Міністерство освіти І науки України Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису савченко людмила леонідівна


Трактування поняття «виховання» у різних джерелах



Сторінка4/14
Дата конвертації11.09.2018
Розмір2.48 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

Трактування поняття «виховання» у різних джерелах


Джерело

Визначення

Великий тлумачний словник сучасної української мови [23, с. 159].

Дія за значенням виховувати.

1. Вирощувати, навчаючи правил поведінки, даючи освіту і т. ін.

2. Систематично впливати на культурний розвиток, світогляд, моральні принципи кого-небудь у певному напрямі.  


Енциклопедія освіти [50, с. 87].

Це усвідомлене і цілеспрямоване зрощування людини як особистості у відповідності зі специфікою цілей, соціальних груп і організацій, в яких воно здійснюється.

Гончаренко С.У. [37, с. 53].

Процес цілеспрямованого, систематичного формування особистості, зумовлений законами суспільного розвитку, дією багатьох об’єктивних і суб’єктивних факторів. У широкому розумінні це вся сума впливів на психіку людини, спрямованих на підготовку її до активної участі у виробничому, громадському й культурному житті суспільства. У вузькому – це планомірний вплив батьків і школи на вихованця.

Педагогика: Большая современная энциклопедия [140, с. 73].

1. В соціальному, широкому сенсі – функція суспільства з підготовки підростаючого покоління до життя, що здійснюється всім соціальним ладом: суспільними інституціями, організаціями, церквою, засобами масової інформації та культури, сім’єю та школою.

2. У більш вузькому, педагогічному смислі – спеціально організований і керований процес формування людини, що здійснюється педагогами в навчально-виховних закладах і спрямований на розвиток особистості.

3. Передача суспільно-історичного досвіду новим поколінням з метою підготовки їх до суспільного життя і виробничої праці.


Поніманська Т. [151, с. 11].

Процес цілеспрямованого формування особистості дитини.

Педагогіка. Інтегрований курс теорії та історії (за ред. А.М. Бойко, [142, с. 64].

Спеціально організований, цілеспрямований, творчий процес формування педагогічно доцільних, суб’єкт-суб’єктних, морально-естетичних виховуючи відносин для всебічного і гармонійного розвитку особистості кожного учня.

Вишневський О. [28, с. 16]

Процес формування досвіду (моделі) поведінки людини у духовній та соціальній сферах, а також у її стосунках з природою.

Лозова В., Троцко Г. [91, с. 6 – 7]

1. Передача й організація засвоєння особистістю накопиченого людством соціально-історичного досвіду, його духовної культури.

2. Педагогічно цілеспрямована організація діяльності, спілкування людини, що сприяють формуванню у вихованців ставлення до навколишнього світу, самого себе, моральних норм і правил поведінки



Бех І. [10, с. 6]

Перетворювальна діяльність педагогів-вихователів, спрямована на зміну свідомості, світогляду, психології, ціннісних орієнтацій, знань і способів діяльності особистості, що сприяють її якісному зростанню і вдосконаленню.

Відтак виховання – поняття багатозначне, розглядається як суспільне явище, діяльність, процес, цінність, система, вплив, взаємодія. І вказані нами визначення цілком ілюструють названу тезу. При цьому помітно, що мова йде про формування «особистості кожного учня», а не про сукупність особистостей. Яскраво вирізняється індивідуальний, демократичний підхід до виховання.

В «Енциклопедії освіти» також конкретизується поняття «виховання дітей дошкільного віку» як:

а) організований і цілеспрямований процес формування в дітей дошкільного віку фізичних, моральних, духовних, інтелектуальних, естетичних, громадянських і патріотичних якостей особистості під педагогічним впливом батьків і вихователів,

б) процес соціалізації дитини, її адаптації до життя, становлення і розвиток її як особистості, майбутнього громадянина своєї країни у процесі взаємодії власної активності дитини і впливу природного, соціального, культурного середовища, сім’ї і педагогічного колективу дошкільного навчального закладу,

в) формування у дітей загальноприйнятих суспільством соціальних цінностей (загальнолюдських і національних), моральних і правових норм, зразків поведінки, правил і норм спілкування, мовленнєвого етикету в процесі взаємодії дитини, її внутрішньої і зовнішньої активності й цілеспрямованих педагогічних впливів батьків і педагогів дошкільного навчального закладу,

г) формування основ духовності особистості дитини в контексті національних традицій, рідної культури, мови як емоційного природного середовища дитини [50, с. 87 – 89]. Як видно з останнього визначення, виховання дітей дошкільного віку передбачає значний вплив вихователя, що викликано незначним життєвим досвідом дошкільників.

Патріотичне виховання має свою історію. У радянський період до середини 80-х рр. ХХ ст. вихованню патріотизму, що декларувалося важливою складовою морального (50-ті рр. ХХ ст.), а згодом – ідейно-політичного (70 – 80-ті рр. ХХ ст.) виховання, надавалося великого значення, адже виховання соціалістичного патріотизму вважалося одним із чинників збереження і консервації соціалістичного ладу. «Центральною частиною морального виховання є виховання радянського патріотизму, виховання покоління, яке б служіння батьківщині і своєму народові розглядало як мету і смисл свого життя» [128, с. 66].

Для В. Сухомлинського «патріотичне виховання – це сфера духовного життя, яка проникає в усе, що пізнає, узнає, робить, до чого прагне, що любить і ненавидить людина, яка формується» [180, с. 131]. «Пізнання, осягнення людиною своєї Батьківщини, становлення в нашій душі в роки дитинства і ранньої юності патріотичної серцевини, патріотичне виховання в роки дитинства, отроцтва і ранньої юності; духовно багате, діяльне, самовіддане життя патріота – це найтонші, найскладніші процеси в тому безмежно складному сплетінні ідей, вчинків, переконань, думок, прагнень, яке називається патріотичним вихованням» [182, с. 167].

Завдання патріотичного виховання – виховання в особистості: «гордого почуття приналежності до єдиної великої Радянської Батьківщини, прагнення зміцнювати дружбу її народів; непримиренності до будь-яких виявів націоналізму та інших соціальних пороків; поваги до історичного минулого своєї Батьківщини і успадкованих від нього прогресивних тенденцій; почуття обов’язку перед героями, які полягли в боях за її свободу і незалежність, готовності стати на захист рідної Вітчизни; відповідального ставлення до виконання своїх інтернаціонально-патріотичних обов’язків» [141, с. 350].

На переконання В. Сухомлинського, «вдумливий і далекоглядний вихователь починає творити патріотичний стрижень людини з того, що, допомагаючи дитині побачити світ навколо себе, на все життя відбиває в її свідомості глибину блакитного неба, мерехтіння зірок, рожевий розлив вечірньої зорі, багряний захід перед вітряним днем, тріпотіння марева над горизонтом, безмежну далеч степів, сині тіні в кучугурах лютневого снігу, журавлиний ключ у холодній небесній сині, відображення сонця в міріадах крапель ранкової роси, сірі нитки в похмурий осінній день, пробудження життя в лісі, який прокинувся після довгої зими, фіолетову хмарку на кущі бузку, ніжну стеблинку і блакитний дзвіночок проліска. Винятково важливо, щоб ці образи залишилися у пам’яті на все життя як видіння дивної краси, які втілюють у собі перші уявлення про Вітчизну» [180, с. 134 – 135].

Педагог засвідчує тісний зв’язок патріотичного виховання з моральним та ідейним. Зокрема, він зазначає: «…дуже важливо, щоб з дитинства в людини було духовне життя в світі моральних цінностей – святинь нашої ідеології, нашої Батьківщини, нашої історії, нашого народу. Суть духовного життя маленького громадянина повинна бути в захопленні, одухотворенні красою людини й красою ідеї, у прагненні стати справжнім патріотом, справжнім борцем. Той, хто живе в світі моральних цінностей, з малих років почуває себе сином Батьківщини» [182, с. 159].

Ідейне виховання, формування переконань він насамперед пов’язував з особистим ставленням людини до святинь Вітчизни – рідної землі, її свободи і незалежності, честі і гідності, героїчного минулого і величного сучасного нашого народу. «Бути ідейно вихованим – це означає віддано любити і непримиренно ненавидіти. Злиття любові до Вітчизни з ненавистю до її ворогів… – це і є гармонія високої моральної культури і справжньої освіченості, в якій найважливішим знанням є знання того, в ім’я чого і як жити» [182, с. 165].

Г. Коваль так характеризує етап «радянського патріотизму»: він «…характерний тим, що виховання патріотизму набуває тотального характеру, доповнюється політизовано-ідеологічним змістом, збільшується кількість агентів і каналів впливу. Кількість же основних структурних елементів системи патріотичного виховання не змінюється, відбувається лише якісна зміна деяких з них – наприклад, православ’я – комунітичною ідеологією» [75].

Вже в період перебудовчих процесів склалися об’єктивні передумови для руйнування комуністичної системи. Радянська школа перестала відповідати вимогам часу, її жорстко критикували за надмірну ідеологізацію виховання, що призвело до реформування освітньої галузі, яке, однак, увиразнило іншу проблему – ціннісний вакуум: старі цінності довели свою нежиттєздатність, а що поставити на їх місце – стало незрозумілим. З огляду на це, постало питання створення нової, демократичної парадигми виховання і вже в її межах означення сутності процесу виховання, зокрема, й патріотичного.

У сучасних наукових джерелах зустрічаються різні підходи до визначення поняття «патріотичне виховання». Зокрема в «Концепції національно-патріотичного виховання дітей та молоді» натрапляємо таку характеристику цієї дефініції: «патріотичне виховання – складова національного виховання, головною метою якого є становлення самодостатнього громадянина-патріота України, гуманіста і демократа, готового до виконання громадянських і конституційних обов’язків, до успадкування духовних і культурних надбань українського народу, досягнення високої культури взаємин. Воно сприяє єднанню українського народу, зміцненню соціально-економічних, духовних, культурних основ розвитку українського суспільства і держави» [82].

Дещо інший підхід до означення поняття «патріотичне виховання» обрав російський вчений А. Биков [20]. Вчений вважає, що це систематична і цілеспрямована діяльність органів державної влади, відповідних соціальних та державних інститутів (насамперед сім’ї і освітньої сфери), громадських організацій та об’єднань з формування у громадян високої патріотичної свідомості, почуття вірності своїй Вітчизні, готовності до виконання громадянського обов’язку і конституційних обов’язків із захисту інтересів Батьківщини. Це також складана система соціально-педагогічної діяльності, пов’язана з передачею життєвого досвіду від покоління до покоління, з цілеспрямованою підготовкою людини до творчої праці на благо Вітчизни, з її соціалізацією, формуванням і розвитком духовно-моральної особистості, здатної любити Батьківщину, постійно відчувати зв’язок з нею, захищати її інтереси, зберігати і примножувати кращі традиції свого народу, його культурні цінності, постійно прагнути до забезпечення безпеки особистості, суспільства і держави.

Подібним чином визначають це поняття І. Бех та К. Чорна. Українські вчені переконані: патріотичне виховання дітей та учнівської молоді – є комплексною, системною і цілеспрямованою діяльністю органів державної влади, громадських організацій, сім’ї, школи, інших соціальних інституцій з метою формування у молодого покоління високої патріотичної свідомості, почуття любові до Батьківщини, турботи про благо свого народу, готовності до виконання громадянського і конституційного обов’язку із захисту національних інтересів, цілісності, незалежності України, сприяння становленню її як правової, демократичної, соціальної держави [11, с. 28].

Окрім того, що патріотичне виховання визначають як діяльність, його розуміють і як систему. Мова йде про складу керовану систему, що включає багатоманіття взаємопов’язаних елементів, внутрішніх стійких зв’язків і відношень об’єктивного та суб’єктивного характеру, а також підсистеми змістового, організаційного і методичного плану. Всередині системи патріотичного виховання проявляються та функціонують закономірності різного рівня і порядку, врахування яких дозволяє ефективно і якісно керувати даною системою [29, с. 7].

Сучасний науковець О.Г. Діденко, дає таке визначення національно-патріотичного виховання: «…це систематична, цілеспрямована діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування, структур громадянського суспільства. Вона означає: формування і освоєння населенням соціально значущих цінностей; громадянськості і патріотизму в процесі виховання і навчання в освітніх установах усіх типів і видів; масову патріотичну роботу, організовувану і здійснювану органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, громадськими об’єднаннями і організаціями; діяльність засобів масової інформації, наукових та інших організацій, творчих спілок, спрямовану на розгляд та висвітлення проблем патріотичного виховання, на формування і розвиток особистості громадянина і захисника Вітчизни [45, с. 6 – 7].

Одним із найбільш вдалих означень цієї категорії вважаємо таке: патріотичне виховання – це узагальнене поняття, що охоплює різноманітні сфери (політичну, навчально-виховну, дозвіллєву) організованого і цілеспрямованого впливу на особистість з боку держави, народу, етнічної групи, колективу, сім’ї, педагога, окремої людини з метою забезпечення умов і шляхів формування патріотизму як інтегративної якості особистості, яка дає змогу їй самостверджуватися соціально, культурно, духовно, інформаційно, емоційно, дієздатно та успішно. При цьому патріотизм визначається як любов до рідного, самоідентифікація себе серед інших народів світу, почуття любові і відповідальності за долю батьківщини тощо [130, с. 156].

Узагальнивши наведені визначення поняття «патріотичне виховання», вважаємо, що це складова частина процесу виховання, спрямована на формування патріотичної свідомості, розвиток патріотичних почуттів, що забезпечують патріотичні переконання, готовність до захисту та відстоювання прав своєї Батьківщини.

Основними напрямами в системі патріотичного виховання є:

– духовно-моральне, яке передбачає усвідомлення особистістю в процесі патріотичного виховання вищих цінностей, ідеалів та орієнтирів, соціально значущих процесів і явищ реального життя, здатність керуватися ними в якості визначальних принципів, позицій у практичній діяльності;

– історико-краєзнавче, яке включає систему заходів, спрямованих на пізнання історико-культурних коренів, усвідомлення неповторності Вітчизни, її долі, нерозривності з нею;

– громадянсько-патріотичне, яке впливає на особистість через систему заходів, спрямованих на формування правової культури і законослухняності, навичок оцінки подій і процесів, які відбуваються у державі, громадянської позиції, постійної готовності до служіння своєму народові;

– соціально-патріотичне, спрямоване на активізацію духовно-моральної і культурно-історичної наступності поколінь, формування активної життєвої позиції, проявів благородства і співчуття, турботи про інших;

– військово-патріотичне, зорієнтоване на формування у молоді патріотичної свідомості, ідей служіння Вітчизні, здатності до її захисту;

– героїко-патріотичне, орієнтоване на пропаганду героїчних дат вітчизняної історії, виховання почуття гордості за своїх предків тощо;

– спортивно-патріотичне, спрямоване на розвиток морально-вольових якостей, виховання сили, спритності, стійкості, мужності, витривалості, дисциплінованості у процесі занять фізичною культурою і спортом [82].

Натомість Г. Коваль вважає, основні напрями патріотичного виховання на сучасному етапі визначає через систему ставлень до:

– держави (державно-патріотичне виховання, орієнтоване на національні інтереси);

– суспільства (громадянське виховання, орієнтоване на виховання соціальних якостей особистості – громадянськості, поваги до закону, соціальної активності та відповідальності;

– культури (повага до культурних цінностей і досягнень, виховання духовності, національної самобутності);

– професії (розуміння суспільної значущості своєї професії, відповідальність за якість своєї праці) [75].

Мету національно-патріотичного виховання Л. Чупрій вбачає у формуванні у дітей та молоді високої патріотичної свідомості, почутті любові до України, пошані до відомих історичних персоналій, готовності до виконання громадянських і конституційних обов’язків із захисту і розбудови рідної країни. Патріотичне виховання містить соціальні, цільові, функціональні, організаційні та інші аспекти. Але головне його завдання – прищепити дітям і молоді любов до рідного краю, і здійснює це передусім сім’я і найближче оточення, передаючи певні культурні традиції, звичаї, обряди та вірування [194, с. 290].

Формування громадянина – справжнього патріота України, який повсякчас готовий до самовідданої праці з розбудови її як суверенної, незалежної, демократичної, правової, соціальної держави і забезпечення її національної безпеки, обізнаний зі своїми правами і обов’язками, здатний цивілізовано відстоювати їх, сприяти єднанню українського народу, громадянському миру і злагоді в суспільстві, декларують метою патріотичного виховання І. Бех та К. Чорна [11, с. 36].

Мета патріотичного виховання конкретизується через систему таких виховних завдань:



  • присвоєння особистістю патріотичних цінностей, переконань і поваги до культурного та історичного минулого України;

  • виховання пошани до Конституції України, Законів України, державної символіки;

  • підвищення престижу військової служби, формування ставлення до військовослужбовця як до захисника вітчизни, героя;

  • розуміння взаємозв’язку між індивідуальною свободою, правами людини та її патріотичною відповідальністю й громадянськими обов’язками;

  • сприяння набуттю молодим поколінням патріотичного досвіду на основі готовності до участі в процесах державотворення, уміння визначати форми та способи своєї участі в життєдіяльності громадянського суспільства, спілкуватися з соціальними інституціями, органами влади, спроможності дотримуватись законів та захищати права людини, готовності взяти на себе відповідальність, здатності розв’язувати конфлікти відповідно до демократичних принципів;

  • формування толерантного ставлення до інших народів, культур і традицій;

  • утвердження моральності як основи життя громадянського суспільства;

  • культивування позитивних ментальних рис українців – працелюбності, свободи, справедливості, доброти, чесності, бережного ставлення до природи;

  • формування мовленнєвої культури;

  • спонукання молодого покоління до активної протидії українофобству, аморальності, сепаратизму, шовінізму, фашизму [82].

І. Бех та К. Чорна до цих завдань додають:

  • визнання й забезпечення в прав дитини як найвищої цінності держави і суспільства;

  • формування національного самоствердження, любові до рідної землі, держави, родини, народу;

  • визнання духовної єдності населення усіх регіонів України, спільності його культурної спадщини та майбутнього [11, с. 37].

У вихованні в молодого покоління почуття патріотизму виділяють три ключові аспекти: особистісний, суспільний та державний. Особистісний полягає в діяльнісній любові особистості до Батьківщини, прагненні створити умови для вільного духовно-морального саморозвитку і збереження власної індивідуальності. Суспільний аспект передбачає зацікавлення демократичного суспільства у повноцінному саморозвитку людини, становленні її патріотичної самосвідомості на міцній моральній основі. Державний аспект полягає у забезпеченні умов для становлення національно свідомих громадян, які прагнуть та здатні забезпечити країні гідне місце у цивілізованому світі, а у випадку військової загрози спроможних відстояти її незалежність і суверенітет [117, с. 80].

Концепцією національно-патріотичного виховання дітей та молоді передбачено низку принципів, серед яких:



  • принцип національної спрямованості, який передбачає формування національної самосвідомості, виховання любові до українського народу, рідної землі, шанобливого ставлення до вітчизняної культури; поваги до культури, звичаїв і традицій усіх народів, які мешкають в Україні; здатності зберігати національну ідентичність, гордитися приналежністю до українського народу, брати активну участь у розбудові своєї держави та бути готовим за необхідності стати на її захист;

  • принцип самоактивності й саморегуляції забезпечує розвиток у вихованців суб’єктних характеристик; передбачає формування здатності до критичності й самокритичності, прийняття самостійних виважених рішень; вироблення активної громадянської позиції особистості, розвиток почуття відповідальності за її реалізацію в діях та вчинках;

  • принцип полікультурності спрямований на створення необхідних передумов та інтеграцію вітчизняної культури в європейський та світовий простір; виховання в дітей та молоді відкритості, толерантного ставлення до ідей, цінностей, культури, мистецтва, вірувань інших народів; здатності визначати спільні і відмінні риси різних культур, спроможності розуміти і сприймати українську культуру невід'ємною частиною культури загальнолюдської;

  • принцип соціальної відповідності обумовлює необхідність узгодження змісту і педагогічного інструментарію патріотичного виховання з реальною соціальною ситуацією, в якій реалізуються виховні завдання, і має на меті формування в молодого покоління готовності до захисту вітчизни та ефективного долання життєвих випробувань;

  • принцип історичної і соціальної пам’яті спрямований на збереження культурно-історичного і духовно-морального спадку українців та відтворює її у реконструйованих і осучаснених формах і методах діяльності;

  • принцип міжпоколінної наступності спрямований на збереження для наступних поколінь взірців української культури, етнокультури народів, що населяють Україну [82].

І. Бех та К. Чорна доповнюють цей перелік низкою інших принципів:

  • принцип гуманізації виховного процесу означає, що вихователь має зосереджувати увагу на дитині як вищій цінності, враховувати її вікові та індивідуальні особливості і можливості, не форсувати її розвиток, спонукати до самостійності, задовольняти базові потреби дитини; виробляти індивідуальну програму її розвитку, стимулювати свідоме ставлення до своєї поведінки, діяльності, патріотичних цінностей;

  • принцип культуровідповідності передбачає органічну єдність патріотичного виховання з історією та культурою народу, його мовою, народними традиціями та звичаями, які забезпечують духовну єдність, наступність і спадкоємність поколінь [11, с. 38 – 39].

І хоча цитована вище Концепція торкається насамперед питань патріотичного виховання осіб, що навчаються у загальноосвітніх навчальних закладах, переконані, що названі принципи мають стати керівництвом до дії також і для вихователів дітей дошкільного віку.

Провідними позиціями у здійсненні патріотичного виховання дітей та молоді є:

– ставлення до вихованця як до мети, а не засобу, як до суб’єкта власної думки, будь-якого виду діяльності;

– формування суб’єкт-суб’єктного стилю взаємин на основі діалогу;

– організація активної взаємодії, моделювання ситуацій взаєморозвитку, трансформація інтелектуально-етичної проблеми в емоційну;

– створення позитивного емоційного фону навчання і виховання, атмосфери емоційного піднесення;

– побудова виховного процесу з використанням цільових, комунікативно-лінгвістичних тренінгів, сюжетно-рольових форм, ігор інтенсивного спілкування, спеціально створених ситуацій з моральними колізіями, які можуть викликати емоційну рефлексію, позитивні мотиви діяльності, вчинків, поведінки;

– вивчення динаміки морального розвитку вихованців, корекція їх поведінки і взаємин [117, с. 82 – 83].

Очевидно, що для ефективної реалізації завдань патріотичного виховання надзвичайно важливо коректно визначити віковий етап, на якому стає можливим продктивне формування у дітей патріотичних почуттів [151, с. 252]. У радянській педагогіці чітко вказувалося на те, що патріотичне виховання починається ще до вступу дитини до школи, але наголошувалося, що сформовані у цей період патріотичні почуття ще слабко спираються на свідомість. «Почуття симпатії до своїх батьків, братів і сестер, рідних і близьких, які природно зароджуються і розвиваються у дитини з раннього віку, поступово, в міру розвитку і зростання дитини охоплюють дедалі ширше коло людей, предметів і явищ. Дитині…починає подобатись і здаватись «своїм», близьким усе, що її оточує: предмети домашнього вжитку, свійські тварини, навколишня природа з її полями, лісами, просторами. Це неусвідомлене спочатку почуття любові й симпатії до свого рідного дому, рідного міста й села, поступово розширюючись та поглиблюючись…стає дедалі свідомішим, сприймаючи всі ті риси, які ми вкладаємо в поняття патріотизму» [128, с. 256].

Такої ж точки зору дотримувалася й педагог К. Назаренко. Вона стверджувала, що саме в дошкільному віці формуються почуття товариськості, дружби, співпереживання, співчуття, власної гідності, обов’язку, первинні почуття патріотизму та інтернаціоналізму [113; 114].

Сучасні дослідження підтверджують тезу про необхідність якнайранішого початку виховання дитини. І особливу роль відграє дошкільне дитинство. Так, І. Бех зазначив, що «дошкільне дитинство – це віковий період, коли починають формуватися високі соціальні мотиви і благородні почуття. Від того, як вони будуть виховані в перші роки життя дитини, багато в чому залежить увесь її наступний розвиток» [10, с. 154]. А Т. Поніманська конкретизувала: «найсприятливішим для початку систематичного патріотичного виховання є середній дошкільний вік, коли особливо активізується інтерес дитини до соціального світу, суспільних явищ» [151, с. 252]. Натомість А. Пономаренко стверджує, що найбільш сприятливим для формування патріотичних цінностей у дитини, є старший дошкільний вік, коли дитина проявляє інтерес до соціального світу, який її оточує, та до суспільних явищ [152, с. 40].

Практикуючі педагоги О. Костянтинова, О. Харитонович, П. Абба, наголошуючи на середньому дошкільному віці як найсприятливішому для початку систематичного патріотичного виховання, не відкидають й великого значення старшого дошкільного віку. «Протягом середнього та старшого дошкільного віку відбувається формування культурно-ціннісних орієнтацій духовно-етичної основи особистості дитини, розвиток її емоцій, відчуттів, мислення, механізмів соціальної адаптації в суспільстві, починається процес національно-культурної самоідентифікації, усвідомлення себе в навколишньому світі» [84, с. 12].

Патріотичне виховання у закладі дошкільної освіти – це сукупність послідовних взаємодій вихователя і колективу, спрямованих на досягнення ефективності і якості педагогічної діяльності і належного рівня патріотичних якостей особистості дитини [151, с. 98]. Метою патріотичного виховання у ЗДО є формування національно свідомого громадянина, патріота, людини з високими особистісними якостями та рисами характеру, світоглядом та способом мислення, почуттями, вчинками та поведінкою, спрямованими на саморозвиток та розвиток демократичного громадянського суспільства в Україні [152, с. 40].

Відповідно до Закону України «Про дошкільну освіту» серед завдань дошкілля названо «виховання у дітей любові до України, шанобливого ставлення до родини, поваги до народних традицій і звичаїв, державної мови, регіональних мов або мов меншин та рідної мови, національних цінностей Українського народу, а також цінностей інших націй і народів, свідомого ставлення до себе, оточення та довкілля» [54]. Відтак патріотизм як моральна якість характеризується інтегральним змістом, що вимагає у педагогічній роботі поєднання ознайомлення дітей з явищами суспільного життя, народознавством, засобами мистецтва, практичною діяльністю дітей (праця, спостереження, ігри, творча діяльність та ін.), національними, державними святами.

Як засвідчує Т. Поніманська, основними напрямами патріотичного виховання є:

1) формування уявлень про найближчих людей: сім’ю, родину, рід і родовід;

2) краєзнавство;

3) ознайомлення з явищами та подіями суспільного життя;

4) формування знань про історію держави, державні символи;

5) ознайомлення з традиціями, звичаями, фольклором і культурою свого народу;

6) формування знань про людство [151, с. 252].

Вважаючи патріотизм категорією громадянського виховання, автори посібника «Педагогіка. Інтегрований курс теорії та історії» (за ред. А.М. Бойко) переконані, що в контексті громадянського виховання з патріотизмом поєднуються:

– національна самосвідомість, відповідальність перед своєю нацією, розуміння моральних і культурних цінностей країни;

– гордість за Вітчизну;

– потреба участі у справах народу, усвідомлення свого глибокого зв’язку з ним;

– знання символів Батьківщини;

– знання історії народу, любов до малої і великої Батьківщини;

– збереження і примноження традицій, звичаїв, обрядів рідної країни;

– моральна відповідальність за все, що робиться на рідній землі [142, с. 178 – 179].

Зміст патріотичного виховання дошкільників О. Лещенко визначає так:

1) пошана до місця народження та проживання, любов і турбота про них, повага до місцевих традицій, відданість цьому місцю. При цьому межі батьківщини можуть варіюватися від власного будинку і до обласних масштабів, залежно від особистого сприйняття, інтелектуального розвитку та глибини самосвідомості;

2) повага до предків, любов до земляків, бажання допомагати їм та утримувати від негативних вчинків. Вищим показником є бажання добробуту усім співвітчизникам;

3) спрямування суб’єкта патріотичних відносин і діяльності на конкретні корисні справи щодо покращення стану малої батьківщини, її благоустрою, допомоги землякам, співвітчизникам [89]. 

Практикуючий вихователь А. Пономаренко зазначає: патріотичне виховання дошкільників – це не тільки виховання любові до рідної домівки, родини, дитячого садочка, міста, до рідної природи, культурного надбання свого народу, своєї нації і толерантного ставлення до представників інших національностей, але і виховання поважного ставлення до трудівника і результатів його праці, рідної землі, захисників Вітчизни, державної символіки, традицій держави і загальнонародних свят. Виховання свідомого громадянина і патріота означає формування в дитині комплексу відповідних знань, особистісних якостей та рис характеру, які в майбутньому стануть мотивацією до більшості повсякденних вчинків і поведінки загалом. Зокрема, мова йде про:

– патріотичну свідомість, громадянську відповідальність, ініціативність та активність, готовність працювати на загальну користь та авторитет Батьківщини;

– повагу до Конституції, законів України, правових форм держави, потребу щодо їх дотримання, високу правосвідомість;

– досконале знання державної мови, турботу про піднесення її престижу і функціонування в усіх сферах життя та побуту;

– повагу до батьків, свого родоводу, до традицій та історії рідного народу, усвідомлення своєї приналежності до нього;

– дисциплінованість, працьовитість, творчість, турботу про екологію і природу;

– фізичну досконалість, високу художньо-естетичну культуру;

– гуманність, шанобливе ставлення до культури, вірувань, традицій та звичаїв народів, які населяють Україну, високу культуру міжнаціонального спілкування [152, с. 40].

До особистісних якостей та рис характеру, що мотивують особистість поводитися як свідомий громадянин, О. Костянтинова, О. Харитонович, П. Абба відносять ще й такі:

– усвідомлення своєї національної належності;

– високу національну культуру;

– толерантність [84, с. 18].

До чинників, що впливають на відчуття патріотизму, можна віднести: мову; державні символи; культуру та звичаї народу; національні події; національних героїв; національну аудіо-, відеопродукцію; норми поведінки керівництва країни тощо [191, с. 451]. Вважаємо, цей список можна продовжити такими чинниками, як рідна історія, краєзнавство, природа рідного краю тощо.

Результатом патріотичного виховання особистості має стати розвинений патріотизм. На початку третього тисячоліття ознаками патріотизму громадянина України, на думку В. Хапілової, є: відчуття зв'язку з Батьківщиною; ставлення до Батьківщини; гордість за героїчне минуле Батьківщини; прихильність ідеалам, цінностям і традиціям свого народу, почуття обов’язку перед Батьківщиною, готовність захищати, зберігати й збільшувати честь і славу своєї Батьківщини; служіння інтересам Батьківщини; відповідальність за долю Батьківщини й свого народу, за їхнє майбутнє; прагнення використати свої власні чинності в збереженні й збільшенні її слави; подолання особистого, національного й релігійного егоїзму; високий рівень особистої духовності; гуманізм, милосердя, загальнолюдські цінності, що йдуть на благо Батьківщини тощо [191].

Новими ж вимогами до виховання патріота і громадянина, які стають пріоритетними завданнями виховної діяльності освітніх закладів є: 

– органічне поєднання морального, національно-патріотичного, громадянського і трудового напрямів виховання; виховання поваги до Конституції України, Герба, Прапора, Гімну; вироблення активної громадянської позиції, свідомого ставлення до громадянського обов’язку, єдності слова і діла;

– виховання патріотизму як любові до Батьківщини, зацікавлення історією свого народу, його традиціями, культурою; готовності до захисту кордонів України;

– виховання гуманізму, усвідомленого, шанобливого ставлення до таких моральних цінностей, як честь і гідність, справедливе та доброзичливе ставлення до людей;

– формування стійкої потреби в неухильному дотриманні правил поведінки в закладах освіти, вдома і в громадських місцях;

– сприяння усвідомленню вихованцями тісного взаємозв’язку між зовнішньою та внутрішньою культурою громадянина, формування усвідомленої потреби у постійному дотриманні правил культури поведінки і спілкування, культури мовлення і зовнішнього вигляду;

– формування в дітей здатності усвідомлювати необхідність активної ролі особистості в її самовдосконаленні і самовихованні, уміння виявляти рішучість і наполегливість у подоланні труднощів, готовності до морального самовихованняя; виховання моральної відповідальності;

– розвиток доброзичливих взаємин між хлопцями та дівчатами, бережного ставлення до юнацької дружби, здатності усвідомлювати високий сенс ідеалу сім’ї;

– виховання непримиренного ставлення до аморальних вчинків, порушень норм і правил поведінки в суспільстві, вироблення готовності боротися зі злом, байдужістю і черствістю, егоїзмом та індивідуалізмом [117, с. 86].

Отже, роль патріотичного виховання на сучасному етапі розвитку українського суспільства надзвичайно актуалізується. Саме завдяки ефективній його реалізації можна сконсолідувати суспільство, забезпечити духовне, політичне і економічне відродження країни, її територіальну цілісність і безпеку.


Каталог: wp-content -> uploads -> 2018
2018 -> Міністерство освіти І науки україни миколаївський національний університет
2018 -> Тема дослідження традиційної культури та народної творчості українців етнологами київської
2018 -> Робоча програма навчальної дисципліни теорія міжнародних відносин та геополітика частина І окр
2018 -> Програма навчальної дисципліни Політична історія україни Ступінь бакалавра
2018 -> Музеєзнавство академічна характеристика дисципліни


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка