Міністерство освіти І науки україни полтавський державний педагогічний університет імені В. Г. Короленка



Сторінка10/16
Дата конвертації23.10.2016
Розмір3.1 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   16

Висновки.

  1. Витоки професійного вітчизняного спорту знаходяться в середині ХГХ століття, коли починають формуватися капіталістичні відносини і прокидається інтерес до різних аспектів фізичної культури, а до початку XX ст. професійний спорт займає міцне положення в системі суспільних цінностей.

  2. Після 1917 р. професійний спорт поступово втрачає свої позиції, хоча ще декілька десятиріч в окремих видах спостерігалися елементи професійного спорту (важка атлетика, боротьба, бокс, кінний спорт).

3. Не дивлячись на офіційне ігнорування професійного спорту протягом декількох десятиріч, в кінці 1980-х pp. сформувалися передумови для його визнання. Головна причина - об'єктивні закономірності розвитку спорту та рішення МОК (1986 р.) про допуск на Олімпійські ігри професіоналів.

  1. Основними тенденціями становлення професійного спорту в першій половині 1990-х pp. були: адаптація українського спорту до світового професійного спорту; його американізація та криміналізація.

  2. Історично склалися дві основні моделі розвитку професійного спорту: американська і європейська. Порівняльний аналіз професійного спорту в США, Європі і Україні свідчить про серйозні відмінності в організації професійного спорту як в цих регіонах. Процес розвитку спорту в Україні більшою мірою тяжіє до європейської моделі.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.Гуськов СИ. Организационные и социально-экономические основи развития профессионального спорта в США на современном этапе //Автореферат дис. ... докт. пед. наук. - К., 1992. - 45 с.

2.Гуськов СИ. Государство и спорт. -М., 1996. - 176 с.

З.Починкин, А.В. Становление и развитие профессионального коммерческого спорта в России / А.В. Починкин. - М.: Советский спорт, 2006. - 216 с. 4.Профессиональный спорт: Учебник / Под общей ред. СИ.Гуськова, В.Н.Платонова. - К.: Олимпийская литература, 2000. - 392 с.

5.3айдія М. Основні тенденції комерціалізації сучасного олімпійського спорту: Автореферат дис. ... канд. наук з фіз.. вих. і спорту. - К., 1999. - 16 с

6. htty://sportcom.ru/sport/


Кречетов О.С. (Полтава)
РОЗВИТОК ПЛАВАННЯ ЯК ОЛІМПІЙСЬКОГО ВИДУ СПОРТУ
Історичний аналіз свідчить, що плавання розвивалося як прикладний вид спорту і лише наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. стає окремим видом спорту.

У середині ХVII ст. в українському війську було започатковано навчання плаванню. Згодом за ініціативою Петра І його було включено до змісту підготовки офіцерів армії та флоту. У ХVIIІ ст. у Російській імперії утверджується думка щодо важливості й необхідності плавання як гігієнічної вправи та прикладної навички. Так, за спогадами сучасників О.Суворова, видатний полководець особисто навчав солдат плавати й переправлятися через річки. Вітчизняне спортивне плавання бере свій початок із військових навчальних закладів (Морський кадетський корпус, Головне артилерійське училище), де вже наприкінці ХVIIІ ст. здійснювалося організоване навчання плаванню кваліфікованими викладачами.

Перша школа плавання була заснована у Санкт-Петербурзі (1834 р.) викладачем гімнастики Паулі. Існують згадки, що серед відвідувачів цієї школи був видатний поет О. Пушкін. Наприкінці XIX ст. розпочалося будівництво закритих басейнів для плавання. У 1891 р. відкривається басейн у Москві при Центральних банях, згодом зводяться басейни при військових навчальних закладах (І-й і ІІ-й Петербурзькі кадетські корпуси, Пажеський корпус, Київський кадетський корпус). Утім, це були малогабаритні басейни (довжиною від 10 до 16 м), придатні лише для початкового навчання плаванню.

Одним із перших в історії розвитку вітчизняної педагогічної думки важливе значення плавання як засобу фізичного виховання молодого покоління обґрунтував О. Духнович. (1803-1865 рр.). У своїй праці «Народая педагогия в пользу училищ и учителей сельских» (1857 р.) педагог розглядав фізичне виховання у нерозривному взаємозв’язку з розумовим і моральним розвитком дитини, розцінюючи його як запоруку успішного зміцнення інтелектуальних сил дитини, як необхідну умову гармонійного розвитку особистості. Педагог давав багато цінних порад щодо фізичного виховання дітей від їх народження до вступу до школи. У зв’язку з цим він рекомендував чітку систему вправ, у якій важливе місце замали плавання й ігри на воді. О. Духнович зазначав, що вони стимулюють не лише фізичне удосконалення, а й сприяють розвитку розумових здібностей, формуванню позитивних рис характеру, вольових якостей особистості. Педагог переконував, що вирішальна роль в організації фізичного виховання належить учителеві. Виходячи з такої позиції, він наголошував на обов’язковому врахуванні вікових особливостей дітей та індивідуальному підході до них, правильному дозуванні фізичного навантаження для різних вікових груп [2, с. 83].

Тож, суспільне визнання плавання здобуло наприкінці ХІХ ст. У 1890 р. відбулася першість Європи, пізніше, у 1894 р. змагання з плавання були включені до програми сучасних олімпійських ігор, що позитивно вплинуло на розвиток усіх видів спортивного плавання [1].

Становлення кращих вітчизняних традицій відбувалося у Шувалівській школі. Вона була заснована у 1908 р. за ініціативою В. Пєскова на Суздальському озері на околиці Петербурга у містечку Шувалові. У різні періоди кількість відвідувачів коливалася від 300 до 400 чоловік. Переважно це були учні середніх і вищих навчальних закладів, які разом із батьками (службовцями та дрібними підприємцями) виїздили улітку за місто на відпочинок до Шувалова.

У цій школі здійснювалося навчання всім існуючим на той час спортивним способам плавання. Проводилися також різноманітні свята й виховні заходи, організовувалися змагання з плавання, стрибків у воду, водного полу, відбувалися випробування на звання магістра й кандидата плавання. Складання такого випробування передбачало виконання 12 вправ: 1) пропливти 3000 м; 2) пропливти на спині 1500 м; 3) пропливти способом брас у взутті та одязі 1500 м; 4) пропливти на спині лише за допомогою рук 450 м; 5) пропливти лише за допомогою ніг 450 м; 6) пропливти 30 м на спині, ноги брас, із вагою 2 кг; 7) занурювання під водою 30 м; 8) занурювання на глибину 4-5 м із завданням дістати зі дна камінь (5 разів підряд із перервою 2-3 сек.); 9) роздягання у воді (взуття та одяг); 10) комбіноване плавання 75м (імітація врятування потопаючого); 11) надання першої допомоги потопаючому; 12) стрибки у воду із семиметрової вишки [3]. Отже, спортивна робота й вихована діяльність характеризувалася високим рівнем спортивної та методичної підготовки. Шуваловська школа мала значний уплив на становлення й розвиток плавання у Російській імперії, а отже й в Україні.

У 1912 р. у Москві було засновано «Московське товариство любителів плавання», яке проводило заняття у закритих басейнах не лише влітку, але й зимою. До початку Першої світової війни (1914 р.) плавання починає культивуватися також в Україні, зокрема, у Києві, Харкові, Маріуполі, Севастополі, Феодосії, Миколаїві. У цей час тренування відбувалися на відкритій воді, результати спортсменів були не високими. Тому, виступаючи на V Олімпійських іграх у Стокгольмі (1912 р.), наші плавці не мали великого успіху [4].

Перші в історії спорту вітчизняні змагання з плавання були організовані на всеросійській олімпіаді у Києві (1913 р.). У них брали участь 60 спортсменів. Представники Шуваловської школи виграли усі призові місця, однак їх результати значно відрізнялися від досягнень кращих спортсменів світу. Друга вітчизняна олімпіада, до програми якої входило й плавання, відбулася у Ризі (1914 р.). На змагання зібралося біля 70 плавців з Києва, Харкова, Москви, Петербурга та інших міст. Утім унаслідок непідготовленості бази всі іногородні спортсмени відмовилися від участі у першості країни. Тож спортивні результати і на цій олімпіаді були невисокими.

У 1922 р. було засновано товариство «Дельфін», яке стало продовжувачем традицій Шуваловської школи, а згодом і своєрідним центром спортивного плавання у країні. У 20 рр. ХХ ст. під керівництвом профспілкових організацій починається активна навчально-спортивна робота з плавання. Так, наприклад, з 1921 р. проводилися щорічні великі змагання у Москві. Засновані у Москві й Петрограді інститути фізичної культури почали готувати викладачів і тренерів з плавання.

У 1928 р. відбулася Всесоюзна спартакіада, яка у значній мірі спряла розвитку плавання як олімпійського виду спорту. Упродовж 1926-1929 рр. вітчизняні спортсмени брали активні участь у міжнародних змаганнях із плавання. У цей період закладався міцний фундамент розвитку масового плавання в країні.

На жаль, його активне становлення було загальмоване подіями 1941-1945 рр. У часи війни здійснювалася величезна робота у сфері військово-фізичної підготовки. Лише у 1943 р. навичкам плавання було навчено біля 500 тис. чоловік. У бойових операціях на морі, при висадці десанту й переправі через річки уміння плавати й триматися на воді в обмундируванні та зі зброєю було передумовою безпеки й запорукою успіху. В 1948 р. завдяки роботі фізкультурних організацій був досягнутий довоєнний рівень кількості людей, що займалися плавальним спортом у країні.

Важливою подією в історії розвитку вітчизняного спортивного плавання стало набуття нашою країною членства у Міжнародній федерації плавання (1947 р.), оскільки це сприяло встановленню тісних зв’язків із плавцями та тренерами зарубіжних держав.

Протягом післявоєнних років (до 1951-1952 рр.) вітчизняні плавці не досягали результатів своїх попередників. Рекорди СРСР оновлювалися досить рідко. Це було зумовлено такими причинами: по-перше, рекордсменами ставали, як правило, плавці відомі ще у 1940-1941 рр., по-друге, прогресивні зрушення були помітні здебільшого у плаванні на боку.

На XV Олімпійських іграх у Гельсінкі (1952 р.) наші спортсмени виступили слабо. Доцільно зазначити, що лише киянка М. Гавриш зайняла у фіналі на 200 м брасом 6-е місце із результатом 2.58.09. Вона й принесла країні єдине залікове очко, що у загальному заліку становило 15 місце. Це пояснювалося об’єктивною причиною. У команді відбувалася зміна поколінь: С. Бойченко, Л. Мєшков, В. Ушаков та інші видатні спортсмени завершили свої виступи, а молоді плавці ще не досягли вершин спортивної майстерності й не мали досвіду участі у міжнародних змаганнях. У 1954 р. вітчизняні спортсмени вперше виступали на чемпіонаті Європи. У зв’язку з тим, що рівень розвитку спортивного плавання серед жінок у той час був значно нижчим, то змагалися лише чоловіки. На XVІ Олімпіаді у Мельбурні (1956 р.) 5 наших плавців стали бронзовими чемпіонами, а країна здобула загальне 7 місце.

Значних успіхів на міжнародній арені вітчизняне спортивне плавання досягло у 60-х рр. ХХ ст. Так, виступаючи на XVIII Олімпійських іграх у Токіо (1964 р.), севастопольська школярка Г. Прозуменщикова стала олімпійською чемпіонкою у плаванні на 200 м брасом. У 1966-1968 рр. вітчизняні спортсмени просунулися на 1-е місце у Європі, а також 3-е у світі (після США й Австралії). На ХI європейському чемпіонаті в Утрехті (1966 р.) вони завоювали чоловічий і жіночий командні Кубки, отримавши при цьому 8 золотих, 7 срібних і 4 бронзових медалі. Перемоги на європейському рівні були підкріплені міжнародними здобутками. Так, на XIX Олімпіаді в Мехіко (1968 р.) вітчизняні плавці, чоловіки й жінки, обійняли 3-е місце у світі, а чоловіки здобули 2-е місце, поступившись представникам США.

Узагалі, упродовж 1947-1975 р. наші спортсмени 41 раз оновлювали світові рекорди і 128 разів – рекорди Європи; завоювали 1 золоту, 13 срібних і 26 бронзових нагороди. На XXI Олімпійських іграх у Монреалі (1976 р.) на дистанції 200 м брасом М. Кошевою був встановлений світовий рекорд − 2.33.35. М Юрченія і Л. Русанова посіли призові місця.

У Москві на XXII Олімпіаді (1980 р.) В. Сальников уперше в історії спортивного плавання подолав дистанцію 1500 м вільним стилем з результатом 14.58.27. Згодом, у Сеулі (1988 р.) золоті медалі нашій команді принесли І. Полянський (200 м на спині − 1.59.37) та знову В. Сальников (1500 м вільним стилем − 15.00.40).

Збірна команда України з плавання була першою в історії спортивною командою, яка ще до встановлення української державності виступала як окрема команда під національним прапором на офіційних міжнародних змаганнях − Кубку світу в Монреалі (30 листопада − 1 грудня 1991 р.). У серпні 1992 р. під час Олімпійських ігор в Барселоні, Федерація плавання України була визнана Міжнародною (FINA) та Європейською (LEN) федераціями плавання.

Література:


  1. Волошин А. Час олімпійських стартів. – К.: Здоров’я. – 1997. – 176 с.

  2. Персоналії в історії національної педагогіки. 22 видатних українських педагоги: Підручник / Під заг. ред. А.М. Бойко. – К.: ВД «Професіонал», 2004. – 576 с.

  3. www.farmwest.dp.ua.

  4. www.lenweb.org.



Пивовар Н. М., Кривошапка И. В. (Полтава)
БЕЗ ИДЕАЛА НЕТ НИ УЧИТЕЛЯ, НИ ОЛИМПИЙСКОГО ЧЕМПИОНА
В процессе своего развития человек постоянно ориентируется на реальные образцы, в которых воплощаются усвоенный ним конкретный опыт. Психолог Л.И. Божович считает, что идеал (образец) выступает эмоционально окрашенной целью, к которой сознательно или бессознательно человек стремится. Таким образом, задача преподавателя заключается в том, чтобы соподчинить достижению воспитательных целей как можно больше положительных примеров. Одним из способов формирования идеалов учителей физического воспитания есть изучение биографии ученых, которые, как правило, слабо освещаются в учебниках, например, П.Ф. Лесгафта, педагога, врача, анатома, основоположника научной системы физического образования и врачебно-педагогического контроля в физической культуре.

Петр Францевич Лесгафт, родился 8 сентября 1837 г. в Петербурге в семье обрусевших немцев из Латвии. Отец весьма сурово относился к мальчику и настойчиво приучал к труду, с малых лет заставляя его носить дрова, убирать во дворе, словом, готовил своего наследника к жизни в обществе, что наложило неизгладимый отпечаток на всю его последующую жизнь. Уважение к труду, нетерпимость к лени и неправде, принципиальность и бескорыстие, заложенные с детства, впоследствии стали неотъемлемыми чертами характера Петра Францевича. А свои первые медицинские познания, вполне возможно, он получил от матери, поскольку Генриетта Адамовна была повивальной бабкой и время от времени оказывала акушерскую помощь роженицам.

В январе 1848 г. после получения домашнего первоначального образования юный Петр был определен в «большую приму» (первый класс) народного училища «Петрешуле». Однако спустя три года, отец решил прервать его обучение и отдал четырнадцатилетнего сына в ученики к знакомому аптекарю. Постепенно однообразная работа стала невыносимой для живой и деятельной натуры Петра. Не выдержав и года, он сбежал из аптеки. Тогда старший брат Петра Александр подготовил юношу к старшим классам гимназии, и осенью 1852 г. он поступил в мужское отделение петербургского училища «Анненшуле» при лютеранской церкви Святой Анны, которое закончил в 1854 г.

Кратковременное пребывание в учениках аптекаря все же пробудило в Петре интерес к медицине и химии. Поэтому он подает документы Петербургскую медико-хирургическую академию, в которую был зачислен в 1856 г. Во время учебы Петра Лесгафта кафедры и клиники академии возглавляли такие знатоки своего предмета, как Я.А. Чистович, Н.Ф. Здекауер, Т.С. Иллинский, А.Я. Крассовский, В.Е. Экк, П.П. Заболоцкий-Десятовский, И.М. Балинский. В конце третьего курса Петр неожиданно увлекся анатомией и отдался ей со всей страстью, питавшей его профессиональные интересы до последних дней жизни. На формирование характера и взглядов студента Лесгафта существенное влияние оказали многие профессора академии, но главную роль в становлении его как анатома-исследователя и ученого, несомненно, сыграл профессор Венцеслав Леопольдович Грубер. Это был исключительно трудолюбивый, искусный в препарировании, блестяще знающий анатомию человек. Фанатично преданный анатомии, Грубер целые дни проводил в своем «царстве мертвых» – препараторской, отыскивая в тканях трупов все новые и новые аномалии, в открытии и описании которых ему не было равных в Европе.

Он был первым, кто открыл для женщин, интересующихся наукой, двери анатомического зала. По примеру своего учителя вскоре после окончания академии то же самое сделал и Лесгафт – убежденный поборник женского медицинского образования. Многие черты Грубера казались Лесгафту идеальными, совершенно необходимыми для человека науки. Он терпеливо воспитывал в себе груберовскую увлеченность делом, неутомимость в работе, принципиальность, научную честность, чувство долга и справедливости, а главное – независимость суждений и сознание значения собственной личности. Студент Лесгафт довольно быстро стал одним из самых любимых учеников Грубера. Теперь в медицинских кругах его называли «поэтом анатомии», а его учителя, профессора В.Л. Грубера, – «Пименом русской анатомической школы». Благодаря постоянной анатомической практике, Петр Францевич хорошо освоил и методику бальзамирования. В 1860 г. за успешно выполненное бальзамирование тела императрицы Александры Федоровны и студенту 5-го курса Петру Лесгафту была вручена щедрая награда – 300 рублей. Деньги эти пришлись очень кстати, так как, поступив в академию, Петр ушел из родного дома, снимал комнату недалеко от зданий клиник и зарабатывал на жизнь лишь случайными уроками. В течение всех лет учебы его постоянной спутницей была строжайшая экономия…

10 июня 1861 г. конференция Медико-хирургической академии после экзамена признала П.Ф. Лесгафта достойным степени лекаря и звания уездного врача. 18 июня состоялось торжественное вручение молодому врачу диплома об окончании им академии с серебряной медалью.

Руководство академии решило оставить способного выпускника в академии, но так как свободных вакансий на кафедрах вуза было мало и место надо было ждать. Тогда профессор В.А. Грубер предложил молодому врачу остаться в академии частным образом – ассистентом и прозектором. Однако незавидное материальное положение вынуждало Лесгафта подрабатывать репетиторством, читать лекции по анатомии и химии в Военно-фельдшерской школе при академии, вести практические занятия со студентами второго курса и заниматься с группой женщин-вольнослушательниц. В 1866 г. П.Ф. Лесгафт получил оплачиваемое место ординатора 2-го военно-сухопутного госпиталя академии, где спустя 2 года, в мае 1868 г., ему без публичной защиты диссертации была присуждена степень доктора хирургии. Петр Францевич Лесгафт стал инициатором системного подхода в анатомической науке.

П.Ф. Лесгафт решительно порвал с описательной анатомией и установил тесную взаимосвязь между строением и функциями органов. Он стал основоположником функционального направления анатомии, согласно которому форма непрерывно изменяется под влиянием функций и условий питания, следовательно, совершенная форма здорового организма находится в прямой зависимости от активного воздействия на него упражнений, разработанных на научной основе. Таким образом, П.Ф. Лесгафт впервые проложил мост между анатомией, физическим воспитанием и образованием людей.

11 сентября 1868 г. девятью голосами против одного ученый совет Казанского университета избрал П.Ф. Лесгафта экстраординарным профессором. В Казанском университете ученый быстро завоевал симпатии студентов и передовой профессуры. Блестящее чтение лекций и образцовая организация практических занятий сделали его любимцем студенчества. На лекциях П.Ф. Лесгафт нередко в занимательной форме предлагал студентам мысленно совершать вместе с ним путешествия по улицам города с целью наблюдения анатомических типов людей для выяснения их условий жизни, накладывающих печать на нервную систему и телосложение. В противовес механической зубрежке, характерной для системы «педагогического классицизма», П.Ф. Лесгафт всегда добивался от учеников сознательных действий, требовал, чтобы они постоянно мыслили, сравнивали и анализировали, активно овладевали методами познания действительности, а не высказывали заученные догмы. Он ценил у студентов свободу суждений, призывал их к самовоспитанию, самостоятельности. Со свойственной ему прямотой Петр Францевич не раз повторял, что каждый человек должен быть самим собой, что нельзя допускать, чтобы его постоянно водили за руку, необходимо самостоятельно добиваться знаний. Не случайно в одной из своих статей он писал: «Смысл жизни – труд, работа не для себя, а для других; только эта работа человека, совершаясь целыми поколениями, ведет к бесконечному совершенствованию человеческой личности». Бурный поток свежих идей и новаций молодого ученого освежил медицинскую жизнь Казани первых пореформенных лет. Работая в Казанском университете, профессор Лесгафт вначале привлекал студентов старших курсов для помощи в приготовлении учебных препаратов и проведении практических занятий. Но в сентябре 1870 г. совершил неординарный поступок – добился официального прикрепления к кафедре ученицы повивального класса Евгении Мужсковой. Так, впервые в России женщина надела прозекторский фартук и встала рядом с мужчинами. Он был учредителем Общества естествоиспытателей при Казанском университете. Антропологический музей Казани, идея создания которого принадлежала Петру Францевичу, благодаря его же стараниям стал быстро пополняться ценными экспонатами. Он же, увлекшись в то время антропологией, изучал варианты строения черепа, особенности роста и формирования его у лиц разного возраста и пола. Выезжая летом за границу – в Австрию, Германию, Францию – он посещал анатомические музеи и подробно знакомился с коллекцией черепов.

Казалось бы, Казань станет долговременным пристанищем для Петра Францевича. Но ему не суждено было задержаться здесь надолго. Толчком к неожиданному повороту его жизненной стези послужила публикация сенсационной статьи в № 202 газеты «Санкт-Петербургские ведомости» за 1871 г. под заголовком «Что творится в Казанском университете», в которой П.Ф. Лесгафт подверг резкой критике произвол, чинимый частью профессуры и администрацией университета. «Дело Лесгафта», имевшее широкий резонанс среди научной общественности России, было вызвано вопиющим нарушением порядка проведения экзаменов по патологической анатомии, принимаемых у студентов профессором А.К. Петровым. При разборе дела в совете университета выяснилось, что экзамены были проведены с нарушением требований, то есть без препарирования трупа. По решению царя Александра II, профессор Лесгафт был уволен из университета без права заниматься педагогической деятельностью. Действия властей вызвали возмущение преподавателей и студентов медицинского факультета. Из солидарности вместе с Петром Францевичем Казанский университет покинули Н.А. Головкинский, А.И. Голубев, А.Я. Данилевский, П.И. Левитский, В.В. Марковников, В.В. Имшенецкий, А.И. Якоби и другие профессора.

24 октября 1871 г., оставив жену и сына в Казани, П.Ф. Лесгафт выехал в Петербург. После указа царя П.Ф. Лесгафта никто не брал на работу.

Наконец, 27 апреля 1872 г. он был определен сверхштатным младшим чиновником при Медицинском департаменте и летом того же года направлен на борьбу с холерой, вначале в Киевскую, а затем в Могилевскую губернии. Лесгафт успешно справился с порученным ему делом :сумел быстро выявить и изолировать заболевших, убедил жителей деревни соблюдать правила гигиены.

В сентябре 1872 г. Лесгафт начинает работать в качестве консультанта в гимнастическом заведении А.Г. Берглинда, где он мог на практике осуществлять те принципы и представления, которые впоследствии составляли научно- теоретические основы его рациональной гимнастики. «Только знание потребностей и возможностей человеческого организма, – убеждал он, – только научный подход к проведению любого вида гимнастики могут сделать ее веским орудием в совершенствовании человека, как физическом, так нравственном.

В 1893 г. ученик П.Ф. Лесгафта, сын сибирского золотопромышленника И. М. Сибиряков подарил своему учителю большой дом в центре города и 200 тысяч рублей на создание самостоятельного научного центра. В кратчайшие сроки на эти средства была оборудована биологическая лаборатория, помещения, кабинеты, клиники, операционные и богатейшие музеи которой стали реальной базой для работы высшего учебного заведения по физическому воспитанию, за открытие которого активно боролось Общество содействия физическому развитию, также возглавляемое П.Ф. Лесгафтом. Разрешение на открытие Временных курсов для приготовления руководительниц физического воспитания и игр было получено в 1896 г. Именно эта дата стала годом отсчета со дня основания института, а в дальнейшем Академии физической культуры им. П.Ф. Лесгафта. 1896 г. вошел в историю и потому, что в столице Греции Афинах в этом году были проведены первые Летние Олимпийские игры современности. Тем самым волею судьбы в одном году свершилось два важных события, которые в дальнейшем будут взаимодействовать. С 1897 г. Курсы Лесгафта стали называться "Курсы воспитательниц и руководительниц физического образования". Оглядываясь назад, мы теперь вправе сказать, что в 1893 г. В России начал функционировать первый научно-исследовательский институт по физическому образованию, тоже скромно называвший себя Курсами П.Ф. Лесгафта. В учебном плане, рассчитанном на трехлетний срок обучения, было свыше 20 предметов: математика, механика, физика, химия, анатомия, физиология, эмбриология, биология, ботаника, зоология, гигиена, психология, педагогика, история педагогики, общая история, теория движений, история физического воспитания, черчения, ручной труд, фребелевские занятия, физические упражнения и игры, педагогическая практика. Кроме того факультативно читались лекции по философии, литературе и др. Соотношение учебных часов было следующим:

биологические науки – 35%, педагогические – 20, математические – 20, практические занятия физическими упражнениями – 25%. Педагогическая практика и экскурсии в учебный план не входили, но были обязательными. Курсы обеспечивали слушательниц хорошо разработанными программами по каждому предмету, учебными пособиями и учебниками.

Широта образования, незаурядные преподаватели, соединение учебного процесса с разнообразной практической деятельностью и научными исследованиями обусловили быстрый рост числа желающих заниматься на курсах П.Ф. Лесгафта, а спрос на их выпускников опережал предложение. Так, если в 1896 г. приступили к занятиям лишь 106 человек, то спустя 10 лет количество слушателей увеличилось в 11 раз.

За весь период своего существования Курсы подготовили около 2 тыс. квалифицированных преподавателей физического образования. Их воспитанники работали в 165 городах России. Более чем в 400 гимназиях проводилась гимнастика по системе П.Ф. Лесгафта, не считая некоторых учительских семинарий и ряда средних и высших учебных заведений. Немало выпускников стали работниками науки. Среди них академик О.Б. Лепешинская, доктора наук А.А. Красуская, И.Д. Стрельников, Л.И. Чулицкая, профессор Г.Г. Шахвердов и другие. Впоследствии ученики Курсов сыграли заметную роль и в становлении московского Центрального института физической культуры. В частности, выдающийся специалист в области физического воспитания детей М.М. Контарович, а профессор В.В. Гориневский возглавил научную деятельность института в целом.

После Великой Октябрьской революции летом 1919 г., правительство нашло возможным на базе одного из факультетов Курсов П.Ф. Лесгафта создать первый в стране Государственный институт физического образования (ГИФО). Вначале он находился в ведении городского отдела народного образования, затем был подчинен непосредственно Москве.

Прошли годы, десятилетия, и институт, преобразованный в академию, продолжает достойно вносить свою лепту в дело подготовки высококвалифицированных специалистов в сфере физической культуры и спорта.

Трижды были удостоены звания Олимпийских чемпионов лесгафтовцы: Л. Пинаева (гребля, байдарка), В. Шилков (конькобежец), Л. Козырева (лыжница), В. Жданович (фехтование), Т. Казанкина (легкая атлетика), В. Сальников (плавание), А. Дитятин (гимнастика). Важно отметить, что подавляющую часть чемпионов и призеров олимпийских игр, мира и Европы подготовили тренеры - выпускники академии физической культуры им. П.Ф. Лесгафта, ныне заслуженные тренеры СССР и РСФСР, фамилии которых сейчас известны всему спортивному миру. Это Малышев, И.Кошкин, А. Ермовский, А. Кузнецов, А. Баженов, В. Шапошников, Г. Никифоров, Т. Москвина, А. Мишин, Б. Бречко и мн. др.

Таким образом, преподавателям, работающим с будущими учителями физического воспитания, необходимо за тем или другим явлением, законом, открытием увидеть личность ученого, показать его жизнь и деятельность как образец для наследования. Знакомство и изучение биографии П.Ф. Лесгафта тому пример.


Курилех В. В. (Полтава)


Каталог: doc
doc -> Вимоги до оформлення реферату до вступного іспиту в аспірантуру
doc -> Вимоги до оформлення реферату до вступного іспиту в аспірантуру у рефераті мають бути висвітлені найважливіші питання, пов’язані з темою дисертаційної роботи вступника до аспірантури. Назва роботи має
doc -> Основні вимоги до реферату
doc -> Уточнення щодо оформлення документів та питання, які вступники до аспірантури задають найчастіше
doc -> Відділ аспірантури та докторантури Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини
doc -> Правила прийому на навчання до аспірантури Харківського національного університету мистецтв імені І. П. Котляревського
doc -> Положення про аспірантуру Харківського національного університету мистецтв імені І. П. Котляревського І загальні положення
doc -> Київський національний університет імені Тараса Шевченка
doc -> Програма вступного іспиту до аспірантури зі спеціальності 22. 00. 03 соціальні структури та соціальні відносини Затверджено


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   16




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка