Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Миколаївський Національний університет імені В. о. Сухомлинського



Сторінка5/11
Дата конвертації09.09.2018
Розмір0.84 Mb.
ТипКонспект
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

3. Політична інтеграція


Політична інтеграція (англ. Political Integration ) - процес зближення двох або більше політичних структур, спрямований у бік взаємного співробітництва, у більш вузькому сенсі це формування деякого цілісного комплексу політичних систем на міждержавному рівні. Одним з характерних результатів такої інтеграції є об'єднання цих структур. При цьому необхідна наявність як формальних, так і неформальних інститутів для спільного вирішення будь-яких питань. Передбачається, що в інтегрованих співтоваристві підвищується рівень трансакцій між учасниками інтеграції та зростання спільності інтересів і цінностей.

Карл Дойч бачить в інтеграції, що конфлікти між державами будуть отримувати мирне вирішення при наявності у держав стійких взаємних очікувань. Таким чином він бачить інтеграцію і як стан, і як процес. Інтеграцію як стан краще розглядати як політичної спільноти .

Процес інтеграції дозволяє домогтися максимальної взаємної вигоди з мінімальними витратами для всіх суб'єктів, які в ньому беруть участь. Проте інтеграція вимагає істотної підготовки всіх суб'єктів до цього процесу, а також хорошої якості управління ними.


2. Передумови


При створенні нових політичних інтеграцій необхідно знижувати вплив попереднього стану, який можна істотно уповільнити процес інтерграції. Тому передумовою цього процесу є дезінтеграція, яка звільняє суб'єкти від колишніх стереотипів.

3. Види політичної інтеграції


Політична інтеграція має дві основні форми: внутрішньодержавна і міждержавна. При цьому усередині кожної з цих форм можуть відбуватися інтеграції на більш низьких рівнях, наприклад, міжпартійна інтеграція, зазвичай призводить до створення однієї досить потужної і згуртованої партії.

3.1. Міждержавна


Інтернаціоналізація, що відбувається в сучасному світі, є як би поштовхом до початку міждержавної інтеграції. Після розпаду соціалізму в світі змінюється парадигма розвитку, і від двох ворожих макро-держав суспільство створює систему поліцентричності. Проведена таким чином перегрупування політичних сил дозволяє державам знайти свої місця у світовому співтоваристві.

3.2. Внутрішньодержавна


Внутрішньодержавна інтеграція схожа за формою на міждержавну, але за змістом істотно відрізняється. У постсоціалістичних країнах відбувається дезінтеграція колишнього єдності. Саме вона і дозволяє створювати принципово нові політичні суб'єкти, які можуть усвідомлено вирішувати необхідні завдання, спрямовані на розвитку інтеграції всередині своїх регіонів і суб'єктів.
Тема 8: «Електоральна географія та географічні аспекти виборів.»
Мета: визначити принципи електоральної географії.
План


  1. Загальна характеристика електоральної географії.

  2. Географія політичної боротьби і виборів. Формування виборчих округів.

  3. Вплив виборів на політичне життя суспільства.



Електора́льна геогра́фія (географія виборів) - провідний напрям політико-географічних досліджень, пов'язаний з виявленням територіальних (просторових) особливостей (закономірностей) поведінки населення в звязку з виборами до основних представницьких органів державної влади і місцевого самоврядування.

Основним предметом дослідження електоральної географії є електоральна поведінка. Термін електоральна поведінка вживається зазвичай на означення своєрідної реакції населення на стан і зміни соціально-економічного середовища проживання, яка виявляється через участь у виборах, власне характер політичних симпатій, а також стабільність електоральних преференцій. В зв'язку з цим як основні параметри електоральної поведінки можуть розглядатися певні альтернативи:


  • виборча активність, яка виражається через участь у голосуванні, або політичний абсентеїзм, тобто ігнорування виборів;

  • чітка політична позиція, що виявляється у підтримці тієї чи іншої партії (кандидата), або негативізм, тобто голосування проти всіх партій (кандидатів);

  • стійкість або ж мінливість політичних позицій, що спостерігається при різних типах виборів (парламентські чи президентські, до загальнонаціональних чи місцевих представницьких органів), різних типах голосування (наприклад, за мажоритарною і пропорційною схемою) та під час чергових виборів.

Географічний аналіз електоральної поведінки дає змогу оцінити територіальні відмінності в поглядах населення на принципові проблеми суспільно-політичного та господарського розвитку держави, напрями та динаміку відповідних змін, на важливі питання її внутрішньої та зовнішньої політики тощо.

Завдання електоральної географії

Серед основних завдань електоральної географії можна виділити наступні:



  • аналіз територіальних відмінностей участі населення у виборах, виявлення регіонів з найвищими показниками політичної активності чи також регіонів з високим рівнем політичного абсентеїзму;

  • дослідження просторової мінливості політичних уподобань виборців у зв’язку з підтримкою ними відповідних політичних партій і угруповань, моделювання електорального простору на основі даних про подібність (відмінності) територіального розподілу підтримки того чи іншого політичного угруповання, виявлення ступеня й динаміки політичної поляризації територій;

  • виявлення основних чинників (соціальних, економічних, культурно-історичних тощо), які формують територіальні відмінності в результатах голосування, визначення соціально-культурної бази відповідних політичних угруповань;

  • аналіз часової варіації електоральної поведінки, визначення міри стійкості територіального розподілу електоральних уподобань в часі і в залежності від типу виборів;

  • прогнозування електоральної поведінки виборців та електорально-географічне районування.

Специфіка електоральної географії

На відміну від інших наук, що мають близьку сферу зацікавлень (політології, електоральної соціології, психології виборів тощо), електоральна географія не оперує індивідуальними спостереженнями, а певними узагальненими за територіальним критерієм даними. Перевагою електоральної статистики, яка використовується в цьому випадку, порівняно з результатами соціологічних досліджень, є вища достовірність даних, оскільки вони охоплюють всю сукупність виборців. Натомість при інтерпретації результатів географічного дослідження правильніше буде говорити не так про електоральні уподобання виборців, як про уподобання регіону (міста, району), тобто про сукупність виборчих настроїв. Таким чином, електоральна географія дає змогу виявити й пояснити передусім особливості масової електоральної поведінки у всій її різноманітності. Та обставина однак ні в якому разі не применшує ролі географічного підходу. Електоральна поведінка має зазвичай груповий характер. Виборчі уподобання формуються в певних суспільних групах (сім’я, сусіди, друзі, колеги), до яких належить конкретна людська одиниця. Міжособистісні стосунки в рамках такої групи викликають т.зв. процес соціалізації, наслідком якого дуже часто є привласнення особою поглядів і переконань інших людей. Відповідно остаточне рішення виборця значною мірою залежить від ступеня самоідентифікації з тією локальною спільністю, в якій він проживає і перебуває в активних контактах. Таким чином, існує велика ймовірність постання певних просторових сукупностей людей з подібними політичними уподобаннями, які можуть охоплювати не тільки житловий мікрорайон чи цілий населений пункт, а навіть досить великі регіональні масиви.

2. Рішення про утворення окружних виборчих комісій приймається на сесії обласної ради (Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Київської і Севастополь­ської міських рад), а про утворення дільничних виборчих комісій - на сесії сільської, селищної, міської, районної в місті рад.

Слід зазначити, що на практиці може скластися така ситуація, коли рада не має можливості або неспроможна утворити певну окружну чи дільничну виборчу комісію (наприклад, у разі дострокового припинення повнова­жень ради). З метою запобігання таким випадкам Закон “Про вибори народних депутатів України” (ч. 9, 14 ст. 10) передбачає можливість утво­рення окружних і дільничних виборчих комісій по вибо­рах народних депутатів України вищими виборчими ко­місіями (окружних - Центральною виборчою комісією, а дільничних - окружними). При виборах Президента України подібна ситуація може скластися під час формування територіальних комісій. Тому Закон України “Про вибори Президента України” (ст. 14) передбачає, що територіальні виборчі комісії утворюються не пізніш як за 65 днів до дня виборів Центральною виборчою комісією.

Окружні виборчі комісії здійснюють контроль за ви­конанням виборчого законодавства на своїй території; реєструють кандидатів; забезпечують виготовлення виборчих бюлете­нів і доставку їх дільничним виборчим комісіям; встано­влюють результати виборів у виборчому окрузі; органі­зовують проведення повторного голосування тощо.

Дільнична виборча комісія перевіряє точність списку виборців на виборчій дільниці; інформує виборців про час і місце проведення виборів; організовує голосування на виборчій дільниці, тощо.

Всі виборчі комісії організовують свою роботу гласно і відкрито. Їх діяльність будується на демократичних засадах.

Засідання виборчої комісії є правомочним, якщо в ньому бере участь більше половини її складу, а рішення приймаються відкритим голосуванням більшістю голосів осіб, що входять до складу комісії. Рішення виборчих комісій, прийняті в межах їх ком­петенції, є обов'язковими.

Виборчі комісії інформують виборців про свої засі­дання та прийняті на них рішення.

3. Утворення виборчих округів та виборчих діль­ниць.

Виборчий округ - це територіальна або інша вибор­ча одиниця, в межах яких об'єднуються виборці для об­рання депутатів.

Виборче законодавство України передбачає формування лише виборчих округів, що формуються за територіальною ознакою.

Залежно від того, скільки депутатів обирається в ко­жному виборчому окрузі, розрізняють одномандатні (уніномінальні) та багатомандатні (поліномінальні) виборчі округи. Від одномандатного виборчого округу обирається лише один депутат, і вони утворюються при застосуванні мажоритарної виборчої системи. Від багатомандатного виборчого округу оби­раються два і більше депутати, і ці округи утворюються, при застосуванні пропорційної системи.

Виборче законодавство України передбачає утворен­ня як одномандатних (для виборів половини народних депутатів України, для виборів депутатів сільських, се­лищних, міських, районних у містах рад, сільських, се­лищних, міських голів), так і багатомандатних - за­гальнодержавного (для виборів половини народних де­путатів України) та мажоритарних багатомандатних (для виборів депутатів районних, обласних рад) виборчих округів. При цьому одномандатні виборчі округи для об­рання народних депутатів України утворюються Цент­ральною виборчою комісією за пропозиціями відповідно Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних, Київської і Севастопольської міських рад, а для виборів депутатів місцевих рад, сільських, селищних, міських голів - територіальними виборчими комісіями.

При утворенні одномандатних округів для виборів народних депутатів України повинні бути дотримані такі вимоги:

1) приблизна рівність округів за кількістю виборців з максимально допустимим відхиленням від середньої норми представництва 10 відсотків, що забезпечує реалізацію принци­пу рівного виборчого права;

2) виборчий округ повинен становити єдину терито­рію: не допускається утворення виборчих округів з тери­торій, які не межують одна з одною.

3) при нарізці виборчих округів має бути забезпечена можливість представництва у Верховній Раді України національних меншин: місцевості, де компактно прожи­вають окремі національні меншини, не повинні виходити за межі виборчого округу.

За умови дотримання цих вимог враховується також і адміністративно-територіальний устрій України.

Інформація стосовно 225 одномандатних вибор­чих округів для виборів народних депутатів України публіку­ється Центральною виборчою комісією не пізніше як за 120 днів до дня виборів.

Територією багатомандатного загальнодержавного виборчого округу для виборів народних депутатів Украї­ни є вся територія України, а його центром - місто Київ. Виборцями цього округу є усі громадяни України, які мають виборче право.

Виборчі дільниці - це територіальні одиниці, що об'єднують виборців спільним місцем голосування. Згід­но з Законом України “Про вибори народних депутатів України” виборчі дільниці утворюються окруж­ними виборчими комісіями за поданням Київської, Сева­стопольської міських рад, районних рад, міських рад у межах території одномандатних виборчих округів, а в разі відсутності таких подань - на підставі пропозицій відповідних міських голів або голів рад для проведення голосування і підрахунку голосів у межах виборчих округів.

Згідно з Законом України “Про вибори депутатів мі­ських рад та сільських, селищних, міських голів” (ст. 13) виборчі дільниці утворюються сільською, селищною, міською, районною в місті радою або її виконавчим ко­мітетом. При виборах Президента України виборчі діль­ниці утворюються територіальними виборчими комісія­ми за поданням сільських, селищних, міських (міст, де немає районних рад), районних у містах рад, а у разі від­сутності таких подань - за пропозицією відповідно сіль­ських, селищних, міських голів, голів районних у містах рад або посадових осіб, які відповідно до закону здійс­нюють їх повноваження (ст. 12 Закону України “Про ви­бори Президента України”).

Порядок утворення виборчих дільниць базується на дотриманні територіального принципу. Водночас виборче законодавство України передбачає можливість утворення виборчих дільниць і в місцях тим­часового перебування виборців - у стаціонарних ліку­вальних, санаторно-оздоровчих закладах, на суднах, які перебувають у день виборів у плаванні, а також при пре­дставництвах України за кордоном та, як виняток, з до­зволу Центральної виборчої комісії - у військових час­тинах. Такі виборчі дільниці входять до виборчих окру­гів за місцем їх розташування, за місцем приписки судна або виборчого округу, визначеного Центральною вибор­чою комісією (при виборах Президента України та на­родних депутатів України). Встановлені законом норми (від 20 до 3000 виборців) дозволяють утворювати вибор­чі дільниці на всій території України, в тому числі й у малонаселених (зокрема гірських) районах, а також у місцях тимчасового перебування виборців та при пред­ставництвах України за кордоном. Це є важливою гаран­тією реалізації загального виборчого права громадян України не залежно від місця їх проживання або тимча­сового перебування.

В вибочих дільницях повинні бути створені умови для забезпечення зручності і таємності голосування.

Для зручності голосування виборчі дільниці утворю­ються як спільні для виборів народних депутатів України в одномандатному та багатомандатному загальнодержа­вному виборчих округах, а у випадках, коли ці вибори проводяться одночасно з місцевими,- також спільними для виборів депутатів місцевих рад та сільських, селищ­них, міських голів.

Виборці повинні бути своєчасно повідомлені про утворення виборчих дільниць і їх місце знаходження.

4. Складання списків виборців (реєстрація виборців).

У конституційному праві зарубіжних країн цю стадію виборчого процесу прийнято називати більш ши­рокою назвою — стадія реєстрації виборців. При­значення реєстрації виборців — встановити до процеду­ри голосування на виборах коло осіб, що мають право голосу.

Залежно від того, як реєструються виборці для участі у виборах, прийнято розрізняти два види реєстрації:

— публічна (обов'язкова);

— особиста (добровільна).

В Україні традиційно використовується публічний, так званий примусовий порядок складання списків ви­борців, однаковий для всіх видів виборів.

Новим виборчим законодавством передбачається, що списки виборців складаються безпосередньо виконавчи­ми органами сільських, селищних, міських, районних у містах (де вони утворені) рад, а у містах Києві і Сева­стополі — відповідними місцевими державними адмі­ністраціями, передбаченими Конституцією, по кожній виборчій дільниці.

До списків виборців включаються всі громадяни Ук­раїни, яким на день виборів виповнюється 18 років та які на момент складання списку постійно проживають на території відповідної виборчої дільниці і мають право голосу. За відсутності точних відомостей про дату (мі­сяць і день) народження громадянина вважається, що він народився 1 січня відповідного року.

До списку виборців вносяться ім'я, по батькові, дата народження, місце проживання виборця. Прізвища ви­борців зазначаються у порядку, зручному для проведен­ня голосування. Громадянин може бути включений до списку виборців лише по одній виборчій дільниці.

Списки виборців-військовослужбовців, які голосують на виборчих дільницях, розташованих за межами війсь­кових частин, подаються командирами військових час­

тин до виконавчого комітету відповідних сільських, се­лищних, міських, районних у містах (де вони утворені) рад, а у містах Києві і Севастополі — до відповідних місцевих державних адміністрацій.

Списки виборців, підписані керівником відповідного виконавчого органу, передаються дільничним виборчим комісіям у передбачені законодавством строки. Відпо­відальність за достовірність, повноту, вчасність передачі списків виборців дільничним виборчим комісіям несе особа, яка їх підписала.

5. Висування і реєстрація кандидатів.

Висування кандидатів у депутати є однією з найваж­ливіших стадій виборчого процесу. На цій стадії визна­чається коло осіб, з-поміж яких будуть обрані Президент України, народні депутати України, депутати місцевих рад, сільські, селищні, міські голови. Кандидатом може бути висунутий будь-який громадянин України, який є суб'єктом пасивного виборчого права.

Виборче законодавство України встановлює, що суб'єктами права висування кандидатів є громадяни України. Це право реалізується шляхом:

1) самовисування - громадянин сам подає заяву про бажання балотуватися кандидатом, що передбачено ч. 3 ст. 22 Закону України “Про вибори народних депутатів України” та ст. 28 Закону України “Про вибори депута­тів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів”;

2) висування політичними партіями, виборчими бло­ками партій та через місцеві осередки політичних пар­тій, виборчі об'єднання місцевих осередків політичних партій. Цей спосіб застосовується, зокрема, при вису­ванні кандидатів у Президенти України та кандидатів у народні депутати України єдиним списком для участі у виборах по багатомандатному загальнодержавному ви­борчому округу, а також при висуванні кандидатів у на­родні депутати України в одномандатних виборчих окру­гах на зборах місцевих осередків полі­тичних партій, виборчих блоків партій, кандидатів у де­путати місцевих рад, кандидатів на посаду сільського, селищного, міського голови. При цьому блоки партій згідно з ч. 2 ст. 20 Закону України “Про вибори народ­них депутатів України”, ст. 10 та п. З ст. 14 Закону України “Про об'єднання громадян”, ст. 22 Закону Ук­раїни “Про вибори Президента України” можуть утво­рюватися лише політичними партіями, зареєстрованими Міністерством юстиції України;

3) висування групами виборців- зборами громадян та трудовими колективами. Право висування кандидатів у народні депутати в ба­гатомандатному виборчому окрузі реалізується виключ­но через політичні партії, виборчі блоки партій.

Політичними партіями згідно із Законом України “Про об'єднання громадян” (ст. 2) визнаються об'єднан­ня громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які мають головною ме­тою участь у виробленні державної політики, формуван­ні органів державної влади, органів місцевого самовря­дування і представництво в їх складі.

Закон України “Про вибори народних депутатів Ук­раїни” передбачає такі вимоги при висуванні кандидатів у депутати в багатомандатному за­гальнодержавному окрузі:

1) кандидати у депутати висуваються політичними партіями, блоками партій єдиним списком;

2) кількість кандидатів від політичної партії, вибор­чого блоку партій, внесених до єдиного списку кандида­тів, не може перевищувати половини встановленого Конституцією України конституційного складу Верхов­ної Ради України, тобто 225 кандидатів;

3) власний список кандидатів у депутати може вису­вати лише партія, яка зареєстрована Міністерством юс­тиції України (ця вимога випливає з положень ст. 20 За­кону України “Про об'єднання громадян”), або блок партій, утворений зареєстрованими Міністерством юс­тиції України партіями;

4) кожна політична партія, блок партій можуть вису­нути лише один список кандидатів у депутати;

5) не може висувати окремого списку кандидатів у депутати партія, яка входить до виборчого блоку партій, що вже висунув свій список кандидатів у депутати;

6) політична партія не може одночасно входити до двох та більше блоків партій, які висувають свої списки кандидатів у депутати.

Право формування списків кандидатів у депутати на­лежить вищому представницькому керівному органу по­літичної партії, виборчого блоку партій. При цьому по­рядок формування списку кандидатів у депутати визначається.

До списку кандидатів у депутати від політичної пар­тії, виборчого блоку партій можуть бути включені не лише члени відповідних партій, але й без­партійні громадяни.

Важливе значення при в списках кандида­тів у депутати від політичних партій, блоків партій має черговість розташування кандидатів у депутати у списку - обраними за результатами виборів вважаються кандида­ти в порядку їх черговості у списку. Частина 5 ст. 21 За­кону України “Про вибори народних депутатів України” передбачає, що цю черговість самостійно визначає від­повідна політична партія, виборчий блок партій, і вона не може бути змінена після реєстрації списку політичної партії, виборчого блоку партій Центральною виборчою комісією.

Висування розпочинається за 170 днів і закінчується за 120 днів до дня виборів народних депутатів України (в разі призначення позачергових виборів - відповідно за 60 і 45 днів до дня виборів).

Право висування кандидатів у народні депутати в од­номандатних виборчих округах може бути реалізоване громадянами України трьома способами: через політичні партії, виборчі блоки партій, місцеві осередки політич­них партій (їх блоки), безпосередньо та через збори ви­борців за місцем їх проживання, трудової діяльності або навчання.

Перший спосіб передбачає, що кандидати у народні депутати України висуваються на зборах обласних, республіканських в Автономній Республіці Крим, міських, у містах Києві і Севастополі осередків політичних партій, виборчих блоків партій; кандидати в депутати місцевих рад та кандидати на посаду сільсько­го,. селищного, міського голови - відповідно на зборах сільських, селищних, міських, районних у містах, район­них, обласних осередків політичних партій (їх блоків).

Другий спосіб передбачає подачу громадянином, який бажає балотуватися кандидатом в депутати, відповідної заяви до окружної (територіальної) виборчої комісії.

Третій спосіб передбачає скликання і проведення зборів виборців за місцем їх проживання, трудової дія­льності або навчання.

Порядок скликання та проведення таких зборів ви­значається ст. 27 Закону України “Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів”. Він має відповідати таким вимогам: 1) ініціатори проведення зборів зобов'язані повідомити про дату та місце їх про­ведення відповідну окружну (територіальну) виборчу комісію не пізніше, як за три дні до дня проведення збо­рів; 2) на початку зборів складається список їх учасників із зазначенням прізвища, імені, по батькові, дати наро­дження, місця постійного проживання чи трудової діяль­ності (напроти свого прізвища учасник зборів ставить особистий підпис); 3) на зборах виборців обирається президія зборів та ведеться протокол. У протоколі вказу­ється дата і місце проведення зборів, кількість їх учасни­ків, кандидатури, які обговорювалися, кількість голосів, поданих “за” і “проти” висунення кандидата (кандида­тів), рішення зборів, а також дані про висунутого канди­дата (кандидатів). До протоколу додається список учасників зборів; 4) кожний учасник зборів має право пропонувати для обговорення будь-яку кандидатуру, в тому числі й свою; 5) кандидат вважається висунутим, якщо за нього проголосувало більше половини учасників зборів. Про прийняте рішення повідомляється кандидату.

Протокол зборів, підписаний членами президії збо­рів, надсилається до відповідної окружної (територіаль­ної) виборчої комісії.

Висування кандидатів у народні депутати в одноман­датних виборчих округах розпочинається за 90 днів, тобто після закінчення реєстрації списків кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій в багатомандатному виборчому окрузі і закінчується за 60 днів до дня виборів, кандидатів у Президенти Украї­ни - починається за 170 і закінчується за 140 днів до дня виборів, а кандидатів у депутати місцевих рад та на по­сади сільських, селищних, міських голів- починається за 60 і закінчується за 45 днів до дня виборів.

Політичні партії та виборчі блоки партій, що висуну­ли списки кандидатів у депутати, окремі кандидати в де­путати в одномандатних округах та кандидати у Прези­денти України повинні підтвердити, що вони користую­ться певною підтримкою електорату. Це необхідно для того, щоб, по-перше, зменшити можливість проходжен­ня до парламенту, представницьких органів місцевого самоврядування, представників дрібних політичних пар­тій, які не відображають інтересів знач­них соціальних груп (з цією метою при виборах народ­них депутатів встановлюється також і загороджувальний бар'єр - до участі в розподілі мандатів згідно з ч. 5 ст. 42 Закону України “Про вибори народних депутатів Украї­ни” не допускаються політичні партії, виборчі блоки партій, списки яких отримали на виборах менше чоти­рьох відсотків голосів виборців); по-друге,- уникнути реєстрації випадкових кандидатів, які представляють лише себе і, по суті, використовують виборчу кампанію як засіб самореклами.

З цією метою виборче законодавство передбачає по­передні вимоги, лише після виконання яких списки кан­дидатів або окремі кандидати можуть бути зареєстрова­ні. Такими вимогами є: збір визначеної кількості підпи­сів виборців на підтримку списку або кандидата -та внесення грошової застави у встановленому розмірі.

Необхідність збору підписів передбачена для канди­датів у Президенти України та кандидатів у народні де­путати.

Кожний виборець може підписувати підписні листи на підтримку необмеженої кількості політичних партій, виборчих блоків партій або осіб, які мають намір бало­туватися кандидатами і подали відповідні заяви.

Виборче законодавство вимагає зібрання певної кіль­кості підписів виборців:

а) для кандидатів у народні депутати в багатомандат­ному виборчому окрузі - не менше 200 тисяч підписів виборців, у тому числі не менше ніж по десять тисяч підписів виборців у кожній із будь-яких чотирнадцяти адміністративно-територіальних одиниць України, пере­дбачених частиною другою статті 133 Конституції Ук­раїни, які підтримують політичну партію, виборчий блок партій;

б) для кандидатів у народні депутати в одномандат­них виборчих округах - не менш як дев'ятсот підписів виборців відповідного округу, які підтримують висуван­ня особи кандидатом у депутати;

в) для кандидатів у Президенти України - не менш як одного мільйону підписів виборців, у тому числі не менш як по 30 тисяч підписів у кожному з двох третин регіонів України.

Реєстрація кандидатів (списків) здійснюється відпо­відними виборчими комісіями: списки кандидатів у де­путати від політичних партій, виборчих блоків партій і кандидатів у Президенти України реєструє Центральна виборча комісія; кандидатів у народні депутати в одно­мандатних округах, кандидатів у депутати сільських, се­лищних, міських рад та кандидатів на посади сільських, селищних, міських голів - окружні комісії; кандидатів у депутати районних та обласних рад - територіальні ко­місії.

Всі зареєстровані кандидати мають рівні права в про­веденні виборчої кампанії і несуть рівні обов'язки. Кан­дидати за їх особистими заявами звільняються на період виборчої кампанії (при виборах народних депутатів) або в дні проведення зустрічей з виборцями (при місцевих виборах) від виконання виробничих або службових обо­в'язків із наданням відпустки, що не оплачується.

6. Передвиборна агітація.

Передвиборна агітація - це діяльність громадян, політичних партій, інших об'єднань громадян, колекти­вів підприємств, установ і організацій, спрямована на формування громадської думки і поведінки виборців в інтересах конкретних кандидатів чи політичних партій. Передвиборна агітація може здійснюватись у будь-яких формах (через засоби масової інформації, шляхом про­ведення передвиборних заходів, у тому числі зустрічей із виборцями, публічних передвиборних дебатів, мітингів, випуску та розповсюдження матеріалів передвиборної агітації тощо) і будь-якими засобами, що не суперечать Конституції України та законам України. При цьому по­винні бути дотримані такі принципи:

- свобода вибору будь-яких незаборонених форм і за­собів ведення передвиборної агітації;

- рівні можливості ведення передвиборної агітації для всіх активних суб'єктів виборчого процесу (кандидатів та політичних партій);

- неупереджене ставлення органів державної влади, ін­ших державних установ, органів місцевого самоврядуван­ня до всіх без винятку кандидатів та політичних партій;

- надійний контроль за використанням коштів на про­ведення передвиборної кампанії.

Активним суб'єктам виборчого процесу- політич­ним партіям, виборчим блокам партій, що висунули спи­ски кандидатів у депутати, а також окремим кандидатам у депутати. Президенти України, сільські, селищні, місь­кі голови надається право користування засобами масо­вої інформації з державною участю або з участю органів місцевого самоврядування за рахунок коштів, які виді­ляються з Державного бюджету України на проведення виборчої кампанії.

Використання засобів масової інформації активними суб'єктами виборчого процесу передбачає розповсю­дження політичної інформації та політичної реклами, але визначення цих понять чинне законодавство України не дає.

Виборче законодавство передбачає деякі обмеження в проведенні передвиборної агітації, основними з яких є: 1) кандидати, які є працівниками відповідних засо­бів масової інформації, можуть використовувати ці засо­би лише на умовах, визначених виборчою комісією для всіх кандидатів; 2) агітація в недержавних засобах масо­вої інформації обмежується лише розміром власного ви­борчого фонду на умовах рівної оплати за ефірний час або газетну площу для всіх кандидатів; 3) забороняється проводити передвиборну агітацію особам, які не є гро­мадянами України; 4) забороняється розповсюдження анонімних агітаційних матеріалів або агітаційних мате­ріалів під псевдонімом та участь у передвиборній агітації державних установ, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб; 5) забо­роняється агітація в день виборів.

Виборче законодавство встановлює два види джерел фі­нансування передвиборної агітації:

- державні (кошти Державного бюджету України);

- недержавні (кошти політичних партій, виборчих бло­ків партій, кандидатів, пожертвування фізичних та юри­дичних осіб).

Державні джерела використовуються на покриття витрат Центральної, територіальних та окружних виборчих комісій та передбачають оплату таких по­слуг:

1) друкування передвиборних плакатів політичних партій, виборчих блоків партій, кандидатів у депутати;

2) публікацію в газетах передвиборних програм по­літичних партій, виборчих блоків партій, кандидатів у депутати;

3) час мовлення на радіо і телебаченні;

4) користування спорудами, приміщеннями, устат­куванням для проведення організованих виборчими комі­сіями зустрічей виборців з кандидатами в депутати та уповноваженими особами політичних партій, виборчих блоків партій.

За рахунок недержавних джерел формуються власні виборчі фонди. Закон за­бороняє робити внески до особистих виборчих фондів державним підприємствам, державним органам, устано­вам і організаціям, органам місцевого самоврядування, а також іноземцям та особам без громадянства, іноземним юридичним особам, підприємствам з іноземними інвес­тиціями, благодійним організаціям та релігійним об'єд­нанням, підприємствам, організаціям та установам, що мають заборгованість перед бюджетами всіх рівнів (див., наприклад ст. 35 Закону України “Про вибори Президен­та України”).

Передбачаються також певні обмеження розмірів особистих виборчих фондів. Так, розмір особистого ви­борчого фонду кандидата у Президенти України не може перевищувати 100000 неоподатковуваних мінімумів до­ходів громадян, пожертвування однієї юридичної або фізичної особи - 100 неоподатковуваних мінімумів до­ходів громадян.

Принципового значення набуває питання про конт­роль за джерелами надходження та використанням кош­тів власних виборчих фондів. Згідно з виборчим законодавством такий контроль здійснюється Центральною (п. 8 ст. 14 Закону “Про Цен­тральну виборчу комісію”), територіальними та окруж­ними виборчими комісіями, податковими органами, а також установами банків, де відкрито відповідний ра­хунок.

Під час виборів народних депутатів законодавство не встановлює верхньої межі фінансових витрат на прове­дення агітаційної кампанії і, відповідно, максимально дозволеного розміру власних виборчих фондів та макси­мальних розмірів пожертвувань фізичних та юридичних осіб. Водночас при місцевих виборах розмір власного виборчого фонду кандидата не може перевищувати 50 неоподатковуваних мінімумів.

7. Голосування, підрахунок голосів виборців, вста­новлення та оприлюднення результатів виборів.

Голосування проводиться в день виборів або в день повторного голосування (при виборах Президента України з 8 до 20 години).

Дільнична виборча комісія зобов'язана сповістити виборців про час та місце голосування не пізніше, як за 15 днів до дня виборів.

Голосування відбувається в спеціально обладнаних приміщеннях. Кожний виборець голосує особисто. Голо­сування за інших осіб не допускається.

Виборчі бюлетені видаються членами дільничної ви­борчої комісії на підставі списку виборців по відповідній виборчій дільниці за умови пред 'явлення виборцем документа, який посвідчує його особу. Дільнична виборча комісія зобов'язана забезпечити можливість взяти участь у голосуванні всім виборцям, у тому числі й тим, які за станом здоров'я не можуть прибути до примі­щення для голосування - за їх письмовою заявою дільни­чна виборча комісія за три дні до дня виборів складає список таких виборців, визначає час і не менше трьох членів виборчої комісії (при місцевих виборах достатньо двох), які організовують голосування в місцях перебу­вання таких виборців.

Виборчі бюлетені заповнюються виборцем у спеці­ально обладнаній кабіні або кімнаті для таємного голо­сування. При заповненні виборчих бюлетенів забороняє­ться присутність інших осіб.

Підрахунок голосів здійснюється виключно членами дільничної виборчої комісії на її засіданні. Під час під­рахунку голосів ніхто не має права робити будь-які по­значки, записи на бюлетенях для голосування. Процеду­ра підрахунку голосів передбачає послідовне виконання таких дій:

1) встановлення загальної кількості виборців по ви­борчій дільниці на підставі списку виборців;

2) встановлення кількості виборців, котрі отримали виборчі бюлетені, шляхом підрахунку кількості контро­льних талонів з підписами виборців та відповідних чле­нів комісії;

3) пакування та опечатування контрольних талонів і невикористаних виборчих бюлетенів (разом з контроль­ними талонами цих бюлетенів);

4) перевірка цілісності печаток або пломб на вибор­чих скриньках;

5) відкриття виборчих скриньок;

6) сортування виборчих бюлетенів;

7) встановлення шляхом підрахунку (окремо) загаль­ної кількості виборчих бюлетенів;

8) визначення кількості недійсних бюлетенів);

9) занесення до протоколу дільничної виборчої комі­сії кількості недійсних бюлетенів;

10) пакування недійсних виборчих бюлетенів;

11) підрахунок (окремо) кількості голосів, поданих за кожного кандидата в депутати та за кожен список кан­дидатів у депутати від політичної партії, виборчих бло­ків партій;

12) пакування (окремо) виборчих бюлетенів з голо­сами “за” кожного кандидата та “за” відповідні списки кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій.

Підрахунок голосів починається одразу після закінчення часу голосування і проводиться без перерви до оформлення протоколів дільничної ви­борчої комісії.

Дільнична виборча комісія складає два протоколи (кожний у трьох примірниках: перший разом із пакетами виборчих бюлетенів та контрольних талонів негайно надсилається до окружної виборчої комісії, другий - збе­рігається у секретаря дільничної виборчої комісії, тре­тій - відразу вивішується для загального ознайомлення).

Встановлюють результати виборів Центральна ви­борча комісія (при виборах Президента України та в ба­гатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі при виборах народних депутатів), територіальні та окру­жні виборчі комісії.

При цьому встановлення результатів виборів у бага­томандатному виборчому окрузі базується на засадах пропорційного представництва політичних партій, ви­борчих блоків партій з урахуванням загороджувального чотирьох відсоткового бар'єру. Роз­поділ депутатських мандатів між політичними партіями, виборчими блоками партій, які подолали загороджу­вальний бар'єр, здійснюється із застосуванням правила виборчої квоти, яке полягає в тому, що:

1) спочатку обчислюється виборча квота - мінімаль­на кількість голосів, необхідна для обрання одного депу­тата. При цьому застосовується метод Томаса Хейра, за яким кількість голосів ділиться на 225 - число мандатів у багатоманда­тному загальнодержавному виборчому окрузі. Дробові залишки від ділення відкидаються;

2) кількість голосів, поданих за список кандидатів у депутати від кожної політичної партії, виборчого блоку партій ділиться на обчислену виборчу квоту. Отримане ціле число і є кількість мандатів цієї партії, виборчого блоку партій;

3) подальша доля мандатів, які залишилися нероз­поділеними після попередньої операції, визначається згідно з правилом найбільшого залишку: списки полі­тичних партій, виборчих блоків партій, які мають біль­ші порівняно з іншими дробові залишки, отримують по одному депутатському мандату, починаючи зі списку, що має найбільший дробовий залишок.

Розподіл місць усередині списку політичної партії, виборчого блоку партій здійснюється таким чином: обраними вважаються кандидати в депутати, порядковий номер яких у списку політичної партії, виборчого блоку партій менше або дорівнює кількості мандатів, отрима­них цією політичною партією, виборчим блоком партій. При цьому в списку пропускаються кандидати, обрані в одномандатних округах.

Встановлення результатів виборів Президента Украї­ни, народних депутатів у одномандатних виборчих окру­гах та місцевих виборів здійснюється на засадах мажо­ритарної виборчої системи відносної більшості. Так, обраним Президентом України вважається кан­дидат, який одержав на виборах більше половини голо­сів виборців, які взяли участь у голосуванні.

Наша держава ще досить молода і її виборче законодавство знаходиться в стані становлення і активного розвитку, що зумовлює його нестабільність і поки що не дозволяє говорити про надійну гарантованість відповідних політичних прав українських громадян та про граничну прозорість і демократизм виборчих кампаній.

Розвиток та удосконалення виборчого та референдумного зако­нодавства України пов'язані насамперед з такими обставинами, як необхідність посилення ролі політичних партій у виборчому процесі та у здійсненні державної політики, перетворення їх на партії парла­ментського типу; з потребою переведення всіх представницьких ор­ганів в Україні на засади справжньої виборності та змінності; з вибо­ром адекватних форм прямого волевиявлення народу; зі зміцненням гарантій реалізації політичних прав громадян України в ході виборів і референдумів; з використанням виборів і референдумів лише як кон­ституційно-правового, а не політичного інструменту спрямування державно-політичного розвитку країни та легітимної, конкурентної, періодичної і несфальсифікованої зміни носіїв влади.

В нашій країні зареєстровано і діє велике число політичних партій і в більшості випадків їх програми мало чим відрізняються одна від одної, що свідчить про прагнення певних груп людей до влади.

Зараз робляться спроби обмеження кількості маловідомих і непопулярних партій. Спеціально для цього було введено чотирьох відсотковий бар’єр, тобто до парламенту своїх представників (представлених у партійному списку) здобуває лише та партія (блок), які на виборах набрала в цілому по Україні не менше 4% голосів від числа тих, хто прийшов на вибори і взяв у них участь. Також при реєстрації партії вносять заставу, яка повертається їм лише у випадку подоання цього бар’єру.

На мою думку, на даному етапі найоптимальнішою була б наявність 3-4 політичних партій, які б постійно конкурували між собою, мали різні виборчі програми і забезпечувалися підтримкою різних верств населення. Це був би досить значний показник розвитку нашої держави.

Зараз уже іде процес об’єднання, злиття партій з приблизно однаковими програмами і великі партії і блоки. Про це свідчать вибори до Верховної Ради в Україні в 2002 році. Але, на жаль, залишається і той факт, що основним єднальним фактором є не певні переконання і майже однакова ідеологія, а потяг керівників цих партій до влади.

3. Виборча кампанія є апогеєм політичного життя, завершенням політичного циклу в діяльності окремої політичної структури чи окремого політика . під час виборчого марафону, політична комунікація займає центральне місце у політичні й діяльності й має вирішальне значення в подальшій долі політика чи політичної структури, у розвитку політичних процесів у суспільстві. “Напередодні виборів акцент комунікації зміщується з буденної діяльності на агітацію, переконання, популяризацію, рекламу тощо, увага переноситься на ідеальну та психологічну сфери[2]”. Збільшується потік інформації, змінюються уставлені уявлення, порушується інформаційний баланс у суспільстві та когнітивний – у індивідів. У зв‘язку з цим зростає психічна активність та відповідно напруження як окремих виборців, так і загалом у суспільстві. З точки зору психології політичний вибір є ключовим моментом функціонування свідомості індивіда. Проте на цю вольову дію впливають всі основні компоненти психіки і соціально-психологічні чинники. Політичний вибір розрізняють за формою (самостійний, контрольний, самостверджуючий) і за рівнем (індивідуальний, груповий). Існує 4 підходи до виявлення факторів, які визначають конкретний політичний вибір особи:

ситуаційний підхід – політичний підхід обумовлений конкретною історичною ситуацією.

Соціологічний підхід – політичний вибір залежить від економічного, соціального й демографічного статусу людини;

Маніпулятивний підхід – політичний вибір обумовлений діяльністю системи масових комунікацій і пропаганди;

Індивідуально-психологічний підхід – політичний вибір залежить від стійких характерологічних рис індивідуальної психіки.

У процесі підготовки передвиборчої кампанії постає рід запитань, які групуються у 3 блоки:

Питання спрямовані на вивчення виборів, виявлення їх орієнтації та преференції;

Питання, пов‘язані з оцінкою передвиборчої кампанії, її стратегії і тактики:

Питання, що характеризують політичну систему.

Вважається неможливим глибоко пояснити поведінку виборця, ігноруючи ці запитання. Стан політичної системи визначає умови проведення передвиборчої кампанії та ступінь можливості для виборця проявити себе.

Електорат обирає політиків для вирішення конкретних завдань і програм, визначає таким чином стратегію дій влади. У країнах з розвинутою демократією існує традиція: під час зустрічей з виборцями та через інші канали кандидати у владні структури виявляють такі проблеми й питання, які всього більше всього хвилюють населення. В ідеалі демократичні вибори виділяють так: кандидати висувають цілий пакет зрозумілих для виборців пропозицій.

Порівнюючи й оцінюючи їх виборці співвідносять із своїми інтересами й вирішують , кому надати перевагу мета будь-якої передвиборчої кампанії – залучаючи достатню кількість виборців для перемоги на виборах. Вивчення громадської думки –одна з основних умов реальної організації передвиборчої кампанії. Це основний і практично єдиний шлях досягти ефективності кампанії. Це основний і практично єдиний шлях досягти ефективності кампанії.

Дослідження мотивації поведінки особи у виборчому процесі можна здійснювати, аналізуючи:

мотивацію абсентеїзму;

мотивацію участі в голосуванні;

мотивацію конкретного електорального вибору;

мотивацію участі громадян у різноманітних формах електронної діяльності.

Мотивація участі в голосуванні має як позитивне, так і негативне забарвлення. Вибори до органів влади є найважливішою центральною частиною політичного процесу при демократичному політичному режимі їх ефективність залежить від низки факторів.

Знання основних причин, що сприяють участі у виборах, дозволяє передбачати основні несподіванки, запобігати причинам і негативним наслідкам.

Серед мотивів поведінки, що стримують участь у виборах, замінюючи роль відіграє: почуття байдужості до політичних справ, ворожість до політичної системи, заплутаність виборчого процесу, що заважає зробити людям свідомий, продумай вибір. Серед політичних умов поряд з історичними традиціями слід відзначити: існування сильного громадянського суспільства зі структурними інститутами, розвинену багатопартійність, уставлену законодавчу базу. Аналіз усіх цих умов, крізь призму української дійсності свідчить про слабкість об‘єктивних засад виборців до організації влади.

Першими та найважливішими політичними технологіями, що визначаться усіма демократично орієнтованими політичними суб‘єктами цивілізації, є сукупність ідей, знань про норми, принципи, способи, засоби проведення демократичних виборів. Вони становлять собою конкретний вираз волі суспільства. Для того, щоб вони були демократичними, електорат повинен мати уявлення про свою роль у виборчому процесі. Механічний процес голосування за кандидатів організовується спеціальною державною структурою. Виборча комісія, комітет, або трибунал призначається урядом для спостереження за ходом виборів.

Існують тисячі специфічних законів, які визначають виборчий процес у демократичних критеріях світу. Проте немає жодної моделі виборчої системи, яка б гарантувала повне й справедливе втілення в життя ідеалів демократії.

Перед українським законодавством та вченими стоїть завдання продумати хід виборів, котра б виключала як загально визначені демократичні права та свободи громадян традицій й образу мислення виборців в Україні.

Запроваджені законом України змішаної, мажоритарно-пропорційної виборчої системи, значно активізувало діяльність політичних партій, що з одного боку сприяло процесу їх об‘єднання у виборчі блоки, а з іншого – створенню нових політичних організацій.

Класифікація виборів, що проводяться в Україні, може здійснюватися:

за територіальною ознакою;

за суб‘єктом виборчого процесу;

за часом проведення;

за кількісною ознакою;

за правовими наслідками

за порядками визначення результатів виборів.

Що стосується організації та проведення виборів , то закон визначає: види виборів і порядок їх призначення; утворення виборчих дільниць; утворення, повноваження та організація роботи виборчих комісій, порядок складання списків виборців, фінансове та матеріально-технічне забезпечення виборів. Законом регламентуються такі положення щодо кандидатів у Президенти: висування претендентами партій, виборчими блоками та зборами виборців реєстрація кандидатів у Президенти, вибуття кандидата з балатуванням: права кандидатів у Президенти при проведенні виборчої кампанії і довіреній особі кандидатів у Президенти. Закон також визначає: правила проведення передвиборної імітації використання при цьому ЗМІ, фінансування, та обмеження агітації, порядок проведення голосування, встановлення результатів виборів. При необхідності призначається повторне голосування або повторні вибори, порядок яких регламентується даним законом.


Тема 9: «Політико-географічні аспекти глобальних проблем людства»
Мета: визначити глобальні проблеми людства.
План


  1. Поняття глобальних проблем.

  2. Класифікація глобальних проблем і шляхи їх вирішення.

  3. Вплив глобальних проблем людства на політичну ситуацію в Україні.


Глобальні проблеми людства (глобальні проблеми, глобальні проблеми сучасності) - комплекс проблем і ситуацій, що зачіпають життєві інтереси всіх народів світу і вимагають для свого розв’язання колективних зусиль світової громадськості (екологічні проблемигонка озброєньхвороби і т.д.). Глобальні проблеми людства стосуються як поверхні землі, так і Світового океануатмосфери планети, навколоземного космічного простору.

Це сукупність соціоприродних проблем, від вирішення яких залежить подальший прогрес людства, збереження цивілізації. Ці проблеми характеризуються динамізмом, виникають як об'єктивний фактор розвитку суспільства і для свого вирішення потребують об'єднаних зусиль всього людства. Глобальні проблеми взаємопов'язані, охоплюють всі сторони життя людей і зачіпають всі країни світу.

2. Класифікація глобальних проблем така:
1) політичні проблеми (недопущення світової ядерної війни і забезпечення стабільного миру, роззброєння, військові та регіональні конфлікти);
2)природно-екологічні проблеми (необхідність ефективної і комплексної охорони навколишнього середовища, енергетична, сировинна, продовольча, кліматична, боротьба з хворобами, проблеми Світового океану тощо);
3)соціально-економічні проблеми (стабільність розвитку світового співтовариства, ліквідація відсталості країн, що розвиваються, проблема розвитку людини, злочинність, стихійні лиха, біженці, безробіття, проблема бідності та ін.);
4)наукові проблеми (освоєння космічного простору, довгострокове прогнозування тощо).
Демографічна проблема. Найпоширенішою причиною загострення глобальних проблем є інтенсивне зростання народонаселення планети, так званий демографічний бум, який супроводжується нерівномірністю зростання чисельності населення в різних країнах та регіонах, причому найвищий приріст населення спостерігається в країнах з низьким рівнем розвитку продуктивних сил.
Екологічна проблема. Важливою складовою глобальних проблем є екологічні, спричинені варварським ставленням людини до природи: масова вирубка лісів, знищення річок, забруднення прісної води. Щорічно у світі знищується 15 млн.га лісів, на одне посаджене дерево припадає 10 вирубаних.
Шляхи розв’язання екологічної проблеми:
v швидкий розвиток і використання таких основних видів самовідновлюваної енергії, як сонячна, енергія вітру, океанічна інше;
v структурні зміни у використанні існуючих невідновлюваних видів енергії, а саме: збільшення частки вугілля в енергобалансі при зменшенні частки нафти та газу, оскільки запаси останніх на планеті значно менші, а їхня цінність для хімічної промисловості набагато більша;
v необхідність створення екологічно чистої вугільної енергетики, яка б працювала без шкідливих викидів газу;
v розробка всіма країнами конкретних заходів із дотримання екологічних стандартів – чистоти повітря, водних басейнів, раціонального споживання енергії, підвищення ефективності своїх енергетичних систем;
v вивчення запасів усіх ресурсів із використанням найновіших досягнень НТР. Як відомо, планета розвідана лиш на глибину – до 5км. Тому важливо відкрити нові ресурси на більшій глибині Землі та на дні Світового океану;
v пошук ефективних методів управління процесом зростання народонаселення з метою його стабілізації на рівні 10 млрд. осіб на початок ХХІ ст.;
v призупинення вирубки лісів, особливо тропічних, забезпечення їх раціонального використання;
v комплексна розробка законодавства про охорону навколишнього середовища, у тому числі про відходи.

 3. У другій половині XX століття перед людством виникли проблеми, які науковці визначають як глобальні. Слово «глобальний» походить від французького «global», що в перекладі означає «загальний», «всесвітній». Це проблеми, які стосуються не лише однієї окремо взятої держави, а й усіх країн світу, або великої групи. Відповідно і для їх розв'язання необхідно докласти зусилля усьому світовому співтовариству.


Усі глобальні проблеми людства можна об'єднати умовно у дві групи. До першої групи можна віднести ті, що стосуються взаємовідносин всередині людської спільноти. Передусім, це проблема збереження миру й відвернення загрози світової війни, а також: подолання економічної відсталості бідних країн, ліквідація небезпечних хвороб, боротьба проти наркоманії, тероризму, злочинності.
До другої — можна віднести проблеми, які є результатом кризи взаємовідносин між суспільством і природою. Сюди входять екологічна, сировинна, енергетична, демографічна, продовольча, а також освоєння світового океану, космосу.
Отже, ці проблеми стосуються практично всіх сфер життя людства, що свідчить про всеохоплюючий процес глобалізації у подальшому розвитку суспільства. Дослідженням цих процесів займається окрема наука, що виникла на стику географії, економіки, біології, математики, політології, соціології — глобалістика. Значний внесок у формування її основ зробив український учений В. Вернадський. Він визначив тенденцію перетворення антропосфери у ноосферу, тобто сферу панування людського розуму. Однак людству необхідно докласти ще багато зусиль, аби вийти на такий високий ступінь розвитку світової цивілізації. Тому на сучасному етапі головним завданням є усвідомлення кожною людиною існування глобальних проблем, здійснення кроків, спрямованих на їх розв'язання.

Прояви глобальних проблем соціальних взаємовідносин в Україні

У процесі вивчення курсу соціально-економічної географії України, історії, біології, з власних спостережень за повсякденним життям, кожному зрозуміло, що в Україні існують проблеми, які не можуть бути повністю вирішені найближчим часом. Кроки для розв'язання окремих з них здійснює наша держава самостійно, а інші ми намагаємось вирішити при допомозі деяких країн світу.


Наприклад, у питанні збереження миру й відвернення загрози світової війни необхідно згадати, що в Україні, в часи існування СРСР, значна частина промислових підприємств (особливо машинобудування, хімічної промисловості), науково-дослідних інститутів працювали над виробництвом і вдосконаленням зброї. На території нашої теперішньої держави був сконцентрований четвертий за обсягом ядерний потенціал серед країн світу. Після прийняття Декларації про державний суверенітет України, наш уряд взяв курс на вивезення ядерної зброї з теренів нашої Батьківщини. Зараз на нашій території немає жодної ядерної бомби чи ракети, при підтримці світової спільноти поступово ліквідуються пускові шахти для ракет. У результаті конверсії значно скоротилися обсяги продукції військово-промислового комплексу. Однак, світ влаштований так, що така велика європейська держава як Україна не може відмовитись від виробництва зброї, утримання досить чисельної армії.
Через повільні кроки у реформуванні економіки, великий спад в обсягах виробництва, зубожіння значної частки громадян, Україну віднесено у ранг порівняно бідних країн, які потребують допомоги з боку високорозвинутих держав.
Значного поширення набули в Україні такі хвороби як СНІД, онкологічні захворювання, туберкульоз, діабет. Гостро стоять проблеми наркоманії, злочинності.

Взаємовідносини між суспільством і природою в Україні

Про цю групу проблем значною мірою йшлося в курсах географії, біології, хімії, фізики та інших предметів. Глобальною проблемою № 2 вважають екологічну кризу. Територія нашої країни розглядається в світі як район планети, де стан природного довкілля оцінюється як несприятливий, а в окремих місцях навіть критичний. Україна є однією з найбільш неблагополучних в екологічному відношенні країн Європи. Питома вага забруднень на 1 км кв площі у 3,2 більша, ніж у країнах Європейського Союзу і в 6,5 разів — ніж у США.


Частка відносно чистих територій становить в Україні лише 7%. Сюди входять, переважно, території природно-заповідного фонду, а також прилеглі передгірські та гірські території Закарпатської, Івано-Франківської та Чернівецької, окремі ділянки Тернопільської, Житомирської, Полтавської, Сумської, Чернігівської областей, АР Крим. Забруднені та дуже забруднені території становлять відповідно 40% та 30%. Зона відчуження ЧАЕС з прилеглою зоною, а також окремі місцевості Донецької, Луганської, Дніпропетровської, Львівської областей загальною площею до 1% державної території належать до зони екологічної катастрофи.
Причиною такої ситуації є дуже високий рівень концентрації промисловості в окремих районах, непродумане використання природних ресурсів, екологічно необгрунтована господарська діяльність у багатих на сільськогосподарські та рекреаційні ресурси регіонах.
Найбільшими забруднювачами природи є паливно-енергетичний, металургійний, хіміко-індустріальний, агропромисловий комплекси, комунальне господарство, транспорт, особливо автомобільний. Металургія, споживаючи 1/5 загальнодержавного обсягу використаного газу, 1/3 вугілля, в останні роки викидає в атмосферу понад третину шкідливих речовин. На енергетику припадає 30%, вугільну промисловість — 10%, хімічнута нафтохімічну галузі промисловості — 7% викидів. Останнім часом намітилась тенденція до зменшення загальних об'ємів викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря. Однак це зменшення не є пропорційним спаду обсягів виробництва.
Україна є одним з найменш водозабезпечених регіонів Європи. Населенням і НГК України щорічно використовується близько 30 млрд. м куб свіжої води. її споживання за згаданий період скоротилось лише на 24%, а викиди забруднюючих речовин у поверхневі води навіть зросло у 4,25 рази. У 90-і роки у річки та водойми України скидалося по 3,2 млрд. м куб забруднених стічних вод, маса шкідливих речовин у яких становить понад 9 млн. т. Отже, із скороченням виробництва у перехідний період загальне навантаження на природне довкілля в нашій країні практично не зменшилось, а проблема питної води стала ще гострішою. Найбільш забрудненими річками (органічними речовинами, азотом амонійним, нафтопродуктами) вважаються Сіверський Донець, Південний Буг, притоки Дунаю. 40-45% усіх забруднень поверхневих вод дає АПК. «Внесок» його у руйнування земельних ресурсів становить понад 50%.
Нераціональне застосування засобів хімізації у сільськогосподарському виробництві є однією з основних причин погіршення якості земель. Воно призводить до нагромадження в грунтах залишків мінеральних добрив і пестицидів. Найвищий ступінь забрудненості грунтів залишками пестицидів спостерігається в лісостеповій зоні. Значну небезпеку для якості грунтів становлять техногенні викиди промислових підприємств.
Внаслідок нераціонального використання та надмірного рекреаційного навантаження виснажуються природні запаси деяких видів рослинних ресурсів. Забруднення природного довкілля промисловими, сільськогосподарськими підприємствами, поряд з іншими негативними чинниками призводять до різкого скорочення чисельності багатьох видів тварин. Погіршення медико-демографічної (скорочення середньої тривалості життя, падіння загального коефіцієнта народжуваності) ситуації, здоров'я населення України значною мірою пов'язані з незадовільною екологічною ситуацією. Український народ опинився перед реальною загрозою вимирання.
Трагедією в долі українського народу стала аварія на Чорнобильській АЕС. Вона порушила господарську діяльність багатьох промислових підприємств, завдала шкоди сільському та лісовому господарству. З моменту аварії й до цього часу особливу проблему становить забруднення радіонуклідами. Після закриття ЧАЕС проблемою залишається зміцнення здоров'я людей, що постраждали від катастрофи, створення «безпечного» саркофага над четвертим зруйнованим енергоблоком, створення потужностей для переробки відпрацьованого палива та радіоактивних відходів, компенсування втрат у виробництві електроенергії, створення можливостей для повернення земель у сільськогосподарське використання. Для вирішення всього комплексу проблем необхідна фінансова підтримка світового співтовариства.
Узагальнюючи викладене, можна констатувати, що екологічна ситуація, яка зараз склалася в Україні, тісно пов'язана з сировинною, енергетичною, демографічною та іншими глобальними проблемами людства. Для підвищення рівня людського розвитку у нашій державі, екологічної та ядерної безпеки потрібно мобілізувати зусилля всіх урядових і неурядових організацій, учених, виробничників, всього населення держави.

Тема 10: «Політико-географічні положення України: тенденції та перспективи.»

Мета: дослідити тенденції політико-географічного положення Укпаїни.
План


  1. Положення України на євразійських геополітичних вісях.

  2. Проблеми реформування адміністративно-територіального устрою в Україні.

  3. Перспективи розвитку геополітичного статусу України.

Прагнення України до євроінтеграції випливає з геополітичного положення й історії нашої держави. Як одна з найбільших країн континенту вона - об'єктивно важливий чинник процесів, що відбуваються в Європі і не може залишатися осторонь тих динамічних інтеграційних процесів, які сьогодні визначають її обличчя.

Будучи в геополітичному вимірі європейською державою, Україна зацікавлена в процесах зміцнення регіональної безпеки, стабілізації та розширення структур колективної безпеки в Європі. До стратегічних інтересів України в Європі належать необхідність технологічної модернізації вітчизняного виробництва, можливість оволодіння наукомісткими технологіями, адже національна стратегія розвитку, заснована на традиційному індустріальному характері сьогодні вже неприйнятна, навіть небезпечна. Потрібна заміна інерційного індустріального розвитку на інноваційний, який би відповідав вимогам сучасного етапу НТР.

Для Європи Україна є потенційним партнером і як важливий фактор формування системи колективної безпеки на континенті, і як великий споживчий ринок, джерело відносно дешевої робочої сили та як країна з невикористаним повною мірою інтелектуальним, науково-технічним і виробничим потенціалом.

На думку В. Мадіссона і В. Шахова, перспективи входження України в європейський інтеграційний процес залежать, насамперед, від неї самої, від того, наскільки радикально і швидко в ній відбуватимуться демократичні перетворення в усіх сферах життєдіяльності, наскільки рішуче здійснюватиметься реформування її економіки. Інтеграція економіки України в європейський простір вимагає також створення особливого "інвестиційного середовища" для залучення й утримання у країні глобальних високотехнологічних інвестицій, реінвестування отримуваних прибутків.

Ключовими критеріями для ролі нашої держави у новітній європейській спільноті, мають стати відкрите громадянське суспільство, ефективне функціонування ринкової економіки, верховенство права, цивільний демократичний контроль над військовою сферою, послідовність і передбачуваність у зовнішній політиці. Наших стратегічних партнерів на Заході непокоїть високий рівень невизначеності щодо перспектив реформування господарської системи, політична нестабільність у країні, недосконалість законодавства, відсутність достатніх гарантій приватної власності, розгул корупції, невирішеність багатьох соціальних проблем, недостатня розвиненість демократичних інститутів, відсутність належної системи гарантії прав і свобод громадян, що відчутно посилилися останнім часом.

Прагнення України до євроінтеграції останнім часом перетворюються з магістрального напряму української зовнішньої політики в другорядний, тому викликає настороженість з боку країн-членів ЄС не лише внаслідок невирішеності в Україні багатьох проблем демократичної трансформації, а й тому, що в їхній позиції виявляються елементи певної байдужості щодо перспектив входження України до європейських структур. Це підтверджується тим, що визначення самим ЄС місця України в Європі за останні роки практично не змінилося — вона багато в чому залишається для країн—учасників цього союзу лише частиною колишнього пострадянського простору. "Яскравим свідченням відсутності стратегічних підходів з боку Євросоюзу до розвитку відносин з Україною, — зауважує А. Орел, — є питання про мінімізацію негативних наслідків розширення ЄС для нашої держави.

Для пересічного українця головним відчутним результатом розширення ЄС стає помітне збільшення кількості країн, які змушені відгороджуватися від України візовими бар'єрами". Варто вказати й на інші негативні для нашої держави наслідки цього розширення — наприклад, у торговельно-економічній сфері. Вже сьогодні наші товаровиробники фактично втратили традиційні ринки у країнах Східної Європи—нових членів ЄС, унаслідок їхньої переорієнтації на євроринок, оскільки вони позбавлені можливості самостійно регулювати свій торговельний режим з Україною.

Відомий львівський дослідник М. Дністрянський наголошує на необхідності з'ясувати чи доцільно Україні (в умовах ще не консолідованого суспільства і не сформованої політичної нації) поступатися частиною суверенітету, якими можуть бути втрати працересурсного потенціалу, наскільки реальними є небезпеки регіональної дезінтеграції тощо. З огляду на відсутність позитивної відповіді на подібні питання, оптимальним форматом взаємин України з ЄС є режим особливого партнерства, який забезпечував би їй різні пільги і переваги в торгівлі, пересуванні населення, надходження інвестицій, реалізації спільних економічних та транспортно-інфраструктурних проектів. На подальшу перспективу, з урахуванням перебігу процесів у самій Україні та тенденцій розвитку ЄС (залишиться чи не залишиться об'єднанням суверенних держав), можна обережно ставити питання про асоційоване членство. Але повномасштабна інтеграція України, на його думку, до складу єдиної наддержави, не є оптимальним варіантом її державно-політичного розвитку

Особливої уваги заслуговують українсько-польські відносини, що набувають статусу стратегічних. Інтереси України і Польщі збігаються, обидві держави прагнуть інтегруватися в Європу і зберегти при цьому добросусідські стосунки із Росією. Відтак українсько-польські стосунки набули динамізму і стабільності. Регіональне співробітництво між Україною і Польщею знайшло практичне втілення у створенні міжнародної асоціації "Карпатський Єврорегіон", до якої увійшли відповідні регіони Польщі, Угорщини, Румунії, Словаччини (асоційований член) і чотири області України — Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська та Чернівецька. Перспективним напрямом українсько-польського співробітництва є поглиблення міжрегіональної співпраці прикордонних районів на основі відповідного пакета документів. Позитивний розвиток відносин між обома країнами дає підстави сподіватися на те, що українсько-польські взаємовідносини стануть фундаментом стабільності у цьому регіоні.



Каталог: wp-content -> uploads -> 2018
2018 -> Міністерство освіти І науки україни миколаївський національний університет
2018 -> Тема дослідження традиційної культури та народної творчості українців етнологами київської
2018 -> Робоча програма навчальної дисципліни теорія міжнародних відносин та геополітика частина І окр
2018 -> Програма навчальної дисципліни Політична історія україни Ступінь бакалавра
2018 -> Музеєзнавство академічна характеристика дисципліни


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка