Міністерство освіти І науки України Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису савченко людмила леонідівна


Завдання патріотичного виховання дошкільників відповідно до змісту нової редакції Базового компонента дошкільної освіти



Сторінка6/14
Дата конвертації11.09.2018
Розмір2.48 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

Завдання патріотичного виховання дошкільників відповідно до змісту нової редакції Базового компонента дошкільної освіти

Освітня лінія

Особистість дитини

Дитина в соціумі

Дитина у природному довкілля

Дитина у світі культури

Гра дитини

Дитина в сенсорно-пізнавальному просторі

Мовлення дитини

Завдання

Формувати елементарні уявлення дитини про себе як носія свідомості та самосвідомості, сприйняття себе в контексті взаємин з іншими

Формувати уявлення дитини про країну, народи, нації, суспільство, людство. Виховувати готовність сприймати соціальний досвід, робити добрі вчинки

Формувати моральні норми гуманної взаємодії з природним довкіллям. Виховувати любов до природи рідного краю.

Залучати до надбань національної культури, формувати ціннісне ставлення до українських мистецьких традицій та творів українських митців. Виховувати інтерес до українського декоративно-прикладного мистецтва.

Ознайомлювати з українськими народними іграшками та місцями їхнього виготовлення. Вчити відповідально ставитися до обов’язків, пов’язаних із роллю у грі.

Формувати інтерес до довкілля та самої себе. Стимулювати активне сприймання людей та подій, що відбуваються в соціумі.

Формувати уявлення дітей про українську мову як державну. Вчити вести діалог, використовую-чи етикетну українську лексику.

Джерело: [84, с. 16].

дітей та молоді набули дієвого досвіду використання виховного потенціалу української історії, культури, народної педагогіки, традицій народу. Та, як йдеться у Національній доповіді про стан і перспективи розвитку освіти в Україні, останні події перебігу української історії висвітлили ряд вад у вихованні загалом, і патріотичному вихованні зокрема. До основних чинників, що гальмували його ефективність, автори названого документа, відносять: розмитість єдиної науково-світоглядної позиції, що, на їхнє переконання, спричинене відсутністю національної ідеї та суспільної єдності; економічну, соціальну і політичну нестабільність, спровоковану боротьбою політичних та олігархічних еліт; недостатню узгодженість провідних соціальних інститутів у вихованні підростаючого покоління, відсутність належного забезпечення сучасних соціальних потреб дітей і молоді. З огляду на кардинальні зміни у політичному, соціально-економічному та громадянському житті українського суспільства актуалізується нагальна потреба активізації патріотичного виховання дітей і молоді, адже сьогодні це – питання національної безпеки та успішного розвитку України [117, с. 77].



ВИСНОВКИ ДО ПЕРШОГО РОЗДІЛУ
У розділі проаналізовано ступінь дослідженості проблеми підготовки майбутніх педагогів до патріотичного виховання, сутність поняття «патріотичне виховання», а також визначено суспільно-політичні, соціально-економічні та культурні умови підготовки майбутніх педагогів до патріотичного виховання дітей.

Встановлено, що означена проблематика досліджувалася в кількох ракурсах:

1) дослідження проблем підготовки майбутнього педагога до виховної роботи (В. Андрущенко, Л. Арефьєва, О. Дубасенюк, Н. Жданова, І. Казанжи, Т. Люріна, Н. Молодиченко, М. Пантюк, С. Паршук, О. Шпак, І. Янкович, Н. Яремчук та ін.);

2) вивчення питань професійної підготовки майбутніх вихователів дітей дошкільного віку (Г. Бєлєнька, О. Богініч, А. Богуш, П. Бойчук, Н. Гавриш, Н. Горобець, Л. Зданевич, І. Рогальська та ін.);

3) дослідження, проблематика яких торкається підготовки майбутнього педагога до патріотичного виховання (І. Албутова, А. Леоненко, Г. Назаренко, Н. Притулик, С. Терпелюк, Т. Філімонова та ін.);

4) праці, в яких відображені питання патріотичного виховання майбутніх педагогів (О. Абрамчук, Т. Анікіна, О. Гевко, В. Герасимчук, О. Діденко, О. Жаровська, А. Максютов, Н. Рогальська, О. Стьопіна, Н. Шаповалова та ін.);

5)  дослідження проблеми патріотичного виховання дітей дошкільного віку (Л. Артемова, А. Богуш, Н. Виноградова, Л. Губська, О. Ковальов, С. Козлова, Т. Маркова, К. Назаренко, В. Нечаєва, Л. Никонова, Т. Поніманська, А. Федорович та ін.).

Аналіз наукових джерел дав змогу подати авторське визначення поняття «підготовка майбутнього вихователя до патріотичного виховання дошкільників» як інтегроване поняття, що охоплює теоретичну, практичну та моральну підготовку майбутнього педагога до формування патріотичної свідомості вихованців, цілісне формування особистості вихователя, його компетенцій та особистісних рис, що забезпечують, зокрема, стійку громадянську позицію та патріотичні переконання.

У розділі подано низку визначень понять «патріотизм» та «виховання», вказано на еволюцію їхнього трактування від кінця ХХ ст. до сьогодення. Охарактеризовано поняття «патріотичне виховання» як узагальнене поняття, що охоплює різні сфери організованого та цілеспрямованого впливу на особистість з боку суспільно-освітніх інституцій з метою створення для неї умов, що сприятимуть розвитку такої інтегративної якості як патріотизм. Вказано на напрями патріотичного виховання, його мету та завдання. Охарактеризовано принципи патріотичного виховання (національної спрямованості, самоактивності та саморегуляції, полікультурності, соціальної відповідності, історичної та соціальної пам’яті, наступності між поколіннями, гуманізації виховного процесу, культуровідповідності).

Доведено важливість дошкільного періоду дитинства для патріотичного становлення особистості, вказано на мету, завдання, напрями та зміст патріотичного виховання у закладі дошкільної освіти.

У розділі проаналізовано суспільно-політичні, соціально-економічні та культурні умови підготовки педагогів до патріотичного виховання дітей. Вказано, що на цей процес мали вплив зміна державного ладу, перехід до ринкової економіки, економічна криза, різке зубожіння населення, трудова та постійна міграція населення, зміна ціннісних орієнтацій, відсутність цілісної системи патріотичного виховання тощо.

Основні положення цього розділу відображено у таких публікаціях автора: [166 – 168].



РОЗДІЛ 2

ПРАКТИЧНІ АСПЕКТИ ПІДГОТОВКИ МАЙБУТНЬОГО ВИХОВАТЕЛЯ ДО ПАТРІОТИЧНОГО ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ

(1985 р. – початок ХХІ ст.)
У сучасних умовах підготовка майбутнього вихователя дітей дошкільного віку постає предметом багатьох науково-педагогічних досліджень, що обумовлено підвищенням суспільних вимог до його фахових якостей в умовах кардинальних змін в Україні ХХІ ст. Інтегративно-діяльнісний підхід, ґрунтуючись на методологічних положеннях філософії, психології, педагогіки, передбачає розгляд професійних студій майбутніх працівників дошкільної освіти як системи, цілісність якої досягається шляхом інтеграції її елементів.

Згідно з філософським трактуванням система – це 1) «…впорядкована множина взаємопов’язаних елементів, що володіє структурою й організацією» [188, с. 583]; 2) «…внутрішньо організована на основі того чи того принципу цілісність, у якій усі елементи настільки тісно пов’язані один з одним, що поступають стосовно до навколишніх умов та інших систем як щось єдине» [189, с. 479].

Елементом системи сучасні науковці називають «…нерозкладний далі (в розглядуваній системі, за наявного способу розгляду) компонент, (чи одиницю аналізу) складних предметів, явищ, процесів» [188, с. 583] або «…мінімальну одиницю у складі певного цілого, що виконує в ньому певну функцію» [189, с. 479]. У нашому контексті йдеться про функцію фахівця високої кваліфікації. Власне така мета і визначає структуру та зміст підготовки майбутніх фахівців загалом та в галузі дошкільної освіти зокрема.

Оскільки її зміст зумовлений соціальним замовленням, то метою другого розділу є з’ясування особливостей підготовки майбутнього вихователя до патріотичного виховання дітей дошкільного віку в педагогічних ВНЗ України впродовж 1985 р. – початку ХХІ ст. Зважаючи на суспільно-політичні, соціально-економічні та культурні умови, виокремлені та детально проаналізовані нами у параграфі 1.3., у рамках досліджуваного періоду ми виокремили два етапи (1985 – 1991 рр. – період Радянської України; та 1991 – початок ХХІ ст. – період незалежної України), в межах яких охарактеризуємо змістові аспекти та педагогічний інструментарій підготовки майбутніх вихователів до патріотичного виховання дітей дошкільного віку.



2.1. Особливості підготовки майбутнього вихователя до патріотичного виховання дітей дошкільного віку у педагогічних навчальних закладах УРСР (1985 р. – 1991 р.)
Як ми вже зазначали у першому розділі дисертаційного дослідження, розуміння поняття «патріотизм» впродовж означеного періоду змінювалося, наповнюючись новим змістом, який відображав історичні реалії, особливості духовно-світоглядного, економічного, правового розвитку суспільства, вимоги часу. Відповідно його розуміння і значення у радянську добу було кардинально відмінним від сучасного, що не могло не відобразитись на особливостях підготовки майбутніх фахівців у педагогічних навчальних закладах УРСР. Метою даного параграфу є на основі аналізу нормативно-законодавчих документів, документів діяльності педагогічних закладів вищої освіти УРСР (1985 р. – 1991 р.) з’ясувати специфіку підготовки майбутніх фахівців до патріотичного виховання дітей дошкільного віку.

Так, у стратегічному курсі прискорення соціально-економічного розвитку тодішнього СРСР, наміченому квітневим (1985 р.) Пленумом ЦК КПРС, схваленому і розвинутому ХХVІІ з’їздом КПРС, першим етапом була проголошена перебудова основних структур у всіх сферах суспільства, в тому числі й вищої школи. Передбачалося суттєве підвищення ролі вищої освіти як важливого фактора тривалого впливу на економіку й поступального розвитку всього соціалістичного суспільства. А досягти цієї мети пропонувалося шляхом збагачення ідейно-теоретичного змісту вищої освіти та посилення його зв’язку із суспільною практикою задля формування належних громадянських і моральних якостей особистості [132, с. 7].

На ХХVІІ з’їзді також було визначено надважливі завдання у сфері ідейно-виховної роботи, зокрема в галузі патріотичного й інтернаціонального вишколу молоді. У матеріалах з’їзду підкреслювалося, що “…партія і далі невпинно працюватиме над тим, щоб поєднати у кожній радянській людині любов до Батьківщини Жовтня, до землі, де вона народилася і зросла, гордість за історичні звершення першої у світі соціалістичної держави із пролетарським, соціалістичним інтернаціоналізмом, почуттям класової солідарності з громадянами братерських країн, зі всіма, хто бореться проти імперіалізму, за соціальний прогрес та мир” [98, с. 164].

У зв’язку з кардинальною перебудовою світогляду, проголошеною матеріалами ХХVІІ з’їзду КПРС, квітневого і жовтневого (1985 р.) Пленумів ЦК КПРС, інших партійних документів, вказувалося на необхідність усунути формалізм із практики ідейно-виховної роботи вищої школи, і зактуалізувати її зміст, форми й методи відповідно до суспільних запитів та потреб часу [27, с. 45]. З цією метою було підготовлено і винесено на всенародне обговорення проект «Основні напрями перебудови вищої та середньої спеціальної освіти в країні». Упродовж року тривало активне обговорення проблем перебудови й удосконалення вищої освіти на сторінках центральної преси, по телебаченню. В обговоренні цього документа взяли участь понад 1 200 000 респондентів, було подано більше 200 000 пропозицій.

Учасники дискусії з проблем перебудови вищої школи аналізували найрізноманітніші аспекти удосконалення підготовки педагогічних кадрів. Особливо акцентувалося на таких питаннях, як: а) реальний зміст і сучасний стан навчально-виховного процесу у вищій школі; б) чинний механізм оновлення навчальних планів і програм, підручників та навчально-методичної літератури з урахуванням новітніх досягнень науки, техніки, культури й суспільних потреб; в) застосування ефективних форм, активних методів та сучасних технічних засобів навчання; г) критичний перегляд співвідношення часу, відведеного на лекційно-теоретичні й лабораторно-практичні заняття, регламентовану аудиторну і самостійну навчальну роботу студентів.

Особливе зацікавлення викликало подальше вдосконалення світоглядного й ідейно-політичного виховання майбутніх спеціалістів, підвищення виховного потенціалу суспільних та інших навчальних дисциплін під час студій у педагогічних ЗВО. Було увиразнено недоліки останніх у розв’язанні виховних завдань, особливо неузгодженість між навчально-виховним процесом у виші і практичною діяльністю майбутніх педагогів.

Великого значення у той час надавалося патріотичному й інтернаціональному вихованню молодого покоління. Учасники згадуваної дискусії констатували: “В ідейно-виховній роботі у вузах часто переважав формальний підхід у питаннях патріотичного й інтернаціонального виховання. Це наклало певний відбиток на формування відповідних переконань у студентської молоді. Тобто, недооцінка патріотичного й інтернаціонального виховання призвела до деформації світоглядних позицій та розмиття ідейно-політичних переконань студентів” [145, с. 6].

Зазначимо, що почуття патріотизму й інтернаціоналізму не є вродженими. Обумовлені численними факторами, вони потребують тривалого часу для їх формування. При цьому потрібно мати на увазі, що в суспільній свідомості патріотичні та інтернаціональні почуття формуються передовсім на психологічному рівні, тоді як патріотична й інтернаціональна свідомість – на ідеологічному. Зрозуміло, що у структурі суспільної свідомості такі рівні перебувають у діалектичній єдності. Цей факт необхідно враховувати у виховній роботі, оскільки відрив або протиставлення психологічного рівня ідеологічному, абсолютизація останнього, недооцінка сфери суспільної психології призводять до формалізму у вихованні, його низької ефективності. Прикладом можуть слугувати якраз радянські часи, коли заходів з патріотичного й інтернаціонального виховання проводилося дуже багато, однак вони не завжди були ефективними, оскільки, як справедливо зазначали тогочасні науковці “…молодь особливо чутливо реагує на найменші відхилення від правди чи компроміси, різко негативно ставиться до таких явищ, як невідповідність між словом і ділом; їй притаманний максималізм в оцінках” [185, с. 7].

Питання про важливість і своєрідність т. зв. патріотичного виховання радянської молоді піднімалося також на лютневому (1988 р.) Пленумі ЦК КПРС. У його матеріалах зокрема вказувалося: “Радянська молодь росте в багатонаціональній країні. Вона зростає також у світі, тісно взаємопов’язаному загальнолюдськими інтересами, але водночас переповненому гострими суперечностями. Два нероздільні виховні завдання постають у цих умовах: формувати і патріотів, і інтернаціоналістів” [97, с. 45].

Наголосимо, що в партійних документах радянської доби активно пропагувалося поряд з патріотичним і інтернаціональне виховання з метою формування т. зв. “радянських патріотів”. Тому в них неодноразово підкреслювалася багатогранність прояву інтернаціоналізму, а саме: “Це і підвищення ролі республіки в розвитку народногосподарського комплексу; і активна участь представників усіх національностей у державному й суспільному житті Радянського Союзу; і міжнародний обмін кадрами, і, насамкінець, взаємне збагачення науковими та культурними цінностями” [36, с. 41].

Зазначимо, що мета й завдання освітнього процесу у вищій школі великою мірою обумовлені загальносистемними та загальносоціальними потребами, оскільки заклад вищої освіти є невід’ємною частиною соціального механізму становлення юної особистості й підготовки кадрів для всіх сфер суспільного життя. Вони визначаються і реалізуються в загальній цільовій структурі управління вищою школою та особливо чітко виокремлені у кваліфікаційних характеристиках спеціалістів. Цілі їх виховання і підготовки у ЗВО радянської доби були сформульовані у вигляді конкретних вимог до професійно-особистісних якостей і здібностей випускників вишу. «Зокрема радянський спеціаліст мав насамперед добре володіти основами марксизму-ленінізму, чітко усвідомлювати політичні цілі партії і країни, бути патріотом своєї Батьківщини й водночас інтернаціоналістом, вирізнятися високими громадянськими та моральними якостями, і, що найголовніше, послідовно втілювати в життя комуністичну ідеологію. Ну і, звичайно, фахівець мав досконало опанувати свою спеціальність, бути належно науково і практично підготованим, володіти організаторськими здібностями і вмінням критично оцінювати досягнуте, а також постійно виховувати в собі працелюбність, діловитість, відповідальність, прагнення до нового й передового» [185, с. 12 – 13].

Як бачимо, у цих кваліфікаційних характеристиках на першому місці поставала не фаховість працівника, а його відданість ідеалам комуністичної партії, що, зі свого боку, передбачало пріоритет тодішнього виховання у дусі “радянського патріотизму”.

Відповідно система виховної роботи у вітчизняних педагогічних ЗВО будувалась на вимогах, які ставились до майбутнього радянського фахівця, невід’ємною складовою яких були етичні вимоги до студента стосовно його майбутньої практичної діяльності. Такі диференційовані вимоги розроблялися радянськими науковцями педагогічних університетів. Так, науковою лабораторією «Наукові основи підготовки вчителів» у Луцькому педінституті було визначено такі показники вихованості майбутнього педагога:

– комуністична переконаність і політична грамотність (знання творів марксизму-ленінізму, вміння обстоювати свої переконання, постійна увага до явищ суспільного життя нашої країни, до міжнародних подій);

– ставлення до навчання (сумлінність, інтерес, цілеспрямованість, активність і самостійність);

– бережливість;

– колективізм (участь у житті колективу, виконання його вимог, узгодження суспільних і особистих інтересів);

– ставлення до праці;

– морально-вольові якості (принциповість, цілеспрямованість, наполегливість, витримка, рішучість, дисциплінованість, сміливість);

– ставлення до себе (почуття власної гідності, самокритичність, здатність до самоаналізу, скромність);

– ставлення до людей (чуйність, уважність, вимогливість, принциповість);

– моральні ідеали (кого вважає зразком і чому, яким хоче стати, що робить для самовдосконалення);

– ставлення до аморальних вчинків (бажання і вміння утримувати від них товаришів, сміливо засуджувати їх);

– громадська активність (виконання доручень, ініціативність, організаторські здібності);

– ставлення до дітей (з любов’ю і вимогливо, з любов’ю і без вимогливості, вимогливо, але без поваги і любові) та ін. [32, с. 17].

Зупинимося детальніше на змістових аспектах підготовки майбутніх дошкільних педагогів у закладах вищої освіти виокремленого нами першого етапу (радянського – 1985 – 1991) досліджуваного періоду.



Так, підготовка майбутнього вихователя ЗДО як складна система, що включає відносно самостійні, але взаємопов’язані та взаємообумовлені підсистеми. Зазначимо, що складові цієї системи однакові як у радянській Україні 1985 – 1991 рр., так і в добу незалежності та охоплюють загальноосвітній, психолого-педагогічний, фаховий (спеціальний) та науково-дослідний компоненти. Кожна із названих складових загальної системи підготовки передбачає специфічні завдання. Скажімо, загальнокультурна підготовка спрямована на оволодіння студентами філософськими знаннями і досягненнями культури, згідно з вимогами соціуму до фахівця з вищою освітою, компетентного в різних питаннях суспільного життя, з високим культурним рівнем. Для майбутнього вихователя цей чинник має особливо важливе значення, оскільки дошкільний педагог покликаний не тільки інформувати дітей, а й організовувати виховну роботу – як із ними, так із їхніми батьками, що передбачає наявність у нього широкої ерудиції, вміння аналізувати й обговорювати питання з різноманітних сфер суспільного і культурного життя.

Спеціальна (фахова) підготовка майбутніх вихователів здійснюється при вивченні циклу фахових методик дошкільної освіти, що забезпечують студентів фаховими знаннями, про зміст, форми, методи і прийоми організації освітньої підготовки до роботи з дітьми в умовах закладу дошкільної освіти.

Науково-дослідні студії передбачають формування у студентів умінь організовувати та проводити наукові дослідження в галузі дошкільної освіти. Метою психолого-педагогічної підготовки є формування у майбутніх працівників ЗДО цінностей їх професійного самовизначення і саморозвитку, озброєння їх методами навчання й виховання дітей дошкільного віку, забезпечення оволодіння структурою педагогічної діяльності шляхом її дослідження, програмування й реалізації. Крім того, психолого-педагогічна підготовка сприяє озброєнню студентів знаннями про закономірності освітнього процесу, вироблення у них професійних умінь та навичок, необхідних для самостійного здійснення своєї фахової діяльності.

Таким чином, професійно-педагогічна підготовка майбутніх вихователів охоплює сукупність взаємопов’язаних елементів, що виконують певну роль і відбиваються у відповідних блоках, визначених у державному стандарті вищої педагогічної освіти. Такі конкретні елементи, інтегруючись утворюють цілісну систему, метою якої є забезпечення якісної підготовки дошкільного педагога як фахівця. Зі свого боку, психолого-педагогічна підготовка як складна підсистема включає декілька компонентів, взаємозв’язок яких зумовлений наявністю загального об’єкта вивчення – педагогічного процесу, загальних принципів підготовки, єдиної спрямованості змісту, активної взаємодії із зовнішнім середовищем [185, с. 48 – 49]. Важливим аспектом психолого-педагогічної підготовки студентів є їх підготовка до здійснення цілісного педагогічного процесу і як його органічної частини – до виховної роботи з дошкільниками, у т.ч. і патріотичної зокрема.

Попри відносно аналогічну структуру підготовки майбутніх вихователів закладах вищої освіти впродовж досліджуваного періоду, її змістові аспекти, тобто сутність були дещо відмінними. З’ясуємо сутність підготовки майбутніх фахівців до патріотичного виховання дошкільнят.

Як філософська категорія «сутність» означає сенс певного предмета, те, чим він є сам собою, на відміну від інших речей, і відображає глибинні зв’язки і внутрішні відносини, що визначають основні риси й тенденції розвитку конкретного явища. З огляду на це, підготовка майбутніх фахівців до патріотичного виховання дітей дошкільного віку розглядається як процес, заснований на спеціально організованій і свідомо здійснюваній педагогічній діяльності, що передбачає стимулювання активної діяльності студентів з оволодіння суспільно-педагогічним досвідом (знаннями, вміннями, навичками, способами діяльності), необхідним для підготовки до освітньої роботи у ЗДО. Цей процес здійснюється під час навчання студентів у системі навчальних занять із дисциплін психолого-педагогічного та загальноосвітнього циклів, а також педагогічної практики. Сутність підготовки майбутніх вихователів до патріотичного виховання дітей дошкільного віку полягає в тому, що вона, відображаючи закономірності загального виховного процесу, передбачає перетворення зовнішніх (об’єктивних) знань у внутрішнє (суб’єктивне) переконання (систему цінностей). Основу підготовки становить забезпечення студентів необхідними знаннями, вміннями й навичками педагогічної діяльності відповідного характеру, формування у них інтересу до обраного виду діяльності, ставлення до патріотизму як до соціально-моральної цінності.

Як зазначалося у параграфі 1.3., у цей період у нормативно-законодавчих документах підкреслювалася актуальність завдання гуманітаризації вищої освіти. Це насамперед означало перебудову власне змісту та характеру викладання у вищій школі. Так, опанування будь-якої навчальної дисципліни, навіть вузькопрофесійної, мало сприяти усвідомленню студентом необхідності формування високої культури філософського мислення, володіння фундаментальними науковими знаннями та принципами діалектики. Викладання мало відбуватися так, аби майбутній фахівець сприймав кожну навчальну дисципліну як органічну частину загальної культури людства, в її нерозривному зв’язку з численними виробничими, соціальними, загальнолюдськими моральними проблемами, з цілями й інтересами суспільного розвитку. Іншими словами, оволодіваючи теоретичними спеціальними знаннями і професійними навичками, студент мав одночасно чітко усвідомлювати соціальні аспекти своєї майбутньої діяльності, її місце в суспільстві і відповідно свою особистісну реалізацію в межах обраного фаху.

Безумовно, такий напрям викладання педагогічних дисциплін потребував великої роботи викладачів, їхніх широкої ерудиції та високої культури. Але це була необхідність часу. Як зазначав у своїй промові М.С. Горбачов, “…необхідне рішуче подолання технократичних тенденцій у вищій освіті, необхідно, щоб усі рівні вищої освіти – від всесоюзного керівництва до кожного педагога і студента – були об’єднані розумінням необхідності гуманітаризації вищої освіти, покликаної формувати у молодого покоління науковий світогляд, суспільну активність, ціннісні установки, активну громадянську позицію” [38, с. 18]. Вважалось, що “головне завдання вищої освіти буде розв’язане за наявності єдиного фронту навчально-виховного процесу, який, світоглядно й соціально орієнтуючи майбутнього спеціаліста, розкривав би перед ним необхідність і значення оволодіння спектром знань та всім багатством культури” [38, с. 18].

Крім перелічених питань, лютневий (1988 р.) Пленум ЦК КПРС увиразнив важливість ідейно-політичного виховання студентської молоді: “Головним в ідеологічній роботі КПРС постає виховання студентської молоді в дусі високої ідейності й відданості комунізму, радянського патріотизму та пролетарського, соціалістичного інтернаціоналізму; свідомого ставлення до праці і суспільного добробуту; більш повне залучення молоді до скарбів духовної культури, викорінення всього того, що суперечить радянському способу життя” [158, с. 51].

Великого значення у досягненні поставлених завдань надавалося суспільним дисциплінам, упродовж вивчення яких майбутні фахівці мали оволодіти науковим марксистсько-ленінським світоглядом, осмислити складні процеси тогочасного світу і, що найважливіше, – сформувати активну життєву позицію.

Незважаючи на це, А. Капто констатував, що, “…у програмі навчальної дисципліни “Марксистсько-ленінська філософія” для вищих навчальних закладів питанням патріотичного й інтернаціонального виховання як невід’ємної складової формування комуністичних ідейних переконань приділяється обмаль уваги” [67, с. 127].

На його думку, при вивченні багатьох тем у курсі діалектичного й історичного матеріалізму формування т. зв. патріотичних та інтернаціональних переконань мали зайняти належне місце, хоча вони, як не дивно, не відображені навіть у темах “Духовне життя суспільства. Наука і культура. Форми суспільної свідомості”, що охоплюють духовне життя суспільства, структуру суспільної свідомості, діалектику таких різновидів свідомості, як суспільна й індивідуальна, масова і буденна [67, с. 141].

Не можна не погодитися з дослідником стосовно того, що “виникаючи як переважно чуттєвий зв’язок людини з Батьківщиною, патріотизм формується в умовах конкретного історичного середовища, відображає об’єктивний зв’язок із ним, а також ставлення до нього. Передовсім патріотизм формується як моральний принцип та є яскравим проявом народної, національної самосвідомості. Тому категорію патріотизму потрібно сприймати з історичних, класових та діалектичних позицій” [67, с. 143].

Зважаючи на це, А. Капто закликав викладачів ВНЗ “…на лекціях із марксистсько-ленінської філософії підкреслювати у студентській аудиторії важливе завдання патріотичного виховання як формування у кожної молодої людини почуття особистої відповідальності, причетності до змін, які відбувалися в радянській державі” [67, с. 145].

Нагадаємо, що в Радянському Союзі плекався новий тип патріотизму – соціалістичний, характерною особливістю якого була віддана любов до Батьківщини – Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Під нею розумілась любов до малої Батьківщини, що поєднувалася із глибокою повагою до інших братніх народів всіх союзних республік. Тобто т. зв. патріотизм та інтернаціоналізм перебували в тісній діалектичній єдності. Це сприяло формуванню молоді як громадян Радянського Союзу без вираженої національної приналежності.

З огляду на це, у ЗВО Радянської України 1985 – 1991 рр. важливим аспектом у вихованні т. зв. патріотичних та інтернаціональних переконань у студентської молоді було формування культури міжнаціонального спілкування. У нормативно-законодавчих документах з цього приводу наголошувалось: “Культура міжнаціонального спілкування передбачає насамперед формування глибокої поваги до інших націй, народностей і національних груп, які населяють СРСР. Це також повага до їхніх прогресивних національних традицій, звичаїв і обрядів, матеріальної й духовної культури. Поняття “культура міжнаціонального спілкування” доволі об’ємне та глибоке за своїм змістом. Воно передбачає не тільки позитивне ставлення до іншої нації і народності, а й запозичення всього цінного та прогресивного, що є в культурній спадщині іншого народу, з метою збагачення своєї особистої культури” [158, с. 51].

Формування культури міжнаціонального спілкування оголосили в той час, по-перше, дієвим засобом інтернаціоналізації матеріальної і духовної культури націй та народностей, які проживали в Радянському Союзі, і, по-друге, важливою частиною тодішньої політики у сфері національних відносин, яка на практиці слугує втіленням ленінських принципів. Соціологічні опитування, проведені в різних регіонах Радянського Союзу, доводили, що більшість населення визнає цінність міжнаціонального спілкування, глибоко поважає представників інших націй і народностей, які спільно проживають на одній території.

Формування культури міжнаціонального спілкування діалектично взаємопов’язане з особливостями розвитку національної психології і зокрема такої її складової, як національні почуття. Із цього приводу на січневому (1987 р.) Пленумі КПРС наголошувалося: “Національні почуття людей заслуговують на повагу, їх не можна ігнорувати, але з ними не можна й “загравати” [97, с. 40].

Тобто, опанування мистецтва міжнаціонального спілкування у студентської молоді досліджуваного нами періоду передбачало вироблення позитивного сприйняття національних почуттів усіх радянських людей, усвідомлення їх цінності і на цій основі – формування інтернаціоналізму, характерного для соціалістичного суспільства.

При цьому необхідно було реалізовувати один із засадничих методологічних принципів – єдності патріотичного й інтернаціонального виховання. Згідно з цим принципом, сутність інтернаціоналізму, не заперечуючи специфічних особливостей представників націй і народностей, полягає в розумінні їх спільних корінних соціальних інтересів, незважаючи на суспільний поділ упродовж історичного розвитку на рівні націй і держав.

Зауважимо, в той час вважали, що патріотизм як соціальне почуття не можна позбавляти класового забарвлення: він неоднаковий як у буржуазії, так і у пролетаріату. Це почуття має і свою внутрішню динаміку, змінюючись у різних соціальних умовах. Скажімо, у Радянському Союзі, де кожен радянський громадянин одночасно усвідомлював свою причетність і до своєї нації, і до всього багатонаціонального народу, патріотом вважався не той, хто поціновував тільки свої національні інтереси, вклад своєї батьківщини в загальну культуру людства, а той, хто відчував себе передовсім громадянином СРСР, а вже потім – представником конкретної нації (чи народу).

Таке розуміння характерне для динаміки національного в умовах соціалізму. Рівень зрілості національного визначається ступенем його збагачення інтернаціональним. Під впливом інтернаціональної природи соціалізму розвинуте національне стає все більш загальнозначущим, тобто все більше місця в ньому займає інтернаціональне, а все менше – національно-специфічне. У дослідженнях радянських науковців з окресленої проблематики головна увага зосереджувалася на вивченні співвідношення національного й інтернаціонального на республіканському та міжреспубліканському рівнях, тоді коли національна специфіка зазвичай не виокремлювалася й не увиразнювалася.

Тогочасні дослідники зазначали, що відхилення від ідей інтернаціоналізму часто розпочинаються саме на рівні міжособистісного спілкування, в сім’ї, при вихованні у вузьконаціональному обмеженому середовищі, тобто в індивідуальній свідомості та поведінці. Звичаї і традиції у сфері національних відносин можуть деформувати мету життя, впливати на суспільний статус людини, перешкоджати формуванню її активної життєвої позиції. Тому, як наголошують науковці, важливо усвідомити діалектичну єдність процесу інтернаціоналізації, передовсім однакове співвідношення інтернаціонального і національного, оскільки інтернаціоналізація відбувається тільки шляхом прогресивних національно-специфічних форм [36, с. 45].

Комуністичні освітні ідеали потребували наукового підходу до індивідуальної виховної роботи. Власне спосіб життя особистості, особливості конкретної індивідуальної свідомості і поведінки мали стати предметом дослідження відповідних фахівців. І тільки тоді можна сформулювати наукові і водночас конкретні практичні рекомендації з патріотичного й інтернаціонального виховання молоді. Найпоширенішою у досліджуваний період залишалася методологічна постановка проблеми.

Загальновідомо, що рівень зрілості особистості, ступінь її соціальної значущості визначаються насамперед мірою її активної суспільної діяльності.

У 1985 – 1991 рр. основні резерви комуністичного виховання в тогочасній радянській Україні полягали не стільки в розвитку окремих форм виховної роботи, скільки в урахуванні конкретних суперечливих ситуацій власне процесу становлення нової особистості. Тому в означений період науковці виховання вже розглядали не тільки як психолого-педагогічну діяльність, упродовж якої вихованець постає лише об’єктом (незалежно від того, чи це окрема особистість, чи колектив вихованців), а акцентували на тому, що воно може бути успішним тільки в тому разі, коли ґрунтується на самовихованні, джерелом якого є світогляд людини і ті внутрішні сили, які сприяють її особистісному розвитку, долаючи несприятливі зовнішні фактори й умови.

У державних документах радянської доби неодноразово наголошувалось на необхідності враховувати нерозривні взаємозв’язки людини й навколишнього середовища при формуванні нової особистості комуністичного суспільства: “Відрив від дійсності, від реальних проблем прирікає ідейно-виховну роботу на абстрактне просвітництво, безпредметну словесність, відводить убік від насущних потреб комуністичного будівництва” [158, с. 51 – 52].

Інтернаціоналізм, який зазначався невід’ємною рисою соціалістичного суспільства, обумовлений усією сукупністю його головних соціально-економічних факторів. Для тогочасного ідеалу особистості характерні солідарність із прогресивними силами епохи в боротьбі проти будь-яких форм соціального й національного гніту, відданість інтересам усієї соціалістичної співдружності, поєднання інтернаціоналізму у свідомості людини з патріотизмом, повагою до свого народу, його мови та культурної спадщини. Ці риси морального складу особистості нового типу як невід’ємні елементи соціалістичного способу життя формувалися всією системою комуністичного виховання радянської доби. Соціальне середовище та спосіб життя, безумовно, відігравали важливу роль в інтернаціональному та патріотичному вихованні дітей та молоді, але все ж вирішального значення в ньому надавалося організаторській та виховній діяльності, бо вони давали можливість планомірно, відповідно до поставлених завдань формувати у молоді якості інтернаціоналістів та патріотів.

З огляду на це С. Спасибенко стверджував: “Оскільки зростає значення виховання як особливого аспекту життєдіяльності суспільства … тісно пов’язаного з цілями, методами й іншими засобами розв’язання завдань комуністичного будівництва, остільки все більш необхідним стає озброєння широких мас громадян систематичними знаннями з основ філософської й соціологічної теорії особистості, знаннями із психології й педагогіки” [175, с. 117].

При цьому завжди наголошувалося на комплексності комуністичного виховання, на нерозривності всіх його компонентів. В цьому аспекті представляє інтерес дослідження П.М. Рогачова і М.А. Свердліна “Питання інтернаціонального виховання студентів у викладанні діалектичного й історичного матеріалізму” (М., Высш. Шк., 1985). Його автори доводили можливість звершувати інтернаціональне виховання під час вивчення будь-якої теми з указаних навчальних курсів. Разом з тим вони закликали не залишатися осторонь цієї справи викладачів усіх інших навчальних дисциплін у ЗВО. Адже патріотичне й інтернаціональне виховання не повинно було обмежуватися лише вивченням вузько спеціальних тем із суспільних дисциплін. П.М. Рогачова і М.А. Свердліна наголошували, що метою ЗВО мало стати не тільки озброєння студентів відповідними знаннями, а й невіддільне від нього виховання особистості, їх нерозривна єдність. Іншими словами, будь-яке навчання у ЗВО мало бути виховуючим. Власне формування патріотів-інтернаціоналістів повинно було бути наріжним каменем процесу комуністичного виховання особистості [162, с. 26].

Саме тому у методичній документації з планування й організації ідеологічної та навчально-виховної діяльності вітчизняних ЗВО досліджуваного періоду завдання патріотичного й інтернаціонального виховання студентської молоді поставали одними з першочергових та визначали усі інші напрями їх роботи.

У вказаних методичних матеріалах і інших прикладних документах такого характеру (планах, програмах, рекомендаціях) цілі комуністичного виховання представлені більш розгорнуто та охоплюють відповідні підцілі й завдання, а саме: а) формування у студентів наукового, матеріалістичного світогляду і політичної культури; патріотичне й інтернаціональне виховання майбутніх фахівців (це т.зв. «блок ідейно-політичного виховання»); б) трудове та професійне виховання студентів; а також виховання в) моральне; г) естетичне; д) фізичне [185, с. 56].

Зазначимо, що у 80-х роках ХХ ст. у вітчизняних вишах увиразнилася тенденція пріоритету комплексних перспективних планів ідейно-виховної роботи, які б сприяли підвищенню її ефективності загалом та інтернаціонального й патріотичного виховання зокрема. В них цілі виховання розглядалися разом з іншими функціями ЗВО, особливо з тими, що пов’язані організаційно-методичним забезпеченням і застосуванням більш ефективних форм і методів їх діяльності. Це було певним прогресом, оскільки прогнозування, планування, програмування і прийняття рішень поставали як практично-прикладні аспекти цілеформування, як своєрідні з’єднувальні ланки («мета» й «засоби») в управлінні виховною діяльністю.

Комплексний підхід трактувався науковцями як «…один з основних принципів комуністичного виховання, що передбачав єдність його мети, напрямів, засобів, форм і методів, котрі застосовуються з врахуванням особливостей молодого покоління та дають змогу досягати більшої ефективності виховної роботи» [138, с. 29].

Широке розповсюдження т. зв. комплексних планів комуністичного виховання в навчальних закладах радянської України досліджуваної доби, в яких невід’ємною складовою було інтернаціональне та патріотичне виховання, пояснювалося низкою причин:

– по-перше, складним системним характером завдання формування всебічно розвинутої особистості;

– по-друге, підвищенням ролі організаційного аспекта виховного процесу;

– по-третє, поширенням аналогічних комплексних планів економічного і соціального розвитку підприємств, міст та районів.

На практиці виховної роботи українських ЗВО розглядуваного радянського періоду комплексний підхід у формуванні у молодих патріотів і інтернаціоналістів передбачав головно дотримання двох основних взаємопов’язаних вимог:



1. Забезпечити формування всієї сукупності якостей, що становлять сутність т. зв. патріотизму й інтернаціоналізму соціалістичної особистості, а також єдність світоглядного, ідейно-політичного, морального й соціально-психологічного аспектів патріотичного та інтернаціонального виховання.

Тобто патріотичне й інтернаціональне виховання як фактор формування і розвитку ідейно-політичної зрілості радянської молоді мало сприяти виробленню в неї класового підходу до оцінки соціальних явищ та процесів, розумінню нею історичної необхідності і прогресивності зростаючої соціально-економічної й ідейно-політичної спільності народів Радянського Союзу і країн соціалістичної співдружності. Цей напрям виховання разом з тим розглядався і як важливий чинник формування моральних якостей молодого покоління, що ґрунтувалися на почуттях загальнорадянської гордості будівників комунізму; їх інтернаціонального обов’язку перед багатонаціональним радянським народом та народами країн соціалістичної спільноти; поваги до особливостей життя і культури інших народів; солідарності з народами, які зазнавали гніту; нетерпимості до будь-яких проявів націоналізму й шовінізму тощо. Отже, патріотичне й інтернаціональне виховання не зводилося тільки до ідейно-політичних чи моральних аспектів, а поєднувало цілий комплекс світоглядних, ідейно-політичних, моральних і соціально-психологічних завдань.



2. Забезпечити єдність патріотичного й інтернаціонального виховання з іншими видами комуністичного виховання.

Відтак в умовах удосконалення соціалізму, коли формування нової людини як цілісної особистості стало пріоритетним, найбільш актуальним завданням, суттєво зросло значення системного характеру виховної практики, взаємодії і взаємоузгодженості різноманітних її сфер. Виходячи з того, що численні компоненти комуністичного виховання, були направлені передовсім на становлення всебічно розвиненої особистості, вони були і внутрішньо пов’язані між собою. Використання цього оптимально підвищувало ефективність педагогічних зусиль на практиці. Адже формування нової «досконалої» людини – будівника комуністичного суспільства передбачало не тільки всебічність і багатоаспектність впливів на людину, а й їх внутрішню єдність. Це означає, що будь-яка виховна дія (в нашому контексті – патріотичне й інтернаціональне виховання) була спрямована не на якусь ізольовану ціль, а передбачала нерозривний зв’язок складних взаємозалежностей та взаємодій. Іншими словами, комплексний підхід до патріотичного й інтернаціонального виховання випливав зі сприймання його компонента певної цілісної системи, а саме – комуністичного виховання, до складу якого воно належало [138, с. 43].

Вважаємо, що нероздільна єдність патріотичного й інтернаціонального виховання з іншими напрямами комуністичного виховання була обумовлена почасти й проголошеною в радянський період боротьбою зі «…спричиненими націоналізмом негативними рисами у свідомості й поведінці людей: забобонністю, індивідуалізмом, егоїзмом, байдужістю до суспільних інтересів, несумісними із соціалізмом звичаями та традиціями». Тому патріотичне й інтернаціональне виховання було направлене на їх подолання і цьому сприяла їх тісна взаємодія з ідейно-політичним, моральним, атеїстичним і естетичним вихованням.

Таким чином, мета патріотичного та інтернаціонального виховання реалізувалася не самостійно, відокремлено від інших напрямів комуністичного виховання, а в їх нерозривному взаємозв’язку. Адже ефективність першого безпосередньо залежала від ефективності всіх інших напрямів комуністичного виховання, від рівнів сформованості всіх якостей соціалістичної особистості.

В цілісному процесі боротьби за особистість нового типу особливе значення мало врахування внутрішньої єдності патріотичного й інтернаціонального виховання як найбільш глибоко взаємопов’язаних напрямів комуністичного виховання. Вони розв’язували спільне завдання ідеологічного забезпечення соціалістичного й комуністичного будівництва відповідно до соціальної природи та функцій соціалістичного патріотизму й інтернаціоналізму.

Зазначимо, що при укладанні перспективних планів патріотичного та інтернаціонального виховання у вітчизняних ЗВО (1985 – 1991 рр.) обов’язково враховували:

– національний склад студентського колективу;

– національний склад партійної, комсомольської та профспілкової організацій освітнього закладу;

– виробничі та культурні зв’язки з іншими вишами республіки, країни, а також ЗВО інших соціалістичних країн;

– ступінь впливу на свідомість студентської молоді повідомлень засобів інформації про розвиток тогочасних національних процесів, розуміння майбутніми фахівцями основних категорій марксистсько-ленінської теорії нації та національних відносин;

– ступінь збереження негативних явищ у міжнаціональному спілкуванні, пережитків національної обмеженості у студентському колективі;

– стан і попередній досвід патріотичного й інтернаціонального виховання в колективі [138, с. 46].

Під час планування патріотичного й інтернаціонального виховання у стінах ЗВО принцип комплексності проявлявся в тому, що об’єктом впливу були як свідомість і норми поведінки студентів, так і власне система виховної роботи, а також безпосередньо діяльність керівництва цим процесом. Природно, що пріоритетною постає при цьому та частина плану, яка визначає сукупність заходів, спрямованих на реалізацію мети комуністичного виховання, на підвищення активності всіх верств населення, причетних до реальної практики пролетарського інтернаціоналізму, а також на засвоєння ними цінностей соціалістичного способу життя.

Зміст перспективного плану з патріотичного та інтернаціонального виховання як органічних складових комуністичного виховання студентського колективу включав організацію таких заходів:

– щодо пропаганди змісту та принципів соціалістичного патріотизму й інтернаціоналізму, увиразнення змісту і значення ленінської національної політики;

– з реалізації загальнорадянських, інтернаціональних обрядів і традицій;

– щодо організаційного забезпечення патріотичного й інтернаціонального виховання (удосконалення діяльності комсомольської та інших організацій у підготовці ювілейних святкувань, проведенні мітингів, зборів тощо);

– з відбору і підготовки лекторів, пропагандистів, політінформаторів, агітаторів для організації патріотичного та інтернаціонального виховання, проведення систематичного навчання цих категорій ідеологічних кадрів, їх заохочення;

– щодо відкриття клубів і кутків інтернаціональної дружби, кімнат бойової і трудової слави радянського народу; виготовлення стендів, які б відображали проведення заходів із патріотичного та інтернаціонального життя ЗВО та аналізу процесу і результатів патріотичного й інтернаціонального виховання у студентському колективі (шляхом вивчення ціннісних орієнтацій, установок та мотивів студентів), а також із виявлення шляхів підвищення ефективності форм і методів виховної діяльності у конкретному колективі [138, с. 47].

У комплексному підході до виховання відображали не тільки змістову складову, а й організаційний й методичний аспекти. Показниками їхньої ефективності радянські науковці вважали:

– забезпечення єдності організаторської й ідеологічної роботи щодо формування і розвитку патріотизму та інтернаціоналізму особистості й колективу;

– уміле планування та координацію діяльності громадських організацій, ідеологічних засобів з метою забезпечення цілеспрямованості, оптимальності і систематичності щодо формування і розвитку патріотизму та інтернаціоналізму студентів;

– охоплення виховним процесом всіх студентів з врахуванням їх вікових та індивідуальних особливостей [138, с. 48].

Окрім принципу комплексності, ефективність виховного процесу забезпечувалася дотриманням таких основних принципів вищої школи, як:

– науковість та марксистсько-ленінська ідейність;

– зв’язок теорії з практикою;

– систематичність і наступність у набутті знань, формуванні умінь та навичок;

– здійснення послідовної, систематичної виховної роботи;

– особистий приклад і керівна роль викладача в виховному процесі тощо [190, с. 6 – 8].

Дотримання означених принципів передбачало також і забезпечення єдності та взаємозв’язку різноманітних форм, методів і засобів впливу як на увесь студентський колектив, так і на окремо взяту особистість; органічне поєднання масових форм пропаганди з індивідуальною виховною роботою; поєднання інтелектуального впливу з емоційно-психологічним та ін.

Охарактеризуємо детальніше форми, методи і засоби патріотичного виховання студентської молоді у радянській Україні у 1985 – 1991 рр.

Так, формування у майбутніх фахівців глибоких інтернаціональних та патріотичних переконань і почуттів на основі марксистсько-ленінського наукового світогляду проголошувалося в той час однією з важливих цілей комуністичного виховання, складовою частиною роботи з усебічного, гармонійного розвитку особистості. Досягнення цієї мети потребувало спільних цілеспрямованих дій усіх суб’єктів виховання, вмілого поєднання специфічних засобів, форм і методів впливу з огляду на об’єктивні умови діяльності закладу вищої освіти, його культурно-освітнього середовища.

Головним джерелом виховної роботи освітнього закладу був історичний досвід партії. Уся її діяльність слугувала прикладом «безкорисливої» любові до Батьківщини, до народу, постійної «турботи» про його благо та процвітання, утвердження т. зв. принципів пролетарського, соціалістичного інтернаціоналізму та комуністичних ідеалів. Значним «виховним» потенціалом, до якого часто апелювали в цей період виховники, була боротьба та перемоги радянського народу, здобуті ним у революційній перебудові суспільства, в будівництві соціалізму та захисті його завоювань.

Сутнісний зміст роботи з інтернаціонального та патріотичного виховання у вітчизняних вишах досліджуваного періоду в основному полягав у глибокому роз’ясненні вирішальної ролі Комуністичної партії у створенні Радянської багатонаціональної країни, у здійсненні т. зв. ленінської національної політики, її вкладу у становлення світової системи соціалізму, в розвиток світового революційного процесу. На реалізацію цього завдання були скеровані всі засоби організаційної та ідеологічної роботи, серед яких переважали політична просвіта, пропаганда й агітація, а також партійне навчання. У лекційній пропаганді стосовно патріотичного й інтернаціонального виховання важливе місце займало ґрунтовне з’ясування основ ленінської національної політики і досвіду розв’язання національного питання в Радянському Союзі, завдань у цьому напрямі в умовах удосконалення соціалізму.

Переконливий перелік досягнень у галузі національної політики КПРС, зміцнення дружби і співробітництва братерських країн соціалізму та вміле викриття буржуазної пропаганди націоналізму – такими були два найважливіші вектори інтернаціонального й патріотичного виховання радянської молоді. Його завдання в узагальненому вигляді сформульовані в Постанові ЦК КПРС «Про 60-ту річницю створення СРСР», яка закликала переконливо висвітлювати велику революційно-перетворювальну силу марксизму-ленінізму, ідей пролетарського інтернаціоналізму; значний творчий вклад партії в теорію і практику комуністичного виховання; визначальну роль робітничого класу й комуністичної партії в інтернаціональній згуртованості всіх верств населення СРСР, у здійсненні ленінської національної політики; крім того, яскраво й аргументовано пропагувати історичні переваги та досягнення соціалізму у розв’язанні складних соціально-політичних, економічних та національних проблем; увиразнювати особливості формування й розвитку нової історичної спільноти людей – радянського народу; а також різнобічно роз’яснювати значення Конституції СРСР, конституцій союзних і автономних республік тощо [107, с. 45].

В умовах закладу вищої освіти патріотичне виховання студентів як складова комуністичного виховання особистості здійснювалося як упродовж навчального процесу, так і поза його межами. Для цього, як засвідчують тогочасні дослідження, активно задіювали професорсько-викладацькі колективи і громадські організації.

Науковці досліджуваного періоду неодноразово наголошували, що у розв’язанні тогочасних завдань революційної перебудови всіх аспектів суспільного життя надзвичайно зростає значущість гармонійно розвиненої, суспільно активної особистості спеціаліста, посилення ідейно-виховних функцій вищої школи. Вказувалось, що для цього «…необхідно суттєво підвищити ідейно-теоретичний і методичний рівні викладання марксизму-ленінізму як основи формування наукового світогляду радянського фахівця; а викладачі суспільних дисциплін разом зі своїми колегами з інших кафедр мають забезпечити світоглядне спрямування всього навчального процесу, спонукаючи майбутніх спеціалістів творчо застосовувати діалектико-матеріалістичний метод у професійній та громадській роботі» [138, с. 48].

Так, з архівних документів Харківського педагогічного училища (зараз Комунальний заклад «Харківська гуманітарно-педагогічна академія» Харківської обласної ради) дізнаємося, що із цією метою у ньому були налагоджені т. зв. міжкафедральні зв’язки. Тобто був розроблений спеціальний план, відповідно до якого викладачі кафедр суспільних наук мали відвідувати заняття зі спеціальних (фахових) навчальних предметів із метою надання методологічної допомоги викладачам у підвищенні ідейно-теоретичного і виховного рівнів цих занять. Завдяки скороченню обов’язкових лекційних курсів було збільшено кількість годин на проведення семінарських занять і читання спецкурсів з актуальних питань внутрішньої та зовнішньої політики КПРС, критики буржуазних політичних та економічних концепцій. Для більш тісних зв’язків кафедр суспільних наук із іншими кафедрами училища апробувалася така форма, як інститут наставництва, в обов’язки яких входила організація методологічної допомоги у проведенні ідейно-політичної роботи зі студентами.

Широке розповсюдження у тогочасних вітчизняних вишах набула співпраця суспільствознавців і викладачів спеціальних навчальних дисциплін у підготовці методичних рекомендацій з посилення світоглядної спрямованості викладання профільних предметів, а також наближення вивчення суспільних дисциплін до профілю навчального закладу.

У вже згадуваному нами Харківському педагогічному училищі набули поширення такі форми позааудиторного виховання, які сприяли формуванню патріотизму та інтернаціоналізму як:

– політінформації в академічних групах;

– політичні диспути, ділові ігри, політичні турніри;

– зустрічі керівного складу училища зі студентами в рамках проведення єдиного політдня;

– школи молодих лекторів, факультетів суспільних професій;

– суспільно-політичні клуби.

Позааудиторна діяльність зміцнювала теоретичні знання студентів, отримані під час навчального процесу, уможливлювала набуття нової інформації, виробляла навички самостійного проведення виховних заходів тощо.

Зі звітів виховної роботи, віднайдених в архіві училища, дізнаємося, що ефективною формою оперативного інформування, розширення політичного кругозору студентів були політінформаційні п’ятихвилинки, які проводили викладачі кафедр суспільних наук. Під час цього спільно зі студентами обговорювали найбільш важливі події суспільного та культурного життя, які відбулися в республіці та країні. Популярності в училищі набули також такі тогочасні форми роботи, як декади національних культур, історичні свята дружби народів СРСР, ювілейні святкування союзних республік і республіканських партійних організацій, зустрічі з відомими людьми республіки, ветеранами війни і праці.

Зацікавлювали студентів і такі форми й методи т. зв. патріотичного й інтернаціонального виховання, як: політтурніри, політгодини, політгазети, політзаліки, усні журнали, дискусії, конкурси політичних репортажів, диспут-клуби та ін. Популярності перелічених заходів сприяла масова задіяність студентів у їх підготовці та проведенні, а також відсутність формалізму й заорганізованості, творча атмосфера у розв’язанні проблемних питань, можливість відстоювати свої погляди тощо.

Політтурніри проводилися на рівні груп, курсів та факультетів. Переможцеві присвоювали звання політичного ерудита і вручали спеціальний приз.

Творчий пошук нових підходів до виховної роботи серед студентів училища привів її організаторів до відкриття нової форми політичного інформування – конкурсів політичних репортажів. Їхня мета полягала в тому, щоби різноманітними художніми засобами розкрити зміст конкретної політичної події. Враховувалися спосіб подачі матеріалу, відображення особистого ставлення до події, а також оригінальність репортажу.

Ще однією ефективною формою підвищення рівня політичних знань студентів були політичні заліки як проміжний етап суспільно-політичної атестації майбутніх фахівців. Політзаліки визначали рівень політичної грамотності й інформованості студентів, комсомольського активу. Підготовка до цього заходу та його проведення сприяла формуванню у студентів необхідних навичок правильної оцінки подій із політичного життя країни та світу, вмінь правильно орієнтуватися у глобальному потоці інформації.

Зазначимо, що в Харківському педагогічному училищі у патріотичному вихованні також широко використовувалася т.зв. «наочна агітація»: тематичні стенди, плакати, фотоальбоми, вітрини і т. ін. Їх тематика: «Ленінським курсом», «Вони захищали Батьківщину», «Вірні традиціям батьків», «Велика Вітчизняна», «Моя Батьківщина – СРСР». За спогадами тогочасних викладачів вони сприяли формуванню у студентської молоді патріотичних почуттів.

В практиці роботи педагогічних інститутів УРСР було нагромаджено певний досвід підготовки студентів до виховної роботи з дітьми. Широко використовувалися Ленінські лекторії і читання, тематичні політінформації, усні журнали, конкурси студентських наукових робіт.

Важливою складовою патріотичного виховання тогочасних студентів була робота суспільно-політичних клубів. Символічно, що широка мережа молодіжних суспільно-політичних клубів, які успішно діяли в багатьох львівських закладах вищої освіти і за їхніми межами, носили ім’я письменника, патріота-інтернаціоналіста Я. Галана. У клубах студенти проходили своєрідну школу політичного та ідейного загартування, вчилися мужності і любові до Батьківщини на прикладі його життя і творчості.

Члени клубу імені Я. Галана Львівського університету (більше 500 осіб) виступили з ініціативою проведення політичних турнірів на різноманітні теми. У роботі клубу широко використовувалися лекції, тематичні вечори, вечори запитань і відповідей, зустрічі з ветеранами партії й комсомолу, війни та праці, а також виступи колективів художньої самодіяльності. Основною базою клубу імені Я. Галана була кімната бойової слави. До речі серед учасників клубу налічувалося 40 студентів, які виконували інтернаціональний обов’язок в Афганістані.

У Луцькому, Тернопільському, Запорізькому педінститутах майбутніми педагогами було створено музеї В.І. Леніна, клуби інтернаціональної дружби. Зокрема, в Ровенському педінституті великою популярністю користувався клуб «Сильні духом»; студенти Луцького, Ровенського і Тернопільського педінститутів разом із своїми білоруськими друзями щорічно збиралися на традиційному злеті у Цуманському лісі, де у роки Великої Вітчизняної війни діяв партизанський загін Героя Радянського Союзу Д.М. Медведєва, в складі якого був прославлений розвідник Герой Радянського Союзу Микола Кузнєцов [32, с. 13].

Зазначимо, що у досліджуваний період проводились наукові дослідження вивчення стану підготовки майбутніх педагогів до виховної роботи загалом так і до патріотичного й інтернаціонального виховання дітей як одного з найважливіших її напрямів зокрема. До прикладу, дослідженням питань окресленої проблематики було охоплено студентів Ровенського, Луцького, Вінницького, Слов’янського педагогічних інститутів. Результати дослідження показали, що значна частина студентів недостатньо уявляла ті якості особистості педагога, які необхідні для успішної виховної (ідейно-політичної, інтернаціональної, військово-патріотичної, атеїстичної) роботи в закладі освіти.

Вивчались також і питання педагогічного інструментарію забезпечення ефективності підготовки майбутніх педагогів до реалізації завдань патріотичного і інтернаціонального виховання дітей на практиці. Зазначимо, що студенти виокремили такі «значущі фактори» в їх підготовці як:

– введення спецкурсів і семінарів з методики патріотичного й інтернаціонального виховання;

– активізація вузівської позааудиторної патріотичної та інтернаціоналістської роботи;

– створення в педвузі координуючого науково-методичного центру підготовки до патріотичного і інтернаціонального виховання;

– конкретизація зв’язку зі школою; участь у роботі з патріотичного й інтернаціонального виховання трудящих (лекційна діяльність, пропаганда інтернаціональних традицій радянського народу);

– актуалізація студентської науково-дослідної роботи з патріотичної й інтернаціональної тематики (участь у Всезоюзному конкурсі студентських робіт з питань історії КПРС та міжнародного молодіжного руху, в республіканських конкурсах з психолого-педагогічних дисциплін, написання доповідей, рефератів, курсових і дипломних робіт);

– участь в роботі КІД, політичних клубів, ФГП, школи молодого лектора; навчальна педагогічна практика;

– міжвузівські зв’язки (вузи союзних республік, країн соціалістичної співдружності);

– участь у трудових семестрах;

– широке висвітлення питань патріотичного й інтернаціонального виховання в лекційних курсах, на семінарських і практичних заняттях [31, с. 15].

Ще одним дієвим чинником патріотичного виховання стало у досліджуваний період студентське самоврядування. Студентські центри організації вільного часу, які функціонували під керівництвом комітетів комсомолу і профкомів ЗВО, проводили різноманітні заходи в ленінських кімнатах гуртожитків та клубах-кафе. Кожна академічна група раз у місяць організовувала свій захід (зустріч із цікавими людьми, диспути тощо). Щосеместру у клубах-кафе гуртожитків проходили тематичні конкурсні вечори в рамках естафети комсомольських справ [25, с. 4].

Новий етап студентського самоуправління був зумовлений демократизацією українського суспільства наприкінці ХХ ст., залученням широких мас до управління громадськими справами, сприянням викладачів вищої школи розвитку суспільної активності студентів. У цей період накопичився значний досвід самоуправління; ускладнився зміст студентського самоврядування, з’явилися його нові форми, студенти почали брати все більш активну участь у розв’язанні важливих проблем внутрішнього життя колективу. Усе це, безумовно, сприяло підготовці високваліфікованих спеціалістів у вітчизняних вишах досліджуваного періоду.

Таким чином, інтернаціональне і патріотичне виховання як складова частина формування молодого спеціаліста упродовж всієї історії радянської вищої школи органічно входили до освітнього процесу. Важливе значення у ЗВО відігравав цикл викладання суспільно-політичних дисциплін – філософії, політекономії, наукового комунізму. Самі собою суспільні науки, що в радянську добу сприймалися як яскраве вираження всесвітньо-історичних здобутків марксистсько-ленінської думки й узагальнення практики революційного руху, були інтернаціональними за своєю сутністю. Тому ідеї соціалістичного інтернаціоналізму й патріотизму, яскраво виражені у їхньому змісті були засадничими у всьому навчальному процесі ВНЗ. Вони ідеологічно спрямовуючи всі тогочасні науки, обмежували їх вузькими рамками марксизму-ленінізму, формуючи й утверджуючи у молоді почуття “радянського патріотизму”.

Така робота проводилась комплексно і не тільки упродовж навчального процесу у ЗВО, а й під час виховної роботи викладачів закладу вищої освіти. Попри застосування в процесі підготовки майбутніх фахівців дошкільної освіти до виховної діяльності тогочасних традиційних форм та методів (ленінських лекторіїв і читань, тематичних політінформацій, усних журналів, конкурсів студентських наукових робіт), розроблялися та набували поширення у практиці діяльності вітчизняних педагогічних ЗВО новітні методи і форми (турніри, політгодини, політгазети, дискусії, конкурси політичних репортажів, диспут-клуби та ін.), яким була характерна відсутність формалізму й заорганізованості.

Отже, в українських ЗВО упродовж 1985 – 1991 рр. сформувалася цілісна комплексна система підготовки майбутніх педагогів в тому числі і дошкільних до патріотичного виховання дітей. Ця система охоплювала як теоретичну (загальноосвітню, психолого-педагогічну, фахову (спеціальну) та науково-дослідну), так і практичну складові та детермінувалася сукупністю дій відповідно кафедр суспільних наук, спеціальних дисциплін, педагогіки, психології, фахових методик, куратора академічної групи, а також громадських організацій. Попри комплексність, системність і єдність усіх складових ця система була заідеологізованою, спрямованою на формування педагога-патріота Радянського Союзу, який повинен був такі ж почуття плекати у своїх майбутніх вихованців.


Каталог: wp-content -> uploads -> 2018
2018 -> Міністерство освіти І науки україни миколаївський національний університет
2018 -> Тема дослідження традиційної культури та народної творчості українців етнологами київської
2018 -> Робоча програма навчальної дисципліни теорія міжнародних відносин та геополітика частина І окр
2018 -> Програма навчальної дисципліни Політична історія україни Ступінь бакалавра
2018 -> Музеєзнавство академічна характеристика дисципліни


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка