Міністерство освіти І науки україни полтавський державний педагогічний університет імені В. Г. Короленка



Сторінка13/16
Дата конвертації23.10.2016
Розмір3.1 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

Використана література

1. Золоті сторінки спорту України / За ред. І.Н.Федоренка – К.: Олімпійська література, 200-. – 192 с.

2. Куц Л. Всеобщая история физической культуры и спорта. – М.: Радуга, 1982. – 399 с.

3. Маляренко І.В. Фізична культура як частина загальної культури людства. // Печатное слово. №3, 2005. – С. 3 c,98 – 102c.

4. Платонов В.Н., Гуськов С.М. Олімпійський спорт: В 2-х т. – К.: Олимпийская литература, 1994. кн.1 – 496 с., кн. 2 – 480 с.

5. Профессиональный спорт / Под общ. ред. С.И.Гуськова, В.Н.Платонова, - К: Олімпійська література, 2000. – 391 с.



Пуховська А.В., Борисова О.К. (Полтава)

РОЗВИТОК ОЛІМПІЙСЬКОГО РУХУ.

УКРАЇНСЬКІ ЗДОБУТКИ
Рівно 110 років тому у столиці Греції – Афінах відбулися перші Олімпійські ігри сучасності.

Неймовірний ентузіазм французького барона П`єра де Кубертена відродив стародавні змагання, які беруть свій початок ще з 776-го року до нашої ери. Нині олімпійський рух є потужним чинником розвитку сучасного спорту.

На самому початку Олімпіада ще не мала такої популярності. На першій афінській Олімпіаді виступали лише 245 спортсменів із 14 країн світу. Атлети змагалися у 9 видах спорту: греко-римській боротьбі, велосипедному спорті, гімнастиці, легкій і важкій атлетиці, плаванні, стрільбі, тенісі та фехтуванні.

Серед учасників першої олімпіади не було представників України. Кілька атлетів із Одеси намагалися потрапити на ці змагання, однак грошей у них вистачило доїхати лише до Стамбулу, тодішнього Константинополя.

Минуло 109 років: зараз олімпійці є гордістю нації, і спортивні держави вкладають небачені суми у розвиток олімпійського руху.

Олімпіада пройшла два етапи розвитку. Більшу частину 20 сторіччя Олімпійські ігри прогресували завдяки політизації. Лідери могутніх держав-агресорів розглядала ці змагання як стратегічний плацдарм.

Започаткувала цей етап гітлерівська Німеччина, а потім гідними послідовниками стали Сполучені Штати та Радянський Союз.

Саме за радянських часів українські атлети продемонстрували найкращі результати, здивувавши увесь спортивний люд. Вітчизняний спринтер Валерій Борзов у Мюнхені 1972-го року зламав усі існуючи стереотипи, вперше в історії Олімпійських ігор здолавши темношкірих атлетів на 100-метрівці.

У Мюнхені Борзов став дворазовим олімпійським чемпіоном, здобувши перемогу і на двохсотметрівці.

Україна ще мала чималі здобутки на олімпіадах у складі Радянського Союзу та і у роки незалежності, коли розпочався вже другий етап розвитку олімпійського руху - комерціалізація.

Першу золоту нагороду для незалежної держави виборола Оксана Баюл на Зимових Олімпійських іграх у Ліллехаммері 1994 року. А вже на першій літній для самостійної України Олімпіаді в Атланті вітчизняні спортсмени здобули аж 23 медалі, 9 з яких найвищого ґатунку. Через 108 років Олімпійські ігри повернулися на історичну батьківщину - до Афін, де українці знову не пасли задніх. У нашій скарбничці опинилося знову ж таки 23 медалі, і знову 9 з них були золотими.

Валерій Гончаров, олімпійський чемпіон зі спортивної гімнастики: «Олимпиада – это вещь настолько непредсказуемая, и как показывает практика, иногда такие моменты – умопомрачительные. Бывают люди, которые железно, допустим, должны были иметь медаль – они вообще ничего не завоевывают. Исход может быть любой и конечно выигрыш медали, особенно золотой».

З кожним роком Олімпійські ігри набувають розмаху. Навіть не всі заможні країни мають змогу провести у себе цей спортивний форум через величезну кількість учасників. Та одного разу олімпійський вогонь побував в Україні, а колись, у майбутньому головні спортивні змагання планети, можливо, пройдуть і у нашій державі.

Історія олімпійського руху в Україні розпочалася в 1952 році, коли спортсмени України у складі збірної команди Радянського Союзу вперше прийняли участь в Іграх XV Олімпіади в Хельсінкі.

З 1952 по 1990 роки олімпійський рух в Україні розвивався та зміцнював свою позицію в житті країни. Українські атлети складали щонайменше 25% кожної олімпійської команди СРСР. Під час Ігор ХХІІ Олімпіади 1980 року деякі матчі футбольного турніру з великим успіхом проводилися в Києві.

22 грудня 1990 року І Генеральна асамблея засновників прийняла рішення створити Національний олімпійський комітет України і ця дата є офіційною датою його створення. У вересні 1993 року НОК України був остаточно визнаний Міжнародним олімпійським комітетом.

НОК України діє у відповідності до положень Олімпійської хартії, Конституції України та чинного законодавства України і свого Статуту.

Основні завдання НОК України - організація підготовки та участі спортсменів в Олімпійських іграх, розширення міжнародного співробітництва, популяризація масового спорту і здорового образу життя, фізичне і духовне збагачення людей. З цією метою НОК України співпрацює з державними, громадськими та іншими організаціями. На засадах незалежності та доброї волі Національний олімпійський комітет України об'єднує більше 50 федерації з видів спорту. Він також має 24 відділення у всіх областях та по одному відділенню в Автономній республіці Крим, містах Києві і Севастополі. Колективними членами НОК України є більше 80 організацій.

Першим президентом НОК України був обраний олімпійський чемпіон Валерій Пилипович Борзов (Ігри ХХ Олімпіади в Мюнхені, легка атлетика 100 м та 200 м). У 1994 році В.П.Борзов був обраний членом Міжнародного олімпійського комітету в Україні та перевибраний президентом НОК в грудні цього ж року.

10 грудня 1998 року ІХ Генеральна асамблея НОК України обрала президентом Івана Никифоровича Федоренка.

Вперше НОК України представляв самостійну національну команду на Іграх XVII Олімпіади в Лілехамері, де українські атлети завоювали 1 золоту і 1 бронзову медалі і посіли 13 місце в неофіційному командному заліку. На іграх ХХVI Олімпіади в Атланті національна команда України завоювала 9 золотих, 2 срібні і 12 бронзових медалей, посівши 9 загальнокомандне місце. На XVIIІ Олімпійських зимових іграх в Нагано завойовано 1 срібну медаль.

Всього 959 атлетів України приймали участь в Олімпійських іграх. Ними завойовано 207 золотих, 134 срібних і 139 бронзових медалей.

НОК України брав участь в 4 зимових (1993 - 1999 роки) та 3 літніх (1993 - 1997 роки) Європейських юнацьких олімпійських днях. Учасники завоювали всього 60 медалей (зимові дні: 4 срібних та 1 бронзова медаль, літні дні: 19 золотих, 15 срібних та 21 бронзова медаль).

НОК України має угоди з відомими у світі фірмами "Adidas", "Coca-Cola", "Samsung", оператором мобільного зв'язку "UMC", українською правничою фірмою "Юріс", яка надає постійну юридичну допомогу в діяльності організації. Офіційним Інтернет-провайдером НОК є компанія "Relcom-Ukraine".

В 1995 році НОК україни почав випускати свій офіційний (квартальний) журнал, який виходить кожних три місяці, під назвою "Олімпійська арена", а з 1997 року видає щомісячний бюлетень "Олімпійські новини від НОК України".

НОК України має широкі зв'язки з НОКами сусідніх країн та олімпійськими організаціями. 16 представників НОК України є членами різних міжнародних організацій і об'єднань.

Тісні зв'язки НОК України має з українськими спортивними осередками за кордоном. Комітети друзів НОК України були створені і працюють зараз у США, Канаді, Австралії.

20 грудня 2002 року відбулась XIV звітно-виборна Генеральна асамблея НОК Україна, яка обрала новий склад керівництва на 2002-2006 роки. Президентом НОК абсолютною більшістю голосів був обраний Віктор Янукович - Прем'єр-міністр України, Голова Організаційного Комітету по підготовці та участі спортсменів України в Олімпійських і Паралімпійських іграх, Всесвітніх іграх глухих та Всесвітніх Універсіадах. Першим віце-президентом обрано Івана Федоренка, віце-президентами - Анатолія Писаренка та Миколу Костенка. На посаду генерального секретаря був переобраний Володимир Геращенко.

Генеральна асамблея затвердила склад членів НОК нового скликання (139 членів), обрала склад Виконавчого комітету (23 члени) та склад ревізійної комісії (3 члени).

Література:

1. Кукушкин В.В. Все о спорте т.3, Москва, 1978, стр.107 - 113

2. Максаковский В.П. Западная Европа, изд - во Мысль, стр. 138 - 139

3. Павлов С.П. Олимпийская энциклопедия, Москва, 1980 г.

4. Энциклопедический словарь юного спортсмена, Москва, 1979г. стр. 275, 284


Руденко Н. І., Хілінська Т. В. (Полтава)
ПРО ЗДОРОВ’ЯЗБЕРЕЖЕННЯ ТА ФІЗИЧНЕ ВИХОВАННЯ МОЛОДІ

У ДОСВІДІ А.С. МАКАРЕНКА
Зрозуміло, що здоров’я залежить від багатьох факторів і, перш за все, від способу життя. Заняття ж фізичною культурою та спортом – важлива складова його, яка орієнтує особистість на здоров’язбереження, посилює мотивацію бути здоровим. Тому фізичне виховання молоді сьогодні має надзвичайну актуальність. Організуючи його, ми маємо опиратися на неоцінений досвід А.С. Макаренка, який не тільки проголошував ідеї, а й успішно їх реалізовував. Він, випереджаючи час, при формуванні мети виховання виділяв три базові задачі: виростити дитину здоровою, сформувати у неї вміння працювати, озброїти моральністю. На примітку слід взяти й те, що серед комунарів практично не було хворих [1].

А.С. Макаренко, створюючи «зовнішнє середовище», «навколишні умови», керував зміцненням життєдіяльності своїх вихованців. Засобами загартування організму вважав – насамперед природні сили: повітря, сонце, вода; велике значення мають ігри, гімнастика, спорт.

Дозвіллю Макаренко надавав величезне значення. І заповняв вільний час колективу і кожного вихованця насамперед рухом. І у колонії, і в комуні діти багато займалися гімнастикою, кожного ранку робили фіззарядку. Колоністи і, особливо, комунари, крім виконання навчальної програми з фізичного виховання, займались багатьма видами спорту: гімнастикою, акробатикою, лижним, ковзанярським, кінним, парашутним і стрілецьким, шашками і шахами, грали у футбол. Волейбол, хокей, баскетбол, городки, теніс. У колонії і комуні розважались на гойдалках, грали у гігантські кроки; організовувались військові ігри на відкритій місцевості за участю всіх вихованців. Колоністи і комунари А.С. Макаренка загартували своє тіло. Дякуючи перебуванню на свіжому повітрі, плаванню. Щороку організовувалися екскурсії, походи, виїзди у табори. Макаренківці згадували лижний період Харків–Мерефа: 50 кілометрів! Пройшли комунари й по Криму («Марш 30 года») по Кавказу, побували у Москві, на Волзі, у Бердянську. За місяць-півтора такого походного життя вихованці ставали сильнішими, міцнішими.

А.С. Макаренко не був спеціалістом з фізкультури, але знаючи військовій стрій і військову гімнастику, він взяв на себе обов’язок викладача фізичної культури. Про це він писав у звітах про роботу колонії за 1923 р. [2].

Організовуючи заняття за програмою «Всеобуч», Макаренко дав початок військовій грі, яка потім стала однією із складових частин виховної системи колонії, а пізніше і комуни. Стрункість, вміння володіти собою, впевнена хода, ходьба з піднятою головою, звичка не триматися за поручні – результат цієї гри.

Слід зазначити, що і в колонії, і в комуні були футбольне поле, майданчики для спортивних ігор, крокетні, волейбольні, горлетні (для «горлета» – гра власного находу з елементами футболу і тенісу).

Вихованці Макаренка ніколи не шукали легкого життя. Завжди були на передовій.

Багато з них вибрали професію, пов’язану з охороною здоров’я.

Так, М.Ф. Шершньов (в «Педагогічній поемі» – Вершньов) закінчив у 1931 році медичний інститут і став лікарем комуни ім. Ф. Дзержинського. «Колька-доктор» любовно називали його вихованці. Він турбувався за фізичний розвиток і здоров’я кожного вихованця. У створеному ним режимі особливе місце займали закалювання й спортивні ігри.

У «Педагогічній поемі» і «Прапорах на башнях» ми зустрічаємо Фільку Куслія то Фільку Шарія – це Пилип Петрович Куслій. Він закінчив Харківський інститут фізкультури, відділення спортивної медицини. Після повернення з фронту завідував кафедрою фізкультури Дніпропетровського сільськогосподарського інституту. Потім працював лікарем-методистом у сьомій міській лікарні. Вперше у місті застосовував методи лікувальної фізкультури. Комунарка Віра Олександрівна Раєвська захоплювалась гімнастикою, плаванням, волейболом, парашутним спортом. Спочатку навчалася у Харківському інституті фізкультури, а згодом за сімейними обставинами виїхала в Дніпропетровськ, і вже там закінчила технікум фізичної культури. Все життя вона викладала фізкультуру, стала ветераном праці. Медичними сестрами були Г.К. Геращенко, В.В. Коваль та інші.



Справедливим буде сказати, що ми все ще мало вивчаємо й впроваджуємо неоцінений високорезультативний досвід А.С. Макаренка, який би, безсумнівно, допоміг вирішувати таку нагальну проблему сьогодення, як здоров’язатратний педагогічний процес.

Література

  1. Лысенко П.Г. Судьбы воспитанников А.С. Макаренко. – Полтава: ОГОИ «Полтавській літератор», 1994. – 204 с.

  2. ИДАЖР УРСР, фонд 166, справа № 199.


Семеновська Л. А. (Полтава)
ФІЗИЧНЕ ВИХОВАННЯ ОСОБИСТОСТІ:

ІСТОРИКО-ПЕДАГОГІЧНИЙ ДИСКУРС
Аналіз історичних і науково-педагогічних джерел дає підстави стверджувати, що проблема фізичного виховання особистості на різних етапах розвитку педагогічної науки й шкільної практики залишалася актуальною й дискусійною. В умовах первісного ладу акцентувалася підготовка молодого покоління до майбутнього життя, зокрема формувалися уміння переносити позбавлення й біль; виховувалися сила волі, мужність хоробрість і витривалість; розвивалися фізіологічні характеристики.

У Стародавній Греції чітких рис набули дві системи виховання: спартанська й афінська. З огляду на суворий військового лад життя земельної аристократії виховання в Спарті мало яскраво виражене військово-фізичне спрямування. Ідеалом був витривалий і мужній воїн. Так, Плутарх у біографії спартанського законодавця Ликурга розкрив специфіку спартанського виховання. В Афінах виховання передбачало інтелектуальний розвиток і формування культури тіла. Основні положення цієї системи висвітлені у працях Сократа й Аристотеля.

Мислителі епохи Відродження (Л. Альберті, Л. Бруні, П. Верджеріо, Т. Кампанелла, Ф. Рабле, Т. Мор, М. Монтень, М. Пальмієрі) ідею фізичного виховання особистості розробляли у контексті становлення ідеалу всебічно й гармонійно розвиненої особистості, який повністю відповідав новим антропологічним уявленням, визначав головні напрями виховання – розумове, фізичне, моральне, релігійне, основи естетичного й трудового. Цей ідеал науковці шукали в античній культурі, але, враховуючи запити часу, наділяли його новими напрямами, які висвітлювали специфіку епохи європейського Відродження. Оновлене усвідомлення людини як найвищої цінності й «міри всіх речей» зумовило становлення думки про єдність розумового й фізичного виховання і необхідність фізичної культури. В Італії, наприклад, де античний культ тілесності, зовнішньої краси й сили відродився в усій повноті, ренесансні мислителі наполягали на інтенсивному фізичному розвиткові дітей, створивши цілісну й послідовну програму «виховання тіла» (фізичні вправи, гімнастика, військова підготовка, загартування, рухливі ігри, гігієна тощо). У зв’язку з цим доцільно зазначити, що не всі мислителі були одностайними щодо вирішення проблеми фізичного виховання. Зокрема, у працях Х. Вівеса, Т. Мора, Еразма Роттердамського зустрічаються ознаки недовіри до лицарської підготовки, елементи якої стали складовою нового виховного комплексу. Утім, гуманістів об’єднувало піклування не лише про душевне, але й про тілесне здоров’я дитини [2, с. 19].

У педагогічній теорії XVII століття провідним принципом виховання вважався принцип корисності. Педагоги цього періоду турбалися про зміцнення здоров'я дітей. У своїй праці «Думки про виховання" Дж. Локк розробив авторську систему фізичного виховання майбутнього джентльмена, проголошуючи його основне правило: «Здоровий дух у здоровому тілі − от стислий, але вичерпний опис щасливого стану в цьому світі...» [5, с. 234]. Педагог докладно висвітлював прийоми загартування, обґрунтовував важливість чіткого режиму дня, раціонального харчування, занять спортом.

Французький просвітник Ж.-Ж. Руссо вважав фізичне виховання основою розвитку особистості, співвідносячи перший із періодів створеної ним вікової періодизації саме з цією галуззю виховної діяльності й підкреслюючи його значення для розумової активності та трудового навчання дітей. Педагог переконував у необхідності зміцненні фізичних сил особистості шляхом загартування. Підкреслюючи роль природних чинників Ж.-Ж. Руссо зазначав: «Внутрішній розвиток наших здатностей і наших органів є виховання від природи...» [5, с. 245]. Його сучасник К. Гельвецій у праці «Про людину, її розумові здатності та її виховання» завдання фізичного виховання пов’язував із метою служіння Батьківщині. Діячі французької буржуазної революції А. Лавуазьє і Л. Лепелетьє відстоювали позицію виховання нової людини за допомогою «будинків національного виховання», де фізичне виховання було б поєднане із працею. Ідеї фізичного розвитку дитини шляхом організації трудової та ігрової діяльності, а також через виконання системи вправ висували Й. Песталоцці й А. Дістервег.

Соціалісти-утопісти Ш. Фур'є й А. Сен-Симон висунули теорію соцієнтарного виховання. Його метою, підкреслювали вчені, виступає розвиток фізичних і розумових здібностей дітей у ході продуктивної праці. На практиці цю ідею вдалося реалізувати Р. Оуену, який організував трудові громади в Англії й Америці. У своїй діяльності педагог значну увагу приділяв питанням фізичного розвитку особистості.



У Київській Русі, доводив український історик педагогіки С. Сірополко, дітей із семи років навчали стрільбі з лука, володінню списом і арканом, верховій їзді, а з 12 років – справжнім «військовим хитрощам», тобто мистецтву бою. Крім того, у січових і козацьких школах перехід із одного класу до іншого супроводжувався обов’язковим виконанням різноманітних фізичних управ. Учений зауважував, що в цих школах хлопчаків учили «молитися, на коні реп’яхом сидіти, шаблею рубати і відбиватися, з рушниці гострозоро стріляти і списом добре колоти» [6, с. 77].

Аналіз джерел дає підстави стверджувати, що одним із перших в історії розвитку вітчизняної педагогічної думки важливе значення фізичного виховання особистості обґрунтував О. Духнович. Він розглядав фізичне виховання у нерозривному взаємозв’язку з розумовим і моральним розвитком дитини, розглядаючи його як передумову успішного зміцнення інтелектуальних сил дитини, як необхідну умову її гармонійного розвитку особистості. Педагог переконував, що фізичне виховання повинно здійснювався передусім у колі родини. Виходячи з цього, О. Духнович розробив низку гігієнічних вимог, які стосуються дітей дошкільного і молодшого шкільного віку, насамперед, організації їх харчування, сну, дозвілля. Педагог давав багато цінних порад батькам щодо фізичного виховання дітей від народження до вступу до школи. У зв’язку з цим він рекомендував чітку систему вправ: стрибки, біг, лазання по деревах, боротьба на піску, ігри на воді, садіння і збирання квітів, грибів, ягід, а взимку − катання на санках, ковзанах тощо. О. Духнович підкреслював необхідність проведення рухливих ігор. Він зазначав, що вони стимулюють не лише фізичне удосконалення, а й сприяють розвитку розумових здібностей, формуванню позитивних рис характеру, вольових якостей особистості. Педагог переконував, що вирішальна роль в організації фізичного виховання належить учителеві. Виходячи з такої позиції, він наголошував на обов’язковому врахуванні вікових особливостей дітей та індивідуальному підході до них, правильному дозуванні фізичного навантаження для різних вікових груп [4].

В основу системи фізичного виховання П. Лесгафта покладено ідею органічного зв’язку психічного і фізичного розвитку. Завдання фізичного виховання, на думку педагога, полягають «у вмінні ізолювати окремі рухи і порівнювати їх між собою, свідомо керувати ними і пристосовувати до перепон, переборюючи їх із можливо більшою спритністю й наполегливістю. Інакше кажучи, привчатися з найменшим трудом і у можливо меншому відтинку часу свідомо виконувати найбільшу фізичну працю, або діяти гарно й енергійно... Освіта повинна дати дитині не лише вміння свідомо розчленовувати набуті нею відчуття й враження, але й уміння так само свідомо ставитися до своїх рухів» [3, с. 605-606].

Основні закономірності фізичного виховання особистості П. Лесгафт розкрив у своїй праці «Завдання фізичного розвитку в школі». У ній педагог довів, що, по-перше, діяльність усіх органів тіла людини, а разом із тим форми і обсяг їх збільшуються, коли вони поступово і послідовно розвиваються (закон поступовості й послідовності); по-друге, лише при гармонійному розвиткові всіх частин організму людина спроможна удосконалюватися й виконувати найбільшу роботу при найменшій затраті матеріалу й сил (закон гармонії) [3, с. 601]. П. Лесгафт радив урізноманітнювати розумові й фізичні заняття так, щоб вони дійсно були відпочинком одне одному, підтримували бадьорість й сприйнятливість дитини.

У ході дослідження методичних аспектів педагог систематизував фізичні вправи, розподіливши їх на чотири групи: 1) елементарні рухи; 2) складні рухи; 3) ходіння й біг; 4) кидання. До елементарних рухів П. Лесгафт відносив рухи голови, тулуба, верхніх кінцівок, рухи між пасмом плеча й тулуба, рухи в суглобі плеча й ліктя, рухи нижніх кінцівок. На його переконання, складні рухи полягають у безпосередньому переході від рухів у одному суглобі до відповідного і однорідного руху в іншому; послідовне виконання рухів кожного окремого суглобу; рухи в різних суглобах однієї або різних сторін одночасно; однорідні або різнорідні рухи в багатьох суглобах однієї або різних сторін і частин тіла одночасно. У ходінні й бігу П. Лесгафт виділив величний (поважний) і швидкий крок, легку й важку ходу. Вправи на кидання м’яча він розподілив за напрямами: кидання вгору, кидання вперед, убік і назад, кидання з розмахом.

Педагог підкреслював високу ефективність прогулянок на свіжому повітрі. Він наголошував, що крім позитивного впливу на здоров’я учнів, вони сприяють взаємному зближенню учнів, формуванню товариських стосунків між ними, що має велике моральне значення. Утім, маємо зазначити, що творчу спадщину П. Лесгафта характеризує надмірна інтелектуальна спрямованість обґрунтованої ним системи фізичного виховання, а також негативне ставлення педагога до змагань та гімнастичних тренувань як засобів фізичного виховання учнів.

Неоціненний внесок у наукове студіювання означеної проблеми здійснив О. Бутовський. Його поправу вважають засновником системи фізичного виховання військовослужбовців. В основі його творчого доробку – ідея єдності розумового, морального, естетичного і фізичного розвитку людини. У своїх працях «Шведська педагогічна гімнастика», «Система шведської педагогічної гімнастики», «Виховання і тілесні вправи в англійських школах» педагог здійснив порівняльний та історико-ретроспективний аналіз досвіду фізичного виховання молодого покоління у країнах Європи. О. Бутовський розробив оригінальний курс теорії й методики гімнастики й тілесних вправ. Головним здобутком педагога є обґрунтування фізичного виховання як необхідного складника професійної підготовки військовослужбовців. При цьому фізичне виховання О. Бутовський пов’язував із формуванням природних рухових навичок (біг, ходьба, метання), зумовлених генетичною програмою фізичного розвитку людини та прикладною фізичною підготовкою, характерною для професійної діяльності.



В авангарді розробки проблеми фізичного виховання в Галичині був І. Боберський. Педагог розглядав фізичне виховання як дієвий засіб виховання міцних духом і тілом українських патріотів, незламних борців за волю Батьківщини. Ідеалом І. Боберського був «сталевий вояк, крицево-кришталевий характер, велике, повне любові до рідного краю серце, здорова душа – все це у здоровому тілі» [1, с. 37]. Педагог упроваджував європейський досвід фізичного виховання молоді на національному ґрунті. За його ініціативою в Західній Україні до 1914 р. було засновано 914 сокільських товариств, у роботі яких брали участь не лише чоловіки, але й жінки.

Ідея фізичного виховання особистості плідно реалізувалася у творчій спадщині видатного українського педагога Г. Ващенка. У своєму творі «Тіловиховання як засіб виховання волі і характеру» учений започаткував термін «тіловиховання». Це поняття педагог визначав як сферу, що потребує постійного напруження волі людини, як галузь, яка передбачає прагнення долати зовнішні обставини і власну слабкість. Г. Ващенко підкреслював, що тіловиховання — це формуючий складник людської особистості, що міцно пов’язаний із розумовим, моральним і естетичним напрямами вихованням. Завданням тіловиховання, на його думку, є не лише зміцнення здоров’я, розвиток м’язової сили та спритності, а й розвиток духовних сил людини, тобто зміцнення її волі, вироблення витривалості, здібності керувати своїм тілом, як знаряддям духу. Тож педагог указував на необхідність поєднання виховання і самовиховання.

Г. Ващенко обстоював думку, що тіло мусить бути «знаряддям людського духу» в процесі виховання та самовиховання. Учений розробив три основні підходи щодо розв’язання проблеми відношення душі й тіла: 1) матеріалістичний; 2) психо-фізичний; 3) взаємодіючий. Актуальним уважаємо підхід Г. Ващенка, на основі якого він доводив теорію взаємодії між душею і тілом. Він писав: «…як тіло може впливати на душу, так і душа на тіло» [1, с. 40]. Найвищого результату ця теорія досягає у результаті гармонійного виховання, яке, у свою чергу, має визначальну роль у становленні всебічно розвиненої особистості. Принцип гармонійного виховання, підкреслював учений, вимагає оптимального розвитку тіла й духу. Здоров’я, вдосконалення фізичних якостей, зміцнення та формування тіла так само важливі, як і властивості, що стосуються душі. Не лише розвиток пізнавальної діяльності, але й розвиток емоційної і вольової схеми, свіжість і жвавість почуттів, сили духу, твердість рішень, тобто формування характеру значною мірою залежить від фізичних властивостей індивідуума.

На тлі означеної проблематики значну цінність становить творчість А. Макаренка. Основними завданнями фізичного виховання педагог уважав зміцнення здоров’я дітей, гармонійний розвиток усіх систем і функцій їх організму, формування життєво необхідних умінь і навичок; підвищення рівня професійної придатності майбутніх спеціалістів шляхом регулярних занять фізичною підготовкою, формування психофізичних якостей, які сприяють успішному оволодінню професією й адаптації на виробництві. В основу вдосконалення системи фізичної підготовки А. Макаренко покладав принцип комплексного застосування різноманітних методів і засобів спортивного тренування, а головною її умовою вважав активну рухову діяльність, яка досягається фізичними вправами, іграми або участю в спортивних змаганнях.



Дійсно, у комуні імені Ф. Дзержинського фізичний розвиток вихованців здійснювався завдяки заняттям гімнастикою, спортивними і рухливими іграми, спортивним змаганням. Кожен день починався ранковою гігієнічною зарядкою на свіжому повітрі, незалежно від погоди та пори року. У пошані були й заняття спортом, найбільшою популярністю користувалися ковзани, лижі, теніс, футбол тощо. Утім, необхідно зазначити, що А. Макаренко піддавав критиці однобічне захоплення якимось певним видом спорту. На його думку, за цих умов не можна забезпечити умови для здійснення гармонійного всебічного розвитку. Виходячи з такого переконання, педагог наголошував на необхідності слідкувати за тим, щоб захоплення спортом не почало набувати характеру всепоглинаючої пристрасті.

Найбільш ефективним засобом фізичного виховання А. Макаренко вважав гру. У комуні використовувалося багато різноманітних ігор (спортивні, рухливі, військові та інші), а також атракціони та конкурси. Ігри створювалися і модифікувалися обов’язково за участі вихованців. Створені комунарами ігри ніколи не залишалися незмінними, оскільки в їх основі були закладені потенційні можливості для подальшого вдосконалення, ускладнення з різними варіантами, які вимагали від учасників більш високого рівня фізичної підготовки, більш складних рухових умінь та навичок, що спонукало вихованців до зміцнення свого організму. Іншим дієвим засобом фізичного виховання особистості А. Макаренко вважав туристичну роботу. Сучасним дослідникам творчої спадщини педагога відомі вісім довготривалих походів комунарів, які мандрували по всій Україні, в Криму, на Кавказі, здійснили подорож по Волзі. Такі походи сприяли фізичному розвитку дітей, зміцненню їх здоров’я, згуртуванню колективу вихованців.



Спортивно-оздоровчу діяльність А. Макаренко розглядав не як самоціль, а намагався організовувати її на колективістських засадах. Різноманітні засоби фізичної культури й спорту використовувалися як один із педагогічних методів згуртування колективу. Під час спортивних змагань педагог прагнув розкрити вихованцям переваги товариства та спілкування перед досягненням певних результатів окремими спортсменами. Він уважав, що заняття спортом, загартування повинно детермінуватися соціально-особистісними інтересами. А. Макаренко був переконаний, що розумна організація спортивно-фізкультурної роботи поряд з тренуванням окремих психофізичних якостей справляє значний вплив на духовність людини, її моральні й естетичні переконання. Він також розумів, що фізичні якості тісно пов’язані з морально-вольовими. В учнів формується звичка переносити фізичні навантаження, переборювати втому, вони пізнають ази спортивної етики, виховують у собі дисциплінованість, чіткість, точність, акуратність, у них розвивається почуття взаємодопомоги.

Отже, генезис проблеми фізичного виховання особистості має історичну зумовленість із позицій затребуваності та перспективності. Він має новаторский характер і пов’язаний із іменами зарубіжних (Л. Альберті, Л. Бруні, П. Верджеріо, Т. Кампанелла, М. Монтень, Т. Мор, Дж. Локк, Р. Оуен, Ф. Рабле, Ж.-Ж. Руссо, А. Сен-Симон, Ш. Фур'є) й вітчизняних (О. Бутовський, І. Боберський Г. Ващенко, О. Духнович, П. Лесгафт, А. Макаренко) учених, які у своїй творчості підходили до вирішення цього питання з різних теоретико-методологічних позицій. Становлення проблематики відбувалося у контексті розвитку ідеї всебічного гармонійного розвитку особистості. Фізичне виховання розглядалося як складова частина загального виховання людини, що здійснюється в єдності з розумовим, моральним, трудовим та естетичним вихованням. Важливим науковим здобутком у розробці проблеми стало обґрунтування феномену фізичної культури, який полягає перш за все в тому, що вона найприроднішим шляхом поєднує біологічне та соціальне в людині. Процес тілесного розвитку людини виявляється в удосконаленні форм і функцій організму, реалізації його фізичних можливостей, однак біологічні процеси розвитку людини не відбуваються ізольовано від соціальних перетворень. Саме тому, поряд із вирішенням традиційних завдань, пов’язаних із укріпленням здоров’я, учені акцентували положення щодо важливості виховання гуманності, ціннісних орієнтацій на фізичний і духовний розвиток особистості, здоровий спосіб життя; формування потреб і мотивів до систематичних занять фізичними вправами й спортом; розвитку вольових і моральних якостей.

Каталог: doc
doc -> Вимоги до оформлення реферату до вступного іспиту в аспірантуру
doc -> Вимоги до оформлення реферату до вступного іспиту в аспірантуру у рефераті мають бути висвітлені найважливіші питання, пов’язані з темою дисертаційної роботи вступника до аспірантури. Назва роботи має
doc -> Основні вимоги до реферату
doc -> Уточнення щодо оформлення документів та питання, які вступники до аспірантури задають найчастіше
doc -> Відділ аспірантури та докторантури Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини
doc -> Правила прийому на навчання до аспірантури Харківського національного університету мистецтв імені І. П. Котляревського
doc -> Положення про аспірантуру Харківського національного університету мистецтв імені І. П. Котляревського І загальні положення
doc -> Київський національний університет імені Тараса Шевченка
doc -> Програма вступного іспиту до аспірантури зі спеціальності 22. 00. 03 соціальні структури та соціальні відносини Затверджено


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка