Міністерство освіти І науки України Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису савченко людмила леонідівна


Суспільно-політичні, соціально-економічні та культурні умови підготовки вихователів до патріотичного виховання дошкільників



Сторінка5/14
Дата конвертації11.09.2018
Розмір2.48 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

1.3. Суспільно-політичні, соціально-економічні та культурні умови підготовки вихователів до патріотичного виховання дошкільників
Кінець ХХ ст. в історії України характеризується зміною державного ладу, крахом суспільних цінностей. Це був період реформ та змін у соціально-політичному, економічному, культурному житті держави. Така ситуація була спровокована станом кризи, в якій у середині 80-х рр. опинився СРСР. В суспільстві зростало незадоволення політичним та економічним становищем країни.

Для подолання кризових явищ було взято курс на перебудову всіх сфер життя держави, що передбачало в т.ч. й розвиток демократії, народовладдя, законності, прав і свобод громадян. «Нове мислення», проголошене М. Горбачовим підкреслювало пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими» [65, с. 360].

Історик О. Бойко [18] стверджував, що впродовж квітня 1985 р. – січня 1987 р. відбувалося визрівання політичного курсу перебудови. Саме у квітні 1985 р. було визначено курс на соціально-економічний розвиток держави, при цьому його провідними елементами було визнано прискорення розвитку економіки, інтенсифікацію науково-технічного прогресу, активізацію «людського фактора», перебудову управління та планування, вдосконалення структурної та інвестиційної політики, підвищення організованості й дисциплінованості, покращення стилю діяльності, обґрунтовані кадрові зміни. У лютому 1986 р. було висунуто два принципових лозунги: «гласність» і «широка демократія», що вплинули на розвиток суспільних процесів. Гласність мала низку здобутків, одним з головних стала ліквідація «білих плям» історії завдяки поверненню політично дискримінованих та незаслужено забутих імен, невідомих широкому загалу літературно-мистецьких творів, наукових праць; вписуванню в історичний контекст замовчуваних фактів, розкриттю раніше заборонених тем, розширенню джерельної бази історичних досліджень, відкриттю доступу до раніше заборонених архівних фондів; ширшому ознайомленню з працями зарубіжних дослідників; розгортанню дискусій навколо важливих історичних проблем, залученню через газетні публікації до осмислення суспільних процесів широкого загалу; появі плюралізму думок, руйнуванні шаблонів і стереотипів, новій інтерпретації відомих фактів та процесів, переоцінці діяльності історичних осіб; осмисленню сучасності через призму історичного досвіду.

Очевидно, що зміни, які відбувалися в країні, торкнулися й освітньої сфери. З одного боку, суспільні відносини в галузі освіти регулювалися Законом УРСР «Про народну освіту» (1974 р., із змінами і доповненнями 1980 р.). Законом регламентувалася мета народної освіти в СРСР – «підготовка високоосвічених, всебічно розвинених активних будівників комуністичного суспільства, вихованих на ідеях марксизму-ленінізму, в дусі поваги до радянських законів і соціалістичного правопорядку, комуністичного ставлення до праці, фізично здорових, здатних успішно працювати в різних галузях господарського і соціально-культурного будівництва, брати активну участь у громадській і державній діяльності, готових беззавітно захищати соціалістичну Батьківщину, берегти і примножувати її матеріальні та духовні багатства, зберігати й охороняти природу». Завданням дошкільної освіти декларувалося здійснення всебічного гармонійного розвитку і виховання дітей, охорона і зміцнення їхнього здоров’я, прищеплення елементарних практичних навичок і любові до праці, турбота про естетичне виховання, підготовка дітей до навчання у школі, виховання у дусі поваги до старших, любові до соціалістичної Батьківщини і рідного краю. Натомість головними завданнями середніх спеціальних і вищих освітніх закладів, зокрема й тих, що готували майбутніх педагогів, було визначено підготовку кваліфікованих спеціалістів, які володіють марксистсько-ленінською теорією, глибокими теоретичними знаннями і практичними навичками з спеціальності і з організації масово-політичної і виховної роботи; виховання в учнів та студентів високих моральних якостей, комуністичної свідомості, культури, соціалістичного інтернаціоналізму, радянського патріотизму, готовності до захисту соціалістичної Батьківщини; фізична підготовка учнів та студентів [121].

З іншого, – жорсткій критиці було піддано ідеї колективізму та інтернаціоналізму, що лежали в основі освітньої філософії. Спостерігається відхід від цінностей соціалістичного патріотизму. Проте очевидно, що така ситуація виникла не на порожньому місці. Відтак кризові явища в патріотичному вихованні проявилися ще до перебудови. Зокрема, І. Дубровицький констатує: багато років у планах з виховної роботи згадувалося лише військо-патріотичне виховання, незважаючи на те, що воно є лише частиною формування патріотичної спрямованості особистості [38, с. 106]. Таким чином, автор вказує на однобічність патріотичного виховання, формалізм, що призвело до недоліків та прогалин у ньому. У роки застою для виховної системи характерною стала «показуха» – прагнення до створення видимості благополуччя, перебільшення ефективності виховного процесу, невідповідності задекларованого у програмах змісту виховання і того, що реалізувався на практиці тощо.

Починаючи з 1987 р. здійснювалася кристалізація та усвідомлення основних завдань перебудови, формування та розширення її соціальної бази. Відбулося зміщення центру рушійних сил перебудови «зверху вниз»; офіційно проголошено курс на створення правової держави, парламентаризму, розподілу влади. У цей період активно створювалися неформальні організації. Уже в червні 1989 р. в Україні діяло більш як 47 тис. неформальних об’єднань, серед них найактивнішу діяльність провадили суспільно-політичні, культурно-історичні та екологічні громадські формування, що в основу своєї діяльності поклали розв’язання важливих та складних суспільних питань: утвердження ідей демократії, формування національної свідомості, висунення альтернативних лідерів, проектів та програм.

Події суспільно-політичного життя суспільства з 1986 р. надзвичайно вплинули на виховну систему. Принципи суспільного життя – демократизм, народовладдя, права і свободи громадян – проникали і в освітню сферу, забезпечуючи реалізацію принципів демократизації і гуманізації навчання та виховання. Проте часто названі принципи залишалися лише лозунгами. Адже недоліки економічного життя – безробіття, погіршення умов життя населення, стан хаосу і непевності поширювалися й на освітню сферу. Перебудова супроводжувалася крахом попередніх цінностей, ідеології і освітньої філософії загалом, що призвело до антипатріотичних настроїв в країні і, як наслідок, до руйнування системи виховання радянського патріотизму.

Причини такого стану речей варто шукати у відсутності державних стандартів патріотичної освіти, а також уявлень про подальший розвиток системи патріотичного виховання дітей та молоді. Практично усі політичні суб’єкти та державні органи влади, організації та відомства, об’єднання, спілки, клуби патріотичного спрямування згорнули діяльність з патріотичного виховання. Держава, зосередившись на проблемах реорганізації суспільства шляхом перебудови його інститутів, зневажила питання становлення громадянина-патріота.

Застійні явища у розвитку соціалістичного суспільства призвели до знецінення багатьох цінностей, вироблених старшими поколіннями, діти та молодь втратили відчуття господаря власної землі. Зрештою, тогочасні дослідження засвідчили відсутність у молоді ідеалів, абстрактність розуміння ними понять «Батьківщина» та «Вітчизна». На фоні відродження національної самосвідомості діти й молодь втрачали відчуття національної ідентичності. До того ж засоби масової інформації зосереджували увагу на соціально-політичних перетвореннях суспільства, нехтуючи питаннями виховання підростаючого покоління.

У таких умовах постала проблема відтворення цілісної системи патріотичного виховання. Виховання патріотичних почуттів мало спиратися на такі принципи комплексного впливу на патріотичну свідомість, як системність, наступність і неперервність патріотичного виховання. Воно мало будуватися із врахуванням практичної спрямованості і соціальної зумовленості формування патріотизму в дітей [93].

З огляду на зумовленість змісту професійної підготовки майбутніх вихователів соціальним замовленням, вважаємо доцільним стисло охарактеризувати мету й завдання патріотичного виховання дітей та особливості його реалізації у дошкільних закладах Радянської України у 1985 – 1991 рр.

Так, відповідно до Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про народну освіту та Закону УРСР «Про народну освіту», «…дитячі дошкільні заклади покликані в тісному співробітництві із сім’єю здійснювати всебічний гармонійний розвиток і виховання, готувати дітей до навчання в школі, виховувати їх у дусі поваги до старших, любові до соціалістичної Батьківщини та рідного краю» [157, с. 3].

Згідно зі Статутом дитячого садка та Положенням про об’єднану дошкільну дитячу установу (ясла-садок), організатором і керівником педагогічного процесу в закладі дошкільної освіти є вихователь. Він відповідає за послідовне та повне використання «Програми виховання дітей у дошкільному закладі», забезпечує належний рівень навчально-виховного процесу. Особа вихователя, його моральне обличчя, вчинки, судження, оцінки, ставлення до дітей і дорослих є прикладом для вихованців. Для успішного розв’язання завдань тогочасного комуністичного виховання дітей вихователь мав бути озброєний марксистсько-ленінською теорією, постійно розширювати свій кругозір, удосконалювати педагогічні знання і методичну майстерність, брати активну участь у громадсько-політичному житті країни [157, с. 5].

Впродовж 60-х – 80-х рр. ХХ ст. доопрацьовувалася «Програма виховання в дитячому садку» (1962 р., 1966 р., 1971 р., 1975 р., 1986 р.), в якій ураховувалися результати досліджень у галузі дошкільної педагогіки, дитячої психології, вікової фізіології, дошкільної гігієни, здійснюваних в УРСР, а також передовий досвід найкращих вихователів вітчизняних закладів дошкільної освіти.

Нова редакція «Програми» (1986 р. за ред. Є. Таранової) охоплювала всі аспекти виховання дітей: фізичне, розумове, трудове, естетичне і моральне (патріотичне, ідеологічне). Відповідно моральне виховання тлумачилося нею як «…прищеплення дітям палкої любові до Радянської Батьківщини, братерської дружби до всіх народів, пошани і любові до В.І. Леніна» [157, с. 15], як бачимо, простежується його спрямованість на комуністичне та патріотичне виховання. Для реалізації перелічених завдань, як зазначено у Програмі, дитину необхідно було все більше ознайомлювати із навколишньою дійсністю, суспільними подіями, явищами, проявами патріотизму в поведінці людей – і таким шляхом пробуджувати й утверджувати в ній складні моральні почуття й переживання. Саме з цією метою у «Програмі» у розділі «Формування уявлень про явища суспільного життя» на першому плані відображено патріотично-інтернаціональну тематику «Наша Батьківщина», «В.І. Ленін та його соратники», «Радянська Армія» тощо. Істотна відмінність структури розділу порівняно з попередньою Програмою полягає в тому, що він об’єднував усі завдання ознайомлення старших дошкільників із явищами суспільного життя, що мало відбуватися як на заняттях, так і поза ними. Це було зумовлено потребою тісного взаємозв’язку та єдності навчально-виховної роботи упродовж дня, тижня, кварталу. Концентрація в одному розділі зазначених завдань давала змогу педагогові самостійно, враховуючи місцеві умови, підготовку дітей та їхні індивідуальні особливості, оптимально розподіляти програмний матеріал у режимі дня, обираючи найбільш ефективні форми й методи виховного впливу, спрямованого на реалізацію поставлених перед ним завдань.

Вихователі-практики одностайно визнали доцільність і ефективність зазначених програмових вимог, які уможливлювали широке використання повсякденного життя для набуття дошкільниками необхідних знань, відвертий і щирий прояв їхніх почуттів у конкретних вчинках. Як наголошували Н. Андрусич і О. Рубан: «Тільки в єдності сформованих уявлень, яскравих вражень та активної діяльності народжуються щирі почуття любові до свого рідного краю та В.І. Леніна, й гордості за Радянську Вітчизну та непереможну Радянську армію, поваги й симпатії до представників інших національностей, інтерес до історії Батьківщини, прагнення жити в мирі з усіма народами, повага до праці дорослих, бережне ставлення до її результатів» [3, с. 12 – 14].

Зазначимо, що таке трактування патріотичного спрямування було притаманне всім виховним завданням усіх розділів і тем «Програми» («Формування етичних уявлень і виховання гуманних почуттів», «Гра», «Праця», «Самостійна художня діяльність» та ін.). Так, вихователь, читаючи дітям про В.І. Леніна, організовуючи покладання квітів до пам’ятника загиблим воїнам, проводячи зустрічі з героями праці, тим самим закладав у своїх вихованців основи «перших патріотичних почуттів».

Лейтмотивом при розкритті визначених Програмою тем була ідея любові до рідної Вітчизни, гордості за свою країну, її людей. У новій редакції Програми, на відміну від попередніх, ці уявлення та почуття рекомендувалося плекати на основі любові до рідної домівки, своїх села, міста, формуючи в душах дітей гордість за героїчну історію радянського народу. Власне таким шляхом нова Програма рекомендує плекати складні для дошкільнят високі «патріотичні почуття».

Так, наприклад, при ознайомленні дітей дошкільного віку з героїчним подвигом радянського народу в роки Великої Вітчизняної війни Програма радить розповідати їм про конкретних визволителів рідного краю від німецько-фашистських загарбників, про місцевих ветеранів війни, працівників тилу. Власне такий підхід до патріотичного виховання, на нашу думку, давав дітям змогу сприймати патріотизм як близьке та зрозуміле поняття, закріплене у реальних подіях, фактах, образах, доступних дитині. Щобільше, він спонукав дошкільнят до самостійного прояву аналогічних почуттів (виростити квіти, щоб покласти їх до пам’ятників, привітати ветеранів, гостинно прийняти їх у дитячому садку, подарувати сувеніри, виготовлені власноруч, разом із жовтенятами допомогти старенькій матері загиблого воїна і тощо) [3, с. 19].

Отже, виховання в дітей дошкільного віку основ почуття патріотизму передбачало в собі завдання пізнавального й виховного змісту, які б збагачували їхній кругозір відповідними знаннями, формували «правильні» уявлення про суспільні явища й події. Поряд із забезпеченням дошкільнят певними знаннями й уявленнями педагогові потрібно насамперед впливати на їхні почуття, виробляючи в них емоційно-позитивне ставлення до суспільних явищ, фактів, подій, загалом до Батьківщини. Так, відповідні почуття у вихованців формувалися в процесі ігрової, трудової, начальної діяльності та підготовки й проведенні свят, приурочених до знаменних і пам’ятних дат, а саме: 7 листопада, 1 травня, 9 травня, 23 лютого, 8 березня, 7 жовтня [112, с. 10]. Під час цього, як зазначають практики, використовувались різноманітні форми й засоби виховання: екскурсії, читання творів художньої літератури, вивчення віршів та пісень, розглядання відповідних фотографій, тематичних творів живопису, прослуховування музики, застосування технічних засобів навчання, організація тематичних виставок, оформлення альбомів та багато ін.

Великого значення для систематизації набутих вихованцями «азів патріотизму» надавалося підсумковим заняттям (буденним та показовим), присвяченим визначним датам, суспільним подіям. На них вихователям рекомендувалося уникати надміру інформативних повідомлень, формалізму й демагогії, прагнучи забезпечити максимальну задіяність і активність усіх дітей, спонукаючи відверто ділитися своїми знаннями та враженнями, висловити свою думку, проявити почуття.

Наголошувалося також на величезній ролі вихователя у формуванні у патріотичних уявлень та почуттів дошкільнят, адже емоційний вплив кожного заходу значною мірою залежав від ставлення вихователя до його змісту, яскравого прояву педагогом власних переживань. Вихователь закладу дошкільної освіти мав був бути взірцем громадянськості у своїй поведінці. Окрім того, він мав дбати про забезпечення дієвості сформованих почуттів і ставлень, надаючи дітям змогу проявити їх в активній практичній діяльності: малюванні, аплікації, ліпленні, виготовленні сувенірів-подарунків, оформленні групової кімнати до свята та в інших справах.

Необхідною умовою виховання «основ патріотизму» зазначеною програмою проголошувалася висока емоційна насиченість інформативного матеріалу і виховного впливу, спрямованого на формування знань про суспільне життя країни та відповідних почуттів. Саме така організація роботи, за якої дитина емоційно відгукуватиметься на матеріал, що подається, співпереживатиме, співчуватиме героям, перейматиметься піднесеним настроєм під час урочистих подій, сприятиме розв’язанню головного завдання – формуванню патріотичних почуттів на основі набутих знань.

Отже, протягом розглядуваного нами періоду 1985 – 1991 рр. партійні та державні інституції приділяли певну увагу розвитку системи дошкільної освіти. Зміст навчально-виховної роботи зазнавав впливу ідеологічних нашарувань, що представлялися як патріотичне виховання. Завдяки дослідженням тогочасних радянських вчених та доробку практиків внесено суттєві зміни до змісту програм освітньо-виховної роботи в дошкільних закладах; удосконалено методи і прийоми здійснення програмних вимог щодо патріотичного виховання дітей дошкільного віку. Проте у визначений хронологічний відрізок (1985 – 1991 рр.) ішлося про формування «патріота Радянської держави», тоді як виховання у дітей любові до України, шанобливого ставлення до родини, поваги до народних традицій і звичаїв, рідної мови, національних цінностей українського народу мова не йшла.

Впродовж 1990 р. спостерігалося поступове зміщення вправо акцентів політики керівництва СРСР і радикалізація народних мас. Це період активного виходу на арену опозиційних сил, а також студентського страйку. Вже наступного року Україною прокотилася хвиля шахтарських страйків. До літа 1991 р. ситуація в СРСР ускладнилася. І вже 24 серпня 1991 р. Верховною Радою України було прийнято Акт про незалежність України.

Умови економічного життя в пострадянській Україні були надзвичайно несприятливими. Економічна нестабільність поглиблювала проблеми безробіття, бідності та трудової міграції. Зокрема, Г. Ковальова та В. Даніл’ян виділяють зовнішні та внутрішні чинники трудової міграції з України. До зовнішніх вони відносять: ємний ринок праці західних країн, привабливу матеріальну оцінку трудової діяльності, постійне зростання попиту розвинених країн на працю іноземців. Внутрішніми причинами є: нестача робочих місць і безробіття вдома, значну різницю в оплаті на батьківщині та за кордоном, політичну і соціально-економічну кризу, спад виробництва, поширення корупції, незахищеність від зловживань з боку владних структур, відсутність можливостей для розвитку та самореалізації, загальна нестабільна ситуацій в країні. Наявність цих чинників призвела до того, що у відсотковому відношенні до кількості населення частка трудових мігрантів з України найвища серед інших країн [77, с. 237].

Виїзд українців за кордон у пошуках роботи спричинився до інтенсифікації процесу постійної міграції. Перебування за кордоном дало змогу громадянам України оцінити інші стандарти життя та прагнути до їхнього здобуття. Такий стан речей ускладнював процес патріотичного виховання, адже велика кількість українців виїжджала за межі країни, а ще більша частина – мріяла про еміграцію.

Після проголошення незалежності в Україні гостро постало питання про державну підтримку розвитку культури та про використання культурної політики як ефективного інструменту оновлення суспільства. Адже, як зазначає О. Бойко, саме з цього моменту дедалі більшої сили і розмаху в духовно-культурному житті набули три суперечливі процеси:

1) перегляд, переосмислення та переоцінка донедавна пріоритетних поглядів, орієнтирів, настанов поведінки;

2) повернення традиційних цінностей національної культури, відтворення релігійних та національних форм світосприйняття;

3) проникнення та адаптація на національному ґрунті нової системи цінностей, характерної для духовно-культурного життя західної цивілізації [18].

Проте, як зазначає І. Дзюба, державно незалежна Україна не змогла відразу позбутися багатьох аспектів колишньої колоніальної залежності – як у сфері економіки та політики, так і особливо у сфері самоусвідомлення та «ментальності». Значна частина населення, попри загальне невдоволення радянською системою, характеризувалася радянською ідентичніст. Майже повністю збереглися «здобутки» напівколоніального становища у сфері культури і мови. Бфльше того, у дечому вони примножилися. Якщо наприкінці 80-х та на початку 90-х років у атмосфері піднесення національного руху та ейфорії від здобуття державної незалежності відчутно зросло зацікавлення українською мовою навіть з боку російськомовних, вона здобувала престижність, і володіння нею уявлялося перспективним, то невдовзі глибока економічна криза, господарський нелад, політична нестабільність, масове зубожіння населення призвели до компрометації української ідеї, що болісним чином позначилося і на ставленні до української культури та мови як носія національності [44, с. 464].

Вже у 1994 р. українською мовою розмовляло лише 44 % населення України. За винятком хіба що Західної України, у великих містах (включно з Києвом) панувала двомовність при фактичній перевазі російської мови. Це диктувало відповідні пропорції у культурній продукції: в Україні на 100 громадян української національності припадало 7 україномовних видань, а на 100 громадян російської національності – 54 російськомовних видання. Справа полягала не лише у сфері поширення української мови. Не менш важливим, на переконання Я. Грицака, було те, що українці мають нижчий соціальний статус: пересічний українець мав нижчий рівень освіти, рідше дивився телебачення, читав газети і слухав радіо, аніж пересічний росіянин. Частка українців серед населення падала обернено пропорційно до розмірів населених пунктів: вони зберігали більшість (бл. 80 %) селах і невеликих містах, становили приблизно половину населення в середніх містах і були виразною меншістю (25 % – 33 %) у великих містах (поза Західною Україною єдиним винятком є Київ, де частка українців дорівнювала 58 %). За часткою свого представництва у державному апараті (24 %) українці поступалися євреям (63 %) й росіянам (32 %), перебуваючи приблизно ж на тому ж рівні, що й білоруси та поляки в Україні (23 – 25 %). У сучасній Україні, – резюмує історик, – українці відчувають себе як туземці у постколоніальній країні [40].

Згідно з соціологічними опитуваннями станом на 2012 р. ситуація кардинально не змінилася. Згідно з дослідженнями українська мова була основною мовою спілкування у сім’ї/вдома для 47 % жителів України. Російською мовою в сім’ї/вдома спілкувалися 37 % жителів країни, рівною мірою російською та українською спілкувалися 15 % українців. Українська мова була основною мовою спілкування для 95% жителів Західної України і 60 % жителів Центральної України, російська – для 66% жителів Півдня та Сходу України. Водночас на роботі чи за місцем навчання переважно українською спілкувалися 45 %, російською – 35 %, двома мовами – 18 %.

Ці цифри демонстрували, що державний статус української мови не лише не спричиняв більшу, порівняно зі спілкуванням удома, частку спілкування державною мовою під час роботи/навчання, а й не гарантував на практиці українцям спілкування у власній державі своєю мовою на роботі чи в навчальному закладі [177].

Відхід від соціалістичної ідеології, перехід до капіталістичного устрою економіки посприяли зміні державницької філософії. Країна, втративши ціннісні орієнтири, залишилася без загальної системи патріотичного виховання. У суспільстві відбулася зміна ставлення до таких цінностей, як патріотизм, честь, обов’язок. Робота з патріотичного виховання в освітніх установах практично не здійснювалася, що великою мірою було зумовлено розгубленістю, як функціонерів від освіти, так і вихователів. Суб’єкти виховного процесу (від держави до кожного вихователя) не мали чітких уявлень про мету, завдання, принципи та зміст патріотичного виховання, оскільки нові пріоритети ще не бути викристалізовані.

Вітчизняний вчений Р. Гула [42] вказав на історичний досвід, що негативно впливав на патріотичне становлення громадян України. По-перше, це заперечення основ патріотичної ідеології попередників, досягнень та здобутків національної історії, які призвели до втрати патріотичних орієнтирів народу. Руйнування традиційних патріотичних цінностей, системи героїчних символів радянської епохи у 90-ті рр. ХХ ст. призвело до девальвації системоутворюючих основ історії, ігнорування традицій та досягнень попередників, порушення спадкоємності поколінь та маргіналізації значних верств населення. Разом із відкиданням патріотичних настанов минулого новою так званою політичною елітою не була створена система патріотичних символів для суспільства, які сприяли б об’єднанню нації. Відбувся неконтрольований процес втрати національної гордості усіх верств населення та панування у свідомості значної частини соціуму елементів колоніальної, пристосовницької психології.

По-друге, це відсутність механізму створення та оновлення патріотичної ідеї, що привело до кризового стану патріотичної свідомості українського суспільства.

По-третє – політичні та «духовні» еліти України не є носіями стратегії розвитку національно-патріотичної ідеї у її класичному вигляді.

По-четверте, це загрозливість ситуації ігнорування патріотизму, невід’ємної генетичної риси менталітету народу.

Очевидно, що на патріотичне виховання, а також підготовку до реалізації його завдань майбутніми педагогами впливав і розвиток освіти. У «Національній доповіді про стан і перспективи розвитку освіти в Україні» (за ред. В.Г. Кременя) [117, с. 11 – 12] узагальнено досягнення та втрати в освітній сфері періоду незалежної України. До найважливіших здобутків автори доповіді відносять:

– розробку нової методології розвитку української освіти, яка втілила у собі цілі та цінності демократичного суспільства, особистісного розвитку, спрямованість до європейських та світових освітніх і наукових просторів тощо, що загострило питання патріотичного виховання дітей та молоді;

– створення каркасу нового законодавчого поля функціонування освіти. Прийняття Законів про освіту (1991, 1996 2016), «Про дошкільну освіту» (2001), «Про вищу освіту» (2002, 2014), «Про охорону дитинства» (2001) тощо та низки виховних концепцій звернули увагу педагогів на питання національно-патріотичного виховання;

– регламентація основ рівного доступу усіх громадян до якісної освіти на всіх рівнях як важливий вектор її розвитку. Це дало змогу забезпечити безперервність та наступність патріотичного виховання дітей та молоді;

– формування змісту освіти на основі державних стандартів як чинника збереження єдиного освітнього простору та управління якістю освіти в країні, що, своєю чергою, дало змогу забезпечити єдність вимог до патріотичного виховання дітей та молоді;

– перехід до варіативної освіти на основі створення варіативних програм, підручників і навчальних посібників як у центрі, так і в регіонах;

– застосування нових технологій і форм контролю та оцінювання навчальних досягнень учнів, курсантів, студентів, запровадження зовнішнього незалежного оцінювання;

– запровадження нової методики атестації педагогічних і науково-педагогічних кадрів і державної акредитації навчальних закладів;

– поширення нових педагогічних технологій (ІКТ, компетентнісна освіта, дистанційна освіта, інтерактивні методики тощо);

– рух до багатоканального фінансування галузі;

– створення і розвиток національної педагогічної преси, в якій висвітлювалися, зокрема, й питання патріотичного виховання дітей та молоді;

– розвиток професійних спілок, об’єднань, товариств у центрі та регіонах, що сприяло становленню державно-громадського управління.

До основних втрат реформування української освіти належать такі:

– відсутність системної науково обґрунтованої ідеології розвитку освіти, її ситуативна політизація, слабкий вплив на освітній і культурний рівень суспільства, що зумовило значне послаблення консолідуючої, культуротворчої місії освіти. З одного боку, проголошувалися гасла патріотичного виховання, а з іншого, на практиці вони часто не реалізовувалися. Дещо обережний підхід до національно-патріотичного виховання в АРК Крим та в південно-східних областях країни спричинив прогалини у формуванні національної ідентичності населення та його тяжіння до російських цінностей;

– відсторонення влади від розв’язання проблем дошкілля і, як наслідок, згортання мережі закладів дошкільної освіти, відсутність прогнозування демографічної ситуації і потреб розвитку освіти в регіонах, нерозробленість правових засад щодо статусу землі та будівель закладів дошкільної освіти, що зумовили неготовність цієї освітньої ланки забезпечити дошкільну освіту, передусім для дітей старшого дошкільного віку. Відсутність організованого суспільного виховання спричинило прогалини у патріотичному вихованні дошкільників, адже сім’ї по-різному реалізували його завдання;

– унаслідок кількісного зростання мережі закладів вищої освіти внаслідок слабкого контролю в центрі та на місцях виникли ризики здобуття молоддю неякісної освіти, погіршився імідж української вищої школи за кордоном. Масштабність проблеми, певне її замовчування та ігнорування спричиняють соціально-педагогічне й економічне напруження щодо її розв’язання в сучасних умовах, уможливлюють корупцію і хабарництво;

– форсування модернізації системи освіти, перехід до наступних етапів без належного моніторингу якості попереднього стану зумовив безвідповідальність управлінців за результати, що стало гальмом для розвитку економіки освіти, інноваційного руху до її нової якості тощо;

– аутсайдером вищої школи стала педагогічна професія, її стратегією стало: наздогнати, а не випередити. Відірваність шкіл від педагогічних закладів вищої освіти спричинила ситуацію, коли школа перестала бути реальним замовником змісту і результатів підготовки майбутнього вчителя. У низці галузевих педагогічних університетів професія вчителя перетворилася лише на одну з-поміж інших. Спостерігаються й проблеми у змісті підготовки вчителя, адже учитель недостатньо формується як суб’єкт сучасних цінностей;

– старіння матеріально-технічної бази, особливо в секторі професійно-технічної освіти.

Причинами такого стану, зокрема, називають: нехтування вагомою роллю освіти як локомотива суспільного та економічного розвитку; певна неузгодженість законів прямої дії, їх функціональна неповнота; недостатня осмисленість швидких і несистемних змін розвитку освіти; низький статус педагогічних працівників, як соціальний, так і матеріальний; централізація управління і, як наслідок, надмірна бюрократизація, негнучкість реагування на потреби освіти; відсутність вчасного необхідного і достатнього забезпечення закладів освіти програмами, підручниками, навчальним обладнанням; розрив у часі та змісті модернізаційних процесів у загальній, професійно-технічній, вищій і післядипломній освіті, що став причиною неготовності значної частини педагогічних і управлінських кадрів до ефективної участі в інноваційному розвитку освіти.

Становище Української держави характеризувалося складною гамою соціально-економічних і геополітичних викликів, що пов’язані з відсутністю консолідуючої патріотичної ідеології, пошуком об’єднавчих національних домінант, зміною традиційних суспільних устроїв, а також удосконаленням патріотичного виховання дітей та молоді.

Після 1991 р. впроваджувалися найрізноманітніші виховні концепції, програми, проекти, які розроблялися як окремими особами, групами, громадськими об’єднаннями, так і державними органами – Міністерством освіти і науки України, Національною академією педагогічних наук України. Названі розробки регламентували в основному такі напрями виховання, як громадянське, духовне, моральне, патріотичне, які в нових умовах набули інноваційного спрямування і змісту. Проте ці концепції, проекти та програми повною мірою реалізованими не були, зокрема й через часткові зміни напрямів державної політики в галузі виховання дітей та молоді. Спочатку у 1991 р. набула поширення концепція невтручання ідеології, політики у виховання, наголошувалося на певній нейтральності виховання, автономному розвитку освіти, оперті на гуманістичні загальнолюдські, національні цінності. Очевидно, ця концепція стала реакцією на засилля ідеології за радянських часів. Проте така тенденція досить швидко змістилася у бік розбудови виховного процесу на національному ґрунті, в сонову якого було покладено народознавчі, українознавчі засади навчально-виховного процесу, які і донині застосовуються і підтримуються в освітніх закладах різних типів. Далі настав короткий час наголосу на історичну пам’ять, її героїзацію, підходів до національної історії як складника загальновиховного процесу. Напередодні Революції гідності було здійснено спробу привнести в освіту і виховання неорадянські підходи – відбувалася глорифікація радянських героїв, трудових звитяг радянського часу, планувалися масштабні проекти й програми, які мали неорадянські, неоконсервативні ознаки. Відтак у концептуалізації виховання поєднувалися абсолютно різні контексти, взаємозв’язки, директивно-офіційні уявлення та реальні вимоги усіх учасників виховного процесу [117, с. 78].

Зокрема, у листопаді 1993 р. було прийнято Державну національну програму «Освіта» («Україна ХХІ століття»), якою пріоритетними напрямами виховання, зокрема, декларувалися такі:

«– формування національної свідомості, любові до рідної землі, свого народу, бажання працювати задля розквіту держави, готовності її захищати;

– забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, жінки-матері, культури та історії рідного народу;

– формування високої мовної культури, оволодіння українською мовою;

– прищеплення шанобливого ставлення до культури, звичаїв, традицій усіх народів, що населяють Україну;

– утвердження принципів загальнолюдської моралі: правди, справедливості, патріотизму, доброти, працелюбності, інших доброчинностей».

У названому документі визначено завдання кожної з ланок освіти. Зокрема, «дошкільне дитинство спрямовується на практичне оволодіння рідною мовою в сім’ї та дошкільному виховному закладі… виховання … поваги й любові до батьків, родини, батьківщини…». Вказано також на роль педагогічних працівників, що «мають стати основною рушійною силою відродження та створення нової національної системи освіти». І саме на них покладається завдання «формування цілісної, всебічно розвинутої особистості, відданої інтересам Української держави» [43].

У 1994 р. Всеукраїнською педагогічною радою працівників освіти було схвалено Концепцію національного виховання, що в основу поклала звільнення виховання від ідеології: «ні одна ідеологія не повинна обмежувати свободу переконань, поглядів, думок, а тому не повинно бути й мови про введення в систему освіти будь-якої офіційної, загальнообов’язкової ідеологічної орієнтації [122, с. 6]. Проте аналіз тексту Концепції виразно засвідчив, що попри декларування деідеологізації виховання, в її основі лежить ідеологія націє- і державотворення. У названому документі вагома роль відводиться патріотичному вихованню дітей та молоді і, зокрема, вказується: «формування патріотичних почуттів означає вироблення і зміцнення високого ідеалу служіння своєму народові, готовності до трудового та героїчного подвигу в ім’я процвітання своєї держави, прагнення бачити її незалежною» [122, с. 6]. Вказано й на роль педагога у процесі національного виховання дітей та молоді, який «…організовуючи навчально-виховну роботу, зобов’язаний вміти проектувати розвиток особистості, уявляти, яким повинен стати його вихованець як громадянин незалежної України» [81, с. 12].

Затверджена 1999 р. Національна програма патріотичного виховання громадян, формування здорового способу життя, розвитку духовності та зміцнення моральних засад суспільства спрямована насамперед на впровадження у суспільну свідомість загальнолюдських цінностей (національні цінності в документі практично не згадуються). Серед основних завдань Програми формування у громадян України історично притаманних українському народові високих моральних цінностей, шляхом засвоєння кращих взірців вітчизняної та світової духовної спадщини; забезпечення духовно-морального розвитку населення, виховання патріотизму, високої політичної культури та трудової моралі, спонукання громадян до суспільно корисних справ, сприяння утвердженню соціального оптимізму в світогляді населення [119]. Проте, на наше переконання, зміст та шляхи реалізації патріотичного виховання дітей та молоді у документі виписані надто схематично, що ще раз свідчить про певну розгубленість серед педагогічної спільноти в питаннях становлення громадянина-патріота.

Національна ідея як консолідуючий чинник розвитку суспільства і нації в цілому декларується основою національної системи виховання у Національній програмі виховання дітей та учнівської молоді в Україні (2004). Метою виховання, відповідно до названого документа, є формування громадянина України, патріота своєї країни, готового самовіддано долучитися до її розбудови як суверенної, незалежної, демократичної, правової і соціальної держави, здатного проявляти національну гідність, знати свої права і виконувати поклодені на нього обов’язки, цивілізовано відстоювати громадянські права і свободи, сприяти громадянському миру і злагоді в суспільстві, поводитися компетентно, бути конкурентоспроможним, успішно самореалізуватися у процесі виконання ролей громадянина, сім’янина, професіонала, носія культури. Зміст виховання передбачає зокрема ціннісне ставлення особистості до суспільства і держави, що виявляється у таких якостях, як патріотизм, національна самосвідомість, правосвідомість, політична культура та культура міжетнічних стосунків. При цьому патріотизм є проявом особистістю любові до свого народу, поваги до українських традицій, відчуття своєї належності до України, усвідомлення спільності власної долі з долею Батьківщини, досконале володіння українською мовою [118].

У 2012 р. було прийнято нову редакцію Базового компонента дошкільної освіта, кожна з освітніх ліній якого містить завдання патріотичного виховання (див. табл. 1.3). За роки української незалежності педагогічна наука та освітня практика у питанні патріотичного виховання

Таблиця 1.3



Каталог: wp-content -> uploads -> 2018
2018 -> Міністерство освіти І науки україни миколаївський національний університет
2018 -> Тема дослідження традиційної культури та народної творчості українців етнологами київської
2018 -> Робоча програма навчальної дисципліни теорія міжнародних відносин та геополітика частина І окр
2018 -> Програма навчальної дисципліни Політична історія україни Ступінь бакалавра
2018 -> Музеєзнавство академічна характеристика дисципліни


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка