчування;

— рівень стабільності політичної системи, дотримання прав людини;

— гострота соціальних проблем та ін.

У сучасній науковій літературі існують різноманітні варіанти типології країн світу за рівнем соціально-економічного розвитку, які різняться теоретико-методичними підходами, критеріями, ознаками тощо.

 Типологія країн за рівнем ВНП.

Головним критерієм цієї класифікації є показник внутрішнього національного продукту (ВНП), абсолютний рівень якого відображає економічний розвиток країни та її питому вагу у світовому економічному просторі.

00Н проводить межу між розвинутими країнами і країнами, що розвиваються, за рівнем ВНП на душу населення в розмірі 6000$. З урахуванням цього у 1997 р. Південна Корея, Сінгапур і Тайвань були переведені 00Н до категорії розвинутих країн.

Першу десятку могутніх держав світу утворюють країни, що належать до різних типів: високо- й середньорозвинуті, ті, що розвиваються, та країни з рисами планової економіки. Починає її США, економічний потенціал яких становить 20 % ВНП світу. Оскільки абсолютний рівень економічного потенціалу певною мірою залежить від чисельності населення, то в першу десятку країн світу з максимальними показниками ВНП увійшли Китай і Бразилія.

Крім абсолютного рівня ВНП, важливим показником соціально-економічного розвитку країн є ВНП у розрахунку на душу населення. Більшість дослідників вважають саме цей показник найбільш об'єктивним критерієм соціально-економічного стану будь-якої держави.

За останні 50 років ВНП на одного мешканця зріс більш ніж утричі. До першої десятки найрозвинутіших країн світу належать вісім європейських країн, Японія і США. Найбідніші країни світу мають низькі доходи на душу населення, у них частка обробної промисловості в структурі господарства становить менше 10 %, кількість неписьменних серед дорослого населення — понад 80 %.

Нині існує багато варіантів типологій країн за рівнем соціально-економічного розвитку. Використовують різні методики та різноманітні критерії об'єднання країн у типологічні групи.

До науково обґрунтованих класифікацій країн за рівнем соціально-економічного розвитку належать типології, запропоновані В. Вольським, Б. Зіміним, П. Масляком, Я. Олійником, А. Степаненком, В. Максаковським, В. Дроновим, В. Ромом та ін.



Типологія В. Вольського

За цією типологією всі країни світу відповідно до їх місця в системі світової економіки і міжнародних відносин розподілено на кілька груп.



1. Економічно високорозвинуті країни:

1.1. Головні капіталістичні країни (великі держави): США, Японія, ФРН, Франція, Велика Британія, Італія, Канада.

1.2. Економічно високорозвинуті невеликі країни Західної Європи («привілейовані дрібні нації»): Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Швейцарія, Австрія, Швеція, Норвегія, Фінляндія, Данія, Ісландія.

1.3. Країни «переселенського капіталізму»: Канада, Австралія, Нова Зеландія, ПАР, Ізраїль.



2. Країни із середнім рівнем розвитку капіталізму:

2.1. Середньорозвинуті країни Західної Європи: Іспанія, Португалія, Греція, Ірландія.

2.2. Середньорозвинуті країни Центрально-Східної Європи: Чехія, Угорщина, Словенія, Польща, Словаччина.

3. Економічно слаборозвинуті (країни, що розвиваються):

3.1. «Ключові країни»: Бразилія, Мексика, Індія, Китай.

3.2. Країни відносно зрілого капіталізму:

3.2.1. Переселенські країни раннього розвитку залежного капіталізму: Аргентина й Уругвай.

3.2.2. Країни «великоанклавного розвитку» капіталізму: Венесуела, Чилі, Іран, Ірак, Алжир.

3.2.3. Країни зовнішньоорієнтованого «пристосовницького розвитку» капіталізму: Болівія, Колумбія, Парагвай, Перу, Еквадор, Малайзія, Тайвань, Таїланд, Філіппіни, Південна Корея, Єгипет, Марокко, Туніс, Туреччина, Сирія, Йорданія, Румунія, Болгарія, Югославія.

3.2.4. Невеликі країни залежного плантаційного господарства: Нікарагуа, Гватемала, Коста-Ріка, Гондурас, Сальвадор, Домініканська Республіка, Гаїті, Куба, Шрі-Ланка.

3.2.5. Малі країни «концесійного розвитку» капіталізму: Ямайка, Трінідад і Тобаго, Суринам, Папуа-Нова Гвінея, Габон, Ботсвана.

3.2.6. Дрібні та найдрібніші «держави-квартироздавачі»: Мальта, Кіпр, Панама, Ліберія, Багамські Острови, Бахрейн, Сінгапур, Сянган, Бермудські Острови, Барбадос тощо.

3.2.7. Невеликі країни — фінансове надлишкові значні нафтоекспортери: ОАЕ, Катар, Кувейт, Бруней, Саудівська Аравія, Оман, Лівія.

3.2.8. Значні низькоприбуткові країни: Індонезія, Пакистан, Бангладеш, Нігерія, В'єтнам.

3.3. Молоді держави, що звільнилися (нації, що формуються); майже 60 найменш розвинутих країн Африки, Азії й Океанії.



Типологія Б. Зіміна

1. Розвинуті капіталістичні країни:

1.1. «Велика сімка»: США, Японія, ФРН, Франція, Велика Британія, Італія, Канада.

1.2. Малі європейські країни: Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Швейцарія, Австрія, Швеція, Норвегія, Фінляндія, Ісландія, Данія.

1.3. Країни «переселенського капіталізму»: Канада, Австралія, Нова Зеландія, ПАР, Ізраїль.

1.4. Середньорозвинуті країни: Іспанія, Португалія, Греція, Ірландія.

2. Країни, що розвиваються:

2.1. Новоіндустріальні країни (НІК):

— «Азіатські тигри» або «дракони», НІК «першої хвилі»: Південна Корея, Сянган, Тайвань, Сінгапур;

— НІК «другої хвилі» (Азія): Таїланд, Малайзія, Туреччина;

— НІК «першої хвилі» (Латинська Америка): Мексика, Аргентина, Чилі, Бразилія;

— НІК «другої хвилі» (Латинська Америка): Уругвай, Венесуела;

2.2. Країни нової індустріалізації (мають великі ресурси робочої сили і природних ресурсів): Індонезія, країни Карибського регіону.

2.3. Нафтові країни: ОАЕ, Саудівська Аравія, Кувейт, Оман та ін.

2.4. Країни, що живуть за рахунок природних ресурсів, сільського господарства, туризму: Єгипет, Марокко, Пакистан, Еквадор та ін.

3. Країни соціалістичної індустріалізації:

3.1. Країни Східної Європи.

3.2. Китай.

3.3. Інші колишні й теперішні соціалістичні країни.

4. Країни СНД:

4.1. Найбільш розвинутий регіон: європейська частина Росії, Україна, Білорусь, Молдова, країни Закавказзя.

4.2. Середній регіон: Казахстан і Сибір Росії.

4.3. Країни Середньої Азії.

4.4. Далекий Схід Росії з особливими ЕГП і природними ресурсами.

Типологія В. Максаковського, В. Дронова, В. Рома

1. Економічно розвинуті країни:

1.1. «Велика сімка»: США, Японія, ФРН, Франція, Велика Британія, Італія, Канада.

1.2. Менш значні, насамперед європейські країни: Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Швейцарія, Австрія, Швеція, Норвегія, Фінляндія, Данія, Ісландія, Іспанія, Португалія, Греція.

1.3. Країни «переселенського капіталізму»: Канада, Австралія, Нова Зеландія, ПАР, Ізраїль.

1.4. Країни СНД і Східної Європи.

2. Країни, що розвиваються:

2.1. «Ключові країни»: Індія, Бразилія, Мексика (разом дають стільки промислової продукції, скільки весь інший світ, що розвивається).

2.2. Нові індустріальні країни: «Азіатські тигри» і деякі країни Латинської Америки.

2.3. Нафтодобувні країни: насамперед країни Південно-Західної Азії.

2.4. Країни, які відстають у своєму розвитку (із відсталою економікою та значними феодальними пережитками): більшість країн, що розвиваються.

2.5. Найменш розвинуті країни ( їх 42): Бангладеш, Непал, Афганістан, Ерітрея, Сомалі, Чад, Нігер, Мозамбік тощо.

2.6. Китай — окрема стаття зі своїми специфічними особливостями: поєднання планової та ринкової економіки.

Типологія П. Масляка, Я. Олійника, А. Степаненка

1. Високорозвинуті країни:

1.1. «Велика сімка»: США, Японія, ФРН, Франція, Велика Британія, Італія, Канада.

1.2. Малі індустріальне розвинуті країни: Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Данія, Швеція, Норвегія, Австрія, Швейцарія.

1.3. Країни «переселенського капіталізму»: Канада, Австралія, Нова Зеландія, ПАР.



2. Середньорозвинуті країни:

2.1. Країни, які досягли середнього рівня розвитку: Ірландія, Фінляндія, Ісландія, Ізраїль, Іспанія, Португалія, Греція, Туреччина, Чехія, Словенія;

2.2. Країни, що відстали у своєму розвитку (переважно колишнього соціалістичного табору): Росія, Україна, Білорусь, Польща, Словаччина, Угорщина, Хорватія, Югославія, Болгарія, Румунія, Литва, Латвія, Естонія.

3. Країни, що розвиваються:

3.1 Країни з високими прибутками:

3.1.1. Нові індустріальні країни:

— Азії — «Азіатські тигри»: Південна Корея, Сянган, Тайвань, Сінгапур;

— Латинської Америки — Чилі, Аргентина, Бразилія, Мексика, Венесуела, Уругвай.

3.1.2. Казахстан, Грузія, Вірменія.

3.1.3. Нафтоекспортери: Саудівська Аравія, Кувейт, ОАЕ, Оман, Бахрейн, Катар, Бруней, Лівія, Габон.

3.1.4. «Багаті острови»:

— Карибського басейну: Антигуа і Барбуда, Антильські, Багамські Острови, Барбадос тощо;

— Індійського океану: Сейшельські Острови, Реюньйон тощо;

— Тихого океану: Науру, Східне Самоа.

3.2. Країни із середніми прибутками:

3.2.1. Країни Центральної та Південної Америки: Гватемала, Беліз, Коста-Ріка, Панама, Колумбія, Еквадор тощо.

3.2.2. «Цукрові острови»: Ямайка, Гренада, Куба.

3.2.3. Мусульманські країни Європи: Боснія і Герцеговина, Албанія.

3.2.4. Мусульманські країни Західної та Центральної Азії, Північної Африки: Сирія, Йорданія, Іран, Азербайджан, країни Середної Азії, Туніс, Алжир.

3.2.5. Монголія, КНДР, Малайзія, Намібія.

3.3. Країни з низькими прибутками: Індія, Китай, Пакистан, Індонезія, В'єтнам, Гондурас, Нікарагуа, Марокко, Ліберія та інші країни Азії, Африки й Америки.

3.4. Найменш розвинуті (найбідніші) країни:

— Азії — Бангладеш, М'янма, Бутан, Лаос, Камбоджа, Афганістан та ін.;

— Африки — Ефіопія, Сомалі, Уганда, Бурунді, Чад, Руанда, Ботсвана тощо;

— Океанії — Вануату, Папуа-Нова Гвінея, Західне Самоа, Тувалу, Кірибаті;

—    Америки — Гаїті.

 

Проблеми типологізації країн світу приваблювали багатьох економіко-географів. Значний внесок у її вирішення зробили М. Баранський, М. Соловйов, В. Вольський, Л. Смирнягін, С. Одессер та ін.



Типологія територій і країн, що розвиваються, Б. Болотіна і В. Шеніса

1. Верхній «ешелон» країн:

1.1. Країни середньорозвинутого капіталізму: Сянган, Сінгапур, Кіпр, Мексика, Бразилія, Венесуела, Аргентина, Чилі.

1.2. Країни — виробники нафти з високим рівнем прибутку на душу населення: Саудівська Аравія, Кувейт, ОАЕ, Іран, Ірак, Бруней, Лівія.

1.3. Дрібні країни і території з високим рівнем прибутку на душу населення: Багамські Острови, Бермудські Острови, Барбадос, Мартініка, Нова Каледонія.



2. Проміжний «ешелон» країн:

2.1. «Верхня середня» група країн: Республіка Корея, Малайзія, Сирія, Алжир, Туніс, Кот-д’Івуар, Ямайка, Еквадор, Гватемала, Перу.

2.2. «Нижня середня» група країн: Філіппіни, Таїланд, Шрі-Ланка, Нігерія, Марокко, Єгипет, Замбія, Ангола, Гана, Сальвадор, Нікарагуа, Папуа-Нова Гвінея.

3. Нижній «ешелон» країн:

3.1. Країни з низьким рівнем прибутку на душу населення: Індія, Пакистан, Індонезія.

3.2. Найменш розвинуті країни: Бангладеш, М'янма, Афганістан, Непал, Ємен, Нігер, Чад, Сомалі, Танзанія, Мадагаскар.

Типологія О. Шаблія

У цій типології країн українського географа за основу взято «україноцентричний» підхід. Відповідно до нього виділяють такі групи країн:

1. Країни—сусіди України: Росія, Молдова, Угорщина, Румунія, Словаччина, Польща, Білорусь.

2. Найбільші країни світу, зв'язки з якими у соціально-економічній і політичній сферах є надзвичайно важливими для України: ФРН, США, Велика Британія, Франція, Китай, Японія, Індія.

3. Країни світу із значною українською діаспорою: Канада, Казахстан, Югославія, Бразилія, Аргентина, Австралія.

 

Крім наведених, можуть бути виділені й інші типи країн, оскільки критерії, покладені в основу будь-якої типології, здебільшого суб'єктивні. А спроба глибшого врахування специфіки країн світу зумовить збільшення кількості їх типологічних груп.



Каталог: wp-content -> uploads -> 2018
2018 -> Міністерство освіти І науки україни миколаївський національний університет
2018 -> Тема дослідження традиційної культури та народної творчості українців етнологами київської
2018 -> Робоча програма навчальної дисципліни теорія міжнародних відносин та геополітика частина І окр
2018 -> Програма навчальної дисципліни Політична історія україни Ступінь бакалавра
2018 -> Музеєзнавство академічна характеристика дисципліни


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка