Наукові праці викладачів, аспірантів, магістрантів і студентів фізико-математичного факультету


Рівні трактування поняття державно-приватного партнерства



Скачати 46.85 Mb.
Сторінка427/428
Дата конвертації24.03.2017
Розмір46.85 Mb.
1   ...   420   421   422   423   424   425   426   427   428

Рівні трактування поняття державно-приватного партнерства
Борис Шевченко
Дієвим засобом підвищення ефективного функціонування державної власності є розвиток партнерських відносин держави та бізнесу, що дозволяє залучити в державний сектор економіки додаткові ресурси, насамперед інвестиції. В Україні розвиток партнерських відносин держави і бізнесу знаходиться на початковій стадії, зокрема не сформовано інститути та інституціональне середовище державно-приватного партнерства. Це зумовлює необхідність наукового обґрунтування сутності державно-приватного партнерства як форми інституціональної взаємодії державної влади з бізнесом, його ролі в розвитку суспільства.

У деяких дослідженнях термін «державно-приватне партнерство» включає в себе всі форми кооперації між державою і приватним сектором, які знаходяться в полі між вирішенням завдань, що традиційно належать до компетенції держави, самою державою – з одного боку, приватизацією, – з іншого [1]. Також державно-приватне партнерство трактується як система співробітництва, в якій розподіляються ризики між партнерами за принципом кращої спроможності їх нейтралізації, а також існує узгоджений підхід до поділу винагород [2].

На законодавчому рівні державно-приватне партнерство визначається як система відносин між державним та приватним партнерами, при реалізації яких ресурси обох партнерів об’єднуються, з відповідним розподілом ризиків, відповідальності та винагород (відшкодувань) між ними, для взаємовигідної співпраці на довгостроковій основі у створенні (відновленні) нових та/або модернізації (реконструкції) діючих об’єктів, які потребують залучення інвестицій, та користуванні (експлуатації) такими об’єктами [3].

На наш погляд, у наведених вище визначеннях державно-приватного партнерства мають місце дискусійні положення. Власне, це підтверджується і в літературних джерелах [4]. Так, помилково вважати, що державно-приватне партнерство – це будь-яка взаємодія держави та бізнесу, яка не потребує спеціального нормативного й організаційного забезпечення, що державно-приватне партнерство – це удосконалення управління виключно матеріальними активами та об'єктами.

Практично поза увагою дослідників залишається конструктивна взаємодія влади та бізнесу у політичній сфері. Найпершим кроком, вважаємо, має бути проголошення принципів партнерства на політичному рівні. Держава має оголосити необхідність, можливість і готовність розвитку такого партнерства; визнати, що державно-приватне партнерство є ефективною формою взаємовідносин влади і бізнесу в економічній та інших сферах суспільної діяльності, спрямованих на забезпечення поступального розвитку суспільства. При цьому повинні бути чітко визначені мета такого співробітництва, сфера його дії, а також принципи, на яких воно здійснюватиметься.

На нашу думку, крім вузького, суто економічного за змістом, визначення державно-приватного партнерства, що містять вищенаведені приклади, слід розрізняти широке розуміння трактування поняття державно-приватного партнерства, що включає конструктивну взаємодію держави, приватного сектора, громадянських інститутів в економічній, політичній, соціальній, гуманітарній та інших сферах суспільної діяльності. У зв'язку із цим державно-приватне партнерство можна розглядати як суспільно-приватне партнерство, конструктивне співробітництво держави, суб'єктів підприємницької діяльності і громадянських інститутів в економічній, політичній, соціальній, гуманітарній та інших сферах суспільної діяльності для реалізації суспільно значимих проектів на засадах пріоритетності інтересів держави, її політичної підтримки, консолідації ресурсів сторін, ефективного розподілу ризиків між ними, рівноправності і прозорості відносин для забезпечення поступального розвитку суспільства.

Вважаємо можливим формування підходу до дворівневого трактування поняття державно-приватного партнерства: в його вузькому – суто економічному розумінні – як процесу бінарної взаємодії двох агрегованих економічних агентів: держави і приватного бізнесу; та в широкому розумінні, що передбачає залучення в процес державно-приватного партнерства трьох соціально-економічних суб’єктів, що є його потенційними бенефіціарами, а саме держави, бізнесу та пересічного споживача і суспільства в цілому, що опосередковують свої інтереси в діяльності громадських інститутів, у широкому спектрі суспільної діяльності.
Література


  1. Власов А. «Особый путь Петербурга в сфере государственно-частного партнерства» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.konkir.ru/article.html?id=3772

  2. Данилишин Б.М. Аналіз регуляторного впливу при впровадженні Закону України «Про загальні засади розвитку державно-приватного партнерства в Україні» // Департамент інвестиційної та інноваційної діяльності [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.me.gov.ua/ control/uk/publish/article/system?

  3. Закон України Про загальні засади розвитку державно-приватного партнерства в Україні [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.me.gov.ua.

  4. Кузьминов Я.И. Государственно-частное партнерство: на пути к эффективности [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.hse.ru/lingua/en/news/recent/4016069.html


Проблема міграції трудових ресурсів
Олена Годзь
Україна – країна талановитих і розумних людей. Але чимало цього дорогоцінного для держави ресурсу «витікає», втрачається на користь більш розвинених в економічному відношенні країн, де українці працюють на вигідніших для них умовах. Ця проблема має глибокі корені, але її можна і потрібно вирішувати. Адже саме інтелект, кваліфікована робоча сила – ті титани, на яких повинно триматися розвинена економіка України.

Коло проблем, які потрібно вирішити, широке. Найголовнішою проблемою талановитих людей є їх «непотрібність» власній країні. Тобто умови, створені державою для реалізації талантів людей, є незадовільними, вони програють на фоні перспектив, запропонованих іншими країнами. На мою думку, можна виділити три аспекти, на які варто звернути увагу:



    • молоді та перспективні люди часто залишаються непоміченими. Не знайшовши підтримки на батьківщині, вони шукають той «притулок», де зможуть самореалізуватися;

    • конкретні умови праці не завжди дають можливість використати існуючий потенціал;

    • існує різкий контраст між зусиллями, затраченими на роботу та винагородою, яку за неї можна отримати.

Щоб вирішити ці проблеми державі необхідно:

  • виявляти і підтримувати людей, які мають якості, необхідні для розвитку інтелекту держави;

  • удосконалювати матеріально-технічну базу;

  • створювати для талановитої молоді умови практичної реалізації своїх ідей;

  • покращувати матеріальне забезпечення молодих спеціалістів.

Сьогодні організовується велика кількість олімпіад, конкурсів, програм, які дозволяють виявити здібності й потенціал молоді, виявляють існуючі перспективи що до наявності інтелектуального чинника розвитку країни. Переможців нагороджують, вони отримують певні привілеї, але їх недостатньо для реалізації можливостей юних талантів. Крім того в таких конкурсах нерідко беруть участь дійсно розумні й талановиті люди, які, хоча й не перемогли, проте мають потенціал, котрий можна і необхідно використати. На мою думку, державі варто брати таких людей «під своє крило»: визначити напрям, в якому можливості цієї людини можуть бути використані і створювати найкращі умови для розвитку її саме у цій галузі. Прикладом реальної підтримки перспективних студентів може послужити освітня політика Фінляндії: починаючи з першого класу загальноосвітньої школи кожен відмінник отримує стипендію, вища освіта в країні безкоштовна, проте чималі конкурси (з приблизно 40000 щорічних вступників, на успіх розраховує приблизно половина) допомагають знайти, відібрати наявний інтелектуальний ресурс.

Щодо другого пункту проблем, то яскравим прикладом реального стану речей може послужити проведене невелике дослідження-опитування, яке показало, що у більшості сільських шкіл для проведення лабораторних робіт з біології в наявності є 1–2 мікроскопи, мікропрепарати взагалі відсутні. Зрозуміло, що в таких умовах всі досліди носять демонстраційний характер, а про індивідуальні дослідження, коли дитина розкриває свої творчі можливості, виявляє свої здібності мова взагалі не йде. А отже, щоб дати можливість інтелекту розвиватися необхідно звернути увагу на забезпечення необхідними матеріалами тих інститутів, які є його осередком, «колискою» майбутніх передових ідей.

Третій пункт, що стосується матеріального забезпечення, на мою думку, є головною причиною втечі інтелектуального потенціалу, робочих рук з України. Це питання для нашої країни становить велику проблему, потребує поступових і мудрих економічних реформ та витрат часу на її вирішення.

На нашу думку, щоб втримати молодий кадровий потенціал, потрібно забезпечити молоду родину житлом та робочим місцем. Щороку тисячі наших спеціалістів, у тому числі висококваліфікованих, тих, що самі готують фахівців, виїжджають до США, Канади, Німеччини, Ізраїлю, Іспанії, Італії, Росії, тим самим інвестуючи ці країни. Лише у 2004 р. з України виїхало понад 600 докторів наук, завдано величезних збитків державі – за нашими розрахунками, це не менш як 180 млн. дол. США. Водночас країни, куди виїжджають наші науковці, мають від цього величезні надходження до бюджету. Останній перепис населення США показав, що 22,4% американських громадян з ученим ступенем мають іноземне походження. До цієї категорії слід віднести 16,5% учених та інженерів із ступенем бакалавра, 20,0% – із ступенем магістра, 37,6% – із ступенем доктора наук. Щоб не було витоків високо кваліфікованих фахівців з нашої країни, зокрема науковців, потрібно підвищити заробітну плату, забезпечити гідні умови проживання.

У нашій країні йде стрімкий потік підготовки молодих спеціалістів, але робочих місць категорично не вистачає. Однією з причин є зайнятість робочих місць людьми пенсійного віку. Сьогодні практично неможливо знайти країну, в якій би не піддавалася критиці освіта, де б держава й суспільство були задоволені станом цієї сфери діяльності. В нинішніх умовах освіта залишається транслятором культурних традицій, нагромаджених знань.
Індикатори розвитку економіки знань в Україні
Юлія Андрусенко
Одним із пріоритетних напрямків соціально-економічного розвитку сучасної України стає формування інноваційного суспільства, в якому нові знання не лише створюються, але і ефективно використовуються. Проникаючи у всі сфери життя суспільства та економіки, знання суттєво змінюють соціально-економічну структуру суспільства, визначають вектори подальшого розвитку і удосконалення системи добробуту громадян країни.

У даний час у світовій практиці не існує загальноприйнятої методології оцінки рівня “інтелектуальності” національної економіки. Науковці та міжнародні співтовариства до основних показників розвитку економіки знань відносять: інновації, освіту, інформаційну інфраструктуру, інституційне середовище, витрати на науково-дослідні та дослідно-конструкторські розробки, розвиток інформаційно-комп’ютерних технологій, якість людського капіталу тощо. Найбільш комплексне уявлення про рівень становлення “економіки знань” в країні дають розраховані за методикою Всесвітнього банку “індекс економіки знань” (The Knowledge Economy Index) та “індекс знань” (The Knowledge Index). Передбачається, що Індекс економіки знань повинні використовувати країни з метою аналізу проблемних моментів у їх політиці і виміру готовності країни до переходу на модель розвитку, що базується на знаннях. За десятибальною шкалою, за якою відбувається оцінювання, Україна посідає 51 місце (серед 145 країн, що досліджуються), маючи в своєму активі у 2009 році 6,00 пунктів. За іншим показником – Індексом знань, котрий відображає загальний науково-технічний потенціал країни, наша держава посідає 46 місце, маючи в активі 6,58 пункти (табл. 1) [1].

Аналіз даних, представлених у таблиці, дозволяє зробити висновок, що за показником рівня освіти Україна близька до країн, які випереджають її за індексом економіки знань і загальним рівнем економічного розвитку. Проте у країні непропорційно низький індекс інституційного середовища та інформаційної інфраструктури.

Досліджуючи готовність України стати на шлях розвитку, що базується на знаннях, можна відзначити, що економіка країни має значні можливості адаптуватися до нових умов. Ці можливості підтверджуються, в першу чергу, високим освітнім потенціалом, значними можливостями інноваційного процесу, розвиненою матеріально-технічною базою національної інноваційної системи. У той же час існують стримуючі фактори поступу України до новітнього етапу розвитку світової економіки. Серед найважливіших необхідно відзначити пріоритетність сировинного сектору, не пов’язаного з розвитком галузей обробної та переробної промисловості; орієнтація на короткострокові цілі і небажання ризикувати, фінансуючи масштабні інноваційні проекти. Скорочення фінансування досліджень і, знецінення людського капіталу – досвіду і знань вчених, інженерів, фахівців, що супроводжується регіональною диференціацією цього процесу, низький рівень оплати праці високваліфікованих фахівців, зайнятих у сферах освіти, науки знижує стимули молоді працювати у цих вкрай важливих для національної економіки галузях. Ситуацію ускладнює і неминучий “відток мізків”.



Таблиця 1

Індекс економіки знань і його показники в країнах світу

Ранг

Країна

Індекс економіки знань

Індекс

знань

Інститут-

ційне середовище

Інновації

Освіта

Інформа-ційна інфраструк-тура

1

Данія

9,52

9,49

9,61

9,49

9,78

9,21

2

Швеція

9,51

9,57

9,33

9,76

9,29

9,66

3

Фінляндія

9,37

9,39

9,31

9,67

9,77

8,73

4

Нідерланди

9,35

9,39

9,22

9,45

9,21

9,52

5

Норвегія

9,31

9,25

9,47

9,06

9,60

9,10

6

Канада

9,17

9,08

9,45

9,44

9,26

8,54

7

Великобританія

9,10

9,06

9,24

9,24

8,49

9,45

8

Ірландія

9,05

8,98

9,26

9,08

9,14

8,71

9

США

9,02

9,02

9,04

9,47

8,74

8,83

10

Швейцарія

9,01

9,09

8,79

9,90

7,68

9,68
























51

Україна

6,00

9,58

4,27

5,83

8,15

5,77

Проте, не дивлячись на перераховані серйозні проблеми, поступово зростаючий потік інвестицій у наукоємні галузі, зростання виробництва, розробка урядових програм про створення кластерів науки і технологій, накопичений науково-технічний потенціал і високий рівень освіти населення дозволяють сподіватися на перспективність і поступовість руху України до економіки, заснованої на знаннях. Для реалізації наявного потенціалу і формування нової економіки вкрай необхідними є: розвиток інституційних основ сучасної економіки, розробка системи стимулів для інвестування в економіку знань, пільгове оподаткування високотехнологічного бізнесу, підтримка малого інноваційного підприємництва, розробка і реалізація коротко і довготермінових планів розвитку економіки знань. Україна володіє достатнім потенціалом для формування нового типу економічного розвитку, але чи зможе його не змарнувати?...


Література

  1. The Knowledge Economy Index [Електронні дані]. – Режим доступу: http://info.worldbank.org/etools/kam2/kam_page5.asp

Динамічність сфери послуг та перспективи її розвитку в Україні
Юлія Мищенко
З розвитком науково-технічного прогресу, механізації та автоматизації людської фізичної праці інтенсифікуються темпи розвитку сфери послуг, яка поступово перетворюється в ключовий сектор економіки. В постіндустріальній економіці основні невирішені завдання знаходяться у сфері управління технікою та організації й розподілу готової продукції. В ХХІ ст. особливого розвитку і цінності набуває інтелектуальна людська праця. Розподіл інтелектуальної праці створює величезну кількість спеціальностей і професій, що вимагають високої наукової підготовки та високого ступеня інтеграції сумісних людських зусиль на тлі зростання суспільного добробуту. Ці тенденції стосуються насамперед сфери послуг і управління. Для сфери послуг характерні більш високі прибутки, ніж для промислового і тим більше для сільськогосподарського секторів економіки. Вона охоплює торгівлю і транспорт, фінанси і страхування, комунальне господарство, освітні та медичні установи, шоубізнес тощо. У розвинутих країнах сфера послуг є найбільшим сектором економіки [1, c. 117].

В умовах глобалізації світової економіки сфера послуг набуває динамічного розвитку та стає одним із впливових чинників, від яких залежить зростання економіки, підвищення конкурентоспроможності країни на світових ринках, покращення добробуту населення [2, c. 8]. Через свою динамічність сфера послуг є однією з найменш вивчених сфер, яка в останні роки стрімко розвивається, її структура є надзвичайно складною диверсифікованою, що ускладнює не тільки її вивчення, а й управління цим складним феноменальним економічним утворенням.

Динамічний розвиток сфери послуг і її основних галузей у світовій економіці визначають такі чинники, як:


    • зростання обсягів послуг у проміжному споживанні;

    • зростання обсягів кінцевого споживання послуг домогосподарствами, урядовими організаціями і некомерційними організаціями, що обслуговують домашні господарства;

    • зростання обсягів експорту послуг.

Результатом таких тенденцій стали істотні структурні зрушення в загальних обсягах світового виробництва, обумовлені постійним ростом частки сфери послуг в обсязі ВВП, що у даний час становить понад 70% і значно перевищує частку сфери виробництва товарів. При цьому, як зазначалося вище, таке співвідношення характерно для промислово розвинутих країн, так і країн, що розвиваються, де значення даного показника становлять 73 і 65% відповідно. Одночасно у світовій торгівлі спостерігається постійне збільшення експортно-імпортних операцій у сфері послуг, частка яких у їхньому загальному обсязі в даний час становить близько 30%, у тому числі для промислово розвинутих країн 30,3%, для країн, що розвиваються – 23,2% [3, c. 93].

Україна є країною із значним потенціалом для розвитку інноваційної діяльності завдяки багатим природним ресурсам, значному людському потенціалу, ємності внутрішнього ринку. Проте недостатні показники інноваційної активності свідчать про вкрай незначне використання потенціалу України. В даному контексті аналізується питання необхідності інновацій в сфері послуг як основному секторі , де за сучасних умов створюється найбільша додана вартість. В поєднанні з інноваційним елементом дана комбінація створює якісно нові умови для економіки країни. Перешкодою розвитку сфери послуг в Україні є її залежність від подолання загальноекономічної кризи. Значним поштовхом до розвитку вітчизняного ринку послуг є підготовка до Євро-2012. Цей факт стимулює владу та бізнесові кола до активних дій у боротьбі з економічною кризою, сприяє виведенню обслуговуючого сектора на перший план.

Розвиток сфери послуг в Україні потребує залучення додаткових інвестицій, в т. ч. іноземних [4, c. 159]. Залучення іноземного капіталу забезпечить не тільки надходження необхідних фінансових ресурсів, але й передових, технічно ефективних методів реалізації послуг, що сприятиме підвищенню їх якості, доступності, культури обслуговування та в кінцевому рахунку – підвищить конкурентоспроможність вітчизняних виробників послуг та значно зміцнить позиції України в міжнародному обміні послугами. Для оптимізації національного механізму регулювання держави в роботі ринку послуг необхідне комплексне узгодження цілей розвитку окремих галузей і структурних підрозділів економіки. Це залежить від загальної інтеграції країни до євроструктур, міжнародних торгівельних об’єднань.
Література


  1. Крамченко Р.А. Теоретичні проблеми розвитку сфери послуг / Р.А. Крамченко // Формування ринкових відносин в Україні. – 2008. – №2. – С. 115–118.

  2. Тіпанов В.В. Розвиток світового ринку послуг в умовах глобалізації економіки: Автореф. дис. канд. екон. наук / НАН України. Ін-т світової економіки і міжнародних відносин. – К., 2006. – 18 с.

  3. Куканова А.М. Розвиток сфери послуг і особливості її становлення у транзитивній вітчизняній економіці / А.М Куканова // Формування ринкових відносин в Україні. – 2003. – №2. – С. 91–95.

  4. Моргулець О.Б. Сфера послуг в Україні: реалії сьогодення / О.Б. Моргулець, Л.М. Клеща // Вісник КНУТД. – 2009. – №3. – С. 154–159.


Мотивація малого підприємництва в умовах реформування соціально-економічної системи України
Наталія Сапун
Процеси перетворень, інтенсивний пошук способів становлення і розвитку ринкової системи господарювання актуалізували проблеми підприємництва, формування нової системи мотивації до ініціативної праці. Мале підприємство являє собою невід’ємну частину загальноекономічних і соціально-економічних процесів і його розвиток несе в собі безліч важливих для суспільства переваг. За рахунок мобільності, гнучкості малі підприємства здатні швидко пристосуватися до змін споживчого попиту, знайти свою ринкову нішу, оперативно здійснити виробництво нової продукції малими партіями. Вони мають невисокі витрати, створюють раціональну структуру організації і управління, здійснюють постійний пошук нетрадиційних рішень і нових способів дій. Саме цим визначається значення малого бізнесу в сучасному суспільстві і пояснюється ретельно продумана державна підтримка малого бізнесу в країнах з розвиненою економікою [1].

Малі підприємства створюють додаткові робочі місця, забезпечують швидку окупність витрат, оперативно реагують на зміни попиту споживачів. Ця форма бізнесу дає змогу підприємцям швидко реалізувати свої ідеї, адаптуватися до місцевого ринку, знижувати накладні витрати порівняно з великими фірмами, суттєво зміцнити економічну, фінансову базу місцевих органів влади, позитивно впливати на розвиток невеликих поселень (сіл, містечок), відроджувати художні промисли тощо [2,с. 192].

Мотивація підприємництва – це спонукання людини до проводження підприємницької діяльності. Основними мотивами підприємницької діяльності є: матеріальна зацікавленість; прагнення до приватної власності та влади; готовність до ризику; можливість підвищити свій статус; здатність переконувати, встановлювати та підтримувати зв'язки; незадоволеність роботою, яка була раніше; бути корисним суспільству; потреба у спілкуванні з людьми, повазі, самовираженні.

На даний час Україна характеризується низьким життєвим рівнем населення. І, як наслідок, для мотивації підприємницької діяльності в сучасних умовах матеріальні фактори мають першочергове значення. Тому прагнення до прибутку – невід'ємна риса психології підприємця, поведінкою якого керують, насамперед, матеріальні потреби, що виступають як економічні інтереси. Підприємець, організовуючи і здійснюючи господарську діяльність, в основному керується комерційним інтересом, діє заради одержання прибутку.

В умовах конкуренції, що існує в ринковій економіці, аналогічні підприємці, що випускають товари-замінники, можуть одержати більш високий прибуток за той же обсяг реалізованої продукції в силу умов, що залежать від попиту і пропозиції. Якщо підприємець почне працювати менш інтенсивно, то його бізнес загине, тому він не може собі цього дозволити і повинен домагатися більш високих результатів усіма можливими засобами, в тому числі мотивуючи своїх працівників на більш ефективну та продуктивну працю. Для ефективної мотивації керівник повинен встановити тверде співвідношення між досягнутими результатами і винагородою. У зв'язку з цим винагороду слід давати тільки за ефективну роботу. Підприємці повинні сформувати високий, але реалістичний рівень результатів, які вони очікують отримати від своїх найманих працівників, і переконати їх, що вони зможуть досягти цих результатів, якщо будуть докладати до цього зусиль. Працівники зуміють досягти рівня результативності, необхідного для отримання цінної винагороди, якщо делегований ним рівень повноважень, їх професійні навички достатні для виконання поставленого завдання. При цьому керівник повинен звертати увагу на те, щоб його працівники не відчували заздрості один до одного за одержувану деякими з них більш високу винагороду, ніж інші [3].

Важливою умовою посилення мотиваційної складової у розвитку малого та середнього бізнесу є сприяння впорядкованості умов його діяльності, які доцільно враховувати в реалізації відповідної державної політики. При послідовному вдосконаленні механізмів державного регулювання, підвищенні рівня менеджменту і професійного ведення підприємницької діяльності мале підприємство буде сприяти соціально-економічній стабілізації суспільства, як і більшості економічно розвинених країнах світу.

Таким чином, одним із важливих напрямків стимулювання діяльності малих підприємств є підприємницькі інтереси. Вони виступають головною ланкою мотиваційного механізму підприємницької діяльності і спрямовані на задоволення власних потреб підприємця: підприємницького доходу, здобуття влади, прагнення по-новому розподілити та використати рідкісні ресурси, створити нові цінності. Мотивація підприємця в його діяльності має таке ж велике значення як і мотивація працівника в процесі праці і навіть більш значима, оскільки підприємницька ініціатива є двигуном прогресу і сприяє розвитку ринкових форм господарювання.
Література


  1. Костюк О.М. Використання підприємства як економічного механізму розвитку господарчої діяльності в Україні [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/PSPE/2010_2/Kostuk_210.htm

  2. Семененко В.М., Коваленко Д.І. Економіч теорія. Політекономія. Навчальний пос. – К.: Центр учбової літератури, 2010. – 360 с.

  3. Энциклопедия менеджмента. Мотивация в предпринимательстве с точки зрения процессуальных теорий мотивации [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pragmatist.ru/motivaciya-truda/motivaciya-v-predprinimatelstve-s-tochki-zreniya-processualnyx-teorij-motivacii.html#more-447

Дослідницькі університети: місце в інноваційній системі
Тетяна Виходець
Дискусія довкола інноваційного розвитку національної економіки ведеться в Україні вже понад 10 років. Ця проблема обговорювалася на всеукраїнських конференціях та міжнародних заходах, включаючи інноваційний форум під егідою Європейської економічної комісії ООН (2010 р.). В процесі дискусій та обговорень було визначено, що для досягнення високого результату в сфері інновацій слід створити ефективно діючу національну інноваційну систему.

У сучасному суспільстві, як вважає професор Стенфордського університету Іцковіц, ядром інноваційної діяльності виступає університет. Співробітники університетів тісно співпрацюють з бізнесом, проводячи свої дослідження і розробляючи інноваційні продукти з метою постійного вдосконалення товарів і послуг, що виробляються цим бізнесом. У такій моделі держава докладає свої зусилля та ресурси для того, щоб саме дослідницькі університети стали центрами розвитку інновацій. Саме таку співпрацю називають моделлю «потрійної спіралі». Університети, які входять до системи «потрійної спіралі» прийнято називати дослідницькими, або підприємницькими.

Сутність класичного дослідницького університету – інтеграція навчального процесу та фундаментальних наукових досліджень – уперше системно була визначена В. Гумбольдтом у ХІХ ст. Девізом заснованого у 1809 р. Гумбольдтом університету в Берліні були слова: “Відданість науці”. Згідно з "Положенням про дослідницький університет", затвердженим Постановою КМУ № 163 від 17.02.10 р., дослідницький університет − це національний вищий навчальний заклад, який має вагомі наукові здобутки, провадить дослідницьку та інноваційну діяльність, забезпечує інтеграцію освіти та науки з виробництвом, бере участь у реалізації міжнародних проектів і програм.

Статус дослідницького надається ВНЗ з метою підвищення ролі університету як центру освіти і науки, підготовки висококваліфікованих наукових і науково-педагогічних кадрів, впровадження в практику наукових досягнень, технічних і технологічних розробок, реалізації разом з іншими вищими навчальними закладами та науковими установами спільних програм за пріоритетними напрямами фундаментальних і прикладних наукових досліджень для розв’язання важливих соціально-економічних завдань у різних галузях економіки. Строк, на який університету надається статус дослідницького, становить п'ять років. Підтвердження статусу дослідницького університету здійснюється Кабінетом Міністрів України кожні п'ять років за поданням МОН на підставі висновків комісії.

Функціонування інноваційного середовища на базі університету дослідницького типу дозволяє розвиватися усім трьом складовим «трикутника знань»: освіта – наука – інновації. Тобто діяльність дослідницьких університетів відбувається за такими напрямами: підготовка висококваліфікованих працівників і підвищення кваліфікації наукових кадрів; проведення фундаментальних досліджень та втілення в життя нових ідей та розробок; інноваційна діяльність та комерціалізація її результатів. Концепція дослідницького університету ґрунтується на тісній інтеграції освіти і наукових досліджень в межах університету, включаючи використання досліджень у процесі навчання студентів та сприяння практичній реалізації результатів даної діяльності.

Найбільші інноваційні проекти світу були створенні молодими винахідниками. Всім відомі такі імена, як Гейтс та Балмер. Вони ще у студентські роки придумали та розробили операційні системи для персональних комп’ютерів, завдяки чому була створена компанія Microsoft; Возняк і Джобс теж, будучи іще студентами, створили перші комп’ютери Apple; Цукерберг, будучи студентом Гарварду розробив соціальну мережу Facebook. Молоді винахідники скористалися сприятливими умовами, які створила для них держава в університетах, для розробки і втілення в життя своїх інноваційних проектів. Українські студенти теж мають багато нових ідей та інноваційних проектів. Але лише мізерна частина цих проектів втілена в життя. Це свідчить про те, що Україна не має сприятливого середовища для розвитку інновацій та втілення в життя нових креативних ідей нашої молоді.

Викладене вище дає нам підстави зробити висновок про те, що в Україні ще не створені умови для розвитку інноваційної діяльності у вищих навчальних закладах. Така ситуація склалася тому, що в нашій державі практично не відпрацьована модель дослідницького університету. Існуюче законодавство, низка обмежень в діяльності університетів, мізерне фінансування освіти і науки виключають саму можливість їх організації. Але інтеграційні процеси нашої держави до розвинених країн змушують прискореними темпами здійснити загальнодержавні заходи стосовно розвитку дослідницьких університетів в Україні. Такі університети могли б успішно започатковуватися на базі вже існуючих університетських і наукових центрів розвинених регіонів України, де збереглися наукові та інженерні школи, де існують високотехнологічні виробництва, де влада всебічно сприяє науковому розвитку свого регіону. При цьому доцільно використати вітчизняний досвід діяльності провідних університетів України, які мають вагомі здобутки на ниві інтеграції освіти і науки та яким присвоєно статус дослідницьких.

Проблеми соціальної відповідальності бізнесу
Людмила Кусайко
У відносинах між людьми та їх групами відповідальність завжди носить соціальний характер, оскільки реалізується у міжособистісних відносинах через взаємозв’язок та взаємозалежність. Вона виникла як аспект суспільних відносин, в процесі формування суспільства і впродовж всієї історії виступає як один з чинників управління та регулювання поведінки людини. У міру розвитку суспільства і адекватних йому соціальних правил і норм та відповідних соціальних, правових, політичних, економічних інститутів, які регулюють поведінку людини, розвивається і поняття соціальної відповідальності.

Рівень розвитку соціально-відповідального бізнесу є одним з головних факторів добробуту суспільства. Різне значення вкладають у поняття «соціальна відповідальність» бізнесу в нашій країні та за кордоном. У західному розумінні соціально відповідальна компанія дотримується норм громадянського суспільства, піклується про матеріальне благополуччя своїх працівників, ефективно розпоряджається ресурсами, стимулює та підтримує інновації, не шкодить екології. У нас навіть високодохідні українські компанії сприймають свою роль вузько: це сплата податків, виконання встановлених законами зобов’язань перед державою та доброчинність.

Активна соціальна позиція підприємців має полягати в гармонійному співіснуванні, взаємодії та постійному діалозі з суспільством, участі у вирішенні найгостріших соціальних проблем. На сьогодні керівники українських компаній не надто переймаються проблемами корпоративної соціальної відповідальності, що є наслідком домінування в економіці та суспільстві в цілому переконання, що основною метою будь-якого бізнесу є прибуткова діяльність. Стійка орієнтація підприємств на прибуток сприймається суспільством як зрозуміла і цілком виправдана. За таких умов проблеми соціуму та соціальної відповідальності бізнесу практично не актуалізуються, оскільки витрати на соціальні вочевидь зменшують прибутки компаній, а розраховувати на їх відшкодування можливо тільки в довготривалій перспективі. В розвинених країнах для успішного бізнесу підприємству недостатньо виробляти та пропонувати ринку товари – воно повинно опікуватися соціальними та екологічними наслідками своєї діяльності – оптимально використовувати ресурси, зменшувати техногенне навантаження на природне середовище та поліпшувати його стан, піклуватися про власний персонал та впроваджувати програми соціального розвитку суспільства.

Нині бізнес в Україні не виконує свою головну соціальну функцію: не інвестує у відтворення робочої сили навіть за мінімальними мірками. 50% найманих працівників отримують зарплату на рівні середньомісячної по країні, що майже на рівні прожиткового мінімуму. 15% узагалі мають мізерну оплату. Заробітна плата в Україні не покриває вкладені в неї трудові витрати. В Україні вона становить лише 12–15% в національному доході, тоді як у розвинених європейських країнах – 60–65%. Нам слід рухатися до цих пропорцій, сьогодні актуально говорити про справедливий розподіл виробленої доданої вартості між бізнесом, державою та працівниками.

Що стосується держави, то вона повинна займати активну позицію стосовно створення сприятливих умов для роботи приватного сектора. Стратегія сприяння розвитку соціальної відповідальності може розвиватися за трьома напрямами:

● перший напрям – реформа оподаткування, яка передбачає реальне зниження податкового пресу, дає змогу підприємствам розвивати основні фонди і нагромаджувати обігові кошти. Таким чином, у підприємств з'являються додаткові кошти, які можуть бути використані, у тому числі і на розвиток соціальних програм;

● другий напрям – вдосконалення пенсійної системи, яке б підвищило зацікавленість працівників в отриманні легальної зарплати. Працедавець і працівник виступають як соціальні партнери, але працівник, зацікавлений у фінансовому забезпеченні власної старості, буде вимушений самостійно чинити тиск на господаря з метою отримання легальної заробітної плати. Побічно це відобразиться на відрахуваннях до бюджету і, своєю чергою, підвищить платоспроможність держави в соціальній сфері;

● третій напрям – підтримка державою інноваційних і наукомістких проектів технопарків, яка припускає пільгове оподаткування, що відкриває можливість підтримувати науково-технічний потенціал країни і зберегти вітчизняні наукові кадри. При прийнятті на себе соціальної відповідальності приватні корпорації однозначно отримують позитивні результати, які можна поділити на економічні, соціальні, іміджеві.

Досвід показує, що соціальна відповідальність корисна усім – компанії, державі, суспільству, тому реалізація цільових соціальних проектів є не менш важливою, ніж відрахування до бюджету на соціальні потреби держави. До того ж, не так давно Україна набула повноправного членства у Світовій організації торгівлі. Тож, вихід вітчизняних компаній на світові ринки, співпраця з іноземними інвесторами та постійно зростаюча конкуренція тепер вимагають від них дотримання загальноприйнятих у світі стандартів – соціальної відповідальності, прозорості, готовності звітувати перед громадою. Викладене вище дає нам підстави зробити висновок про те, що в умовах, які склалися в Україні, на державі лежить важлива відповідальність зі створення сприятливих умов для реалізації соціальної відповідальності бізнесу.

Світовий досвід реалізації інтеграції науки і вищої освіти
Анна Мануйленко
Динамічний розвиток сьогодення відбувається в диверсифікованих проявах глобалізованого соціально-економічного життя країн, інформатизації, жорсткої конкуренції, учасником якої є науково-освітня сфера. Цій сфері наразі притаманні такі ознаки, як неоднорідність і розрив між системою науки та системою освіти, що є одвічною проблемою, яка супроводжує існування освітянських і дослідницьких закладів у багатьох країнах, і в Україні зокрема. На сучасному етапі в більшості країн наука і освіта вважаються найважливішими пріоритетами національної стратегії виживання й розвитку. Одним із загальновизнаних світових пріоритетів у становленні постіндустріального суспільства – "суспільства знань" – є розвиток системи підготовки фахівців, що базується на принципі єдності освіти і науки, що забезпечує сполучення цінностей фундаментальної освіти і можливості гнучкого реагування на потреби в кадрах для розвитку актуальних наукових напрямків і наукомістких технологій. Для побудови інноваційної економіки необхідне досягнення тісної взаємодії у співробітництві між освітою, наукою та виробництвом, забезпечення їх інтеграції в загальну систему, яка органічно поєднає в умовах ринкового господарства функціонування кожної із цих сфер людської діяльності.

Проблемам інтеграції науки, освіти і виробництва приділяється постійна увага зарубіжними і вітчизняними науковцями. В результаті аналізу стану та тенденцій взаємодії науки й освіти виділено оптимальні форми такої взаємодії. Не зважаючи на спільні проблеми і завдання науково-дослідні сегменти ВНЗ розвинутих країн світу і країн Східної Європи розвиваються за дещо різними організаційно-правовими моделями кооперації науково-дослідних установ та ВНЗ.

В усьому світі і в Україні, зокрема, дослідницький сектор у ВНЗ аж до кінця 80-х років ХХ ст. був досить значним, але надалі обсяги бюджетного фінансування витрат на науку мали тенденцію до суттєвого питомого (у розвинених країнах) та абсолютного (у країнах Східної Європи) скорочення, відбулося вимивання категорії наукових співробітників. Зараз йде повільне відродження наукових підрозділів ВНЗ. Ключовим питанням у цьому напрямку є вдосконалення інфраструктури сфери досліджень. Без розвиненої інфраструктури неможливий повноцінний розвиток наукових досліджень. Сучасні форми спільного інвестування у науково-технічну діяльність ВНЗ, участь у грантах, наукових програмах припускають обґрунтовану організаційно-технічну, інформаційну підтримку інфраструктури наукових досліджень особливо необхідну в університетах для повноцінної участі в дослідницькій роботі викладачів, аспірантів, студентів, з огляду на різноплановий характер тематики їхніх наукових інтересів. В умовах обмежених ресурсів планована інтеграція науки і освіти повинна призвести до кращої координації робіт, виконуваних у ВНЗ і академічних наукових установах, усуненню непотрібного дублювання, концентрації фінансових коштів на пріоритетних напрямках досліджень і підготовки кадрів.

Питання інтеграції науки, освіти й виробництва можна вирішити на основі поєднання у єдиному комплексі освітніх установ різного рівня - від школи до професійної перепідготовки, а також науково-виробничих структур. Така інтеграція дозволить ефективніше використовувати матеріальні і кадрові ресурси, забезпечить більш швидку й гнучку адаптацію системи професійної освіти до змін ринку праці, реалізацію великих науково-технічних проектів і програм регіонального та державного рівня. Загальні системні зміни перехідного періоду торкнулися всіх галузей і сфер діяльності, у тому числі науки й освіти. Перехід системи освіти на якісно новий рівень передбачає створення структур, що адекватно відбивають зміни у підходах до функціонування всієї системи освіти і її інтеграції з науковими підрозділами та іншими організаціями. Оцінюючи в цілому особливості, властиві інтеграційним процесам освіти, науки і виробництва в економічно розвинених зарубіжних країнах, як найбільш цікаве й характерне для них можна виділити таке. По-перше, що провідна роль у розвитку даних процесів за рубежем належить державі, що не тільки активно стимулює їх, але й створює необхідні для цього економічні умови та правові передумови. По-друге, при великій розмаїтості використовуваних форм інтеграції як дійсно загальну тенденцію можна відзначити прагнення до побудови інтегрованих структур за територіально розподіленим принципом, що обумовлене на сучасному етапі появою якісно нових можливостей, надаваних інформаційними технологіями і засобами телекомунікацій.

Отже, від вирішення проблем інтеграції залежить не тільки якість української нації. Проблема полягає в тому, щоб добитися стійкого розвитку країни і суспільства. А цього не можна зробити без розвитку науково-технічного і кадрового потенціалів, в якому найважливішу роль відіграють наука вищих освітніх закладів і освіта, їх інтеграція у світове співтовариство. Вирішення проблем у вищій освіті вимагає створення принципово нової системи освіти, спроможної до широкого саморегулювання і самооновлення. Національна освіта повинна йти по шляхом збереження кращих традицій і стандартів класичної вищої освіти. Не просто адаптація системи вищої освіти до змін, а формування цих змін і є метою освіти. Тільки так можна забезпечити розвиток вищої освіти як найбільш інтелектуально місткого сектора соціально-економічної сфери.
Причини реформування пенсійної системи в Україні
Марина Солонець
Формування ринкової економіки в Україні передбачає розробку кардинально нових підходів до концепції пенсійного забезпечення громадян. За діючим принципом монопольного державного регулювання усіх відносин у цій сфері, вітчизняна пенсійна система відповідала методам командно-адміністративної системи, проте нині, в умовах сучасного трансформаційного періоду стала недієздатною. Різке падіння життєвого рівня пенсіонерів є доказом існуючої кризи пенсійної системи.

На виплату пенсій Україна витрачає 16,3% ВВП щорічно (для порівняння: Росія – 9%, США – 5%, Чехія – 7%), але розміри пенсій не забезпечують прожиткового мінімуму, не відтворюють реальної вартості життя. При цьому не слід забувати, що розмір пенсійних внесків для підприємств становить 35%, що набагато вище, ніж в інших країнах Європи (Угорщина – 26,5%, Франція – 24%, Чехія – 28%, Швеція – 18,9%) [3]. Тому реформування пенсійної системи є важливим не тільки для третини населення країни, котрі перебувають на пенсії, але й зачіпає інтереси всього працездатного населення України.

Найбільш дискусійною у контексті реформування є проблема пенсійного віку. Загальновстановлений пенсійний вік – це термін, який означає вік, з якого люди можуть починати отримувати державну пенсію, якщо вони не отримали травму, яка спричинила втрату працездатності раніше. Відомо, що для українських чоловіків загальновстановлений пенсійний вік – 60 років, а для жінок – 55 років. Багато хто вважає, що дана різниця – це дискримінація жінок, упереджене ставлення до них. В Україні пенсія нараховується на основі страхового стажу – періоду, протягом якого особа підлягала державному соціальному страхуванню, якою або за яку сплачувався збір на обов'язкове державне пенсійне страхування згідно із законодавством і за яку сплачено страхові внески. Право на призначання пенсії за віком в існуючій пенсійній системі людина набуває за наявності страхового стажу не менше 5 років [1].

Але за українським законодавством при розрахунку розміру пенсії за віком була закладена різна ціна одного року страхового стажу для чоловіків та жінок. Жінки отримують 2,75% відкоригованої останньої заробітної плати за кожний з перших 20 років страхового стажу, а чоловіки за кожний з перших 25 років роботи – 2,25% відкоригованої останньої заробітної плати При цьому, слід мати на увазі, що, по-перше, жінки часто мають перерви у страховому стажі через відпустки по народженню і догляду за дитиною, по-друге, заробітна плата жінок в середньому майже на 30 % нижча, ніж у чоловіків. Тому існує суттєвий розрив між розмірами пенсій жінок і чоловіків. На сьогодні середній розмір пенсії за віком у жінок становить в середньому 872,60 гривень, у чоловіків – 1327,06 гривень. Отже, розмір пенсії за віком жінок значно менший за розмір пенсії за віком чоловіків, що викликає чимало запитань і невдоволення серед пенсіонерів

Ще одним аспектом, що потребує уваги при розгляді пенсійного питання є демографічна криза, тобто „старіюче населення”, що обумовлює систематичне погіршення співвідношення між громадянами працездатного і непрацездатного віку. В Україні 13,7 млн. пенсіонерів, на 88 пенсіонерів припадає 100 осіб, котрі сплачують пенсійні внески. За прогнозами в 2025 р. в Україні 1 працюючий утримуватиме 1 пенсіонера. У 2050 р. вже буде 125 пенсіонерів на 100 працюючих. Це може призвести до краху пенсійної системи та української економіки взагалі [5].

Дебати виникають й через низький рівень пенсій більшості осіб, котрі досягли пенсійного віку: пенсію до 1 тис. гривень отримують понад дві третини пенсіонерів. У той же час, середній розмір „спеціальних” пенсій, які отримують особи, що виконують державні чи інші суспільно значимі функції, щонайменше у 2,5 рази перевищує середній розмір пенсії, призначеної на загальних умовах [2].

Розв'язання вищезазначених проблем пенсійного забезпечення ускладнюється сталим дефіцитом бюджету, причину якого слід шукати у вітчизняній системі оподаткування. Так, заможні громадяни фактично звільнені від сплати податків на доходи та не роблять відрахувань у соціальний фонд, оскільки офіційно вони не отримують зарплату, а їхні основні доходи – від цінних паперів та депозитів – не оподатковуються [6]. Чималою проблемою також є тіньова економіка. Тому вирішувати проблеми пенсійного забезпечення необхідно починати з вибудовування прозорої економіки і соціально справедливої системи оподаткування.
Література


  1. Закон України „Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” від 09.07.2003 р. N 1058-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 49–51. – Ст. 376.

  2. Закон України „Про пенсійне забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та деяких інших осіб” від 9 квітня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 29. – Ст. 399.

  3. Мак Таггарт Г. Пенсійні системи світу: порівняльний аспект // Людина і праця. – 2004. – № 7. – С. 10–12.

  4. Федорченко Ф., Шендрик В. Оформление пенсий: подробно и доступно. – X.: Фактор, 2004. – 354 с.

  5. Режим доступу: ura-inform.com › uk/economics/2010/12/08/pensii.

  6. Режим доступу: httр://www.focus.ua/


Конкурентоспроможність університету як результат удосконалення управління
Яна Флятун
У сучасній економіці все частіше термін «конкурентоспроможність» використовується для визначення категорій різного рівня: конкурентоспроможність товару, фірми, галузі, національної економіки тощо. Взагалі конкурентоспроможність – це властивість товару, послуги, суб’єкту ринкових відносин виступати на ринку поряд з присутніми там аналогічними товарами, послугами чи конкуруючими суб’єктами ринкових відносин.

Університет, як заклад, який надає освітні послуги, виступає активним учасником конкурентного середовища. Складовими діяльності університету є навчальна, методична, наукова, управлінська, маркетингова, економічна, господарська, ремонтно-будівельна та інша діяльність. Цю діяльність забезпечують: адміністрація, професорсько-викладацький склад, наукові працівники, адміністративно-господарський, інженерно-технічний, виробничий та навчально-допоміжний персонал університету.

Формування і підтримка навчально-матеріальної бази є однією з ключових позицій, що дозволяють ВНЗ бути конкурентоспроможним на ринку освітніх послуг. Особливістю конкурентоспроможності університету є те, що в конкурентоспроможності фокусуються всі показники якості та ресурсоємності роботи всього персоналу університету на всіх стадіях життєвого циклу освітньої послуги. Якість навчання є сукупністю споживчих властивостей освітньої послуги, що забезпечують можливість задоволення комплексу потреб всебічного розвитку особистості, котра навчається.

Протягом останніх років в усьому світі і в Україні зростає інтерес громадськості, представників ринку праці, вищої школи до незалежного оцінювання діяльності ВНЗ. При виборі вишу, поряд з рівнем акредитації та ліцензуванням спеціальностей, намітилася тенденція зважати на рейтинги університетів. Тому, як зазначає Міжнародна експертна група з визначення рейтингів (ІREG), оцінювання якості діяльності університетів має здійснюватися на основі прозорих, універсальних, суспільно визнаних, узгоджених із міжнародним досвідом критеріїв і методик.

Так, у методиці, запропонованій ЮНЕСКО, діяльність вишів визначається за допомогою інтегрованого індексу рейтингової оцінки – Із. Цей індекс складається з трьох комплексних критеріїв:

Із = Інп + Ін + Імв,

де Інп – індекс якості науково-педагогічного потенціалу, значення якого змінюються в діапазоні 0-50%; Ін – індекс якості навчання, який змінюється в діапазоні 0–30%; Імв – індекс міжнародного визнання, який змінюється в діапазоні 0–20%.

При цьому, відбувалося удосконалення методики шляхом застосування додаткового експертного оцінювання якості науково-педагогічного потенціалу, якості навчання та стану інформаційних сайтів університетів. Важливою складовою експертного оцінювання була наявність у ВНЗ саме інформаційного сайту, повнота представленої на ньому інформації, складність навігації, а також такі кількісні показники, як відвідуваність сайту користувачами.

У цілому конкурентоспроможність університету забезпечується: конкурентоспроможністю студентів та випускників; професійним рівнем професорсько-викладацького складу; методичними, навчальними та технічними засобами навчання; наявністю власних основних засобів (навчальні та допоміжні корпуси, обладнання); наявністю власної бібліотеки, лекційних аудиторій тощо.

Слід зазначити, що конкуренція між університетами має свої специфіки, а саме: конкуренція посилюється зі збільшенням кількості вузів, що змагаються; конкуренція посилюється, коли крупні виші підпорядковують собі інші, намагаючись вивести їх із аутсайдерів; конкуренція посилюється, коли попит на послуги зростає повільно; конкуренція посилюється, коли умови господарювання у галузі підштовхують ВНЗ до зниження ціни чи до застосування інших засобів збільшення пропозиції; конкуренція посилюється, коли витрати покупців при переході зі споживання однієї послуги на іншу незначні; конкуренція посилюється, коли один чи декілька вузів не задоволені своєю часткою ринку; конкуренція посилюється пропорційно збільшенню прибутку від успішних стратегічних рішень управлінського персоналу.

Позиції університетів на ринку нерозривно пов’язані з вивченням конкурентоспроможності послуг, що ними надаються. Міцніші позиції на ринку займуть ті університети, які поряд зі збалансованим діловим портфелем будуть працювати над створенням торгової марки, яка користуватиметься довірою у споживачів (brand name). Фактором, що підвищує конкурентоспроможність вишу, є також його готовність надати освітні послуги в інноваційному режимі з використанням сучасних інформаційних технологій і ноу-хау.
Література


  1. Леновицька О. Світовий Інтернет-рейтинг університетів: ВНЗ України не потрапили в першу тисячу // Дзеркало тижня. – 2009. – № 19.

  2. Огаренко В. Державне регулювання діяльності вищих навчальних закладів на ринку освітніх послуг. – К., 2005. – С. 190.

  3. Русинов Ф., Журавлев А. Конкурентоспособность: образование, информационный потенциал, принятие управленческих решений. – М., 2003. – С. 22.

  4. Философова Т., Быков В. Конкуренция и конкурентоспособность: Учеб. пособие. – М., 2007. – С.8.


Специфічні риси українського демократичного транзиту
Ірина Литвиненко
Україна, проголосивши державну незалежність, взяла курс на творення демократичної політичної системи. На сьогодні маємо майже всі необхідні атрибути державності, політичні інститути, існування яких свідчить, що в країні відбуваються процеси демократизації. Проте більшість вважає, що Україні ще далеко до встановлення справжнього демократичного режиму, що вона переживає синдром «політичного перевтомлення». Громадяни розчаровуються в ідеалах демократії [4, с. 52].

Проблемі демократичного транзиту відведена значна частина наукових досліджень, створена зусиллями західної і вітчизняної шкіл. В політичній науці склалися два основні підходи до інтерпретації умов формування демократичних систем та інститутів. Так, прихильники структурного підходу (переважно західні дослідники), виходять із того, що демократичні режими утворюються під впливом фундаментальних якісних змін в усіх системах життєдіяльності соціуму. Згідно з цим підходом, демократія має бути підготовлена відповідним соціально-економічним розвитком суспільства, виконувати функцію оформлення базових процесів, що відбуваються в соціальній сфері. С. Хантінгтон вважає, що запорукою успішної демократизації є довготривалі реформи, що ведуть до підвищення складності, адаптивності політичної системи в цілому, раціоналізації структур влади, досягненню національної єдності тощо [3, с. 151–152].

Прихильники процедурного підходу вважають, що головними умовами переходу до демократії є характер правлячих еліт, їх політичні цінності та ідеали, найважливіші тактики і технології правління, які використовуються ними. Одним із найавторитетніших дослідників проблем демократичного транзиту в Україні є В. Полохало. Він кваліфікує політичний режим сучасної України як «напівавторитарний» і стверджує, що вітчизняні лідери свідомо обрали шлях обмеженої трансформації, яка більш відповідає їхнім інтересам, і, в той же час, вирішили зберегти видимість демократії, уникаючи політичних ризиків [2, с. 4].

Вважається, що перехід до демократії передбачає наявність відповідних умов у економіці, соціальній та культурно-духовній сферах. Принципове значення має розвиток інфраструктури, ринкових відносин, характер соціальної стратифікації, зрілість громадянського суспільства, специфіка індивідуальної й масової свідомості та інші чинники. Особливість демократичного переходу України полягає у необхідності одночасного вирішення проблем демократизації, створення сучасного ринкового господарства, державно-інституційного та національно-громадянського будівництва.

Однією з успішних умов переходу до демократії є послідовне вирішення завдань відповідних етапів розвитку. Не можна «перескочити» через певну фазу й відразу стати демократичною країною. Відповідно до теоретичних моделей демократичного транзиту Україна вже в основному вирішила завдання першого етапу – «лібералізація» і, зараз перебуває на стадії «демократизації». Звичайно цей процес буде достатньо тривалим, оскільки завдання демократизації потребує змін у всіх сферах суспільних відносин: від економіки – до освіти й культури. Серйозним гальмом на цьому шляху є відсутність національної єдності, а також продуманої державної стратегії демократичного реформування. Не викликає сумніву, що існує зв'язок між демократичною формою правління та рівнем і динамікою економічного розвитку. Однак тут слід говорити не про пряму залежність, яка має універсальний характер, а лише про тенденцію. Але, на нашу думку, не власне економічний розвиток або характеристики соціальної структури зумовлюють демократію, а культура, яка під впливом економіки та соціальних чинників змінюється так, що сприяє демократизації. Громадянське суспільство в Україні перебуває на початковому етапі свого становлення. Йому притаманні слабкість та нерозвиненість структур, відсутність сталих традицій [1, с. 145].

На нашу думку, одним із головних чинників, що визначає масштаби та характер політичної участі громадян, є політичних режим. В Україні він відповідає характеристикам гібридного режиму, в якому співіснують елементи демократії, авторитаризму та пострадянської традиції.

Перешкодою на шляху реформування є і слабкість соціальної бази демократичного поступу: високі показники майнового розшарування, бідність і, головне, темпи створення основної рушійної сили демократії – середнього класу, залишаються надто повільними. Водночас у масовій свідомості та політичній участі українських громадян спостерігаються певні позитивні зрушення. Своїми показниками вони поступово наближаються до характеристик, притаманних населенню країн розвинутої демократії. Крім того, для України є специфічним наявність елементів як «західного», так і «незахідного» політичного процесу у здійсненні демократичної трансформації.
Література


  1. Бортніков В.І. Деякі аспекти підвищення соціальної ролі політичних партій // Політологічний вісник. Збірник наукових праць. – К.: «ІНТАС», 2007. – Вип.25.

  2. Полохало В. От авторитаризма к авторитаризму // Зеркало недели. – 2004. – №34. – 28 августа. – С. 4.

  3. Хантингтон С. Политический порядок в меняющихся обществах. – М.: Прогресс-Традиция, 2004. – 480 с.

  4. Хорошилов О. Український варіант демократизації // Політичний менеджмент. –2005. – № 1 (10). – C. 52–57.

Особливості політичної соціалізації молоді в сучасних умовах
Наталія Носаненко
У сучасних умовах переходу до дійсної демократії, участі народу у прийнятті політичних рішень, багатопартійності і плюралізму думок зростає потреба формування всебічної політичної освіченості, гнучкого політичного мислення, навичок суспільно-політичної діяльності. Особливо це стосується молоді, яка є однією з найбільших і передових соціально-демографічних груп, що визначає зміст, характер сьогоднішнього і завтрашнього розвитку українського суспільства. У цьому контексті достатньо важливо постає питання політичної соціалізації молоді та її механізмів. Цей процес є довготривалим і складним.

У політологічному словнику «політична соціалізація» розглядається як процес засвоєння індивідом упродовж його життя політичних знань, норм і цінностей суспільства, до якого він належить [1, с. 517].

Політологи розглядають цей процес як складну систему, що поєднує процес формування політичної самосвідомості особистості, розвитку її політичної культури і як процес передачі політичної культури від одних соціальних груп до інших. О. Проскуріна, відзначає, цей процес «єдиний, хоча й здійснюється на різних рівнях – індивідуальному і громадському» [2, с. 50] під впливом інститутів соціалізації.

Найважливішим інститутом соціалізації є сім’я, у якій закладаються світоглядні настанови і моделі соціальної поведінки. Впродовж усього подальшого життя людини саме думка її членів є найважливішою, оскільки сім’я створюється на основі спільності інтересів і цінностей, є найбільш стійкою соціальною освітою – 85% людей живе в сім’ї [3, с. 156].

Відповідальна роль у здійсненні політичної соціалізації молоді належить також системі освіти. Саме від рівня освіченості особистості залежить рівень політичної спрямованості, схильності до використання різних форм політичної участі. Вища школа здійснює як пряму (вивчення суспільно-гуманітарних дисциплін, виховні, патріотичні заходи, пропаганда певних відомостей, які несуть пізнавальне і емоційне навантаження, популяризують ті чи інші взірці політичної поведінки особи), так і опосередковану (організація інтерактивних процесів, завдяки яким засвоюються соціальні ролі та форми поведінки, створюються умови діяльності, які спонукають діяти певним чином) політичну соціалізацію.

Метою політичної соціалізації є закладання політичної культури, настанов, що стають джерелом політичної поведінки, яка відповідала б прийнятим у даному суспільстві взірцям. Головна функція – сформувати самостійного та відповідального суб'єкта політики, допомогти усвідомити політичний лад, своє місце у суспільстві, права й обов'язки, навчити орієнтуватися у соціально-політичній обстановці й зробити свідомий вибір, представляти і захищати свої інтереси та права інших людей. На мою думку, кінцевою метою має бути формування громадянськості, ступінь якої можна визначити тим, наскільки особа пристосувалася до соціально-політичних відносин та сприяє розвиткові суспільного ладу.

Формування політичних інтересів і настанов – складова політичної соціалізації людини, у якій виділяються дві фази: політична адаптація – пристосування до соціально-політичних умов, політичних норм, що складаються на різних рівнях життєдіяльності суспільства, до соціальних груп, інститутів, тобто всього того, що створює політичне оточення, в якому живе людина; інтеріоризація – засвоєння політичних цінностей і настанов, норм політичної поведінки, властивої соціальній спільності.

Чим заможніше суспільство, тим більше воно відкрите до залучення молоді в політику. Звичайно, рівень добробуту впливає на політичні переконання та орієнтації людини, соціальна сфера формує основи світогляду особистості, визначаючи ціннісні орієнтації, систему ідеалів, норм поведінки.

Для розвитку політичного мислення і культури молодого покоління слід забезпечити рівень політичної освіченості, необхідний для сприйняття демократичних ідеалів і норм, для об’єктивного аналізу політичних процесів, доступ до отримання знань у соціально-політичній сфері через публікацію актуальних наукових праць вітчизняних і зарубіжних вчених, а також об’єктивного висвітлення поточних подій засобами масової інформації. Варто розвивати інтерес до суспільно-політичних подій, усвідомлення молоддю здатності впливати на них. Потрібно проводити політику, яка б враховувала інтереси молоді, від якої виграють сім’я, громади, суспільство. Для цього молодь треба визнавати окремою групою населення, що має власні потреби, та активну її участь у розбудові громадянського суспільства і держави; вести змістовний діалог із молодими людьми щодо їх поглядів та бачення розвитку країни, що стало б реальним вкладом у розробку стратегій реагування на їх прояви.

Отже, політична соціалізація є процесом, який охоплює усі етапи життя людини. Однак період молодості є найбільш актуальним, адже відбувається закладення фундаменту, який стає основою для подальшого місця і ролі молоді в системі суспільних відносин.


Література

  1. Політологічний енциклопедичний словник /За ред.. Ю.С.Шемчушенка, В.Д.Бабкіна, В.П.Горбатенко. – К.: Ґенеза, 2004. – 736 с.

  2. Проскуріна О. Удосконалення форм соціалізації і процес становлення особистості / О. Проскуріна // Політичний менеджмент. –2003. – № 2. – С. 50-56.

  3. Тумусов Ф. С. Семья и постиндустриальная цивилизация / Ф.С. Тумусов // Вопросы философии. – 2001. – №12. – С. 153–163.

Втеча інтелекту та робочих рук з України
Віталіна Шепель
Забезпечення державою безпеки інтелектуальної власності в Україні є одним із чи не найважливіших завдань сьогодення. Звичайно, метал, нафта, газ тощо – досить цінні ресурси, однак інформація, що становить інтелектуальну власність, у сучасних умовах стає не менш цінним продуктом.

Стрімкий розвиток науково-технічного прогресу та соціально-економічний розвиток країн світу залежить від інтелектуальної діяльності людини. Тому питання правової охорони інтелектуальної власності потребують особливої уваги, оскільки саме від рівня інтелектуального потенціалу суспільства залежить успіх вирішення економічних труднощів, які мають місце в Україні.

Нині людство є свідком нового етапу глобальної еволюції світової цивілізації – переходу до постіндустріального суспільства, основною ознакою якого є: інтелектуалізація використовуваних технологій, що забезпечує різке підвищення продуктивності праці; зростання наукомісткості продукції; суттєве підвищення значення діяльності, пов'язаної з виробництвом, збереженням і передачею знань; глобалізація світової економіки і жорстка конкуренція, що зумовлює скорочення життєвого циклу продукції та активне впровадження інтелектуальних ресурсів, які, у свою чергу, виступають важливим чинником забезпечення конкурентоспроможності економіки.

Ефективне використання цього потенціалу вже у найближче десятиріччя могло б забезпечити високе зростання економіки, входження нашої держави в групу європейських країн-лідерів за соціально-економічним розвитком. Проте він практично не трансформується у виробництво. Адже нині Україна за обсягом ВВП на душу населення займає далеко не те місце, яке їй мало б належати. А звідси – і низький життєвий рівень населення. Ще не зупинено погіршення якості трудового потенціалу. Частина висококваліфікованих фахівців, зокрема науковців, виїжджає до країн з кращими для наукової діяльності умовами. Найпривабливішими для них є такі країни, як Росія, США, Німеччина. На ці країни припадає 65% загальної чисельності тих, хто виїхав за кордон. Майже кожен сьомий з них працював у галузі фізико-математичних наук, кожен п'ятий – технічних чи біологічних.

Особливо багато втрачає країна, коли її молоді фахівці виїжджають за межі держави. На мою думку, щоб втримати молодий викладацький склад, потрібно забезпечити молоду родину житлом та робочим місцем. Щороку тисячі наших спеціалістів, у тому числі висококваліфікованих, тих, що самі готують фахівців, виїжджають до США, Канади, Німеччини, Ізраїлю, Іспанії, Італії, Росії, тим самим інвестуючи ці країни.

У нашій країні йде стрімкий потік підготовки молодих спеціалістів, але робочих місць категорично не вистачає, цьому є причина велика кількість викладацького складу перед- і пенсійного віку, а тому молодим викладачам працевлаштуватись дуже важко, особливо в селищах. Тому не залишається іншого вибору, як виїхати за кордон.

На мою думку, кадровий потенціал, особливо робочий час науковців, використовується нераціонально. Свого часу К. Маркс наголошував, що будь-яка економія зводиться до економії часу. Втрачений науковцем час обертається великими економічними втратами. Забезпечення економічного зростання потребує активного залучення наукових кадрів, суттєвого зменшення зазначених втрат. Останнім часом чисельність докторів наук, зайнятих в економіці, має тенденцію до зростання.

Протягом останнього десятиліття в Україні відбувався інтенсивний процес становлення як системи охорони інтелектуальної власності, так і відповідної структури державних органів. Можна твердити, що на сьогодні система регулювання сфери охорони інтелектуальної власності в Україні перебуває в завершальній фазі формування й уже спроможна виконувати свої основні функції.

Я вважаю не піддаючи аналізу всю систему захисту прав, на підставі навіть цих нечисленних прикладів можна зробити висновок, що законодавство України в цій сфері, зокрема така важлива його складова як захист прав інтелектуальної власності, в цілому наближене до міжнародних норм і стандартів, запроваджених у країнах – членах СОТ, а більшість його норм гармонізована з положеннями відповідних Директив Ради ЄС. Але необхідно активізувати роботу щодо подальшого удосконалення норм, пов'язаних із захистом прав інтелектуальної власності, що містяться у загальному і спеціальному законодавстві України.

Від розв'язання проблеми створення ефективної системи охорони інтелектуальної власності залежить міцність фундаменту для інноваційної моделі розвитку України, її модернізації, підвищення конкурентоспроможності у світовій соціально – економічній системі. Проблеми охорони інтелектуальної власності сьогодні вийшли у світі на перший план і стали вже не просто юридичними або комерційними питаннями. В результаті всеосяжної інтелектуалізації сучасної світової економіки вони дедалі більше стають політичною проблемою, пов'язаною з економічною безпекою та вимагають стратегічних підходів до їх вирішення. Важливо враховувати, що в основному вже сформувалася глобальна система регулювання охорони інтелектуальної власності. Україна повинна адаптуватися до неї, якщо планує розвиватися як складова світового господарства, а не як економіка, відмежована від світових тенденцій соціально-економічного й технологічного розвитку.



Гроші як предмет дослідження економічної психології
Світлана Клименко
Проблема грошей традиційно розглядається в руслі економічної галузі знань. З точки зору економістів, гроші – це товар, спеціальна споживча вартість якого робить його загальним еквівалентом товарів, перетворюючи на капітал.

Окрім суто економічних функцій (міра вартості, засіб обігу, платежу, нагромадження), гроші є фактором формування психіки людини у виживанні, існуванні, самозадоволенні, посіданні певної страти в суспільстві тощо. Психологія грошей – розділ економічної психології, що вивчає зміну психіки людей та їх поведінку внаслідок впливу грошей.

Без дослідження ролі грошей в психологічному розвитку особистості неможливо розкрити механізм реалізації особистісних інтересів, які прямо впливають на установки та мотивацію економічної діяльності людей. Дослідження психології грошей є відносно новим напрямом в економічній психології, хоча ще в класичних психологічних школах можна знайти паростки таких наукових пошуків. Проте єдиної теорії чи якоїсь всеохоплюючої праці з психології грошей ще немає. Трапляються тільки окремі розвідки, в яких здійснено спроби відстежити сприйняття грошей людьми, вплив грошей на переконання і установки людей, ставлення до грошей чоловіків і жінок, аналіз грошей як фактора любові і свободи.

Передумови розвитку психологічних досліджень феномена грошей на рівні особистості можна знайти в класичних підходах психології: у психоаналізі, біхевіоризмі, в теорії розвитку Ж. Піаже, в роботах когнітивістської орієнтації.

Так, представник біхевіоризму Б. Скіннер стверджував, що гроші – це лише узагальнене умовне підкріплення, пов'язане з безліччю товарів і послуг, які можуть служити як безумовне підкріплення. У рамках теорії розвитку Ж. Піаже, в роботах когнітивістської орієнтації робилися спроби пошуку більш конкретних закономірностей і механізмів відображення грошей у свідомості людей. Зокрема, когнітивісти прагнули виявити розумові механізми грошової поведінки, а представники теорії розвитку робили акцент на стадіях розвитку сприйняття грошей і ставлення до них.

Психоаналітична теорія пов'язує травматичний досвід привчання до горщика з подальшим типом компенсаторної поведінки. Те, як скупий притримує гроші, розглядається як відображення дитячої відмови від дефекації на вимогу батьків. Марнотрат же, навпаки, нагадує дитину, котра прагне до схвалення батьками її "подарунків". Деякі люди вважають витрати умовою отримання любові і схвалення, і тому схильні витрачати гроші, коли відчувають себе самотньо, тривожно або потребують любові.

У рамках вітчизняної психології грошей розвиваються такі напрями: 1) аналіз грошей, як чинника соціалізації особистості; 2) вивчення закономірностей функціонування грошей у соціальній взаємодії; 3) створення грошових типологій людей.

Останнім часом з’явилися праці російських дослідників, у яких визначаються соціокультурні особливості ставлення до грошей, що проявляються в структурі витрат, у ставленні до гостей, до багатих і бідних співгромадян, до проблеми зрівняльного розподілу. Психологія грошей розглядається у цих роботах як важливий компонент економічної свідомості, без розуміння якої важко зрозуміти механізм економічної поведінки людини.

Психологія грошей також є однією з центральних проблем економічної соціалізації, де гроші розглядаються як головний фактор, завдяки якому забезпечується входження індивіда в світ економіки.

Етапи формування ставлення особистості до грошей в процесі економічної соціалізації вперше визначив соціальний психолог Б. Стасі. У процесі соціалізації поступово змінюється уявлення індивіда про функціональне призначення грошей, що не може не позначатися на формуванні його особистості. Соціокультурні настанови щодо функції грошей, використання їх як засобу виховання дітей змінювались у суспільній свідомості протягом XX століття. Характер залучення дитини до економічної підсистеми сім’ї визначає місце мотиву грошей в ціннісній ієрархії особистості, етичний смисл мотивації досягнення, рівень сформованості економічних понять, формування економічної самосвідомості.

Ставлення до грошей у сучасному українському суспільстві формується під впливом чотирьох різноспрямованих тенденцій: 1) традиційна економічна свідомість, пов’язана зі зрівнянням, сприйняттям грошей як абстрактної цінності; 2) радянський менталітет, що розглядає гроші як засіб експлуатації і нерівності, якого потрібно позбутися, адже багатство людини визначається багатством суспільства; 3) вплив західного економізму, який ставить грошові відносини в центр суспільних відносин, соціальних зв’язків і пріоритетів; 4) кризовий характер економіки, що формує ставлення до грошей, як чогось нестійкого, мінливого.

Економічна психологія є новітньою наукою, що відображає запити сучасного мінливого суспільства, дозволяє краще зорієнтуватися в психологічних закономірностях економічної поведінки. У рамках даної науки актуальним напрямом дослідження є психологія грошей. Наукові надбання даної дисципліни дають можливість виявляти основні психологічні закономірності соціальної взаємодії людей у процесах розподілу, обміну та споживання, розглядати економічну свідомість особистості, її соціалізації в економічному середовищі, вплив національного менталітету на економічну систему тощо.



Підходи до визначення бідності як соціально-економічної категорії
Анастасія Сторожук
Бідність є найдавнішою суспільною проблемою, наукові роботи економістів і соціологів доводять різноманітність теорій і концепцій щодо визначення цього поняття. Поняття «бідність» використовують для різних соціально-економічних ситуацій та окреслюють ним багато соціально-економічних проблем. Проте чіткого визначення в сучасній науці цього поняття досі не існує.

В Указі Президента України від 15.08.01 р. бідність визначається «як неможливість у наслідок нестачі коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період часу» [1]. Тобто людина внаслідок нестачі коштів не в змозі підтримувати той рівень життя, який домінує в її середовищі. Бідність трактується і як неможливість підтримувати мінімальний рівень споживання, що визначається на основі обґрунтованих фізіологічних, соціальних та духовних нормативів [2]. Бідність розуміється і як страх перед майбутнім, зумовлений непевністю людини у своїх можливостях уберегти себе і своїх близьких від матеріальних нестатків [3].

Поняття бідність постійно вживається в повсякденному житті. Використовують поняття відносна бідність, абсолютна бідність, злиденність, межа бідності, нужденність. Ці терміни уточнюють зміст поняття бідність, але не розкривають повно його сутності.

Ще в 427–347 рр. до н.е. давньогрецький філософ Платон у праці «Держава» зазначав, що бідність – це право, що веде до держави бідних, яка буде завжди ворожою до держави багатих, вони ніколи не будуть єдиними, та пропонував законодавчим правом встановити межу бідності як ціну наділу, яка повинна залишатись у кожного й ніколи не допустити її зменшення. Якщо хтось придбає більше цього, то йому необхідно віддати надлишки державі [4].

Уперше явище бідності дістало наукового підходу у працях представників класичної політекономії. Так, у роботі А. Сміта виявлено відносну природу бідності між соціальними стандартами та матеріальними можливостями їх притримуватися, вважалося, що бідність є наслідком індустріального розвитку. Доходи населення будуть зростати із зростанням національного багатства і справедливою винагородою за працю, заробітна плата буде збільшуватися в міру зростання національного багатства, сприятиме підвищенню добробуту [5]. Англійський вчений Г. Спенсер визначав бідність позитивним і закономірним явищем, яке стимулює людський розвиток. Бідними є недосконалі люди, які не здатні пристосовуватися до суспільних умов [6].

Отже, бідність розглядалася через природний відбір та виживання сильніших, бідні вважалися відповідальними особисто за своє становище. Загальноприйнятою точкою зору на бідність був погляд, що бідний означає грішний та що бідність – ознака лінивства.

Сучасна соціально-економічна теорія трактує бідність як багатоаспектне явище, розрізняючи такі її форми: об’єктивна та суб’єктивна, абсолютна та відносна, тимчасова і застійна. Об’єктивна бідність визначається за прийнятими в країні критеріями доходу та можливістю досягнення матеріальних і духовних благ. Відповідно до бідних верств населення належать ті, хто не з власної волі позбавлений благ, які більшість населення вважає необхідними: належного житла, їжі, одягу, охорони здоров’я, освіта, можливість працювати та повноцінно брати участь у суспільному житті. Суб’єктивна – її визначають самооцінкою. Абсолютна бідність визначається шляхом порівняння загального доходу індивідуума чи сім’ї із загальною вартістю деякого «кошика» та послуг, що складають базові потреби в суспільстві [7].

Розглянувши поняття бідності, можна дійти деяких узагальнень. Поняття бідності трактується по-різному: і як низький рівень доходів та витрат, і як неможливість підтримування бажаних життєвих стандартів, і як визначення самосвідомості в соціумі. Це залежить від автора і концепції, якої він дотримується при розгляданні цього питання. Досвід світової науки потребує адаптації до сучасного стану українського суспільства. У сфері вітчизняних наукових досліджень бідність ще не стала предметом для досконалого та глибокого вивчення та аналізу.


Література

  1. Указ Президента України “Про стратегію подолання бідності” від 15 серпня 2001 р. – № 637 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/U637_01.html

  2. Лібанова Е., Палій О. Ринок праці та соціальний захист: Навч. посіб. із соціальної політики. – К.: Вид-во С. Павличко “Основи”, 2004. – С. 153–154.

  3. Шевчук П.І. Соціальна політика. – К.: Світ, 2003. – С. 60 – 64.

  4. Платон Афинский. Государство. Изб. произведения. – М.: Наука, 1988. – С. 15–26.

  5. Смит А. Исследования о природе и причинах багатства народов. – М.: Соцэкгиз, 1962. – С. 66–75.

  6. Фляшникова А. Бідність і багатство в наукових теоріях і сучасних дослідженнях [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // www.politik.org.ua.

  7. Лібанова Е. Подолання бідності: погляд науковця // Ринок праці та соціальний захист. – 2004. – С. 26–32.


Психологічні аспекти мерчандайзингу
Дарія Товстуха
Економіка – це не тільки теорія управління господарством, суспільними господарськими системами різних розмірів (від домогосподарства до загальнолюдського глобального господарства планети Земля), різних видів (натуральне і грошове) і різних епох, а й взаємовідносини, в процесі і в результаті яких людина може перебувати в різних станах чуттєвої ейфорії, захоплення, радості, духовної насолоди. Відповідно до духовно-матеріальних основ буття, людині властива здатність відчувати такі стани психологічного піднесення, знаходячи джерело його виникнення в різних формах і об’єктах дійсності. Одним із таких джерел є колір, відтінки, насиченість, яскравість якого можуть приносити як душевну насолоду, так і психологічне незадоволення.

Особливо актуальним є підбір кольору в повсякденному житті сучасної людини – в предметах, що її оточують, в дизайні приміщення, одязі. Важливу роль естетика кольорів відіграє в маркетингу.

Мерчандайзинг - це напрямок маркетингу в роздрібній торговельній точці, комплекс заходів, які проводяться в торговельному залі і спрямовані на просування того чи іншого товару, марки або упаковки. Інноваційний напрямок маркетингу - мерчандайзинг - дозволяє підвищити ефективність діяльності роздрібних торговельних підприємств [1].

Сучасний мерчандайзинг базується на результатах психологічних досліджень. Так психологи виявили, що на виникнення імпульсу покупки впливає яскрава і приваблива упаковка. Колір є одним із суттєвих факторів впливу на увагу і поведінку людини на підсвідомому рівні. Тому щоб привабити покупця і підштовхнути його до покупок, торговці можуть використовувати різні кольори і кольорові сполучення.

Вплив кольорів на психологічний стан людини вивчав швейцарський психолог М. Люшер. Так червоний колір є символом сили, експресії, страсті, вогню, він підіймає настрій, збуджує психіку, володіє сильними активізуючими властивостями і може стимулювати імпульсні покупки. На продукцію такого кольору покупці будуть реагувати відразу, але потрібно пам'ятати, що цього відтінку не повинно бути занадто багато – це відштовхуватиме клієнта.

Жовтий колір – символ радості, оптимізму, позитиву. Цей колір покращує травлення, підвищує тонус і викликає довіру. Діти в першу чергу починають відрізняти саме цей колір серед усіх інших. Тому більшість товарів для дітей слід оформляти жовтим.

Помаранчевий - теплий, піднімаючий настрій колір. Його найчастіше використовують дизайнери при створенні моделей дитячого одягу. Він позитивно впливає на психіку дітей. Білий колір називають благородним, його найкраще комбінувати з синім, червоним і чорним. В білий колір можна фарбувати стіни, стелю, або стелажі торгового залу.

Чорний – це колір випромінює енергію, наділяє розсудливістю і шармом. Чудово поєднується з білим, срібним, золотим, зеленим. Асоціюється з діловим стилем. Можна використовувати, наприклад, як упаковку для чорного, гіркого шоколаду.

Блакитний колір – колір води, наділяє спокоєм, товари такого відтінку чередують з більш насиченими кольорами.

Зелений колір – символізує здоров'я, чистоту. Він завжди позитивно впливає на емоції людей. Ніжний, світлий відтінок зеленого можна використати для торгового приміщення, такий магазин завжди буде приємно відвідати [3].

Наприклад, мережа супермаркетів „Корона" обрала в якості своїх фірмових кольорів жовтий та зелений. В супермаркетах цієї мережі стіни тільки жовтого і зеленого кольору. Ці кольори позитивно впливають на емоції людей, викликають довіру, символізують здоров'я, радість, оптимізм та чистоту. Тому в цих супермаркетах панує приємна атмосфера, яка сприяє збільшенню обсягів продажу. Відповідно, зростають і прибутки.

Р. Івенс відмічає: „Інколи ми втомлюємось від звичного сполучення кольорів і раді змінам. Але тут повинна бути збережена міра: постійна нестабільність може виявитись причиною дисгармонії" [2] .

Привернути увагу до груп товарів можна за допомогою контрастів. Наприклад: розміщувати поряд упаковки контрастних відтінків; розміщувати в центрі групи товар, упаковка якого сама виражена в контрасті; розмістити товар контрастному фоні [4, 48].

Психологами встановлено, що кольори звертаються до відчуттів, а не до логіки людини, а саме: викликають психологічну реакцію; підкреслюють якість, настрій, відчуття; створюють тепле або холодне середовище; відображають пори року тощо; мають фізіологічні наслідки, як позитивні або негативні оптичні подразники; торкаються до відчуттів: задоволення, приємний зовнішній вигляд тощо; «волають» до відчуттів: додають об`ємність середовищу і предметам.

Вплив кольору на споживчий вибір можна проілюструвати наступним експериментом. Домогосподаркам дали продегустувати чотири чашки кави, що стоїть поряд з коробками коричневого, блакитного, червоного і жовтого кольору. Кава у всіх чашках була однакова, але дегустатори про це не знали. Результати: 75% випробовуваних відзначили, що кава, що стоїть поряд з коричневою коробкою, на їх думку, дуже сильна. Близько 85% випробовуваних визнали каву, що стоїть поряд з червоною коробкою, найароматнішою і смачною. Майже всі стверджували, що кава, що стоїть поряд з блакитною коробкою, м`яка, а та, що стояла поряд з жовтою коробкою – слабка [3]. Зазвичай рекомендується застосовувати в рекламних цілях не більше двох різних кольорів, які, проте, можна різноманітити за рахунок споріднених ним відтінків. Реклама стає успішнішою при правильному використанні колірної гамми, яка з часом стає фірмовою колірною гаммою.

Маркування має велике значення для споживачів, воно допомагає впізнати товар, забезпечує покупця додатковою інформацією. Для характеристики колірної гамми була взята продукція Head & Shoulders.

Фірмовий колір складається з 3-х кольорів (синій, фіолетовий, рожевий), що означає: синій – концентричний колір, присвячує все тільки собі, організованість, ідеалізм,затягує в себе; фіолетовий – колір ідеалізму, чутливості, підвищена самооцінка; рожевий – дружелюбність, зрілість, доброту, любов, пристрасність.

Товар включає в себе три кольори (фіолетовий, рожевий, синій), з точки зору психології, це означає, що цей товар вже багато переніс злетів та падінь і має багате минуле, він впевнений в собі і його впевненість підкреслює якість. Інформація описана повністю, місткість і склад відповідає дійсності. Форма і зображення, які нанесені на упаковку, не мають нічого зайвого, все достатньо чітко зрозуміло, нібито товар призначений для строгих і впевнених собі людей, які знають чого хочуть.

Статистика рівня продажу цієї продукції: 20–30 років – 37% , 30–40 років – 46%.

Отже, колір відіграє велике значення в естетичному пізнанні людиною світу. Поєднання відтінків, їх насиченість та яскравість здійснюють певний психологічний вплив на людину, має здатність створювати в неї певний настрій або стан душі. Людський індивід прагне оточити себе таким колірним поєднанням, яке найбільш відповідає його естетичному уявленню про світ, життєвої стратегії особистості.

Вважається, що сьогодні дещо втрачений першопочатковий сенс кольорів, що вкладали в них люди. На сприйняття тих чи інших барв або відтінку значним чином впливають мода, традиції. Крім цього, для "схвалення" модного кольору соціумом велике значення мають інтенсивні рекламні кампанії та соціальні технології. Дослідження вчених щодо природи кольору та його психологічного впливу на людину базуються, в основному, на його фізичних характеристиках або на узагальненні суб’єктивних відчуттів реципієнтів, що дає змогу мати різні класифікації кольорової гами, які використовуються в дизайні та при оформленні продукції промислового виробництва та архітектурі.
Література


  1. Клочкова М. Мерчандайзинг / М.С. Клочкова, Е.Ю. Логинова, А.С. Якорева [Електронний ресурс]. – Режим доступа: http://likebook.ru/books/view/13759/?page=1

  2. Психология маркетинга и рекламы [Електронний ресурс] // http://www.pr32.ru

  3. Психологія кольору в рекламі [Електронний ресурс] // http://toplutsk.com/articles-article_426.html

  4. Таборова А.Г. Умный мерчандайзинг. Практическое пособие. – 2008. – 160 с.

Конкурентоспроможність вітчизняної молочної продукції
Микола Хорольський
Після вступу України в СОТ, гостро постало питання конкурентоспроможності вітчизняної продукції. Виникла парадоксальна ситуація: отримавши вільний доступ до світових ринків, Україна різко зменшила експорт товарів, зокрема молочної продукції. Вимоги, які ставляться, наприклад, ЄС до виробів з молока, змушують замислитися вітчизняних виробників над тим, що вони виробляють і чи відповідає це світовим стандартам. Тому, актуалізується проблема впливу чинників, які сприяють і заважають процесу виходу на світові ринки вітчизняної молочної продукції.

Характерною рисою молочної галузі є те, що вона функціонує у великому діапазоні – від натурального виробництва в особистих селянських господарствах до товарного у сучасних спеціалізованих молочних підприємствах. У результаті скорочення поголів’я великої рогатої худоби, перебоїв з виплатою дотацій підприємствам та іншими негараздами, за даними Держкомстату України, основні обсяги виробництва молока зосереджуються в особистих селянських господарствах, з яких майже 90 % утримують лише одну-дві корови. У загальних заготівлях переробних підприємств молоко з особистих селянських господарств становить близько 65%, тоді як із сільськогосподарських підприємств – лише 35% [2]. Через це якість первинної молочної сировини є низькою, а українська молочна продукція є недостатньо конкурентоспроможною.

Про це, зокрема, свідчать результати перевірки, проведеної в Україні продовольчо-ветеринарним бюро Європейської комісії з охорони здоров'я і захисту прав споживачів. Її мета полягала в оцінці контролю ветеринарної та санітарно-епідеміологічної служб над виробництвом і переробкою молочних продуктів для експорту до ЄС. За результатами перевірки було встановлено, що в Україні існує гострий дефіцит якісного молока з достатнім вмістом білка і допустимими мікробіологічними показниками. Максимум 10 % сирого молока відповідає мікробіологічним критеріям ЄС [2]. При цьому методи тестування, що базуються на держстандартах для визначення загального бактеріального обсіменіння та кількості соматичних клітин у сирому молоці, не відповідають методам ISO, а також не можуть бути затверджені як можливі альтернативні аналітичні методи проти європейських стандартів, як це вимагається Регламентом Комісії ЄС.

Результатом перевірки також встановлено, що: по-перше, контроль за виробництвом сирого молока в Україні покладено на ветеринарну та санітарно-епідеміологічну службу, але в законодавстві відсутні чітке розмежування обов’язків та методика координації роботи між обома службами; по-друге, значні повноваження, ресурси, досвідчений та кваліфікований персонал цих служб не завжди ефективно використовуються; по-третє, ветеринарні служби не вживають ніяких заходів у разі виявлення незадовільних бактеріологічних результатів у сирому молоці і не здійснюють ніяких процедур з усунення незадовільних результатів; по-четверте, затвердження переліку підприємств, які можуть експортувати свою продукцію, здійснюється на базі законодавства України, яке не відповідає змісту ст. 4 Регламенту ЄС.

Існують підтвердження порушень гігієнічних умов під час надходження, збирання, охолодження, зберігання та транспортування сирого молока у господарствах та пунктах збору сирого молока; гігієнічні норми на молочних підприємствах та в окремих їх цехах коливаються від задовільного до прийнятного; дослідження води, яка використовується у молочних господарствах та підприємствах, запропонованих для експорту до ЄС не відповідали вимогам Директиви Ради ЄС; сертифікат на експорт видається офіційною особою, яка не має доступу до повної інформації необхідної для сертифікату тощо.

Для визначення конкурентоспроможності вітчизняної продукції були залучені українські вчені незалежних лабораторій. Саме вони провели ретельне дослідження, яке засвідчило, що із закуплених 35 зразків молочних продуктів у 25 виявлена невідповідність якості, яка зазначена в чинному законодавстві та чинних нормативних документах. Сир, масло і сметана мають бути виготовлені лише з молока. Втім, у деяких досліджених зразках його взагалі не було. В сирах знайшли кишкову паличку і похідну бензину; в згущеному молоці – оксид титану, іноді трапляються мутогенні консерватори. Більш як половина молочної продукції, яку перевірили, не відповідає стандартам якості [1].

Таким чином, в Україні, незважаючи на зниження виробництва у молочній галузі, вітчизняні виробники молочної продукції мають значний потенціал нарощування виробництва цієї продукції та оптимізації використання наявних ресурсів. Реалізація нових технологій, модернізація систем управління сільгосппідприємством та якістю продукції, підвищення кваліфікації працівників молочних підприємств відповідно до вимог сучасності можуть поступово підвищити обсяги виробництва, покращити якість молочної сировини (одна з основних перешкод для виходу вітчизняної продукції на світовий ринок). Все це вплине на розширення ринків збуту, зокрема стосовно країн ЄС.
Література


  1. В Україні більш як половина молочної продукції, яку перевірили, не відповідає стандартам якості [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://1tv.com.ua/uk/news/2011/03/15/4163/

  2. Наслідки впровадження європейських стандартів для молочної галузі України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.lawgroup.com.ua/ua/paper4/

Соціологія та журналістика
Дар`я Черкашина
Останнім часом розвиток суспільства вимагає більш ефективного і результативного використання наукового підходу при аналізі явищ. У даній ситуації значно зросла роль таких галузей знань і видів практичної діяльності як соціологія та журналістика. Хоча кожна с цих наук виокремлює свою галузь, так чи інакше дослідження, що здійснюються ними, взаємопов'язані і дуже часто перетинаються. На сьогоднішній день питання щодо схожості та розбіжності між такими науками, як журналістика та соціологія, залишаються предметом дискусій. За сутністю своєю журналісти покликані робити лише журналістику, а соціологи повинні приділяти увагу тільки соціології. Однак є ті основні критерії, які об`єднують ці науки, і, як виявляється, журналістська діяльність тісно пов`язана із соціологією.

Основними проблемами у співпраці соціології та журналістики залишаються: використання матеріалів КСД (конкретних соціологічних досліджень) у журналістиці; вплив соціологічних методів збору інформації на журналістську діяльність; врахування результатів КСД соціологів та журналістських розслідувань [1, с. 163]. Якщо журналіст, працюючи над своєю статтею, хоче отримати успішний результат, то йому доведеться розвивати соціологічний тип мислення, він мусить користуватися соціологічними відомостями про ставлення аудиторії до тих чи інших проблем. Так, наприклад, журналіст використовує певні результати КСД, аби підтвердити свою думку. Виникає ситуація, коли зафіксований факт КСД стає поштовхом для написання журналістського матеріалу. Результати соціологічних досліджень є досить поширеними у ЗМІ і їх розміщають у звітах, коментарях, або просто подають короткими повідомленнями. Саме аналітичні статті часто виникають на основі соціологічного матеріалу. Вони порушують актуальну тему і на підставі дослідження займають передове місце в ЗМІ. Це один з основних аспектів, що поєднує ці дві науки: соціологія вивчає всі сторони соціального співжиття людей в спільнотах і союзах, журналістика також може вивчати все це не так широко та поглиблено, але її аналіз, висвітлення подій може сприяти певній реакції соціуму. Адже кожна сторона працює з суспільством, має свій вплив, оприлюднюючи результати своєї праці. Тільки слід зазначити, що соціологія у більшості випадків є передовою, яку не так активно використовують українські ЗМІ.

Для отримання тих чи інших даних ці дві науки користуються подібними методами діяльності: аналізу документації, опитувань, спостережень, експериментів, спираються на об`єктивну інформацію, яка приносить їм певний результат. «Тільки у соціології, – зауважує професор Валерій Іванов, – інформація виявляється за допомогою знакової системи у вигляді різноманітних текстів. Саме за допомогою знаків відбувається об'єктивна фіксація змісту інформації. Це дає змогу, по-перше, відокремити інформацію від її джерела, по-друге, передати її для сприйняття іншими членами суспільства" [2, с. 71], а у журналістиці "інформація – це всі значеннєві елементи газети, радіопрограми, телепередачі (текстові, зображальні, графічні, звукові тощо), котрі, будучи передані в аудиторію, здійснюють на неї вплив, формують її орієнтації, погляди, ідеали тощо" [3, с.45]. В обох випадках результат праці у вигляді інформації передається до суспільства, яке буде її вже сприймати і аналізувати, чи робити свої певні висновки.

Активно використовується соціальна інформація КСД під час передвиборчих кампаній. Вона набуває неабиякої популярності серед аудиторії. Саме тоді ця інформація відіграє велику роль у журналістиці, бо саме вона дає змогу журналістам опрацювати і аналізувати даний матеріал, плідно працювати ЗМІ, бо через отриману інформацію з`являється більша можливість відкрито критикувати, чи агітувати, соціально спрямовувати людей на конкретний вибір.

Але іноді трапляється зловживання КСД, коли вони використовуються для підняття авторитету певних лідерів, рухів, партій та їх блоків в окремому регіоні, країни в цілому. При подібних технологіях результат ніби усереднюється, здійснюється психологічна обробка громадської думки. «При операції усереднення живу людину ніби обстругують: індивідуум помер при операції усереднення, а для роботи, вивчення живих людей не можна використовувати трупи» [1, с. 167]. Завдання полягає у тому, щоб у подальшій практичній діяльності спеціалістів цих зловживань, усереднень і обробок було якомога менше, що значно підніме їх авторитетність і вплив в масах.

Таким чином перше слово у співпраці соціології та журналістики має бути за соціологами, їх КСД. Лише при спільній роботі журналістів та соціологів, взаємній коректності можливе продукування такого товару, який не спотворює масову свідомість, а оздоровлює її, що і сприятиме ствердженню свободи і суспільного прогресу.


Література

  1. Лубкович І.М. Соціологія і журналістика. – Л., 2008. – С. 163–167.

  2. Іванов В.Ф. Поняття "інформація" у різних науках // Наукові записки Інституту журналістики. – Т. 1. – К., 2000. – С. 71.

  3. Прохоров Е.П. Журналистика как сфера информационной деятельности // Методи исследования журналистики: Сб. ст. / Отв. ред. Я.Р. Симкин. – Ростов на Д.: Изд-во Ростов. ун-та, 1979.

Альтернативні джерела енергії як засіб подолання енергетичної кризи
Андрій Василенко
Україна переживає кризу енергетичної галузі, що спричинила стримування прогресивного розвитку національного господарства. Енергетична криза є станом глибоко порушеної енергетичної безпеки країни і без подальшого вирішення цієї проблеми Україні загрожуватимуть катастрофічні темпи соціально-економічного падіння.

Засобом подолання енергетичної кризи може стати комплексне використання альтернативних джерел енергії. Про це багато говорять, але реальне ставлення держави до цієї проблеми наочно продемонструвала «Енергетична стратегія України на період 2006–2030 років», де перспективі альтернативної енергетики виділено лише 2 сторінки. Отже, незважаючи на широкий розголос цього питання проблемі розвитку альтернативної енергетики в Україні приділено мало уваги.

На нашу думку, на даний час є недостатньо розробленою система показників альтернативно-енергетичного потенціалу (АЕП). Тому ми розробили індекси валового та загального альтернативного потенціалу, а також індекс його диференційованості.

Іваеп (індекс валового АЕП) = X1/Xс; X1 = х1 + х2 + ... + хп; Xс = (X1 + X2 + ... +Xk)/k;

де X1 – ВАЕП конкретного регіону (МВт·год/рік), Xс – середній ВАЕП регіонів; х1, х2...хп – АЕП кожного АДЕ (МВт·год/рік), n - кількість регіонів (областей), k – кількість видів АДЕ (альтернативних джерел енергії).

Ідаеп (індекс диференційованості АЕП) = Y1/Yс; Y1 = y1 + y2 + ... + yn; Yс = (Y1 + Y2 + ... +Yk)/k;

де Y1 – ДАЕП конкретного регіону (бали), Yс - середня ДАЕП регіонів, y1, y2...yп – оцінка АЕП кожного АДЕ (бали), n - кількість регіонів (областей), k – кількість видів АДЕ.

Ізаеп (індекс загального АЕП) = (Іваеп + Ікаеп)/2,

де ВАЕП – це сумарна теоретична потужність АЕП виражена у МВт·год/рік. ДАЕП – це сумарний показних оцінок рівнів спеціалізації кожного АДЕ в конкретному регіоні, виражається в балах. ЗАЕП –інтегральний показник оцінки АЕП, є середнім арифметичним індексів ВАЕП та ДАЕП.

На основі Ізаеп та характеру альтернативно-енергетичної (АЕ) спеціалізації регіонів вперше було проведено районування території України за АЕП, виділено 4 АЕ райони – Середньоукраїнський, Східноукраїнський, Причорноморський та Карпатський.

Вважаємо, що принцип комплексності розвитку альтернативної енергетики полягає, по-перше, у комплексному подоланні всієї системи енергетичної кризи; по-друге, комплексність використання АЕП кожного альтернативного джерела енергії (АДЕ) та залученню АЕП всіх їх видів; по-третє, визначення фундаментальної ролі альтернативної енергетики у формуванні базових суспільно-територіальних комплексів (БСТК), які і будуть інструментом виходу України з енергетичної кризи та переходу до сталого (збалансованого) розвитку, стануть базовими елементами територіальної структури господарства України; по-четверте, комплексне залучення всіх елементів суспільства України до розвитку АЕ.

Тому засобом виходу України з енергетичної кризи повинна стати комплексність розвитку альтернативної енергетики у всіх можливих аспектах. Всі вони взаємопов’язані і не можуть аналізуватися та реалізовуватися окремо. Це має бути ціла система, ядром якої і стане альтернативна енергетика. І найголовнішим її інструментом стане формування базових суспільно-територіальних комплексів (БСТК) із центральним місцем енергетики (у перспективі – альтернативної) у ньому.

Питання про перспективні для України альтернативні джерела енергії обговорюється багатьма науковцями, вони зазначені у законодавстві, і традиційно такими називають вітрову, сонячну, геотермальну та біоенергетику. Але на сьогодні недостатньо уваги приділено іншим альтернативним джерелам енергії, таких як морська (енергія хвиль, течій, градієнтна), воднева та сірководнева, новітня ядерна на основі біопалива ІІ і ІІІ поколінь, температури довкілля, парогазових.

Загалом, в Україні можуть ефективно розвиватися майже всі види альтернативних джерел енергії і по всій її території, а її ефективність буде залежати лише від того, наскільки комплексно і раціонально будуть використовуватися альтернативні енергоресурси. Бо саме у комплексності розвитку альтернативної енергетики і криється шлях виходу України з енергетичної залежності та виходу з енергетичної кризи. Голова Всесвітньої ради з відновної енергетики Герман Шеер відзначив, що Україна має надвисокий потенціал альтернативної енергетики, навіть більший, ніж в його рідній Німеччині. Тому ми маємо докласти максимум зусиль, щоб сповна використати багатство нашої країни, яке допоможе вийти Україні з енергетичної кризи, котра складає загрозу для суверенітету.

Таким чином, вихід України з енергетичної кризи є довготривалим та складним процесом, що охопить всі ланки економічної системи України. І головним шляхом виходу з кризи має стати саме альтернативна енергетика, інструментом – створення мережі базових суспільно-територіальних комплексів, де альтернативна енергетика і сформується як ядро суспільного комплексу країни. А на найближчу перспективу першочерговими локальними завданнями має стати популяризація малої побутової альтернативної енергетики (вітрова, сонячна, довкілля), модернізація теплоенергетичного циклу (перехід на парогазові установки), збільшення числа видів АДЕ, створення інноваційних потужностей АЕ, поєднання АЕ з впровадженням енергоощадних технологій.

Філософія системи освіти і сучасність
Ірина Холодінова
Глобальні зміни системи освіти й окремі крупні реформи школи беруть свій початок у філософії. Хоч вона сьогодні вже й не претендує на вичерпне пояснення всіх таємниць світу і кожного з його елементів, та за нею зберігаються функції інтеграції різних і навіть різновимірних уявлень про світ, створення цілісного світогляду. Для розв’язання цих задач філософія освіти продукує нові поняття, гіпотези, теорії та парадигми.

Філософія освіти має свій початок у давньогрецьких філософських школах, де вона стає вченням про методи, засоби, прийоми навчання мудрості. Найбільш яскравими прикладами давньогрецької філософії освіти є теорії Сократа, Платона, Аристотеля, велике значення також має досвід піфагорійської школи.

Саме тут був зроблений важливий крок до розуміння освіти як демократичного, принципово відкритого для кожної людини шляху до знань. Адже в архаїчних культурах Єгипту, Далекого Сходу, Вавилону та Індії знання вважались недоступними для непосвячених, передавались у містично-сакральній формі лише у вузькому колі жерців, халдеїв, ченців та ін. Такий підхід до знання не залежав від його рівня та якості, які могли бути достатньо високими: відомо, що т.з. теорема Піфагора була відома єгипетським жерцям за тисячі років до Піфагора, але нікому не спадало на думку, що є потреба її доводити; учень чанського мудреця в Китаї не міг уявити собі, що слова вчителя треба обґрунтовувати – їх треба було зрозуміти, запам'ятати та розтлумачити.

Таким чином, поняття «освіти», як форми вільного засвоєння знань, вмінь, навичок, цілого світу культури у всій його різноманітності, яка має своєю метою створення і розвиток особистості, з’являється тоді, коли усвідомлюється та засвоюється принцип: «Спирайся на своє Я – і тобі відкриється світ знань». Перехід до такого розуміння освіти ми бачимо у піфагорійців та софістів, які відразу розкрили дві сторони цього принципу. З одного боку, софісти стверджували, що людина може чогось навчитися тільки сама, а вчитель лише «провокує» та допомагає вчитись. Пізніше схожу точку зору демонструє Сократ з його методами «іронії» та «майєвтики», коли говорить, що його шедевр схожий на мистецтво його матері Фенарети, яка допомагала жінкам при пологах. Сократ гармонійно з’єднав ці дві сторони єдиного процесу. Його позиція – це позиція вічного учня («Я знаю, що нічого не знаю»). Освіта, постійне надбання знань стає нескінченим процесом, що співпадає із самим життям. Єдине добро для Сократа – це знання, а єдине зло – невігластво.

Більш детальну концепцію ми зустрічаємо у Ж.-Ж. Руссо, який вважає, що «у вас буде все, якщо ви виховаєте громадян, без цього у вас всі, починаючи з правителів держави, будуть лише жалюгідними рабами». Засобом вирішення проблеми «виховання громадян» Руссо вважає цілеспрямований глобальний педагогічний вплив, що починається з дитинства. Такий підхід має назву едукаціонизм (від лат. educatio – виховання).

Гельвецій детально розглядає центральне поняття філософії освіти. Саме поняття «освіта» у Гельвеція є синонімом «виховання». Він надає цьому поняттю «істинне, більш широке значення – як все те, що слугує для навчання. Вихователем кожного є і форма правління, всі люди, з якими він зближується і … випадок, тобто нескінченна множина явищ, причину яких ми не можемо вказати, тому що не знаємо її». У версії Гельвеція філософія освіти остаточно розривається з натуралізмом, асоціальністю, відкидає апеляції до «вродженої різниці між людьми».

Важливий аспект цієї соціально-орієнтованої ідеї освіченості розкривається в практичній філософії І. Канта, який дає нове трактування поняття «культури». Культура, за Кантом, виходить за межі опозиції «культура – натура», не всяке знання та вміння є добро. Адже, знання технічного, наприклад, характеру може бути використано в нищівних антигуманних цілях. Кант вказує на право, як на регулятор. Саму ідею права Кант виводить з ідеї моралі, тобто правові норми, як моральні, носять апріорний (до – досвідний) характер. Освіта має своєю метою розкрити цей безумовний характер моральних та правових імперативів, а держава, зі свого боку, повинна гарантувати громадянину його основні права. На основі цих принципів (які викладені в основних документах про освіту) можливе створення концепції освіти, що була б втіленням сучасних досягнень філософії освіти [1].

Щодо сучасного стану, то цей етап слід розкрити спираючись на знання про Болонську систему. Болонський процес – це структурне реформування національних систем вищої освіти країн Європи, зміни освітніх програм і необхідних інституційних перетворень у вищих навчальних закладах країн, які включилися до Болонської системи. Основною метою цього процесу є підвищення конкурентоспроможності європейської вищої освіти і науки у світовому вимірі, зростання її ролі в суспільних перетвореннях.

З огляду на долучення України до Болонського процесу слід аналізувати основні переваги й недоліки реалізації його положень у системі національних вищих навчальних закладів. Так, до переваг зараховують: мобільність, тобто можливість для студентів країн-членів освітянського простору продовжувати навчання в інших країнах, можливість завдяки стандартизації дипломів працевлаштовуватись в інших країнах; вільний вибір предметів студентами; збільшення ролі студентського самоврядування; переорієнтацію на роботу студента протягом всього семестру, а не зосередження уваги тільки на іспитовій сесії.

Недоліками визнають те, що практично неможливо реалізувати принцип мобільності, відсутня фактична можливість вільного вибору студентами предметів, студентам важко перевірити кількість отриманих балів протягом семестру, існують проблеми з отриманням необхідної навчальної літератури та матеріалів для самопідготовки, зменшується доступність освіти, спостерігається погіршення її якості, значно збільшується навантаження викладачів і студентів.

Чимало дослідників відзначають потребу доопрацювання, вдосконалення кредитно-модульної системи як однієї з ключових позицій Болонського процесу з урахуванням потреб та інтересів студентів. Адже успіх упровадження в навчальний процес будь-якої інновації залежить не лише від створення відповідного навчально-методичного забезпечення навчання студентів, а й від того, як студенти відреагують на нововведення [2]. Так, за дослідженнями, проведеними в Інституті природничо-географічної освіти та екології Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова до позитивних сторін нової системи студенти зараховують: можливість легше отримати залік чи екзамен («автоматом»); контроль за систематичністю отримання знань протягом семестру; можливість покращити оцінку при складанні екзамену чи заліку; створення умов для індивідуального підходу до кожного студента; сприяння організованості під час роботи з предметами. Проте опитування виявило й такі недоліки: 1) модульно-рейтингова система призводить до нервового та розумового виснаження через безперервну напругу протягом семестру; 2) постійне змагання призводить до погіршення стосунків між членами колективу; 3) недостатня кількість часу для самостійної роботи над предметом; 4) дуже високі вимоги до отримання балів з деяких дисциплін; 5) незадоволеність підходом до оцінювання навчальних досягнень та чимало інших [3, c. 221].

Цілком логічним є висновок про необхідність серйозної підготовки і студентів, і викладачів вищих навчальних закладів України, щоб у складний період освітніх інтеграційних процесів максимально зберегти позитивні здобутки колишньої національної системи освіти й ефективно використати досвід європейських країн для підготовки мобільного, творчого спеціаліста високої кваліфікації.


Література

  1. http://www.pravo.vuzlib.net/book_z809_page_5.html

  2. Попова К.О. Кредитно-модульна організація навчального процесу у вищих навчальних закладах як одна з ключових позицій Болонського процесу [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті: http://www.bdpu.org/scientific_published/Students_publications/01. Болонський процес.

  3. Болонський процес: тенденції, проблеми, перспективи / Укл. В.П. Бех, Ю.Л. Маліновський; за ред. академіка В.П. Андрущенка. – К.: НПУ імені М.П. Драгоманова, 2004. – 221 с.

Наші автори

АНДРУСЕНКО Юлія Володимирівна – аспірантка кафедри політекономії

Баляшкін Денис Ігорович – студент V курсу

Баранник Тетяна Анатоліївна – кандидат фізико-математичних наук, старший викладач кафедри математичного аналізу та інформатики

БАРБОЛІНА Тетяна Миколаївна – кандидат фізико-математичних наук, доцент кафедри математичного аналізу та інформатики

Басова Юлія Олександрівна – старший викладач кафедри товарознавства непродовольчих товарів Полтавського університету економіки і торгівлі

БЕЗВЕРХНІЙ Олег Віленович – старший викладач кафедри математичного аналізу та інформатики

Бондус Світлана Миколаївна – студентка IV курсу Полтавського національного технічного університету імені Юрія Кондратюка

Бровко Тетяна Василівна – старший викладач кафедри політекономії

Бурачов Олександр Михайлович – студент IV курсу

Варич Володимир Вікторович – магістрант

ВАСИЛЕНКО Андрій Миколайович – студент ІІ курсу історичного факультету

ВАСИЛЕНКО Юлія Анатоліївна – магістрантка

ВАСЮТА Артем Владиславович – студент V курсу

Вербова Олена Олексіївна – студентка IV курсу

ВЕРЧУК Віктор Васильович – студент V курсу

ВИХОДЕЦЬ Тетяна Юріївна – студентка V курсу

Волкова Таїсія Олександрівна – студентка IV курсу

Гавриленко Катерина Олексіївна – студентка V курсу

Гаврилко Таїсія Миколаївна – студентка IV курсу
ГАЛЬЧЕНКО Дмитро Олександрович – аспірант Черкаського національного університету ім. Богдана Хмельницького

ГАРЬКАВИЙ Євгеній Леонідович – студент V курсу

Гетало Андрій Миколайович – старший викладач кафедри загальної фізики

ГОДЗЬ Олена Олександрівна – асистент кафедри політекономії

ГОЛОВНЯ Маргарита Олександрівна – магістрантка

ГОРБАЧОВА Юлія Сергіївна – студентка V курсу

ГРИНЬОВА Катерина Ігорівна – студентка ІІІ курсу природничого факультету

ГРИЦЕНКО Марина Іванівна – студентка ІV курсу

Губачов Олександр Павлович – кандидат фізико-математичних наук, доцент кафедри математичного аналізу та інформатики

ДАВИДЕНКО Вікторія Володимирівна – студентка V курсу

ДЗЮБА Леся Григорівнастудентка V курсу

Дима Ярослав Юрійович – асистент кафедри загальної фізики

Дідора Тарас Дмитрович – кандидат фізико-математичних наук, доцент кафедри загальної фізики Тернопільського педагогічного університету

дмитрієнко Оксана Олексіївна – аспірантка Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова

ДОЛЯ Олександр Олексійович – студент V курсу

Донець Віталій Володимирович – студент IV курсу

ДОНЦОВА Марія Юріївна – студентка V курсу

Доценко Володимир Іванович доктор фізико-математичних наук, професор кафедри медичної біології, медичної та біологічної фізики, медичної інформатики ВДНЗУ ,,УМСА”

ЄНА Тетяна Олексіївна – студентка ІV курсу

ЖЕЗДРІС Анелє Вітаутасівна – студентка V курсу

ЗАЙЦЕВА Олена Ігорівна – студентка V курсу

Значенко Олена Павлівна – кандидат педагогічних наук, доцент кафедри математичного аналізу та інформатики

ЗОСЕНКО Ріта Вікторівна – студентка V курсу

Іванко Володимир Вікторович – кандидат фізико-математичних наук, доцент кафедри загальної фізики

ІЛЮХА Віталій Анатолійович – студент ІV курсу

ІЛЬЧЕНКО Олена Олександрівна – вчитель-методист інформатики ліцею № 1 м. Полтава

Касяненко Микола Миколайович – вчитель фізики гімназії № 21 м. Полтава

КЛИМЕНКО Світлана Миколаївна – студентка ІІІ курсу психолого-педагогічного факультету

Клубенко Валентина Василівна – студентка ІV курсу

Кобелецька Вікторія Пантелемонівна – студентка ІІІ курсу

Коваленко Олена Володимирівна – аспірантка кафедри математики

Коваленко Сергій Сергійович – аспірант Інституту математики НАНУ

Кожушко Григорій Мефодійович – доктор технічних наук, професор, завідувач кафедрою товарознавства непродовольчих товарів Полтавського університету економіки і торгівлі

КОЗУРМАН Сергій Миколайович – студент V курсу

КОЛІСНИК Яна Андріївна – студентка V курсу

Кононович Тетяна Олександрівна – кандидат фізико-математичних наук, доцент кафедри математичного аналізу та інформатики

КОСАРЕНКО Яна Олександрівна – студентка V курсу

КОСІК Юлія Олександрівна – студентка ІV курсу

Красницький Микола Петровичстарший викладач кафедри математики

КРЮКОВА Марина Сергіївна – магістрантка

Кузьменко Григорій Михайлович – старший викладач кафедри загальної фізики

КУЗЬМЕНКО Ірина Василівна – студентка ІV курсу

КУЗЬМЕНКО Оксана Іванівна – студентка V курсу

КУРМАЗ Катерина Григорівна – студентка V курсу факультету технологій та дизайну

КУСАЙКО Людмила Миколаївна – студентка V курсу

Лагно Віктор Іванович – проректор з наукової роботи, завідувач кафедри математичного аналізу та інформатики, доктор фізико-математичних наук, професор

Лапека Ігор В’ячеславович – магістрант

Лашко Ольга Василівна студентка ІV курсу

Левошко Олексій Олексійович – магістрант

ЛЕОНОВА Марія Володимирівна – старший лаборант кафедри математичного аналізу та інформатики

ЛИСЕНКО Людмила Григорівна – студентка ІV курсу

ЛИТВИНЕНКО Ірина Анатоліївна – студентка ІV курсу

Лозицька Світлана Юріївна – асистент кафедри математичного аналізу та інформатики

Лоїк Марина Валентинівна – начальник випробувальної станції електричних ламп ТОВ „Завод Газорозрядних ламп”

Луговий Олексій Сергійович – студент V курсу

ЛУТФУЛЛІН Валерій Саматович – кандидат педагогічних наук, доцент кафедри педагогіки

ЛУТФУЛЛІН Максим Валерійович – кандидат фізико-математичних наук, старший викладач кафедри математики

ЛУТФУЛЛІНА Тетяна Віталіївна – учитель ЗОШ № 10 м. Полтава

Макаренко Володимир Іванович викладач кафедри медичної біології, медичної та біологічної фізики, медичної інформатики ВДНЗУ ,,УМСА”

Макаренко Катерина Степанівна – кандидат педагогічних наук, доцент кафедри загальної фізики

Максаков Станіслав Віталійович – магістрант

Мамон Олександр Васильович – аспірант Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди

МАНУЙЛЕНКО Анна Миколаївна – студентка V курсу

МАРЕХА Тетяна Олександрівна – старший лаборант кафедри математичного аналізу та інформатики

Марченко Валентин Олександрович – заступник декана фізико-математичного факультету, кандидат фізико-математичних наук, доцент кафедри математики

МАРЧЕНКО Олена Валеріївна – магістрантка

Матвієнко Юрій Сергійович – старший викладач кафедри математичного аналізу та інформатики

Каталог: zbirnuk
zbirnuk -> Міністерство освіти І науки україни міжнародний економіко-гуманітарний університет імені академіка степана дем’янчука психолого-педагогічні основи гуманізації навчально-виховного процесу в школі та внз
zbirnuk -> Наукові праці викладачів, аспірантів, магістрантів і студентів фізико-математичного факультету
zbirnuk -> Звітна наукова конференція викладачів, аспірантів, магістрантів і студентів фізико-математичного факультету
zbirnuk -> Наукові праці викладачів, аспірантів, магістрантів і студентів фізико-математичного факультету
zbirnuk -> Наукові праці викладачів, аспірантів, магістрантів і студентів фізико-математичного факультету
zbirnuk -> Наукові праці викладачів, аспірантів, магістрантів і студентів фізико-математичного факультету
zbirnuk -> Міністерство освіти І науки україни міжнародний економіко-гуманітарний університет імені академіка степана дем’янчука психолого-педагогічні основи гуманізації навчально-виховного процесу в школі та внз
zbirnuk -> Наукові записки Матеріали звітної наукової конференції викладачів, аспірантів, магістрантів і студентів фізико-математичного факультету

Скачати 46.85 Mb.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   420   421   422   423   424   425   426   427   428




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка