Науковий журнал європейські історичні студії


Австрийский путь к европейской интеграции



Сторінка5/8
Дата конвертації23.03.2019
Розмір1.24 Mb.
#85078
1   2   3   4   5   6   7   8

Австрийский путь к европейской интеграции

В статье исследуются особенности австрийской интеграционной политики начиная со времени ее зарождения и заканчивая моментом вступления в Европейский Союз. Проанализированы причины появления австрийского нейтралитета как единственной альтернативы в биполярной Европе. Показан процесс трансформации нейтрального статуса Австрии и его приспособление к европейской системе безопасности. Исследована проблема переориентации австрийских взглядов по вопросу вступления в ЕС.

Ключевые слова: Австрия, нейтралитет, трансформация, Европейский Союз, интеграция.
Austrian path to European integration

The article deals with the peculiarities of Austrian integration policy since its birth and ending point of entry to the European Union. The causes of Austrian neutrality as the only alternative to bipolar Europe is analzyed in the paper. The transformation of the neutral status of Austria and its adaptation to European security is considered in the article. The paper is devoted to the problems of reorientation of Austrian point of view to issue of EU accession.

Keywords: Austria, neutrality, transformation, European Union, integration.

УДК 94:364:061.1ЄС:(477)«2014/2015»

Ольга Сухобокова

Кандидат історичних наук, доцент,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Гуманітарна допомога Євросоюзу Україні під час російської агресії (2014 – перша половина 2015 р.)

Стаття присвячена гуманітарній допомозі, наданій Україні Європейським Союзом та його членами під час російської воєнної агресії. Розглядаються основні цілі та механізми надання допомоги ЄС, співпраця ЄС з міжнародними гуманітарними організаціями (гуманітарні агентства ООН, Міжнародний Червоний Хрест тощо) та українською владою. На основі відкритих джерел проаналізовано обсяги та основні напрями наданої допомоги на різних етапах розгортання бойових дій на сході України протягом 2014 – першої половини 2015 р.

Ключові слова: Європейський союз, Україна, гуманітарна допомога, Офіс гуманітарної допомоги Європейської комісії.

В умовах російської агресії співпраця України з Європейським Союзом та двосторонні відносини з країнами-учасницями ЄС набули нового імпульсу. Після остаточного визначення курсу України на інтеграцію до ЄС та початку воєнних дій РФ на території України навесні минулого року, Євросоюз активно підтримує нашу державу. І якщо на початку «української кризи» це була переважно політична підтримка, то після підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС у червні 2014 р. та по мірі розгортання воєнного конфлікту на сході України допомога набула більш конкретних форм – від політичної до військово-технічної.

Зважаючи на масштаби та різноплановість допомоги ЄС Україні в означений період, актуальність проблеми та її потужне інформаційне забезпечення, кожен із її аспектів може бути предметом наукового дослідження. Водночас комплексні напрацювання в цій сфері поки що відсутні. Бракує і наукових публікацій, присвячених тим чи іншим видам допомоги ЄС чи його членів Україні в умовах російської агресії, що актуалізує дану та подібні розвідки.

Так, на окремий розгляд заслуговує гуманітарна допомога ЄС, що за умов фактичної війни в Україні набуває особливого значення. Поряд з потужною політичною та фінансовою допомогою вона стала важливою складовою підтримки Євросоюзом України. Метою даної публікації є з’ясування цілей, основних принципів та механізмів надання гуманітарної допомоги Україні Євросоюзом та його членами, її обсягів та ролі у подоланні гуманітарних проблем, спричинених російською агресією.

Пріоритетом гуманітарної допомоги ЄС є задоволення життєво необхідних потреб постраждалих – невідкладна медична допомога, забезпечення водою та їжею, прямі грошові виплати тощо. Визначення обсягів необхідної допомоги та координація з країною-реципієнтом належить до компетенції Європейської комісії (далі – ЄК) та її відповідних підрозділів, насамперед Офісу гуманітарної допомоги (European Commission's Humanitarian Aid Office, ECHO) – головної гуманітарної служби ЄС, до завдань якої входить термінова допомога жертвам природних і суспільних катастроф та конфліктів за межами ЄС. Від свого створення у 1992 р. ECHO брав активну участь у подоланні кризових ситуацій у понад ста країнах світу, оперативно надаючи потерпілим необхідну допомогу, транспортне та матеріально-технічне забезпечення, фінансуючи роботу фахівців тощо.

Відповідно до існуючої практики, ЄК приймає рішення про надання гуманітарної допомоги та її обсяги на підставі прохання ООН чи уряду держави, яка потребує допомоги. Зокрема, у випадку з Україною ЄС відреагував на подання ООН у серпні 2014 р. Водночас як політичний союз ЄС намагається дистанціюватися від самого процесу надання гуманітарної допомоги, щоб не ускладнювати його та створити рівні можливості для постраждалих з різних сторін конфлікту. Базовим принципом гуманітарної допомоги ЄС є її максимально швидке надання потерпілим, незалежно від расової, релігійної приналежності або політичних переконань [1]. Тому ЕCHO передає допомогу через партнерські організації – відповідні структури ООН (Агентство у справах біженців або Агентство з координації гуманітарних питань), міжнародні неурядові організації на кшталт Міжнародного комітета Червоного Хреста, або ж гуманітарні організації країн ЄС, які і розподіляють допомогу.

Так, протягом 2014 р. найбільші обсяги гуманітарної допомоги від ЄЄ Україна отримала через наступні організації: Міжнародна організація з міграції – 6,5 млн євро (пряма грошова допомога переселенцям з Криму та Донбасу); Міжнародний комітет Червоного Хреста – 2 млн (на їжу та засоби першої необхідності); Всесвітня продовольча програма – 1,3 млн (харчування постраждалих); Агентство ООН у справах біженців – 1,1 млн (на першочергові потреби переселенців); організація «Людина в біді» та Данська рада у справах біженців – по 1 млн; Всесвітня організація здоров’я – 900 тис.; ЮНІСЕФ – 500 тис. (покращення якості води і санітарних умов) [2]. Перелічені установи поряд з організацією «Врятуймо дітей» та Норвезькою радою у справах біженців є головними партнерами ЄС в Україні. А основними розпорядниками виділених коштів виступають згадані агенції ООН та Міжнародний комітет Червоного Хреста.

Найважливішим завданням гуманітарної допомоги Євросоюзу Україні визначено допомогу постраждалим від воєнних дій, внутрішнім переселенцям з тимчасово окупованих українських територій і зони АТО, а також відновлення зруйнованої інфраструктури Донбасу. Цільовою групою, на яку розрахована основна частина гуманітарної допомоги ЄС, є переселенці з Криму та непідконтрольних Україні територій Донецької і Луганської областей, зони АТО. Це корелюється з головними завданнями гуманітарної місії ЄС, здійснюваної ECHO, та цілком виправдано в даному випадку. Адже в умовах економічної кризи та війни українська влада виявилася не готовою до вирішення проблем вимушених переселенців, особливо у перші місяці бойових дій. Тим часом, по мірі їх розгортання кількість біженців та постраждалих стрімко збільшувалася. Так, за оцінками ECHO, у результаті конфлікту на сході України протягом 2014 р. близько 600 тис. осіб були змушені шукати притулку за межами держави, ще близько 900 тисяч отримали статус внутрішньо переміщених осіб [3].

Водночас ці цифри не є остаточними і мають тенденцію до збільшення реального числа постраждалих. За даними ООН, станом на 17 квітня 2015 р. з 5 млн осіб, які так чи інакше постраждали від війни, в Україні налічувалося 1,198 млн внутрішніх переселенців з Донбасу, а 763,632 тис. осіб виїхали за кордон. Крім того, у Донецькій військово-цивільній адміністрації 15 квітня 2014 р. повідомили, що ще близько 1 млн осіб з різних причин не можуть залишити територію так званої «ДНР». Наприкінці травня 2015 р. Управління ООН з координації гуманітарних питань заявило, що гуманітарної допомоги потребують 3,2 млн мешканців українського сходу, а кількість внутрішніх переселенців зросла до 1,3 млн [4]. Промовистим свідченням критичності ситуації є те, що Україна посіла дев’яте місце у світі за кількістю біженців.

Попри певні зусилля держави, охопити всіх постраждалих необхідною допомогою поки що не вдається. Так, наразі держава фінансово допомагає 300 тисячам родин переселенців, а виділені протягом конфлікту з державного резерву 892 об’єкти житла можуть забезпечити помешканням лише 15 тис. осіб. При цьому, за оцінками українського уряду, збитки від бойових дій на звільненій території Донбасу сягають 1,5 млрд дол. США [4].

Виходячи з цих обставин та спираючись на значний досвід допомоги постраждалим у війні, одним з основних видів допомоги в умовах «української кризи» ЄК вважає надання разової адресної грошової допомоги. Так, протягом 2014 р. 5 тис. сімей переселенців з Криму та Донбасу в Харкові та Дніпропетровську (де опинилося найбільше вимушених переселенців) отримали по 300 дол. США через Міжнародну організацію з міграції та «Врятуймо дітей» [2]. І це лише невелика частина наданої Євросоюзом гуманітарної допомоги. Як заявив голова представництва ECHO Україні, департамент передав близько 11 млн євро виключно гуманітарної допомоги. Ще 17 млн євро надано на проекти, пов’язані з житлом, та 4,5 млн євро – для ініціатив, що сприяють миротворчому процесу у громадах. В цілому протягом 2014 р. структури ЄС надали Україні 47,55 млн євро гуманітарної допомоги [2].

Згідно офіційних звітів ЄС, загальний обсяг гуманітарної допомоги ЄС та його членів у 2014 р. склав понад 76 млн. євро [2], за повідомленнями МЗС України – близько 80 млн євро [5]. Так, у липні 2014 р. було надано 250 тис. євро на підтримку кримських татар, що залишили територію АРК, у серпні допомогу переселенцям в Україні було збільшено до 2,5 млн. євро. З розширенням території воєнних дій у вересні 2014 р. ЄК ухвалила рішення про надання 22 млн. євро для допомоги найбільш вразливим верствам населення сходу України. Ще 5 млн. євро було виділено на першочергові потреби – продукти харчування, медичну та соціальну допомогу, тимчасове житло, а також комплекс побутово-логістичних заходів з підготовки до зимового періоду. До того ж, як зазначалося, 17 млн. євро надано на соціальні проекти та місцеві ініціативи для задоволення потреб переміщених осіб [6].

У листопаді 2014 р. на гуманітарну допомогу мешканцям Донбасу ЄС додатково виділив 3,3 млн євро [7]. У грудні 2014 р. Міжнародна організація з міграції заявила про розширення гуманітарної допомоги ще 20 тисячам вимушених переселенців на понад 7 млн євро. Основними донорами траншу стали ЄК та Німеччина, виділивши відповідно 6,5 млн та 680 тис. євро [8].

До фінансування гуманітарних програм ЄС залучає і свої фінансові органи. Зокрема, Європейським інвестиційним банком у 2014 р. було сформовано інвестиційний кредитний портфель обсягом до 3 млрд. євро для фінансування низки соціальних програм та відновлення інфраструктури на Донбасі [9]. З них 200 млн євро для відновлення життєзабезпечення регіону було надано ще до початку зимового періоду [2].

Гуманітарна допомога Євросоюзу була надзвичайно важливою у зимовий період, коли і переселенці, і учасники АТО потребували теплого одягу, генераторів, утеплених наметів тощо. На початку жовтня 2014 р. в рамках розгортання «Механізму цивільного захисту ЄС» кризовий центр ЄС розпочав консультації з країнами-членами щодо надання Україні медичних препаратів та товарів першої необхідності. Першою відгукнулася Латвія, надавши 9 електрогенераторів. З 20 жовтня 2014 р. в Україні почала роботу спеціальна місія ЄС з метою організації спільних з місцевими органами влади заходів з реєстрації переміщених осіб та надання адресної медичної допомоги постраждалим [6].

На початку 2015 р. у зв’язку із терактами та поновленням активних бойових дій на сході Україні обсяг гуманітарної допомоги ЄС суттєво зріс. У лютому ООН переглянула схвалений у грудні 2014 р. «Стратегічний план реагування для України», що передбачав 189 млн дол. США на допомогу постраждалим у 2015 р. Заплановану суму було збільшено до 316 млн дол. США. Відповідно й ЄС збільшив розмір гуманітарної допомоги Україні цього року з 5 до 15 млн євро [7]. З огляду на це, сумарні обсяги допомоги під час збройного конфлікту на Донбасі, за словами єврокомісара з гуманітарної допомоги Х. Стиліанідеса, склали 92-93 млн євро [2]. Це – майже п’ята частина річного бюджету ЕСНО (понад 500 млн. євро на рік).

Зауважимо, що взагалі цифри є промовистим свідченням важливості для Євросоюзу підтримки України. Ще з початку 1990-х рр. ЄС був одним з головних донорів України – відтоді до 2014 р. фінансова допомога ЄС Україні (не враховуючи допомогу від окремих країн ЄС) склала понад 3,5 млрд. євро. При цьому розміри фінансової підтримки постійно зростають. Так, щорічне фінансування за «Національною програмою дій для України» збільшилось з 47 млн. євро в 2002 р. до 186 млн. євро в 2013 р. У 2014 р. його обсяг склав 242 млн. євро [9]. А загальна макрофінансова допомога ЄС Україні за час АТО складає 3,41 млрд. євро і є найбільшою фінансовою допомогою ЄС країні – не члену ЄС в такий короткий період [10].

Поряд з тим, надаючи Україні гуманітарну допомогу зі своїх фондів, керівництво ЄС активно заохочує до цього і країн-учасниць (втім, частина з них за власною ініціативою надає гуманітарну та іншу допомогу від початку конфлікту). Так, у серпні 2014 р. генеральний секретар Ради Європи Т. Ягланд закликав країни ЄС передавати гуманітарну допомогу Україні у зв’язку з ситуацією на Донбасі (17 липня 2014 р. було збито боїнг Малазійських авіаліній у Донецькій обл., що поряд із розширенням воєнних дій проросійськими сепаратистами спричинило розширення санкцій проти Росії та вивело питання «української кризи» на якісно новий рівень) [11]. Це стало поштовхом до інтенсифікації двосторонньої співпраці країн ЄС з Україною та надання ними гуманітарної, а також військово-технічної допомоги. Низку відповідних рішень було прийнято в ході візиту президента України П. Порошенка до Брюсселя наприкінці серпня та під час саміту НАТО в Уельсі у вересні 2014 р.

Активізація надання Україні допомоги відбулася у січні 2015 р. після відповідного звернення ЕСНО. Так, 27 січня до Дніпропетровська на трьох літаках прибув спільний гуманітарний вантаж від ЄС і його учасниць Латвії, Естонії, Німеччини, Фінляндії та Франції для мешканців з Донецької та Луганської областей, а також територіальних підрозділів ДСНС. Зокрема, Естонія передала намети, розкладні ліжка, спальні мішки, генератори, обігрівачі, мобільні кондиціонери, складні стільці, столи, госпітальні ліжка загальною вартістю понад 120 тис. євро; Фінляндія передала рятувальні намети з обігрівачами; Організація Червоного Хреста в Німеччині – гігієнічні засоби, а також намети, вентиляторні повітронагрівачі і еластичні резервуари на 5 тис. л [12]. Останній на цей час великий гуманітарний вантаж з країн ЄС прибув у червні – понад 285 т німецької і польської допомоги для покриття базових потреб 11 тис. переселенців з Донбасу на суму 500 тис. євро [13].

Важливо, що така допомога є постійною та здійснюється одночасно в кількох напрямках. Так, у рамках проекту «Будинок для переселенців» у травні 2015 р. Євросоюз надав понад 2 млн євро для ремонту гуртожитків Краматорська та Слов’янська для тимчасово переміщених осіб [14].

Серед країн ЄС основними донорами гуманітарної допомоги Україні є Німеччина, Швеція, Велика Британія, Норвегія, Фінляндія, Бельгія та Данія. Водночас дієвою є допомога Польщі, Литви, Чехії, Словаччини й інших країн Євросоюзу. Так, однією з перших на прохання Т. Ягланда підтримати Україну відгукнулася Швеція, виділивши в серпні 2014 р. майже 4 млн євро на продукти харчування і медикаменти для постраждалих [15].

Норвегія ще в червні 2014 р. організувала перший гуманітарний вантаж для української армії вагою понад 60 т (переважно сухі пайки). До листопада 2014 р. на підтримку гуманітарних та інших програм вона надала понад 44,2 млн дол. США, значна частина яких пішла на відбудову та оснащення лікарень, житла для переселенців та шкіл у районах бойових дій [16]. У травні 2015 р. норвезький уряд виділив ще 5 млн євро на гуманітарну допомогу і, крім того, 35 млн євро – різним секторам економіки України на додачу до 15 млн дол. США, наданих у 2014 р. [17].

Уряд Фінляндії у 2014 р. надав Україні 6,4 млн євро, в тому числі 2,5 млн гуманітарної допомоги, а з 4 млн євро, зарезервованих на підтримку України в 2015 р., 3 млн євро видано на зведення тимчасового житла для переселенців [18]. Уряд Бельгії у березні 2015 р. виділив 2 млн євро гуманітарної допомоги на тимчасове житло, харчування, ліки та воду для постраждалих [19]. Данія у 2014 – на початку 2015 р. надала Україні 3 млн дол. США, переважно на медичні препарати та обладнання [20].

Німеччина, яка як лідер ЄС послідовно підтримує Україну в умовах російської агресії, на початку серпня 2014 р. виділила 3,5 млн євро гуманітарної допомоги [21]. У лютому 2015 р. її було збільшено на 10 млн євро [22]. Одним з головних спрямувань німецької гуманітарної допомоги є забезпечення переселенців найнеобхіднішим. Так, Спілка самаритян Німеччини у грудні 2014 р. передала переселенцям у Києві, Харкові та Полтаві 500 тис. євро у вигляді продовольчих наборів, зимового одягу та виплат на оренду житла. При цьому німецький уряд постійно організовує поставки гуманітарної допомоги до України: одним з найбільших за час проведення АТО став саме німецький вантаж, доставлений у жовтні 2014 р., – 112 вантажівок з продуктами харчування, теплим одягом, медичним обладнанням вартістю понад 15 млн євро [23]. У квітні 2015 р. до України прибув вже 6-й німецький гуманітарний вантаж на суму 1 млн євро (продукти харчування, гігієнічні засоби, одяг та постільна білизна) [24].

Водночас федеральний уряд Німеччини виступає одним з найбільших донорів будівництва тимчасового житла для українських переселенців, виділивши на це понад 18 млн євро [13]. На початку 2015 р. Німеччина також заявила про надання Україні гранта у розмірі 9 млн євро на реалізацію низки мікропроектів на базі шкіл, дитячих садків, медичних установ у районах, наближених до зони АТО [25].

Поряд з Німеччиною важливим спонсором відновлення інфраструктури Донбасу є Польща: в січні 2015 р. її уряд надав спеціальний кредит на 100 млн євро. При цьому Польща належить до країн, що найшвидше реагують на потреби України та найактивніше надають їй гуманітарну підтримку. У 2014 р. на допомогу переселенцям в Україні польський уряд виділив понад 3 млн дол. США [26]. З врахуванням гуманітарних поставок для української армії, загальна вартість польської гуманітарної допомоги є значно більшою. Так, за час АТО до України прибула низка гуманітарних вантажів з Польщі. Найбільшим серед них наразі є 150-тонний вантаж, що у грудні 2014 р. прибув до Харкова (предмети першої необхідності, одяг, обігрівачі тощо на суму 1 млн дол. США). Тоді ж було передано близько 200 тис. дол. США фінансової допомоги для переселенців [27].

Прикметно, що кошти на гуманітарну допомогу Україні виділяють не лише уряди чи благодійні організації європейських країн, а й окремі громади. Поряд з потужним волонтерським рухом це свідчить про досить високий рівень солідарності громадян ЄС з українським народом. Найвиразніше це проявляється у країнах, близьких до України географічно та пов’язаних з нею спільним історичним минулим в період СРСР. Насамперед, йдеться про Польщу, прибалтійські країни тощо. Зокрема, серед перших гуманітарних поставок до України був зібраний литовцями з власної ініціативи 6-тонний вантаж, доставлений на початку вересня 2014 р. (сухі пайки і спеціальне медичне приладдя), а в квітні 2015 р. Латвія надіслала медичну техніку та обладнання, закуплену на кошти, виділені Ризькою думою [28]. Варто згадати і про гуманітарну допомогу чеських бізнесменів, які від початку конфлікту на Донбасі до січня 2015 р. власним транспортом доставили майже 87 т вантажів – будматеріали, засоби першої медичної допомоги, зимовий одяг [29]. В той же час уряд Чехії у лютому 2015 р. передав гуманітарну допомогу на суму понад 4 млн дол. США [30].

Окремим надзвичайно важливим для української сторони напрямом гуманітарної допомоги європейських країн є забезпечення найнеобхіднішим українських військових, задіяних в АТО. Оцінюючи іноземну гуманітарну допомогу, 12 березня 2015 р. Міністерство оборони України повідомило, що поряд з найбільшими обсягами допомоги, наданими США і Канадою, європейська підтримка теж є доволі відчутною. Зокрема, Польща (яка ще з серпня 2014 р. налагодила постачання допомоги українській армії) надала хліб тривалого зберігання, сухі пайки та речове майно на 5,5 млн дол. США; Велика Британія передала бронежилети і кевларові шоломи, аптечки, речове майно на суму 1,8 млн дол. США; Словаччина – електрогенератори, освітлювальні комплекти, речове майно та медичне обладнання на 632 тис. дол.; Норвегія – сухі пайки на 630 тис. дол.; Франція – бронежилети і медичні матеріали на 600 тис. дол.; Нідерланди – електрогенератори і зимове речове майно на 500 тис. дол. [31]

Не менш важливим напрямком гуманітарної допомоги Україні є надання медикаментів та лікування поранених. Так, одним з провідних донорів медичної допомоги є Велика Британія: лише у вересні-листопаді 2014 р. британські фармацевтичні фірми надали МОЗ України сучасні препарати для знеболювання та антибіотики на 1 млн 217 тис. гривень [32]. Австрія, Литва і Німеччина прийняли на лікування більше 100 українців, поранених в ході АТО. Греція взяла на лікування ще 7 важкопоранених українських бійців, Словаччина – 75, Румунія та Угорщина – по 10 [33]. Польща, Німеччина, Литва та інші країни за свій кошт або на пожертви своїх громадян і організацій приймають на оздоровлення дітей учасників АТО і внутрішніх переселенців з Донбасу.

Таким чином, гуманітарна допомога Євросоюзу Україні протягом 2014 –першої половини 2015 р. стала важливим внеском у подолання наслідків російської агресії. При цьому важливо, що джерелом допомоги є не лише структури ЄС, але і уряди та громадяни європейських країн. І хоча у форматі окремої статті неможливо розглянути внесок кожної з країн ЄС, зауважимо, що всі вони в тій чи іншій мірі долучилися до надання Україні гуманітарної допомоги.

Загалом сума наданої Україні грантової (безповоротної) гуманітарної допомоги від ЄС та його членів протягом 2014 – на початку 2015 р. становить 223 млн євро, не враховуючи кошти, виділені на гуманітарні проекти Європейським інвестиційним банком [34]. Причому спостерігається стійка тенденція до збільшення напрямків та обсягів допомоги відповідно до посилення конфронтації на сході України. Так, за даними МЗС України, лише за перші два місяці 2015 р. країни ЄС виділили для гуманітарних цілей в рамках реалізації проектів ООН та Червоного Хреста допомогу в загальному обсязі майже 50 млн євро [5]. Навіть самі по собі ці цифри є промовистим свідченням прагнення Європи підтримати Україну в критичний період. А в сукупності з наданою ЄС політичною та макрофінансовою підтримкою – яскраво засвідчують сприйняття України як невід’ємної частини європейської спільноти.

Водночас з огляду на те, що воєнний конфлікт на сході України ще не завершений і остаточний підрахунок сумарних обсягів гуманітарної допомоги ЄС та його країн-учасниць ще попереду, порушена у даній публікації проблема в цілому, а також окремі її аспекти (напрями допомоги, охопленість постраждалих, взаємодія з місцевою та центральною владою України тощо) залишатимуться актуальними і надалі.



Список використаних джерел та літератури

  1. The EU’s external relations. Humanitarian aid [Електронний ресурс] // The European Commission's Delegation to Ukraine. – Pежим доступу: http://delukr.sdv.com.ua/page32484.html

  2. Керівник гуманітарного офісу ЄС в Україні: “наше завдання – спасіння життів” [Електронний ресурс]. – Pежим доступу: http://euukrainecoop.net/2015/01/27/humanitarian/

  3. ЄС збільшить допомогу переселенцям з Донбасу: в Україну їде єврокомісар з гуманітарної допомоги [Електронний ресурс]. – Pежим доступу: http://www.eurointegration.com.ua/news/2015/01/22/7029939/

  4. Війна на Донбасі у цифрах: тисячі жертв, мільйон переселенців та мільярдні збитки [Електронний ресурс]. – Pежим доступу: http://tyzhden.ua/News/134646

  5. Країни ЄС цьогоріч надали Україні гуманітарної допомоги на €50 млн – МЗС [Електронний ресурс]. – Pежим доступу: http://tyzhden.ua/News/130609

  6. Допомога ЄС Україні: 2014 рік [Електронний ресурс] // Представництво України при Європейському Союзі та Європейському Співтоваристві з атомної енергії. – Pежим доступу: http://ukraine-eu.mfa.gov.ua/ua/ukraine-eu/eu-policy/assistance

  7. Єврокомісія планує потроїти обсяг гуманітарної допомоги Україні [Електронний ресурс]. – Pежим доступу: http://tyzhden.ua/News/128432

  8. ЄС виділив понад 7 млн євро для допомоги ще 20 тис. біженців [Електронний ресурс]. – Pежим доступу: http://www.eurointegration.com.ua/news/2014/12/15/7028774/

  9. EU financial assistance to Ukraine [Електронний ресурс] // Delegation of the European Union to Ukraine. – Pежим доступу: http://eeas.europa.eu/delegations/ukraine/eu_ukraine/tech_financial_cooperation/index_uk.htm

  10. Україна та ЄС підписали угоду на 1,8 млрд євро [Електронний ресурс]. – Pежим доступу: http://www.pravda.com.ua/news/2015/05/22/7068717/

  11. Генсек Ради Європи закликав європейські країни надати Україні гуманітарну допомогу [Електронний ресурс]. – Pежим доступу: http://www.eurointegration.com.ua/news/2014/08/19/7025173/

  12. До Дніпропетровська доставили гуманітарну допомогу від ЄС та ООН [Електронний ресурс]. – Pежим доступу: http://tyzhden.ua/News/128560

  13. Німеччина та Польща надіслали до України 285 тонн гуманітарної допомоги [Електронний ресурс]. – Pежим доступу: http://www.dw.de/a-18520120?maca=ukr-rss-ukrnet-ukr-all-3816-xml

  14. Савчук А. Євросоюз дає 2 млн євро на житло для переселенців [Електронний ресурс]. – Pежим доступу: http://vidia.org/2015/39621

  15. Швеція виділила майже 4 млн євро гуманітарної допомоги Україні [Електронний ресурс]. – Pежим доступу: http://www.eurointegration.com.ua/news/2014/08/22/7025270/

  16. Норвегія витратила на гуманітарні програми в Україні $44 млн [Електронний ресурс]. – Pежим доступу: http://tvi.ua/new/2014/11/23/norvehiya_vytratyla_na_humanitarni_prohramy_v_ukrayini_44_mln

  17. Норвегія надасть Україні $15 млн допомоги [Електронний ресурс]. – Pежим доступу: http://www.eurointegration.com.ua/news/2014/11/18/7027917/

  18. Фінляндія збільшила свою допомогу Україні [Електронний ресурс]. – Pежим доступу: http://www.finland.org.ua/public/default.aspx?contentid=324217&nodeid=31711&culture=uk-UA

  19. Уряд Бельгії виділив 2 млн євро гуманітарної допомоги для України [Електронний ресурс]. – Pежим доступу: http://eramedia.com.ua/article/214805

  20. Данія надасть додаткові $1,5 млн на гуманітарну допомогу для біженців Донбасу [Електронний ресурс]. – Pежим доступу: http://www.eurointegration.com.ua/news/2015/02/11/7030758/

  21. Німеччина збільшила гуманітарну допомогу Донбасу до 3,5 млн євро [Електронний ресурс]. – Pежим доступу: http://www.eurointegration.com.ua/news/2014/08/11/7024903/

  22. Німеччина виділить Україні 10 мільйонів євро гуманітарної допомоги [Електронний ресурс]. – Pежим доступу: http://www.eurointegration.com.ua/news/2015/02/19/7031035/

  23. В Україну надходить гуманітарна допомога від іноземної спільноти [Електронний ресурс]. – Pежим доступу: http://unt.ua/news/society/events/v-ukrainu-nadhodit-gumanitarna-dopomoga-vid-inozemnoi-spilnoti

  24. Україна отримала від Німеччини "гуманітарки" на 1 млн євро [Електронний ресурс]. – Pежим доступу: http://espreso.tv/news/2015/04/29/ukrayina_otrymala_vid_nimechchyny_quothumanitarkyquot_na_1_mln_yevro

  25. Німеччина збирається виділити Україні €9 млн на розвиток соціальної сфери [Електронний ресурс]. – Pежим доступу: http://tyzhden.ua/News/129258

  26. Польща виділить на відновлення Донбасу €100 млн кредиту [Електронний ресурс]. – Pежим доступу: http://tyzhden.ua/News/127923

  27. У Харкові переселенцям розпочали роздавати польську гуманітарку [Електронний ресурс]. – Pежим доступу: http://tyzhden.ua/News/126176

  28. Латвія надіслала гуманітарну допомогу Україні [Електронний ресурс]. – Pежим доступу: http://www.eurointegration.com.ua/news/2015/04/20/7033080/

  29. Чехія передала гуманітарну допомогу для Донбасу. – http://www.eurointegration.com.ua/news/2015/01/12/7029560/

  30. Завтра в Україну прибуде гуманітарний конвой із Чехії [Електронний ресурс]. – Pежим доступу: http://tyzhden.ua/News/130040

  31. Українська армія отримала гумдопомоги на $120 млн [Електронний ресурс]. – Pежим доступу: http://espreso.tv/news/2015/03/12/devyat_krayin_nadaly_humanitarnu_dopomohu_ukrayinskiy_armiyi_na_120_mln_dolariv

  32. МОЗ України отримало гуманітарної допомоги майже на 10 млн грн. [Електронний ресурс]. – Pежим доступу: http://tyzhden.ua/News/124693

  33. 14 військовослужбовців та двоє волонтерів вирушили на реабілітацію до Словаччини [Електронний ресурс]. – Pежим доступу: http://www.5.ua/ato-na-shodi/14-viiskovosluzhbovtsiv-ta-dvoie-volonteriv-vyrushyly-na-reabilitatsiiu-do-Slovachchyny-83848.html

  34. Євросоюз виділив Україні ще 15 млн євро гуманітарної допомоги [Електронний ресурс]. – Pежим доступу: http://www.hromadske.tv/society/yevrosoyuz-vidiliv-ukrayini-shche-15-mln-yevro-gum/


Гуманитарная помощь Евросоюза Украине во время российской агрессии (2014 – первая половина 2015 р.)

Аннотация. Статья посвящена гуманитарной помощи, предоставленной Украине Европейским Союзом и его членами во время российской военной агрессии. Рассматриваются основные цели и механизмы оказания помощи ЕС, сотрудничество ЕС с международными гуманитарными организациями (гуманитарные агентства ООН, Международный Красный Крест и т.п.) и украинской властью. На основе открытых источников проанализированы объемы и основные направления предоставленной помощи на различных этапах развертывания боевых действий на востоке Украины в течение 2014 - первой половины 2015 г.

Ключевые слова: Европейский союз, Украина, гуманитарная помощь, Офис гуманитарной помощи Европейской комиссии.
EU humanitarian assistance to Ukraine during the Russian aggression

(2014 - the first half of 2015)

Abstract. The article is devoted to the humanitarian assistance provided to Ukraine by the European Union and its member states during the Russian military aggression. The basic objectives and mechanisms of assistance the European Union, EU cooperation with international humanitarian organizations (the UN humanitarian agencies, the International Red Cross etc.) and the Ukrainian authorities are considered. On the basis of open sources the article analyzes the volumes and the main directions of assistance provided in various stages of deployment of combat operations in eastern Ukraine during 2014 - the first half of 2015.

Keywords: The European Union, Ukraine, humanitarian assistance, humanitarian assistance office of the European Commission.


Актуальні проблеми європейської історії та міжнародних відносин

УДК 94(729)1945 – 1980

Yegor Braylyan

Postgraduate student,

Kyiv National Taras Schevchenko University
Emigration from Caribbean to Europe (1945 – 1980)

In the article discussed and analyzed the characteristics of migration of citizens Caribbean colonies to European metropolises - Britain, France and the Netherlands. Characterized the socio-economic situation of migrants in Western Europe. Determined foundations of immigration laws 1950 - 1970 - s.

Keywords: Caribbean, migration, colonialism, Great Britain, France, Netherlands, The Commonwealth Immigration Act of 1961.

Colonialism not only stimulated more than 60 million Europeans to migrate overseas, it also brought millions of Asians, Africans and Amerindians to Europe. In the beginning, many of these immigrants came to Europe as slaves, but in the 20th century immigrants from Africa and Asia served as soldiers and contract labourers in the European armies during the two World Wars. In addition, the wave of decolonisation after World War II stimulated millions of former European colonists as well as people of mixed descent and various colonial minority groups such as the Chinese to migrate to Europe in spite of the fact that the large majority of these migrants had never lived or visited there. In recent decades, migration from the previous colonial world has been dominated by (now largely illegal) labour migrants and asylum seekers.

The volume of migration to Europe increased considerably during the 20th century due to five reasons:

• First of all, during the two World Wars large numbers of non-Europeans soldiers and temporary labourers worked for the Allies, including troops from French West Africa andBritish India, and indentured labourers from China.

• The second stimulus to migrate to Europe was decolonization. Millions of Europeans, ex-Europeans, and their local allies from French North Africa, the British colonies in southern Africa and South Asia, the Dutch East Indies, and Portuguese Africa moved to Europe right before, during and after decolonization because the states they were living in ceased to exist.

• The third stimulus was the rising demand for labour after the end of the Second World War. Britain started this process by allowing citizens from the Commonwealth to work on its territory, followed by France and other countries. In addition, many countries in Europe recruited labourers in African and Asian countries that had not been part of their former overseas empires.

• The fourth reason for intercontinental migrants to come to Europe was the quest forpolitical asylum. Until then, political asylum had been requested by Europeans escaping from extremist regimes such as revolutionary France, communist Russia or Nazi Germany and Austria. During the Cold War, the few refugees who managed to leave the communist bloc received a warm welcome in West Europe. This tradition enabled a growing number of refugees threatened by extremist regimes, civil wars, and climate change in Africa, Asia, and Latin America to come to Europe.

• Finally, migrants also came to Europe for cultural and educational reasons, mainly Americans living in Paris, or African, Asian and South American students, as well as football players, mainly from Africa and South America. Each of these five migration streams into Europe will be highlighted separately.

Although Caribbean migration is inscribed within a global pattern and there are some particularities that pertain to the region, this volume also demonstrates that the migratory fi elds between the French Caribbean and France, the British Caribbean and Great Britain, the Dutch Caribbean and the Netherlands, and the U.S. Caribbean and the United States have some distinct features [1, p.96]. It is important to distinguish Caribbean migrations from “non-independent” territories from Caribbean migrations from formally “independent” territories. The metropoles’ mass-recruitment of colonial labor from the Caribbean during the 1950s and 1960s has four common characteristics.

First, it was an organized labor migration from non-independent territories. Each metropolitan center used the labor available in the Caribbean colonies to satisfy its labor demands during the postwar period. The United States underwent an economic boom because it was the sole industrial economy in the world without competition from other core countries, while the boom of the Western European economies was due to the process of reconstruction after World War II.

Puerto Ricans were among the first colonial groups to be massively recruited to work in the manufacturing and agrarian enterprises of the U.S. Northeast. The formation of the Migration Division within the colonial administration on the island was the institutional mechanism used to massively recruit Puerto Rican labor to the United States, and it served as a model for the rest of the region. West Indians from the British colonies were also recruited to work in the United Kingdom as cheap labor in public services and manufacturing. The British Migration Office in Barbados was an imitation of the Puerto Rican Migration Division Office; similar to the Puerto Rican case, this office recruited labor directly from Barbados to the United Kingdom. In other British colonies, such as Jamaica and Trinidad, institutional mechanisms were in place to foster labor migration, such as job advertisement, social workers, and direct recruitment from the British public administration and private companies. Dutch Caribbean labor from Suriname and the Netherlands Antilles (Curaçao, Aruba, and others) was also recruited to work in the Netherlands [4, p.20]. In Curaçao during the 1960s, social workers were instrumental in the recruitment of labor. Similar to the Puerto Rican case, the French state organized the BUMIDOM (Le Bureau pour le développement des migrations dans les départements d’outre-mer, or Bureau for the Development of Migration in the Overseas Departments ) to recruit labor from Martinique, Guadeloupe, and French Guiana to work in the French public administration. The contribution by Monique Milia-Marie-Luce in this volume compares the organized migration from Puerto Rico to the United States with the organized migration from Martinique, Guadeloupe, and French Guiana to France. She examines the similarities and differences of the Migration Division Office in Puerto Rico and the BUMIDOM in France, and, based on archival work, shows how the Migration Division Office in Puerto Rico served as a showcase for the whole Caribbean region and, in particular, for the French Overseas Department after World War II. It was through the Caribbean Commission, an organization created by Western colonial powers in the Caribbean to coordinate their policies in the region during the early years of the Cold War, that the migration model used by the United States in Puerto Rico was exported to the rest of the region. Milia-Marie-Luce’s work invites the production of more comparative historical research in Caribbean migration studies. In sum, one common feature of all of these migrations from nonindependent territories is that several state institutional mechanisms were in place to recruit colonial labor or to foster colonial labor migration as a way to supply cheap workers to serve the needs of the metropolitan labor market.

Second, colonial labor migrants from the Caribbean were all legal citizens of the metropole. After World War II, colonial reforms in the Caribbean led by the Caribbean Commission (an international organization of Western powers in the Caribbean) extended metropolitan citizenship rights to the colonies [2, p.30]. This facilitated the massive transfer of labor from the colonies to the metropole. No institutional barriers such as visa procedures or work permits were present to prevent massive labor migration from the Caribbean colonies. Moreover, the legal status of Caribbean colonial laborers as metropolitan citizens gave them access to welfare-state policies and social rights enjoyed by all metropolitan citizens. This supplemented their incomes and helped meet the cost of reproducing their labor force, given their low salaries compared with those of European and Euro-American workers.

Third, colonial migrations from non-independent territories have included a larger representation of the lower classes than that from formally independent territories. Without metropolitan citizenship, members of the lower classes would face many obstacles to migrating. Most of the migrants from independent Caribbean countries, who do not have such citizenship rights, thus come from the most educated and the middle sectors of the working classes.

Fourth, despite their legal status as metropolitan citizens, Caribbean colonial migrants experience racist discrimination, creating what is usually regarded as “second-class citizenship” inside the metropoles. Consequently, the racial/colonial hierarchies that were put in place on a world scale during the European colonial expansion are now reproduced within the metropolitan global cities, which in turn leads to questions about continuities and discontinuities of colonial legacies in the present.

One of the central contemporary Eurocentric myths since World War II has been that, with the demise of colonial administrations in the periphery of the capitalist world economy, we are living in a “postcolonial,” “post-imperial” world . The question is not whether colonialism, understood as the presence of colonial administrations, ended: the answer to that question is obvious, and from that point of view we would be living in a so-called postcolonial world. The question is whether colonial relations of exploitation and domination between Europeans and Euro-Americans and non-European people finished with the end of colonial administrations. The answer to that question is more complex. The global hierarchies put in place during more than four hundred fi fty years (1492 – 1945) of colonial administrations articulating the relationship between European and Euro-American metropoles and non-European peripheries did not disappear with the end of colonial administrations.

Today, despite some anomalous cases, it is obvious that most of the non- European periphery is organized into “independent” states. However, the global hierarchies created during the four hundred fifty years of European colonial expansion, such as the international division of labor (core–periphery), the racial/ethnic hierarchy (European/Euro-American and non-Europeans), the gender hierarchy, the epistemic hierarchy, and the interstate system (military and political power) are still with us, even though colonial administrations have ended.

The UK Caribbean community is far from being homogeneous; it is diverse, including migrants from a number of Caribbean islands (including Barbados, Grenada, Jamaica, St Lucia and Trinidad and Tobago) and their descendents. Migration from the Caribbean to Britain from the 1940s onwards was primarily undertaken for socioeconomic reasons. Caribbean migrants were attracted by employment in factories and service sector industries and government-sponsored recruitment. One of the first countries to be affected by out-migration was Jamaica. By 1948, some 547 Jamaicans had emigrated to the UK. Migration from the Caribbean to the UK continued during the 1950s, as the UK struggled with a post-war labour shortage [7, p.73].

However, by 1962, migration from the Caribbean to the UK had significantly dropped due to the highly-restrictive legislation on Commonwealth Immigrants which came into effect in that year. Indeed, the number of people actually born in the Caribbean and living in Great Britain peaked in the mid-1960s, so that by 1973 mass migration from the Caribbean to Britain was effectively over.

Post-war migration to Europe must, therefore, be seen in the light of a long migratory history. Between the wars there had been a small community of West Indians resident in Britain comprised mainly of students, intellectuals and radicals (George Padmore, C. L. R. James, Marcus Garvey were all resident in London, along with Dr. Harold Moody). Some West Indian seamen had also ended up residing in some of the port towns such as Cardiff and Liverpool. West Indians had volunteered for service in the First World War and, again, in the Second World War and, despite initial reluctance by the War Office, many had been posted in Britain and seen active duty. The West Indies they returned to after the war was, however, as impoverished as when they left it, despite the efforts of the Colonial Development and Welfare Fund set up, in the wake of the Moyne Commission (appointed to investigate the causes of the major riots in the 1930s) to improve conditions. In 1948, some of these former servicemen, along with other Jamaicans, decided to return to Britain either to re-enlist in the Royal Air Force, or to assist in the post-war reconstruction of Britain, and booked passages on the S. S. Windrush. On 22 June 1948, 492 West Indians (mainly Jamaicans) disembarked in Tilbury (London) and were temporarily housed in a former air-raid shelter in Clapham, South London. The nearest employment exchange was in Brixton, and it was from there that they found work, and housing.

The fact that migration from the former colonies was not primarily aimed at filling the vacancies on the labour market of the host country, but could increase unemployment and housing shortages, made the British and Dutch governments decide to put an end to it. In 1962, the British government made a residence permit obligatory for those entering the country with a British passport. The Dutch government took a similar step in 1975 as part of a package granting independence to the former Caribbean colony of Suriname. The French, Portuguese, and Spanish governments also demanded residence permits from migrants coming from their former colonies after independence [5, p.163].

During the 1950s, the immigration of non-European labourers became more substantial, and the United Kingdom was the first country to tap labour resources from other continents. Between 1950 and 1960, the number of immigrants from Asia, Africa, and the Caribbean in Great Britain increased from 20,000 to 200,000. At first, the West Indians dominated the immigration from outside Europe, mostly settling in the larger urban areas of the British Isles and mainly working in low-income jobs in hospitals, public transport, the postal services, and education. These jobs may have paid very moderate salaries, but they provided a high degree of security and allowed for a regular stream of money orders sent to the relatives at home. The island of Montserrat is an extreme example: about 50 per cent of its inhabitants worked elsewhere, and the money sent home made up about a quarter of the island's income. The larger countries in the Caribbean showed lower rates of labour emigration: Jamaica 9.2 per cent, Barbados 8.1 per cent, Trinidad 1.2 per cent, and Guyana1.3 per cent. [9, p.203]

The West Indians in Great Britain, however, were soon outnumbered by the South Asians. Since government restrictions on immigration were put in place in the middle of the 1960s, the rapid growth of the South Asian community was caused by the immigration of family members, and in part by the high birth rates, particularly among the Muslim immigrant communities. Most of the immigrants came from the Punjab, an area which was divided between India, Pakistan, and Sikkim. War, deportation, and flight were widespread in the years following partition and made people migrate overseas. Another 20 per cent originated in the coastal areas of Gujarat, and another 10 per cent came from Sylhet in Bangladesh. In addition, the Asian community also comprised Tamils from Sri Lanka as well as well-educated Indians.

West Indian migration to Britain was slow at first, but by the early 1950s was gathering momentum. The 1952 McArran-Walter Act in the United States once again cut off the United States as a migrant destination. This, coupled with increasing opportunities for employment in the United Kingdom, helped divert the migration flow to Britain [3, p. 16].

The Commonwealth Immigration Act of 1961 which aimed to limit migrants from the ‘new’ commonwealth, led to a surge in migration as West Indians attempted to enter Britain before the controls came into force. There was a similar surge before the 1965 Immigration Act. In 1965, however, the United States relaxed its restrictions on migration from the Caribbean and, along with Canada, North America returned on stream as the West Indian migrant destination of choice.

The majority of Caribbean peoples who migrated to Britain arrived, therefore, between 1948 and 1965 [8, p.54]. The first to arrive were Jamaicans, and they formed the majority of Caribbean migrants, (57 per cent in 1961), although in the 1950s sizeable numbers of Barbadians and Guianese arrived, along with smaller numbers from the Eastern Caribbean. Women migrated, along with men, and most were relatively young – between eighteen and thirty years of age. Those with children chose, for the most part, to leave them initially with kin in the Caribbean, returning remittances to help support them and the wider family back home. Most of those who came intended their stay to be temporary, and planned to return within three to five years. In 1961, the Caribbean born population was estimated at 172,877. By 1971, the Caribbean population was thought to be at 548,000. The rapid growth in the population was accounted for by their children born in Britain (an estimated 244,000) and those ‘sent for’ to be reunited with a parent. The 2001 census revealed that the current ‘black Caribbean’ population stands at 565, 876, of whom the vast majority (79%) have been born in the UK. The declining numbers of those born in the Caribbean reflected the death and aging of its population – but also, significantly, a trend to return to the West Indies. While the Caribbean population fell from 548,000 in 1971 to 495,000 in 1986, the Caribbean born population declined from 330,000 in 1966 to 230,000 in 1986, most of whom had returned to the West Indies. At the same time, the relatively small growth in the black Caribbean population has been more than matched by that of the mixed race population, who comprised approximately 677,117 of the UK population (1.2 per cent), of whom the majority were the children of white and Caribbean parentage.

This basic data necessarily hides important aspects of West Indian migration and important characteristics of that migrant experience. That most of the early migrants assumed their stay would be temporary accorded with models of migration familiar to them. Many of the first generation were the grandchildren of Panama migrants, where the pattern of return or re-migration was well established. Others had already migrated before, either to the United States as part of an agricultural quota in place during the wartime years, or to work on US bases or in the Dutch oil fields in the Caribbean. Many came with the ambition of seeing the ‘Mother Country,’ as they had been taught to believe Great Britain represented. They arrived at a time when Britain itself was engaged in post-war reconstruction of its housing, industrial and transport infra-structure and building up the National Health Service. Britain needed labour.

Reluctant at first to encourage labour from the Commonwealth, Britain finally conceded and from the 1950s promoted herself as a source of employment, actively recruiting in certain key industries. The Barbados government also actively encouraged and facilitated its population to secure training and employment in Britain.

What the migrants found in Britain was sharply at variance with what they had been led to expect. Far from welcoming the migrants, British society revealed itself to be racist and hypocritical. West Indians found themselves discriminated against in employment, housing, leisure, education and in church. They were attacked by gangs of teddy boys and found a police force indifferent to their safety. Riots in Nottingham and in Notting Hill, London, in 1958 and a growing white resentment against West Indian migrants, and those from the Indian sub-continent, led to the passing of the Commonwealth Immigration Act in 1961- the attempt by the then Conservative government to restrict entry and appease popular opinion – followed by further acts in 1965 and 1968. In that year, the Conservative MP, Enoch Powell prophesised in a now notorious speech that should immigration continue, ‘rivers of blood’ would flow through British cities.

With access to housing, education and other public and private facilities characterised by prejudice (it was not uncommon for landlords to advertise ‘No blacks. No Irish. No Dogs’ on their vacant properties), and with a public clamour against ‘coloured’ immigrants, West Indians sought their own solutions. In the Caribbean ‘meeting turns,’ ‘sous-sous’ ‘partnering’ were all names for the same simple credit circle. Utilising these as a means of raising capital (no bank or building society was prepared to offer loans to West Indians), they bought properties in the inner cities, renting out rooms to other West Indians; they set up Saturday schools to make good the educational deficit which their children were experiencing; they established markets to import and sell their own food; they set up their own churches for worship along with a host of other self-help organisations and they established book shops and publishing houses. They also lobbied hard against racial discrimination and in 1965 the first Race Relations Act was passed, followed by tougher legislation in 1968, and 1976.

Above all, West Indians found solace in their families. Although historically and contemporaneously vilified for their ‘dysfunctional’ and ‘irregular’ patterns (Caribbean families in the Caribbean and overseas have been, and remain, characterised by high levels of cohabitation, high levels of single parent mother headed households and relatively low levels of marriage ), Caribbean families have emerged as enduring and inclusive institutions which provide robust support for kin and maintain contact across the generations and across the oceans. Although the Caribbean community in Britain is now in its third and even fourth generations, the links with the Caribbean remain vibrant, even for those of mixed-race ethnicity who more often self-identify as ‘Black British’. The trend to return has renewed links with the Caribbean for a new generation, while many British born Caribbeans are themselves now ‘returning’ to live in the Caribbean.

Yet the legacy of early West Indian experience in Britain lingers. While discrimination is illegal, there are real issues of social exclusion. Second generation African-Caribbeans are more likely to suffer from mental illness; black and mixed race children are more like to be taken into local authority care, and for longer periods than their white counterparts, and black British nationals accounted for eleven per cent of the sentenced population in prison (by far the largest ethnic minority) and thirteen per cent of the remand population. In terms of education, African-Caribbean boys, particularly, are failing to achieve minimum education targets, the result partly of ‘low teacher expectations… and] inadequate levels of positive teacher attention, unfair behaviour management practices, dispropor-tionately high levels of exclusion and an inappropriate curriculum.' The 1999 Macpherson Report (which detailed the failures of the Metropolitan Police in their investigation into the murder of the young Jamaican-heritage student, Stephen Lawrence) identified what it termed ‘institutional racism’ which, it claimed, permeated London’s Metropolitan Police Service and inhibited the delivery of a fair and equitable service. Certainly, discrimination and racism were one of the central causes of schizophrenia identified by Dinesh Bhugra, and may well be a factor in explaining the alienation of some black youth and the appeal of violent gang culture with its allure of masculinity, status and drugs.

The issues of social exclusion should not crowd out the contributions which Caribbean migrants have given to Britain and to the Caribbean. They were critical to the post-war reconstruction of Britain and in the development of the National Health Service. They have achieved important distinctions in a range of arenas: central government (the current Attorney General, Baroness Scotland, is a migrant from St. Kitts, and there are many Caribbeans who sit in both Houses of Parliament), local government, in the judiciary, in professions and businesses, as well as in sports, music and the arts. Moreover, given that Caribbeans have the largest number of exogamous partnerships of all ethnic minorities, they may be seen to be integrated. The Caribbean orientation of many migrants and their families has had important repercussions for the region. The return of many African Caribbeans has led to relatively high levels of investment in the Caribbean in terms of home ownership, pensions and remittances. Here, the link between diaspora and development is well documented.

Despite the impoverished state which the Caribbean inherited at independence from the British, and the centuries of neglect and abuse which preceded it, the role of migrants in their – and our – development is critical. That the region has produced, in a short period, several Nobel prize winners, and has continued to enrich the culture of Britain (and the world) through its literature, music and carnival and its values, tolerance and industry is a cause for celebration.

Looking at the numerous movements of migration from the European colonies to the countries governing them, we can observe a variety of cultural processes and alterations which did not only change and shape the individuals who left their homes in order to adapt to life in a foreign country, but also the foreign countries themselves. Migrants were not only victims of political or economic circumstances; they were also agents of cultural transfer who brought elements of their country's traditions to their new surroundings. One of the most prominent signs of their influence is the internationalization of European food culture in the 20th century. Nevertheless, it must also be remarked that non-European migrants' wishes to keep up their traditions have frequently been regarded with mistrust or even hostility in their host country.

Over the years, most research on black people of Caribbean descent in the UK has focused on a range of issues specific to this group and the subsequent responses from the black community and government. Early research on first- and second-generation Caribbean immigrants during the 1970s and 1980s concentrated on the integration of second-generation „black youth‟ with particular reference to young blacks and employment, education, family life, racism and social problems. The socio-economic experience of young blacks in relation to policing, political alienation and homelessness were also areas of interest in early research [8, p.175].

The Dutch attitude towards immigration and migrants has come a long way since the end of the Second World War. For a long time, the Dutch did not consider their country as one of immigration, despite large postcolonial and labour arrivals. On the contrary, the government regarded the Netherlands as „overpopulated‟ and widely encouraged emigration. Until 1983, the government denied that there were immigrant communities in the Netherlands; the term „immigrant‟ itself was avoided, and other words were used to describe them.

Similarly to France and the United Kingdom, post-colonial ties and labour recruitment agreements determined migration patterns. Colonial migration was present before the Second World War but intensified in the post-war context, especially when colonial natives were granted Dutch citizenship under the 1954 Dutch Nationality law. In practice, migration flows were highly heterogeneous. As Van Amersfoort and van Niekerk argue, they had “little in common except that they were genetically linked to the colonial past”. Four main groups arrived from the colonies: from the East Indies, the two main ones were the „repatriates‟ and the Moluccans; from the West Indies arrived migrants from Surinam (Dutch Guiana) and from the Netherlands Antilles.

The „repatriates‟ integrated relatively easily compared to other groups; yet, this success contrasts with the failed integration of the Moluccans and of West Indies‟ migrants.

Immigrant groups were considered as temporary migrants by the Dutch government, and apart from the „repatriates‟, no extensive resources were dedicated to their integration. On the contrary, the government fostered respect for their distinct cultural identities, even granting them the right to be educated in their own language in view of their return. The Dutch Government shared the same conception towards the Gastarbeiders (guestworkers), who arrived from the 1960s onwards, mainly from Turkey and Morocco with whom the Netherlands signed recruitment agreements in 1964 and 1969 respectively.

My most recent work concentrates on the cultural and demographic phenomenon of Caribbean postwar migration that took thousands of West Indians to the former colonial capitals of Paris and London between 1945 and 1980, and the ways in which these new inhabitants and their descendants came to represent their simultaneously separate but parallel experiences in literature and film. Indeed, there are now more than half a million persons in each of these cities claiming West Indian birth or background, and most recent national census figures estimate Caribbean communities to be virtually 1% of the population in both cases. What is of equal interest here is that many second- and third-generation immigrants to these capitals define themselves as West Indian (more specifically, say, Guadeloupean, Martinican, Antiguan, or Jamaican), despite of their metropolitan place of birth; largely speaking, these identificatory strategies tend to function as markers of lack of integration into or identification with the nation and its social whole. For the purposes of this lecture, though, I would like to concentrate specifically on the situation of the Antillean citizens of the DOM (départements d’outre-mer), or French overseas departments, citizens of France by law but subject to otherness and exclusion stemming from their ethnic difference from the mainland majority [5,p.84]. The experience of these geographic and cultural migrants highlights the décalage between modern-day France’s vaunted universalist claims and its quotidian realities of racial stereotyping and exclusion of its ‘others,’ patterns that arguably find their roots in the turn to the center and in earlier racial hierarchies that served to ground French colonialism and the mission civilisatrice.

While migration toward the metropole was put in motion with the advent of labor shortages around World War I, it was later catalyzed in the first instance by the advent of the departmentalization law in 1946, whose integrationist policies made full citizens of all the inhabitants of the quatre vieilles colonies, and in the second by the resulting right of unimpeded access to the metropole which ultimately led to the establishment of BUMIDOM, or the Bureau pour le développement des migrations dans les départements d’outre-mer, whose goal was to furnish a state-organized and -controlled labor pool. The results of these migratory moments were both transgressive and transformative. While postwar immigration into France was largely driven by massive labor shortages, as it was in most of the rest of Europe, the paradox of the DOMs is that their populations were not foreigners seeking entry, but nationals moving from the periphery to the center of the nation-state. Specifically for the DOMS, however, between its inauguration in April 1963 and its dissolution eighteen years later, BUMIDOM funneled over 160,000 workers from Guadeloupe, Martinique, French Guiana, and Réunion onto the French mainland, many of whom were trying to escape rising unemployment in the French periphery. For example, a 1982 comparison between France and its Caribbean DOMs shows that while metropolitan French unemployment stood at 8.4%, in the Caribbean the rate stood at 12.8%. Largely through BUMIDOM’s efforts, over 150,000 French West Indians were resident in France by 1970, having largely arrived within the space of a single decade. By the time this organization’s work came to an end in 1982, one person in four born in the West Indies was living in France; by 1990, the total number of people in France claiming West Indian descent had risen to a remarkable 400,000, of whom 2/3 were born on the Caribbean and 1/3 on the mainland. With this metropolitan Caribbean population now approaching the figure of three-quarters of a million, it is already more than 1% of the total French population, and its influence is transforming the landscape of French cultural identity in a myriad of ways.


Каталог: wp-content -> uploads -> 2016
2016 -> Київський національний лінгвістичний університет базові навчально-методичні матеріали
2016 -> Програма навчальної дисципліни аграрне право опис навчальної дисципліни форма навчання Курс
2016 -> Черкаський інститут банківської справи Університету банківської справи
2016 -> Програма навчальної дисципліни господарське право опис навчальної дисципліни форма навчання Курс Семестр
2016 -> Методичні Рекомендації Запобігання і виявлення
2016 -> Програма додаткового вступного випробування з фаху для вступників на здобуття ос
2016 -> Кз «Веселівська районна різнопрофільна гімназія» Веселівської районної ради
2016 -> Урок №3 Реферативна робота
2016 -> Лекція №1 Вступна лекція: Екологія як наука Екологія мета, завдання, методи, основні терміни та визначення


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка