Науковий журнал європейські історичні студії


Список використаних джерел та літератури



Скачати 307.96 Kb.
Сторінка3/6
Дата конвертації23.03.2019
Розмір307.96 Kb.
#85079
1   2   3   4   5   6

Список використаних джерел та літератури

1.​ Scharpf F. W. Governing in Europe: Effective and Democratic? / F.W. Scharpf. – Oxford: Oxford University Press. – 1999.

2.​ Волес В., Волес Г. Творення політики в Європейському Союзі / В. Волес, Г. Волес. / Пер. з англ. – К.: Вид–во С. Павличко "Основи". – 2004.

FACTORS EUROPEAN IDENTITY IN THE LIGHT OF THE SITUATION IN UKRAINE

The article describes the mechanism of collective management of EU, the use of the uniting factor of the European identity and supranational integration.

Keywords: European Union, collective management, integration, Framework programme of the EU.

ФАКТОРЫ ЕВРОПЕЙСКОЙ ИДЕНТИЧНОСТИ В СВЕТЕ СИТУАЦИИ В УКРАИНЕ

В статье рассмотрен механизм коллективного управления ЕС, использование объединяющего фактора европейской идентичности и наднациональный характер интеграции.

Ключевые слова: Евросоюз, коллективное управление, интеграция, Рамочная программа ЕС.
 


Актуальні проблеми європейської історії

та міжнародних відносин
УДК 94 (4) (44) (470-571) "ХVІІІ/ХІХ"

Жанна Іщенко

Кандидат історичних наук, старший викладач

Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова
СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНА ДОКТРИНА Ж. де МЕСТРА У ВТІЛЕННІ ІМПЕРСЬКОГО КУРСУ РОСІЇ (кін. XVIII – поч. ХІХ ст.)

В статті розглядається суспільно-політична доктрина Ж. де Местра. Проаналізовано вплив французького еміграційного чинника на розвиток російської імперської ідеології наприкінці XVIII – початоку ХІХ ст. Наголошується на важливості освітянської концепції Ж. де Местра для вирішення кадрової проблеми російського уряду.

Ключові слова: суспільно-політична доктрина, Ж. де Местр, Росія.

Динамічність сучасних політичних процесів зумовлює актуальність ретроспективного вивчення ключових моментів історичного розвитку окремих країн, особливості їх дипломатії та становлення ідеологічного підгрунтя внутрішньої та зовнішньої політики. Особливе значення аналіз цих подій має для історичного прогнозування можливого перебігу теперішніх подій. Остання чверть XVIII – початок ХІХ ст. стали періодом формування та втілення амбітних проектів урядів європейських держав. Поштовхом для більшості з них стала Велика Французька революція та франко-російське протистояння в регіоні Центральної та Південно-Східної Європи.

У зв'язку з цим, особливий інтерс для нас становить унікальність державного устрою Росії, який в свою чергу став відзеркаленням її дипломатичного курсу. Культурний діалог тогочасної Російської та Французької імперій став предметом дослідження М Штранге [11] та Ю. Лотмана [4]. К. Міллер [5] проаналізував впли французького емігрантського середовища на російське суспільство за часів царювання Катерини ІІ. Діяльність переконаного французького монархіста Ж. Де Местра під час його перебування в Росії проаналізовано М. Степановим та Ф. Вермалем [10]. М. Дегтярьова зосередила увагу на зіткненні інтересів у російському політикумі, який стояв перед ділемою вибору М. Карамзіна або Ж.де Местра на роль державного ідеолога [1]. Ми спробуємо прослідкувати роль французького еміграційного чинника у формуванні та подальшому розвитку особливостей імперської ідеології Російської імперії наприкінці XVIII – початку ХІХ ст.

Наприкінці XVIII – початку ХІХ ст. значний вплив на розвиток російської культури, насамперед культури еліти, мала Франція. Російсько-французький білінгвізм став характерною рисою імперського дворянства, підґрунтям для засвоєння західноєвропейського світогляду. Характерним є спостереження Ю. Лотмана про те, що галоманія вищих верств суспільства Росії стала причиною нездатності селян відрізнити за мовою та одягом російських гусарів від французьких: «[…] коли гусари Давидова вперше з’явилися в російських селах, в тилу у ворога, російські мужики їх ледве не перестріляли, тому що мундири – і французькі і російські […] були для селян однаково чужими і вони сприйняли їх за французів». Лише потреба залучити на свій бік селянство змусила Д. Давидова «[…] не лише говорити мовою голоти, але й наслідувати її в звичаях і одязі […]» [4, с. 319].

Протистояння Росії та Франції в Центральній та Південно-Східній Європі кінця XVIII – початку ХІХ ст. було зумовлене особливостями тогочасної геополітичної ситуації. Після Французької революції на теренах Російської імперії знайшли притулок представники відомих аристократичних сімей, дворяни, католицькі священики. Британський посол у Санкт-Петербурзі Ч. Вітворт зазначав, що «[…] Імператорська Величність ревно стежить за тим, щоб її сприймали в якості покровительки тих друзів монархії, котрі були змушені залишити батьківщину […]» [5, с. 277]. Драматичні зміни на європейському континенті поставили на порядок денний Санкт-Петербурзького кабінету питання ідеологічного обґрунтування монархічного устрою та запобігання поширенню демократичного впливу на теренах імперії. Першими на взаємозв’язок між поширенням ідей Просвітництва та Французькою революцією вказували єзуїти. Після революційних подій у Франції Катерина ІІ планувала використати французьких емігрантів для створення військових угруповань на чолі з братами короля для контрреволюційного походу на Париж [11, с. 86].

У процесі імунізації російського суспільства і, насамперед, еліти, від небезпечного для самодержавства впливу революційних ідей важлива роль також належала французам-емігрантам, які залишили свою Батьківщину після революційних подій. Необхідно зазначити, що політичні погляди та настрої цієї хвилі емігрантів суттєво відрізнялися від їхніх попередників. Популярні раніше ідеї доби Просвітництва лишилися в минулому, їм на зміну прийшла впевненість у необхідності збереження монархічного устрою держав. Відповідність їхніх контрреволюційних настроїв тогочасному російському урядовому курсу, співзвучність з ідеями консерваторів, світоглядна спільність з російською елітою, її франко-російська двомовність стали підґрунтям поширення французького впливу у дворянському середовищі. З одного боку, тут ми маємо справу з добровільним приєднанням французької аристократії до антинаполеонівського табору, з іншого – зі спробами використання урядовими колами Росії її інтелектуального потенціалу для популяризації консервативно-націоналістичної ідеології.

Актуальними в цьому контексті є ідеї французького філософа і письменника графа Ж. де Местра. Посол Королівства Сардинія, він перебував у Росії в 1802-1814 рр. і саме тут створив більшість своїх творів. Посол Ж. де Местр розвинув активну антинаполеонівську діяльність. Після прибуття до Санкт-Петербургу у 1803 р. він намагався сприяти створенню антифранцузької коаліції, наголошуючи при цьому на важливості використання ідеологічного чинника. Дипломат вважав, що поразка Наполеона І стала б можливою після зміни ставлення до нього французького народу «[…] Проводячи військові дії проти Франції і діючи одночасно на її теренах, можливо привести країну до того, що вона повалить узурпатора своїми власними руками […]» [14, с. 67]. Необхідно зазначити, що формування та подальше використання суспільної думки щодо очільників іноземної держави лишається вагомим важелем у міждержавних відносинах.

Цікаво, що сардинський посол, незважаючи на власне негативне ставлення до Наполеона І, зміг оцінити історичну необхідність для Росії укладання Тільзітського мирного договору. В листі до графа д’Аваре читаємо: «[…] Імператор, підписуючи мир, підкорився лише розсудливості, необхідності, любові до своїх народів. Якщо є люди, котрі його картають, то вони не знають, що говорять […]» [12, c. 87]. На нашу думку, відсутність таємниці листування в Російський імперії, у даному випадку, мала сприяти зацікавленню Олександра І у використанні цього дипломата для обґрунтування доцільності обраного політичного курсу. Ж. де Местра радо приймали в аристократичних салонах Санкт-Петербурга [10, с. 608], а його ідеї щодо необхідності збереження самодержавного устрою в Російській імперії підтверджували доцільність тогочасного урядового курсу. Трактуючи історичний процес як втілення божественного плану (провіденціалізм), Ж. де Местр заперечував політичні теорії філософів доби Просвітництва і переконував, що Французька революція призведе до зміцнення монархічної традиції та релігійних догматів у суспільстві [6, с. 15]. Ідеї філософа щодо богообраності державної влади цілком відповідали намаганням російського уряду обґрунтувати та підтримувати вірнопідданські почуття до правлячої династії. Ж. де Местр, заперечуючи необхідність громадянських свобод і демократичних перетворень, вважав домінування Церкви та поширення релігійних норм і принципів у суспільстві необхідною умовою розбудови державності [8, с. 188]. Обстоюючи доцільність збереження станового суспільства, він зазначає «[…] Прелатам, дворянам, державним сановникам належить право бути хранителями […] консервативних істин, вчити народ тому, що є зло, що – істина і що брехня у порядку моральному і релігійному […]» [8, с.447]. Пояснення Ж. де Местром наслідків Французької революції для Європи існуванням антимонархічної змови ілюмінатів було близьким до урядового бачення тогочасної Росії [3, с. 201-204].



Привабливими для обґрунтування принципів самодержавства було визнання політичного суверенітету лише за монархом «Права народу […] обумовлені пожалуваннями суверена, але у корінних прав суверенів і аристократії немає ні дати, ні творців» [6, с. 82]. Для Ж. де Местра Російська імперія з притаманним їй кріпацтвом мала особливе значення в контексті збереження в Європі монархічної та релігійної традиції. Намагаючись запобігти поширенню революційних ідей, він закликав російських патріотів «[…] у всьому, навіть у дрібницях протистійте духу новацій та змін […]» [8, с. 608]. Оцінюючи загрозу сприйняття демократичних принципів дворянством і поширення освіти, філософ попереджав: «[…] Якщо з’явиться який-небудь університетський Пугачов і стане на чолі партії, якщо весь народ буде збурений і замість азійських експедицій почне революцію на європейський кшталт, тоді я не знаходжу слів, щоб висловити з цього приводу моє занепокоєння […]» [8, с. 173]. Зважаючи на те, що Росія була закрита «[…] для впливу великої європейської цивілізації Риму […]» [8, с. 159], а Петро І «[…] відібравши власні звичаї, […], характер і релігію […]» віддав державу «[…] іноземним шарлатанам і зробив іграшкою безперервних змін […]» [8, c. 179], підпорядкована уряду Православна Церква не могла забезпечити імунізацію суспільства від революційного французького впливу [8, c. 169]. В таких умовах домінантою легітимної монархічної концепції в Російській імперії, на думку Ж. де Местра, було збереження інституту кріпацтва: «[…] Рабство існує в Росії тому, що воно необхідне, і тому, що імператор не може без нього правити […]» [12, c. 33]. З іншого боку, він вважав, що «[…] якщо звільнення повинно мати місце в Росії, воно відбудеться, […] природно. Непередбачувані обставини змусять його бажати тією та іншою сторонами. Все відбудеться без шуму і нещасть (всі великі речі відбуваються таким чином) […] » [12, c. 28]. Але цей процес вимагає попередньої підготовки тому, що в контексті збереження державних інтересів «[…] безпечніше поневолити людей, ніж невчасно надати їм свободу […]», що вимагає від особи морального виправлення [137, c. 30]. Розуміючи важливість виховання, філософ наголошує, що саме священики завжди опікувалися освітою молодого покоління. Ревний католик Ж. де Местр разом з іншими французькими емігрантами сприяв окатоличенню представників російської еліти. Причини численних переходів з православ’я до католицизму князь П. Вяземський пояснює тим, що для представників вищого світу «[…] Російська Церква не християнська, а селянська, вона добра для мужиків, а для нас – людей освічених і європейських – потрібна релігія de la duchesse de Rohan, релігія Паризьких салонів та du Journal des Debats […]» [9, с. 511]. Доктрина Ж. де Местра вплинула на генерала М. Орлова, котрий був впевнений, що приклад Французької революції доводить незалежність суспільного устрою від людської волі і цілком є проведінням Божим, на відомого діяча таємних товариств М. Луніна, який був за своїми соціально-політичними поглядами близький до представників буржуазно-поміщицького лібералізму (М. Муравьева, І. Якушкіна, Н. Тургенєва). Ф. Тютчев та П. Чаадаєв також віддавали належне його дипломатичному таланту та визнавали, що їхнє політичне бачення було сформовано під впливом ідей сардинського посла [10, с. 616-619].

На визнання в урядових колах вказує факт звернення до Ж. де Местра міністра освіти графа О. Розумовського з проханням висловити думку щодо державної освіти в Росії. Зважаючи на роль дворянства у формуванні політичного курсу Російської імперії та необхідність протистояння поширенню французького революційного впливу наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст., спробуємо зрозуміти позицію французького емігранта щодо шляхів і методів підготовки майбутніх урядовців, першочерговим завданням яких мав стати захист монархічної традиції. Виходячи з того, що «[…] у всякої нації – той уряд, який вона заслуговує, і будь-який план державної розбудови – лише […] фантазія, якщо він не відповідає характеру нації», Ж. де Местр передумовою успіху вважає готовність нації сприйняти урядові проекти і пропонує скористатися європейським досвідом. Він переконує: відкриття інституту, затвердження викладачів і оплата викладання не вирішує справу, «[…] якщо покоління до цього ще не готове […]». Крім того, відкриття знаних європейських академій і наукових товариств було зумовлено наявністю вчених, а не «[…] надією їх отримати […]» [13, с. 299-300].



Важливим чинником для поширення цивілізації, на думку посла, є вплив Риму, саме тому поляки, які, як і росіяни, належать до слов’янської сім’ї, подарували світові «[…] одну з величніших прикрас людського роду, відомого Коперника […]». Цивілізаційна роль католицизму зумовлена широким використанням латинської мови не лише в церковному середовищі, але й у різних сферах наукової та державної діяльності. Крім того, «[…] клір був втягнений у тисячу справ, і одні лише дискусії з ворогами релігії вимагали від нього різнобічних і ґрунтовних знань […]» [13, с. 302]. Всі ці чинники разом зумовили поширення і популяризацію наукових знань в європейському суспільстві. Російські реалії були діаметрально протилежними: комунікативне середовище церковнослов’янської мови було обмежене релігійними колами. Православна Церква не стала посередником на шляху просвітництва. В цьому контексті франко-російське протистояння є лише частиною протистояння Європи і Росії. Ж. де Местр переконує, що намагання уряду поширити в непідготовленому російському суспільстві науку є небезпечним для держави. По-перше, на теренах імперії з’явиться значний прошарок агресивно налаштованої опозиції. По-друге, відсутність національних науково-педагогічних кадрів змушує для викладання запрошувати іноземців. Останні не є кваліфікованими спеціалістами, вони лише сприяють поширенню небезпечних ідей та настроїв. Загрозливою тенденцією на теренах Російської імперії є розділення моральності викладача і навчального процесу. Нарешті, зважаючи на специфіку наукової діяльності, Ж. де Местр обстоює думку про необхідність створення спеціалізованих навчальних закладів за професійним спрямуванням для російської еліти [13, с. 350-353]. Крім того, штучне намагання уряду на законодавчому рівні обумовити отримання посад наявністю тих чи інших знань не стане ефективним: «[…] закон буде предметом глузувань, […] наукові ступені стануть […] порожніми титулами, тарифи на які будуть всім відомі […]» [13, с. 349-351]. У монархічній концепції Ж. де Местра важлива роль належить ідеологічному впливу на суспільство та вихованню молоді. На його думку, найкраще з цим завданням могли впоратися єзуїти. У п’ятому листі О. Розумовському обґрунтовується доцільність реорганізації Полоцької колегії в академію і звільнення єзуїтських шкіл від впливу Віленського університету [13, с. 360-362]. В унісон з Ж. де Местром звучить повідомлення від 24 серпня 1810 р. єзуїтського генерала Ф. Бржозовського О. Розумовському про поширення небезпечних для уряду ідей серед студентів Віленського університету і занепокоєння, що університети «[…] будуть розповсюджувати принципи і правила, у тисячу разів небезпечніше, ніж випадкові хвилювання, що мали колись місце […]» і переконує, що саме єзуїти зможуть забезпечити виховання молоді на «[…] принципах патріотизму, […], поваги до особи государя […]» [10, с. 598]. Занепокоєння російського уряду поширенням пропольських та пронаполеонівських настроїв на теренах західних губерній зумовило зацікавленість Санкт-Петербурга ідеями сардинського посла. Записка Ж. де Местра щодо підтримки єзуїтів Полоцької колегії була передана начальнику Головного управління духовних справ іноземних віросповідань А. Голіцину [15, с. 101]. Комітет міністрів прийняв рішення про задоволення клопотання [2, с. 257-258]. Олександр І особисто повідомив сардинського посла про своє позитивне ставлення до викладених у записці ідей [12, с. 80-81]. 1 березня 1812 р. імператор підписав указ про реорганізацію Полоцької колегії в академію з наданням їй прав університету і підпорядкуванням їй всіх єзуїтських шкіл, звільнених від впливу Віленського університету. 17 березня 1812 р. відбулася зустріч Ж. де Местра з Олександром І, під час якої сардинський посол запевнив імператора, що єзуїти зможуть позитивно впливати на польську суспільну думку. Впевненість Ж. де Местра в тому, що падіння Наполена І лише питання часу, довершило справу [136, с. 126-134]. Ми погоджуємося з висновком М. Степанова щодо наявності у російського імператора бажання залучити Ж. де Местра до втілення плану відновлення Польщі під протекторатом Росії [10, с. 603]. Про популярність та впливовість Ж. де Местра, а також бажання Санкт-Петербурга використати ідеї сардинського посла свідчить його призначення імператорським секретарем після відставки М. Сперанського (березень 1812 р.) До речі, саме він, за доручанням Олександра І, серед кількох проектів пам’ятника Мініну і Пожарському (в Москві) обрав варіант І. Мартоса [10, с. 620].

Повертаючись до необхідності підготовки російських урядовців, здатних протистояти поширенню демократичних ідей і збереженню монархічної традиції, зазначимо, що, на думку сардинського посла, основоположними аспектами тут мали стати використання європейського освітянського досвіду та залучення до навчально-виховного процесу єзуїтів. У другому листі до графа О. Розумовського (червень 1811 р.) Ж. де Местр здійснює порівняльний аналіз класичної європейської освіти з проектом навчального плану Олександрійського ліцею, підготовленого М. Сперанським. Важливими чинниками навчального процесу є отримання семирічної базової (середньої – за сучасною класифікацією – Авт.) освіти (Ж. де Местр називає її початковою, хоча початкову, в нашому розумінні, освіту представники дворянства отримували в сімейному колі). Основним завданням колегіуму було «навчити навчатися». Увага викладачів була зосередження на формуванні та розвитку навичок логічно мислити, вміти усно й письмово обстоювати свої думки. Лише після цього кожен приймав рішення щодо продовження освіти. П’ятирічний університетський курс мав практичну направленість і був розрахований насамперед на здобуття ґрунтовних знань з обраної спеціальності. Виховання на вказаних принципах М. Коперника, І. Кеплера, Е. Галлея, Р. Декарта, І. Ньютона, Г. Лейбніца, братів Бернуллі, Ф. Фенелона, і багатьох інших підтверджує доцільність європейської освітянської традиції. Серйозним недоліком проекту навчального плану ліцею Ж. де Местр вважає необґрунтовану перевантаженість дисциплінами, що, зважаючи на обмаль часу для їх вивчення, не могли бути засвоєні ліцеїстами. Крім того, він вважав доцільним запровадження контролю за формуванням світогляду та обмеження спілкування із зовнішнім світом під час навчання ліцеїстів [13, с. 340-345]. Отже, лейтмотивом розробленої сардинським послом концепції освіти є виховання законослухняних підданих Російської імперії. Концептуального значення тут набуває визначення рівня готовності суспільства до сприйняття освітянських проектів уряду, практична направленість освіти, використання досвіду єзуїтів для захисту національної монархічної традиції від руйнівного впливу закордонних революційних ідей та виховання молоді, підготовка вітчизняних педагогічних кадрів. Важливими складовими тут мали стати запровадження жорсткого нагляду за формуванням світоглядних принципів молоді та використання традиційного європейського досвіду щодо розвитку наукових закладів та організації навчального процесу. Ми погоджуємося з висновком М. Дегтярьової [1, с. 72-75] про те, що філософ одним з перших запропонував ідею зовнішньої культурної ізоляції для Росії, але не поділяємо думку дослідниці щодо заперечення Ж. де Местром цінності для росіян наукових знань взагалі.

Підсумовуючи зазначимо, що підґрунтям на шляху популяризації імперської ідеології стали російсько-французький білінгвізм, відповідність контрреволюційних настроїв французьких емігрантів тогочасному російському урядовому курсу, співзвучність з ідеями консерваторів, світоглядна спільність із російською елітою. Основоположними аспектами суспільно-політичної доктрини Ж. де Местра виступали латинізація російської еліти та формування в дворянському середовищі відразливого ставлення до ідей Просвітництва, запобігання опозиційним настроям у суспільстві. Згадана доктрина виглядала латентною частиною його широкої суспільно-політичної програми. Важлива роль тут належала підготовці чиновницької верстви Росії. Теза Ж. де Местра про запровадження культурної ізоляції для Російської імперії, зведення до мінімуму іноземного впливу в суспільстві – важливої передумови державної безпеки були сприйняті частиною суспільства і лишаються популярними сьогодні. Незнання Ж. де Местром російських реалій мало наслідком недооцінку значення Православ’я як стабілізуючого чинника російського суспільства. При всьому цьому, подальша латинізація російської дворянської верстви неминуче спровокувала б масштабні потрясіння в Росії (більша частина населення якої незмінно сприймала Православ’я як єдину і незамінну сутність свого буття) і перетворила б російську еліту на внутрішнього ворога власного народу. З іншого боку, європеїзація російського суспільства через посилення позицій Риму в перспективі загрожувала втратою Санкт-Петербургом випробуваних важелів внутрішнього ідеологічного впливу на своїх підданих. Поширення консервативної монархічної доктрини Ж. де Местра серед російської еліти сприяло популяризації тогочасного урядового курсу в дворянському середовищі. Освітянська концепція сардинського посла є важливою складовою його суспільно-політичної програми і передбачає успішне вирішення кадрової проблеми російського уряду. Рівень контролю над настроями суспільства та його роль у формуванні світоглядних позицій молоді, передбачені Ж. де Местром для державної безпеки Росії, містить ознаки тоталітарного режиму. На сприйняття Санкт-Петербургом тез сардинського посла впливала їхня відповідність державним інтересам. Зокрема, можливість використання досвіду єзуїтів для поширення російського впливу на польське населення західних губерній була співзвучна урядовим намірам. З іншого боку, лобіювання інтересів Католицької Церкви та латинізація суспільства дисонували із завданнями «національного курсу».

Список використаних джерел та літератури

1. Дегтярева М. И. Два кандидата на роль государственного идеолога: Ж. де Местр и Н. М. Карамзин / М. И. Дегтярева // Исторические метаморфозы консерватизма. – Пермь, 1998. – С. 72-75.

2. Журналы Комитета министров. Царствование императора Александра I, 1802-1826 гг. – Т. 1. – 1802-1810 гг. – СПб.: Тип. В. Безобразова и Ко, 1888.–503 с.

3. Зорин А. К предыстории одной глобальной концепции (Ода В.П. Петрова «на заключение с Оттоманскою Портою мира» и европейская политика 1770-х годов) / А. Зорин // Новое литературное обозрение. – 1997. – № 23. – С. 56–77.

4. Лотман Ю. М. Беседы о русской культуре: Быт и традиции русского дворянства (XVIII — начало XIX века). / Ю. М. Лотман. – СПб,: «Искусство», 1994. – 758 с.

5. Миллер К. Французская эмиграция и Россия в царствование Екатерины II. / К. Миллер. – Париж: Книжное дело «Родник», 1931. – 413 с.

6. Местр Ж. де. Рассуждения о Франции / Ж. де Местр. – М.: РОССПЭНб 1997. – 216 с.

7. Местр Ж. де. Четыре неизданные главы о России / Ж. де Местр – Спб., 2007. – 246 с.

8. Местр Ж. де. Санкт-Петербургские вечера. / Ж. де Местр. – М.: Алетейя, 1998. – 196 с.

9. Письма князя П. А. Вяземского Н. М. Языкову и А. Тургеневу // Старина и новизна. – 1911. – Т. XIV. – 378 с.

10. Степанов М., Вермаль Ф. Жозеф де Местр в России / М. Степанов, Ф. Вермаль // Литературное наследство. Т. 29-30. Русская культура и Франция.– М., 1937. – 460 с.

11. Штранге М. М. Русское общество и Французская революция 1789 –1794 гг. / М. М. Штранге. – М.: Изд. Академии Наук СССР, 1956. – 206 с.

12. Maistre J.de. Quatres chapitres inédits sur la Russie. / J. de Maistre. – Paris: Press la Barriere d’enfer, 1841. – 422 p.

13. Maistre J.de Lettre set opuscu les inédits ducomte / J. de Maistre – Paris: F. Alcan, 1866. – 352 p.

14. Maistre J. de Mémoires politiques et correspondance diplomatique de J. de Maistre / J. De Maistre. – Paris : Libraire nouvelle, 1858. – 420 p.

15. Reuilly J. baron de, 1780-1810.Voyage en Crimée et sur les bords de la Mer Noire, pendant l'année 1803/J.baron de Reuilly. – Paris, Bossange, Masson et Besson, 1806. – 302 р.


J de MAISTRE SOCIAL AND POLITICAL DOCTRINE IN THE IMPLEMENTATION OF THE RUSSIAN IMPERIAL LINE (late XVIII - early XIX).

Socio-political doctrine of J. de Maistre is studied in the article. The influence of the French emigration factor in the development of the Russian imperial ideology during the late XVIII - early XIX has been analyzed. It is stressed on the importance of J. de Maistre educational concepts for solving personnel problems of the Russian government.

Keywords: socio-political doctrine, Jean de Maistre, Russia.
ОБЩЕСТВЕННО-ПОЛИТИЧЕСКАЯ ДОКТРИНА Ж. де МЕСТРА В ВОПЛОЩЕНИИ ИМПЕРСКОГО КУРСА РОССИИ (кон. XVIII – нач. ХІХ вв.)

В статье рассматривается общественно-политическая доктрина Ж. де Местра. Проанализировано влияние французского эмиграционного фактора на развитие российской имперской идеологии конца XVIII – начала ХІХ ст. Подчеркивается важность образовательной концепции Ж. де Местра для решения кадровой проблемы российского правительства.

Ключевые слова: общественно-политическая доктрина, Ж. де Местр, Россия.

УДК 327.51(1-622)НАТО:(410)+(73)(045)

Тетяна Клиніна

Кандидат історичних наук, асистент

Національний авіаційний університет
СТВОРЕННЯ НАТО ТА ЙОГО РОЛЬ В

БРИТАНСЬКО-АМЕРИКАНСЬКИХ ВЗАЄМИНАХ

У статті розглядається процес створення Організації Північноатлантичного договору. Зазначається, що закінчення Другої світової війни дало поштовх для розвитку зовнішньополітичної діяльності США, відсторонивши, таким чином, ізоляціонізм на другий план. Акцентується увага на тому, що тісне британсько-американське співробітництво в роки війни трансформувалось в Атлантичне партнерство. Саме створення НАТО остаточно закріпило оформлення військово–політичного співробітництва США та Великої Британії у формі співробітництва в межах НАТО.

Ключові слова: НАТО, США, Велика Британія, колективна безпека, британсько–американські відносини.

Розвиток сучасних міжнародних відносин супроводжується сукупною взаємодією багато чисельних факторів, серед яких одну із провідних ролей відіграє двостороннє співробітництво. Саме цей рівень співпраці, будучи пріоритетним у зовнішній політиці кожної країни, здатен створити основи для подальших багатосторонніх зв’язків, що може знайти своє відображення у вигляді важливих міжнародних організацій. Прикладом такої кооперації можуть виступати такі зовнішньополітичні партнери як Сполучені Штати Америки та Велика Британія, які, починаючи з періоду Другої світової війни та протягом останніх сімдесяти років, продовжують розвивати тісну співпрацю один з одним, підтримуючи в дипломатичних та військових акціях, тим самим продовжуючи традиції атлантичного співробітництва закладені У. Черчиллем та Ф. Рузвельтом. Одним з головних результатів британсько–американського військово–політичного співробітництво стало створення Північноатлантичного альянсу, найпотужнішої системи колективної безпеки, що, в свою чергу, є яскравим прикладом того, коли двостороннє співробітництво стає основою для створення ефективного міжнародного альянсу. Організація Північноатлантичного договору доказала свою значущість та зуміла пристосуватися до нових реалій сьогодення. Тому задля розуміння сутності та сучасного значення НАТО дослідження витоків формування атлантичного альянсу крізь призму англо-американських відносин є безумовно необхідним.

Питанню післявоєнної політики США та Великої Британії в цілому присвячені роботи багатьох зарубіжних, російських та деяких вітчизняних істориків. Узагальнюючі праці Д. Ферелла, Дж. Геддіса, Д. Рейнолдса, А. Добсона, С. Марша з історії «холодної війні» стосуються різних проблем англо-американського співробітництва [6]. Особливо цікавою для нас є робота «Час страху та надії. Створення Північноатлантичного договору, 1947 – 1949 рр.» [18] І. Рейда, яка дає нам уяву про зовнішню політику 33-го президента США Гаррі Трумена та міжнародне становище першого післявоєнного десятиліття. Монографії та статті таких українських вчених, як Н. Л. Яковенко, В. Ю. Крушинський, Б. М. Гончар, О. В. Потехін присвячені різним аспектам політики Великої Британії та США другої половини XX століття, де автори розглядають питання британсько–американського співробітництва на початку «холодної війни» фрагментарно, або як передісторію чи витоки тієї чи іншої розглянутої проблеми [4]. Певну увагу заслуговує робота українського науковця С. В. Юрченко, де історик аналізує зовнішню політику США, а заразом й Великої Британії, в умовах біполярності міжнародної ситуації [5].

До закінчення Другої світової війни Сполучені Штати Америки перетворилися в основний політичний та економічний «центр сили» на міжнародній арені, посиливши економічний та військовий потенціал, закріпивши позиції в багатьох регіонах світу, важливих з економічної, політичної та стратегічної точок зору. Тому, на порядок денний, перед американською політикою постало завдання визначення повоєнних цілей своєї політики [2, с. 86]. Але це було не складно – США мали намір відігравати визначну роль в політиці країн Азії, Африки, Латинської Америки та, що особливо важливо з точки зору міжнародних відносин в цілому, в Європі [1, с. 83].

Що стосується Великої Британії, то після війни англійська політична і військова стратегія визначалася цілями, які переслідувала англійська зовнішня політика. Американський дослідник Р. Розекранц відзначає, що перші два роки після закінчення війни англійське стратегічне планування не було досить визначеним, і лише в 1948 році військова політика набула чітких контурів: «вороги були офіційно визначені, з союзниками встановлювалися безпосередні відносини, а характер і стратегія ймовірних військових компаній були приблизно сформульовані» [9, с. 68]. «1948 рік – зауважує Розекранц, – воістину був періодом рішень для Англії у військовому плані. Радянський Союз – майбутній ворог. Сполучені Штати і Європа – головні союзники» [9, с. 90-91]. «Час починає працювати на західний світ» [20]. Отже, політичні цілі США та Британії певною мірою збігалися. Група британських високо посадовців, яка зібралася для неформального обговорення з європейського співробітництва у січні 1949 року в ході переговорів по НАТО [11], підтверджувала: «Починаючи з післявоєнного планування, наша політика полягала в тому, щоб забезпечити тісне політичне, військове та економічне співробітництво з США. Це було необхідно, для того, щоб отримати економічну допомогу. Це завжди буде мати вирішальне значення для нашої безпеки... Ми сподіваємося, забезпечити особливі відносини з США і Канадою... оскільки ми не можемо покладатися на європейські країни» [12]. Але Велика Британія також розглядалась Сполученими Штатами як «необхідна». У відповідності до політики Державного департаменту, у заяві від 11 червня 1948 року зазначалось, що «ніяка політика і дії іншої країни у світі, за винятком можливо тільки СРСР, не мали більшого значення для нас». У кінці 1949 року значення Великої Британії, а разом з нею і Співдружності, було підтверджено. Зокрема вказувалося, що «жодна інша країна не має такого становища бути нашим основним союзником і партнером, як Велика Британія. Вона має внутрішню політичну силу і важливі можливості у політичній, економічній та військовій галузях по всьому світу ... Для досягнення наших цілей зовнішньої політики ми повинні бути у співпраці з нашими союзниками і друзями. Британія, а разом з нею і Співдружність, є нашими найбільш надійними і корисними союзниками, з якими «особливі відносини» повинні існувати. Це ставлення не є самоціллю, а використовується як інструмент досягнення спільної мети, в результаті чого не можна дозволити собі допустити погіршення наших відносин з британцями» [7, p. 870].

Американські припущення за «планом Маршалла» полягали в тому, що США будуть забезпечувати економічну та фінансову допомогу, а не військову, для зміцнення Західної Європи. Але Ернест Бевін, міністр закордонних справ Великої Британії, був переконаний, що серйозна небезпека загрожує й американським військовим зобов'язанням. Таким чином, з 1946 року він працював у цьому, спочатку не особливо успішному, напрямі. Але у лютому 1948 року, внаслідок перевороту в Чехословаччині, який, в союзі з іншими тогочасними міжнародними подіями, змусив американців змінити свою думку й вести переговори щодо створення західноєвропейського військового альянсу. Е. Бевін був першим, хто запропонував те, що потім стало відоме як Організація Північноатлантичного договору (НАТО). 17 грудня 1947 р. ще на Лондонській зустрічі міністрів закордонних справ, Е. Бевін говорив французам про необхідність створення свого роду федерації в Західній Європі та залучення американців. Потім, ввечері, побачивши, Дж. Маршалла, держсекретаря США, він розповів йому про свою розмову з Ж. Бідо, державним діячем Франції, наголосивши на проблемі створення оборонної системи, яка має складатися зі США, Франції, Італії, Великої Британії та домініонів; це був би неформальний союз, який підтримувався владою, грошима і рішучими діями, будучи свого роду «духовною федерацією Заходу». Дж. Маршалл був готовий для подальшого обговорення, і Е. Бевін заявив про наміри подальшого обговорення даного питання з кабінетом міністрів, й пообіцяв повернутись з більш визначеним планом. Це був початок процесу створення Організації Північноатлантичного договору [13]. Ще до цього, 4 березня 1947 року, Англія і Франція підписали Дюнкеркський договір, щоб попередити можливість відродження німецької агресії. Дюнкеркський договір став підґрунтям в системі військово-політичних союзів, покликаних служити досягненню Англією її зовнішньополітичних цілей. Вже наприкінці 1947 року Е. Бевін почав діяти з метою «розширити Дюнкеркський договір... і перетворити його в Західний Союз, що включає країни Бенілюксу, а можливо і деякі інші». 13 січня 1948 р. Е. Бевін доручив британському послу в Парижі, Оліверу Харві, запропонувати Ж. Бідо одночасне звернення до Бельгії, Нідерландів і Люксембургу з метою укласти договір на кшталт Дюнкеркського. У подальших планах Е. Бевіна було приєднання до договору Італії, країн Середземномор'я та Скандинавії, з'єднавши таким чином, не комуністичні країни Західної Європи і Близького Сходу. Ж. Бідо відразу погодився й 20 січня дана пропозиція була надіслана трьом країнах Бенілюксу [14]. Тим часом Е. Бевін надіслав листа Дж. Маршаллу, аби розповісти йому про перебіг подій. Останній в свою чергу наголосив, що він буде робити все, що зможе, щоб допомогти європейцям. Е. Бевін вважав, що без підтримки Америки будь–яка західноєвропейська система буде мати невелике значення. За задумом Е. Бевіна військово-політичний союз західноєвропейських держав мав спиратися на американську військову та економічна міць і стати першим важливим кроком в процесі консолідації західної демократичної системи [7, c. 9-10].

Е. Бевін бачив у майбутньому Західному союзі лише підґрунтя, яке б стало основою для створення більш широкої коаліції співпраці в політичній і військовій сферах. Як вказував М. Хендерсон, британський дипломат, який приймав участь у переговорах щодо створення НАТО, «якби він (Бевін – Т. К.) звернувся за підтримкою передчасно до США, перш ніж що–небудь було побудовано в Західній Європі, він налякав би американську громадську думку назавжди» [9, с. 6].

Взагалі свою ідею Е. Бевін обґрунтовував тим, що економічного відновлення в рамках «плану Маршалла» недостатньо для того, аби протистояти економічному і політичному блоку, створеному СРСР [7, c. 10]. Британські військово–політичні кола не хотіли посилати великі експедиційні сили в континентальну Європу в разі початку війни і були зацікавлені в консолідації оборонних зусиль західноєвропейських держав і залученні американських ресурсів до оборони Західної Європи. Подібних поглядів дотримувався і британський посол в США лорд Інверчейпл, який вважав, що без американської підтримки будь–який західноєвропейський блок не буде ефективним [7, c. 19]. В цілому, у Вашингтоні не виключали безпосереднього приєднання до Західного союзу, але лише за умови, що «європейські країни готові надати розгорнуту концепцію духовного та економічного союзу» [18, с. 34-37]. Таким чином, ця «скрита готовність» Сполучених Штатів була прийнята Англією та Францією та стала одночасно інструментом для об’єднання та розподілу Європи. Для тих, хто, прийняв його, він став підґрунтям нового виду західноєвропейської єдності, для тих, хто відкинув – тонким інструментом американського домінування [10, с. 125].

Початкове небажання США зв'язувати себе певними зобов'язаннями щодо безпеки Європи породило зневіру, насамперед, у Великій Британії. Е. Бевін зауважував, що підтримка США могла б надати неабиякого впливу на можливих членів Західного Союзу, оскільки саме цього Британія і очікувала від Сполучених Штатів. У лютому 1948 року це питання стало предметом обговорення між англійцями та заступником держсекретаря Р. Ловеттом.

Роберт Ловетт був досить обережним, і не без підстав, тому що він отримував суперечливі поради, крім того, були й інші важливі питання, які необхідно було приймати до уваги. 2 лютого 1948 р. він написав послу Великої Британії в США лорду Інверчейплу, даючи зрозуміти, що США не візьмуть участь у такій організації до тих пір, поки самі європейці не покажуть належним чином, через офіційний договір, що вони «готові діяти спільно, захищаючи самих себе». Основною причиною цього небажання діяти полягало у поділі думок у Держдепартаменті, між тими, хто вважав, що США повинні брати участь і тими, хто дотримувався іншої позиції. На жаль, для Е. Бевіна, в числі тих, хто виступав проти такої співпраці, були дві найвпливовіші людини Держдепартаменту – Джордж Кеннан і Чарльз Болен. Вони побоювалися, що такі дії спровокують росіян, але ще більше вони побоювалися, що це безповоротно розділить континент [8, с. 71].

Крім того, Дж. Маршалл і Р. Ловетт були на той момент зайняті іншими пріоритетами: отриманням законодавчої сили «плану Маршалла» через конгрес, і забезпеченням, аби ресурси Німеччини були під контролем Заходу. За словами Хендерсона, «Бевін побоювався зміщення подій у замкнене коло: західний союз не в змозі матеріалізуватися через відсутність знання американських намірів, а Америка не бажає робити будь–який крок у напрямку до Західної Європи до тих пір поки Західна Європа не консолідує себе» [9, с. 10]. Але потім відбувся чеський державний переворот. Як писав пізніше один з дипломатів, «продюсер великого союзу ... страх» [7, c. 46]. Не останню роль зіграло і повідомлення 8 березня 1948 року міністра закордонних справ Норвегії Халварда Ланге американським і британським послам в Осло, що він отримав попереднє повідомлення про те, що СРСР має намір вимагати, аби Норвегія підписала пакт про оборону по тій лінії, по якій фіни були змушені підписатися. У повідомленні вказувалося, що Норвегія хоче відмовитися, але уряду необхідно знати, що, якщо раптом щось станеться, США і Велика Британії готові прийти на допомогу [15]. У результаті цього 17 березня 1948 р. був підписаний Брюссельський пакт [16]. В той же день Г. Трумен публічно підтримав його, заявивши, що американські війська залишаться «доки не буде забезпечений мир в Європі». Але цього було недостатньо для Е. Бевіна. У момент підписання договору про Західний союз Е. Бевін направив до Вашингтону телеграму з висловленням надії, що цей акт послужить справі створення більш широкого військово-політичного угруповання за участю США. До цього часу вже стало зрозумілим, що Америка не схильна вступати в двосторонні союзи і воліє приєднатися до багатосторонньої організації. 23 квітня Е. Бевін направив нову телеграму, в якій пропонував Сполученим Штатам «скликати конференцію для розгляду заходів з оборони району північної Атлантики». Нарешті, він пропонував виробити «систему, яка включала б США в цілях колективного опору агресії» [7, c. 48].

Враховуючи новини з Норвегії (англійці й американці відразу пообіцяли норвежцям цілковити підтримку) [7, c. 51], Е. Бевін запропонував 12 березня тристоронні переговори між Великою Британією, США та Канадою з метою обговорити західну європейську безпеку. Через кілька годин після отримання повідомлення Е. Бевіна, Дж. Маршалл відповів, що «ми готові перейти відразу на спільне обговорення щодо створення системи євроатлантичної безпеки. Я пропоную якнайшвидший приїзд британських представників на початку наступного тижня» [7, c. 48]. Це стало сигналом для початку переговорів. Авторитетний дослідник британсько-американських відносин Д. Рейнолдс вказує, що саме після шокуючих подій, що відбулися в Чехословаччині в лютому 1948 року, на порядок денний стало не питання, а вимога про надання не стільки економічної, скільки військової допомоги Сполученими Штатами країнам Західної Європи [19, с. 179].

Велике значення для переходу Сполучених Штатів Америки у бік колективної безпеки, стала Резолюції № 239 голови сенатського комітету з міжнародних зв'язків А. Ванденберга, публічно озвучена в Сенаті 11 червня 1948 року [3, с. 78], в результаті чого проблема набула розголосу і стала порядком денним міжнародного масштабу. Згідно резолюції Ванденберга, сенат США підтримував ініціативи президента в галузі створення «регіональних та інших колективних угод, які засновані на постійній та ефективній самодопомозі і взаємодопомозі і які стосуються національної безпеки» [3, с. 79]. Резолюція створювала передумови для продовження переговорів з підготовки військово–політичного блоку за участю більшого числа європейських держав. Вона остаточно порвала з традицією ізоляціонізму, санкціонувавши участь США в мирний час у військових союзах за межами Західної півкулі. Таким чином, прийнята резолюція відкривала американському уряду юридичні можливості для участі в військово-політичних блоках. Показово те, що А. Ванденберг не наважувався подати на розгляд даний проект раніше 1949 року – в той час тільки-но був прийнятий «план Маршалла», і тактичні міркування змушували його не поспішати з пропозицією нового глобального проекту [7, c. 92-96].

Для Сполучених Штатів угода колективної безпеки була історичною інновацією величезного значення. Ніколи ще в своїй історії вона не брала на себе зобов'язання очолити в мирний час союз з обов'язковими силами за межами американської півкулі. Членство в Організації Об'єднаних Націй, незважаючи на всі зобов'язання, які США там мали, залишали Америці свободу дій шляхом право вето в Раді Безпеки. Північноатлантичний договір встановлював конкретне зобов'язання, по–справжньому «заплутував альянс» [17].

В п'ятій статті договору містилося дві альтернативи при визначенні меж галузі безпеки:

- альтернатива А – визначала район безпеки Європою і Північною Америкою, а також морським і повітряним простором Північної Атлантики на північ від тропіка Рака;

- альтернатива Б – значно відрізнялася від «альтернативи А» своєю територією і визначала район безпеки Європою, Північною Америкою, Африкою, морським і повітряним простором Північної Атлантики на північ від тропіка Рака, морським і повітряним простором Західного Середземномор'я [7, c. 335].

Таким чином, альтернатива Б істотно розширювала простір безпеки і включала територію потенційних держав–учасниць альянсу, в тому числі Італії, Греції, Туреччини, Португалії та Ірану. Голова Комітету з міжнародних зв'язків Т. Коннеллі, у свою чергу, зазначав, що і альтернатива Б не відповідала національним інтересам США і повинна бути скоригована так, аби кордони Північноатлантичної зони були максимально наближені до території потенційного супротивника, яким був Радянський Союз.

На початку 1949 року була досягнута згода про розширення Західного союзу шляхом приєднання до нього США, Норвегії, Данії, Ісландії, Португалії, Канади та Італії [17].

Забезпечення оперативного стримуючого фактору стало прийняття рішення про «тимчасове, звичайно, з британською згодою, розміщення двох ескадрильїв американських B-29», літаків розрахованих на перевезення атомної бомби. Це перетворення Сполученого Королівства в «нездоланного авіаносця» мало величезне значення для обох країн. У серпні 1948 року «тимчасове» стало ще більш «постійним», з приходом іншої ескадрильї B-29 і збільшення чисельності персоналу ВПС США у Великій Британії до 6000 чоловік. Коли Стаффорд Криппс, відвідав Вашингтон у жовтні 1948 року, міністр оборони Джеймс Форрестал повідав йому, що «Британія повинна розглядатися в якості основної бази для розгортання американської потужності». Напруженість зросла й із здійсненням радянської блокади Берліна, яка почалася 24 червня 1948 року і тривала наступних дев'ять місяців, протягом яких США і Велика Британії здійснювали в обложене місто поставки продовольства літаками (це була перша суттєва британсько –американська військова місія після війни) [17].

Досягнувши домовленості про початок переговорів щодо євроатлантичної безпеки, на порядок денний постали певні труднощі. Головне питання полягало в тому, які країни повинні бути включені в майбутній блок? Лише країни Брюссельського договору та США з Канадою? А що стосується Скандинавії? Норвегія і Данія, вважаючи свою безпеку життєво важливою, зробили свій вибір на Північноатлантичному пакті. А як щодо Італії? Чи повинна вона, не будучи країною північної Атлантики, бути включеною до майбутнього союзу? У результаті було вирішено, що через свою слабкість Італія може дрейфувати до східного блоку, створюючи тим самим загрозу східній частині Середземного моря, і тому була включена до списку [9, с. 110].

4 квітня 1949 р. договір був підписаний. За умовами договору Сполучені Штати домовилися зі Сполученим Королівством, Канадою, Францією, Бельгією, Голландією, Люксембургом, Ісландією, Данією, Норвегією, Португалією та Італією, що «збройний напад на одну з них повинен буде розглядатися як напад на всіх, і що в такому випадку кожен буде надавати допомогу потерпілому, приймаючи негайно, індивідуально і спільно з іншими сторонами, такі заходи, які він вважатиме необхідними, включаючи застосування збройної сили» [21]. Такий широкий відхід від національної традиції ніколи не був би досягнутий якби США не були глибоко вражені погрозами з боку СРСР і, крім того, зі значимістю для її власної безпеки Західної Європи. Саме у зв'язку з другим із цих факторів, британська роль була вирішальною. Велика Британія і Західна Європа могли тільки виконувати свою традиційну роль як зовнішнього бастіону оборони США. Таке ж положення речей мало місце і в 1940 році, коли загроза вторгнення гітлерівської Німеччини на Британські острови ставилася в пряму залежність безпеки Сполучених Штатів від безпеки Великої Британії.

Для Британії такий союз був дуже важливий. Вона не хотіла приймати зобов'язання по захисту Європи автоматично і наодинці. Уроки 1917 і 1940 років були глибоко вигравірувані в її національній свідомості. Дюнкеркській і Брюссельський договори показали, що навіть в надмірно небезпечний стан, в якому Британія могла опинитись, вона була готова дати тільки ті гарантії континенту, які могла. Але і ці зобов'язання набули свого значення в якості задатків готовності Великої Британії, зробити все, що могла сама, перш ніж відкрито виступити за участь зі США. Самі по собі ці зобов'язання не були достатніми, але вони були демонстрацією того, що Європа, під керівництвом Великої Британії, була готова відігравати активну, а не просто пасивну роль в організації колективної оборони. Так було в березня 1948 року, коли Е. Бевін зробив те, що, здається, було першою явною пропозицією для Північноатлантичного пакту – будівництво ядра навколо Брюссельського договору. Були дійсно деякі розбіжності між Лондоном і Вашингтоном про сутність характеру нового альянсу. Британія бачила це як майже злиття демократій Північної Атлантики, пов'язаних схожою ідеологією, а також взаємним інтересом. Американці були більш стратегічного мислення. Як це не парадоксально, але НАТО будучи дійсно щитом Заходу, ніколи не був мечем Заходу, навіть оборонним.

Таким чином, політичні зміни, що почали відбуватися з середини 40-х років ХХ століття поставили на порядок денний питання трансформації зовнішньополітичної поведінки. Віднині політичні лідери США та Великобританії дійшли висновку, що стабільний світовий порядок можливий лише при взаємному міжнародному економічному та військово-політичному співробітництві, досягти який можливо лише шляхом створення системи колективної безпеки, здатної відповідати на можливо нові прояви агресії. Саме тому тісне англо-американське співробітництво в роки війни перетворилося в комплексне Атлантичне партнерство, міцність якого ґрунтувалася на ідеологічному, економічному, політичному та військовому факторах.
Каталог: wp-content -> uploads -> 2016
2016 -> Київський національний лінгвістичний університет базові навчально-методичні матеріали
2016 -> Програма навчальної дисципліни аграрне право опис навчальної дисципліни форма навчання Курс
2016 -> Черкаський інститут банківської справи Університету банківської справи
2016 -> Програма навчальної дисципліни господарське право опис навчальної дисципліни форма навчання Курс Семестр
2016 -> Методичні Рекомендації Запобігання і виявлення
2016 -> Програма додаткового вступного випробування з фаху для вступників на здобуття ос
2016 -> Кз «Веселівська районна різнопрофільна гімназія» Веселівської районної ради
2016 -> Урок №3 Реферативна робота
2016 -> Лекція №1 Вступна лекція: Екологія як наука Екологія мета, завдання, методи, основні терміни та визначення

Скачати 307.96 Kb.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка