Міністерство освіти І науки україни полтавський державний педагогічний університет імені В. Г. Короленка



Сторінка14/16
Дата конвертації23.10.2016
Розмір3.1 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

Література:

  1. Ващенко Г. Тіловиховання як засіб виховання волі і характеру / Г. Ващенко. — Львів : Українські технології, 2001. — 56 с.

  2. Год Б.В. Ідея всебічного й гармонійного виховання особистості в епоху європейського відродження : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня докт. пед. наук : спец. 13.00.01 «Загальна педагогіка та історія педагогіки» / Б.В. Год. – Харків, 2005. – 44 с.

  3. Лесгафт П.В. Завдання фізичного розвитку в школі // Педагогіка : [хрестоматія] / Уклад. : А.І. Кузьмінський, В.Л. Омеляненко. – К. : Знання-Прес, 2003. – С. 600-606.

  4. Персоналії в історії національної педагогіки. 22 видатних українських педагоги : [підручник] / А.М. Бойко, В.Д. Бардінова та ін.; Під заг. ред. А.М. Бойко – К. : ВД «Професіонал», 2004. – 576 с.

  5. Пискунов А. И. Хрестоматия по истории зарубежной педагогики / [сост. и авт. вводных статей чл.-кор. Акад. пед наук СССР, проф. А.И. Пискунов]. − М. : Просвещение, 1971 − 560 с.

  6. Сірополко С. Історія освіти в Україні / Сірополко С. – К. : Наукова думка, 2001. – 912 с.

Тягло Т.О. (Полтава)
ОЛІМПІЗМ ЯК ФІЛОСОФІЯ ОСВІТИ
Філософська антропологія олімпізма обгрунтовує відповідну педагогічну антропологію, бо справжня мета олімпійського руху полягає в тому, щоб сприяти побудові кращого суспільства шляхом виховання молоді засобами спорту, у цьому і полягає актуальність даної проблеми.

У XX столітті домінування професійних і групових норм в спортивному середовищі над загальнокультурними врешті-решт оформляється в особливу спортивну субкультуру, що характеризується власною ідеологією, системою норм і цінностей, що відрізняються від загальноприйнятих. Це вимагає обов'язкової корекції змісту і форм олімпійської освіти відповідно до особливостей соціокультурних підстав буття спортивного співтовариства. Якщо брати до уваги гуманістичні аспекти олімпійської освіти, то треба усвідомлювати те, що сучасна спортивна субкультура обмежує можливості особової загальнокультурної еволюції. Етична реальність сучасного спорту — групова і корпоративна мораль; де переважають переважання технократичного стилю мислення над гуманістичними. Проблема співвідношення гуманізму і технократізма в спорті вирішується таким чином, що технократизм — це досягнення спортивного результату за всяку ціну. Іншими словами, духовна і морально - естетична проблематика олімпійської освіти визначається контрверсією відкритої олімпійської мультикультури і ізоляційної спортивної субкультури.

Важливий аспект олімпійської освіти разом з корекцією самої спортивної субкультури є загальноосвітнім. Він є найбільш значущим, оскільки надзвичайно широкий по числу учасників і є змістовним в загальнокультурному плані. Визначальні напрямки сучасної олімпійської освіти: історія і філософія олімпізму, ідеали і цінності олімпійського руху, принципи Олімпійської хартії, культурний зміст олімпізма, спорт і навколишнє середовище (охорона навколишнього середовища як сфера олімпійського руху, співпраця з екологічними організаціями), спорт в соціальному контексті (спорт і політика, спорт і економіка). Все це задає надзвичайно широкий контекст олімпійської освіти. Зокрема, олімпійські знання після відповідної трансформації можуть бути легко асимільовані в загальноосвітні дисципліни. Найбільш популярні такі доповнення в спортивних учбових закладах. У загальноосвітній школі ефективне поєднання двох напрямів олімпійської освіти — контекстного і безпосереднього. Контекстний напрям реалізується в процесі викладання на основі міждисциплінарних зв'язків великої групи шкільних предметів, коли олімпійські знання, що вливаються в конкретні дисципліни, трансформовані настільки, що не змінюють природної органіки викладання: античний олімпізм (предмети: історія, світова художня культура, історія релігії, математика, географія, література, фізична культура), сучасний олімпійський рух (предмети: людина і світ, новітня історія, етика, естетика, фізична культура). Безпосередня олімпійська освіта можлива і активно реалізується як система уроків олімпійських знань.

Не дивлячись на очевидні освітні успіхи олімпійського руху в Росії, завжди конструктивний філософський дискурс, тобто питання про те, чи можна те, що прийнято називати вітчизняною олімпійською освітою, вважати оформленою системою, що володіє достатніми внутрішніми ресурсами самовідтворення? У гострішій формі: чи є олімпійська освіта взагалі освітньою інституцією?

Звичайно, системний аналіз олімпійської освіти можливий і здійснюється по різних інших напрямах: організаційно-управлінське (система освітніх інституцій, координація і субординація їх діяльності), теоретичне (моделювання систем олімпійської освіти, виховання і навчання), регіональне (освітні системи регіонального рівня), праксеологічне (системний аналіз практик олімпійської освіти), інтеграційне (включеність олімпійської освіти в систему міжнародних зв'язків) і ін. Разом з тим у філософії освіти доцільний і декілька інший ракурс системного розгляду — комперативний, тобто порівняння системних характеристик олімпійської освіти з атрибутивними елементами системи формальної освіти, що історично склалася, взагалі для встановлення відповідності між ними. Такий підхід дає можливість оцінити як розвиненість самих системних характеристик олімпійської освіти (і навіть їх представлення в системі, бо цілком можливо, що в олімпійській освіті зважаючи на його новизну можуть бути і "незаповнені клітки"), так і рівень цілісності всієї системи олімпійської освіти.

У педагогічній антропології виділяють шість атрибутивних елементів освіти, інваріантних впродовж всієї історії його системної еволюції. Накладення цих атрибутивних рис формальної освіти на сферу олімпійської освіти дозволяє провести відповідну оцінку рівня системної органіки олімпійської освіти.

1. Освіта перш за все і по перевазі — саме підготовка до участі в соціальному житті.

У олімпійській освіті цей принцип наявний безумовно. Він декларується Олімпійською хартією, міститься в загальноросійській і региональній програмах олімпійської освіти, забезпечує практичну спрямованість основних форм олімпійської освіти, виховання і навчання. Олімпійське утворення пояснює саме тлумачення соціального життя особи як органічну цілісність достоїнств тіла, волі і розуму.

2. Освіта доповнює стихійну, спонтанну, природну, зокрема сімейну, соціалізацію, здійснювану в ході щоденного буття через призму практичного показу і наслідування повідомленням і засвоєнням концентрованого, спеціально відібраного знання.

Даний елемент, мабуть, найрозвиненіший в системі олімпійської освіти. Саме із цього компоненту почалося вибудовування всієї системи олімпійської освіти, що, по суті справи, відтворювало історію і ієрархію загальних освітніх установок. Від епізодичних, конгломеративних, по відбору матеріалу, бесід з школярами по проблематиці олімпійського руху — до стрункої шкільної програми олімпійської освіти, забезпеченої стандартним олімпійським підручником, різноманітними навчальними і наочними посібниками. Проте, відомий компонент практично не представлений в середньому спеціальному і вузівському навчанні (виключенням, звичайно, є спортивні учбові заклади), що свідчить не просто про нерозвиненість олімпійської освіти в цих структурах, але навіть про початкову і передпочаткову фазу олімпійської освіти в них.

3. Відбір змісту освіти визначається більш менш усвідомленими його цілями і принципами, тобто припускає теоретично базовий план освіти, або його філософію.

У найзагальнішому вигляді такий фрагмент присутній в системі олімпійської освіти. Мета і основоположні принципи, що містяться в Олімпійській хартії, після відповідної лінгвістичної трансформації легко транслюються в область навчання і виховання молоді. Теоретичній (або філософській) базі всього плану олімпійської освіти можна дати наступну приблизну оцінку:

Якщо розглядати освіту в рамках трьохкомпонентної моделі "освіта—виховання — нвчання" (знання—мотивація—навички), то ієрархія теоретичної обгрунтованості даних складових є наступна: найдокладніше обгрунтовний тільки освітній блок, саме стосовно нього спланований комплекс історичної, філософської, етичної, естетичної і спортивної інформації, яким оперують і який реалізують в освітній діяльності.

Виховний блок менш розвинений; власне, олімпійське виховання виглядає якимось ілюстративним матеріалом в процесі загальноетичного і загальноестетичного виховання. Тим часом, виявившись позбавленим звичних структур піонерії і комсомолу, а також традиційних політичних орієнтацій, сфера пострадянського молодіжного виховання є тепер «tabula rasa», на якій доречні олімпійські знаки і письмена.

Нарешті, блок навчання. Для нього характерна теоретична незрозуміла річ. Який-небудь явний дискурс щодо олімпійських умінь і навиків, їх структури і формування відсутній. Цей блок просто не розроблений і його дискурсивне оформлення — справа часу, або він взагалі необов'язковий і в олімпійській освіті можна обійтися "усіченою" двокомпонентною моделлю "освіта — виховання".

4. Освіта здійснюється в школі як інституції, що забезпечує зустрічну, порівняно невеликого числа, досконаліших і досвідченіших людей (вчителів, вихователів) з одним або декількома менш досконалими і досвідченими колегами, що вчаться.

Дана праксеологічна складова атрибутивна для олімпійської освіти. Проблематичною і, не формалізованою (у сенсі готових, відлитих форм), є підготовка олімпійських вчителів-вихователів, вона не мають загальнонаціонального оформлення і не здатна для системи підготовки педагогічних кадрів.

5. Зміст освіти повідомляється і засвоюється завдяки особливій взаємодії вчителів, що вчаться викладанню, опосередкованого методом і технологією, при цьому діяльність викладання і діяльність навчання тісно переплітаються.

Технологічний (методичний) компонент є не тільки вже частиною олімпійської освіти, що надійно сформувалася, але і сферою, високою динамікою саморозвитку, що володіє.

6. Освіта, яка досягла мети, реалізувала план, привела до бажаних результатів, вважається такою тільки тоді, коли завершується публічною демонстрацією придбаної досконалості — іспитом, випробуванням.



Мова в даному випадку повинна йти насамперед про атестаційні випробування в області олімпійських знань. Випробувальний (підсумковий) компонент в системі олімпійської освіти є і представлений різноманітними варіантами текстів, вікторин, конкурсів знавців олімпізма. Але компонент цей сам поки не є системно організованим, тобто не задає певної системи випробувань (мова не йде про систему послідовних турів на конкурсах знавців олімпізма). Підсумкова оцінка взагалі орієнтована на перевірку широти і якості знань історичного плану (історії Олімпійських ігор, історії міжнародного і національного олімпійського руху); тут слабо або взагалі не артикулюють загальнокультурний і соціальний плани (олімпізм як філософія, етичні і естетичні сторони, політичні, економічні і екологічні аспекти олімпійського руху). Історичний і соціокультурний елементи можна розглядати як напрям в системній еволюції олімпійської атестації. Загалом, конструктивний своєрідний компаративний моніторинг в рамках філософії олімпійської освіти, дозволяє безперервно відстежувати становлення і динаміку системи олімпійського навчання і його відповідність атрибутивним характеристикам формальної освіти.
Терехова К.Г., Філіпп В.В. (Полтава)

ОЛІМПІЙСЬКИЙ РУХ В УКРАЇНІ

Історія олімпійського руху в Україні розпочалася в 1952 році, коли спортсмени України у складі збірної команди Радянського Союзу вперше прийняли участь в Іграх XV Олімпіади в Хельсінкі [7, с.25]. З 1952 по 1990 роки олімпійський рух в Україні розвивався та зміцнював свою позицію в житті країни. Українські атлети складали щонайменше 25% кожної олімпійської команди СРСР [1, с.64]. Під час Ігор ХХІІ Олімпіади 1980 року деякі матчі футбольного турніру з великим успіхом проводилися в Києві. 22 грудня 1990 року І Генеральна асамблея засновників прийняла рішення створити Національний олімпійський комітет України і ця дата є офіційною датою його створення. У вересні 1993 року НОК України був остаточно визнаний Міжнародним олімпійським комітетом. НОК України діє у відповідності до положень Олімпійської хартії, Конституції України та чинного законодавства України і свого Статуту [4, с.41]. Основні завдання НОК України - організація підготовки та участі спортсменів в Олімпійських іграх, розширення міжнародного співробітництва, популяризація масового спорту і здорового способу життя, фізичне і духовне збагачення людей. З цією метою НОК України співпрацює з державними, громадськими та іншими організаціями. На засадах незалежності та доброї волі Національний олімпійський комітет України об'єднує більше 50 федерації з видів спорту. Він також має 24 відділення у всіх областях та по одному відділенню в Автономній республіці Крим, містах Києві і Севастополі. Колективними членами НОК України є більше 80 організацій. [1,с.83]. Першим президентом НОК України був обраний олімпійський чемпіон - Валерій Пилипович Борзов. У 1994 році В.П.Борзов був обраний членом Міжнародного олімпійського комітету в Україні та перевибраний президентом НОК в грудні цього ж року. 10 грудня 1998 року ІХ Генеральна асамблея НОК України обрала президентом Івана Никифоровича Федоренка. Вперше НОК України представляв самостійну національну команду на Іграх XVII Олімпіади в Лілехамері, де українські атлети завоювали 1 золоту і 1 бронзову медалі і посіли 13 місце в неофіційному командному заліку. НОК України має широкі зв'язки з НОКами сусідніх країн та олімпійськими організаціями. 16 представників НОК України є членами різних міжнародних організацій і об'єднань. Тісні зв'язки НОК України має з українськими спортивними осередками за кордоном. Комітети друзів НОК України були створені і працюють зараз у США, Канаді, Австралії [6,с.178]. Законодавство в галузі фізичної культури і спорту, і зокрема в частині розвитку спорту вищих досягнень, базується на Конституції України, Законах України “Про фізичну культуру і спорт” (1993 р.), “Про антидопінговий контроль в спорті” (2002 р.), “Про підтримку олімпійського, параолімпійського руху та спорту вищих досягнень в Україні” (2000 р.). Позитивним кроком стало визнання в Законі України “Про фізичну культуру і спорт” спорту вищих досягнень як пріоритетного напряму державної політики, який має на меті досягнення максимальних, рекордних спортивних результатів та збереження і подальше зміцнення позицій українського спорту в міжнародному спортивному співтоваристві. Велике соціальне значення також має визнання спортивної діяльності серед інвалідів як складової частини спортивного руху в Україні, спрямованої на підготовку громадян, які мають певний ступінь втрати здоров’я, для досягнення ними високих спортивних результатів на міжнародній спортивній арені з відповідних видів спорту і нозологій та державна підтримка спорту інвалідів. З метою практичної реалізації положень чинного законодавства в галузі фізичної культури і спорту за останні роки прийняті відповідні нормативно-правові акти: - Укази Президента України “Про затвердження Цільової комплексної програми “Фізичне виховання – здоров’я нації” (1998 р.). Однак чинний Закон України “Про фізичну культуру і спорт” не відповідає реаліям сьогодення. Оскільки, в Україні проводиться робота, спрямована на інтеграцію й адаптацію законодавства України до законодавства Європейського співтовариства, назріла нагальна потреба викласти вищезазначений Закон у новій редакції. Новий Закон України “Про фізичну культуру і спорт” має відобразити сучасні підходи до розвитку фізичної культури і спорту, клубної системи, забезпечення збірних команд України тощо. Відповідно до чинного законодавства основними напрямами спорту вищих досягнень є:

  • подальший розвиток та забезпечення ефективного функціонування всіх ланок системи підготовки спортивного резерву та спортсменів вищої кваліфікації (дитячо-юнацьких спортивних шкіл, спеціалізованих навчальних закладів спортивного профілю, шкіл вищої спортивної майстерності, центрів олімпійської підготовки, національних збірних команд);

  • створення сприятливих умов для розвитку видів спорту, в яких спортсмени України мають реальні можливості досягти високих результатів на міжнародній арені;

  • забезпечення соціального захисту спортсменів, їх матеріальне заохочення для досягнення високих спортивних результатів;

  • збереження висококваліфікованих тренерських кадрів, сприяння забезпеченню їх соціального захисту та підвищення кваліфікації;

  • забезпечення державного контролю над використанням заборонених засобів стимулювання спеціальної працездатності спортсменів;

  • матеріально-технічне, фінансове, науково-методичне, медико-біологічне забезпечення.[3, с.13].

В Україні не налагоджено ефективної пропаганди здорового способу життя, переваг фізичної культури і спорту. Рівень охоплення населення, особливо працездатного віку, фізкультурно-оздоровчою та спортивною діяльністю в декілька разів нижчий, порівняно з європейськими країнами. У свідомості українського суспільства фізична культура, практично, не розглядається як важливий засіб оздоровлення населення, організації дозвілля, соціалізації молоді та інших суспільних груп. Видатки українців із власного сімейного бюджету на заняття фізкультурно-оздоровчою діяльністю в десятки разів менші, ніж на придбання алкоголю і тютюну. Не достатньо пристосована до вітчизняних соціально-економічних процесів та світових тенденцій існуюча система спорту вищих досягнень. Зокрема, тривалий час відбувався відтік спортсменів та тренерів міжнародного рівня за кордон та в інші сфери діяльності. Через відсутність економічних стимулів незначною є участь спонсорів у фінансуванні підготовки спортсменів та проведенні масштабних спортивних заходів. Поряд із зазначеним, в Україні відмічаються окремі позитивні приклади адаптування сфери фізичної культури і спорту до ринкових умов та підвищення ролі громадськості. Так, створюються приватні фітнес-центри, суб'єкти активного відпочинку, спортивні клуби [3,с.15]. Для підготовки спортивного резерву та спортсменів високого класу створена відповідна інфраструктура, яка включає 1356 дитячо-юнацьких спортивних шкіл, 249 спеціалізованих дитячо-юнацьких спортивних шкіл олімпійського резерву, 32 школи вищої спортивної майстерності, 17 спеціалізованих навчальних закладів спортивного профілю (училища, ліцеї фізичної культури та олімпійського резерву, школи-інтернати), 31 центр олімпійської підготовки та збірні команди України з літніх і зимових олімпійських видів спорту. Підготовка спортсменів до складу олімпійської збірної команди України здійснюється протягом 10-12 років. Досягнення спортсменами високих спортивних результатів на міжнародній спортивній арені можливо, перш за все, за умови створення для них сприятливих умов для тренування, починаючи зі спортивної школи, та забезпечення відповідної етапності підготовки. Сьогодні мають місце значні труднощі в діяльності спортивних шкіл як основного резерву підготовки спортсменів вищої кваліфікації. У більшості спортивних шкіл недостатньо коштів на організацію повноцінної навчально-спортивної роботи. Витрати на зазначені цілі із загального кошторису шкіл в середньому складають лише 17 %. Недостатньо також коштів на придбання обладнання, інвентарю, спортивної форми, виїздів спортсменів на навчально-тренувальні збори та змагання. Спортивні бази, на яких проводяться спортивні заняття, у переважній більшості перебувають у незадовільному стані. За своїми організаційно-правовими формами спортивні школи належать до державної, комунальної та приватної форм власності. Ефективно працюють з підготовки спортивного резерву до складу національних збірних команд спортивні школи фізкультурно-спортивних товариств, яких налічується близько 50 % від загальної кількості. Проте їх діяльність не врегульована в повній мірі Законами України “Про позашкільну освіту” і “Про фізичну культуру і спорт”, а саме в питаннях їх фінансування. Фінансування цих шкіл з боку держави здійснюється лише як підтримка (трансферти), що не забезпечує їх повноцінної роботи. З метою визначення державної політики щодо діяльності спортивних шкіл незалежно від форм власності та підпорядкування, їх правових, соціально-економічних, організаційних та виховних засад доцільною є ухвала Закону України “Про спортивні школи” [6, с.199]. З метою адаптації в суспільстві інвалідів, забезпечення умов для реабілітаційно-оздоровчої та спортивної роботи, 1993 року створено унікальну структуру - Український центр “Інваспорт”, яка не має аналогій у світі. Фізкультурно-спортивний рух серед інвалідів в Україні з кожним роком набирає сили. Сьогодні працює 27 регіональних центрів “Інваспорт”, 66 їх відділень в містах і районах, 27 дитячо-юнацьких спортивних шкіл інвалідів, 123 фізкультурно-оздоровчих клуби в яких до реабілітаційно-оздоровчої та спортивною роботи залучено близько 28 тис. осіб. Спортсмени-інваліди займаються 25 видами спорту. З ними проводять заняття 667 тренерів. Спортсмени-інваліди у складі збірних команд України з видів спорту успішно виступають у міжнародних змаганнях. Але сьогодні питання паралімпійського і дефолімпійського спорту в Україні не врегульовані чинним законодавством [3,с.17]. Важливим фактором підвищення ефективності спортивної діяльності є якість роботи тренерів. Державною програмою "Тренер", яка затверджена постановою Кабінету Міністрів України, передбачено створення системи оцінки практичної діяльності тренерів та рівня їх теоретичної підготовленості, на підставі якої будуть присвоюватись відповідні тренерські категорії. Проте сьогодні професія тренера є непрестижною через низьку заробітну плату та недостатнє матеріальне заохочення тренерів з метою досягнення високих спортивних результатів. Стримуючим фактором професійного зростання тренерів спортивних шкіл є вкрай низьке фінансування навчально-спортивної роботи, недостатня матеріально- технічна база, відсутність спортивних споруд, спеціального інвентарю та обладнання. Для створення належних умов для підготовки спортсменів високого классу вводиться в експлуатацію та ведеться будівництво спортивних комплексів у різних регіонах країни. Значні будівельно-монтажні і ремонтні роботи проводяться на спортивних базах олімпійської та параолімпійської підготовки, підпорядкованих Держкомспорту. Для збереження спортивних споруд, поліпшення умов їх функціонування в регіонах вирішуються питання про передачу в комунальну та державну власність спортивних об’єктів промислових підприємств, які перебувають в скрутному фінансово-економічному стані. В окремих регіонах вирішено питання щодо встановлення пільг на комунальні послуги для основних спортивних споруд. Вживаються заходи з метою дообладнання спортивних споруд відповідно до потреб інвалідів. Незважаючи на проведену роботу, більшість спортивних об’єктів, що входять до переліку баз олімпійської та параолімпійської підготовки, затвердженого Кабінетом Міністрів України, не відповідають міжнародним вимогам для повноцінної підготовки збірних команд України з видів спорту. Окремі спортивні споруди не забезпечені сучасним спортивним обладнанням, інвентарем, медичною і технічною апаратурою тощо. У зв’язку з цим ускладнюється підготовка спортсменів-кандидатів до олімпійської збірної команди України. Наявний спортивний інвентар і обладнання через амортизацію, фізично та морально застаріли і потребують оновлення. За таких обставин українські спортсмени - члени збірних команд України змушені більшість часу тренуватись за кордоном, що призводить до значного відтоку коштів з України та інвестування зарубіжних спортивних баз. Сьогодні не створено сприятливих умов для залучення інвестицій на розвиток фізичної культури і спорту, тому вкрай необхідно передбачити у державному бюджеті у повному обсязі видатки за програмами з розвитку фізичної культури і спорту, пов’язаними з підготовкою до Олімпійських та Параолімпійських ігор [3,с.18]. Актуальним також є питання пошуку додаткових джерел позабюджетного фінансування на розвиток спорту вищих досягнень. З метою удосконалення організаційного забезпечення спортивної медицини, Держкомспортом спільно із Міністерством охорони здоров’я створено міжгалузеву Координаційну раду зі спортивної медицини та затверджено низку заходів щодо покращення якості медичного супроводження підготовки спортсменів до Олімпійських та Паралімпійських ігор. Правові та організаційні умови проведення антидопінгового контролю в Україні визначені Законом України “Про антидопінговий контроль у спорті”, та Антидопінговою Конвенцією Ради Європи, яка була ратифікована Верховною Радою України. Відповідно до закону, контроль за використанням спортсменами заборонених препаратів для підвищення спеціальної працездатності покладається на Національний антидопінговий центр. Спортсмени, які входять до національних збірних команд, підлягають постійному тестуванню на допінг, що проводиться лабораторією антидопінгового контролю. Науково-методичне забезпечення спрямоване на підвищення ефективності підготовки провідних спортсменів країни шляхом оперативного впровадження у практику тренувального процесу сучасних даних спортивної науки, досвіду світової практики та досягнень науково-технічного прогресу. Для реалізації цих завдань в Україні є достатній кадровий потенціал. Це провідні педагоги, біологи, програмісти, лікарі та інші фахівці Державного науково-дослідного інституту фізичної культури і спорту, 5 вищих навчальних закладів ІІІ-ІV рівнів акредитації системи Держкомспорту, Українського центру спортивної медицини, Клініки спортивної травми, Інституту новітніх технологій у фізичному вихованні та спорті Української Академії наук національного прогресу та інших організацій. Загальне керівництво, координацію та контроль за науково методичним забезпеченням збірних команд здійснює Державний науково-дослідний інститут фізичної культури і спорту, на базі якого створено 14 наукових груп з 19 видів спорту. З метою найбільш якісного науково-методичного забезпечення збірних команд України, створені мобільні лабораторії біохімічного аналізу, діагностики психофізіологічних та функціональних станів спортсменів, які можуть надавати оперативну інформацію [3, с.19]. Удосконалення законодавчої та нормативно-правової бази спорту вищих досягнень в країні сприятиме реалізації стратегії олімпійської підготовки українських спортсменів.

Використана література



  1. Вацеба О.М. Нариси з історії спортивного руху в Західній Україні. -Івано-Франківськ: Лілея - НВ, 1997. - 232 с.

  2. Кандидати до збірної України з легкої атлетики на Ігри XXVI Олімпіади в Атланті. - К., 1996. - 32 с.

  3. Костенко М.П., Карленко В.П., Домашенко А.В., Імас Є.В., Власков А.А., Дутчак М.В., ТищенкоМ.В., Уманець Н.Д., Артєм’єв О.К., Дрюков В.О. Законодавче та нормативно-правове забезпечення розвитку спорту вищих досягнень в Україні // Актуальні проблеми фізичної культури і спорту. -2003. - №1. – 137с.

  4. Окун Ю.Б. Участь львівських спортсменів на Олімпійських іграх // Здоров'я і освіта: проблеми та перспективи: Матеріали III Всеукр. наук.-практ. конф. - Донецьк, 2004. -207с.

  5. Павлов С.П. Олимпийская энциклопедия, Москва, 1980 г. 1979г. -309с.

  6. Платонова В.М. та І.Р.Мацишина. Енциклопедія олімпійського спорту України -К.: Олімпійська література, 2005. - 463 с

  7. Хавин Б.Н. Все о советских олимпийцах. - М.: Физкультура и спорт, 1985.-464с.



Цина А.Ю. (Полтава)
ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНІ КОНЦЕПЦІЇ ПОЯСНЕННЯ І ПРОГНОЗУВАННЯ НАЙВИЩИХ ОСОБИСТІСНИХ ДОСЯГНЕНЬ
Постановка проблеми в загальному вигляді

Особистісна орієнтація життя та мислення людини визначається системою ідей, побудов і принципів, які пояснюють організоване певним чином становлення особистості, а також прогнозують в часі певні її особистісні зміни. Така система пояснюючих і прогнозуючих взаємозв’язаних ідей, побудов і принципів розглядається нами як теоретична концепція. Створені людьми теорії є суб’єктивними і, тому, немає сенсу шукати абсолютно істинні концепції. Прийняття і довіра до існуючих теоретичних концепцій особистісного зростання людини визначаються відповідністю спостережень за практичними результатами особистісних досягнень тим поясненням і прогнозам цього зростання, що випливають із самих теоретичних концепцій. Тому, для психолого-педагогічних наук продуктивним є пошук теоретичних концепцій (уявних теоретичних побудов), які є практичними і корисними для пояснення і прогнозування найвищих особистісних досягнень, а також достатньо широко охоплюють різноманітність феноменів, що розглядаються теорією: найвищі досягнення в освіті, професійній діяльності, спорті.



Зв’язок проблеми з наступними дослідженнями і публікаціями

Пояснення і прогнозування особистісного зростання в напрямку найвищих особистісних досягнень визначаються існуючими структурними концепціями: мотивації, розвитку, особистісної зрілості, вивчення і пояснення криз, відхилень і їх коригування в напрямку ефективного зростання особистості, розробленими у світовій персонології З.Фрейдом, А.Адлером, К.Г.Юнгом, Е.Еріксоном, Е.Фроммом, К.Хорні, Г.Олпортом, Р.Кеттелом, Г.Айзенком, Б.Ф.Скіннером і ін. персонологами [1; 2].



Зв’язок проблеми з важливими практичними завданнями

Аналіз концептуальних підходів до особистісного зростання людини сприяє виконанню двох завдань: перше – визначення понятійної основи, що сприяє поясненню функціонування взаємопов’язаних компонентів цього зростання, друге – прогнозування особливостей його функціонування, що до цього часу не вивчалися.



Виокремлення з проблеми досліджуваної частини

Провідними напрямками проведеного нами дослідження особистісного зростання людини стали унікальність її особистісних властивостей і індивідуальність траєкторії просування до максимально можливих особистісних досягнень. При цьому ми розв’язували дві проблеми: врахування великої кількості параметрів і відповідних концепцій, що характеризують особистісне зростання, а також питання якісної оцінки індивідуального особистісного зростання в напрямку найвищих особистісних досягнень.



Актуальність досліджуваної частини

Актуальність дослідження визначається необхідністю пояснення і прогнозування з допомогою існуючих структурних концепцій спрямованості теорії особистісного зростання в напрямку найвищих особистісних досягнень.

Цілі дослідження

Метою нашого дослідження став пошук придатних існуючих структурних концепцій зростання особистості для уточнення фактів і співвідношення змінних у описі компонентів забезпечення найвищих особистісних досягнень.



Методи дослідження проблеми

Основною стратегією дослідження концептуальних підходів до особистісного зростання є формулювання робочих визначень у вигляді опису принципів, методів пояснення становлення і розвитку компонентів, що забезпечують найвищі особистісні досягнення.

Характеристика і обґрунтування отриманих результатів

Розкриємо сучасну теоретичну концепцію особистісного зростання в напрямку найвищих особистісних досягнень з допомогою гіпотетично стабільних характеристик структурних концепцій обґрунтування зростання особистості.

Концепції мотивації або процесуальні аспекти здійснення особистісного зростання розглядають динамічні, змінювані особливості спрямованості особистості на найвищі особистісні досягнення:

  • в індивідуальній теорії особистості А.Адлера головною рушійною силою особистісного зростання визначається прагнення людини до переваги і подолання відчутті своєї неповноцінності;

  • у гуманістичній теорії особистості Е.Фромма виділені потреби життєдіяльності людини, можливість задоволення яких обумовлює особистісне зростання: потреба в подоланні пасивності в житті і прагненні до творчої созідаючої діяльності; потреба в ідентичності як усвідомленні своєї сутності; потреба в відданості певній меті як смислу життя;

  • у диспозиційній теорії особистості Г.Олпорта визначальними елементами життєвої активності людини виступають домінуючі індивідуальні риси особистості, які побуджують її до тих видів життєвої активності, в яких ці риси можуть максимально проявитися.

Концепції розвитку особистості пояснюють та прогнозують особистісне ростання людини:

  • психодинамічний напрямок в теорії особистості визначає рушіями досягнення більш високих рівнів розвитку особистості вивільнення енергії «его» внаслідок усвідомлення відстрочки задоволення особистісної потреби, заданої уявним образом майбутнього, а також «его»-ідеал, що веде особистість до встановлення для себе високих стандартів, обумовлюється заохочуванням і формується з того, що схвалюється і високо ціниться соціумом, викликаючи в разі досягнення мети, почуття самоповаги і гордості;

  • теорія індивідуальної психології А.Адлера обґрунтовує розвиток особистісного потенціалу індивідуальним шляхом, необхідністю значних зусиль у вихованні вродженого в людині прагнення до переваги, самотворення свого унікального стилю життя, свого творчого «Я» під впливом творчих здібностей особистості і формування якостей, обумовлених її віковим цензом, в соціальному оточенні: прагнення до лідерства, перевершення старших, ставши найкращим, незалежності, самостійності, суперництво, честолюбство і, в разі невдач, викликаних непомірно високими цілями, почуття неповноцінності, залежності. Найбільше значення для людини на шляху до найвищих особистісних досягнень є не те, що може здійснитися як абсолютно правильне, а те, що людина вважає абсолютно правильним для себе, тобто її недостатньо усвідомлені фіктивні прагнення;

  • аналітична теорія особистості Г.Юнга серцевиною особистості, що має на меті прагнення до найвищих особистісних досягнень, визначає «самость»;

  • диспозиційний напрям вивчення особистості зростання і змінюваність особистості пояснює через закріплення індивідуальних особливостей особистості в соціальних ситуаціях, у яких люди активно прагнуть опинитися з метою прояву їх особливостей, а також через найважливішу і центральну якість«самость», що проявляється в аспектах самоідентичності, почуття самоповаги, гордості за особисті досягнення, визнання особистості іншими, яке необхідно підтримувати і не втратити. Узагальнене почуття самості сприяє реалізації прагнення особистості до самовдосконалення;

  • структурна теорія рис особистості Р.Кеттела прогнозує можливість визначеності і передбачуваності особистісних досягнень в певних ситуаціях за проявом стійких комбінацій особистісних рис: основополагаючих (за ступенем значущості для високих досягнень); конституціональних і зовнішніх (за джерелом формування); здібностей, темпераменту, спрямованості (за модальністю вираження); загальних і унікальних (за широтою прояву);

  • теорія типів особистості Г.Айзенка пояснює прояв найвищих особистісних досягнень ступенем виразу декількох суперрис у взаємодії з ситуаційними факторами їх прояву;

  • научувально-біхевіоральний напрямок в теорії особистості Б.Ф.Скіннера обґрунтовує концепцію підкріплення результатів особистісного зростання (успіх, змагання, гра, творчість) в різних режимах: неперервне підкріплення, підкріплення з постійним і варіативним співвідношенням та інтервалом.

Повна теорія особистісного зростання повинна пояснювати і пропонувати концептуальні принципи вивчення і пояснення криз, відхилень, що перешкоджають високим особистісним досягненням:

  • психодинамічна теорія особистості розглядає чотири фактори обмеження рівнів особистісного зростання: фрустрація як не задоволення особистісних потреб внаслідок певних заборон з боку розвиваючих суб’єктів; надтурботливість обмежує самостійності особистості; фіксація як затримка або зупинка на певному рівні особистісних досягнень; регресії як повернення на попередні стадії особистісного зростання;

  • індивідуальна теорія особистості у поясненні криз і відхилень від зростання особистісних досягнень підкреслює важливість розуміння стилю життя людини, усвідомлення нею своїх труднощів і підсилення її соціального інтересу;

  • гуманістична теорія Е.Фромма вказує на можливе відчуття самотності внаслідок високого ступеня свободи вибору траєкторії власного особистісного зростання, що обумовлює прояв таких стратегій уникнення свободи: авторитаризм як надмірна залежність і підлеглість чи прагнення до домінування над іншими; деструктивність як подолання відчуття неповноцінності підкоренням іншим; абсолютна підлеглість соціальним нормам як прагнення особистості стати схожою на всіх інших, такою, якою її хочуть бачити.

Концепції особистісної зрілості розглядають питання складових успішного особистісного зростання в напрямку найвищих особистісних досягнень:

  • психоаналітична концепція особистості К.Г.Юнга прогнозує повну самореалізацію особистості як найвищий рівень особистісних досягнень шляхом об’єднання всіх особистісних рис навколо її центру – «самості», що є доступним лише для здібних людей, які приділяють достатньо часу для тривалого особистісного зростання;

  • «его»-теорія Е.Еріксона пояснює досягнення людиною високих рівнів особистісної зрілості у кожний віковий період кризою – поворотним пунктом, проблемою в особистісному зростанні, яка стає його рушійною силою;

  • соціокультурна теорії особистості К.Хорні зрілість особистості визначає уміннями гнучко реагувати на різні ситуації, легко підбирати необхідні стратегії для високих особистісних досягнень у змінюваних обставинах;

  • у диспозиційній теорії особистості Г.Олпорта люди характеризуються цілеспрямованою орієнтацією на майбутнє і постійним зростанням, що визначається ознаками реалістичності, досвіду, компетентності і професіоналізму, прагнення досягнення особистісно-значущих і реальних цілей, володіння системою цінностей, що слугує філософією життя, містить головну мету і наповнює життя смислом.

Концепції коригування відхилень від ефективного особистісного зростання мають вирішальне значення для фасилітації (сприяння) позитивним змінам у особистісних досягненнях:

  • психодинамічна теорія особистості З.Фрейда визначає поштовхом для визначних особистісних досягнень сублімацію, яка пов’язана не з стримуванням, а відведенням енергії небажаних імпульсів за сприятливими для особистісного зростання каналами;

  • індивідуальна психологія особистості основню метою коригування відхилень у особистісному зростанні визначає розвиток соціального інтересу і прикладання власних зусиль для досягнення соціально-корисних цілей;

  • гуманістична теорія особистості пропонує позбавлення людини власного почуття неповноцінності шляхом набуття досвіду позитивної свободи, яка передбачає вільне, не примусове поєднання соціально-значущих потреб з внутрішніми особистісними потребами людини;

  • научувально-бехівіоральний напрям теорії особистості Б.Ф.Скіннера визнає покарання неефективним засобом коригування небажаної спрямованості особистісного зростання, оскільки воно викликає негативні емоційні супутні ефекти: тривогу, втрату впевненості і ін. Найефективнішим методом для усунення небажаних особистісних проявів Б.Ф.Скіннер визнавав позитивне підкріплення бажаних особистісних досягнень, можливості якого повинні стати стратегіями особистісного зростання людини.

Висновки

Аналітичний огляд структурних концепцій теорії особистісного зростання з точки зору їх ефективності для пояснення і прогнозування найвищих особистісних досягнень дає можливість сформулювати такі висновки:

  1. Мотивація особистості на найвищі особистісні досягнення визначається прагненням людини до відданості певній меті як смислу життя, переваги, творчої діяльності в тих життєвих сферах, що проявляють домінуючі індивідуальні риси особистості, подолання пасивності в житті та відчуття своєї неповноцінності.

  2. Розвиток особистості в напрямку найвищих особистісних досягнень здійснюється усвідомленням відстрочки задоволення уявних образів майбутнього, встановленням для себе високих стандартів, самотворенням свого унікального стилю життя, закріпленням індивідуальних особистісних рис в соціальних ситуаціях, що максимальним чином проявляють ці риси, позитивним підкріпленням результатів особистісного зростання.

  3. Кризи та відхилення, що перешкоджають високим особистісним досягненням характеризуються факторами стилю життя, високого ступеня свободи вибору напрямку особистісного зростання, незадоволення особистісних потреб внаслідок певних заборон, обмеження самостійності, затримки на певних рівнях особистісних досягнень, поверненням на попередні рівні.

  4. Зрілість особистісного зростання розглядається як повна самореалізація особистості шляхом оволодіння системою цінностей як філософією життя, об’єднання всіх особистісних рис навколо її центру – «самості», подолання вікових криз особистісного зростання і характеризується компетентністю, професіоналізмом: уміннями гнучко реагувати на різні життєві ситуації, легко вибирати стратегії для високих особистісних досягнень.

  5. Коригування відхилень від ефективного особистісного зростання пропонується здійснювати засобами сублімації, що забезпечує відведення енергії небажаних імпульсів за сприятливими для особистісного зростання каналами, розвитком соціальних інтересів, потреб та вільним їх поєднанням з внутрішніми особистісними потребами, позитивним підкріпленням бажаних особистісних досягнень.

Наукова новизна проведеного дослідження полягає в поясненні та прогнозуванні найвищих особистісних досягнень шляхом визначення цінних принципів і підходів в існуючих структурних концепціях розвитку особистості.

Теоретичне значення визначається подальшою розробкою структури процесу особистісного зростання людини в напрямку найвищих особистісних досягнень.

Практичне значення одержаних результатів полягає в розкритті і прогнозуванні найвищих досягнень широко різноманітних феноменів освіти, професійної діяльності , спорту і ін.

Можливе впровадження результатів дослідження в процес організації та зміст освіти, спортивної, мистецької підготовки в умовах переходу на індивідуальне планування власних освітніх траєкторій і досягнень.

Перспективи наукових розробок у даному напрямку потребують, на нашу думку, дослідження моделей діяльності суб’єктів особистісного зростання, їх особистісної структури і процесу особистісного зростання.

література

  1. Максименко С.Д., Максименко К.С., Папуча М.В. Психологія особистості. – К., 2007.

  2. Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности. – СПб., 2007.


Щербак Ю.Є. (Полтава)

ФІЛОСОФСЬКІ КОНЦЕПТУАЛЬНІ ОСНОВИ ВИВЧЕННЯ ОЛІМПІЗМУ Й ОЛІМПІЙСЬКОГО УТВОРЕННЯ

Олімпізм, олімпійське утворення в сучасних умовах - соціокультурне утворення індустріальної й постіндустріальної цивілізації.

До провідних філософських концептуальних ідей олімпізма й олімпійського утворення відносяться:

- ідея миру, мирного співіснування соціальних систем, держав і народів, у якій олімпізм виступає як системостворюючий фактор, а олімпійське утворення - як засіб виховання молоді в дусі миру;

- ідея загальнолюдської цінності олімпізма й олімпійського утворення, що ґрунтується на інтернаціоналізмі, інтерсоціальному вихованні;

- ідея гуманістичного, всебічного розвитку особистості, базою реалізації якої є олімпійське утворення молоді, олімпійська субкультура;

У сучасних умовах олімпізм виступає як загальнолюдська цінність, як істотний елемент культури, показник розвитку фізичної культури молоді.

Основи сучасного олімпізму були закладені наприкінці XIX в. Пьером де Кубертеном, коли їм уперше була сформульована доктрина, що включає в себе філософські, педагогічні, етичні, естетичні, правові, політичні принципи. Вона базувалася на загальнолюдських моральних підвалинах всіх релігійних навчань. Природній але, що на перших етапах свого розвитку олімпізм був тісно пов'язаний із практикою - із проведенням Олімпійських ігор. Філософські ідеї Кубертена про гармонії особистості знайшли своє відбиття в церемонії організації Ігор, проведенні конкурсів мистецтв Олімпіад.

За час, що пройшов з моменту народження сучасного олімпійського руху, олімпізм перетворився у своєрідну філософію молодіжного миру, у потужну соціокультурну даність світового масштабу, що є одним з найважливіших інститутів сучасного міжнародного життя. Олимпизму, що виступає як особливий тип субкультури, властива своя система ідеалів, принципів, цільових настанов, менталітету, норм і цінностей, що має відносну самостійність і логіку розвитку.

Говорячи про олімпізм як про молодіжну субкультуру, слід особливо зазначити збіг її із загальгуманістичною спрямованістю розвитку людини як творчої особистості, тобто з тим, що може бути названо прогресом у сфері культури (М. Сараф, 1998).

Важливим аспектом олімпізма є ідея мирного співіснування народів, держав і соціальних систем. "Ти збираєш молодь - наше майбутнє, нашу надію - під свої мирні прапори" (П. де Кубертен).

Одна з головних ідей Олімпійських ігор - мир і дружба!

Перейнявши в стародавніх греків філософію олімпізму, у сучасні умови не вдалося повністю реалізувати ідею мирного співіснування: три сучасні Олімпіада не відбулися через світові війни - в 1916, 1940 й 1944 р.

По своїх масштабах міжнародний спорт й Олімпійські ігри не мають собі рівних у світі. У силу своєї величезної популярності міжнародний й олімпійський спорт потрапили в поле зору й окремих політиків, і політичних партій, і глав держав, і відвертав міжнародного бізнесу. Звідси - колосальна соціальна значимість міжнародного спортивного й олімпійського руху, що сприяє розвитку й поглибленню міждержавних відносин, культурних зв'язків, розрядженню міжнародну напруженості, політиці мирного співіснування держав з різним політичним ладом.

Не викликає сумніву, що спорту споконвічно властива агресивність, що спорт і змагання самі по собі є конфліктними системами.

Так, спорт може бути джерелом насильства. Це неможливо заперечувати. Але досвід міжнародної спортивної співдружності дає набагато більше позитивних прикладів. Саме тому питання керування поводженням людини становлять ключову основу олімпійського утворення.

Моральне виховання в системі олімпійського утворення займає особливе місце, тому що заняття фізичними вправами, спортом представляють величезні можливості для формування моральних принципів.

Необхідно помітити, що заняття спортом, фізичними вправами вже по природі своєї тісно пов'язані з етикою, мораллю. "Гра й спорт - це області людської діяльності, в основі яких лежить моральне поводження. Моральність і пов'язаний з нею певний "дух", напрям думок і почуттів, що користується загальною повагою, властиві спорту не як якийсь зовнішній атрибут, а як елементарні й необхідні передумови" (Э. Майнберг, 1984).

Отже, філософські концептуальні основи сучасного олімпізму складаються в наступному:

- гуманістичному всебічному розвитку особистості;

- збереженні миру й зміцненні дружби між народами;

- розвитку молодіжної субкультури й обміні культурними цінностями;

- установленні торжества етичних цінностей в олімпійському русі й спорті.

Теорія як сукупність наукових положень становить частину концепції олімпізму й містить у собі:

- системно-ретроспективний підхід до вивчення й організації Олімпійських ігор й олімпійського руху;

- оздоровчо-розвиваючий характер олімпізму.



Яресько М.М. (Полтава)

особливості формування та сучасний стан організаційних структур зимового спорту
Актуальність. Постановка проблеми. Сучасні Олімпійські ігри мають давню історію та традиції. За цей період вони набули неабиякого авторитету в міжнародному спортивному масштабі, ставши своєрідною вершиною сучасної системи фізкультурно-спортивного руху.

Незважаючи на актуальність та суспільний інтерес до історії проведення “білих” Олімпіад, сьогодні бракує відповідної науково-методичної, статистичної, довідникової літератури щодо розвитку зимових видів спорту в Україні, участі українських спортсменів у змаганнях найвищого світового рівня тощо.

Узагальнюючих праць чи окремого наукового дослідження щодо історії розвитку зимових видів спорту, особливо олімпійських його видів, практично немає, тому дана тема є важливою у складової історії сучасного фізкультурно-спортивного та олімпійського рухів.

Зимові Олімпійські ігри, не зважаючи на величезну популярність, яку вони завоювали в світі, не мають такої давньої історії як Ігри Олімпіад, або як кажуть, літні Олімпійські Ігри.

Ідея проведення Олімпійських Ігор із зимових видів спорту, висунута на початку століття П’єром де Кубертеном, неодноразово обговорювалася в Міжнародному олімпійському комітеті. За її втілення активно боролися фахівці і прихильники зимових видів спорту. Проте активно протидіяли їй представники Скандинавських країн (Швеції, Норвегії), не без підстав стверджуючи, що традиційні Північні Ігри (які регулярно проводилися з 1901 р.) і так збирають всіх зірок зимових видів спорту, і немає жодної необхідності організовувати паралельні змагання під назвою “Зимові олімпійські ігри”. Ігнорувати позицію представників Скандинавських країн було неможливо, оскільки перевага спортсменів цих країн у зимових видах спорту була величезною, і ніякі міжнародні зимові змагання без їх участі не мали б авторитету. Вагомим аргументом проти було і те, що змагання із зимових видів спорту не мали стародавніх витоків і до них неприйнятно було застосування самого слова “олімпійські”. Певною перепоною до розвитку зимових Олімпійських змагань була також відсутність відповідної матеріальної бази. Врешті-решт Кубертен зумів пов’язати діяльність Міжнародного олімпійського комітету з великими комплексними змаганнями із зимових видів спорту. На Паризькій сесії 1922 р. було ухвалено рішення про проведення таких змагань під назвою “Міжнародний спортивний тиждень з нагоди VIII Олімпіади”. Змагання відбулися в містечку Шамоні (Франція) з 25 січня по 4 лютого 1924 р.) із дотриманням формальностей, які вже стали невід’ємною частиною ігор Олімпіад: був засвічений олімпійський вогонь, учасники давали олімпійську клятву. У 1925 р. ухвалено рішення про регулярне проведення зимових Олімпійських ігор (ЗОІ), а змагання, проведені в 1924 р. в Шамоні, класифікувати як перші офіційні зимові Олімпійські ігри.

Таким чином, саме з тих пір зимові Олімпійські ігри стали складовою частиною олімпійського спорту і проводилися регулярно в роки проведення Ігор Олімпіади.

Якщо аналізувати спортивну сторону змагань зимових Олімпійських ігор і співвідношення сил на олімпійській арені, то тут чітко простежуються два етапи.

Перший етап: (1924-1952 рр.). На олімпійській арені переважну перевагу мали країни північної Європи – перш за все Норвегія і Швеція, а також Фінляндія. Основними суперниками спортсменів цих країн періодично були спортсмени США, Канади, Німеччини (НДР, ФРН), Швейцарії, Австрії.

Другий етап: Це поява на спортивній арені команди СРСР (з 1966 р.), а згодом і команди НДР (з 1968 р.). Команда СРСР, вперше беручи участь в зимових Олімпійських іграх, з великою перевагою отримала загальнокомандну перемогу: 16 медалей і 103 очки. У другої команди Австрії – 11 медалей і 66,5 очок. Надалі, включаючи Ігри 1988 р., команда СРСР лише двічі трохи поступилася першістю команді Норвегії – в 1968 р. і команді НДР – в 1980 р.

Починаючи з XI зимових Олімпійських ігор в Саппоро (Японія) і аж до виходу із спортивних арен, команди СРСР і НДР мали велику перевагу над рештою всіх суперників. Наприклад, на зимових Олімпійських іграх 1980 р. ці дві команди завоювали 19 золотих медалей (СРСР – 10, НДР – 9), тобто стільки ж, скільки команди решта 9 країн разом узяті, аж до останнього самостійного виступу цих команд в 1988 р. на зимових Олімпійських іграх в Калгарі (Канада).

Об’єднання Німеччини і розпад Радянського Союзу призвели до зміни ситуації на олімпійській арені вже на Іграх в Альбервіллі. Суперництво в загальнокомандній боротьбі помітно зросло. Збільшилася і кількість країн, представники яких змогли завоювати нагороди: 1988 р. – 17, 1992 –20.

В історії проведення зимових Олімпійських Ігор виявився важливим 1991 рік. На сесії МОК в 1991 р. було ухвалено рішення про розведення по термінах Ігор Олімпіад і зимових Олімпійських ігор, які, починаючи з 1994 р. проводитимуться по черзі з інтервалом у два роки: XVII зимові Олімпійські ігри – в 1994 р., XVIII – в 1998 р. і т.д.

Коментуючи це рішення МОК президент Міжнародної федерації лижного спорту Марк Ходлер заявив: “Основна ідея такого роздільного підходу до проведення Ігор полягала в доданні більшої значущості і вищого статусу зимовим Іграм, перетворення їх від простого “додатку” літніх Олімпіад в самостійний великомасштабний спортивний форум”.

Спочатку зимові Ігри були як би частиною літніх Олімпіад, своєрідним “додатком” до них, коли в змаганнях з літніх видах спорту додавався хокей, ковзани і фігурне катання. Пізніше зимові Олімпіади придбали самостійний статус, але зберегли свою підпорядкованість по відношенню до літніх Ігор.

Для зимових Олімпійських Ігор характерні ті ж досягнення, проблеми і суперечності, що і для Ігор Олімпіад. Щоправда чимало з них виражені в значно меншій мірі, що обумовлене непорівнянністю масштабів цих змагань, загальної кількості учасників і, що важливе, кількості країн, що виставляють свої команди. Відсутність інтересу до зимових змагань країн Африки, більшості країн Азії та Латинської Америки знімає багато проблем, які постійно супроводжують Ігри літніх Олімпіад.

Відтак, зимовим Олімпійським іграм, як і Іграм Олімпіад, також не вдалося уникнути впливу політики, суперечливості в професіоналізмі та аматорстві, складнощів, пов’язаних з комерціалізацією різних видів спорту, розповсюдженням допінгу і ін. Підтвердженням тому є приведені нижче факти з історії зимових Олімпійських ігор.

Як і Ігри XI Олімпіади в Берліні, зимові Олімпійські ігри 1936 р. в Німеччині носили явно виражене політичне забарвлення. У 50-х роках гостра ситуація склалася навколо ГДР, коли ця країна дістала можливість виступити на зимових Олімпійських іграх 1968 р. (Гренобль) самостійною командою, що було розцінене як велика перемога в спортивній дипломатії, що мала розповсюдження на інші сфери життя світової спільноти. Але в той же час делегація КНДР бойкотувала ці Ігри, покинувши Гренобль, коли організаторами було ухвалено рішення допустити команду цієї країни як представника “Північної Кореї”.

У зв’язку з олімпійськими змаганнями у зимових видах спорту неодноразово піднімалося питання про порушення принципу аматорства рекламою устаткування і спортивного інвентарю виробниками (дискваліфікація К.Шранца, що користувався в змаганнях зі слалому лижами з рекламними знаками фірми). До цієї ж ситуації відноситься вимога А. Брендеджа на сесії МОК в Саппоро в 1972 р. не включати в програму Олімпійських ігор гірськолижних змагань, у зв’язку з порушенням принципу аматорства і зловживаннями комерційного характеру. Проте, в подальші роки, у зв’язку з інтенсивною комерціалізацією олімпійського спорту і зі зміною політики МОК в цьому питанні, гострота проблеми була знята.

Ще однією з тенденцій розвитку зимових видів спорту є різке збільшення кількості країн, що беруть участь в зимових Олімпійських іграх. Так, наприклад, якщо на зимових Олімпійських іграх 1952-1960 рр. кількість країн-учасниць коливалася в межах 30–33, то в подальші роки кількість країн, що беруть участь, стала різко зростати: 1984 р. – 49 країн, 1988 р. – 57, 1992 р. – 60, 1994 – 81 країна. У числі учасників олімпійських змагань з’явилися країни, де ніколи раніше зимові види спорту не розвивалися: Пуерто-Ріко, Гватемала, Болівія, Чилі, Ліван, Ямайка, Марокко і ін.

Проте збільшення кількості країн-учасниць зимових Олімпійських ігор явно випереджає зростання числа країн, що реально включаються в боротьбу за олімпійські нагороди. Для того, щоб затвердитися в цьому, досить проаналізувати співвідношення кількості країн, спортсмени яких були удостоєні нагород і загальної кількості країн-учасниць змагань за час проведення зимових Олімпійських ігор (табл. 1).

Природні умови країн, де розвиваються зимові види спорту, народні і спортивні традиції, концептуальні підходи, прийняті в різних країнах при підготовці до зимових Олімпійських ігор, наявність відповідної матеріально-технічної бази багато в чому визначили і визначають досягнення спортсменів цих держав на олімпійській арені.

Вже зимові Олімпійські ігри 1924–1936 рр. чітко показали явну перевагу північних країн Європи (Норвегія, Швеція, Фінляндія) в лижних змаганнях. Реального суперництва у спортсменів цих країн практично не було. Але в інших видах спорту ситуація була іншою. Наприклад, успіхів у фігурному катанні добивалися і спортсмени США, Австрії, Швеції, Франції, Швейцарії, Великобританії, Канади.

У швидкісному бігу на ковзанах реальне протистояння спортсменам Скандинавських країн надавали практично тільки ковзанярі США, а в хокеї не було рівних канадцям. У бобслеї суперництво завжди було гострим і успіхів добивалися спортсмени таких країн, як Швейцарія, Великобританія, США, Німеччина.

Із введенням в програму Ігор, починаючи з 1936 р., гірськолижних дисциплін, відразу визначилися країни, що мали явну перевагу в цих видах змагань, – Німеччина, Франція, Швейцарія, Австрія, США. Іноді медалі в гірськолижному спорті завойовували спортсмени Канади, Італії, Норвегії, Швеції і інших країн. Проте ці окремі випадки не порушували загальної закономірності.



Таблиця 1

Хронологія та кількісні показники проведення зимових Олімпійських Ігор





Ігри

Рік проведення

Місто,

країна

Кількість країн-учасниць

Кількість видів олімпійської програми

Кількість спортсменів-учасників

I

1924

Шамоні, Франція

16

14

293

II

1928

Санкт-Моріц, Швейцарія

25

13

491

III

1932

Лейк-Плесід, США

17

14

307

IV

1936

Гарміш-Партенкірхен, Німеччина

28

17

756

V

1948

Санкт-Моріц, Швейцарія

28

22

713

VI

1952

Осло, Норвегія

30

22

732

VII

1956

Кортіна-д’Ампеццо, Італія

33

24

924

VIII

1960

Скво-Веллі, США

31

29

665

IX

1964

Інсбрук, Австрія

37

34

1111

X

1968

Гренобль, Франція

37

35

1158

XI

1972

Саппоро, Японія

35

35

1012

XII

1976

Інсбрук, Австрія

37

37

1064

XIII

1980

Лейк-Плесід, США

37

37

1077

XIV

1984

Сараєво, Югославія

49

39

1581

XV

1988

Калгарі, Канада

57

46

1634

XVI

1992

Альбервіль, Франція

65

57

1804

XVII

1994

Ліллехаммер, Норвегія

67

61

1737

XVIII

1998

Нагано, Японія

72

68

2372

XIX

2002

Солт-Лейк-Сіті, США

78

76

2527

XX

2006

Турин, Італія

80

87

2500




Каталог: doc
doc -> Вимоги до оформлення реферату до вступного іспиту в аспірантуру
doc -> Вимоги до оформлення реферату до вступного іспиту в аспірантуру у рефераті мають бути висвітлені найважливіші питання, пов’язані з темою дисертаційної роботи вступника до аспірантури. Назва роботи має
doc -> Основні вимоги до реферату
doc -> Уточнення щодо оформлення документів та питання, які вступники до аспірантури задають найчастіше
doc -> Відділ аспірантури та докторантури Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини
doc -> Правила прийому на навчання до аспірантури Харківського національного університету мистецтв імені І. П. Котляревського
doc -> Положення про аспірантуру Харківського національного університету мистецтв імені І. П. Котляревського І загальні положення
doc -> Київський національний університет імені Тараса Шевченка
doc -> Програма вступного іспиту до аспірантури зі спеціальності 22. 00. 03 соціальні структури та соціальні відносини Затверджено


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка