Міністерство освіти та науки України Сумська обласна державна адміністрація


Деякі аспекти функціонування ”образу ворога” в процесі ескалації міжетнічної взаємодії та шляхи мінімізації його негативного впливу з погляду історичної ретроспективи



Сторінка14/16
Дата конвертації21.11.2018
Розмір1.36 Mb.
#65816
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

Деякі аспекти функціонування ”образу ворога” в процесі ескалації міжетнічної взаємодії та шляхи мінімізації його негативного впливу з погляду історичної ретроспективи

(до 65-річниці Волинської трагедії 1943-1944 рр.)

Few functioning aspects of the “image of enemy” in the interethnic interaction escalation process and means for minimization of its negative influence in terms of historical retrospection (up to 65th anniversary of Volyn tragedy

in 1943-1944ies)
Гулай Василь Васильович

Національний університет ”Львівська політехніка”


Аналізуються причини виникнення та прояви синдрому ”образу ворога” в українсько-польському протистоянні на Волині в роки Другої світової війни. Автор наголошує на негативному впливові даного синдрому на взаємини між обома народами.

Reasons of origin and display of the “image of enemy” in Ukrainian-Polish confrontation in Volyn during World War II are analyzed. Author emphasizes on the negative influence of this syndrome upon relations between two nations.
Вивчаючи природу міжетнічних конфліктів, вчені виявили наступне: етнічність є найдавнішою формою соціальної організації суспільства. Етнічна ідентичність є набором доволі стійких (змінюваних) значень, яких індивіди надають своєму членству в етнічній спільності, включаючи ті характеристики, які пов’язують їх з цією спільнотою і відрізняють їх від оточення [1, с. 58].

В основі націоналістичного погляду на світ лежить абсолютизація споконвічного протистояння ”ми-група” - ”вони-група” – взаємного несприйняття, прагнення до відторгнення чи придушення всього ”ненашого”, тобто чужого. Ірраціональні почуття етнічних симпатій-антипатій з точки зору психоаналізу мають чітке витлумачення, виходять із властивої людській психіці потреби мати не тільки друзів, але й ворогів, бо останні – спосіб адаптації групи до стресових ситуацій та механізм виправдання власних агресивних інстинктів [3, с. 31-48].

Для конфліктної свідомості характерна наявність властивого лише їй ідеального утворення – ”образу ворога” у формі певних сприйнять, уявлень і світоглядних збочень про іншу сторону. В ”образі ворога” ворогуюча сторона віддзеркалюється та оцінюється суб’єктивно, викривлено, крізь призму таких понять, як ”ворожість”, ”зло”, ”ненависть”, ”агресивність”, ”антигуманність”, ”шкода”, ”неповноцінність”, ”підлість”. Формування ”образу ворога” здійснюється як на повсякденному, так і на ідеологічному рівні” [7, с. 31].

Одним із основних компонентів синдрому ”образ ворога” є стереотипізація. Головним у стереотипі є не сама істинність, а переконаність у ній, що характеризується стійкістю та міцністю [8, с. 116].

Досвід політичного, громадського, економічного співжиття, взаємні кривди та неприязнь на побутовому рівні, під впливом активного зовнішнього втручання, стали основою ескалації українсько-польського конфлікту на Волині в 1943-1944 рр. Інтенсифікація таких деструктивних механізмів ескалації етнополітичних конфліктів як мілітаризація способу життя, зростання внутрішньогрупової згуртованості, етноцентризму, психологічне дистанціювання, дегуманізація, формування ”образу ворога”, сатисфакція та демонізація, формування атмосфери фаталізму та відчуження, українсько-польське протистояння на Волині досягнуло свого апогею.

Націоналістичне насильство не обов’язково вимагає повністю національно свідомого населення. Все, що потрібно – це сітка націоналістичних організацій. Населення націоналізуватиметься в процесі організованого насильства, коли кожен зіткнеться з неуникненною необхідністю задекларувати свою національну приналежність і підтвердити національну свідомість. Етнічне насилля є потужним інструментом націоналізації, а у випадку Волині антипольське насильство супроводжувалося знищенням політичних опонентів і ненадійних елементів з української сторони [5, с. 284-285].

Парадоксально, але під час дискусії про причини та наслідки ”волинської трагедії” з нагоди відзначення її 60-ї річниці було все – емоції і амбіції, політична і спроба захисту інтересів обох суспільств, пошуки історичної правди і спроби відновлення історичної справедливості. Найменше уваги приділялося моральному аспектові ції трагедії і її наслідків. Формально цей аспект був, але звівся до того, щоб присоромити іншу сторону – вказати на неморальність чужих, а не своїх вчинків [6, с. 41].

Проте спільно вироблена формула ”Вибачаємо і просимо вибачення” поступово утверджується в свідомості не лише політичної та інтелетуальної еліти обох держав, але й пересічних поляків та українців, які усвідомлюють, що іншого гідного виходу з трагічного минулого важко знайти . Зрозуміло, що процес взаємного примирення та порозуміння не може відбутися відразу, проте лише це дозволить залишити в минулому ”образ ворога”, що впродовж кількох століть формування у свідомості обох народів.

Список використаної літератури


    1. Аклаев А. Р. Этнополитическая конфликтология: Анализ и менеджмент: Учебное пособие. – Москва: Дело, 2005. – 472 с.

2. Бабієва А. Політичне насилля: теоретичний аспект // Політичний менеджмент. – 2005. - № 5. – С. 161-168.

  1. В. Волкан, А. В. Оболонский. Национальные проблемы глазами психоаналитика с политологическим коментарием // Общественные науки и совеременность. – 1992. - № 6. – С. 31-48.

  2. Зайцев А. К. Социальный конфликт. – Москва: Academia, 2000. – 464 с.

  3. Заярнюк А. Виконавці етнічної чистки поляків на Волині як інтелектуальна проблема // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Вип. 10. – Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2003. – С. 261-286.

  4. Павлів В. Чому поляки не люблять українців. – Львів: ВНТЛ-Класика, 2004. – 92 с.

  5. Перепелиця Г. М. Генезис конфліктів на посткомуністичному просторі Європи. – Київ: Стилос-ПЦ ”Фоліант”, 2003. – 256 с.

  6. Шихирев П. Н. Современная социальная психология в США – Москва: Наука, 1979. – 229 с.

УДК 323.12

Примирення та соціально-психологічна реабілітація як інноваційні технології врегулювання етнополітичних конфліктів

Reconciliation and social-psychological rehabilitation as innovation technologies for ethno-political conflicts adjustment
Гулай Василь Васильович,

Національний університет ”Львівська політехніка”



Добрянський Андрій Ярославович,

Національний університет ”Львівська політехніка”


Примирення є важливою складовою соціально-психологічного зцілення ворогуючих спільнот. Соціально-психологічна реабілітація вимагає вирішення специфічних для перехідного періоду проблем справедливості та реконструкції особистісних та суспільних відносин.

Reconciliation is an important compound of social-psychological healing of the societies at war. Social-psychological rehabilitation requires for solution of problems like justice and reconstruction of personality and social relations which are peculiar for the transitional period.
Етнічний конфлікт можна визначити як боротьбу поміж двома або більше етнічними спільнотами, у якій поряд із взаємно важливими політичними, економічними, соціальними, культурними чи територіальними питаннями йдеться про загрозу етнічній ідентичності чи / або фізичному існуванню сторін [3, с. 312-313].

Етнополітичний конфлікт хоча є частиною соціального конфлікту, проте володіє свої специфічними особливостями [2, с. 182-183].

Можна виокремити наступні тенденції та закономірності зародження та розвитку етнополітичного конфлікту:


  • наявність у підсвідомості представників етнічної групи диспозицій, які виявляються у конфліктних ситуаціях і нерідко надають їм суто ірраціонального спрямування;

  • під час етноконфлікту нерідко відбувається підміна цивільного права традиційним правом;

  • етноконфлікти мають властивість тривати навіть за умов втрати первісної причини їх появи;

  • залежність глибини та інтенсивності етнічних конфліктів від рівня соціально-економічного розвитку суспільства;

  • зумовленість етнічних почуттів рівнем освіти;

  • вплив культурної та ментальної близькості (спорідненості) етносів на вірогідність виникнення конфлікту;

  • соціальна рівність в етнічних відносинах – найкоротший шлях до зменшення гостроти етнічних конфліктів;

  • існування легітимних інститутів волевиявлення зменшує вірогідність виникнення етнічних конфліктів;

  • участь третьої – незацікавленої сторони у вирішенні конфлікту зменшує його гостроту [4, с. 325].

Важливим компонентом врегулювання етнополітичних конфліктів є примирення та соціально-психологічна реабілітація ворогуючих етнічних груп. Примирення є необхідною складовою соціально-психологічного зцілення ворогуючих спільнот. Як відомо, насильницький конфлікт руйнує відносини соціальної довіри між людми і групами та саме почуття цілісності, якого потребує будь-яка спільнота людей. Примирення – це відновлення тих аспектів, і воно є необхідним, щоб забезпечити довготривалу стійкість досягнутої мирної угоди [1, с. 390-391].

Соціально-психологічна реабілітація вимагає, з одного боку, вирішення специфічної для перехідного періоду проблеми справедливості, а з другого – реконструкції особистих та суспільних відносин. Вирішення проблеми справедливості перехідного періоду означає необхідність взаємного визнання відповідальності за завдану шкоду. Окремі особи та групи визнають факт шкоди, якої вони завдали один одному, і втрати, яких вони самі зазнали [1, с. 391].

Соціально-психологічна реабілітація також потребує суттєвої реконструкції особистих та суспільних відносин. Насильницький конфлікт руйнує цінності та досвід, на яких грунтується життя будь-якого суспільства. Тому реабілітація повинна включати насамперед відновлення довіри, надій та віри, що майбутнє життя в мирному суспільстві може бути кращим, ніж в минулому, і що ці цінності та досвід поділяються суспільством [1, с. 391]
Список використаної літератури


    1. Аклаев А. Р. Этнополитическая конфликтология: Анализ и менеджмент: Учебное пособие. – Москва: Дело, 2005. – 472 с.

    2. Ачкасов В. А. Этнополитология: Учебник. – Санкт-Петербург: Изд-во Санкт-Петербургского университета, 2005. – 337 с.

    3. Мацієвський Ю. Етнічний конфлікт як суспільний феномен: стан розробки проблеми // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України: Збірник. – Серія ”Політологія і етнологія”. – Вип. 27. – Київ, 2005. – С. 298-321.

    4. Лиходід Ю. Сутність етноконфлікту та шляхи його подолання // Наукові записки Інститутут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України: Збірник. – Серія ”Політологія і етнологія”. – Вип. 23. – Київ, 2003. – С. 324-333.

УДК 21.009:322



ЕТНОРЕЛІГІЙНА СИТУАЦІЯ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ

ETHNIC-RELIGIONAL SITUATION IN MODERN UKRAINE
Киридон Алла Миколаївна,

Київський міжнародний університет, професор


Наукова розвідка присвячена аналізу сучасної релігійної ситуації в Україні у контексті соціоісторичного дискурсу.

The article is devoted to analysis of the state-church relations in the modern Ukraine in the context of socio-historical discurs.
У цьому повідомленні фокусуємо увагу на таких блоках проблеми:

  • правові засади діяльності релігійних об’єднань;

  • особливості релігійно-церковних відносин;

  • основні тенденції міжконфесійних відносин.

Після проголошення незалежності України поліконфесійність була закріплена на правовому рівні, і сьогодні правова палітра нашої держави налічує понад 100 різних конфесій, церков, домінацій, напрямків, течій [1]. Правове становище релігійних організацій у країні визначається Конституцією України (ст. 35) [2], Цивільним Кодексом України (далі - ЦК), Законом від 23 квітня 1991 року «Про свободу совісті та релігійні організації»[3]. У Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи № 1466(2005) про виконання зобов’язань Україною відзначається необхідність подальшого вдосконалення законодавства з питань релігійної свободи: «Досить прогресивний закон на момент його утвердження зараз вимагає суттєвих змін».

За роки незалежності України релігійна мережа зросла понад у два рази (з 13217 до 32186 релігійних організацій). Питання подальшого розвитку Церкви курують 300 духовних центрів і управлінь. Проблеми кадрового забезпечення священнослужителів практично вирішені завдяки роботі 175 вищих і середніх духовних навчальних закладів (їх чисельність за останні роки зросла в 9,5 раз). Збільшилась кількість місій і братств – їх налічується 385, що в 18,8 раз більше, ніж на початок 1992 року [4].

Одна з характерних особливостей релігійної ситуації сучасної України – кризовий стан православ’я. Причому рельєфно окресленою стала неузгодженість трьох православних юрисдикцій: Української Православної Церкви Московського Патріархату (УПЦ МП), Української Православної Церкви Київського Патріархату (УПЦ КП) і Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ), актуальним завданням яких виступає досягнення взаєморозуміння і об’єднання.

За офіційними даними державної реєстрації станом на 1 січня 2007 року в країні налічувалося 31227 зареєстрованих релігійних організацій і 1836 офіційно не зареєстрованих організацій, але таких, що інформують державні органи про свою діяльність. До релігійних організацій офіційна статистика відносить, крім релігійних об’єднань (приходів), також управлінські центри конфесій, монастирі, духовні учбові заклади, недільні школи, місії, братства. Оскільки для України характерна православна поліконфесійність, особлива гострота ситуації пов’язана з проблемою розмежування на три юрисдикції українського православ’я (цей розрив, по суті, розколов все суспільство і каталізував надзвичайну політизацію релігійного середовища).

Найчисельнішою православною конфесією є УПЦ МП – 11238 зареєстрованих релігійних об’єднань і 113 офіційно не зареєстрованих. Наступна за чисельністю – УПЦ КП – відповідно 3949 і 58 об’єднань. У складі УАПЦ таких відповідно 1189 і 1. Іншим великим напрямом християнства в Україні є католицизм. У складі Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ) налічується 3624 (і 4 незареєстрованих) релігійних об’єднань. Римо-католицька Церква має у своєму складі 1036 (і 7 незареєстрованих) релігійних організацій. Серед протестантських об’єднань найчисельнішими є Всеукраїнський Союз об’єднань християн-баптистів (ЄХБ) – 2626 (і 79 незареєстрованих), Союз Християн віри євангельської (п’ятидесятники) – 1500 (і 88 незареєстрованих), Адвентисти сьомого дня – 1003 (і 442 незареєстрованих), Свідки Єгови – 670 (і 345 незареєстрованих), Євангельські християни – 250 (і 2 незареєстрованих) релігійних організації.

Поширення поліконфесійності в сучасній Україні зумовило інтенсивний розвиток багатьох релігійних рухів і течій як традиційної, так і новітньої спрямованості. З геометричною прогресією збільшується кількість протестантських і різні неорелігійні організації.

Неохристиянські течії представлені Українською християнською євангельською Церквою – 1671 (1), Церквою Повного Євангелія – 578 (5), Церквою Христа – 117, Союзом Церкви Божої України – 77 (1), Церквою Божою в пророцтвах – 71, Новоапостольською Церквою – 57 (7) релігійних організацій [5].

З точки зору характеру сучасних міжконфесійних відносин позитивними тенденціями за коротку історію незалежної України є: суттєві зрушення у міжконфесійних відносинах у бік готовності конфесій до толерантності, терпимості до опозиції; готовність більшості конфесій до конструктивного діалогу і переговорам з проблем, які можуть породжувати ускладнення та загострення міжконфесійних відносин.

Водночас, для розвитку міжконфесійних відносин теперішнього (перехідного) періоду характерний вплив цілого ряду негативних факторів об’єктивного і суб’єктивного характеру, які ускладнюють або загострюють стосунки між конфесіями.

Конкретними негативними проявами ускладнень міжконфесійних відносин стали: силові методи захоплення культових споруд, майна, інших приміщень; ігнорування сторонами конфлікту рішень судів, недовір’я до правового шляху вирішення спірних питань; конфесійна заангажованість ряду місцевих органів влади при прийнятті важливих для міжконфесійних відносин рішень, (судами свого часу були відмінені десятки рішень місцевих органів влади щодо адресності передачі культових споруд); некоректні, нетолерантні, образливі виступи, висловлювання, публікації представників ряду конфесій на адресу опонентів з числа інших конфесій; апеляція конфесій до державних органів різних рівнів з пропозиціями застосувати адміністративні засоби до конфесій-опонентів і т.д.

На жаль, для сьогоднішньої релігійної ситуації в Україні характерними є не тенденції інтеграції, а навпаки – конфесійного розмежування. Дослідники-релігієзнавці неоднозначні в оцінці поліконфесійності України. Так, на думку А.Шуби, при належному рівні розвитку демократії і толерантності «поліконфесійність, як така, не шкодить українській державності» [6]. Не настільки оптимістичний у оцінці завідуючий відділом гуманітарної політики Національного Інституту стратегічних досліджень С.Здіорук: «…Поліконфесійність – це завжди проблематичність… Будь-яка поліконфесійність породжує спочатку латентні, а потім відкриті конфлікти…» [7].

Серед нагальних проблем першочерговими вважаємо такі:


  • чітко визначити тип відносин між державою і Церквою, який передбачається запровадити – партнерство чи підпорядкованість;

  • окреслити роль Церкви, держави і суспільства в системі їх взаємовідносин, тобто визначити модель державно-церковних відносин, яка повинна бути закріплена на законодавчому рівні;

  • враховувати, що Церква (релігійна організація) впливає на політичні симпатії своїх прихильників;

  • брати до уваги факт поліконфесійності українського суспільства.

Список використаної літератури

1. Здіорук С.І. Суспільно-релігійні відносини: виклики України ХХІ століття: Монографія. – К.: Знання України, 2005. – С. 495.

2. Конституція України : Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. – К.: Преса України, 1997. – 80 с.

3. Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23.04.1991 // ВВР. – 1991. - №25. – Ст. 283.

4. Бондарчук І. Державно-церковні відносини: вдосконалюється законодавство // Урядовий кур‘єр. – 2006. – 13 жовтня. Релігійна мережа України // Релігійна панорама. – 2007. – №2. – С. 66-74.

5. Климов В.Міжконфесійні відносини у формах їх вияву // Релігійна панорама. – 2006 . – № 12. – С. 43-44.

6. Шуба О.В. Релігія в етнонаціональному розвитку України (політологічний аналіз). – К.: Криниця, 1999. – С. 253-254.

7. Здіорук С.І. Суспільно-релігійні відносини: виклики України ХХІ століття: Монографія. – К.: Знання України, 2005. – С. 90.

УДК 81#272



Мова як чинник національної ідентичності

Language as a factor of national identity
Ковальова Тетяна Володимирівна,

Національна академія державного управління при Президентові України,

докторант кафедри української та іноземних мов
У тезах визначено роль мови як засобу ідентифікації нації, її розвитку, розглянуто особливості функціонування мов у багатомовних і одномовних суспільствах. У ході дослідження виявлено світову тенденцію до захисту державних (офіційних) мов з одночасною підтримкою мов національних меншин, що необхідно враховувати при створенні вітчизняного мовного законодавства.

The abstract defines the role of the language as means of the nation identification and its development; examines peculiarities of language functioning in multilinguistic and monolinguistic societies. The recearch has revealed the world’s tendency to the state (official) language protection at one time with minority languages support that has to be taken into consideration when creating national language legislature.
Дослідження впливу мови (як позитивного, так і негативного) на розвиток людини і нації є сьогодні важливим як у теоретично-методологічному, так і суспільно-практичному аспекті, оскільки дозволяє більш об’єктивно і ґрунтовно оцінювати сучасні соціальні і мовні процеси та прогнозувати їх віддалені наслідки. На тісний зв'язок між розвитком мови і розвитком етносу, нації вказували провідні вітчизняні вчені О.Потебня, Л.Ребет. Курас, О.Куць, Л.Нагорна, І.Кресіна, Я.Радевич-Винницький та ін. Так, останній зазначає, що “мова є однією з найважливіших ознак, за якими відбувається ідентифікація, ототожнення і саме ототожнення людей, приналежних до певних етнічних спільнот” [1, с.10].

Не можна не погодитися з думкою О.Куця про те, що завдяки єдиній мові історично формується нація як “спільнота ідентифікаційно переконаних однодумців, які закладають гарантію патріотичної одностайності розвитку власного політичного утворення” (наприклад, держави – авт.) [2, с.109].

В одномовних суспільствах рідко виникають мовні проблеми, однак за багатомовності (у поліетнічних суспільствах) взаємодіють дві протилежні потреби, які В.Алпатов назвав потребою ідентичності і потребою взаєморозуміння [3, с.11]. Потреба ідентичності полягає в прагненні користуватися в будь-якій ситуації спілкування своєю (як правило, рідною, материнською, мовою). Потреба у взаєморозумінні полягає в тому, що кожен з учасників мовної ситуації бажає успішної комунікації, однією з умов якої є зрозумілість мови.

Одномовність має ряд переваг. По-перше, засвоєння кількох мов потребує додаткових зусиль. По-друге, люди по-різному оволодівають мовами. По-третє, поняття материнської мови має чітко виражений соціальний смисл: користування чужою мовою пов’язується з відчуттям етнічної, культурної, а іноді й соціальної неповноцінності.

Одномовність притаманна значній частині людства. При цьому одномовність у сучасному світі звичайно пов’язується з двома протилежними ситуаціями. З одного боку, одномовними є найбільш відсталі народи, які не контактують із зовнішнім світом, або ж найбільш відстала і пригноблена частина того чи іншого етносу. З іншого боку, одномовною є маса населення більшості розвинутих країн, побудованих за національним принципом або за принципом “плавильного котла” (об’єднання різних етносів в одне ціле, як, наприклад, у США).

При переході до індустріального суспільства, при утворенні нових держав (як, наприклад, на пострадянському просторі) складається єдиний ринок, єдина адміністративна система, єдина армія, єдина система освіти. Усе це вимагає великої соціальної мобільності незалежно від етнічної належності і рідної мови. Неминуче постає питання про державну мову (іноді про кілька державних мов). Найчастіше державною мовою стає мова панівного етносу, рідше – мова соціально активної національної меншості. У колишніх колоніях, де немає чітко вираженого панівного етносу, таку роль може відігравати мова колишніх колонізаторів.

У другій половині ХХ ст. у ряді розвинутих країн мовна політика почала дещо змінюватися, що іноді інтерпретують як ознаку переходу від індустріального до постіндустріального суспільства. Більшою мірою, ніж раніше, допускається використання мов меншин, ними проводиться шкільне навчання, робляться спроби розширити сфери їхнього застосування. Відстоювання потреби ідентичності для національних меншин іноді є частиною державної політики, особливо останнім часом. Проте в жодній країні не може залишатися поза державною політикою забезпечення взаєморозуміння між носіями різних мов, тому в тій чи іншій формі підтримка державної або фактично панівної мови зберігається.

З огляду на сказане вище, слід зазначити, що з метою дотримання принципу толерантності, взаємоповаги і взаєморозуміння, новий закон про мови обов’язково повинен визначати: 1) правовий статус державної мови; 2) правовий статус мов національних меншин, порядок їх використання; 3) правовий статус міноритарних мов, заходи щодо їх захисту.


Список використаної літератури

  1. Я.Радевич-Винницький. Мова як фактор політики (українська мова і українська національна ідея) //Республіканець.- 1994.- №1.- С.8-12.

  2. О.Куць, В.Заблоцький. Мовна політика в Україні.- Х.:ХНУ ім.В.Каразіна, 2007.- 300 с.

  3. Алпатов В. 150 языков и политика:1917-2000.- М.:Крафт+Ив Ран, 2000.- 224с.

УДК 323(477)



Каталог: userfiles -> soippu -> file
file -> Календарно-тематичне плануаання Факультативний курс 6, 7, 8, 9 класи «Ті, хто зупиняли землю і рухали Сонце»
file -> Міністерство освіти та науки України Сумська обласна державна адміністрація
file -> Міністерство освіти і науки України Сумська обласна державна адміністрація
file -> Календарно – тематичне планування Факультативний курс 5, 6, 7, 8, 9 класи
file -> Міністерство освіти та науки України Сумська обласна державна адміністрація
file -> Міністерство освіти і науки України Сумська обласна державна адміністрація
file -> Міністерство освіти і науки України Сумська обласна державна адміністрація
file -> Концепція розвитку післядипломної освіти в Україні
file -> Міністерство освіти та науки України Сумська обласна державна адміністрація
file -> Вибіркових навчальних дисциплін


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка