На протилежному боці від добра



Сторінка15/18
Дата конвертації20.09.2018
Розмір0.91 Mb.
#50110
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18

Проспав я першу ніч після призначення курсу лікування, а на ранок Валентина Герасимівна прийшла з обходом. Я сидів на ліжку, низько звісивши голову і не підводив на неї очей. Усіма своїми артистичними здібностями я перевтілився в «задолблєного» ліками, нещасного. Вона звернула на мене увагу:

– Що з вами?

Я ледве підвів голову, звів на неї затуманені очі і благально вимовив:

– Валентино Герасимівно, зменште, будь ласка, дозу тизерцину, більше не можу!

Крім дурості, Валентина Герасимівна булаще й доброю жінкою, вона відразу ж пожаліла мене і розпорядилась, щоб тизерцин зменшили на половину. І хоча дві таблетки тизерцину я міг би приймати хіба що два дні, щоб моє серце і печінка вийшли з ладу, але ябув задоволений. Це вже була справа техніки. Тепер можна було насолоджуватись „волею” Восьмого відділення.

Через коридор у кутовій палаті лежав Борис Дмитрович. На другий день я його відвідав. Ми бачились востаннє. Йому було погано. Лікували, заглядали до рота, він був під трифтазином. В Казані з його «гріхами» проти режиму ще від часів війни 1941 року до нього ставились вороже. Не вірили, що в нього астма, не давали теофедрину. Він лежав розбитий трифтазином і молився:

– Боже, как я вас нєнавіжу! Боже, как я вас ненавіжу!

Помер він в обласній божевільні під Ленінградом, який завжди називав Пітером, і, треба сказати, був російським патріотом.

Невдовзі повернувся з відпустки завідуючий Восьмим, всі хворі тремтіли душею перед цим чоловіком невисокого зросту, з великим і непоганим жорстоким лицем, із зачесаним назад прямим попелясто-брудним волоссям. Я його теж боявся, до Валентини можна було якось під’їхати, а в поведінці і в рухах завідуючого було щось від маленького диктатора. Проте він мене зразу витурив у Дев’яте, і я так і не довідався, слава Богу, чому хворі його боялися.

Восьме і Дев’яте були в окремому від головного корпусу будинку. Коли ми ішли в лазню, доводилось переходити через двір лікарні. В цьому ж будинку на другому поверсі було жіноче відділення, і коли вони йли на прогулянку, то проходили через нашу площадку, ми дивились на них через грати а Паша з однією навіть цілувався. Чоловіки писали жінкам листи. Епістолярний жанр дуже в ходу у зеків. І ще, виявляється, тут був клуб для хворих (у головному корпусі) і в ньому художня самодіяльність. Скільки мене не запрошували в ту самодіяльність, я не пішов, посилаючись на хворе горло. Художня самодіяльність, де співають оди КПРС, набридла мені ще в культосвітньому технікумі. На самодіяльність ходили і жінки, і можна було інколи узяти якусь за цицьку, так розповідали ті, хто ходив, але навіть це мене не приваблювало.

У Дев’ятому мене поселили в шестимісну палату під стіну біля вікна. Переводили післяобід, під час роздачі ліків. Квадратна медсестра із занадто червоним лицем від підвищеного тиску крові, білоруска, змусила мене роззявити рота, перевіряючи, чи я заковтнув свою дозу, проте мені вдалося благополучно її обдурити. Поряд з моїм ліжком було ліжко Карпача Анатолія. Середнього зросту, чорнявий, з прямим волоссям, злодій. Востаннє його спіймали, коли виривав сумку з грошима у кондуктора. За втечу з обласної перевели на принудку. Карпач, як і більшість злодіїв у тюрмі, поводився інтелегентно. Чисто голився і стежив за нігтями на руках. Сестра-господарка видавала йому нову піжаму (тут усі ходили в казенних піжамах). До мене він ставився з повагою. На руці в нього не дуже вправною рукою було виколоте слово «зло». Мав важке підборіддя і добродушно-жорсокі очі. Батьки його були зросійщені українці, але він у це не вникав.

Біля дверей у цьому ж ряду лежав Панафідін, чи як його звали – Пан, або Володя. Великого зросту і широкої кості сибіряк, але з малим пенісом, що не вдовольняло його жінку (він навіть розказував як вони з жінкою обмотували стоячий шматкою і нятягували потім презерватив), але це не допомогло і вона завела коханця. Почав знаходити удома за диваном не свої чоловічі труси. Він любив дивитись на молоденьких дівчаток у купальниках з телепередачі «Ранкова гімнастика». Коли жінка скуштувала більшого, вона почала відверто зраджувати Пана. Була комуністкою, а Пан, проста душа, вважав, що в такому разі вона повинна бути вірною і задовольнятись малим хуєм. Сидів він уже п’ятий рік, був у стані ремісії і за казанськими звичаями його повинні були б виписати. Та на наступній комісії його, як і мене, не виписали.

– Пан, чому тебе кинули? – Запитав я його, коли він по приходу з комісії завалився безнадійно на своє ліжко.

– Відіш лі, у мєня дєло нємного політічєскоє. Когда я убіл свою жену, я затолкал єй во влагаліщє куклу с запіской: «Так будєт всєм комуністам». Казав він це якось шляхетно, присьобуючи губами. Одного разу по телевізору показували африканського негра, котрий перед камерою жалівся на якогось білого колонізатора, що їх б’ють. Негр був негарний, з випнутими вперед рідкими зубами і Пан, посміхаючись, сказав до екрану: «Как жє тєбя нє біть, такую образіну».

Далі під стіною лежав Женя Корабєльщіков, місцевий, казанський. За що сидів, не знаю. З його розмов було ясно, що він ще будучи на службі в армії, почав пити все, що горіло, але про місцевих татар він, як на мене, якось висловив цікаву думку:

– А татари іне мають ніяких прав. Ще Іван Грозний позбавив їх прав і землі за зраду, і зараз вони займаються лише торгівлею. Вони ділки.

Я так і не зрозумів, коли і як татари зрадили Івана Грозного. Усіх, хто не хоче підкорятись, росіяни таврують зрадниками. Для них зрадниками є усі українські гетьмани, починаючи від Виговського і кінчаючи Петлюрою, хоча для нас вони національні герої.

Були тут ще хворі, але я вже потроху переставав цікавитись їхніми історіями. От хіба що Шохін, який застрілив з дробовика свого сусіда по площадці. Він весь час говорив про «врагов народа», як він їх виявляв у 30-х роках. Коли власті перестали заарештовувати за його дописами, він не зміг з цим примиритись, і вирішив сам убити чергового «врага народа».

Цього ж дня мене відвідав Микола Плахотнюк, ми зустрілись радісно. Друзі висилали йому журнали і нові книжки, а також продуктові посилки, і він ділився зі мною. У мене таких зв”язків з волею не було. Я був самотній вовк, отримував лише листи від батьків і жінки, і раз на місяць продуктову посилку. Микола своєю метушнею створював живе середовище, і я під цим впливм написав, чи то пак, придумав кілька публіцистиних віршів і вінок сонетів. Це чисто його заслуга.

Крім нас, у Дев”ятому було ще два політичних: Женька з Ленінграда, що все життя воював за квартиру, і Юра Худяков. Про Юру говорили, що він працював дипкур”єром і торгував державними таємницями, хоча він вдавав з себе дисидента. Зрадників я не люблю органічно, і хоча Юра до мене ставився досить прихильно, і я з ним говорив завжди толерано, в душі я завжди відчував до нього відразу. Коли ми дивились телевізор і Юра бачив на екрані військового в чині полковника, він з прикрістю в голосі казав, що оце зараз він теж мав би три великі зірочки на погонах. Носив він окуляри в золоченій оправі, одержував добрі посилки і замовив жінці, щоб купила і привезла йому акордеон.

Невдовзі після комсії Пана потягли на пункцію. Коли його привели і він задубіло випростався на своєму гігієнічному ліжку, я запитав його, чому це його тягали на пункцію. Він, так само засьорбуючи слова, пояснив:

– У Казані кожен лікар може брати на аналіз спинний мозок, це в них за дурничку. Крім того, кажуть, що відсмоктуючи спинний мозок, вони понижують тиск у хребетному стовпі, і тоді не так болить голова. Кістковий мозок відновлюється чи поповнюється так само як і кров.

Мене трохи засудомило від його пояснень, бо в народі існує думка, що далеко не кожне втручання закінчується благополучно, декого розбиває параліч, і таких я вже бачив на дурдомівських ліжках.

А тим часом Микола мене умовив зайнятись художнім оформленням інтер’єру Дев’ятого відділення. Спочатку я відмовлявся, поте Микола наполягав, пояснюючи, що так нам стане легше жити. Я згодився. Взявся оформлювати старшій медсестрі різні журнали, графіки, коробочки і зробив стенд для коридора під назвою «Шедеври світового мистецтва». Репродукції брав головно з журналу «Україна», який справно присилали з Києва Миколині друзі. Тут були майстри європейського відродження іще «Італійка що умивається» Брюлова. Загальною рисою всіх картин була краса оголеного жіночого тіла. Заголовок я зробив способом аплікації з кольорового картону, а рамочки для репродукцій із золотистого, який принесли з цеху хворі, де вони виготовляли коробочки для парфумів.

Завідуюча Ольга Степанівна Волкова, типова кацапка, тобто суміш єврейської, татарської і слов”янської крові, невисока, рябувата, непогана з лиця жінка передпенсійного віку побоювалась, що на стенді багато оголеного тіла, і це буде збуджувати хворих, але я її переконав, що це ж усетаки шедеври світового мистецтва, а «Італійку, що умивається», яка нахилилась над мискою і її гарні повністю оголені груди трошки провисають, я затуляв долонею, коли репродуції були ще не наклеєні і проходили цензуру в кабінеті завідуючої. Але коли ми з Миколою вивісили стенд, всі хворі і медперсонал були в захопленні. Прекрасне таки світилось своєю магічною силою з стіни цього будинку страждань: «Джоконда», «Мадонна», «Вірсавія», «Форнаріна». Прибула делегація з Восьмого, щоб я їм теж зробив такий стенд, і «позичила» мене. Я пішов у Восьме і теж зробив стенд, проте у них не було таких великоформатних репродукцій і ефекту того вже не було.

Перед першою казанською комісією, на якій мене не виписали, у мене з старшою медсестрою були добрі стосунки. Коли мені призначили додатково якісь таблетки, я пішов до старшої сестри запитати, що воно таке? За мною прийшов і Юра Худяков. Старша сестра пояснила, що це дуже хороші вітаміни. Для проби я з’їв одну і мені здалося, що піднявся тиск бо розболілась голова. Юра, як почув, що це хороші вітаміни, попросив і собі. Більше я їх не ковтав, тобто робив вигляд що ковтав, але викидав у туалет. Другого дня Юра, як у нас казали, «поїхав». То він скаржився, що в нього теж хвора печінка, а це вже почали йому давати жменю трифтазину, проте він не заспокоювався і почав, на противагу попередній стриманості й галантності, вголос проклинати кедебе, радянську владу і медперсонал. Хвалився, що він теж дисидент і матюкався як візник. Його перевели на уколи, потім забрали в Шосте і стали колоти мадетен де по. Туди ж перевели і Карпача, бо він почав гарчати на медперсонал після комісії, адже його за звичайну крадіжку вже тримають на спецу п’ятий рік. Йому теж у Шостому кололи мадетен, який був ще страшніший від галоперидолу. Ми з Карпачем ще якось перемовились через дерев’яну загорожу, Юра ще і в Шостому трохи буянив, доки не замовк.

Дехто з наших писав жінкам листи. Вирішив написати і я. Спробувати свій хист. Була там одна невеличка, кругленька, молоденька Люся. Ми їх могли бачити чи на площадці, чи на вулиці, коли вони йшли на прогулянку, а ми визирали з вікон. Було Люсі лише п’ятнадцять чи шіснадцять, пончик і губки бантиком, про неї менти говорили, що зарізала міліціонера, який заразив її сифілісом.

Листа я вирішив написати в східному стилі. Ми ж жили в Татарії.

«О, прекрасна серед гарних пташок саду, у якому зростають лише троянди з рожевими пелюстками, такого кольору, як твої сонцеподібні лиця. Твої медові вуста і поцілунки, наче рахат – лукум, і білосніжні, наче лебединий пух, перса, заполонюють мою уяву, коли я бачу у вікно, як ти виходиш», – так писав я Люсі, тоді дав переписати листа Пану, щоб завідуюча не впізнала мого почерку, якщо листа перехоплять менти. Люся була москвичка.

А то раз ми гуляли в дворику, дівчата на своєму другому поверсі заходились мити вікна і одна з них у легенькому халатику стояла за першим вікном, спинаючись на пальці, щоб дістати верхньої лутки, а ми, затамувавши подих, всі позадирали голови і чекали, коли халатик зовсім відкриє ноги. Нарешті вона це зробли, блиснула проміжком – вона була у маленьких біленьких трусиках, і ми охнули, ми були їй вдячні. Не діждався я відповіді від Люсі, бо нас почали переводити в головний корпус. Там на першому поверсі закнчили ремонт.

Суєта переселення. Тим часом серце моє почало хандрить і стало постійно боліти горло. Гланди мені вирвали ще в армії, і атрофія починалаь коли я ще був на волі, але на волі кровообіг кращий та й підліковував я його, полоскаючи горілкою, настояною на дубі і п’ючи воду лише кімнатної температури. А тут, у неволі, опірність організму понизилась. Стали мене водити на кварц. Перед призначенням курсу лікування лор пояснив, що видалення гландів інколи призводить до порушення кровообігу в гортані і почиається омертвіння тканини, синюшність тіла. Кварц не допомагав, лише попік горло. Ще я тримався купи, але потроху втрачав здатність говорити.

Відремонтоване Дев’яте відділення теж потебувало якогось художнього оформлення. Голі стіни. Один стенд я зробив про Конституцію. Тоді саме Брежнєв заходився з нею, знову почали говорити про зміну гімну СРСР. Коли стенд про Конституцію був закінчени, завідуюча Волкова звеліла зняти з нього репродукцію Леніна. Її партійна цнотлтвість не дозволяла, щоб цей образ висів на стіні у божевільні.

Я ходив двориком і з тугою думав про те, що от росіяни позачиняли нас, вождів українського народу, і роблять цьому народові Конституцію, яка дорівнює знищеннню всіх без винятку інших, окрім росян, народів, котрі загнані в СРСР, і нема кому в Києві сказати українцям, що їм для самозахисту потрібна власна самодостатня держава. Адже «на всіх язиках все мовчить». Не знаю, на що я тоді сподівався, принаймні не на виписку, але ходив двориком і подумки складав гімн України.


Україно, Берегине, рідна мамо,

Під знамена жовто-сині дружно станьмо,

Офіруймо на вівтар звитяжців славу,

Як зіницю, бережім свою державу.
ПРИСПІВ

Житній колос, Тар”ї голос, сині води,

Золотий Тризуб – народу вічне древо,

Хай живе козацька слава малинова,

Хай святиться наша відданість крицева.

Україно, стольний Київ – твоє серце,

Голубий Дніпро із того серця ллється,

Триєдиний боре змія булавою,

Україно, ми пишаємось тобою.
ПРИСПІВ
Українці, у єднанні наша сила,

Землю й волю бережіть, щоб не змаліла.

Від Вардани до Дунаю наша мова

Хай лунає, як трембіта світанкова.
ПРИСПІВ
Зробив я також стенд під назвою «Еті мілиє женщіни». Лише заголовок був зроблений літерами в одну лінію, а то всю площу досить великого форматного листа фанери я заклеїв усуціль хаотично кольоровими і чорно-білими фотографіями жінок із різних журналів. Траплялись і гімнастки в спортивних трико, і балерини, і гарненькі лиця. І цей задум мені вдався. Стенд був у великій пошані у хворих, вони довго перед ним простоювали і милувалися жінками, до яких нам було зась.

Стенд не набридав, бо мав глибину, тобто, дивлячись на нього, його не можна було охопити одним поглядом, зображень жінок було безліч. Перед вхідними дверима я ще повісив стенд про космонавтів і макет стінної газети, куди можна було вклеювати готовий текст. Тобто навчання в культосвітньому технікумі тут мені пригодилось. Тим часом наближались Жовтневі свята, і треба було випускати стінгазету. Сашко Москвич (кличка) передав завідуючій Волковій свого вірша, щоб його помістити в газеті, і вона передала його мені. Це був набір фраз типу: побєждаєм, в космос лєтаєм (єдина рима), а то: на полях комбайни. Сталь варят сталєвари. Наступаєт Октябрь і таке інше.

Завідуюча Волкова, треба думати, мала вищу медичну освіту, але наполягала, щоб я цей вірш помістив у газеті. В мене руки опустились від того вірша. Сашко зовні мав вигляд нормальної людини (на волі він убив свою жінку), але в мізках Сашка, відбулась соціалістична деградація, спричинена шизофринією. Зрештою, можна було взяти вірш із якоїсь газети, але вона хотіла, щоб самі хворі «проявили ініціативу». Тому я заримував ці фрази і зробив з них три строфи. І, о диво, вийшов вірш не гірший і не кращий, ніж ті, що друкуються в органах КПРС «Правдє» і «Ізвєстіях». Це для мене було відкриттям. Ні Волкова, ні Сашко не звинуватили мене в тому, що я додав щось від себе, лише Микола мав до мене претензії, що я підписав вірша Сашковим прізвищем.

– А ти що, хотів, щоб я його підписав своїм іменем, чи, може, твоїм?

Тим паче, що ми з Миколою мали за цю роботу гонорар. Сашко запросив нас до себе на святковий обід з приводу «Вєлікого Октября», де була червона ікра, гусяча печінка і хороша ковбаса. А після обіду нас повели на концерт, який давався силами художньої самодіяльності дурдому.

Наше відділення прибуло в клуб пізніше, коли половина зали ближче до кону була вже заповнена. Я сів недалеко від начальства. Сам я вже був ніби господарем Дев”ятого відділення, був старостою ради хворих і бригадиром по обклеюванню пакетиків для ліків. Заколочував козеїновий клей і роздавав заготовки та збирав готову продукцію. Без поради зі мною і моєї участі в стіну не забивався жоден цвях. На противагу зекам з обслуги, я все робив добросовісно. Коли вже треба було пробити дірку в стіні, щоб почепити портрет чи діаграму, то зек обов’язково відвалював кілька квадратних дециметрів штукатурки. Я ж просив фельшера Колю принести здому справжній шлямбур і, не поспішаючи, помаленьку повертаючи його, пробивав акуратні дірки, щоб якнайменше нівечити стіну. Якось мене навіть викликали до завідуючої і запитали, чи не знаю я, куди зникають ложки, через що нам щодня стали робити шмон. Проте це вже було з царини доносів, хоча я й не знав, хто краде ложки. Я так і сказав, що не знаю. Згодом вони самі здогадалися, що це діло рук Кисліцина і перевели його в Шосте.

Перед початком концерту у залі трохи затемнили світло, розсунулась завіса, і на кону ми побачили невеликий хор із двох боків невеликого екрана. Хор складався головно з жінок, позаду кілька чоловіків. Комуністи і на Соловках змушували людей, яких мали невдовзі розстріляти, «іграть на тєатрє». Лиця у всіх хористів були сиві від галоперидолу. Хор заспівав: «Лєнін всєгда жівой». Тут вже Волкова зі своєю політичною цнотливістю не могла нічого вдіяти. Божевільні славили Лєніна. Засвітився екран і на ньому виник Лєнін на броньовику (мабуть, фрагмент із якогось фільму про Лєніна, адже тоді, як Лєнін виліз із німецького дипломатичного вагона, наче вірус інфекційної хворбои чи колорадський жук, видерся на броньовик і проголосив свої «Тези», кінооператорів поблизу не було). Замаяли прапори, і озброєні робітники з матросами закрокували. Хор змінив декламатор, який читав Маяковського: «Партія, єто мілліонов сжатиє плєчі…». Хористи не покидали кону, під час читання на екрані демонструвались німі кадри про революцію. Хор знову вступив: «Лєнін…» і страшенно фальшивив. У мене, як людини, яка колись мала диплом хормейстера, в’яли вуха в буквальному значенні цього слова. Мені було так соромно, що я опускав голову нижче колін, але потім схаменувся, що Волкова може запідозрити в моїй голові якісь антирадянські думки. З зусиллям я підвів голову.

Тим часом у тій частині глядачів, що сиділа збоку вікон і ближче до кону наростало збудження, яке закінчувалось дружнім зітханням. Я зацікавився і почав обережно пересідти з місця на місце ближче до кону. Нарештія побачив, що за правою кулісою стояла дівчина і ривками піднімала спідницю. Ті, кому це було видно, стиха ахали за кожним ривком спідниці вгору, і коли з-під спідниці з’явилась хуна, вона в неї була майже на животі, припухла і волохата, в груди мені вдарила ніби повітряна хвиля від дальнього потужного вибуху, всі затамували подих. Вона зробила «кніксен» і різко впустила спідницю. Тут уже ніхто не міг стримати зітхання. Мені вдалося подивитись лише один сеанс, коли на поміст вискочив мент, брутально схопив хвору за коси й потяг за куліси. Всі розчаровано зітхнули, тим часом хор закінчив виступ, кіно зупинилось. У другому відділені концерту троє хлопців грали на електрогітарах і один на барабані. Грали скоріше голосно, ніж злагоджено і співала Желудкова, Всі любили, як співає Желудкова. Вона була вже виписана і чекала документів. Сиділа за те, що відкусила партнерові член.

Ще було тепло, і ми кожного дня дві години гуляли в парку. Після пилюги Дніпропетровська це було ніби в санаторії, хоча в санаторії я ніколи не був. Ми ходили з Миколою напару і розмовляли про що завгодно: і про жінок, і про Україну, і про Київ. Якимось значним поетом він мене не вважав. Казав, що, на його думку, зараз найкращі поети на Україні це Ірина Жиленко та Ігор Калинець, а я намагався зберегти свої амбіції. Тут він мені нагадав, що коли я вже такий великий поет і сиджу разом з ним, то непогано було б присвятити йому кілька рідків, як ото Т.Г.Шевченко писав: „Поїдеш далеко, побачиш багато...”. І от через певний час я, щоб бути послідовним, продекламував йому тихенько на прогулянці:

Присвячується Миколі Плахотнюку

Прийшли ми на пораду до Тараса,

Співать пісень, пошанувать вінками.

Над нами – то не хмара нап”ялася,

То Чорні ворони, набиті вижелями.
Як стали нас хапати у машини,

Захвилювався натоп ковилою,

Тарас напружив погляд скам”янілий,

І очі його бралися сльозою.
Нам рабство звикле віддихи затисло,

Мовчали, як худоба до зарізу,

Чекали, хто в грудях віднайде сили,

Щоб серце переплавить на залізо.
Мовчанка та була страшніша крику,

І хтось не витимав лабет одчаю,

- Товариші, берімося за руки, -

Над натовпом команда прозвучала.
Ще буде тюрем нам і пересилок,

Ще Брежнєв катуватиме шприцами,

Та рабству ми вже підписали вирок,

В тюрмі вожді тужавіють серцями.
Саме Микола Плахотнюк того 22 травня звернувся до натовпу, щоб узятись за руки і йти демонстрацією до ЦК. Микола вислухав вірш і сказав:

– Якщо у мене знайдуть цей вірш, то не випустять ніколи.

Він був скоріше зляканий, чим задоволений. Я запропонував, щоб він вивчив його напам”ять, але особливого ентузіазму Микола не виявляв, хоча і вивчив, але не знаю, чи надовго. Микола з нетерпінням чекав рішення суду, бо його виписали на першій казанській комісії. Але він наполягав, щоб його виписували не в село до матері, а до брата в Київ. Я його переконував, що це не має значення – куди, лише б на волю, але він не слухався. Я не міг його переконати, що кедебе зробить так, як захоче. Таким чином я залишався, а Микола скоро мав від’їздити, чи виживу я? І мені захотілося передати на Україну «Заповіт». Я творив себе за образом великих. На черговій прогулянці я змусив Миколу вивчити „Заповіт”:
Вкраїно, син твій по світах стомився,

В тюрмі палкого серця птах підбився,

Тюремна пайка нутрощі проїла,

Зоталося лише жертовне тіло.
Цим юнаком пишалась тихо мати,

Цей парубок подобався дівчатам,

Поблідла горда соколина врода,

За що ж дістав він муку в нагороду?
Проти російського повстав він гніту,

Що хоче Україну зжить зі світу.

За дружнім усміхом Москви лихої,

ЧеКа чигає з вічною тюрмою.

Душа моя, наказ тобі останній,

У Київ линь, сядь на Софійській бані.

Прийде юнак старе відвідать місто,

Чолом високий, мужнім серцем чистий.
Жариною впади до нього в груди,

Вождя свого впізнають в ньому люди

І не поступляться підступній згубі,

І волі блиск засяє на Тризубі.
Я залишався в цій божевільні, в цьому дворику, загублений серед цих людей із своїми душевними пориваннями, здоров’я потроху вивітрювалося, наступала зима. Після переселення завідуюча навіть хотіла поселити нас з Миколою у одній палаті, але ми відмовились. Я пам’ятав описаний Винничнком камерний синдром і боявся, щоб не зненавидіти Миколу. Він теж, зі свого боку, відмовився. Останніми моїми сусідами по палаті було двоє жінковбивців і один дисидент.


Каталог: txt -> ruban
txt -> Донецьке відділення наукового товариства ім. Шевченка donetsk compartment of shevchenko scientific society донецький
txt -> Спроба структурно-семіотичного аналізу твору дж. К. Роулінг "гаррі поттер" І наративних творів-близнят у стилі фан-фікшн
txt -> №1 (73) січень-лютий 2006 Костянтин Нікітенко
txt -> Наукового товариства
txt -> Биография С. А. Лебедева Малиновский Б. Н
txt -> Наукового товариства
txt -> Lingua Sovetica як феномен тоталітарної політичної культури
ruban -> На протилежному боці від добра


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка