Наталія череповська візуальна медіакультура учнів зош



Сторінка4/11
Дата конвертації11.09.2018
Розмір0.78 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Звукове кіно

Ще наприкінці ХІХ ст. Томас Едісон намагався синхронізувати кінескоп із фонографом, однак зазнав поразки. Згодом Уільям Діксон, співавтор Едісона, стверджував, що йому вже у 1889 р. вдалося створити кінетофонограф — прилад, який відтворював звук і зображення одночасно. Втім, ніяких доказів на підтвердження його слів немає.

Перша прем’єра фільму братів Люм’єрів «Прибуття потягу» супроводжувалося імітацією гуркотіння потягу, який здійснювала спеціальна машина, встановлена за екраном.

Потім демонстрація фільмів здійснювалася під акомпанемент гри на роялі. Музика передусім повинна була заглушувати тріск проекційного апарата, а вже потім вона стала засобом створення емоційного зв’язку між рухливою фотографією та глядачем.

У ранній період становлення кінематографа звукове кіно намагалися створити у багатьох країнах, однак повсюди стикалися з двома проблемами: зі складністю синхронізації звуку й зображення та гучністю звуку.

Нині є доволі витончені й удосконалені системи звукового супроводу кіно. Число окремих звукових каналів сягає 7, а в екзотичних системах навіть 12. Усе це спрямоване на посилення ефекту занурення глядача в атмосферу кінофільму. Згадаймо такі відомі сьогодні поширені звукові системи як Dolby Surround, Dolby Digital, THX, домашній кінотеатр.


Кольорове кіно

Творча думка винахідників не стояла на місці. Перший примітивний кольоровий фільм вийшов ще у 1922 р., однак, як і перші звукові версії, не вразив глядачів і не мав успіху (його кольоровим наповненням була лише червоно-зелена гама без синього кольору).

Перший «повноцінний» кольоровий короткометражний фільм системи «Technicolor» під назвою «La Cucaracha» вийшов у 1934 р. Перший повнометражний кольоровий фільм «Беккі Шарп» американського режисера вірменського походження Рубена Мамуляна побачив світ у 1935 р. Цей рік прийнято вважати роком створення кольорового кіно.

Цифровий кінематограф

Розвиток цифрових технологій на початку ХХІ ст. сприяв появі такого нового поняття у галузі кінематографа, як «цифровий кінематограф» або «цифрове відео» (англ. digital video). Цей термін означає новий вид кінозйомки за допомогою цифрової камери безпосередньо на цифровий носій. Як і в цифровій фотографії, у цьому випадку плівка для зйомок стає непотрібною, а кінопроектор замінюється цифровим проектором або за допомогою лазерних рекордерів виготовлюється високоякісний інтернегатив (англ. digital intermediate) для подальшого друкування фільмокопій. Сучасні цифрові камери забезпечують високу якість зображення, передачу кольорів і широкий, раніше неможливий, спектр маніпуляцій із кольоровою гамою зображення. Цифрові технології створюють великі можливості для застосування відеографіки й спецефектів у кіно.


Медіатворчість: творчі здобутки та досягнення кінематографа

Кінематограф — наочний прояв синтезу науки, техніки та мистецтва. Його поява була обумовлена двома основними обставинами: соціальними потребами суспільства, тобто, вимогами часу та можливістю наслідувати, творчо перетворювати й синтезувати досвід усіх попередніх видів мистецтва. Важлива риса кіно — синтетичність, і як синтез багатьох інших мистецтв, воно вважається одним із видів просторово-часових, аудіовізуальних мистецтв. Кіно не просто формально поєднало засоби виразності різних мистецтв, а й створило новий вид мистецтва — кіномистецтво, яке найяскравіше проявляється в ігрових художніх фільмах. Відразу зауважимо, що не вся кінематографічна продукція є мистецькою.

Творчість у кіно охоплює два основні напрями: 1) удосконалення знімальної, проективної кінотехніки, створення нових кінотехнологій і 2) створення кінопродукту — фільмів.

Фільми (англ. film — плівка) — це кінострічки із зафіксованим на них зображеннями та записом звуку, які й становлять практичні здобутки кінематографа.

Перед тим, як фільм стане саме фільмом, він має «народитися» кілька разів: у сценарії, у пошуку рішення, як його втілити, у реалізації та монтажі. Виробництво фільмів — це творчий процес, який складається з:



  • підготовчого етапу (робота з драматургом або сценарієм, художником, оператором, композитором, акторами);

  • знімального етапу (робота з акторами, художниками, композитором, звуко- й операторами, освітлювачами, монтажерами);

  • монтажно-тоніровочного етапу (робота з монтажерами, композитором, акторами тощо).

Зазвичай, фільми поділяють на художні (ігрові), документальні (неігрові) та мультиплікаційні. У художніх фільмах відтворюються події, які грають актори, у документальних — знімаються реальні події з життя.

Однак цей розподіл відносний, оскільки є документальні фільми, в яких реальні події реконструюються акторами. Саме тому у документальному кіно тепер виокремлюють повністю неігрові фільми й фільми з елементами ігрового кіно, яке реконструює реальні події.



Художні фільми

Художні фільми як реконструкція існуючих або вигаданих подій за змістом умовно поділяються за жанрами (франц. genre — рід, вид, стиль; лат. genus — рід, плем’я), як синтезом характерних особливостей змісту й форми певного виду творів, відносною художньо-композиційною сталістю, яка може постійно розвиватися та оновлюватися.



Поширені жанри художнього кіно: мелодрама, комедія, екранізація, бойовик, гостросюжетний, психологічний трилер, фантастика, фентезі, казка, містика тощо.

Художні фільми часто стають зразками справжнього високого мистецтва, отримують винагороди, а художнє кіно загалом — найпопулярніший вид сучасного мистецтва.

Різновид художнього кіно — короткометражні фільми тривалістю від 15—20 хвилин, які на перший погляд, відрізняються від повнометражного. Однак цей розподіл не впливає на художню змістовність: часове обмеження фільму не виключає багатства спектра образних, смислових, емоційних компонент, які, у свою чергу, можуть викликати переживання глядачів не менші, ніж від перегляду повнометражного художнього фільму.

З художньої точки зору короткометражне кіно — це окремий вид кіномистецтва й окремий вид кінематографічної творчості. Його іноді називають «кіномініатюрою».



Документальні фільми

Як ми вже зазначали, кінематограф починався з документальних фільмів — короткометражних стрічок. Перші документальні зйомки було зроблено ще під час зародження кінематографа.



Документальним називається фільм, в основу якого покладено зйомки справжніх подій, об’єктів та осіб.

Різновиди документального кіно: фільм-нарис, фільм-портрет, кінорепортаж, фільм-диспут, кінозамальовка, нарис-портрет, оглядовий фільм тощо.

Нині документальне кіно входить до складу кіномистецтва. Темою для нього часто-густо стають цікаві події, культурні явища, наукові факти та гіпотези, а також відомі персони та спільноти.

Освітні фільми

Освітні фільми належать до документального кіно. Це фільми, призначені для демонстрації у школах та інших навчальних закладах. Дослідження показують, що матеріал, поданий у форматі фільму, засвоюється набагато краще, ніж просто розказаний учителем. Практика показу таких фільмів дуже поширена в Європі та США. Раніше у Радянському Союзі за умови єдиної освітньої програми для шкіл знімалися й застосовувалися у процесі навчання навчальні фільми з фізики, біології, літератури тощо.

Крім того, наприкінці 60-х ― початку 70-х років створювалися телепрограми, які демонстрували навчальні фільми у хронологічній відповідності щодо шкільної програми, а в Москві та деяких інших великих містах існував так званий «четвертий» канал, який майже повністю був присвячений навчальним програмам. У зв’язку з цією практикою деякі класи було обладнано телевізорами.

Науково-популярні фільми

Окремої уваги заслуговують науково-популярні фільми, які можуть бути як документальними, телевізійними фільмами, так і частково або й повністю постановочними, ігровими. Ці фільми, створені у науково-популярному стилі, описують і пропагують у доступній для широкого загалу формі наукові ідеї, відкриття, наукове бачення, включно з науковою фантастикою.

Чудовим прикладом означених форматів науково-популярного кіно є науково-популярні фільми, створені на студії ВВС (Велика Британія).

Мультиплікаційні, анімаційні фільми

Мультиплікаційні, анімаційні фільми — (лат. multiplicatio — розмноження, збільшення, зростання; лат. anima — душа і похідного франц. animation — оживлення) — вид кіномистецтва.



Види мультиплікації/анімації:

  • графічна (мальована) анімація — класичний вид анімації, де об’єкти малюються вручну (сьогодні часто переносять малюнки на комп’ютер); перші мальовані фільми було випущено у 1908 р. у Франції;

  • об’ємна (матеріальна) анімація — об’єкти є окремими елементами матеріального світу (лялька, пластилін, витинанка, сіль, голки тощо): лялькова анімація, пластилінова анімація, сипка анімація; перший об’ємний фільм було випущено у 1911 р. у Росії;

  • комп’ютерна анімація — в ній об’єкти створюються за допомогою комп’ютерних засобів: 3-d анімація, 2-d анімація (flash-анімація тощо).


Комунікаційні ресурси людини у сфері кінематографії

Кінематограф розширив і збагатив комунікаційні можливості людини. Нові типи професійних комунікаційних стосунків між людьми склалися у сфері кіновиробництва. З’явився новий тип комунікації між людиною та фільмом у процесі його перегляду.



Комунікація у сфері кіновиробництва є діяльністю певного кола людей — спеціалістів, професіоналів. Творчий процес зі створення фільму, опосередкований медіазасобами, можна розглядати як медіатворчий, а спільну діяльність команди кіноспеціалістів — як комунікацію однодумців.

На чолі кожного творчого колективу знімальної групи стоїть режисер, головний автор втілення задуму фільму, який має знати й передбачати, що саме буде отримано в результаті спільної творчої діяльності. Режисер професійно спілкується з усіма членами інноваційого процесу, від успішності комунікації режисера багато в чому залежить успіх майбутнього фільму. (Інновація — від лат. innovation, англ. innovation — зміна, оновлення).

Від злагодженої, конструктивної комунікації учасників медіатворчого колективу залежить значна частина успіху майбутнього фільму. До складу медіатворчої групи входять основні учасники процесу фільмотворення: сценарист, оператор, художник, композитор, звукооператор, актори.

Окрім головних членів команди зі створення фільму залучаються також звукооператори, художники-декоратори, гримери, костюмери, художники з реквізиту, освітлювачі, монтажники, статисти тощо.

Усі учасники створення фільму на чолі з режисером — це не лише співтворці, а й учасники комунікації, яка носить переважно професійний творчий характер. Від успішної, конструктивної комунікації між членами знімальної групи багато в чому залежить успіх майбутнього фільму.

У свою чергу, фільм стає саме тим «медіаповідомленням», яке створюється групою кіномитців для іншої групи людей — глядачів. Під час зустрічі фільму із глядачем — фільм народжується знову. Народження це — остаточне і вирішальне для фільму: стане він «одноденкою» чи улюбленою кінострічкою для мільйонів і увійде в історію кіномистецтва — переважно залежить від глядацької аудиторії.


Комунікація глядача з фільмом як медіатекстом

Сприймаючи фільм, особливо художній, глядач через сюжетно-смислову лінію, образи героїв «подумки спілкується» з авторським колективом фільму. Така комунікація — специфічна. Справа не лише у технічній опосередкованості комунікації (за допомогою медіазасобів, медіатехнологій), а й у психологічному ефекті.

На перший погляд, «комунікація» з медіатекстом у вигляді кінострічки схожа на сприймання зображення, фотографічного зокрема. Утім, це не зовсім так. Кінематограф привніс у культуру людини, у її життя не лише нові технічні засоби, нові культурні досягнення й практичні здобутки у вигляді фільмів, новий тип візуальної практики у їх створенні, а й створив умови для нового типу візуального сприйняття.

Сучасний досвідчений кіноглядач, переглядаючи динамічне зображення — фільм, легко переноситься з одного часу в інший, з однієї країни в іншу, за двома-трьома характерними рухами або подіями може подумки відтворити весь ланцюжок подій або повну ситуацію, здатен правильно розшифрувати значення незвичайних ракурсів, крупного плану, розуміє незвичне поєднання подій, множинність планів і ліній кінооповідання. Надзвичайне багатство тем і сюжетів, стильове та жанрове розмаїття та візуальна умовність надають людині різноманітну інформацію, розширюють горизонти знань. Усе це становить передумови саме для творчого сприйняття медіатекстів: їх переосмислення, збагачення власного смислового досвіду.

Новий тип сприйняття передбачає й новий тип комунікації — медіаперцептивної. Кіно, на відміну від театру, де актори й глядачі емоційно взаємодіють, передбачає асиметричний, інтимний контакт зі змістом фільму, ніби «підглядання за чужим життям», «бачення завдяки прихованій камері». Сама природа кіно повністю виключає співучасть глядача, входження його в кадр або здійснення емоційного впливу на перебіг сюжету (як це може бути в театрі). Навіть емоційне занурення глядача у зміст фільму не наближує його до нібито реальних подій. «Реальність» кіно передбачає «розмову» глядача подумки з авторами або персонажами фільму без зворотного зв’язку, відсутність взаємовідносин між глядачем і персонажем кіноекрана. Такий тип комунікації викликає в аудиторії відчужене ставлення до того, що сприймається: відчуття, що все це «не насправді» — ніколи не залишає того, хто дивиться фільм. Парадокс нового типу візуального сприйняття, пов’язаний із кінематографом, полягає в інтимному спогляданні подій фільму та одночасно у відстороненні від них.

І все ж, це комунікація, смисловий аспект взаємодії: людина «спілкується» зі смисловими конструктами, закладеними у фільмі, створеними іншими людьми.


Висновки

Уперше в історії людства кінематограф дав людині можливість бачити «живі картини» — зображення в русі. Кінематограф сприяв розвитку кіноіндустрії та кіномистецтва.

Було створено новий вид синтетичного мистецтва. На відміну від фотографії, кіно спочатку стало мистецтвом, а вже потім надихало на розвиток інші види мистецтва.

Сфера кіно обумовила появу нових типів комунікації та нового типу бачення людини.


Контрольні запитання

1. Який принцип дії кіно?

2. Продукт кіно, його різновиди та жанри.

3. Особливості медіатворчості у сфері кіно.

4. Особливості комунікації у сфері кіно.
ТЕЛЕБАЧЕННЯ
Ключові слова: телебачення, аналогове телебачення, цифрове телебачення, телерепортаж, телеаудиторія, репрезентація, інтерпретація, ілюзорність інформації.
Телебачення (грец. tele — далеко й video — бачу), а також (від новолат. televisio — далеке бачення) — це система зв’язку для передачі (трансляції) на відстань та прийому рухливого зображення й звуків за допомогою радіоелектронних пристроїв. Тобто, це передача на відстань прямого зображення, що надає можливість телеглядачеві бути учасником події.

Телебачення (як фотографія і кінематограф) — галузь науки, техніки та культури.

Телебачення ― один із найбільш масових засобів поширення інформації політичної, культурної, пізнавальної; його застосовують також у наукових установах; у технічних та інших практичних цілях, наприклад, у промисловості й транспорті (диспетчерська справа, контроль), у космічних та ядерних дослідженнях, у військовій справі тощо.

Виокремлюють чорно-біле й кольорове телебачення, аналогове й цифрове, кабельне, супутникове тощо.



Принцип роботи

Принцип роботи телебачення доволі складний. Телевізійне зображення становить складну систему окремих точок «пікселів» (англ. pixels — крапки) й стрічок-рядків, які передаються з високою частотою.

Схематично принцип роботи телебачення можна уявити як послідовну передачу вищеназваних елементів зображення: у пункті передачі візуальна інформація перетворюється/кодується у послідовність електричних сигналів, а ті послідовно передаються каналами зв’язку в пункт прийому, де здійснюється їх зворотне перетворення/декодування у зображення. В узагальненому вигляді телевізійний тракт становить: відеокамеру, яка записує, відеомагнітофон (потрібен не завжди), канал передачі інформації (телевежа, кабель, супутник), приймач-телевізор.

Принцип послідовної передачі елементів телевізійного зображення у вигляді пікселів і стрічок на психофізіологічному рівні, як і в кінематографії, засновано на персистенції — інертності людського зору: в процесі сприймання завдяки високій частоті пред’явлення елементів око людини поєднує, синтезує їх у цілісне зображення.

Коли телебачення стало завершеною технічною системою, воно отримало можливість здійснювати свої важливі технічні функції: одночасно опрацьовувати, записувати й передавати дані.
Історія появи телебачення

Телебачення як телевізійні технології — створено не однією людиною й не одразу. Спочатку необхідно було винайти:



  • електронний перетворювач зображення у струм, тобто, джерело телевізійного сигналу;

  • електронну лінію передачі зображення — телевізійний канал;

  • електронний перетворювач струму в зображення — телевізійний приймач;

  • електронний засіб запису зображень.

Біля витоків телебачення стояло багато «світлих голів» — винахідників, учених. Так, у 1873 р. У. Сміт відкрив принцип фотоефекту в селені, який лежить в основі телебачення; принцип послідовної передачі елементів зображення було запропоновано наприкінці ХІХ ст. португальським ученим А. ді Пайва й незалежно від нього ― російським ученим П. Бахметьєвим; розробку оптико-механічних пристроїв започаткував німецький інженер П. Ніпков у 1884 р. (його скануючий диск став поштовхом до розвитку саме механічного телебачення, популярного до 30-х років).

10 жовтня 1906 р. винахідники М. Дікманн та Г. Глаге зареєстрували патент на використання трубки К. Ф. Брауна для передачі зображення. Сам Браун не був прихильником досліджень у цій галузі, вважаючи ідею не науковою. У 1907 р. Дікманн продемонстрував телевізійний приймач із екраном 3 на 3 см.

Перший патент на електронне телебачення, яке використовується зараз, отримав 25 липня 1907 р. професор Петербурзького технологічного інституту Б. Розінг, який подав заявку на патентування «засобу електричної передачі зображення».

Справжнім проривом у розвитку електронного телебачення став «іконоскоп», створений В. Зворикіним у 1923 р., який працював у США. Іконоскоп вирішив питання на користь електронного телебачення на противагу механічному. Іконоскоп — перша електронна телевізійна трубка передачі, винахід якої дозволив розпочати масове виробництво телевізійних приймачів. Іконоскоп також було запатентовано радянським вченим

С. Катаєвим у 1931 р., однак В. Зворикін створив працюючу модель у 1933 р. — на рік раніше від радянських учених.

Уперше в історії рухливе зображення на відстань було передане 26 липня 1928 р. у Ташкенті винахідниками Б. Грабовським та І. Бєлянським. І хоча отримані зображення були грубими та нечіткими, саме ташкентський досвід вважається народженням сучасного телебачення. Приймач, на якому відтворювалася телепередача, називався «телефотом».

За іншими даними першу передачу рухливого зображення 26 січня 1926 р. здійснив шотландський винахідник Дж. Бейрд, який заснував у

1928 р. Baird Television Development Company.

Існували також інші моделі електронного телебачення. Тобто, творча думка винахідників телебачення вирувала якщо не повсюди, то принаймні була достатньо поширеною у певних наукових колах. Процес створення телебачення, як і фотографії та кіно, впевнено можна назвати колективним: на тлі цих знакових для людства в цілому винаходів стояли значні постаті багатьох учених, дослідників, цікавих особистостей.

Регулярні телевізійні передачі почалися у Німеччині у 1936 р. Поштовхом до масової трансляції стала майже забута Берлінська Олімпіада 1936 р., трансляцію якої переглянуло понад 160 тис. осіб у трьох містах; у Росії у 1939 р. в ефір було трансльовано документальний фільм про відкриття ХVІІІ з’їзду ВКП (б); у Великій Британії та США перші трансляції почалися у 1941р; у Європі — у 50-х рр. ХХ ст.

Експериментальні телеприймачі з’явилися наприкінці 30-х років, але до кінця Другої світової війни телебачення було майже не відоме для населення. Так, в Америці у 1946 р. телевізори були лише в 0,2 % сімей, у 1950 — цифра зросла до 9 %, у 1951 — до 23,5 %, а у 1962 — вже становила 90 %. На 1980 р. телевізори були у 98 % американських сімей, і з того часу ця цифра залишається незмінною (в кожній родині в середньому —

2,2 телевізори).

Між 1981 та 1997 роками кількість телевізорів на 1000 жителів планети збільшилася удвічі з 117 до 234, хоча не можна констатувати рівномірний розподіл у масштабі планети. Наприклад, на 1000 осіб у Нідерландах припадало 906 телевізорів, у США — 850, але лише 5 — у Бангладеш та 9 — у Кенії.

Спочатку більшість передач здійснювалося телевізійними мережами або місцевими станціями. Починаючи з 1980-х років стрімкий розвиток кабельного та супутникового телебачення сприяв значному розширенню можливостей вибору, що й привело до зниження частки телевізійних мереж на ринку.

У другій половині ХХ-го ст., коли телебачення отримало широке розповсюдження, його роль у житті суспільства було підкреслено ООН оголшенням у 1998 р. пам’ятного дня21 листопада — Всесвітнього дня телебачення.

За якісною ознакою виокремлюють чорно-біле телебачення й кольорове.



Чорно-біле телебачення було первинним, і як засіб масової інформації проіснувало до появи кольорового. Як фіксуюча, контрольна апаратура чорно-біле телебачення застосовується ще й нині.

18 грудня 1953 р. у США вперше було розпочато кольоровий телевізійний показ (у системі NTSC). До речі, у різних країнах існують свої стандарти та системи кодування кольорів телебачення: в Америці та Японії це NTSC, у Європі — PAL, у Франції, Росії, Україні, Китаї та деяких країнах Близького Сходу — SECAM.

За формою представлення телевізійних сигналів (відеоінформації) виокремлюють аналогове та дискретне цифрове телебачення.

Аналогове телебачення, як і аналогова фотографія, записує, передає на відстань зображення, закодоване у стрічках і пікселах, які відтворюють об’єкт зображення саме за його фізичною аналогією. Аналогове телебачення становить первинний етап розвитку телебачення й на сьогодні вважається вже не актуальним, не досконалим.

Дискретне цифрове телебачення знову ж таки, як і цифрова фотографія, кодує зображення цифровим способом. Останнім часом країни світу поступово переходять на цифрове телебачення, головна перевага якого полягає у високій якості зображення та звуку порівняно з аналоговим телебаченням.
Медіатворчість: творчі здобутки та досягнення телебачення

Розвиток телебачення — виразний показник інноваційних культурних процесів. За роки практичного застосування телебачення впевнено увійшло у життя людей, спричинивши не лише технічний, а й культурний переворот у суспільстві. За останні 60—70 років воно настільки змінило повсякденне життя людини, що в цьому плані з ним важко порівняти будь-який інший винахід в історії людства. Телебачення змінило не лише дозвілля людини, але й її образ мислення, світогляд. Воно стало не лише «магічним вікном», крізь яке людина дивиться на світ, а й «дверима», через які в її свідомість проникають різноманітні, створені кимось ідеї.

Практичне застосування телебачення представлено передусім телевізійнм мовленням, найбільш масовим і поширеним засобом масової комунікації. Однак, телевізійну апаратуру широко використовують під час розв’язання різноманітних задач і в різних галузях людської діяльності: науці, медицині, народному господарстві, як промислове телебачення, підводне, космічне тощо.

Телебачення як продукт творчої, культурної діяльності людини реалізується не лише в плані технічного забезпечення передачі зображення-повідомлення на відстань. Воно не менше переймається телевізійним повідомленням: створенням його форми та змісту.

Телевізійні повідомлення реалізуються у формі різноманітних тележанрів.

Телерепортаж (франц. reportage, англ. report — повідомляти) — повідомлення в телепередачах про важливі події суспільного, політичного, культурного, мистецького життя. Режисер й оператор, використовуючи виразні засоби та прийоми телебачення, передають на екран повідомлення про якусь подію. Найчастіше вони, навіть не будучи упередженими, передають свою інтерпретацію (лат. пояснення, тлумачення змісту) події, як своє розуміння та бачення, а не в тій формі, в якій подія можливо сприймалася її учасниками або свідками. Це пояснює природу демонстрованої реальності — її репрезентативність (лат. representation —зображення, представлене кимось), яка в кращому разі є не повністю об’єктивною, а в гіршому — викривленою. Крім того, телевізійна реальність також має ілюзорну (лат. illusorius — облудний, оманливий, хибний) природу: те, що ми бачимо на екрані, по суті, піксели, смуги тощо. За великим рахунком, вся телевізійна продукція, як і медіапродукція загалом — репрезентативна, ілюзорна.

Документальний телефільм — літопис подій, у ньому може використовуватися репортажність.

Художній телефільм — фільм, знятий спеціально для показу на телебаченні. Відмінність телевізійного фільму від художнього полягає, передусім, у переважанні сцен крупного та середнього плану, знятих, як правило, у приміщенні; голоси акторів звучать камерно, створюючи ефект присутності кіногероїв у кімнаті, де працює телевізор тощо.

Телесеріали як послідовна серія фільмів, пов’язаних між собою загальним змістом, використовують таку важливу властивість телебачення, як його періодичність. Телесеріали, крім традиційного розподілу на кіножанри (комедія, бойовик, мелодрама тощо), у свою чергу, мають специфічні тележанри: «жіночі», «чоловічі», «сімейні» тощо.

Телевистави розподіляються на драматичні, оперні, балетні як адаптація драми, опери та балету до телебачення. Їх запис або трансляція здійснюється з використанням прийомів телебачення.

Телеповість і телеоповідання — перенесення літературних структур на підґрунтя телебачення.

Телепрограми інформаційні, просвітницькі, розважальні, аналітичні програми тощо.

Телереклама — (особливий жанр телебачення) додатково розподіляється на комерційну, політичну, соціальну, інформаційну та інші види реклами. Реклама становить специфічне явище у засобах масової інформації: вона не тільки не потребує витрат, а приносить гроші на телебачення.

Творчий аспект телебачення лежить ще в одній площині: воно (як фотографія і кінематограф), сприяло виникненню нового виду мистецтва — телемистецтва. Телемистецтво реалізується у двох основних напрямках:



  • репродукування творів, які виникли в інших галузях мистецтва (концерти, театральні вистави, музейні експозиції, кінофільми);

  • створення телепродукції.

Суттєвою ознакою телебачення, предметно-смисловою основою його медіатекстів (як і всіх візуальних засобів масової комунікації) є зоровий образ. Специфіка телевізійного візуального образу полягає в укрупненні плану й уповільненості рухів, імпровізаційній безпосередності супровідного тексту. Виразні засоби телебачення, телемистецтва зокрема, генетично наближені до кінематографа. Це: кадр і план, ракурс, монтаж, напливи камерою, витіснення тощо. Однак, якщо у кіно провідними засобами виразності є крупний план і монтаж, то специфіка телебачення полягає у мізансцені (середній план) й одночасності дії та її показу.
Каталог: uploads -> editor
editor -> Особливості культур заходу і сходу Презентація до уроку (9 клас)
editor -> Конкурс «Учитель року 2016»
editor -> Індивідуальний характер перевірки
editor -> Відділ освіти Нікопольської міської ради Комунальний заклад «Нікопольська середня загальноосвітня школа І – ІІІ ступенів №8»
editor -> Методичні рекомендації щодо організації роботи в групах продовженого дня./ Упорядник Л. В. Пономаренко Пирятин: рмк, 2015
editor -> Гайдаренко Світлана Анатоліївна
editor -> Сталий розвиток суспільства
editor -> Бібліотечні уроки для учнів 1-11 класів загальноосвітніх навчальних закладів 2013 Греджева Н. О
editor -> Календарно-тематичне планування уроків з художньої культури на І семестр для 9-11 класів. Художня культура 9 – 11 класи Розробка змісту навчальної програми «Художня культура»
editor -> Методичні рекомендації щодо ведення класних журналів Упорядник: Сергата Світлана Миколаївна завідувач районного методичного кабінету відділу освіти Новомиргородської районної державної адміністрації


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка