На протилежному боці від добра



Сторінка12/18
Дата конвертації20.09.2018
Розмір0.91 Mb.
#50110
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   18

– Відітє лі, Вася, нє вам судіть. Вєсь мір восхіщаєтся Достоєвскім. Всє большіє соврємєнниє пісатєлі Запада прізнают єго своім учітєлєм.

Тут я боюсь впасти в націоналізм, але мені здається, що «всє большіє соврємєнниє і прошлиє пісатєлі Запада» – це вторинна література, щодо літератури східно-слов’янсьої і східної взагалі. Разом з тим жоден письменник не зміг написати двох різних творів в одному жанрі. Нові книги – це постійні копії з себе. Хоча б Джек Лондон. Його оповідання і Мартін Іден – це найкраще, а вже все наступне – це чтиво, яке не сягає вище. Стереотипність письма Федора Михайловича я зрозумів тому, що читав його не по порядку. Коли я вже прочитав майже всі його великі романи, тоді потрапили мені до рук «Уніжєнниє і оскорбльонниє». В «Уніженних» я зауважив, як з-за куліс виходять по одному всі персонажі Достоєвського. В цьому моменті нема геніальності, наслідувачі Достоєвського з цим справляються, а от там, де Достоєвський прив’язує свої твори до землі, у порухах душі, у переплетеності й різноплановості психологічних ходів, там починається глушина геніальності, до якої посередньому розумові – зась.

Психологізм Достоєвського оглушує і затуляє його дедективність і стереотипність.

Так ми інколи балакали з Борисом Дмитровичем, але якось він посварився з Сергієм Потилициним. Сергій говорив лише російською мовою. Я сміявся з нього, що Потилицин – це майже як Голіцин, от тільки російською мовою потилиця зветься «затилок». Сєрьожа, як ми його звали, сидів ось уже п’ять років у божевільні за те, що поспав у кукурузі за три кілометри від турецького кордону. Кажуть, що турецький кордон відгороджений від СРСР колючим дротом із козирком. Я уявив собі безмежний СРСР, обгороджений колючим дротом от так, як наша тюрмобожевільня, і зрозумів, що про це завжди мріяли соціалісти-утопісти, але тоді ще не вироблялося стільки колючого дроту.

Був Сергій спокійний, довгобразий, великоокий, було в його обличчі щось шляхетне і поводився він підкреслено інтелегентно. Сєрьожа був занадто чесний, як для комунітичного суспільства, будованого більшовиками. Чесність у нього написана просто на лиці, божевільність же була в тому, що він вважав американську техніку досконалішою за радянську. У зворотному його ніхто не міг переконати, це була його «нав’язлива ідея». Отже Сєрьожа підійшов до мене і чесно сказав, що позаочі Євдокимов називає мене «зоологічним націоналістом». Я не образився на Бориса Дмитровича, лише переконався, що розумію його правильно, і ми й надалі продовжували грати в шахи. Не дуже то в божевільні багато розумних співрозмовників, щоб перебирати. З Сєрьожкою про Достоєвського не поговориш.

Євдокимов отримував гарні посилки з волі. Він не ховався, а навіть хвалився (коли я це пишу, він вже помер), що йому на волі з фондів НТС (російська націоналістична буржуазна організація створена ще в революцію 1917 року Савенковим, який стратився в більшовицькій тюрмі) іде зарплата, там у нього дружина і син, а тут його гарно підтримують. Що в нього знайшли бельгійський пістолет і список якихось людей, про що він дуже шкодує. Список і пістолет знайшли у якійсь схованці, і йому дуже жаль, що через нього постраждали інші люди. Якось він заявив мені своє кредо:

– Можно каяться, біть сєбя в грудь, но своіх нє видавать.

У Бориса Дмитровича не було в роті жодного зуба, зуби його безболісно повилазили вже в Дніпропетровську через якусь тюремну хворобу. Він страждав астмою і ще безліччю хвороб, носив окуляри з товстим склом і коли знімав, щоб протерти, виявлялося, що в нього очі розкосі, так що я міг подумати, що крім гетьмана Мазепи, йому доводиться родичем ще якийсь китайський імператор з династії Цінь. Бо Євдокимов говорив, що і в французькому парламенті в нього є родич, який на рівні французького уряду клопочеться долею Євдокимова.

Помер Євдокимов у обласній божевільні під Леніградом. Ми знаємо, що не він один, навіть піддані іншої держави, безслідно зникали в російських тюрмах. Якось мені вдалося пересвідчитись, що Борису Дмитровичу, незважаючи на такі високі генеалогічні зв’язки, бракує шляхетності. Видно, що більшовики таки геть змішали і скаламутили голубу ріку російської обраності. Можливо, довге сидіння по тюрмах спричинює деградацію, сидів Євдокимов з перервами ще з війни, в перервах закінчив у Пітері факультет журналістики. Ми не голодували, каші нам вистачало, до того ж отоварка в лавці і посилки, які Борис Дмитрович отримував регулярно і досить змістовно напхані. Якось йому прислали сир рокфор. Все відділення смерділо цим сиром, медсестри ходили взявшись за носа і казали, що як можна їсти такий смердючий сир. Борис Дмитрович повагом їв ніздрюватий з прожилками цвілі сир і казав, що це особливий і дуже смчний французький сир. Але запах був дуже колоритний. Одного разу Борис Дмитрович був на процедурах і запізнився на обід. Тому обідав у себе на ліжку, яке стояло біля самих дверей. Необережно повернувшись, він упустив на асфальтовану долівку, зачовгану і запльовану (через коридор був туалет) шматок риби хек, але відразу ж ту рибу підняв і швиденько з’їв. Мене це покоробило.

У Дванадцятому відділенні я познайомився також із Тросюком (Троцюком?) Михайлом. Борис Дмитрович мені говорив, що Михайло з бандерівського політуправління. Якийсь чин. Був це чоловік нижче середнього росту, змарнілий, із жертовним виразом на лиці й темно-карими жагучими очима. Поговорити з Тросюком не можна було, бо він був німий. Показував на пальцях чи писав. Борис Дмитрович написав Михайлові, що я сиджу за самостійну Україну, поет. Я бачив, як Михайло внутрішньо ожив, його фанатичні очі одухотворились. Я зрозумів, що він радіє. Радіє, що боротьба за самостійну Україну не згасла, боротьба, якій він присвятив своє життя безоглядно й до кінця, без вагань. Завжди він дивився на мене з пошаною, і я на нього теж. Медсестри казали, що Тросюк симулює німоту, щоб його не розстріляли. Борис Дмитрович також розказав, що Михайло втік із сталінських таборів і жив десь у Казахстані, мав сім’ю і там його знову взяли. А пізніше Іван мені говорив, що Михайла водили на барбаміл. Він під барбамілом сміявся і розповідав, як розстрілював російського офіцера.

В Дванадцятому відділенні мені вдалося один раз подивитись кіно. Крутили кіно в коридорі для зеків, їм «положено», але того разу нам наказали взяти ослони і йти на другий поверх. Коли ми прийшли, світло вже було погашене і на екрані почали виникати літери. Санітар у напівтемряві ходив біля екрана і розганяв педерастів, чи як їх у зоні називають «пєтухів», які повсідались прямо на підлогу перед самим екраном, і їхні голови проектувалися на екран. Санітар бив ногою хворого в бочину, той підхоплювався, тримаючи в руках кальсони, не знаючи куди податись. Серед зеків він не мав права сидіти і серед принудчиків – теж, хоча серед принудчиків такого поділу не було. Це вже були кінчені люди, щоб мати якийсь гонор, але зонівські педерасти цього не знали. Тоді санітар у напівсили бив ногою в яйця, той скорчувався і відповзав убік. Мені впало в око те, що санітар б’є в пах обережно, стримуючи ногу, щоб не скалічити, але разом з тим у недозволене місце, б’є професіонально. Звільнивши таким чином місце перед самим екраном, санітар сам усівся на найкращому місці, тут він був усією владою.

Показували нам Генерального секретаря ЦК ЦПРС Л.І. Брежеєва, як заходить він до своїх виборців на завод імені Ліхачова в цех, перед ним стіною стоять робітники, поскладавши руки на животи (можливо, щоб охороні було видно ці руки, які не тримають каменя) і по-холопському віддано дивляться на шамкаючого старигана з відваленою щелепою у європейському костюмі. Показували крупним планом якусь робітницю, і вираз її лиця видався мені таким зачудовано-тупим, що я внутрішньо зареготав, зрадів, що я не серед них у першому ряду, що мої очі не потьмарені оцим принизливим тавром холопства. Адже перед вами не цар, не намісник Бога на землі в ризах, а син робітника з Дніпроджержинська, партійний функціонер, який підсидів Микиту, хоча той витяг його з провінції у свою свиту в Москву. Я був майже щасливий від цього почуття волі в неволі. Я тоді подумав, що всі бачать – ця партійна голова вже гнила, але комуністична партія не має організаційної динаміки, щоб звільнятись від своїх диктаторів. Тільки смерть милосердна, хоча і неквапом, але звільняє нас від них.

Очевидно, що партійна уніформа Леніна, Гітлера і Сталіна подібна – це військовий френч із накладними кишенями без погонів. Можливо, у революціонерів була тоді така партійна мода, яка наочно показувала, що політично партія – це напіввійськоваорганізація, але скажіть мені, навіщо було товаришеві Брєжнєву замовляти собі таку уніформу тепер, фотографуватись у цьому мундирі на Чорноморському узбережжі і друкувати знімок у газеті «Правда».

Сидячи в дурдомі, я мріяв і про жінку, і про жінок, і про волю, і проте, що добре було б потрапити за кордон, адже там було б легше вікувати, хоча і кажуть – ностальгія, але ж і тут нудьга смертельна. Ось мрію, прибуваю я в Париж, тут журналісти мене обступають, нарешті прес-конференція, я сиджу за полірованим низьким столиком у м”якому зручному кріслі і відповідаю не запитання про нашу Совдепію. Але перед тим як відповісти на перше запитання, я прошу занести в кімнату просту учнівську дошку і повісити її на стіні. Я беру крейду і малюю схему для людей усього світу, щоб вони зрозуміли модель російського комуністичного мислення. Щоб і англійські, і французькі комуністи, і соціалісти відшукали у своїх мізках цю просту схему і заблокували її якимось антибіотиком чи вакциною. Я малююю фігуру в партійній уніформі і щоб хтось не подумав, що то Мусоліні, підписую: Генеральний секретар Комуністичної російської партії Л.І. Брежнєв і даю йому в руки шприц. Поряд малюю голу людську постать, яка ниць лежить на кушетці, і підписую: нацмен. Тутже малюю бочку з галоперидолом і роблю загальний підпис: «Так буде всім нацменам світу, якщо вони віритимуть у російський комунізм». Тим часом журнал закінчується і починається фантастичний фільм «Зємля Саннікова», і закінчується цей фільм тим, як нерозумні люди порушили «табу» і знищили свою ойкумену (місце свого проживання) і мають або вимерти, або кудись мігрувати, якщо є куди. Символічно закінчується.

Другого дня після кіно санітар Заброда зробив нам підйом о п’ятій ранку і почав шмон: перекинув усі матраци, порозкидав простирадла і пішов. У нас підйом був о 9-й годині, так що побудив він нас щоб розважитись, бо йому сумно було достоювати зміну. Ми стиха лаялись, складаючи свої постелі. Вдень ми не виказували своїх почуттів (ображатись у нашій палаті могло лише чоловік п’ять), ми сказали медсестрам, що от санітар Заброда нащось підняв нас у п’ять годин. Думалось сестри скажуть Еллі, а вона попередить санітарів, щоб вони так негречно не чинили. Та вони сказали про це Заброді, він образився, прийшов у нашу камеру і заявив.

– Йо… вашу мать, як знову заступлю на зміну, я вас підніму в три години ночі і зроблю шмон.

Я не вірив, думав нахваляється, але Борис Дмитрович був старожилом Дванадцятого і сказав:

– Ваня сдєлаєт.

Заброда знову заступив на зміну і в три години ночі заволав:

– Падйом, виходь на коридор!

Ми повиходили в коридор. Заброда знов поскидав наші постелі з ліжок і перемішав ногами. Тут мене зрадила витримка, я не зорієнтувався, та й за теорією – неможливо весь час, довгий час, вести себе правильно, а йшов уже четвертий рік я не зривався. В попередніх відділеннях я повірив у те, що медсестри і лікарі завжди на боці хворих, тому я сказав Заброді, коли заходив у камеру:

– Ти що, Іван, захворів?

Борис Дмитович попередив, що це мені так не минеться. Мабуть уже на те йшлося, бо події стали нагнітатись. Євдокимов прибув у Дніпропетровськ у Дванадцяте з етапу лежачим хворим, він не міг навіть ходити до туалету, і от принудчик Іван Кириченко (сидів за повторну спробу згвалтування) доглядав Бориса Дмитровича. Пізніше, коли Борис Дмитрович видужав, вони кентувались. На другий день після повторного нічного шмону Кириченко поскаржився медсестрам, що з продуктової шафи в нього забрали яйця. А завідував шафами у Дванадцятому теж зек – санітар Лягаєв Толя. Євдокимов із солідарності Кириченкові й собі сказав Еллі Петрівні, що в нього теж пропадають харчі.

Санітари ходили люті, як собаки. Перед обідом ми плели сітки. По стінках нашого коридору були прибиті дерев’яні планки, а в них набито цвяхів, от ми сиділи на ослонах, зачіплювали за ті цвяхи нитку і плели сітки. Лягаєв, проходячи повз Бориса Дмитровича, щосили ударив кулаком Євдокимова по карку. Ніхто й не писнув, лише Борис Дмитрович засипів. Тоді проминув обід, надходив вечір, увесь медперсонал, за винятком однієї сестри, пішов додому, нудьга підступала під серце. Борис Дмитрович не без співчуття і злорадства мене попередив:

– Вася, бєрєгітєсь, украінскіє козакі вам етого не простят.

Він мав на увазі, що бакланів наловили в Дніпропетровській області і вони є нащадками запорожців. Я тоді подумав, що Борису Дмитровичу попало по шиї від свого, Лягаєв, може, він з донських, але жарт не смішив, в повітрі висіла загроза. На нічну зміну лишилась сестра Сідорова Галіна, висока, струнка, з довгими повними литками, віком років під сорок. Мала русяве волосся, перепалене перекисом, і дуже не виразне обличчя. Вона зачинилась собі в маніпуляційній, мент був десь на другому поверсі, де тримали зеків. Тут черговий санітар відчинив двері і гукнув:

Кириченко, до сестри!

Наші душі похололи, моя особливо, бо було ясно, що після Кириченка «до сестри» покличуть мене. Я подумки перебирав сусідів на ліжках, думаючи чи заступляться вони за мене, коли мене почнуть убивати. Ось поряд на ліжку Іван – кент, з другого боку Митя – хлопець з Самбора – сидить за якусь тяганину з головою сільради, а там аж у кутку – Іван Поліщук – перебіжчик, хлопець квадратної будови – відвертий ненависник комуністів, які його спіймали на румунському кордоні. Ось Петя Поліщук – веселий хлопець, що зарубав свою жінку сокирою, підступно, коли вона лежала на дивані, бо вона була дужча за нього, глумилась над ним і відверто гуляла. Він звалив її на велосипед, завіз до могилок, закопав і зарівняв місце дерном. Дома вимив хату від крові і заявив у міліцію, що жінка десь пропала. Ще два місяці після того жив на волі з двома дітьми, аж тоді сам зізнався. Он Міша Пузир, що писав запитальні листи про колгоспи в «Комсомольскую правду». Враження складалось таке, що можна було на щось сподіватись.

За коридором ми могли спостерігати лише через засклене віконечко в дверях. Іван Поліщук дивився у віконечко і повідомляв:

– Поклали Кириченка на ослона, розтягли руки і ноги і заломили під ослон. Мені видно лише руки і частину голови, і Лягаєва, і Дідуха, і Маркитенка. Б’ють! Б’ють!

Ми зачаїли подих. Моя душа боялась і скімлила. Ми чули, як бухають по тілу Кириченка кулаки і ноги, і нарешті крик. Несамовитий, пронизливий, передсмертний. Іван коментує:

– О, потягли в туалет, під душ.

Додає тяжкий матюк. Ми всі матюкаємось стиха, я впадав у спокій, який находив на мене у хвилини найбільшої небезпеки. Коли відчинилися двері і Заброда вигукнув:

– Рубан, збирайся в надзорку!

Того розпачу, який миттю заполонив мене, я не виказав жодним порухом на лиці, лише озирнувся навколо, і Іван – кент мені сказав:

– Іди!

Він це сказав, аби щось сказати, чи, можливо, він хотів сказати:



– Іди, не принижуйся, не проси, на це буде неприємно дивитись.

Принаймні він знав, куди я йду, але я на нього не образився за це слово:

– Іди.

Іди хоча б і на смерть…



Просто перед розчиненими дверима в надзорці стояло поряд із гігієнічним просте односпальне панцирне ліжко і мені звеліли на нього лягти, просто на голу пружину. І я ліг на ту залізну сітку в одній білизні. Тіло моє стало зовсім легке, втратило вагу, якийсь розслаблений, не готовий до будь-якого спротиву, я лежав навзнак на голому ліжку і дивився, як у надзорку зайшла вся бригада із дванадцятьох санітарів-бакланів. Спостерігаючи за ними, я відчув, як душа вийшла з мого тіла і зависла наді мною аж під самою стелею. Чи то бачив, а чи відчував, що душа має такий самий контур, як і тіло, лише майже не видима. Тоді я вимовив лише одну фразу:

– Всі підете на зону.

Бугор Дідух спромігся теж на одну, але довшу:

– Ти диви, ще й погрожує, один з нас ляже на твоє місце, а ти звідси не вийдеш.

Я мовчав. Мої слова почали доходити до санітарів. Кожен з них через два, три, найбільше п’ять місяців, мав вийти на волю. Вони знали, що я політичний. Я їм не брехав, кедебе не подарувало б ментам, якби я загинув, і менти всю бригаду розіслали б по зонах і там би їх, оцих молодців у білих курточках, всіх до одного обпедерастили, зона не прощала санітарам їхнього солодкого життя і садизму щодо зеків, які приїздили з зон «на больнічку». Всі ці баклани доволі набачились зонівських педерастів. Та й кум їхній знав би все достемено, адже в цій бригаді був не один стукач. А лягати на моє місце…, не позаздриш. Ото ж санітари почали по одному мовчки вшиватись із надзорки, і ніхто з них не наважився навіть стусонути мене під бік. Це було б занадто мало. Проте ніч тільки-но починалась (коли душа повернулась до тіла я не зоглядівся).

Я боявся. І тут, невдовзі, до надзорки зайшов Сашко – мент. Щастило мені на Сашків. Я зрадів, що він сьогодні тут чергує. Коли санітари пішли до себе в блок, Іван Лунишин попроився в туалет і шепнув Сашку. Сашко-мент був високий, нескладний хлопець у військовій формі років під тридцять. По натурі був доброю людиною, простуватий. Часом, чергуючи, сидячи в коридорі під загратованим вікном, він починав голосно співати. Ми вважали його диваком. Інколи він заходив зі мною в розмову і хоча розумував примітивно, але з позиції добра і сраведливості. Не було в ньому ментовської пихи, а якась зворушлива простота. Сашко мені сказав:

– Не бійся, вони тебе пальцем не зачеплять, – даючи зрозуміти, що він уже попередив санітарів. Потім він пішов. Я потроху заспокоювався, хоча в мені жила непевність і погане передчуття. Задрімав, заснув і дожив до ранку. А вранці після сніданку я почув чітку команду чергового санітара:

– Рубан, в маніпуляційну.

От нарешті настала моя черга лягти під шприц. Довго я викручувався перед його напоєним отрутою гостряком, в той час як інші підставляли свої зади. І отрута скапувала по голці, коли сестра вичавлювала із шприца повітря, і жорстокі пальці вхопили мене оголеного за м’якоть, і шприц впився в моє тіло жадібною голкою, але ця голка не була голкою милосердя, це був засіб катування. Ця голка вицідила в тканину мого тіла призначену Ельзою порцію галоперидолу.

Як пояснив мені потім кент Іван, сестра Сідорова і санітари по черзі заходили до завідуючої Елли Петрівни і всі в один голос заявляли, що от Рубан здурів, матюкався, називав її, Еллу, фашисткою, ментовською підстилкою, червоною бляддю, малофейною бочкою, соскою і т. ін. Я був не проти цих епітетів, але я їх ніколи не казав уголос, це була чиста брехня, але Елла не викликала мене на співбесіду, а відразу призначила активне лікування. Тепер санітари стежили за тим, щоб ніхто не давав мені циклодолу, щоб мука моя була чистою. І тут я знову хочу сказати про дружбу, про солідарність знедолених, про те, що вона є. В надзорці я промучився до обіду. Не міг ні лежати, ні ходити. Робив кілька кроків, ноги підламувалмсь і нили, все тіло противно щеміло і руки не могли втриматись за бильця. Коли я лягав, щем кожного м’яза в тілі ставав нестерпним, я мусив уставати, щоб зробити декілька кроків.

Колись я бачив як мій кент Петя Білоножко не може витримувати галоперидолу і зі сльозами на очах просить Неллу відмінити чи призначити щось інше, хоча більшість переносить його більш-менш. Я не плакав, але мучився і нікому було пожалітись. Нарешті перед обідом Іван Лунишин зумів побачити Валентину Онисимівну з Другого відділення, взяв у неї частину наших запасів циклодолу і, коли замість мене одержував у шафах для мене варення, вкинув туди дві таблетки циклодолу. Даючи мені варення, він не сказав ні слова, лише повів очима, санітари стежили. З’ївши те варення, я одержав свою дозу у м’яке місце, доплівся до свого ліжка і заснув.

На ніч мені кололи тизерцин – сильнодіюче снотворне. Голова від нього ставала ніби обсипана мокрим дрібним жаром і слина загусала, аж не можна було її виплюнути. А вранці і в обід – знову галоперидол. Так потяглися дні. Помалу я увійшов у свій новий стан. Все оточення потьмяніло і втратило значення. Уранці на тапчан, безвідворотний укол в сідницю, ні разу Іван мене не підвів, справно подавав циклодол, я добирався до надзорки і спав, у обід знов на тапчан, і ввечері – знов. Минув тиждень, почався другий…

Я помалу доходив до кондиції. Вийшли ми якось на прогулянку. Був травень. На території дурдому не зеленіла жодна травинка, жодна деревина, але за огорожею… Ясна булапогода, яку я ледь бачив через туман в очах. Галоперидол не дає підвести голову до неба, байдуже мені було до неба, до загратованих вікон, до хворих, що снували по дворику, чиркаючи мене ліктями і старанно смокчучи самокрутки з махорки. Тютюновий дим сояв над двориком синьою хмариною, яку я раптом завважив. Можливо я таки зробив спробу глянути на небо, кажуть, коли людина помирає, то хоче подивитись на небо, можливо, колись з неба, із вранішньої Зорі прилетіли її предки, щоб ту, на Землі, створити Рай. Тоді я знову опустив голову, і бруківка взялась туманом, я не міг розгледіти каміння, яким було вимощено дворик, запльований, затоптаний нашими ногами. І я впав лицем просто в цей камінь і пил.

Мене підвів Іван, із другого боку взяла під руку медсестра і вони повели мене у відділення. Санітари, мабуть, раділи з моєї біди, але мені було байдуже. Слухняно переставляв ноги по залізних, вичовганих мільйонами в’язнів СРСР східцях. Я чув, як перемовляються Іван з медсестрою, та зміст слів до мене не доходив чи не цікавив. Іван щось мене запитав, я поволі подививсь на нього і не зміг поворухнути язиком, і тут я зрозумів його слова до сестри:

– Він не може говорити, – сказав Іван, в його голосі я почув жалощі до мене. Я зрозумів, що Іван мені не просто кент. Ми з ним друзі. Можливо, побратими, у старому священному значенні цього слова. Десь у підсвідомості у мене промайнула думка, що я щасливий, що і в цій ямі маю товариша. Ми з ним дружили мужньою чоловічою дружбою. А що ж, є таке почуття, про яке ми потроху забуваємо.

Тоді, як ми з Іваном перейшли у 12 відділення, незабаром з зони прибув етап. Елла Петрівна була жінкою з гумором. Вона вишикувала цих п’ятох нещасних в ряд і сказала:

– Педерасти, сдєлайтє шаг впєрьод.

Наперед виступив Заєць. Він залишився на принудці. Це був молодий дебелий тілом високий хлопець. Елла Петрівна потім казала колегам:

– Ви только подумайтє, дажє в бровях у нєго мандовошкі.

Заєць не побивався своїм становищем, був ситий тілом, покірно їв окремо на залізній бочці біля туалету і справно виконував функції жінки в безжіночому чоловічому середовищі за дві банки консервів – один сеанс, способом на замовлення клієнта.

Якось Іван мені сказав, що він вдався до послуг Зайця, дає йому за щоку, що коли я хочу, то теж можу звернутись до Зайця, це нескладно. Та, слухаючи безкінечні балачки зеків і хворих про блядство, педерастію, збочення і садизм, я всім цим цікавився, проте будучи натурою замкнутою, можливо гидливою, залишався осторонь цих подій, вдовольняючись, для очистки шкіри, скиданням сімені через онанізм. Я не відкидав цієї можливості, але, мабуть, не дійшов ще тоді до зеківської кондиції – сидів лише третій рік, а Іван – дев’ятий.

Можливо, до цього йшлося, але я розкрутився на шприц і ось тепер впав у дворику, і мене вели в надзорку. Надвечір свідомість моя трохи прояснилась, і ми з Іваном вирішили, що про мою халепу треба сповістити Миколу Плахотнюка, який був у Восьмому, щоб він переказав Неллі Іванівні. Я не уявляв, як вона може мені допомогти, чому мені спала в голову така думка. Можливо, мене напоумив Бог, бо вся тисяча божевільних Дніпра любила і поважала Неллу Іванівну Слюсаренко. Вона, мабуть, була наймолодшою серед завідуючих та й серед лікарів, але доброю і мудрою в своїй доброті.

Пізніше, вже на етапі в Харківській пересильній тюрмі на Холодній Горі, в дворику Микола Плахотнюк мені розповідав, що Нелла Іванівна телефонувала Еллі додому і говорила:

– Що ви робите?!

Зараз же, поки Іван зумів побачити Миколу, минуло ще кілька днів. Пішло на третій тиждень, і раптом мені перестали давати уколи. Перевели в робочу палату. Світ потроху став розвиднюватись, я став зауважувати, що в камерах повно сонця, але Чорт ще не випустив мене.


Каталог: txt -> ruban
txt -> Донецьке відділення наукового товариства ім. Шевченка donetsk compartment of shevchenko scientific society донецький
txt -> Спроба структурно-семіотичного аналізу твору дж. К. Роулінг "гаррі поттер" І наративних творів-близнят у стилі фан-фікшн
txt -> №1 (73) січень-лютий 2006 Костянтин Нікітенко
txt -> Наукового товариства
txt -> Биография С. А. Лебедева Малиновский Б. Н
txt -> Наукового товариства
txt -> Lingua Sovetica як феномен тоталітарної політичної культури
ruban -> На протилежному боці від добра


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   18




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка