Народна українська академія І. О. Помазан історія зарубіжної літератури XX століття



Сторінка14/22
Дата конвертації17.01.2017
Розмір4.25 Mb.
ТипПротокол
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   22

ДЖЕК ЛОНДОН (1876–1916)
Джон Гріффіт (таке справжнє ім’я письменника) виріс у будинку свого вітчима, ірландського фермера Джона Лондона, якому була не чужою цікавість до літератури. Дитячі роки, проведені в Окленді, передмістя Сан-Франциско, запам’яталися Лондону не тільки бідністю, але й постійною боротьбою з нею, постійною, часом абсолютно виснажливою працею.

Працювати він почав дуже рано, проте, не зважаючи на важку фізичну працю, завжди прагнув знаходити час для читання книжок.

Любов до пригод привела його спочатку в порт (Сан-Франциско – портове місто), потім у компанію «устричних піратів» – молодих людей, що займалися виловом устриць у заборонених місцях і більш серйозними справами, такими як контрабанда. Підкорення морських просторів не обмежилося для Лондона браконьєрством: незабаром він став матросом на шхуні «Софі Сазерленд», що вела хутровий промисел у Беринговому морі.

Лондону не виповнилося ще й двадцяти років, коли був опублікований один з перших його нарисів – «Тайфун біля берегів Японії» (1893 р.). Величезну зміну в його життя, як і в життя багатьох інших молодих людей того часу, внесло відкриття золота на Клондайку та епоха «золотої лихоманки», що наступила потім. Тисячі сміливців вирушили обживати неосвоєні території, сподіваючись на казкове багатство. Перебування на суворій Півночі багато дало письменнику-початківцю.

Останні роки життя Лондона, що став знаменитим і добре оплачуваним автором, пройшли на каліфорнійському ранчо, де ця ще не стара людина, що вже немало пережила, сподівалася віднайти душевний спокій і знайти вихід із життєвої кризи. Несподівану смерть Лондона восени 1916 р. одні біографи письменника вважають самогубством, інші – пояснюють трагічною випадковістю: страждаючи від привезеної з тропіків хвороби, він прийняв надто велику дозу ліків.

Не зважаючи на роки мандрів і пригод, а може бути й завдяки їм, Лондон за своє недовге життя встиг написати на диво багато. Його перу належать кілька десятків томів творів найрізноманітніших жанрів. Найбільш відомі з них повісті й оповідання боксерів («Гра», 1905 р.; «Шматок м’яса», 1909 р.; «Лютий звір», 1911 р.), цикл північних оповідань, романи «Морський вовк» (1904 р.) і «Мартін Іден» (1909 р.). Усі вони відображають безпосередній життєвий досвід автора.



Життєлюбністю відзначається весь цикл північних історій, починаючи з найбільш раннього оповідання «За тих, хто в дорозі!» (1899 р.), і закінчуючи пізніми творами – «Смок Беллью» (1912 р.) та «Як аргонавти за старих часів» (1916 р.). Зібрані разом, вони утворюють свого роду героїчний епос. У ньому Лондон розказує про важкі будні Клондайку, красу і гармонію природи, життєві драми людей, що не перестають кохати, знаходити віру в себе, завойовувати друзів, але що усвідомили, що на півночі все це має зовсім інше значення. У нових, іноді екстремальних умовах людина знаходить свою справжню сутність, поступово долає фізичну і душевну слабкість, повертається до етичного і фізичного здоров’я.

Завсідник світських вечірок великого міста і не дуже успішний репортер, Смок Беллью на Півночі міцніє тілом і духом. Смок змінюється


і зовні, і внутрішньо, він навіть міняє своє ім’я (раніше його звали то Кріс, то Кіт). Замість колишньої, поверхневої дотепності до нього приходить справжнє почуття гумору, що допомагає в нових умовах не просто смішити приятелів, а жити і виживати, програвати з гідністю («Яєчний переполох»), з блиском перемагати, не кривдити партнерів («Оленячий ріг»). Нагорода за всі перенесені випробування – кохання чудової дівчини Джой Гастелл і дружба з веселим і хоробрим товаришем на прізвисько Малюк.

Смок зумів виграти перегони на собачих упряжках і отримати за це права на багатющу золотоносну ділянку Клондайку завдяки не лише власним видатним фізичним якостям, але й допомозі друзів. Смок Беллью – один з найпривабливіших персонажів Лондона і один з найбільш вдалих. Усі зміни, що в ньому відбулися, описані так переконливо, що читачеві інколи хочеться самому випробувати тягар суворої північної зими, щоб придбати залізне здоров’я, вірних друзів і відчуття неповторної радості існування.

А ось герой іншої, песимістичної, книги Лондона Мартін Іден – трудівник, що досягнув і письменницької слави, і фінансового успіху, – знаходиться у розладі з самим собою і з суспільством, що в решті-решт призводить його до самогубства. Смок і Мартін настільки ж несхожі, наскільки різні життя в природних умовах, що постійно будить
в особистості волю до перемоги, і міська цивілізація, в якій таке велике значення мають умовності й лицемірство.

ТЕОДОР ДРАЙЗЕР (1871–1945)

Відомий американський критик і публіцист Генрі Менкен після смерті Драйзера сказав про нього так: «Американська література до і після його часу відрізняється майже так само, як біологія до і після Дарвіна. Він був людиною величезної оригінальності, глибокої чуйності і непохитної хоробрості». Історія американського суспільства в сприйнятті Драйзера – це історія великих надій, що окрилюють молоду націю, і гірких розчарувань, що охопили її вже в кінці XIX століття і особливо в період Великої депресії – кризи кінця 20-х – початку 30-х рр. XX ст.; це історія матеріального підйому середнього американця та його духовної деградації, запаморочливих фінансових кар’єр і особистих трагедій, видатних досягнень у царині науки і мистецтва і зламаних, куплених, знищених талантів.

Теодор Драйзер народився в місті Терре-Хот, штат Індіана, у сім’ї робітника місцевої фабрики, ткача за професією. Батько письменника приїхав до Америки з Німеччини, щоб уникнути призову в армію і по можливості розбагатіти. Спочатку його справи йшли непогано, він навіть придбав фабрику, але на момент народження Теодора фактично розорився. Велика сім’я Драйзерів жила в постійних злиднях, тому Теодору доводилося братися за будь-яку низькооплачувану роботу. Якийсь час йому довелося повчитися в університеті міста Блумінгтон. Саме тоді прокидається його інтерес до читання і письменництва.

У 1892 р. Драйзер стає репортером газети «Чикаго дейлі глоуб». Журналістика допомагає йому краще пізнати життя країни


у найрізноманітніших його сферах. Протягом трьох років Драйзер співробітничає в багатьох газетах Чикаго, Сент-Луїса, Пітсбурга, Філадельфії, Нью-Йорка, потім кидає журналістику, зненавидівши «цю пресу-повію», потім знову повертається до пера. Драйзер пише про убогість і багатство, про страйки робітників і посилення влади монополій, про негритянських акторок і процвітаючих письменників, про злочинців
і магнатів. Так формується підґрунтя для створення великих соціальних романів.

В основу сюжету роману «Сестра Керрі» (1900 р.) Драйзер поклав історію однієї зі своїх шести сестер – Еми. У романі показана еволюція Керрі (Кароліни Мібер): з бідної робітниці вона перетворюється на процвітаючу артистку Нью-йоркського музичного театру.

Пішовши зі взуттєвої фабрики і зневірившись знайти прийнятну роботу, Кароліна Мібер стає коханкою комівояжера Чарльза Друе. Потім, не маючи особливих почуттів до управляючого рестораном Герствуда, приймає пропозицію виїхати з ним до Канади і вийти за нього заміж. Герствуд кидає свою сім’ю і прихоплює гроші з каси. Досягнувши успіху, Керрі залишає Герствуда напризволяще й він кінець-кінцем вдається до самогубства.

Поступово героїня розтрачує свій природний талант. Колись вона натхненно зіграла в любительській виставі, потім, оселившись із Герствудом у Нью-Йорку, продовжує мріяти про сцену, їй хочеться «хвилювати глядача своєю грою». Але сцена перетворюється для Керрі


в засіб боротьби за місце під сонцем, і суми гонорарів важать для неї більше, ніж зміст п’єси. У героїні Драйзера не залишається нікого, хто міг би розділити з нею радість її «сходження». Їй нікому послати фотографії, які публікують газети. «У своїй гойдалці біля вікна ти самотньо сидітимеш, мріючи і сумуючи! – закінчує роман Драйзер. – У своїй гойдалці біля вікна ти мріятимеш про таке щастя, якого тобі ніколи не звідувати!»

Для «епохи процвітання» середини 20-х рр. вельми характерне ствердження: «Бідний тільки той, хто хоче бути бідним». Драйзер був упевнений у зворотному. Вдова письменника згадувала, що у її чоловіка зберігалися нотатки, озаглавлені «Американські трагедії», – опис


15 випадків, близьких до того, що показано у романі «Американська трагедія» (1925 р.).

В основу сюжету вірний своїм принципам письменник поклав дійсну подію, про яку дізнався з газет, – убивство якимось Честером Джіллетом своєї коханої Грейс Браун у 1906 р. Втім, героя роману, Клайда Гріфітса, навряд чи можна віднести до розряду злочинців. Від попередніх персонажів письменника він відрізняється перш за все своєю пересічністю. Для нього характерні стереотипність мислення і бажання вибитися в люди. Але як? Праця робітника викликає у нього відразу. Вже краще бути помічником продавця содової води або розсильним у готелі. І Клайд носить чемодани, бігає в магазин, одержує подачки. Те життя, яке він бачить, буваючи в багатих номерах, остаточно розбещує хлопця. У важку для сім’ї хвилину він відмовляє матері в 50 доларах, відкладених ним для розваг.

Волею обставин молода людина потрапляє в місто Лікург, де живе його багатий дядько Семюел Гріфітс. І ось він – шанс. Дядько влаштовує Клайда на свою фабрику комірців і сорочок – робить завідуючим пральнею. Там він сходиться з робітницею Робертою Олден, яка незабаром виявляється вагітною і наполягає на шлюбі. Але честолюбного завідуючого цей варіант ніяк не влаштовує. Його вабить до Сондри Фінчлі, спадкоємиці великого статку. Ще крок – і його мрії збудуться. Якби не Роберта...

І одного разу, під час їх спільної прогулянки, Роберта тоне в озері. Формально вини Клайда в цьому немає. Він тільки випадково зачепив її фотоапаратом, зробив мимовільний рух і тим самим перевернув човен, який, на нещастя, накрив дівчину. Проте Клайд став злочинцем у душі, оскільки вже вчинив вбивство. А головне – він не допоміг Роберті, коли врятувати її ще було можливо. У результаті герой роману виявляється жертвою американського правосуддя. Прокурору, що висунув свою кандидатуру на пост судді, потрібна справа про вбивство, і його друг, слідчий, готовий підіграти кандидату. Багаті родичі від Клайда відмовляються, електричний стілець стає неминучим...

Спочатку Драйзер хотів назвати свою книгу «Міраж» і тим самим підкреслити примарність уявлень про життя, що ввижаються середньому американцю. Кінцевий варіант назви сприймається вже як незаперечний вирок тому світу, в якому, за словами письменника, «гроші... встановили свою диктатуру».

ФРЕНСІС СКОТТ ФІЦДЖЕРАЛЬД (1896–1940)
Одним з перших в американській літературі Френсис Скотт Фіцджеральд звернувся до теми молодого покоління, яке «боялося бідності і схилялося перед успіхом», для якого «усі боги померли, усі битви залишилися позаду, будь-яка віра в людину підірвана». Письменнику належить вираз «вік джазу» – про нервову, конвульсивну, зовні блискучу епоху 20-х рр. у Сполучених Штатах, з її награним оптимізмом
і безмежним потягом до споживання.

Фіцджеральд народився в Сент-Поле, штат Міннесота, у сім’ї дрібного підприємця. Гроші багатого діда по материнській лінії дозволили йому вчитися в престижному Прінстонському університеті. Тут майбутній письменник вперше переконався в тому, які переваги дають багатство


і положення в суспільстві.

Літературний успіх Фіцджеральду приніс роман «По цей бік раю» (1920 р.), в якому показано розгульне життя і духовну неприкаяність молодих людей – сучасників письменника.


У 1924 р. Фіцджеральд виїжджає до Франції, входить у коло американських літераторів, що живуть тут, зав’язує дружбу
з Е. Хемінгуеєм. У 1925 р. він випускає роман «Великий Ґетсбі».

Джей Ґетсбі – символ багатства і уособлення «американської мрії», реалізація якої не принесла йому щастя і не позбавила від самотності.

Син бідного фермера, що побував на війні, герой роману знайомиться з дівчиною з багатої сім’ї, але Дезі Фей віддає перевагу людині свого круга, Томові Б’юкенену. Ґетсбі стає на шлях нелегального бізнесу, наживається на продажу спиртного під час «сухого закону». Казково розбагатівши, він живе на розкішній віллі і щодня влаштовує
у себе такі святкування, що про них пліткує весь Нью-Йорк. Усе це служить тільки одній меті – привернути увагу колишньої коханої. Сама ж Дезі нещаслива у шлюбі. Її чоловік, людина черства, аморальна, навіть не намагається приховати свої зв’язки на стороні.

Оповідь у романі ведеться від імені Ніка Каррауея, учасника Першої світової війни, що приїхав до Нью-Йорка вивчати банківсько-кредитну справу. Ніка розчарував вигляд післявоєнної Америки, з її культом долара. Проте відношення Каррауея до господаря вілли, цього напівгангстера


у безглуздому рожевому костюмі, зазнає еволюції. Ґетсбі все більше приваблює його відсутністю чванливості, м’якою, трохи винуватою усмішкою. Він немовби соромиться того, що робиться навколо нього, хоча й не намагається змінити той спосіб життя, що склався.

Нік, троюрідний брат Дезі, сприяє їй у новій зустрічі з героєм. На якийсь час Ґетсбі вдається захопити свою кохану силою почуття. Але автор тут же «знижує» його образ: Ґетсбі, намагаючись приголомшити Дезі матеріальним надлишком, вивалює на стіл купи своїх сорочок, що абсолютно несподівано викликає у його гості ридання.

Відношення оповідача до Дезі теж міняється. Легкість світосприйняття, витонченість і краса героїні тьмяніють перед її егоїзмом
і бездушністю. «Вони були безтурботними істотами, Том і Дезі, вони ламали речі і людей, а потім тікали і ховалися за свої гроші, за свою грандіозну безпечність або ще за щось, на чому тримався їх союз...». Навіть
у мелодійному голосі Дезі, який починає вчуватися Ніку, «дзвенять гроші». Кульмінаційний момент роману настає, коли Дезі, в сум’ятті почуттів ведучи машину, збиває Міртл Уїлсон – коханку чоловіка. У свою чергу чоловік Міртл, обдурений Томом Б’юкененом, вбиває Ґетсбі у його власному басейні. Зрозуміло, після цього Том, що усунув суперника, і Дезі, що вчинила зраду, зникають з поля зору. Гості, що були на віллі, поглинають вино господаря і танцюють під музику найнятого ним оркестру, ніяк не реагують на те, що трапилося. Лише один з них напередодні похорону поцікавився щодо залишених ним тут туфель.
До кінця роману Ґетсбі немов «виростає» над своїм зовні респектабельним оточенням. Проте трагічна вина героя полягає в тому, що він намагається відвоювати улюблену жінку, згідно із законами її світу, виходячи з фальшивих життєвих цінностей.

Протягом наступного десятиріччя Скотт Фіцджеральд переживає серйозну кризу. Він захоплюється богемним життям, гульнею і, хоча створює при цьому ряд прекрасних оповідань («Перше травня», «Алмаз розміром з готель Ріц», «Молодий багатій», «Знову Вавилон» та ін.), починає писати відверто комерційні твори для журналу «Сетердей івнінг пост». Критики ставлять під сумнів його письменницький талант, дорікаючи жвавістю стилю і поверховістю, поки, нарешті, у 1934 р. не виходить у світ роман «Ніч ніжна». «Я думаю, що дев’ять років, які відділяють «Ґетсбі» від «Ночі», завдали моїй репутації майже непоправного збитку», – зізнавався Фіцджеральд незадовго до смерті.

Письменник знову звертається до теми багатства, аналізуючи його убивчий вплив на людину.

Талановитий психіатр американець Дік Дайвер приїжджає до Європи і в клініці для психічно хворих зустрічає свою співвітчизницю Ніколь, колись зґвалтовану власним батьком, чикагським мільйонером Уорреном. Між лікарем і пацієнткою зав’язуються близькі, дружні стосунки, вони одружуються. Дайвер завідує фешенебельною клінікою в Швейцарії, їздить з дружиною на Рив’єру, де в компанії друзів веде безтурботне існування. Власне, з цієї миті й починається роман, а передісторію стосунків героїв віднесено до другої частини книги.

Блискуче товариство багатих молодих людей на чолі з Діком Дайвером показано у сприйнятті починаючої акторки Розмарі Хойт. Вона захоплюється цим легким шикарним життям, підпадає під чарівливість упевненого в собі Діка, від якого «виходила сила, що примушує людей підкорятися йому із бездумним обожнюванням». Але дівчина незабаром помічає й інше. У безперервних веселощах відчувається надрив, приятель Діка, композитор Ейо Норт, страждає алкоголізмом, а в поведінці красуні Ніколь помітні ознаки душевного розладу. Дік Дайвер поки що уявляється закоханій у нього акторці спокійним, добрим, винахідливим, здатним розв’язати на свою користь будь-яку несприятливу ситуацію. Але це – поки...

У житті головного героя поступово назріває криза, яка стає очевидною в третій частині роману. Багатство Уорренів непомітно пригнічує колись вільного і бездоганного Діка. Він перетворюється на чоловіка багатої дружини, втрачаючи інтерес до наукової діяльності. Ніколь, жінка з «холодним поглядом, що не мигає», видужує і все більше нагадує своїх батька і діда, а залишений нею Дік Дайвер поступово спивається, переїздить з одного маленького містечка до іншого, практикує в глухих лікарнях; там, у провінційній глушині, «десь у тих краях», слід його і губиться. Новим чоловіком Ніколь стає її давній залицяльник Томмі Барбан, вояка за покликанням, що встиг примірити армійську форму восьми країн.

Назва роману узята письменником з «Оди до солов’я» Дж. Кітса.

Світ Діка Дайвера здається ніжно привабливим, але його ніжність напоєна отрутою, аромат життя відгонить душевним тлінням.

На жаль, ніч остаточно запанувала і в долі самого письменника. Останні роки його життя позначені печаткою матеріальних злиднів, різко погіршується здоров’я. Фіцджеральд намагається писати сценарії для Голівуду, але і тут на нього чекає розчарування. Незадовго до смерті він працює над романом про Голівуд «Останній магнат» (1941 р.), що так
і залишився незакінченим. Проте навіть ті розділи, які були опубліковані, свідчать про нев’янучий талант їх автора.

ЕРНЕСТ ХЕМІНГУЕЙ (1899–1961)
Закінчивши роботу над нарисом «Портрет Хемінгуея» (1961 р.), американська журналістка Ліліан Росс зізналася, що хотіла розказати про людину, «у якої вистачило мужності бути несхожою ні на кого у світі». Його покликання, пише Рос, – «жити повним життям і постійно
з властивою йому безмежною великодушністю ділитися своїм досвідом
з іншими, щоб і вони пізнавали щастя життя». Щастя ж для Ернеста Міллера Хемінгуея полягало у тому, щоб любити, крім власних дітей, «три континенти, кілька літаків і кораблів, океани, своїх сестер, своїх дружин, життя і смерть, ранок, полудень, вечір і ніч, честь, ліжко, бокс, плавання, бейсбол, стрільбу, рибальство», а також – «читати й писати»...

Романіст і майстер короткого оповідання, журналіст і драматург, спортсмен і завзятий мандрівник, він був істинним сином свого бурхливого часу. Хемінгуей відчував потребу знаходитися в найбільш гарячих точках планети, щоб «писати правду – що всяка війна – гидота»


і внести свій посильний внесок у боротьбу за справедливість.

Майбутній письменник народився в містечку Оук-Парк недалеко від Чикаго в сім’ї лікаря. Батько з дитинства прищепив йому любов до спорту, полювання і рибальства. Цим захопленням Хемінгуей зберігав вірність


і надалі, вони визначили тематику багатьох його творів.

Після закінчення школи Хемінгуей працював репортером


у канзаській газеті «Стар», а потім, вступивши водієм до американського Червоного Хреста, виїхав до Італії, на італо-австрійський фронт, де отримав важке поранення.

У кінці 1921 р., після короткого перебування удома, Хемінгуей знову приїжджає до Європи, цього разу – як кореспондент «Торонто дейлі стар», відвідує Близький Схід, пише статті й оповідання, живе в Парижі. Тут починається його літературна біографія, про що письменник розповів


у книзі «Свято, що завжди з тобою» (1964 р.). У 1923 р. з’являється перша книжка Хемінгуея «Три оповідання і десять віршів», у 1924 р. – збірка прозаїчних мініатюр «У наш час».

Ранню творчість Хемінгуея звичайно співвідносять з темою «втраченого покоління» (її розробляли також Френсис Скотт Фіцджеральд, Джон Дос Пассос, Ричард Олдінгтон, Еріх Марія Ремарк та ін.). Його герої, які ще не зміцніли етично і життєво, потрапляли в горнило світової війни, а потім приходили додому, відчужені «від діяльності, від прагнень, від прогресу». Такі, наприклад, Кребс (оповідання «Вдома») і Джордж (оповідання «Кішка під дощем»). Образи «втрачених» молодих людей з’являються і в першому романі письменника – «І сходить сонце»


(у британському виданні «Фієста», 1926 р.).

Лейтенант Фредерік Генрі, герой роману «Прощавай, зброє!» (1929 р.), довгий час не може визначити свого ставлення до війни. Спочатку він взагалі існує ніби відсторонено від подій, що відбуваються навколо нього. Але настає момент вибору. Це відбувається під час відступу італійської армії: ні в чому не винних офіцерів виривають із загальної військової маси і ведуть на розстріл, навіть не вислухавши їх пояснень. Лейтенант Генрі кидається у воду, під пострілами перепливає річку – немовби здійснює обряд очищення від воєнної скверни. Попрощавшись із зброєю і війною, уклавши свій «сепаратний мир» із суспільством, Генрі разом з коханою, медсестрою Кетрін, виїжджає до Швейцарії, де Кетрін умирає під час пологів.

У Хемінгуея доля невблаганна до персонажів не тільки у воєнних обставинах. Причиною загибелі може стати гангрена, викликана дріб’язковою подряпиною, або нещасний випадок на полюванні. Так чи інакше, треба стійко приймати удари, що їх завдає доля, вважає письменник, вступати у двобій з долею і не боятися зазнати поразки. Адже головне – це зберегти людську гідність, не занепасти духом. Улюблені герої Хемінгуея – тореро, мисливці, боксери, революціонери, бійці-добровольці – не скаржаться і не чекають співчуття, уміють відповісти ворогу, в сутичці з яким дотримують правил честі.

У червні 1937 р. на Другому конгресі американських письменників Хемінгуей висловлює, що «фашизм – брехня, проголошувана бандитами». Незабаром він вирушає військовим кореспондентом на громадянську війну до Іспанії. Повернувшись на батьківщину, Хемінгуей пише роман «По кому подзвін» (1940 р.). Його герой, американський доброволець Роберт Джордан, із загоном іспанських партизан намагається підірвати стратегічно важливий міст. Конкретна подія, як це часто буває
у Хемінгуея, стає засобом виявлення непростих характерів, приводом для роздумів про природу воєн і революцій. Через приватне письменник показує загальне, створює ситуацію, що розкриває одночасно героїку, романтику і трагедію того, що відбувається.

«Немає кращих за них, коли вони на вірному шляху, – розмірковує Джордан про іспанців, – але коли вони зіб’ються зі шляху, немає гірших за них». Ілюструє цей висновок доля Пабло, колись безстрашного ватажка партизан, що перетворився на боягуза і вбивцю. Протилежний приклад – Ель Сордо, непоказна глуха людина, що також очолює один


з партизанських загонів, вірний своїй справі – планомірному знищенню супротивника. Ель Сордо безмежно простодушний. Партизанська війна для нього – щось подібне до робочих жнив, коли відомо, що саме потрібно робити, і хочеться якомога більше встигнути.

Роману передує епіграф, слова англійського поета XVII ст. Джона Донна: «Немає людини, що була б як Острів, сам по собі: кожна людина є частиною Материка... смерть кожної людини зменшує і мене, бо я єдиний зі всім Людством, а тому не питай ніколи, по кому Подзвін: він по Тобі».

Роберт Джордан усвідомлює свою відповідальність за долі інших людей, близьких і далеких, за теперішній час і майбутній, розуміючи, що «усі ці майбутні дні залежать від того, що ти зробиш сьогодні». Хай вибух моста, здійснений ціною життя багатьох партизан, у тому числі й самого Джордана, виявився непотрібним з військової точки зору. Важливіше – усвідомлення того, що «якщо переміг тут – переміг скрізь». Кохання Джордана до іспанської дівчини Марії вже не відгороджує героя від всіх
і вся, а, навпаки, допомагає йому краще відчути свої зв’язки зі світом:

«Я люблю тебе так, як я люблю свободу і людську гідність... Я люблю тебе так, як я люблю Мадрид, який ми захищали, і як я люблю всіх моїх товарищів, які загинули в цій війні...».

Під час Другої світової війни Хемінгуей неодноразово буває на фронті, працює кореспондентом, бере безпосередню участь у бойових діях. У 1942– 1943 рр. на своєму катері «Пілар» він вистежує німецькі підводні човни в Карибському морі.

Літературний шедевр пізнього Хемінгуея – повість «Старий і море» (1952 р.) – має філософський підтекст. Тут, безумовно, мається на увазі життєве море, борознити яке від народження до смерті, у муках і радощах – доля кожного. Двобій-«братання» старого-рибалки Сантьяго із спійманою ним гігантською рибою, яку він марно оберігає від акул, наводить на роздуми про призначення людини, про перипетії на шляху до досягнення мети. Усе це дозволяє зробити висновок: «Людина не для того створена, щоб терпіти поразку. Людину можна знищити, але її не можна перемогти». Уводячи в сюжет образ хлопчика, якому старий передасть свій досвід, Хемінгуей уникає звичної для нього теми смерті – його повість звернена
в майбутнє.

Герой опублікованого після смерті письменника роману «Острови


в океані» (1970 р.) художник Томас Хадсон, як і більшість персонажів Хемінгуея, наділений багатьма рисами автора. Він шукає в житті «щось міцне і надійне», те, що не «можна втратити». «Головне... – у самому собі, де б ти ні був», у роботі і в опорі злу, в умінні гідно зустріти смерть.

Каталог: eng -> images -> stories -> Kafedri -> Kaf Ukrainovedenya -> metod obespechenie
metod obespechenie -> Народна українська академія українська мова
metod obespechenie -> І. О. Помазан історія зарубіжної літератури
metod obespechenie -> Навчально-методичні матеріали до практичних занять з курсу «історія зарубіжної літератури ХІХ та ХХ століть»
metod obespechenie -> Навчально-методичні матеріали до практичних занять
metod obespechenie -> Методичні рекомендації для студентів І курсу, які навчаються за спеціальністю
Kafedri -> Методичні рекомендації для студентів, які навчаються за напрямом підготовки
Kafedri -> Методичні рекомендації для студентів ІІ курсу, які навчаються за спеціальністю
Kafedri -> Методичні рекомендації для студентів, які навчаються за напрямом підготовки
metod obespechenie -> Навчальний посібник для підготовки до зно для слухачів системи довузівської підготовки Харків Видавництво нуа 2010


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   22




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка