Моральне і національне виховання творчості і діяльності М. Коцюбинського, Л. Українки, Г. Лубинця, С. Русової, Г. Сковороди, В. Сухомлинського



Скачати 213.55 Kb.
Дата конвертації14.06.2017
Розмір213.55 Kb.
ТипРеферат

http://antibotan.com/ - Всеукраїнський студентський архів

РЕФЕРАТ


на тему:

Моральне і національне виховання творчості і діяльності М. Коцюбинського, Л.Українки, Г.Лубинця, С.Русової, Г. Сковороди, В.Сухомлинського


Михайло Михайлович Коцюбинський (1864—1913) — видатний український письменник і педагог. Протягом 11 років працював учителем на Вінничині.

Займаючись педагогічною діяльністю, ретельно вив­чав педагогічну літературу. Вів систематичні спостере­ження за учнями, враховував у роботі їх індивідуальні особливості, не допускав механічного заучування нав­чального матеріалу. На заняттях використовував наочні посібники, проводив екскурсії до лісу, річки. Велико­го значення надавав трудовому вихованню дітей і мо­лоді, вважав за необхідне привчати їх до трудової ді­яльності на користь суспільства.

Значну увагу М.Коцюбинський приділяв народним учителям. У статті "Шкільна справа" виступав за по­ліпшення складу вчителів, за створення належних умов для їхньої праці. Вважав що, в педагогічних навчаль­них закладах треба розширити загальноосвітню і спе­ціальну педагогічну підготовку майбутніх учителів, створити умови для самоосвіти, відкрити педагогічні бібліотеки.

Твори М.Коцюбинського для дітей сповнені глибо­кого соціального змісту і мають велике виховне значен­ня. Тематика їх різноманітна: невтішні наслідки непра­вильного сімейного виховання ("Подарунок на імени­ни"), сила і значення розумної поведінки людей ("Дві кізочки", "Івасик і Тарасик"), любов дітей до праці ("Де­сять робітників"), негативний вплив на дітей поганого оточення ("Маленький грішник") та ін.

Творчість М.Коцюбинського і нині має велике освітнє і виховне значення.

Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка) (1871—1913) — видатна українська поетеса, пропаган­дист передових педагогічних ідей.

У низці своїх статей гостро критикувала систему народної освіти в царській Росії ("Голос однієї російської ув'язненої"), вважаючи, що ця країна нагадує необмежену за розмірами Бастилію, де панують "голод, неос­віченість, злодійство, лицемірство". Тогочасна школа переважно мала такий вигляд: невеличке приміщення без елементарних умов, низький рівень підручників, не­великий термін навчання, тяжкі умови праці вчителів (нарис "Школа").

У 19 років Леся Українка написала для своїх мо­лодших сестер підручник "Стародавня історія східних народів", який було опубліковано вже після її смерті, уклала збірники "Дитячі ігри, пісні та казки Ковель­ського, Луцького та Новоград-Волинського повітів", "Народні мелодії". Вона навчала своїх молодших бра­тів і сестер, а також дорослих людей Волині та дітей у Єгипті, коли перебувала там на лікуванні.

Видатна поетеса обстоювала право на навчання ді­тей українців рідною мовою, виступала за поліпшення політичних прав і матеріально-побутових умов народ­них учителів, водночас висуваючи високі вимоги до них: "Якщо вчитель... добрий, освічений, то й учні знають те, що потрібно знати... "Ідеал кращого вчителя вона змалювала в образі героя-патріота Антея ("Оргія"), який говорив своїм учням, що після закінчення школи тре­ба ще багато вчитися, багато читати, торувати шлях у науку, ніколи не зазнаватися, не зупинятися на досяг­нутих успіхах, удосконалювати себе.



Тимофій Григорович Лубенець (1855—1936) — ві­домий український педагог, методист, громадський ді­яч. Закінчив Чернігівську учительську семінарію, три­валий час працював народним учителем у сільських школах, викладав у Київській гімназії, 12 років був ди­ректором народних училищ Київської губернії. Обирався головою правління Спілки допомоги нужденним учням початкових шкіл, став засновником єдиного в Росії То­вариства дитячих садків. Читав лекції на учительських курсах у містах України. Працював викладачем педа­гогіки і методики, був деканом педагогічного факуль­тету на Київських вищих жіночих курсах.

Ще в дореволюційний період Т. Лубенець написав і видав до ЗО підручників і книг для учнів початкових шкіл та методичних посібників для вчителів ("Книга для первоначального чтения в школе и дома", "Хрестоматия для первоначального чтения и письменных упражнений", "Письменные самостоятельные работы в начальной шко­ле" та ін.). Головна його педагогічна праця — "Педагогічні бесіди", а також книги "Про наочне викладання", "Зернинка" (для читання в молодших класах). Серед за­боронених царським урядом його книг — "Граматика" (український буквар), "Читанка" та "Загальнокорисний задачник".

Чимало статей Т. Лубенця присвячено актуальним педагогічним проблемам: поширенню грамотності в на­роді, методиці навчання грамоти й арифметики. Він обґрунтував психолого-педагогічну необхідність навчан­ня дітей у школах їх рідною мовою.

Характерними рисами народної школи вважав: прин­цип народності в освіті й вихованні, навчання рідною мовою, вивчення історії народу, знання природних ба­гатств батьківщини і свого краю, зв'язок навчання з життям, підготовку дітей до трудової діяльності та ін. Виступив за запровадження в країні загального навчан­ня, поширення освіти серед дорослого населення, роз­виток ініціативи вчителів та підвищення їх педагогічної майстерності.

Т.Лубенець залишив багато цінних порад з різних питань діяльності школи й учителя: розвиток інтересу дітей до навчання та їх пізнавальних здібностей; вели­ке значення художнього читання та проведення бесід за змістом твору; широке і вміле використання наоч­ності у навчанні; активізація методів навчання та різ­них вправ самостійної роботи учнів; розвиток спосте­реження учнів удома і в школі.

Педагогічна спадщина Т.Лубенця й у наш час не втра­тила свого значення й заслуговує на творче використан­ня, насамперед у роботі вчителів початкових класів.



Софія Федорівна Русова (1856—1940) — активний громадський діяч, перша жінка педагог-теоретик в Україні, письменниця.

Першим кроком у педагогічній діяльності Софії Русової було створення разом із сестрою Марією у 1871р. у Києві першого Фребелівського дитячого садка для дітей простих людей. Згодом він перетворився на осере­док української національної культури: у вечірні го­дини тут збиралися члени аматорського драматичного гуртка.

На початку своєї діяльності Софія Русова пише низ­ку статей, присвячених життю і творчості видатних письменників, філософів, діячів культурно-освітньої ни­ви. Особливої уваги заслуговує видана окремою книж­кою праця "Страннік Григорий Саввич Сковорода. Біографіческий очерк", в якій вона намагається виокре­мити моральне кредо Г.Сковороди як предтечі укра­їнської філософської думки.

У подальшій своїй діяльності Софія Русова зосеред­жується на педагогічній творчості. Вона пише підруч­ники, видає "Український буквар", "Початкову геогра­фію", підручники французької мови.

На сторінках журналу "Світло" широко представ­ляє здобутки передової світової педагогічної думки, вис­вітлюючи педагогічні погляди Ж.-Ж. Руссо, Й.-Г.Песталоцці, Ф.Фребеля, Л.Толстого, П.Лесгафта, робить ог­ляд педагогічних журналів. Головну увагу спрямовує на опрацювання суспільних, філософських і психолого-педагогічних засад, на яких мала б будуватися на­ціональна система освіти і дошкільного виховання.

На її думку, центральним у розв'язанні проблеми школи й освіти є питання про вчителя. У статті "До сучасного становища народного вчителя" вона стверд­жує, що тільки досвідчений, щасливий, незалежний у правовому та економічному становищі вчитель буде ко­рисним і для учнів, і для їхніх батьків, і для суспіль­ства. Софія Русова вважала, що школа й освіта повин­ні запозичувати прогресивні світові здобутки і водно­час створювати свою власну систему навчання на на­ціональному грунті, враховуючи передусім потреби свого краю, національні особливості та історичні традиції, зокрема традиції братських шкіл.

Найбільш плідний період у діяльності Софії Русової припадає на час її роботи в Центральнії Раді в період УНР і пов'язаний з переїздами в Кам'янець, Вінницю та інші міста. У цей час вона разом з іншими діячами на державному рівні опрацьовує й очолює практичне здійснення програм розвитку національної системи ос­віти, підготовки національних педагогічних кадрів, організації педагогічних видань та ін. У першому номері часопису "Вільна українська школа" від Коміса­ріату освіти Софія Русова друкує програмну статтю "На­ціоналізація школи". Водночас готує й видає книжки, підручники: "Нова школа", "Перша читанка для дорос­лих для вечірніх та недільних шкіл", "Початкова гео­графія та методика початкової географії", "Дошкільне виховання", "Позашкільна освіта", "Нова школа соці­ального виховання" та ін.

Вона вважала, що концепція національної освіти має вибудовуватися передусім на засадах сучасних положень психології та педагогіки про закономірності та умови розвитку дитини, про методи навчання й виховання, найдоцільніші для певного віку.

Особливого значення у розвитку дитини надавала рід­ній мові, аргументовано формулювала один із засадничих принципів навчання, а саме: навчання у школах і дитячих садках мусить здійснюватися рідною мовою.

Висловлювала вона свої думки і стосовно структу­ри школи. На її погляд, навчання у початковій школі має тривати 4—5 років.

Принципово важливе значення у вихованні й нав­чанні дітей Софія Русова надавала мистецтву, спершу національному, а згодом і світовому. На її думку, все виховання має бути пронизане мистецтвом, естетичним сприйняттям, емоціями.

Перебуваючи в еміграції (1921—1940), вона працю­вала над підручниками і посібниками для студентів, майбутніх працівників дошкільних закладів, шкіл та дитячих притулків для українських дітей. У Празі ви­йшли її книжки "Теорія педагогіки та основи психо­логії", "Дидактика" та ін.



Григорій Савич Сковорода (1722—1794) — видат­ний український педагог, поет, мандрівний філософ, представник етико-гуманістичного напряму вітчизня­ного просвітництва. Навчався в Києво-Могилянській академії, поглиблював знання за кордоном. Повернув­шись на батьківщину, викладав піїтику в Переяславсь­кій семінарії, згодом — у Харківській колегії. Після звільнення з колегії Г. Сковорода до кінця життя за­лишався мандрівним філософом і вчителем.

Свої педагогічні погляди він виклав у діалогах, вір­шах, байках, притчах, листах. Проблемам виховання присвячено його притчі "Благодарний Еродій", "Убо­гий Жайворонок", "Байки Харківські". Вихідними і ви­значальними в системі педагогічних поглядів Сковороди є ідеї демократизму, гуманізму, народності та патріо­тизму. Ідеал людяності — мета всього його життя, а також і мета виховання. Г. Сковорода вважав, що у ви­хованні треба зважати не на соціальне становище ді­тей, а на їхню природу, нахили, інтереси, обдарован­ня. Будучи прихильником принципу народності у ви­хованні, він обстоював думку, що воно має відповіда­ти інтересам народу, живитися з народних джерел і збе­рігатися в житті кожного народу, висміював дворянсь­ко-аристократичне виховання, плазування перед усім іноземним. На його думку, мета виховання — підго­товка вільної людини, гармонійно розвиненої, щасливої, корисної для суспільства, людини, здатної жити і бо­ротися. Провідне місце у всебічному розвитку відводив розумовій освіті, яка допомагає людині пізнати себе, навколишній світ, суть щастя. Він обстоював рідну мову в школах, радив вивчати граматику, літературу, мате­матику, фізику, механіку, музику, філософію, медици­ну та інші науки. Особливу роль у всебічному розвит­кові особистості Сковорода відводив формуванню її мо­ральних якостей, зокрема таких, як любов до вітчиз­ни і праці, людяність, дружба, правдивість, чесність, скромність, сила волі, почуття людської гідності.

Значної уваги Г, Сковорода надавав фізичному ви­хованню людей, вважав, що вони мають бути "тілесно здорові". Фізичне виховання, згідно з ним, повинно починатися ще до народження дитини і полягати в здо­ровому способі життя батьків, у турботі про матір у пе­ріод вагітності й вигодовування дитини. Фізичному ви­хованню дітей сприяють праця, вправи, режим і від­починок, розваги, загартування організму. Він також дбав про естетичне виховання, яке має облагороджу­вати людей, допомагати їй у житті та праці. Засобами естетичного виховання повинні бути поезія, музика, на­родні пісні, краса природи, образотворче мистецтво.

Першими вихователями дитини Сковорода називав батьків. Зневажливо ставився до тих "напівбатьків" і "напівматерів", які передоручають виховання своїх дітей ін­шим, порівнював їх із зозулями, що підкидають яйця в чужі гнізда. Вирішальну роль у вихованні він відводив школі, вчителям. Обстоював думку, що школа має бути доступною для всіх, з безплатним навчанням, розробив низку дидактичних і методичних положень. Стверджу­вав, що усвідомлювати істину найкраще самостійно, че­рез власну активність. У процесі навчання треба врахо­вувати нахили і здібності дітей, їх вікові та індивідуаль­ні особливості. Він радив правильно дозувати навчаль­ний матеріал, викладати його доступно, ясно, точно, ви­користовувати наочність, пов'язувати теорію з практикою, навчання з життям. Високо цінував такі методи навчан­ня, як лекція, розповідь, розмова і бесіда. Цікавими є його думки про читання книжок і виписки з них.

У вихованні Г. Сковорода пропонував такі методи, як бесіда, роз'яснення, поради, приклади, радив вихо­вувати не тільки словом, а й ділом, переконанням, прив­чати дітей критично аналізувати свої вчинки, дотри­муватися суворого режиму, уникати надмірностей. Він належно оцінив працю вчителя, висував до нього ви­сокі вимоги, зокрема до його знань, благородства, лю­бові до дітей, до своєї справи. Вчитель повинен бути прикладом для інших в усьому, вміти володіти голо­сом, викладати "прилично, тихо й без крику".

Василь Олександрович Сухомлинський (1918—1970) — видатний український педагог, засновник гуманістич­ної, новаторської педагогіки. З 1948 по 1970 рік — ди­ректор Павлиської середньої школи. Кандидат педаго­гічних наук, член-кореспондент АПН СРСР.

В.Сухомлинський — автор низки педагогічних праць: "Серце віддаю дітям", "Народження громадяни­на", "Як виховати справжню людину", "Павлиська се­редня школа", "Сто порад учителеві", "Батьківська пе­дагогіка" та ін. Загалом він написав 41 монографію, по­над 600 наукових статей.

Педагогічна спадщина В.Сухомлинського багатопла­нова. Вона зазнавала певної еволюції, постійно збага­чувалася, поглиблювалася. Хоча він жив і творив у за­стійні часи, ставлення до його діяльності та ідей не змі­нилося. Його педагогічна концепція високогуманна і демократична, органічно поєднує класичну і народну педагогіку.

Особливу увагу В.Сухомлинський приділяє школі як осередку культури. Проте цю роль, на його думку, вона може виконати лише за умови, що в її діяльності пануватимуть чотири культи: Батьківщини, Людини, Матері й рідного Слова.

Педагогічну спадщину великого педагога пронизує ідея проектування людини. Для того щоб педагогіка ви­конувала таку функцію, вона має спиратися на психо­логічні знання, відійти від емпіричних узагальнень, у досягненні цілей навчання й виховання використову­вати цілепокладання, моделювання, технологію активного перетворення педагогічної дійсності. Головною ме­тою, якої має прагнути виховання, є всебічний розви­ток особистості. Його можна досягти залученням її до різних видів діяльності, постійним і планомірним фор­муванням пізнавальних здібностей.

Важливим напрямом усебічного розвитку особис­тості, який необхідно враховувати при її проектуван­ні, є розумове виховання. В.Сухомлинський вважав, що розумове виховання потрібне людині не тільки для пра­ці, а й для повноцінного духовного життя. Бути розум­ним повинен і математик, і тракторист. Тому в проце­сі навчання дітей треба спонукати до самостійної пізнавальної діяльності, до самоосвіти. Цю роботу слід починати з малих літ, формуючи в дітей допитливість, тоді навчання для них не стане тягарем. На його дум­ку, дитина не може бути щасливою в школі, якщо їй там погано. Одна з його фундаментальних, ідей звучить так: навчання повинно бути радісною працею.

Важливим аспектом педагогічної спадщини В.Сухо­млинського е її гуманізм. Виховання гуманізму й лю­дяності повинно стати одним із завдань діяльності Шко­ли і вчителя. Вони мають виявлятися в таких якостях і рисах особистості, як талант доброти, потреба в слу­жінні людям — радість самовіддачі. Особливе місце має посісти почуття любові до матері і лицарське ставлен­ня до жінки. На його думку, той, хто вміє любити ма­тір, любитиме і батьківщину, і людство. Школа повинна любити дитину, тоді й вона полюбить школу. Без лю­бові і поваги до учнів розмови про гуманність і людя­ність безпідставні.

Значне місце в педагогічній системі В.Сухомлинсь­кого відведено проблемам трудового виховання школя­рів. На його думку, учні мають брати участь у найріз­номанітніших видах праці: навчальній і продуктивній, короткотривалій і тривалій, платній і безплатній, руч­ній і механізованій, індивідуальній і колективній, у май­стернях і в полі. У статті "Гармонія трьох начал" він писав: "Трудове виховання — це, образно кажучи, гар­монія трьох понять: треба, важко і прекрасно".

Важливу роль В.Сухомлинський відводить естетич­ному вихованню підростаючого покоління, вихованню красою. Він пропонує використовувати красу природи, красу слова, музики і живопису. Педагог має не тіль­ки навчити дитину знати і розуміти мистецтво, а й сфор­мувати в неї потребу милуватися природою і творами мистецтва, навчити творити прекрасне, насолоджува­тися прекрасним, створеним власними руками.

Значної уваги у своїй практичній діяльності і в тео­ретичних пошуках В.Сухомлинський надавав пробле­мі дитячого колективу. Новаторським можна вважати його положення про гармонію суспільних та індивіду­альних потреб у структурі особистості. Якщо в радянсь­кій педагогіці йшлося про підпорядкування особистих інтересів колективним, суспільним інтересам, то він вніс уточнення у це формулювання: не підпорядкування, а гармонія інтересів.

В.Сухомлинський вважав, що професія вчителя є особливою, близькою до науково-дослідної. Педагог має аналізувати факти, передбачати наслідки виховного впливу, інакше він перетвориться на ремісника.

Хороший педагог, на його думку, по-перше, пови­нен любити дітей, відчувати радість від спілкування з ними; по-друге, має добре знати свій предмет; по-тре­тє, добре знати педагогіку і психологію; по-четверте, досконало володіти методикою викладання навчального предмета.


Григорій Савич Сковорода (1722—1794) — видат­ний український педагог, поет, мандрівний філософ, представник етико-гуманістичного напряму вітчизня­ного просвітництва. Навчався в Києво-Могилянській академії, поглиблював знання за кордоном. Повернув­шись на батьківщину, викладав піїтику в Переяславсь­кій семінарії, згодом — у Харківській колегії. Після звільнення з колегії Г. Сковорода до кінця життя за­лишався мандрівним філософом і вчителем.

Свої педагогічні погляди він виклав у діалогах, вір­шах, байках, притчах, листах. Проблемам виховання присвячено його притчі "Благодарний Еродій", "Убо­гий Жайворонок", "Байки Харківські". Вихідними і ви­значальними в системі педагогічних поглядів Сковороди є ідеї демократизму, гуманізму, народності та патріо­тизму. Ідеал людяності — мета всього його життя, а також і мета виховання. Г. Сковорода вважав, що у ви­хованні треба зважати не на соціальне становище ді­тей, а на їхню природу, нахили, інтереси, обдарован­ня. Будучи прихильником принципу народності у ви­хованні, він обстоював думку, що воно має відповіда­ти інтересам народу, живитися з народних джерел і збе­рігатися в житті кожного народу, висміював дворянсь­ко-аристократичне виховання, плазування перед усім іноземним. На його думку, мета виховання — підго­товка вільної людини, гармонійно розвиненої, щасливої, корисної для суспільства, людини, здатної жити і бо­ротися. Провідне місце у всебічному розвитку відводив розумовій освіті, яка допомагає людині пізнати себе, навколишній світ, суть щастя. Він обстоював рідну мову в школах, радив вивчати граматику, літературу, мате­матику, фізику, механіку, музику, філософію, медици­ну та інші науки. Особливу роль у всебічному розвит­кові особистості Сковорода відводив формуванню її мо­ральних якостей, зокрема таких, як любов до вітчиз­ни і праці, людяність, дружба, правдивість, чесність, скромність, сила волі, почуття людської гідності.

Значної уваги Г, Сковорода надавав фізичному ви­хованню людей, вважав, що вони мають бути "тілесно здорові". Фізичне виховання, згідно з ним, повинно починатися ще до народження дитини і полягати в здо­ровому способі життя батьків, у турботі про матір у пе­ріод вагітності й вигодовування дитини. Фізичному ви­хованню дітей сприяють праця, вправи, режим і від­починок, розваги, загартування організму. Він також дбав про естетичне виховання, яке має облагороджу­вати людей, допомагати їй у житті та праці. Засобами естетичного виховання повинні бути поезія, музика, на­родні пісні, краса природи, образотворче мистецтво.

Першими вихователями дитини Сковорода називав батьків. Зневажливо ставився до тих "напівбатьків" і "напівматерів", які передоручають виховання своїх дітей ін­шим, порівнював їх із зозулями, що підкидають яйця в чужі гнізда. Вирішальну роль у вихованні він відводив школі, вчителям. Обстоював думку, що школа має бути доступною для всіх, з безплатним навчанням, розробив низку дидактичних і методичних положень. Стверджу­вав, що усвідомлювати істину найкраще самостійно, че­рез власну активність. У процесі навчання треба врахо­вувати нахили і здібності дітей, їх вікові та індивідуаль­ні особливості. Він радив правильно дозувати навчаль­ний матеріал, викладати його доступно, ясно, точно, ви­користовувати наочність, пов'язувати теорію з практикою, навчання з життям. Високо цінував такі методи навчан­ня, як лекція, розповідь, розмова і бесіда. Цікавими є його думки про читання книжок і виписки з них.

У вихованні Г. Сковорода пропонував такі методи, як бесіда, роз'яснення, поради, приклади, радив вихо­вувати не тільки словом, а й ділом, переконанням, прив­чати дітей критично аналізувати свої вчинки, дотри­муватися суворого режиму, уникати надмірностей. Він належно оцінив працю вчителя, висував до нього ви­сокі вимоги, зокрема до його знань, благородства, лю­бові до дітей, до своєї справи. Вчитель повинен бути прикладом для інших в усьому, вміти володіти голо­сом, викладати "прилично, тихо й без крику".

Олександр Васильович Духнович (1803—1865)

найвизначніший представник культурно-освітнього ру­ху на Закарпатті, письменник, один із перших профе­сійних учених-педагогів у Західній Україні. Автор пер­ших на Закарпатті народного букваря "Книжица чи­тальная для начинающих", підручників з географії та історії "Краткий землепис для молодых русинов", з російської мови "Сокращенная грамматика письменного русского языка". Написав також перший у Західній Україні підручник з педагогіки "Народная педагогия в пользу училищ й учителей сельских".

Обстоював ідею народності виховання. Важливою оз­накою народності вважав мову, виступав за те, щоб у школах Закарпаття викладання велося рідною мовою, щоб там було створено систему виховання відповідно до історичних і національних традицій народу. Особ­ливим засобом такого виховання має бути народна піс­ня, що пробуджує і розвиває любов до рідного краю. Мета виховання, на його думку, — формування грома­дянина і патріота. Для цього слід розвивати задатки, закладені в людині природою, і відповідно до них роз­вивати її розумово, морально й фізично. О.Духнович наголошує на вихованні молодого покоління в дусі працьовитості, бо людина, вихована поза працею, є тя­гарем для суспільства.

Він обґрунтував важливі дидактичні вимоги: вели­кого значення надавав наочності, використанню різних натуральних речей, малюнків, карт тощо; у процесі нав­чання радив порівнювати предмети, вказуючи на їх спільні та відмінні ознаки, аналізувати наведені при­клади; виступав проти заучування незрозумілого мате­ріалу; наголошував на доступності знань для учнів, ура­хуванню їх вікових та індивідуальних особливостей, за­стосуванню для міцності знань різних видів повторен­ня. Цінними є його поради і щодо організації процесу навчання: практикування на уроці групової роботи уч­нів, умовно поділених на три групи залежно від рівня розвитку здібностей.

О.Духнович був переконаний, що успіх навчальної ді­яльності значною мірою залежить від учителя, тому ви­сував до нього такі вимоги: учитель повинен мати справ­жнє покликання до педагогічної діяльності, добре зна­ти предмет, який викладає, бути високоморальною лю­диною, володіти ефективною методикою викладання, вміти підтримувати дисципліну. Вважав, що педагог не повинен обмежуватися навчальною діяльністю в школі, а має бути активним поширювачем знань серед мас.

Великого значення надавав вихованню дітей в сім'ї, наголошуючи, що батьки є першими вихователями своїх дітей, вони повинні підготувати їх до майбутньої трудо­вої та громадської діяльності. Батьки в усьому мають давати своїм дітям добрий особистий приклад, готува­ти їх до навчання в школі й цікавитись їх навчальною діяльністю.

Важливе місце серед українських культурно-освітніх діячів ЗО—40-х років XIX ст. посідають члени гурт­ка передової західноукраїнської молоді "Руська трійця”.

Борис Дмитрович Грінченко (1863—1910) — відо­мий український письменник, лексикограф і педагог. , Упорядкував "Словарь української мови", за який йо­му було присуджено премію.

Усе своє життя віддав Грінченко освіті рідного народу. Боровся за створення народних шкіл з українською мовою навчання, сам нелегально вчив школярів і дорос­лих за власним рукописним підручником "Українська граматика до науки читання й письма", який було ви­дано тільки в 1907 р. У статті "Народні вчителі і українська школа" Б.Грінченко зазначав, що на той час навчального і літературного матеріалу було вдосталь, щоб розпочати навчання українською мовою. Він підготував також читанку "Рідне слово" — одну з перших книг для читання українською мовою. У своїх підручниках про­пагував культ народної педагогіки як умову виховання, вмістивши у них багато народних казок, оповідань.

У художніх творах ("Екзамен", "Непокірний", "Ук­рала" та ін.) Б.Грінченко змалював життя та працю кра­щих учителів сільських шкіл, а також висміяв тих, хто перешкоджав їм у роботі.

Іван Якович Франко (1856—1916) — видатний укра­їнський письменник і педагог-науковець. У його спад­щині — понад сто наукових, публіцистичних та худож­ніх творів з питань педагогіки.

У статтях "Народні школи і їх потреби", "Великі діяння пана Бобжинського", "Освіта народу Галичини", "Педагогічні невігласи" та інших гостро критикував не­доліки тогочасної народної школи та реакційну полі­тику австрійського уряду в галузі освіти. Боровся за створення шкіл, які були б тісно пов'язані з життям та інтересами народу. Поєднання навчання з працею, широка освіта, використання найкращих надбань люд­ства, всебічний розвиток мислення та інших психічних

процесів дитини — такі завдання він ставив перед шко­лою, навчанням і вихованням.

Мета, завдання і зміст освіти та виховання, на його думку, полягають у -тому, щоб забезпечити правильне розумове, фізичне і моральне виховання учнів, навчити їх правильно мислити, а це можливе лише за умови, що навчання здійснюватиметься рідною мовою учнів, яка має величезне значення у вихованні любові до рідного слова, його краси і чарівної милозвучності. Важливим засобом такого виховання дітей має бути народна твор­чість і художня література.

Великого значення І.Франко надавав ролі вчителя. Вважав, що той, хто хоче бути вчителем, не маючи по­кликання до педагогіки, лише завдає шкоди вихован­ню підростаючого покоління. Хороший учитель має за­воювати довіру дітей, уникати шаблону й одноманіт­ності в навчанні, розвивати в них самостійність думки і дії, прищеплювати кращі моральні якості, виховува­ти любов до праці та людей праці. Вчитель повинен мати не тільки теоретичну підготовку, а й володіти практич­ними навичками (столярне, токарне, швацьке ремесло), добре знати сільське господарство. Для вчителя, який самовіддано працює на ниві народної освіти, потрібно створювати сприятливі умови.

І.Франко дав чимало цікавих порад щодо вихован­ня дітей у сім'ї. На його думку, найважливішим є вплив батьків на дитину у ранньому віці. Потрібне тверде ке­рівництво дітьми з боку батьків, формування їхніх мо­ральних якостей і норм поведінки; батьки повинні роз­вивати в дітей прагнення до пізнання природи й жит­тя. Особлива роль у сімейному вихованні належить ма­тері. У статті "Жінка-мати" він зазначав, що мати без­посередньо відповідає перед суспільством за вихован­ня дітей; вона має створити всі умови, щоб діти росли здоровими й здобули правильне моральне виховання. Проте не можна покладатися лише на матір, батьки-чоловіки теж повинні дбати про виховання дітей, між батьками й дітьми має бути взаєморозуміння.



Василь Олександрович Сухомлинський (1918—1970) — видатний український педагог, засновник гуманістич­ної, новаторської педагогіки. З 1948 по 1970 рік — ди­ректор Павлиської середньої школи. Кандидат педаго­гічних наук, член-кореспондент АПН СРСР.

В.Сухомлинський — автор низки педагогічних праць: "Серце віддаю дітям", "Народження громадяни­на", "Як виховати справжню людину", "Павлиська се­редня школа", "Сто порад учителеві", "Батьківська пе­дагогіка" та ін. Загалом він написав 41 монографію, по­над 600 наукових статей.

Педагогічна спадщина В.Сухомлинського багатопла­нова. Вона зазнавала певної еволюції, постійно збага­чувалася, поглиблювалася. Хоча він жив і творив у за­стійні часи, ставлення до його діяльності та ідей не змі­нилося. Його педагогічна концепція високогуманна і демократична, органічно поєднує класичну і народну педагогіку.

Особливу увагу В.Сухомлинський приділяє школі як осередку культури. Проте цю роль, на його думку, вона може виконати лише за умови, що в її діяльності пануватимуть чотири культи: Батьківщини, Людини, Матері й рідного Слова.

Педагогічну спадщину великого педагога пронизує ідея проектування людини. Для того щоб педагогіка ви­конувала таку функцію, вона має спиратися на психо­логічні знання, відійти від емпіричних узагальнень, у досягненні цілей навчання й виховання використову­вати цілепокладання, моделювання, технологію активного перетворення педагогічної дійсності. Головною ме­тою, якої має прагнути виховання, є всебічний розви­ток особистості. Його можна досягти залученням її до різних видів діяльності, постійним і планомірним фор­муванням пізнавальних здібностей.

Важливим напрямом усебічного розвитку особис­тості, який необхідно враховувати при її проектуван­ні, є розумове виховання. В.Сухомлинський вважав, що розумове виховання потрібне людині не тільки для пра­ці, а й для повноцінного духовного життя. Бути розум­ним повинен і математик, і тракторист. Тому в проце­сі навчання дітей треба спонукати до самостійної пізнавальної діяльності, до самоосвіти. Цю роботу слід починати з малих літ, формуючи в дітей допитливість, тоді навчання для них не стане тягарем. На його дум­ку, дитина не може бути щасливою в школі, якщо їй там погано. Одна з його фундаментальних, ідей звучить так: навчання повинно бути радісною працею.

Важливим аспектом педагогічної спадщини В.Сухо­млинського е її гуманізм. Виховання гуманізму й лю­дяності повинно стати одним із завдань діяльності Шко­ли і вчителя. Вони мають виявлятися в таких якостях і рисах особистості, як талант доброти, потреба в слу­жінні людям — радість самовіддачі. Особливе місце має посісти почуття любові до матері і лицарське ставлен­ня до жінки. На його думку, той, хто вміє любити ма­тір, любитиме і батьківщину, і людство. Школа повинна любити дитину, тоді й вона полюбить школу. Без лю­бові і поваги до учнів розмови про гуманність і людя­ність безпідставні.

Значне місце в педагогічній системі В.Сухомлинсь­кого відведено проблемам трудового виховання школя­рів. На його думку, учні мають брати участь у найріз­номанітніших видах праці: навчальній і продуктивній, короткотривалій і тривалій, платній і безплатній, руч­ній і механізованій, індивідуальній і колективній, у май­стернях і в полі. У статті "Гармонія трьох начал" він писав: "Трудове виховання — це, образно кажучи, гар­монія трьох понять: треба, важко і прекрасно".

Важливу роль В.Сухомлинський відводить естетич­ному вихованню підростаючого покоління, вихованню красою. Він пропонує використовувати красу природи, красу слова, музики і живопису. Педагог має не тіль­ки навчити дитину знати і розуміти мистецтво, а й сфор­мувати в неї потребу милуватися природою і творами мистецтва, навчити творити прекрасне, насолоджува­тися прекрасним, створеним власними руками.

Значної уваги у своїй практичній діяльності і в тео­ретичних пошуках В.Сухомлинський надавав пробле­мі дитячого колективу. Новаторським можна вважати його положення про гармонію суспільних та індивіду­альних потреб у структурі особистості. Якщо в радянсь­кій педагогіці йшлося про підпорядкування особистих інтересів колективним, суспільним інтересам, то він вніс уточнення у це формулювання: не підпорядкування, а гармонія інтересів.

В.Сухомлинський вважав, що професія вчителя є особливою, близькою до науково-дослідної. Педагог має аналізувати факти, передбачати наслідки виховного впливу, інакше він перетвориться на ремісника.

Хороший педагог, на його думку, по-перше, пови­нен любити дітей, відчувати радість від спілкування з ними; по-друге, має добре знати свій предмет; по-тре­тє, добре знати педагогіку і психологію; по-четверте, досконало володіти методикою викладання навчального предмета.





Каталог: data -> ukr -> IJnfo dlya stydenta 29
IJnfo dlya stydenta 29 -> Реферат "Конституцiйнi права та обов'язки громадян України"
IJnfo dlya stydenta 29 -> №36 Амінокислоти: одержання, властивості, роль у біології
IJnfo dlya stydenta 29 -> Реферат з курсу "Українська та зарубіжна культура" на тему "Архітектура Київської Русі"
IJnfo dlya stydenta 29 -> Реферат Олександр Олесь (1878 1944)
IJnfo dlya stydenta 29 -> «Ветеринарно-санітарнаа експертиза яєць»
IJnfo dlya stydenta 29 -> Реферат на тему : слов ’ янська міфологія масюков Павло 206 група(м) Київ-1999
IJnfo dlya stydenta 29 -> Принципи системи національних рахунків
IJnfo dlya stydenta 29 -> Реферат з дисципліни "Спецкурс" на тему: " Облік витрат і виходу продукції галузі тваринництва "
IJnfo dlya stydenta 29 -> Гетьман Петро Конашевич Сагайдачний


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка