Міністерство освіти та науки України Сумська обласна державна адміністрація



Сторінка13/16
Дата конвертації21.11.2018
Розмір1.36 Mb.
#65816
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

Список використаних джерел:


  1. Практичний пасібник з розвитку суб’єктів соціального підприємництва в Україні / Олександр Винников. – К., 2006. – 168 с.

  2. www.dt.ua

  3. www.en.wikipedia.org

УДК 323.21:329(477)



Залучення та заохочення громадськості до участі у формуванні партійної політики

Participation of the Public in Formation

of Party Policy and Its Stimulation
Чупрін Роман В’ячеславович,

Миколаївський державний гуманітарний університет

імені Петра Могили аспірант Кафедри державної служби
Доповідь присвячена проблемі забезпечення для громадськості можливостей впливати на партійну політику. Розглядається визначення поняття „участі громадськості у формуванні партійної політики”, форми такої участі, аспекти партійної політики, на які може впливати громадськість.

The report is devoted to the mechanisms of public influence on the policy of political parties. The author analyzes the term “participation of the public in formation of party policy”. Also he pays attention to the forms of this participation and spheres of parties’ activity which can be under the influence of public.
З розвитком партійної системи в Україні та збільшенням ролі політичних партій як інституту, через який здійснюється (або, принаймні, має здійснюватися) воля народу, втілюючись спочатку у партійних програмах, а потім і у державній політиці, постала проблема забезпечення конституційних прав народу як джерела влади (ст. 5 Конституції України, „носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.” [1]) Що може запропонувати для вирішення цієї проблеми політична наука?

Регулювання відносин на законодавчому рівні відбувалося і відбувається переважно на рівні стосунків держави та політичних партій. Визначається виключне право останніх (а також блоків) на висування кандидатів до представницьких органів влади та місцевого самоврядування; партії формують виборчі комісії, їх коаліція визначає склад уряду та прем’єр-міністра країни; партії, які подолали загороджувальний бар’єр на парламентських виборах, отримують (а точніше, мають отримувати) державне фінансування тощо.

Іншими словами, взаємодія між цими двома сторонами трикутнику „держава” - „політичні партії” - „народ” законодавчо визнана і в певній мірі регламентована. Майже не виникає питань і стосовно визначення поняття політичної партії. Відомі і визнані його і політологічні, і юридичні трактування, чіткі критерії, у відповідності до яких міністерство юстиції має реєструвати політичні партії, відмовляти їм у реєстрації або позбавляти її.

Весь виключний статус політичної партії у законодавстві обумовлюється її специфічною роллю у політичній системі та суспільною корисністю, яка полягає у агрегуванні та артикуляції інтересів населення. Саме виходячи з постулату про цю корисність, партія одержує пряме та непряме фінансування від держави, набуває права висування кандидатів на представницькі посади у органах державної влади та місцевого самоврядування. Якщо ж партія не виконує покладені на неї суспільством функції, то з’являються підстави для сумнівів щодо її діяльності як інституту.

Якщо ж проігнорувати дане питання взагалі, то це прямо буде підривати легітимність політичних партій як виразників волі народу, а отже і держави, політику якої політичні партії формують через діяльність своїх членів органах влади. Участь народу у формуванні політики через політичні партії повинна бути формалізована та підтримана законом, з тим щоб узаконити саму політичну систему країни. Це підтверджується в тому числі і рекомендаціями Парламентської асамблеї Ради Європи щодо фінансування політичних партій, яка визначає необхідність заохочення державою громадян до надання фінансової підтримки політичних партій [8, С.151]

Для формалізації опису стосунків між політичними партіями та тими, чиї інтереси вони покликані представляти, пропонується застосувати поняття „громадськості” тлумачачи її як „одну або більше фізичну або юридичну особу, їх об’єднання, організації або групи, які діють згідно з національним законодавством або практикою” [11, С.6].

Виходячи з даного визначення, ми можемо і цілком чітко дати відповідь на питання, що, власне, є „участь громадськості у формуванні партійної політики” [11, С.7]. По аналогії з участю громадськості у формуванні державної політики її можна визначити як процес безпосереднього або опосередкованого залучення однієї або більше фізичних чи юридичних осіб, їх об’єднань, організацій або груп, які діють відповідно до національного законодавства або практики, до процесу підготовки, обговорення та прийняття рішень політичними партіями.

Визначимо такі варіанти класифікації форм участі громадськості у формуванні партійної політики.

За сферою впливу:


  • внутрішні;

  • зовнішні.

За способом законодавчого регулювання:

За ступенем впливу:

  • прямі або безпосередні;

  • непрямі або опосередковані.

За кількістю суб’єктів впливу:

  • індивідуальні;

  • колективні.

Для того, щоб з’ясувати, на які сам складові партійної політики має можливість чинити вплив громадськість, розділимо партійну діяльність на два великі блоки, як це, власне, зроблено у законодавстві України: це діяльність політичних партій під час виборчих кампаній (регулюється Законом України „Про вибори народних депутатів України”, Законом України „Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів)” та ін.), та у міжвиборчий період (регулюється Законом України „Про політичні партії” тощо).

У міжвиборчий період найбільш важливою є така діяльність політичних партій, як:



  • одержання фінансування;

  • обрання керівництва політичної партії;

  • внесення змін / прийняття нових програмних документів;

  • звітування перед виборцями щодо проведеної роботи.

Під час виборчої кампанії найбільш важливими складовими діяльності політичної партії є:

  • розробка і прийняття виборчої програми політичної партії;

  • висування кандидатів від партії та визначення їх порядку у виборчому списку;

  • одержання фінансування.

Звернемо увагу на те, що тут мова йде саме про питання стратегічного характеру, участь громадськості у вирішенні яких повинна бути забезпечена. Це поворотні точки, які визначають подальшу тактичну діяльність політичної партії. Саме тому у даному списку відсутня, наприклад, передвиборча агітація.

Якщо згрупувати форми участі громадськості у формуванні партійної політики, які існують у світовій практиці, і врахувати досягнення інших держав у площині забезпечення та заохочення участі громадськості у формуванні партійної політики, то першочерговими завданнями для політичної науки в даній сфері можна вважати:



  • роботу над вдосконаленням діючого законодавства щодо фінансування політичних партій з урахуванням потреб залучення і заохочення громадськості до участі в цьому процесі;

  • чітке законодавче регламентування процедур обрання лідерів політичних партій та визначення кандидатів від політичних партій на представницькі посади із передбаченням державного контролю за дотриманням усіх необхідних процедур і надання громадськості можливостей для участі в даному процесі;

  • розробка методичних матеріалів для здійснення громадськістю оцінки та аналізу програмних документів політичних партій, моніторингу виконання передвиборних програм і партійної діяльності взагалі, а також у разі можливості створення у законодавстві умов для набуття результатами такого роду моніторингів юридичних наслідків.

Література:



  1. Конституція України // http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=254%EA%2F96%2D%E2%F0

  2. Рябов С.Г. Політологія: словник понять і термінів. – 2-ге вид., переробл. і допов. – К.: Видавничий дім „КМ Академія”, 2001. – 256с.

  3. Закон України „Про політичні партії” // http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2365-14

  4. Партійна політика: вплив недержавних громадських організацій на формування та впровадження – К.: МЦПД, 2007. – 128с.

  5. Участь громадськості в суспільному діалозі щодо суспільних програм (Узагальнений досвід з аналізу, моніторингу та оцінки партійної політики) – К.: МЦПД, 2005. – 100с.

  6. Полохало В. Середній українець — соціальна основа негромадянського суспільства // Політична думка. — 1999. — № 4. — С. 30–32.

  7. Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. — К.: "Укр. енцикл.", 1998. - Т. 1: А - Г. 672 с.: іл.

  8. Романюк А., Шведа Ю., Шумельда О. Політико-правові аспекти фінансування політичних партій. – Львів, 2003, – 162с.

  9. Фінансування федеральних виборів. – Київ, 2004.

  10. Проект Закону України "Про фінансування політичних партій" // http://www.geneza.lviv.ua/party_finance/draft_law_3.htm

  11. Участь громадськості у законодавчому процесі // http://www.parlament.org.ua/docs/files/12/1157534674_ans.pdf

УДК 1.12 (045)



Компаративний аналіз методологічного інструментарію пізнання поняття «національний менталітет» в наукових дослідженнях

Comparative analysis of the methodological tools of understanding the concept “national mentality” in scientific researches.
Бережна Світлана Вікторівна,

Харківський національний педагогічний університет імені Г.С. Сковороди

декан історичного факультету
В статті розкривається питання застосування різних форм методологічного інструментарію при вивченні такого феномену як «національний менталітет». Звертається увага на те, що в процесі компаративного дослідження порівняльний метод застосовується в усій його методологічній різноманітності.

The question of the usage of different forms of methodological tools while studying such a phenomenon as “national mentality” is analyzed in the article. Attention is paid that the comparative method is used in the process of comparative research in its methodological diversity.
Актуальність дослідження обумовлена глобалізаційними процесами, які суміщують та уніфікують сьогодні побут та думки всіх народів. Однак, це не веде до невеліювання культури, а навпаки до вибуху етнічних почуттів, ставить національне питання ще гостріше, ніж раніше.

При з’ясуванні специфіки тієї або іншої нації на перший план висувається поняття, яке відображає її суть – менталітет.

Специфіка менталітету залежить від біологічного та соціального факторів, від характеру виховання в родині, від впливу соціального середовища.

Риси, які окреслюють національний менталітет, відрізняються значною стабільністю. В історичному розвитку деякі головні особливості характеру етносу залишаються незмінними.

Саме категорія «національний менталітет» дозволяє глибше проникнути в духовну «тканину», властиву для певного суспільства.

Відкритим для науки залишається питання з’ясування методів дослідження національного менталітету. Домінуючим методологічним інструментарієм пізнання «національного менталітету» є порівняльний метод. В процесі компаративного дослідження даного феномену порівняльний метод застосовується в усій його методологічній різноманітності. Крім того, при цьому порівняльний метод застосовується у поєднанні з іншими методами (що обумовлено багатогранністю, комплексністю та складністю феномену «національний менталітет»), внаслідок чого найчастіше утворюються такі його різновиди, як порівняльно-історичний, кроскультурний (порівняльно-цивілізаційний), типологічний. В окремих випадках він гармонійно доповнюється іншими самостійними підходами та методами (наприклад, антропологічним, етнопсихологічним).

Основним завданням типологічного різновиду порівняльного методу в дослідженнях національного менталітету є закріплення його результатів у вигляді певної типології, класифікації. Дослідники виділяють наступні типи ментальностей: індивідуальна ментальність, групова ментальність, національна ментальність, цивілізаційна ментальність.

Науковцями пропонуються й інші класифікації, що характеризують змістовну сторінку менталітету: матеріальні фактори побуту, поведінкові стереотипи, емоційне і художнє сприйняття світу, лінгвістичні фактори, раціональне сприйняття світу, світоглядні фактори, суспільні настрої (політичні, релігійні тощо). [1; с. 7]

У такий спосіб ми бачимо, що в поняття «менталітет» включені, як елементи повсякденної свідомості, так і теоретичної свідомості. Це робить трактування поняття «менталітет» ближче до поняття «суспільна свідомість».

Як у виявленні подібностей, так і відмінностей у понятті «національний менталітет», простежується своєрідна ідентифікаційна, типологічна функція порівняльного методу.

В основі порівняльного методу до вивчення «національного менталітету» лежить саме походження даного феномену. Більшість авторів наукових робіт із даної проблематики наголошують на історичній обумовленості національного менталітету. Дослідники вважають, що менталітет складається в результаті тривалого і стійкого історичного впливу природно-географічних, етнічних, соціально-політичних та культурних умов проживання [2; с. 139]. Внаслідок цього менталітет утворює ту духовно-поведінкову специфічність, яка робить представників одного народу не схожим на інших, і тому він стає важливим фактором самоідентифікації того чи іншого суспільства [3; с. 90].

Тісно пов’язаним з порівняльно-історичним методом є порівняльно-цивілізаційний, зміст якого полягає в тому, що національний менталітет, будучи цілком об’ємним та самодостатнім феноменом, є складовою частиною ще об’ємнішого феномену – цивілізації, у рамках якої він, власне і формується [4].

Надзвичайно важливим методологічним інструментарієм у пізнанні наукового менталітету на відміну від інших методологічних регуляторів є антропологічний підхід [5; с. 54].

Таким чином, методологічний інструментарій компаративного дослідження феномену «національний менталітет» значний але недостатньо досліджений.



Список використаної літератури

  1. Сіверс В.А. Національний менталітет як перешкода на шляху розбудови громадянського суспільства. – К., 2006.

  2. Лесная Л.В. Менталитет и ментальные основания общественной жизни // Социогуманитарные знания. – 2001. – № 1.

  3. Кукоба О.А. Природа и структура этнического менталитета // Философия и общество. – 2004. – № 4.

  4. Менталитет и аграрное развитие России (ХІХ – ХХ вв.). – М., 1992.

  5. Патлах І. Міждисциплінарна модель дослідження дискусів національного менталітету // Людина і політика. – 2002. – № 1.

УДК 316.74



Особливості регіоналізації як стану

транзитивного суспільства.

Specialities of regionalization as

transitive society state.
Богомаз Надія Костянтинівна,

Дніпропетровський національний університет

Студентка ІІІ курсу соціально-гуманітарного факультету
Основна увага приділяється аналізу особливостей процесу регіоналізації як можливого вектору розвитку суспільства. Розглядаються феномен регіону та регіональної ідентичності як основи формування й розвитку регіоналізації за умови крос-культурних перетворень у транзитивному суспільстві.

The article deals with analysis of regionalization process as possible way of society development. The phenomenon of region and regionality identifity as foundation of regionalization forming and development in the context of cross-culturing changings in transitive society are investigated.
В сучасних умовах, актуальною проблемою виступає динамічність, транзитивність як характеристики сучасної соцієтальної системи, що свідчать про закономірність паралельного розвитку двох протилежних, але рівновпливових тенденцій. З одного боку, реальна практика стверджує наявність інтенсивних процесів інтеграції країн, формування глобальних економічних союзів, вистроювання наднаціональних інститутів управління соціальними процесами. З іншого боку, не менш чітко спостерігаються й зворотні процеси: підвищення ступеню фрагментарності світу, зростання національної самосвідомості та посилення культурної диференціації народів, відродження традиційних цінностей, розширення локальних національних угрупувань та ін. Ані глобалізація, ані регіоналізація як домінуючі суспільні тенденції не існують автономно [6, 23]. Вони, взаємообумовлюючи та взаємодоповнюючи одна одну, є частиною сукупності соціальних процесів та невід’ємною складовою наукового аналізу сучасного суспільства. Тому постає необхідність у більш детальному розгляді феномену регіону та регіональної ідентичності як основи формування й розвитку регіоналізму за умови крос-культурних перетворень.

У соціологічній літературі під «регіоном» розуміють: 1) територіально диференційовану спільноту людей; 2) історично сформоване цілісне територіальне утворення, що відрізняється особливостями етнічного та конфесіонального складу населення, специфікою господарчого устрою, традицій побуту [7, 319]. Концепція регіону – це достатньо аморфна концепція на практиці [2, 95]. Вона розвивається як в межах філософської методології, що досліджує просторові аспекти суспільства, так і на загальнонауковому рівні методологічної рефлексії.

Регіон є не тільки територіальним та економічним простором, але і постає як простір певної соціальної структури, організації влади та культурних традицій. У регіональному середовищі виникають певні фонові умови для способу життя мешканців регіону. При цьому саме поняття «регіон» не є сталим, методологічно визначеним. Регіон може бути як державним, так й міждержавним утворенням, а один регіон може входити до складу іншого, більш великого. Тобто дана категорія є універсальною, операціональною та продуктивною настільки, наскільки є універсальною, операціональною та продуктивною взагалі будь-яка типологія та класифікація у сфері соціального знання.

Акцент на символічному, когнітивному характері регіонального поділу, безумовно, є дискусійним. Подібний підхід до проблеми повертає нас до полеміки між примордіалізмом та конструктивізмом у питанні конструювання націй. Під час аналізу регіоналізації місце примордіалізму посідає об’єктивізм, який розглядає регіон як сукупність об’єктивних економічних, адміністративних, географічних, етнокультурних чинників. Конструктивізм базується на розумінні регіонів як «живих», соціально та інтелектуально зконструйованих просторів, межі яких визначаються не об’єктивними категоріями, а загальною ідентичністю [5, 133].

Регіон не можна зконструювати на порожньому місці, в його конструюванні суттєву роль відіграють об’єктивні чинники, але неможливо нехтувати і тим фактом, що регіон це ще і репрезентативний та нарративний феномен. У дослідженні репрезентативних факторів регіоналізації необхідно мати на увазі, що регіон - це певна сукупність соціальних, політичних, економічних інститутів і сам він утворює інституціональну цілісність. Отже, роль когнітивного конституювання, репрезентативних факторів у формуванні регіонів неможливо недооцінити. Ще в більшій мірі це стосується феномену регіональної самосвідомості та ідентичності. Розвиток регіональної самосвідомості є необхідною умовою створення ефективного образу регіону [1,89]. Відомо, що соціальна ідентичність відіграє суттєву роль у конструюванні соціальних інститутів. У першу чергу це стосується інститутів, невід’ємною частиною яких є атрибути групової приналежності [4, 247].

В стабільних суспільствах регіональна ідентичність не домінує в ієрархії ідентифікацій. Але в умовах трансформації суспільних процесів вона може мати перевагу над національною. Тобто, регіоналізм найбільше проявляється в тих суспільствах, де не завершився процес формування національної ідентичності і територіальна ідентифікація є головною [9, 57]. Суб’єктами формування регіональної ідентичності можуть бути регіональні адміністрації, місцеві осередки політичних партій, регіональні політичні рухи, заклади освіти і культури. Основні функції регіональної ідентичності – інформаційна, психологічна, інструментальна.

Таким чином, регіональна самосвідомість, регіональна ідентичність, яка об’єднує у собі почуття спільності території, усвідомлення спільних регіональних інтересів – це важлива складова конструювання регіонів, структуроутворюючий фактор регіоналізації. Вона виступає у такій специфіці за рахунок того, що підчас процесу ідентифікації індивід набуває низку соціальних координат, місце у системі соціальних зв`язків та відносин [8, 52]. У цьому регіональна ідентичність являє собою не тільки почуття спільності території, але й проявляється на рівнях цінносної свідомості та поведінки. Існує твердження, що почуття територіальної ідентичності є важливим критерієм виокремлення окремого регіону, оскільки в цьому випадку він постає об`єктивним утворенням, стабільно існуючим у свідомості та повсякденності його суб`єктів, а не абстрактним концептом аналітиків або формальною адміністративно-територіальною одиницею.

При досягненні певної межі («критичної маси») регіоналізація може почати стримувати глобалізацію, оскільки остання стає менш вигідною та все більш ризикованою. Іначе кажучи, регіоналізація може слугувати як наслідком, каталізатором глобалізації, так і перепоною на її шляху. Необхідно підкреслити наступне: якщо аналіз глобальних процесів є у даний час предметом дослідження великої кількості суспільствознавців та спеціальних наукових установ і кількість їх збільшується, то процеси регіоналізації привертають значно менше уваги дослідників. Коли проблема регіоналізму та регіональних ідентичностей ставала предметом цілеспрямованого розгляду, дослідники зазначали складність та багато вимірність цього феномену [3, 40]. Хоч вплив цих тенденцій, які неупинно розвиваються, на соціальне життя однаково великий. Наявні вітчизняні дослідження обмежуються, в основному, розглядом економічного та політичного боків регіональних процесів. Особливо гостро відчувається недостатність дослідження регіону як соціокультурного явища.


Література :

1. Замятин Д. Н., Географические образы. – М., 2000. – 166с.



  1. Кононов І. Ф., Бородачов В., П., Топольськов Д., М. Глобалізація. Регіоналізація. Регіональна політика. Хрестоматія з сучасної зарубіжної соціології регіонів. – Луганськ. – 2002. – 664с.

  2. Коржов Г. Региональная идентичность Донбасса: генезис и тенденции развития в условиях общественной трансформации // Социология: теория, методы, маркетинг. – 2006. - №4. – С. 38-51.

  3. Кузьмин Н. Н. Идентичность и социальные институты: к проблеме изучения социальных трансформаций // Методологія. Теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства: Збірник наукових праць. – Харків: Видавничий центр Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, 2003. – С. 246-249.

  4. Рогатин В. П. Регион государства как воображаемое сообщество : к вопросу о формировании региональной идентичности // Грані. – 2005. - № 3(41). – С.132-136.

  5. Симонян Р. Х. От национально-государственных объединений к региональным (проблемы мезоуровня в организации общественных систем) // Вопросы философии. – 2005. - №3. – С.20-29.

  6. Социологическая энциклопедия: В 2 т. Т. 2 / Национальный общественно-научный фонд / Рук. научного проекта Г.Ю. Семигин; Глав. ред. В.Н. Иванов. – М.: Мысль, 2003. – 863 с.

  7. Стегній О., Чурилов М. Регіоналізм як обєкт соціологічного дослідження. – К.1998. – 217 с.

  8. Татаренко Т. Специфіка регіональної ідентичності // Нова політика. – 2001. - №6. – С.57-60.

УДК [323.12: 316.64](091)(477)



Каталог: userfiles -> soippu -> file
file -> Календарно-тематичне плануаання Факультативний курс 6, 7, 8, 9 класи «Ті, хто зупиняли землю і рухали Сонце»
file -> Міністерство освіти та науки України Сумська обласна державна адміністрація
file -> Міністерство освіти і науки України Сумська обласна державна адміністрація
file -> Календарно – тематичне планування Факультативний курс 5, 6, 7, 8, 9 класи
file -> Міністерство освіти та науки України Сумська обласна державна адміністрація
file -> Міністерство освіти і науки України Сумська обласна державна адміністрація
file -> Міністерство освіти і науки України Сумська обласна державна адміністрація
file -> Концепція розвитку післядипломної освіти в Україні
file -> Міністерство освіти та науки України Сумська обласна державна адміністрація
file -> Вибіркових навчальних дисциплін


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка