Національна академія наук україни ду «Інститут Івана Франка нан україни»



Скачати 173.27 Kb.
Дата конвертації20.03.2017
Розмір173.27 Kb.
ТипРеферат



НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ДУ «Інститут Івана Франка НАН України»

Наукова праця на здобуття

щорічної премії Президента України для молодих учених



Психологічний пейзаж у прозі Івана Франка та «Молодої Музи».

Семантика й поетика

ЛАПІЙ Марія Михайлівна – кандидат філологічних наук,

науковий співробітник

відділу літературного процесу в Західній Україні та компаративістики

ДУ «Інститут Івана Франка НАН України»



РЕФЕРАТ

2017

Актуальність роботи. У сучасному українському літературознавстві, попри пожвавлений інтерес до поетики візуальності, геопоетики, бракує праць про специфіку описів природи у творчості українських письменників різних генерацій, назагал висвітлення динаміки трансформації української літературної пейзажоописної традиції. Немає тяглості й системності в освоєнні природної проблематики. Здебільшого вибір творчого доробку того чи іншого автора пояснюється індивідуальними вподобаннями літературознавця, а відтак, праці про пейзаж мають спорадичний, іноді – принагідний характер. Найбільше досліджень сфокусовано на визначенні домінантних видів, форм і функцій пейзажу в художній практиці одного автора. Менше акцентовано увагу на порівнянні дескриптивних манер кількох письменників (українських та інонаціональних). Ще менше праць теоретичного характеру. Вже давно назріла потреба вичерпного дослідження поетики й семантики пейзажу в художній прозі Івана Франка у комплексному діапазоні української пейзажистики кінця ХІХ – початку ХХ століття (як-от творчість «молодомузівців» М. Яцкова, Б. Лепкого, В. Бірчака, а також доробок майстрів психологічного зображення – О. Авдиковича, О. Кобилянської, В. Стефаника, Н. Кобринської, М. Коцюбинського, Г. Хоткевича, М. Грушевського).

Тема природи (у різних аспектах: поетика пейзажу, натурфілософія, еволюція відчуття природи) у художній прозі І. Франка, хоч і неодноразово була (та й невпинно залишається) об’єктом пильного наукового зацікавлення, проте все ще досліджена неповно й епізодично. Украй рідко увага франкознавців фокусується на психологічному (суб’єктивно насвітленому) пейзажі – засобі вираження душевного стану персонажа, особливій формі авторської присутності. При тім варто зазначити, що принципи паралелізму природи й людини, єдності та взаємодії людини і місця є ключовими у Франковій концепції художнього життєпростору.



Новизна дослідження. У праці вперше здійснено поліаспектне і комплексне вивчення проблеми поетики й семантики психологічного пейзажу у творчості Івана Франка й «молодомузівців» М. Яцкова, Б. Лепкого, В. Бірчака. Визначено художні особливості психологічного пленеру Франкової прози 1875–1900-х рр.; простежено еволюцію дескриптивної манери письменника (окреслено новаторські види, форми й функції описів; акцентовано на появі нових засобів, моделей, стратегій пейзажотворення). Розглянуто індивідуально-авторські форми побудови психологічної дескрипції природи в художній практиці «молодомузівців». На основі теоретико-літературних і літературно-критичних праць І. Франка осмислено трансформацію міметичного способу пейзажотворення у прозі кінця ХIХ – початку ХХ ст. в аспекті співіснування, контамінації та дифузії «старих» (етнографічних, фольклорно-романтичних, реалістичних, натуралістичних) і «нових» (ранньомодерністських) принципів і моделей зображення природи й людини. Виявлено подібності та відмінності дескриптивної манери І. Франка та змалювання природи у текстах письменників «перехідної доби» («молодомузівців», Ольги Кобилянської, Наталії Кобринської, Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника).

Ще один актуальний аспект дослідження – теоретичний. Річ у тім, що поняття «пейзаж», хоч і часто потрапляє у фокус аналізу сучасних літературознавців, однак розглядається спорадично, вибірково, принагідно – осмислюється на маргінесі ширших досліджень (як-от, міфологізму, поетики візуальності, з огляду колористики, символіки, синтезу і синкретизму мистецтв) як другорядний, допоміжний елемент (впереваж – частина типових обставин життя персонажа, настроєве тло, рідше – характерокреаційна деталь). Немає тяглості (поетапного вивчення) й системності в «освоєнні» природної проблематики: спорадично з’являються статті, рідше – дисертації та монографії, про авторські версії живописання словом, але при тім і досі не усталено загальноприйнятної дефініції терміна, не визначено методів і критеріїв аналізу пейзажу, не запропоновано вичерпної класифікації його видів, форм і функцій. З цього погляду наукова монографія є перспективним дослідженням у сфері теоретичного вивчення літературного пейзажу, адже у роботі вперше здійснено детальний огляд літературознавчих праць (різнопланових дисертацій, статей, монографій) українських і зарубіжних дослідників просторової проблематики, систематизовано й узагальнено їхні напрацювання й здобутки у цій сфері, окреслено головні вектори наукових пошуків. Запропоновано продуктивну й розгорнену схему дослідження вербального пейзажу (базовану на різному матеріалі, підходах, критеріях та ознаках), яка може слугувати науковцям надійним орієнтиром для вивчення пейзажистики різних митців слова. Здійснено ревізію та увиразнено специфіку понять «вербальний пейзаж», «психологічний пейзаж», «відчуття природи», запропоновано робочу дефініцію цих термінів та обґрунтовано доречність їхнього вживання у літературознавстві.



Теоретичні результати й основні положення монографії можуть бути корисними для вивчення поетики прозового опису й теми «природа і людина» в художній літературі. Матеріали й висновки дослідження сприятимуть глибшому пізнанню прозової спадщини Франка, передусім в аспектах психологізму дескрипції, знадобляться для створення підручників, навчально-методичних посібників, написання курсових, дипломних і магістерських робіт, можуть використовуватися для читання лекційних курсів, спецкурсів і спецсемінарів з історії української літератури кінця ХІХ – початку ХХ ст., франкознавства, теорії літератури (проблеми поетики, психологізму художнього тексту).

Об’єктом дослідження є прозові твори І. Франка та новелістика М. Яцкова, Б. Лепкого, В. Бірчака з психологічно маркованим пейзажем. Допоміжними матеріалами слугують окремі зразки поезії, літературно-критичні статті, епістолярій І. Франка. Для глибшого розуміння літературного процесу кінця ХІХ – початку ХХ ст. і розгляду суміжного літературного контексту ситуативно залучено повісті й оповідання М. Устияновича, М. Шашкевича, Г. Хоткевича, О. Кобилянської, Н. Кобринської, М. Коцюбинського, О. Авдиковича, М. Грушевського.

Предмет дослідження – семантика й поетика психологічного пейзажу. Обраний дослідницький ракурс дає змогу по-новому заглибитися у художні тексти названих авторів й простежити, як під впливом інтенсифікованого психологізму на різних етапах їхньої творчості змінювалися (ускладнювалися, урізноманітнювалися, оновлювались) форми, функції, домінантні типи й риси пейзажів відповідно до художньо-естетичних пошуків митців слова.

Структура і зміст роботи. Монографічне дослідження складається зі вступу, трьох розділів, висновків і покажчика імен. Перший розділ – «Літературний пейзаж як теоретична проблема» – об’єднав три підрозділи: 1.1. «Історіографія питання. Вектори дослідження літературного пейзажу»; 1.2. «Дефініція терміна. Вербальний пейзаж у контексті суміжних понять»; 1.3. «Типологія пейзажу: критерії, підходи, класифікації»). У цьому розділі осмислено, систематизовано й узагальнено різнопланові напрацювання сучасних українських (Г. Авксентьєва, Н. Анісімова, В. Башманівський та Л. Башманівська, І. Бєлінська, О. Боронь, Н. Босак, Н. Буркалець, О. Векуа, Л. Вербицька, Л. Генералюк, Л. Голомб, К. Гурдуз, Н. Демчук, І. Дишлюк, В. Дуркалевич, Т. Дятленко, С. Єрмоленко, С. Дяченко, Н. Зінченко, І. Іваненко, Н. Іванова, М. Ільницький, Т. Конєва, Г. Клочек, Л. Лимонова, Л. Мацевко, О. Мацяк, Ю. Мендель, Н. Науменко, І. Остапенко, В. Остапчук, Г. Пасічник, Н. Петриченко, Л. Петрухіна, В. Поліщук, О. Попадинець, Т. Салига, Ю. Свірідова, Ю. Соколовська, І. Степанова, Я. Тагільцева, У Хао, О. Харитоненко, Го Шичан та ін.) і зарубіжних (польських, російських, американських) дослідників поетики візуальності й пейзажу. Здійснено цілісний аналіз наукових праць, присвячених вивченню теми природи у творчості І. Франка (Л. Бондар, В. Будний, Л. Вербицька, А. Войтюк, Р. Голод, З. Гузар, Т. Гундорова, І. Денисюк, К. Дронь, В. Дуркалевич, Т. Дятленко, Ф. Жилко, Л. Каневська, Б. Кир’янчук, В. Корнійчук, Т. Лашків, М. Легкий, О. Луцишин, Т. Пастух, Л. Петрухіна, Ф. Пустова, М. Рудницький, А. Содомора, Б. Тихолоз, Н. Тихолоз, М. Ткачук, Н. Тодчук, М. Барабаш, І. Ціхоцький, А. Швець) й «молодомузівців» М. Яцкого, Б. Лепкого, В. Бірчака (М. Ільницький, А. Матусяк, О. Мельник, Л. Петрухіна, М. Ткачук, О. Шегеда).

У теоретичній частині реалізоване пріоритетне завдання – запропоновано визначення літературного пейзажу та його різновиду – психологічного. Зокрема, термін «літературний пейзаж» вжито на позначення словесного змалювання частини простору зовнішнього світу, що структурно охоплює об’єкти живої та неживої природи, а також витвори людини (замки, руїни та інші будівлі) і постає в життєподібних (предметно-матеріальних, реалістичних) чи суб’єктивно насвітлених (ідейно-смислових, експресивно-психологічних, символічних) формах, у яких утілено особливості авторського світосприйняття (біографічний, гендерний, віковий аспекти), світорозуміння (його натурфілософія) і світоперетворення (сукупність мовно-виражальних засобів унаочнення картин природи). Наголошено, що вербальний пейзаж суб’єктивно завершений, створений за допомогою пригадування, раціонального осмислення і творчої фантазії письменника, може містити й ірраціональні, метафізичні, зокрема прогностичні, вияви позасвідомого.

Психологічний пейзаж визначається як експресивна дескрипція природи, засіб вираження душевного стану автора або/і персонажа. Виконує функції: 1) сугестивно-настроєвого тла, 2) еквівалента чи контрасту відчуттів, почуттів, настроїв, ідей суб’єкта. До психологічних віднесено пейзажі-паралелі (консонанси, дисонанси), пейзажі-проекції, передвісники (натяки), характеротвірні («портретні пейзажі»), відчуттєво-перцепційні (враженнєві, імпресії) та внутрішні ландшафти пам’яті, уяви, сну (експресії, символи).

На основі напрацювань українських та зарубіжних дослідників просторової проблематики запропоновано розгалужену й продуктивну класифікацію прозових описів природи, базовану на різному матеріалі, підходах, критеріях та ознаках.



У другому розділі – «Художні особливості, зображально-виражальні можливості психологічного пленеру Франкової прози» – визначено основні типи, форми і функції прозових пейзажів Франка 1875–1900 рр.; окреслено механізми й засоби психологізації дескрипцій природи, приділено увагу взаємодії традиції та новизни в його описовій поетиці.

На основі літературно-критичних праць Франка («Молодий вік Осипа Федьковича», 1888, «Poezje Jana Kasprowicza», 1889, «Із поезій Павла Думки», 1890, «З галузі науки і літератури», 1891, «Із секретів поетичної творчості», 1898, «Сучасні польські поети», 1899, «Малюнки Івана Труша», 1900, «З остатніх десятиліть ХІХ віку», 1901, «Старе й нове в сучасній українській літературі», 1904, «Поезії Христі Алчевської», 1907) обґрунтовано зміни й трансформації описової традиції в українській прозі кінця ХІХ початку ХХ ст.; наведено Франкові міркування про специфіку малярського та словесного зображення природи; подано принагідні спостереження над індивідуально-авторськими манерами живописання. Наголошено, що у теоретико-літературному спадку Франка тема природи осмислена широко (з позицій романтичної, відтак позитивістської, власне реалістичної, а згодом модерністської естетики) й поліаспектно (з природознавчого, філософського, фольклористичного, етнографічно-краєзнавчого ракурсів). Аналізуючи техніки пейзажування «різнобарвної китиці» індивідуальностей старшої і молодої генерації, Франко вимогливо підходив до художнього змалювання природи. Критично оцінював надмірну деталізацію, штучність, самодостатню естетизацію, орнаментування і стилізацію пейзажу для осягнення малярських ефектів і загострення поетичної краси природи. Приділяв увагу проблемам вірогідності локально-національного колориту, виражальності, сугестивності, евокативності дескрипції. Не схвалював «пустих» описів, притягнених для рими. Радив уникати екзотики, абстрактності краєвидів; негативно ставився до пейзажів, що виглядали «радше як вказівки для маляра або як прейскуранти різних вишуканих фарб, аніж як поетичні креації» [т. 31, с. 101]. Високо поціновував силу, свіжість, «нешаблоновість» таланту. Підкреслював уміння надати об’єктам живої та неживої природи індивідуальні риси. Імпонували йому м’які тони, наївність і спокійна пластика. Для зображення природо-людських взаємин пропонував опиратися на розвинену в нашій літературі традицію персоніфікації, психологізації сил та явищ природи. Радив малювати не лише розумом і фантазією, а й чуттям; замість розтягнених екскурсій на лоно природи, одразу переходити до аналізу психічного стану героїв, малювати його делікатні зворушення.



У наступних підрозділах висвітлено динамічність пошуків Івана Франка як словесного пейзажиста. Проаналізовано перші проби пейзажування у романі «Петрії і Довбущуки» (редакція 1875–1876 рр.) та в ранньопленерному етюді «Лесишина челядь»; досліджено локально-автентичні й інтроспективні пейзажі пам’яті, уяви й сну у бориславських робітничих творах Франка; розкрито специфіку синестезійного «пейзажу душі», побудованого у формі музично-малярських візій-на-яву (у новелі «Вільгельм Телль»); розглянуто алегорично-психологічний «простір переживань» в оповіданнях «Маніпулянтка», «Між добрими людьми», у повістях «Основи суспільності» й «Для домашнього огнища»; виокремлено риси «мінус-простору» у романі «Перехресні стежки»; ґрунтовно осмислено психологічний пленеризм 1900-х. Загалом з’ясовано, як змінювалась та урізноманітнювалася структура, семантика, форми, функції, домінантні типи й ознаки пейзажів на різних етапах Франкової творчості, відповідно до художньо-естетичних пошуків письменника, еволюції його світогляду.

Доведено, що Франко постійно вдосконалював майстерність словесної пластики, збагачував свій пейзажокреативний інструментарій, динамічно адаптуючи його до тих змін, що відбувалися в тогочасній літературі. Наголошено, що Франкова проза прикметна посиленням психологізму в зображенні природного світу й природолюдських взаємин. У ранніх творах («Лесишина челядь», «Петрії і Довбущуки», «Захар Беркут») інтенція психологізму активована за допомогою суб’єктивно-насвітлених пейзажів-консонансів, дисонансів, передвісників, прогностичних (натяків), побудованих на паралелізму природи й людини, запозиченому з фольклору. У пізнішій прозі часопросторова топіка тісніше корелює з поняттями «душа», «характер», «настрій». Локальні топоси виявляють властивість перетворюватися у «суб’єктивний “хронотоп”» (Г. Пасічник). З одного боку, дескрипції ідентифікують часопростір дії, забезпечують вірогідність зображуваного, а з іншого – визначають світосприймання суб’єкта, стають індикаторами психологічного й соціального «клімату» твору. Природу зображено як інтенсифікатора уяви, сновізій, фантазій – як чутливий і витончений інструмент сугестії, засіб світоосягнення, самоідентифікації та самопізнання суб’єкта. У психологічній пленеристиці 1900-х пейзаж поєднав глибину філософського сприйняття й осмислення природи, особливе розуміння й відчуття місцевості, неповторності ландшафтів, рельєфу, етнічних особливостей з емоційно-трансцендентною сферою особистості – відчуттями, почуттями, настроями й думками. Поняття «психологічний пленеризм» окреслило новий, близький до імпресіоністичної і сецесійно-символістської поетики, спосіб художньої візуалізації простору, новий (інтуїтивно-чуттєвий, наближений до міфологічного) тип світобачення, новий спосіб психологічної характеристики персонажа.

У «пізньопленерних» творах письменник продуктивно (відповідно до власних можливостей і творчих інтенцій) освоював структурно-композиційні засоби й принципи, властиві живопису, музиці й кіно; вдавався до міфологізації, ліризації, драматизації, ритмізації пейзажу; активізував увагу на незвичних ракурсах, динаміці та процесуальності. Техніка мініатюризування відкривала перспективу психологічної і метафізичної глибини. Імпресійно-сецесійний принцип «розмивання меж» утворив простір для дифузії елементів портрета й пейзажу. Франко також апробовував імпресіоністичні засоби візуалізації зовнішнього (природи) і внутрішнього (настроїв, почуттів, відчуттів персонажів), а саме – вдавався до активації принципу «миттєвості», мікроскопізму, пуантилізму; поглиблював увагу до межових станів, зображення моменту «зламу», перехідності, мінливості, різноплановості природи; поетизував світлоповітряні маси, орнаментував природу; перехоплював кінематографічні принципи кадрування геопростору; вправно нюансував та оптично змішував кольори, відтінки; підмінював активність глядача активністю пейзажу. Освоював сецесійні принципи конструювання пейзажу й портрета через деперсоналізацію, опредмечення персонажів, їхнє уподібнення до дріад, фавнів та олюднення, антропоморфізацію природи. Для сугерування враження незвичності, несподіванки, казковості залучав елементи сновізійної поетики, натяків, недомовок, «антропонімічної гри». Принципи анімізму, антропоморфізму, психологічного паралелізму, гіперболізації доповнював модерністською сугестією, асоціаціями, умовно-хаотичним потоком свідомості, еквівалентизацією екзистенційних станів з пейзажами. Посилював увагу до барвопису, явища синестезії. Психологічні пейзажі трансформував в аксіологічні коди «мемофонду» персонажів. Дескрипції узалежнював від особливостей багатовимірної та динамічної перцепції емоційно вразливого суб’єкта.

Дослідження підтвердило, що поетика Франкового пейзажу продовжила традицію автопсійного зображення природного пленеру, відому з творів попередників (М. Устияновича «Месть верховинця», «Страсний четвер», І. Нечуя-Левицького «На вершки Карпат»), та активно розвинулася у напрямі нової, психо-імпресійної манери унаочнення, характерної для прози М. Коцюбинського, О. Кобилянської, Н. Кобринської, В. Стефаника, «молодомузівців».



У третьому розділі «“Молода Муза: тяглість, динаміка й оновлення традиції пейзажотворення» проникливо прочитано окремі твори М. Яцкова, Б. Лепкого, В. Бірчака з огляду на особливості індивідуально-авторських манер пейзажування, світогляду письменників, їхнього розуміння природо-людських взаємин. У роботі вперше досліджено спектр психо-символічних значень часто артикульованого у прозі Б. Лепкого мотиву надвечір’я (3.2.1. «Магія надвечір’я» Б. Лепкого); простежено, як природа, її образи, стани моделюють ландшафти душі персонажів, себто зовнішнє, чуттєве, видиме, конкретне оприявнює внутрішнє, непізнаване, ірраціональне (ці та інші аспекти психопоетики пейзажів (із залученням біографічного контексту, спогадів «молодомузівця» та його поетичного доробку) розкрито у підрозділах 3.2.2. Пейзажі як елементи танатопоетики в оповіданні «Кара» (боротьба одвічних антиномій Добра і Зла, Життя і Смерті) та 3.2.3. Присмеркові настрої у пейзажах як маркери самотності й зневіри персонажа). Зроблено спробу пояснити функціональність віконної призми в пейзажистиці Б. Лепкого (3.2.4. «Що там, за тією тонкою пластинкою скла?»: віконна призма в пейзажистиці Б. Лепкого). Виявлено зв’язки пейзажу з категорією індивідуальної й колективної пам’яті персонажа (3.3. Категорія пам’яті, повернення «назад» у модерністському дискурсі Б. Лепкого та М. Яцкова).

З усього розмаїття пейзажної образності М. Яцкова-прозаїка (підпункт 3.1. Музично-малярське сецесійне тло у творчості Михайла Яцкова) у монографії досліджено його музично-малярські картини, позначені впливами сецесійно-символістської та імпресіоністичної поетик, оскільки вони виявилися особливо продуктивними засобами психологічної характеристики персонажів. Підкреслено, що малюнки «молодомузівця» тяжіють до етюдності, декоративності, орнаментальності, рельєфності. Виявлено, що письменник часто захоплювався орієнтальними, екзотичними, химерними, емблематичними квазі-пейзажами та гіперболізованими живописними ефектами, поетизував незвичні або уявно-фантастичні, утопічні, ідеальні виднокруги, іноді вдавався до надмірної квітчастості, стилізації (як-от у новелі «Архітвір» чи в оповіданні «Журавлі»). Компонував описи на основі блискавичного, яскравого, щільного сполучення образів природи й людських рис. Не наслідував реальність, а прагнув створити її заново; не шукав аналогії, прототипу, а навпаки – завуальовував опис, насичував його образами-ключами (звідси міфологізм, гра уяви, смислів, енігматичність, недомовлення, натяк, двозначність, ефекти «трансгресії просторів» та «знереальнення реальності»).

Принагідне зіставлення прозової пленеристики Франка 1900-х з лірично-настроєвими малюнками «молодомузівців» та новаторською технікою словесного живопису М. Коцюбинського, О. Кобилянської, В. Стефаника, Н. Кобринської дало змогу виявити загальну тенденцію суб’єктивації, концептуалізації, інтеріоризації, психологізації, метафоризації описів природи в тогочасній літературі.

Наукові результати монографічного дослідження відображено в 11 статтях.
ПУБЛІКАЦІЇ

за тематикою і проблематикою роботи

1. Лапій М. Флористичні та анімалістичні образи як поліестетичні художні коди (на матеріалі прози Івана Франка) / Марія Лапій // Українське літературознавство : зб. наук. праць / Львів. нац. ун-т ім. І. Франка ; редкол.: Т. Салига (голов. ред.) [та ін.]. – Львів : ЛНУ ім. Івана Франка, 2011. – Вип. 74. – С. 140–148.

2. Лапій М. Поетика, семантика та функція лісу, саду, парку в структурі художньої прози Івана Франка / Марія Лапій // Наукові записки ТНПУ імені В. Гнатюка. Серія : Літературознавство / ТНПУ ім. В. Гнатюка ; голов. ред. М. Ткачук. – Тернопіль : ТНПУ, 2011. – Вип. 31. – C. 150–161.

3. Лапій М. Психологізм як важлива ознака прозових пейзажів Івана Франка / Марія Лапій // Вісник Львівського ун-ту. Сер. філологічна : Франкознавство : зб. наук. праць / Львів. нац. ун-т ім. І. Франка ; редкол.: Т. Салига (голов.ред.) [та ін.]. – Львів, 2013. – Вип. 58. – С. 61–74.

4. Лапій М. І. Франко про реалістичне та модерне пейзажотворення українських та іншомовних письменників / Марія Лапій // Київські полоністичні студії / Ін-т філол., Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка [та ін.] ; [наук. ред. та упоряд. Р. Радишевський]. – К. : Кафедра, 2013. – Т. 22. – С. 289–293.

5. Лапій М. Ідея синтезу мистецтв у пейзажному дискурсі Івана Франка / Марія Лапій // Українське літературознавство : зб. наук. праць / Львів. нац. ун-т ім. І. Франка ; редкол.: Т. Салига (голов.ред.) [та ін.]. – Львів : ЛНУ ім. Івана Франка, 2014. – Вип. 78. – С. 86–99.

6. Лапій М. Поетика гірських краєвидів прозового універсуму Івана Франка / Марія Лапій // Літературознавчі обрії. Праці молодих учених : зб. наук. праць / НАН України,Ін-т літ-ри імені Т. Г. Шевченка ; наук. ред. Сулима М. М. – К., 2014. – Вип. 21. – С. 178–184.

7. Лапій М. «Природа, пропущена через призму людської особистости»: семантика й поетика модерністського пейзажу у прозі Івана Франка й молодомузівців / Марія Лапій // Spheres of culture / Maria Curie-Skladovska University in Lublin, Faculty of Humanities, Brunch of Ukrainian Studies. – Lublin, 2014. – V. 7. – P. 201–210.

8. Лапій М. Особливості асоціативної пейзажокреативної техніки Івана Франка в художній прозі / Марія Лапій // Іван Франко: тексти, факти, інтерпретації : зб. наук. праць / НАН України, Ін-т Івана Франка ; Ін-т літ-ри ім. Т. Г. Шевченка;редкол.: М. Жулинський (голова) та ін.; літ. ред. та упоряд. Є. Нахлік. – Вип. I : Огляди, статті, твори, листування, спогади, бібліографія. – К. ; Львів, 2011. – C. 79–90.

9. Лапій М. «Що там, за тією тонкою пластинкою скла?»: віконна призма в прозовій пейзажистиці Б. Лепкого / Марія Лапій // Діалогічні обертони : наук. зб. на пошану пам’яті проф. Нонни Копистянської / НАН України, Ін-т Івана Франка ; наук. ред. С. Маценка. – Львів, 2014. – Вип. 19. – С. 237–244.



10. Лапій М. «Тони, барви, настрої»: мікропоетика прозових дескрипцій природи Наталії Кобринської / Марія Лапій // «Йшла не тільки з духом часу, але й перед ним» : Наталія Кобринська та літературний процес кінця ХІХ–ХХ ст.: зб. наук. праць / НАН України, Ін-т Івана Франка ; Всеукр. громад. організація «Союз Українок» ; відп. ред. А. Швець. – Львів, 2015. – С. 74–80.

11. Лапій М. Ліричний пейзаж як «малюнок індивідуальної душевної драми» у вірші І. Франка «Сипле, сипле, сипле сніг…» / Марія Лапій // Педагогічна думка. – 2016. – № 2. – С. 17–20.
Каталог: sites -> default -> files
files -> Положення про порядок підготовки фахівців ступенів доктора філософії та доктора наук в аспірантурі (ад’юнктурі) та докторантурі вищих навчальних закладів
files -> Відділ аспірантури та докторантури Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини
files -> Київський національний університет імені Тараса Шевченка
files -> Програма вступного іспиту до аспірантури зі спеціальності 22. 00. 03 соціальні структури та соціальні відносини Затверджено
files -> Культура Античності. Культура Давньої Греції
files -> Системотехнічні засади та інструментально-програмні засоби створення та підтримки цифрових словників сидорчук надія Миколаївна
files -> Міністерство освіти І науки україни державний економіко-технологічний університет транспорту
files -> Конспект лекцій для студентів усіх спеціальностей освітньо-кваліфікаційних рівнів «спеціаліст»,
files -> Конструкції для енергоефективного відновлення забудови, постраждалої від надзвичайних ситуацій

Скачати 173.27 Kb.

Поділіться з Вашими друзьями:




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка