Навчальний посібник для самостійного вивчення дисципліни студентами спеціальностей 050106 «Облік І аудит», 050100 «Економіка підприємства»


Тема 10. Економіка України як єдність регіональних соціально-економічних систем



Сторінка7/18
Дата конвертації09.11.2017
Розмір4.02 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   18
Тема 10. Економіка України як єдність регіональних соціально-економічних систем
10.1. Економіка України як єдиний народногосподарський комплекс.

10.2. Структура економіки. Її сутність та поняття.

10.3. Регіональні особливості галузевої структури економіки.

10.4. Реструктуризація регіональної економіки в умовах ринку.
10.1. Економіка України як єдиний народногосподарський комплекс

Україна - високорозвинута індустріально-аграрна держава з потужним комплексом галузей важкої, харчової і легкої промисловості. Її економіку як складну систему виробництва матеріальних благ можна уявити як єдиний народногосподарський комплекс (ЄНГК), який являє собою сукупність технологічно і економічно взаємопов'язаних виробництв і підприємств, що розвиваються пропорційно і функціонують у системі регіональної, державної і світової економіки. Вчені-економісти дають таке його визначення: народногосподарський комплекс (НГК) - це сукупність декількох галузей, які виробляють взаємозамінну продукцію (паливно-енергетичний) або послідовно переробляють певну вихідну сировину, включаючи її добування чи виготовлення (лісовиробничий, агропромисловий), або розв'язують важливу загальнодержавну економічну, соціальну чи іншу проблему (військово-промисловий, продовольчий комплекси).

Народногосподарський комплекс України виник на основі соціального та економічного розвитку, міжнародного поділу праці та внутрішньодержавних інтеграційних процесів. До основних інтеграційних процесів необхідно зарахувати територіальне кооперування, технологічне та інфраструктурне забезпечення. В основі ЄНГК лежить єдиний економічний простір країни.

Економічний простір - це економічно насичена територія, яка поєднує в собі різноманітні об'єкти і зв'язки між ними: населенні пункти, промислові підприємства, господарсько-опановані і рекреаційні площі, транспортні, інженерні та комунальні мережі тощо. Кожен регіон має свій внутрішній простір і зв'язки із зовнішнім простором.

Економічний простір визначається характеристиками і параметрами. Серед якісних параметрів потрібно виокремити:

- густоту на одиницю площі простору (чисельність населення, обсяг валового регіонального продукту, запаси природних ресурсів, основний капітал тощо);

- просторове розміщення (показники рівномірності, диференціації, концентрації, розподілу населення і економічної діяльності, у тому числі наявність господарських освоєних і неосвоєних територій);

- зовнішню і внутрішню зв'язаність (інтенсивність економічних зв'язків між: частинами і елементами простору, умови мобільності товарів, послуг, капіталу і людей, що визначаються розвитком транспортних і комунікаційних мереж:).

Для функціонування економічного простору важливе значення мають відстані між його об'єктами і елементами. «Економічна відстань» характеризується передусім транспортними і трансакційними витратами на подолання фізичної відстані. Економічна відстань між одними і тими ж географічними точками може виявитись неоднаковою для різних видів товарів, послуг, груп мігрантів, що переміщуються.

Територія економічного простору є одним із головних вимірів регіональної економічної політики, яка вимагає економічного обґрунтування доцільності її використання в тому чи іншому напрямку.

Єдиний економічний простір охоплює як всю територію країни, так і її економічну морську акваторію (територіальні води, виняткову економічну зону із національними правами на судноплавство, видобування корисних копалин з морського дна) і територію із національними правами на діяльність повітряного транспорту, екологічний захист і екологічні квоти повітряного басейну.

Єдність економічного простору країни гарантується Конституцією України, де зафіксовані головні вимоги, до яких належать:

- гарантована єдність економічного простору, вільне переміщення товарів і фінансових коштів, захист конкуренції, свобода економічної діяльності, не забороненої законом.

- недопущення встановлення внутрішніх митних меж, мита, зборів і будь-яких інших перепон для вільного руху товарів, послуг і фінансових коштів;

- заборона введення і емісії інших грошей в Україні крім гривні.

До основних факторів формування ЄНГК України зараховуються:

- висока господарська освоєність території;

- різноманітний наявний природно-ресурсний потенціал;

- наявний трудоресурсний потенціал;

- сприятливе геополітичне та транспортно-географічне розташування;

- велика попередня історія розвитку.



Територіальна структура народногосподарського комплексу (НГК), в широкому розумінні, відбиває певну територіальну будову народного господарства і характеризується такими основними рисами:

- наявність потужних промислової та агропромислової ланок;

- активна участь у міжнародному територіальному поділі праці;

- високий рівень територіального зосередження господарства у понад 60-ти великих економічних вузлах;

- надмірно високий рівень зосередження промисловості у промислових агломераціях;

- консервативність галузевої структури промисловості з переважанням у ній виробництва засобів виробництва;

- паритетність (рівність) промислового та агропромислового виробництв у багатьох областях;

- переважно екстенсивний розвиток сільськогосподарського виробництва з недосконалими системами землеробства;

- недостатній розвиток рекреаційного комплексу, що не використовує наявні можливості рекреаційного потенціалу країни;

- наявність розгалуженої транспортної системи, що має міжнародне значення;

- недостатній розвиток ринкової, виробничої, соціальної та екологічної інфраструктур;

- недостатній розвиток інноваційного комплексу;

- низька забезпеченість власними паливно-енергетичними водними та лісовими ресурсами;

- застарілість технологій та зношеність основних виробничих фондів;

- недостатнє використання потужностей сировинної бази, вторинних ресурсів, особливо в будівництві;

- слабо розвинута галузь утилізації виробничих відходів і використання їх як додаткових ресурсів виробництва.

Народногосподарський комплекс України складається із різноманітних галузей і територіальних підсистем.

Головними компонентами ЄНГК вважаються дві сфери: матеріальне виробництво і виробничі послуги.

Матеріальне виробництво формується з окремих ланок: промисловість (добувна і обробна), сільське господарство, будівництво, транспорт, зв'язок тощо.

Виробництво послуг включає: освіту, охорону здоров'я, науку, культуру, мистецтво, систему фінансів, кредитування, страхування, спорт, соціальне забезпечення, житлово-комунальне господарство і побутове обслуговування, апарат органів державного та громадського управління, туризм тощо.

Єдиний народногосподарський комплекс складається із просторових соціально-економічних підсистем, об'єднаних структурами управління з метою здійснення відтворення життя суспільства. Територіальна організація ЄНГК охоплює всі аспекти, що пов'язані з територіальним поділом праці, розміщенням продуктивних сил, розселенням населення, взаємовідносинами суспільства і природи, а також проблеми регіональної соціально-економічної політики. У більш вузькому відношенні вона включає такі категорії, як адміністративно-територіальна організація держави, регіональне управління господарством, формування територіальних організаційно-господарських утворень, соціально-економічне районування.

До складу територіальної структури економіки України на сучасному етапі їх соціально-економічного розвитку входять: Автономна Республіка Крим, 24 області і 2 міста державного підпорядкування, 490 складових районів, 451 місто, 893 селища міського типу і 28,6 тисяч сіл. У регіональній структурі держави виділяється 12 спеціальних економічних зон і 9 регіонів, де запроваджено спеціальні режими інвестиційної діяльності.

Для посилення впливу і входження до світового ринку наша країна повинна мобілізувати та структуризувати свої інтелектуальні та інноваційні активи, підтримати розпочатий процес капіталізації, глобалізації і гуманітаризації новітніх галузей економіки. Україні необхідно розширити мережу міжнародних фондових ринків програмного забезпечення, капіталізувати основні українські виробничі і торгівельні бренди відповідно до ринкових стандартів геоекономіки, надати властивостей мережності, інформаційності та відкритості українському споживчому ринку.

У сучасних умовах господарювання головним напрямом для України має стати стратегія включення країни до глобальної геоекономіки, яка має забезпечити домінування інноваційної складової державної економічної політики над застарілими мобілізаційними індустрійними елементами.

10.2. Структура економіки. ЇЇ сутність та поняття

Структура економіки - це співвідношення між сферами виробництва, яке виражає господарські пропорції, стан суспільного поділу праці. В ній виражена сукупність стійких зв'язків між елементами системи, що забезпечують її цілісність і тотожність самій собі, тобто збереження основних властивостей при різких внутрішніх і зовнішніх змінах. Структура суспільного виробництва вимірюється як натуральними, так і вартісними показниками (валовий внутрішній продукт, чисельність працюючих, вартість основних фондів, асортимент продукції).

Структура виробництва характеризується такими пропорціями:



- відтворювальними - між виробництвом засобів виробництва і виробництвом предметів споживання, у використанні валового внутрішнього продукту на заміщення спожитих засобів виробництвами, особистим споживанням і нагромадженням;

- галузевими - співвідношення між різними галузями економіки в регіонах і країні;

- територіальними - у розміщенні галузей виробництва в окремих регіональних економічних районах;

- зовнішньоекономічними - експорт і імпорт продукції різних галузей і регіонів у зарубіжні країни.

В умовах ринкової економіки проблеми її структури є важливим фактором зовнішньоекономічних відносин, це досить складне і багатопланове поняття. Воно включає в себе, насамперед, соціально-економічну структуру економіки, яка характеризується формами власності на засоби виробництва, і організаційно-економічну структуру, що визначається співвідношенням різних форм організації виробництва. Існує ще виробничо-технологічна структура, яка є формою внутрішньої організації продуктивних сил, тобто співвідношенням матеріального виробництва та сфери послуг, промисловості і сільського господарства, виробництва засобів виробництва та виробництва предметів споживання, добувних і обробних галузей економіки. Вона характеризується питомою вагою наукомістких та високоекономічних галузей виробництва - галузей з повільним оборотом капіталу (суднобудування, літакобудування, ракетно-космічна техніка тощо) та галузей зі швидким оборотом капіталу (виробництво товарів широкого вжитку, пріоритетні галузі агропромислового комплексу, сфери побуту, торгівлі, громадського харчування).

Для утвердження своєї власної структури система ринкової економіки потребує забезпечення багатоманітності форм власності та демонополізації економіки, перебудови її організації - економічної структури, створення великої кількості самостійних товаровиробників, тобто організації ринково-конкурентного середовища. Це сприятиме перетворенню виробничо-технологічної структури економіки шляхом впровадження наукомістких та високотехнологічних виробництв, пріоритетного розвитку споживчого сектора економіки, тобто сільського господарства, легкої і харчової промисловості, соціальної сфери.

Проте це не виключає розвиток важкої промисловості. Вона залишається базою для розвитку всієї економіки, у тому числі її споживчого сектора (автомобільна промисловість, виробництво складної побутової техніки). Наукові дослідження показують, що співвідношення між важкою промисловістю і виробництвом споживчих товарів в межах 45-50 % має становити важка промисловість, 55-50 % - предмети і товари споживання.

Сьогодні відбуваються структурні зміни у самому матеріальному виробництві. Зокрема є істотна зміна співвідношення між видобувними, сировинними і обробними галузями шляхом рішучого переходу до ресурсозберігаючих технологій, істотного зростання інтелектуальних, наукомістких галузей, де високою є питома вага висококваліфікованої праці, новітніх технологій, використання науки і техніки.

Нині позначається прискорене зростання питомої ваги сфери послуг у структурі суспільного виробництва. І це закономірний процес для всіх високорозвинутих країн. Він є показником високого рівня розвитку продуктивних сил, продуктивності суспільної праці. Це сприяє скороченню кількості працюючих у сфері матеріального виробництва, одночасно забезпечує створення такого обсягу матеріальних благ, який не лише задовольняє потреби населення своєї країни, але й забезпечує значний їх експорт в інші країни. Скорочення кількості працюючих у сфері виробництва дозволяє їх збільшення у сфері нематеріального виробництва.

Дослідження показують, що у США 75 % від усіх працюючих зайняті у невиробничій інфраструктурі, у Європі - до 65-68 %. Таке співвідношення між сферою матеріального виробництва та сферою послуг визначає якісно нову структуру та критерії ефективності.

10.3. Регіональні особливості галузевої структури економіки

За даними статистики у промисловості виокремлюються 280 галузей і понад 500 окремих виробництв

Їх класифікація полягає у групуванні підприємств за галузями з метою:

- забезпечення наукового аналізу міжгалузевих зв’язків і пропорцій;

- зіставлення показників під час аналізу економічної ефективності виробництва, господарства і зростання продуктивності праці.

Спеціалізовані галузі поділяються за основними ознаками однорідності, коли галузі випускають ідентичну продукцію (наприклад, галузі паливно-енергетичної промисловості), спільності у використанні сировини (галузі машинобудування, лісової та харчової промисловості), за характером технології (галузі хімічної промисловості).

За економічним змістом і за формою, а також за організацією виробництва, галузі економіки можуть бути різними.

До сфери матеріального виробництва належать галузі, в яких результат затраченої праці втілений в певні матеріальні блага, тобто виготовлення необхідної продукції для споживання. Вони також забезпечують транспортування, зберігання, розподіл та реалізацію готової продукції, без чого завершені виробничо-технологічні цикли існувати не можуть. Підприємства безпосередньо виробничої сфери виробляють матеріальну продукцію та енергію (промисловість, будівництво, сільське господарство, лісовиробничий комплекс, рибна промисловість). Опосередковано виробничі сфери забезпечують нормальне функціонування виробництва (транспорт, зв'язок, торгівля, громадське харчування, матеріально-технічне забезпечення, збут, заготівля).



У галузях сфери послуг корисна діяльність виражається не у виробництві матеріальних благ, а у виробництві послуг населенню чи суспільству в цілому. Послуги, що зорієнтовані на індивідуальні запити людини, включено до підсфери обслуговування населення, а ті галузі, що обслуговують суспільство в цілому, утворюють підсферу обслуговування суспільства.

Як було уже сказано, у промисловості використовується дуже велика кількість галузей і окремих видів виробництв. Тому галузі народного господарства прийнято поділяти на укрупнені (комплексні галузі). За кваліфікацією Держкомстату України, до промисловості належать 17 укрупнених (комплексних) галузей, які складаються з простих галузей. Наприклад, машинобудування і металообробка включає близько 60 галузей, хімічна і нафтохімічна - 15, будівельних матеріалів - 15 тощо. В більшості, галузі поділяють на підгалузі. У машинобудуванні і металообробці розрізняють понад 100 підгалузей виробництва. У вугільній промисловості розрізняють кам'яновугільну і буровугільну. Найдрібнішою одиницею галузевої структури господарства виступає вид виробництва.

В Україні на загальнодержавному рівні введена «Класифікація видів економічної діяльності» ДК 009-96 (КВЕД) відповідно до класифікації видів економічної діяльності, прийнятої статистичною комісією Європейського Союзу (КАСЕ).

За цією класифікацією економічна діяльність - це процес поєднання дій, які дають змогу одержати відповідний набір продукції чи послуг. Вид економічної діяльності встановлюється таким чином, щоб об'єднати ресурси (устаткування та обладнання, наявність технології, робочу силу, сировину та матеріали) для створення виробництва певної продукції та надання послуг. Види економічної діяльності за своїм складом дуже неоднорідні. Серед них є прості види, які представлені одним видом виробництва (рибне господарство) і, в той же час, є дуже складні види, що об'єднують десятки й сотні виробництв (автомобільна промисловість).

Промисловість України історично орієнтована на розвиток чорної металургії (на базі родовищ кам'яного вугілля і залізної руди в Донбасі і Придніпров'ї), яка і сьогодні має дуже велику питому вагу. Сьогодні вона формує значну частину експорту, одночасно є великим споживачем дорогих паливно-енергетичних ресурсів та основним джерелом забруднення навколишнього середовища.

Значні структурні зміни відбулися у промисловості України за галузями. Порівняно з 1990 р. значно зросла питома ваги електроенергетики, чорної металургії, паливної промисловості.

За останній період знизилась частка машинобудування і металообробки, легкої промисловості, борошномельно-круп'яної і комбікормової промисловості. У решті галузей промисловості незначні відхилення.

Галузева структура виробництва країни має свої певні регіональні особливості. В кінці минулого століття у ряді регіонів (Одеській, Львівській, Херсонській областях, А. Р. Крим, Києві, Севастополі) на послуги припадає більше половини виробництва валової доданої вартості, що свідчить про те, що постіндустріальний розвиток в Україні значно посилився.

В окремих регіонах у структурі валової доданої вартості питома вага промисловості становить більше половини. Це такі індустріальні області, як Донецька, Дніпропетровська, Запорізька. У восьми областях (Вінницька, Волинська, Житомирська, Закарпатська, Кіровоградська, Тернопільська, Хмельницька, Чернігівська) у сільському господарстві виробляється більше валової доданої вартості, ніж у промисловості. У видобувних галузях промисловості вирізняються Дніпропетровська, Донецька, Івано-Франківська, Луганська, Полтавська, Сумська області, де найбільше сконцентрована частка видобувного виробництва. У структурі видобувної промисловості домінує частка видобування енергоносіїв (вугільна, нафтогазова промисловість).
Питання для самоконтролю

1. Що являє собою єдиний народногосподарський комплекс (ЄНГК)?

2. Надати визначення поняттю народногосподарський комплекс (НГК).

3. Надати визначення поняттю Економічний простір

4. Якими характеристиками та параметрами визначається економічний простір

5. Які сфери відносять до компонентів ЄНГК?

6. Що відносять до складу матеріального виробництва?

7. Що відносять до складу виробництва послуг?


Питання для дискусій

  1. Яке явище надає характеристику економіки України XX ст.? Що таке структурна криза та стагнація?

  2. Надати визначення поняттю реструктуризація.

  3. Надати визначення поняттю синенергетичний ефект



Тема 11. Економіка регіонів України:

стан та перспективи розвитку
11.1 Економічна характеристика регіонів України

11.2 Предметна економіка регіонів України
11.1 Економічна характеристика регіонів України

На основі дослідження природи, населення і господарства України можна виділити п’ять макрорегіонів: Центральноукраїнський, Донецько-Придніпровський, Північно-Східний, Причорноморський, Західноукраїнський (табл. 11.1).
Таблиця 11.1 - Соціально-економічні макрорегіони України

Макрорегіон

Області, що входять до складу макрорегіону

Центральноукраїнський

Житомирська, Київська, Черкаська, Чернігівська, Кіровоградська

Донецько-Придніпровський

Донецька, Дніпропетровська, Луганська, Запорізька

Північно-Східний

Полтавська, Сумська, Харківська

Причорноморський

Миколаївська, Одеська, Херсон­ська, Автономна Республіка Крим

Західноукраїнський

Рівненська, Волинська, Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська, Вінницька, Хмельницька, Закарпатська, Чернівецька


Центральноукраїнський економічний район

Природні передумови.

Мінеральні ресурси району: буре вугілля (головні родовища — Олександрійське, Ватутінське, Коростишевське);

нафта (Леляківське, Гнідинцівське) та газ (Талалаївське) в Чернігівській області;

поклади торфу (Бучманське, Замглайське тощо);

уранові руди, нікель (Побузьке родовище), титанова руда - ільменіт (Іршанське родовище).

нерудні копалини - графіт (Завалля), каоліни, будівельна сировина (граніт, пісок, глина тощо).

Демографічні передумови. Щільність населення - 70 чол./км2, що трохи менше загальноукраїнського показника (80чол./км2).

Демографічна ситуація складна - природний приріст населення тут знижується; зараз він від'ємний в усіх без винятку областях.

Економічні передумови. Головні галузі спеціалізації: середнє і точне машинобудування; агропромисловий комплекс (зернове господарство, скотарство, виробництво цукру, льону, картоплі); хімічна промисловість (мінеральні добрива, хімічні волокна, фарби, пластмаси); легка промисловість; лісопромисловий комплекс; транспортний комплекс.

Екологічна ситуація. Район має два "епіцентри" екологічної напруги: зона радіоактивного забруднення навколо Чорнобиля й Черкаський промвузол. Потрібні великі кошти на остаточну ліквідацію наслідків аварії на АЕС та технологічне переобладнання хімічних виробництв.

Західноукраїнський економічний район

Природні передумови. Район має родовища нафти (Долина, Борислав, Надвірна), газу (Дашава, Більче-Волиця), калійних солей (Калуш, Стебник), кухонної солі (Дрогобич), сірки (Роздол), озокериту, мінеральних вод. Закарпатський прогин багатий на кухонну сіль (Солотвин), поліметали, алуніти, барит.

Корисні копалини платформної частини району не такі різно­манітні й багаті. Тут найбільше значення має Львівсько-Волинський кам'яновугільний басейн, а також родовища фосфоритів в Придністров'ї (Тернопільська, Хмельницька, Вінницька області). На півночі району є поклади торфу. Район багатий на сировину для будівельної промисловості.

Демографічні передумови. Демографічна ситуація в Західноукраїнському районі сприят­ливіша, ніж у решті регіонів України. Природний приріст населення в районі невисокий, але тільки тут цей показник має у нас позитивне значення.

Економічні передумови. Галузева структура складається з паливно-енергетичного, машинобудівного, хімічного, лісовиробничого, агропромислового, рекреаційного комплексів, дуже розвиненої легкої промисловості. В народному господарстві поєднуються матеріаломісткі й енергомісткі (гірничо-хімічна, паливно-енергетична, лісохімічна й деревообробна, цукрова промисловості) галузі з нематеріаломісткими, працемісткими (точне машинобудування, легка промисловість). Промисловість здебільшого працює на власній сировині, але використовує й довізну (метали, газ, нафтопродукти, бавовна тощо). Взагалі галузева структура економіки району близька до структури Центральноукраїнського району, але тут значно більше розвинені галузі, пов'язані з корисними копалинами: паливно-енергетична, гірничо-хімічна.

Екологічна ситуація. Передкарпатський регіон, а також Рівненський промвузол знаходяться в зоні екологічної напруги, це проблема, яка мусить бути негайно вирішена за рахунок, зокрема, галузевого перепрофілювання.

Донецько-Придніпровський економічний район

Природні передумови. Інтегральний природно-ресурсний потенціал району дуже великий: 36% загальноукраїнського показника. В його основі - вугілля, залізна й марганцева руди, кухонна сіль, ртуть, вогнетривкі глини й флюсові вапняки, цементна сировина. Не менш важливе значення мають агрокліматичні ресурси - родючі чорноземи, достатня кількість сонячного тепла.

Основні запаси українського кам'яного вугілля зосереджені в Донбасі - в Донецькій, Луганській, а також Дніпропетровській (Західний Донбас) областях. Вугілля високої якості, але його собівартість також висока, бо видобувається воно вже давно, верхні шари вже великою мірою вичерпані, шахти досить заглиблені. До того ж обладнання дуже застаріло. Залізні руди характеризуються великими запасами й ви­сокою якістю: зміст заліза в криворізькій руді сягає 65%.

Якісною рудою вирізняється й Білозірське родовище. Поклади марганцевих руд зосереджені в Нікопольському та Токмацькому родовищах. Залізна й марганцева руди - неабиякий за вартістю експортний товар України.

Кухонна сіль (Слов'янськ, Артемівськ) також вирізняється як великими покладами, так і високою якістю.

Наявність високих запасів коксівного вугілля, залізної й марганцевої руд, вогнетривких глин - до того ж зосереджених на компактній території - сприяла розвитку потужної чорної металургії. Донецько-Придніпровський металургійний район один з найбільших у світі; він виробляє металу значно більше, ніж українська економіка має в ньому потреби. Вугілля, а також кухонна сіль є сировиною для хімічної промисловості.

Гідроресурси району обмежені. На Дніпрі збудовані Дніпрогес, Каховська й Дніпродзержинська ГЕС.

Демографічні передумови. Щільність населення становить тут 115 чол./км2, що значно вище середнього показника в Україні. Переважна більшість населення живе у містах, ступінь урбанізації тут найвищий; питома вага міського населення сягає 90%. Демографічна ситуація в Донецько-Придніпровському районі несприятлива. Всі області мають від'ємне значення коефіцієнта природного приросту населення.

Економічні передумови. Економічне обличчя району сформувала важка індустрія, насамперед, гірничодобувна, паливно-енергетична, металургійна галузі, основна хімія, металомістке машинобудування. Разом з цим, значний внесок в українську економіку роблять галузі агропромислового комплексу.

Екологічна ситуація. Надмірна територіальна концентрація виробництва, переважання матеріаломістких й енергомістких виробництв створили в регіоні дуже напружену екологічну ситуацію.

Північно-Східний економічний район

Природні передумови. Природні ресурси представлені, насамперед, корисними коплинами, особливо паливними. В межах району проходить Дніпровсько-Донецька тектонічна западина з покладами нафти й газу. На сьогоднішній час це основна нафтогазова база України.

Найбільші нафтові родовища - Глинсько-Розбишівське, Більське, Зачепилівське, Качанівське, Рибальське. За браком нафти ці родо­вища дещо пом'якшують сировинну проблему України.

Газові родовища зосереджені в Харківській області. Це, насамперед, славетне Шебелинське родовище, а також поклади в Єфремівці, Кегичівці, в Полтавській області - Солохівське, Яблунівське. Інша група корисних копалин представлена залізними рудами Кременчуцького родовища, на основі якого працює Полтавський збагачувальний комбінат.

Демографічні передумови. Район характеризується складною демографічною ситуацією. Показники природного руху тут найгірші в Україні (за винятком Чернігівської області, яка, до речі, межує з районом). Природний приріст скрізь від'ємний.

Економічні передумови. Провідною галуззю економіки Північно-Східного району є машинобудування, де працює 61% промислово-виробничого персоналу. До важливих галузей належить також сільське господарство, харчова промисловість, транспортний комплекс.

Причорноморський (Південний) економічний район

Природні передумови. Корисних копалин небагато, але значення деяких з них набуває загальноукраїнського характеру. Це керченська залізна руда, солі кримських озер і Сиваша, газ, мармур, лікувальні грязі лиманів, мінеральні джерела.

Порівняно з іншими районами, Причорномор'я найгірше забезпечене енергетичними ресурсами, що не лише стримує енергомісткі виробництва, а й негативно впливає на розвиток господарства.

Демографічні передумови. Щільність населення району - 61 чол./км2, що нижче за середньоукраїнський показник. Демографічна ситуація в районі складна. Коефіцієнти природного приросту населення скрізь від'ємні.

Економічні передумови. У структурі агропромислового комплексу найбільшу питому вагу має багатогалузева харчова промисловість.

Провідна роль у промисловому виробництві належить машинобудівному комплексу, який охоплює такі галузі спеціалізації: суднобудування й ремонт, сільськогосподарське машинобудування, верстатобудування, обладнання для харчової промисловості, електронне й електротехнічне машинобудування й приладобудування. Підприємства суднобудування й судноремонту є у всіх областях району. Тут виготовляється переважна частина морських і річкових суден України. Другою за значенням спеціалізуючою галуззю промисловості Причорноморського району є харчова, яка входить до складу агропромислового комплексу. Вона посідає перше місце за вартістю валової продукції Півдня. Провідна роль належить рибній, виноробній, плодоовочеконсервній, м'ясній, борошномельно-круп'яній, олійній, тютюновій і ефіроолійній галузям.

Екологічна ситуація. За останні десятиріччя майже зруйнована екологічна система Причорномор'я; особливо забруднені Чорне й Азовське моря. Це призводить до збитків у рекреаційному господарстві, зменшує приплив туристів, негативно впливає на здоров'я мешканців. Проблема має бути вирішена за рахунок технологічного переобладнання промислових підприємств і спорудження ефективних очисних споруд.

11.2. Предметна економіка регіонів України

Регіоналізм у сфері економіки є свідченням децентралізації господарської діяльності і управління та підвищення ролі місцевого самоврядування. Зберігається актуальність пошуку шляхів поєднання інтересів окремих регіонів із загальнонаціональними, створення механізмів, які б забезпечили економічні основи цілісності країни і недопущення неоправданої територіальної та господарської замкнутості й обособленості. Це обумовлено тим, що іноді регіоналізм сприймається як всеохоплююче зосередження владних повноважень на рівні регіону чи повна його господарська самостійність у вирішенні питань загальнонаціонального значення, питань власності на майно і вироблені в регіоні товари, на природні ресурси тощо. Таке розуміння самостійності господарської системи регіону не має перспективи, воно економічно і політично недоцільне.

Регіон необхідно розглядати як частину цілого. Діалектика окремого і загального розкриває взаємозв'язок між ними, згідно з яким окреме неможливе без загального, як і загальне неможливе без окремого, що є субстратом загального. Загальне завжди взаємозв'язане з конкретним, а конкретне завжди перебуває під впливом загального. Ця єдність і залежність, а разом з тим і особливість як філософські категорії повною мірою проявляються у взаємовідносинах регіону і держави.

З географічного погляду регіон завжди є частиною якоїсь території, що за масштабами перевершує регіон. З господарського погляду економіка регіону — це ланка господарського комплексу країни, яка розміщена на певній частині її території. Економіка регіону базується на мікроекономічній виробничій функції, тобто врахуванні найбільш ефективної дії місцевих чинників виробництва — робочої сили, ресурсів, економічних зв'язків конкретних підприємств тощо. Для економіки регіону найбільш притаманні риси саморегуляції через попит і пропозицію, рівень конкуренції в межах регіону, форми власності.

Економічний розвиток регіону базується на мікроекономічних відносинах — відносинах між підприємствами, ринками товарів і послуг, засобами виробництва і виробничою та соціальною інфраструктурою. Для економіки регіону притаманна широка взаємодія між усіма суб'єктами господарювання, що відображає інтеграційний процес і характеризує комплексність і збалансованість його розвитку.

Таким чином, економіка регіону відтворює здатність різних економічних суб'єктів ефективно здійснювати господарську діяльність на внутрішньорегіональному рівні. Разом з тим особливість регіонального розвитку є основою для міжрегіональної взаємодії, тобто виходу на макроекономічну систему країни в цілому з позицій вирішення власних (регіональних) економічних завдань. Зазначені особливості економіки регіону як сутнісні ознаки і відокремлюють її від регіональної економіки.

Регіональна економіка щодо економіки конкретного регіону виступає макроекономічним середовищем. Це середовище створюється, наприклад, єдиною на національному рівні монетарною системою, дією інфляційних чинників, впливом чинників міжрегіональної дії, зокрема ефективнішого функціонування транспортної системи, встановленням валютних курсів тощо.

Регіон, навіть найбільш розвинутий, не може виконувати функції господарського регулювання для інших регіонів. Для регіону більш характерні ознаки цілісності, ніж для регіональної системи, яка включає сукупність регіонів. У правовій сфері конкретний регіон не має тих повноважень, які притаманні для національної господарської системи.

Розвиток економіки регіону розглядається центральними органами з позицій місцевого самоврядування, визначення функцій і взаємодії територіальних органів різних рівнів. Вихідною позицією управління господарським комплексом регіону є його комплексний розвиток і задоволення на цій основі соціально-економічних потреб його населення. Комплексний розвиток регіону передбачає розвиток виробничих і соціальних комплексів, які мають включати такі необхідні інфраструктурні блоки, як будівельний, житлово-комунальний, соціально-культурний, оздоровчий, освітній, торгово-сервісний, побутового обслуговування та ін. Господарство регіону повинно розвиватися значною мірою на базі регіональної та муніципальної власності, місцевих бюджетів, ефективного використання місцевих ресурсів тощо, утворюючи таким чином єдину економічну систему. У сучасних умовах, коли регіональні суб'єкти наділені значними повноваженнями і можливостями внутрішньорегіонального управління, складаються умови, за яких регіони несуть відповідальність за реалізацію загальнодержавної регіональної соціально-економічної політики, самовідтворення і розвиток, самозабезпечення основних стандартів життєдіяльності населення.

Оскільки регіони неоднакові за своїм економічним потенціалом, то формуються регіони-донори і дотаційні регіони.

Якщо у великому регіоні проблема депресивності економічного розвитку характерна лише для окремої його частини, тобто субрегіону нижчого рангу, то тоді питання активізації його господарської діяльності вирішується через розроблення та запровадження регіональних програм розвитку з найбільш важливих галузей економіки.

Таким чином, поєднання централізованих механізмів регіонального розвитку як окремих ланок єдиного господарського комплексу з активною діяльністю регіональних владних та економічних структур кожного конкретного регіону може забезпечити прискорений розвиток регіонів.

Економіка кожного конкретного регіону відчуватиме значний вплив центральних органів завдяки прийняттю рішень, які сприяли б ефективному розвитку регіональної ініціативи в галузі використання регіональни переваг, ефективному використанню наявних ресурсів і умов.

Економіка кожного регіону має свою внутрішню структуру, механізми управління і функціонування. Але вона не є обмеженою та ізольованою. Завдяки міжрегіональним зв'язкам економіка окремого регіону є частиною економік інших регіонів і таким чином національної економіки в цілому.

Економіці кожного регіону притаманна і внутрішня територіальна дискретність - кожен регіон поділяється на дрібніші субрегіони згідно з адміністративно-територіальним чи іншим поділом території.

Таким чином, економіка регіону являє собою складну систему взаємодій регіональних, субрегіональних (внутрішньорегіональних) і міжрегіональних елементів, утворюючи єдиний економічний простір.

Основною проблемою соціально-економічного розвитку Донецького економічного регіону залишається висока концентрація промислового виробництва. Це зумовило найбільшу в державі урбанізованість території, одну з найскладніших екологічних ситуацій, хоча і сприяло порівняно високому розвитку продуктивних сил району в межах України. Загострення даної проблеми відбувалося під впливом природноекономічних та історичних передумов і чинників, а також у результаті структурної політики держави, що проводиться останнім часом. Згідно з цією політикою капітальні вкладення, залучення іноземних інвестицій в основному орієнтуються на галузі спеціалізації району, що відіграють помітну роль у міжнародному поділі праці, тобто насамперед у важку промисловість. Для підвищення ефективності функціонування суспільно-господарського комплексу Донецького економічного регіону треба провести комплексну реструктуризацію та технічне переоснащення вугільної промисловості, технічну реконструкцію таких базових галузей, як чорна і кольорова металургія, хімічна промисловість, машинобудування і електроенергетика.

Для ліквідації галузевих диспропорцій у розвитку промисловості необхідно нарощувати потужності легкої і харчової промисловості.

У системі охорони здоров'я основною метою розвитку повинно стати розширення обсягів медичної допомоги, доступності її надання для всіх верств населення, підтримка та модернізація матеріально-технічної бази галузі, вдосконалення механізму державного фінансування медичного обслуговування.

В агропромисловому комплексі регіону треба нарощувати обсяги виробництва особливо продукції м’ясо-молочного тваринництва, городництва у приміських зонах.

Для зменшення соціального напруження в шахтарських містах і селищах необхідно приділити більше уваги створенню в районі нових робочих місць, налагодженню системи перекваліфікації кадрів, вивільнених із закритих вугільних підприємств. Зміцнення матеріальної бази потребують також міський транспорт, комунальне господарство. Актуальною є проблема забезпечення стабільного водопостачання.

У цілому, незважаючи на різке зниження обсягів виробництва, загострення екологічних проблем, складну демографічну ситуацію, Донецький економічний регіон має значний потенціал для подолання цих кризових процесів і поступової активізації розвитку господарського комплексу. Аналіз сучасного стану економіки Придніпровського економічного регіону свідчить про наявність диспропорцій в її розвитку і низки невирішених проблем, зокрема: зменшення обсягів видобутку основних корисних копалин; небезпечні еколого-економічні тенденції в землекористуванні (виведення з обігу родючих земель, значне зменшення гумусового горизонту); дефіцит паливних, водних і лісових ресурсів; високий рівень питомих витрат; недостатній рівень розвитку інвестиційного комплексу (нераціональна структура капітальних вкладень, недостатні обсяги інвестування реального сектору економіки); недостатній рівень розвитку соціальної сфери; невирішеність фундаментальних економічних проблем, пов'язаних з проведенням структурної реформи (втрата управління системами господарського комплексу, посилення дезінтеграції економічного простору, денаціоналізації основних експортних галузей, недосконалість внутрішньогалузевої структури економіки, окремих її сфер і галузей, непропорційне зростання елементів ринкової інфраструктури, необґрунтоване посилення сировинної спрямованості структури господарського комплексу); підвищення рівня внутрішньорегіональної диференціації соціально-економічного розвитку; недосконалість територіальної організації продуктивних сил; порушення порегіональних пропорцій між виробничою і невиробничою сферами; розбалансованість пропорцій між сферами АПК і суміжних з ним галузей господарського комплексу; загострення екологічних проблем у областях зосередження агломерацій.

Перспективи розвитку Придніпровського економічного регіону значною мірою зумовлюватимуться вирішенням цих проблем та реалізацією основних напрямів розвитку. У найближчій перспективі спеціалізація господарського комплексу Придніпров'я і його областей не зазнає суттєвих змін. У той же час передбачається збільшення питомої ваги регіону у випуску товарів і послуг та у створенні валової додаткової вартості сфери матеріального виробництва. Зросте частка Придніпров'я у загальному обсязі випуску промислової продукції. При відповідному збільшенні сільськогосподарського виробництва співвідношення промисловості і сільського господарства залишиться без змін.

У галузевій структурі промисловості переважатиме металургійна, спрямована на задоволення внутрішнього і зовнішнього ринків. Виробництво чорних металів буде основним напрямом спеціалізації регіону в загальнодержавному поділі праці. Пріоритетний розвиток матимуть такі експортно-орієнтовані виробництва промисловості: металургія і обробка металів, виробництво машин і обладнання, виробництво електричного і електронного обладнання, виробництво медичних приладів та інструментів, точних вимірювальних приладів, оптичних приладів і годинників, виробництво транспортного обладнання (зокрема автомобілів), ракетно-космічна і авіаційна техніка.

У сільському господарстві зростання виробництва базуватиметься на вдосконаленні структури посівних площ сільськогосподарських культур, збільшенні обсягів ґрунтозахисної обробки грунту та інтенсивних технологій вирощування зернових культур, цукрового буряка і соняшника, скорочення розораності ґрунтів, розширення лукопасовищного господарства і зрошуваного землеробства.

Якісні структурні перетворення у народногосподарському комплексі, спрямовані на посилення його соціальної орієнтованості та екологізацію галузей (металургійна, залізорудна, хімічна). Передбачаються такі основні напрями розвитку господарського комплексу Придніпровського економічного регіону: вирішення основних фундаментальних проблем, пов'язаних з проведенням структурної реформи; ресурсозберігаюча спрямованість економіки та комплексне використання ресурсів, зокрема раціональне використання природних ресурсів; запровадження маловодних і безводних технологій, реконструкція зрошуваних систем, розширення обсягів захисного лісорозведення, широке використання всіх вторинних матеріальних ресурсів, що створюються в процесі основного виробництва; формування нової інноваційної стратегії шляхом включення в інвестиційний процес приватних структур як вітчизняних, так і зарубіжних; удосконалення галузевої і територіальної структури капітальних вкладень; прискорення темпів інвестування і виробництва традиційних галузей спеціалізації; подальший розвиток електроенергетики, вугільної та золотодобувної промисловості; нарощування експортного потенціалу. Пріоритетний розвиток експортно-орієнтованих, наукомістких екологобезпечних галузей машинобудування і металообробки, чорної металургії; зростання електронної та електронно-профільної техніки в загальній кількості технічних засобів; реконструкція і технічне переоснащення підприємств машинобудування, у тому числі сільськогосподарського та космічного приладобудування, легкої промисловості; забезпечення високих темпів розвитку агропромислового комплексу, зміцнення матеріально-технічної бази переробних галузей, інтенсифікація городництва у приміських зонах; підвищення рівня якості продукції до світових стандартів; прискорений розвиток соціальної сфери і суттєве покращання життєвого рівня населення; поліпшення екологічної ситуації за рахунок створення ефективних очисних комплексів, рекультивації порушених природних ландшафтів, запровадження системи екологічного моніторингу.

Перед економікою Східного економічного регіону стоять складні завдання щодо переходу від кризового етапу розвитку всіх галузей народногосподарського комплексу до етапу зростання, стабілізації виробництва, нарощування соціально-економічного потенціалу. В умовах низького рівня промислового виробництва існує потреба збереження найсучасніших виробництв і трудових колективів, поступове доведення обсягів виробництва до рівня, який задовольнив би потреби населення.

У регіоні є всі передумови для налагодження випуску засобів виробництва (машин, обладнання) для різних галузей економіки України і експортних потреб, у першу чергу для реорганізованих сільськогосподарських структур — фермерських та індивідуальних господарств. Важливо знайти шляхи для освоєння випуску найсучасніших предметів народного споживання в багатьох галузях, головним чином у галузях електроніки та електротехніки.

Важливим напрямком є розвиток паливно-енергетичного комплексу, оскільки Східний регіон став домінуючим у видобутку нафти й газу в Україні.

Від розвитку цієї галузі залежить нормалізація функціонування паливно-енергетичного комплексу в усій державі. У галузі агропромислового комплексу необхідно зосередити увагу на забезпеченні реорганізованих сільськогосподарських структур необхідним обладнанням, посівним матеріалом, мінеральними добривами, фінансовими ресурсами; актуальним є збереження і підвищення природної родючості ґрунтів.

Першочерговими заходами щодо розвитку соціальної сфери є приведення її до стану, який не тільки задовольняв би потреби жителів регіону в життєво важливих послугах, а й створював умови для прискореного й розширеного відтворення робочої сили через докорінне покращання рівня життя населення, особливо в сільській місцевості. Враховуючи високий ступінь урбанізації територій регіону, особливо Харківщини, необхідно досягти такого рівня розвитку соціальної сфери в промислових центрах регіону, який відповідав би соціально-екологічним вимогам суспільства нової, постіндустріальної формації, головною ознакою якої є гармонійний розвиток як суспільства, так і природного середовища.

Прикордонне розташування регіону, проходження по його території найважливіших транспортних шляхів до Росії і Білорусі вимагає постійного удосконалення економічних зв'язків із сусідніми державами на базі прикордонного співробітництва.



Основними пріоритетами розвитку господарства, які сприятимуть прискореному відродженню регіональної економіки та її ефективному функціонуванню, мають бути заходи з попередження структурної кризи, зорієнтовані на подальшу реструктуризацію господарського комплексу регіону в напрямі зміщення інвестиційно-інноваційних потоків з матеріало- та енергомістких сировинно-добувних у високотехнологічні й наукомісткі обробні й переробні галузі промисловості, в розвиток багатоукладного сільського господарства, АПК у цілому та виробничої, соціальної і ринкової інфраструктури; державна підтримка-прискореного відродження або введення в дію найважливіших конкурентоспроможних високотехнологічних виробничих потужностей: радіоелектронної промисловості, приладобудування та оборонного машинобудування. У такому разі економічний ефект поєднується із соціальним, зокрема із продуктивним забезпеченням зайнятості, підвищенням загальноосвітнього та професійно-кваліфікаційного рівня працівників; формування міжгалузевих фінансово-промислових груп з міжнародною участю, з метою створення кінцевих видів конкурентоспроможної на національному й світових ринках продукції, особливо — у високотехнологічних виробництвах машинобудівної галузі; обов'язкове поєднання ресурсовикористання з відповідними природовідновлювальними заходами, що особливо актуально для високоурбанізованих територій зі зниженим еколого-економічним потенціалом розвитку; впровадження більш досконалих і глибоких технологій переробки сировини, подальше поширення й розвиток технології добування і переробки та обробки сировини, що забезпечують комплексне, найбільш повне й ефективне її використання; у галузях з виробництва конструкційних матеріалів розвиток його на основі сучасних технологічних циклів з покращеними службовими якостями, комплексними властивостями та гарантованою якістю, а також впровадження високоефективних методів отримання конструктивних з'єднань із заданими властивостями з інтенсифікацію відповідних пошукових розробок в наукомістких виробництвах; розроблення технологій високоефективної утилізації відходів основного виробництва та житлово-комунального господарства міських агломерацій, залучення у господарський обіг техногенних родовищ; розвиток інформаційних комунікацій і зв'язку, зокрема, створення цифрових мереж та системи автоматизації таксофонних послуг, пріоритетний розвиток мобільного зв'язку прогресивних стандартів у сільській мережі розселення і у малих містах; виробництво вітчизняних інформаційнихтехнологій, адаптація до регіональних особливостей інформаційного забезпечення регіону за умов пріоритетного розвитку україномовних теле- та радіомовлення, інтернет-простору. Створення вітчизняних інформаційно-комп'ютерних мережних систем зв'язку, розвиток регіональних інформаційних банків даних типу «електронна бібліотека», «електронна ринкова інфраструктура» у містах — регіоноформуючих центрах, перш за все у Харкові; створення прогресивних організаційних форм територіальної інтеграції бізнесу, освіти, науки й виробництва технополісного та агрополісного типу.

Враховуючи чи не найзначніший в Україні потенціал сфери вищої та спеціальної освіти Харківщини, в цьому регіону може бути створена мережа технопарків на базі закладів освіти, науково-дослідних організацій та комерційних структур. При цьому головною передумовою успіху регіонального розвитку є якнайтісніше поєднання інвестиційної діяльності з інноваційною, оскільки інвестиції без інновацій лише сприятимуть подальшому нагромадженню основних фондів, «омертвлінню» капіталу, екстенсивному господарюванню та подальшому відставанню виробництва від рівня розвинутих країн.

Необхідно також наголосити на головній позитивній передумові розвитку регіону — багатому людському капіталі висококваліфікованої робочої сили Харківщини, промислових областей. Високий рівень професійно-кваліфікаційної підготовки фахівців, наявність достатньої кількості різнопрофільних спеціалістів практично в усіх галузях господарства, подальше нарощування кількості працівників з вищою освітою за умови створення належних умов відтворення робочої сили спроможні стати каталізаторами позитивних зрушень у науково-технічному забезпеченні сталого зростання виробництва.

Позитивні зрушення в науково-технічному забезпеченні виробництва мають відбуватися насамперед за рахунок власної трудоресурсної бази розвитку, через подальше збагачення людського капіталу. Перспективним є розвиток лізингу, особливо в галузях із загальною потребою оновлення технічного парку й технологій виробництва.

Одним з важливих напрямів розвитку Центрального економічного регіону є структурна перебудова його осподарського комплексу інноваційної спрямованості, тобто максимально можливе за сучасних умов технологічне оновлення всіх галузей економіки з попереднім визначенням галузевих пріоритетів. Пріоритетами розвитку повинні бути конкурентоспроможні галузі з виробництва товарів і послуг на внутрішньому й зовнішньому ринках. Такими у Центральному регіоні є машинобудування, у тому числі виробництво оптичних і оптико-механічних приладів, радіовимірювальних приладів, авіаційна, мікробіологічна промисловість. Продукція цих галузей спрямована на задоволення потреб внутрішнього і зовнішнього ринку. У цьому зв'язку необхідно нарощувати потенціал експортно-орієнтованих галузей і товарних груп, зокрема літакобудування і приладобудування. У хімічній та нафтохімічній промисловості, що є галуззю регіональної спеціалізації, необхідно максимально використовувати наявні потужності, здійснювати реконструкцію і технічне переозброєння всіх виробничих ланок.

У регіональному АПК треба спрямувати зусилля на збалансування основних блоків комплексу — сільського господарства, харчової промисловості, виробничої інфраструктури. Важливим є зменшення витрат на виробництво продукції галузі, що. у свою чергу, підвищить її конкурентоспроможність.

Важливим для Центрального регіону є розвиток індустрії туризму з центром у Києві, який багатий на історичні та культурні пам'ятки, що значно збільшить валютні надходження до місцевого і державного бюджетів.

Необхідно нарощувати обсяги послуг, вдосконалювати їх структуру, вишукувати можливості для збільшення питомої ваги наукомістких послуг, зокрема, в галузі науково-технічних досліджень і розробок.

Головною проблемою соціально-економічного розвитку Поліського економічного регіону залишається відносно низький порівняно з Україною в цілому рівень загального розвитку продуктивних сил. Це пов'язано як з причинами історичного характеру, так і з особливостями структурної політики останнього періоду, коли інноваційний та інвестиційний процеси в основному орієнтувались на важку промисловість індустріальних регіонів, галузям спеціалізації і територіям Поліського економічного регіону приділялась менша увага. Через низький рівень економічного і соціального розвитку, в кризовий період виробництво в регіоні скорочувалось більш високими темпами і в значніших обсягах, ніж у середньому по Україні. На цьому тлі поглибилась диференціація рівнів соціально-економічного й промислового розвитку областей Полісся, що ускладнює вирішення регіональних проблем соціального характеру, особливо проблем зайнятості населення.

Важливою проблемою в Поліському економічному регіоні є екстенсивне ресурсокористування з обмеженим використанням сучасних природозберігаючих видів виробництв та екологічно орієнтованих економічних механізмів їх функціонування, а також природовідновлювальних заходів. Це — один з головних чинників стримування виробництва, особливо в галузях АПК, який є провідною ланкою господарства.

З метою ефективного використання земельного фонду і нейтралізації негативних чинників необхідним є перехід до природно-адаптивного ресурсозберігаючого землекористування з відмовою від принципів екстенсивно-трансформаційного використання земель, створення умов для розширеного відтворення агровиробничого потенціалу грунтів, середовищеформувальних функцій земельних угідь, екологічної збалансованості агроландшафтів. На землях меліоративного фонду повинна застосовуватись контурно-меліоративна територіальна організація агроландшафтів з контрольованою інтенсивністю використання земель, застосування якої підвищить економічну ефективність та екологічну збалансованість сільськогосподарського виробництва на осушених землях, відновить еколого-гідрологічні функції природних болотних утворень.

Основними проблемами розселення регіону є диспропорції у господарських структурах міських і сільських поселень, внутрішня незбалансованість та недосконалість господарської структури міських поселень, низький ступінь інтеграції міських і сільських поселень, деградація сільської поселенської мережі, порушення системи розселення внаслідок непридатності для проживання територій, які зазнали значного радіоактивного забруднення. Для подолання деградації системи розселення регіону необхідним є формування в перспективі цілісних розселенських структур, збільшення виробничої бази і розвиток соціальної інфраструктури в міських і сільських поселеннях.

Головною проблемою науково-технічного потенціалу регіону залишається відсутність належного фінансування, відтік кадрів із наукової сфери, деградація, моральне й фізичне старіння основних фондів науково- дослідних закладів та проектно-конструкторських організацій.

Регіональними проблемами розвитку транспортної галузі Полісся є оновлення рухомого складу, приведення його структури у відповідність до сучасних вантажо- та пасажиропотоків, переведення автомобільного парку на дизпаливо й газ. Проблемним залишається достатнє забезпечення транспортних засобів паливом, запасними частинами та іншими матеріально-технічними ресурсами.

Перспективний розвиток Поліського економічного регіону має ґрунтуватись на засадах поєднання принципів сталого розвитку з ефективним ринковим механізмом господарювання, поглиблення в оптимізованих, соціально-екологічних напрямах структурної перебудови природно-господарського комплексу на принципах взаємоузгодження регіональних і загальнодержавних інтересів, широкої підтримки на державному рівні регіонального розвитку за рахунок запровадження цільових комплексних програм економічного, соціального й науково-технічного розвитку, залучення заощаджень і зусиль широких кіл населення до участі в підтримці регіонального розвитку.

Для досягнення високого економічного та соціального ефекту необхідними складовими реформування економіки регіону мають стати реструктуризація господарства в напрямі інтенсифікації розвитку промисловості, особливо галузей, спрямованих на задоволення потреб населення в товарах народного споживання, сільськогосподарській техніці, придатній для фермерського господарювання. Можливим напрямом розвитку є конверсія, а подекуди й відродження економічно вигідних виробництв військової сфери.

Регіональні ринки цього типу потребують, з одного боку, особливих режимів пільгового кредитування і оподаткування виробництв, а з другого — цільового спрямування політики розвитку на створення робочих місць у тісному взаємозв'язку з вирішенням питань інноваційної реорганізації діючих виробництв і розбудови нових з особливою увагою до виробничої та соціальної інфраструктури. Специфічною регіональною проблемою є також ефективне, таке, що відповідає як сучасним санітарним нормам, так і економічним реаліям сьогодення використання трудового потенціалу й відтворення робочої сили забруднених радіонуклідами територій.

При збереженні агропромислової орієнтації економіки регіону в структурі господарства частка промисловості має збільшитись за рахунок інтенсифікації виробництва як на основі власної ресурсної бази, так і з залученням ресурсів з-за меж регіону, в харчовій, а особливо в легкій промисловості, машинобудуванні, будівельній промисловості, лісовому комплексі, хімічній та нафтохімічній промисловості. В інвестиційно-будівельному комплексі за рахунок поширення ринкових умов господарювання структурні зрушення мають стосуватись інтенсифікації будівництва в сільських місцевостях регіону з орієнтацією на типологію житла, що відповідає фермерській формі господарювання.

Зважаючи на особливості положення регіону щодо стратегічних транспортних коридорів та прикордонний характер Полісся, на території регіону можливою є розбудова в найближчому майбутньому комплексу вільних економічних зон, зокрема точкових зон по лініях транспортних коридорів.

Структурним зрушенням в економіці регіону мають сприяти ринкові перетворення, зокрема розширене запровадження приватної й колективної форм власності щодо провідних підприємств регіону, розвиток мережі фермерських господарств, інтенсифікація малого та середнього підприємництва, особливо в харчовій галузі АПК, легкій промисловості, соціально-культурній та соціально-побутовій сферах господарювання, що дасть і помітний соціальний ефект, сприятиме більш повній зайнятості населення регіону, стимулюватиме його економічну активність.

Подільський економічний регіон має високі потенційні можливості щодо ефективного розвитку господарського комплексу. Однак тут загострилася низка проблем комплексного характеру, першочергове вирішення яких дуже важливе.

Головні проблеми — завантаження виробничих потужностей регіону й зниження безробіття, рівень якого тут перевищує 12%.

Одним з головних чинників, що стримують розвиток виробництва у регіоні, створення нових робочих місць, завантаження та приріст потужностей виробництва, є недосконала інвестиційно-інноваційна діяльність. Основними чинниками низької інноваційної активності в регіоні є несприятливий інвестиційний клімат, відсутність коштів нерезидентів, низька зацікавленість іноземних інвесторів, відсутність платоспроможного попиту в замовника продукції, високі кредитні ставки банків, труднощі з сировиною, недосконалість законодавчої бази. Досі інноваційна діяльність здійснювалась на підприємствах переважно за власні кошти.

Особливості сучасного етапу інноваційної діяльності в регіоні можна охарактеризувати скороченням державних витрат на дослідження, їх знецінення під дією інфляції, різке подорожчання ресурсів, фондів та інших витрат, причому дослідження, що стосуються провідних галузей спеціалізації регіону фінансуються неналежним чином. У найближчий час саме цим дослідженням має бути приділена першочергова увага. До останніх належать розроблення заходів з попередження структурної кризи, розвиток на науковій основі багатоукладного сільського господарства, АПК у цілому та виробничої, соціальної і ринкової інфраструктури.

Сукупний комплекс перспективних заходів з розбудови господарського комплексу й прискореного розвитку економіки регіону включає в себе: усунення і пом'якшення проблем соціально-економічних диспропорцій, досягнення збалансованості розвитку територій регіону; комплексне використання природних ресурсів, насамперед у профільних галузях товарного виробництва; економічне й техніко-технологічне забезпечення екологічно безпечного функціонування екомістких виробництв, впровадження прогресивних технологій сільгоспвиробництва; покращання територіальної і галузевої структури економіки за рахунок прискореного розвитку високотехнологічних виробництв у галузях спеціалізації, в першу чергу в промисловості; вирішення питання збереження і поліпшення родючості сільськогосподарських угідь у нових умовах господарювання на селі; активізація господарської діяльності великої кількості малих міст і селищ міського типу, особливо віддалених від економічних центрів регіону; формування приміських АПК для забезпечення міського населення свіжою сільськогосподарською продукцією; удосконалення інфраструктури АПК

Поділля, збалансування її з виробничими сферами АПК. Для промислового комплексу важливим залишається підвищення техніко-технологічного рівня виробництва, насамперед у таких базових галузях, як машинобудування і металообробка, електроенергетична і хімічна промисловість, докорінне оновлення виробничого апарату, основних фондів у харчовій індустрії і легкій промисловості.

Пріоритетами розвитку Поділля в перспективі мають стати: чітко виражена соціальна орієнтація реформ, підвищення рівня життя населення, покращання екологічної ситуації, розширення зовнішньоекспортних зв'язків, покращання можливостей самофінансування розвитку базових галузей виробництва через реінвестування, подолання явищ економічної депресії в усіх територіях регіону, а загалом формування територіально-цілісного макроекономічного господарського комплексу регіону.

Комплексний розвиток Карпатського економічного регіону зумовлений наявним потенціалом соціально-економічних та природних ресурсів, екологічною ситуацією, тенденціями розвитку економіки в державі.

Головним напрямом розвитку Карпатського регіону повинна бути його соціальна спрямованість одночасно з дотриманням екологічної рівноваги між господарською діяльністю людини і навколишнім природним середовищем. Сприяти поліпшенню ситуації в економіці регіону покликані структурна перебудова, диверсифікація виробництв, розвиток специфічних для регіону галузей, промислів. Збалансування територіально-господарських пропорцій регіону необхідно досягати через поліпшення роботи існуючих галузей спеціалізації в умовах збереження та нарощування обсягів агропромислового виробництва. Серед пріоритетів треба виділити всебічний розвиток рекреаційного господарства як однієї з галузей, що сприятиме надходженню фінансових ресурсів для існуючого господарського комплексу регіону, а також поліпшення стану в суміжних галузях і взагалі в економіці Карпатського регіону.

Розвиток і структурна перебудова промисловості й сільського господарства регіону можливі за наявності капітальних вкладень. Для досягнення позитивних економічних змін необхідні суттєві зрушення в обсязі, структурі та ефективності використання капітальних вкладень. Доцільним є продовження політики, спрямованої на технічне переоснащення і реконструкцію діючих підприємств, перерозподіл коштів на користь виробництв, що забезпечать їх швидку віддачу, — у сферу рекреації, в харчову й легку промисловості, а також у розвиток суміжних виробничих процесів.

Необхідно прискорити структурну перебудову машинобудівного комплексу шляхом нарощування обсягів виробництва найважливіших для країни видів продукції.

До першочергових заходів належать: будівництво та реконструкція існуючих міждержавних шляхів сполучення, особливо на міжнародних транспортних коридорах, забезпечення випереджальних темпів випуску наукомісткої продукції високого технологічного рівня, створення нових конкурентоспроможних зразків техніки, підвищення якості й ефективності виробництва, зорієнтованого на задоволення потреб внутрішнього ринку, нарощування експортного потенціалу за рахунок відновлення і збереження традиційних ринків, що існували до перебудовчого періоду та освоєння нових ринків.

Виходячи з цього, для Карпатського регіону необхідно забезпечити підвищення ефективності всіх сфер регіональної економіки. У першу чергу це стосується тих галузей, які мають найбільш швидкий обіг фінансових коштів. Тому в найближчій перспективі доцільними є реконструкція, ехнічне переозброєння діючих підприємств і нове будівництво невеликих високомеханізованих підприємств легкої і харчової промисловості.

Економічно обґрунтованим і вигідним для регіону є розвиток народних промислів: килимоткацтво, вишивання, виготовлення художніх виробів з лози, дерева, різьблення по дереву, гончарство та ін. Цей напрям створить умови для зайнятості й отримання доходу місцевим жителям, особливо в тих областях, де є надлишок трудових ресурсів, а також поліпшить ситуацію з товарами побутового призначення.

Зростання обсягу рекреаційних послуг у регіоні посилить надходження до місцевих і державного бюджетів, зменшить рівень безробіття і підвищить рівень вкладення інвестицій у регіон, що сприятиме розвитку інших галузей економіки, а також вирішенню пріоритетних регіональних проблем.

Подальшого розвитку потребує агропромисловий комплекс регіону як складне, багатопрофільне виробниче утворення. Особливо це стосується раннього овочівництва, садівництва і виноградарства та молочно-м'ясного тваринництва, вівчарства.

Важливим завданням комплексного розвитку є підвищення ефективності паливно-енергетичного і мінерально-сировинного комплексів за рахунок повторної геологічної розвідки і розширення ресурсної бази, модернізації потужностей з добування і переробки палива і сировини, а також комплексного використання багатокомпонентних ресурсів, рекультивації і відновлення природних ландшафтів.

Стратегія розвитку лісового господарства, лісової, целюлозно-паперової промисловості повинна враховувати обмеженість власних ресурсів деревини і поглиблювати її переробку на рівні кращих світових стандартів, враховувати необхідність відновлення лісів, підвищення їх ролі в боротьбі з періодичними повенями.

Соціально-економічний розвиток Причорноморського економічного регіону відбувається у складних умовах розбудови ринкової економіки України, що проявляються в недосконалій структурній політиці держави, невизначеності форм та методів її регулюючого впливу, порушенні господарських зв'язків, спаду виробництва, загостренні соціальних суперечностей тощо. Економічні процеси не супроводжуються відчутними якісними перетвореннями, позитивними структурними змінами, подоланням нагромаджених за останні роки відтворювальних деформацій та деформацій у соціальній сфері. У багатьох напрямах зафіксовано поглиблення зазначених диспропорцій, що потребують негайного усунення.

Однією з ключових проблем є структурна деформація промислового виробництва. Незважаючи на зростання випуску продукції переважно кінцевого використання, загальна тенденція погіршення структури промислового виробництва не змінилася.

Залишається на дуже низькому рівні коефіцієнт оновлення та введення в дію основних фондів. У розвитку інвестиційного комплексу регіону треба здійснювати заходи з удосконалення структури капітальних вкладень відповідно до змін у структурі господарства, спрямовувати випереджальними темпами капіталовкладення у виробничу сферу, стимулювати інвестиційну діяльність суб'єктів господарювання. У цьому контексті першочергове значення має підвищення конкурентоспроможності економіки Причорноморського економічного регіону та реалізація інноваційної стратегії її розвитку, зниження енергомісткості й матеріаломісткості промислового виробництва, закріплення позитивних наслідків реформування АПК, забезпечення загального приросту продукції, остаточне подолання збитковості й зміцнення фінансового стану сільськогосподарських підприємств.

Особливої уваги потребують проблеми, пов'язані з соціальною сферою, рівнем життя населення, проблеми зайнятості, підвищення добробуту широких верств населення. Важливим є забезпечення більш ефективного використання та розвитку трудового потенціалу населення регіону.

Подальший економічний і соціальний розвиток регіону пов'язаний з поліпшенням стану довкілля, раціональним використанням природних ресурсів на основі застосування економічних інструментів раціонального використання природних ресурсів, здійснення на регіональному та місцевому рівнях невідкладних заходів, спрямованих на забезпечення надійної екологічної безпеки.

Основні проблеми землекористування в Причорноморському економічному регіону пов'язані з надмірно високим рівнем розораності земель (81,2%), екстенсивним розвитком землеробства, розвитком ерозійних процесів у зв'язку з недосконалістю зрошувальних систем.

Згідно зі стратегією розвитку України в Причорноморському економічному регіону пріоритет надається розвитку морегосподарського комплексу: суднобудуванню та судноремонту, рибному та портовому господарству, машинобудуванню для АПК, освоєнню нафтогазових родовищ шельфової зони Чорного моря. Важливим напрямом є створення сучасної інфраструктури туризму та оздоровлення.

Необхідною умовою для поліпшення соціально-економічного стану в регіоні є структурна перебудова народногосподарського комплексу на принципах взаємоузгодження регіональних і загальнодержавних інтересів, спрямування значної частини інвестицій на розвиток перспективних галузей економіки і окремих підприємств, що випускають конкурентоспроможну на світовому ринку продукцію.



Велике значення для розвитку економіки Причорноморського регіону має участь України в організації Чорноморського економічного співробітництва, що дасть можливість реалізації стратегічно важливих вітчизняних проектів, а також впливати на формування політики та основних напрямків розвитку економіки в країнах Чорноморського регіону, налагодити взаємовигідне економічне співробітництво з ними

Тема 12. Міжнародні економічні зв'язки України

та її інтеграція в європейські

та інші світові структури
12.1. Основні пріоритети та причини розвитку зовнішньоекономічних зв’язків країни

12.2. Вплив міжнародного територіального поділу праці на формування міждержавних економічних зв’язків

12.3. Механізм зовнішньоекономічної діяльності України: сутність та принципи формування

12.4. Основні форми економічного співробітництва країн світу
12.1. Основні пріоритети та причини розвитку зовнішньоекономічних зв’язків країни

Сучасний рівень розвитку зовнішньоекономічних зв'язків України зумовлений такими основними причинами.

По-перше, після розпаду колишнього Радянського Союзу відбувся розрив господарських зв'язків України з іншими країнами, і насамперед з Росією. Через це Україна втратила частину своїх традиційних ринків збуту, зупинилося чимало під­приємств через відсутність комплектувальних виробів тощо.

По-друге, зберігається недосконала структура експорту України, в який паливно-сировинна група товарів і товари народного споживання становлять понад 90 %.

По-третє, в структурі експорту низькою є частка машин, обладнання, об'єктів інтелектуальної власності. Тому слід визначити пріоритетні напрями розвитку експортної спеціалізації, переорієнтуватися на виробництво наукомісткої продукції і ресурсозберігаючих технологій у сфері верстатобудування, літакобудування, в ракетно-космічній техніці та створенні надтвердих матеріалів.

По-четверте, слід заохочувати іноземних інвесторів. Найважливішою умовою цього є стабільність чинного законодавства у зовнішньоекономічній діяльності. Нині Україна згідно з оцінкою міжнародних експертів за створенням надійного інвестиційного клімату посідає лише 130-те місце у світі.

По-п'яте, важливо налагодити надійний державний контроль. Так, у розвинутих країнах світу держава бере на себе облік і всебічний контроль за експортом та імпортом товарів.

У сучасних умовах міжнародне співробітництво України відбувається в таких основних формах:

  • міжнародна торгівля послугами;

  • науково-технічне співробітництво;

  • взаємовигідна міжнародна торгівля товарами (зовнішня торгівля);

  • надання кредитів і позик, у тому числі і безвідплатних;

  • створення спільних підприємств;

  • обмін робочою силою;

  • спеціалізація і кооперування виробництва;

  • торгівля технологіями, або спеціалізація на виробництві комплектувального обладнання;

  • спільна участь зацікавлених країн у розробці природних ресурсів;

  • іноземні інвестиції як найважливіша форма стимулювання розвитку економіки країни;

  • бартерний обмін товарами;

  • міжнародний туризм;

  • культурні зв'язки між країнами світу.

Розвиток міжнародної науково-технічної кооперації України відбувається у таких формах:

  • запозичення досвіду та запрошення іноземних спеціалістів, а також підготовка, підвищення кваліфікації національних кадрів за кордоном;

  • взаємодія створення, розширення та забезпечення нормальної діяльності навчальних закладів, науково-дослідних та консультативних центрів, у тому числі і спільних;

  • співробітництво в галузі науки і техніки, будівництві, модернізації та експлуатації підприємств, інших об'єктів виробничого призначення і соціальної інфраструктури;

  • обмін технологіями, ліцензіями, конструкторськими і проективними матеріалами, сприяння їх використанню;

  • співробітництво у збиранні, обробці та використанні науково-технічної і економічної інформації.

Зовнішньоекономічні зв'язки з країнами СНД і Балтії будуть розвиватися переважно на двосторонній основі з одночасним удо­сконаленням торговельних режимів на засадах взаємної рівності і спрямовуватимуться на:

  • поліпшення торговельного режиму з Російською Федерацією;

  • продовження і вдосконалення різних форм торговельно-економічних, коопераційних, інвестиційних двосторонніх стосунків з іншими країнами, в тому числі з членами Митного союзу (Казахстан, Киргизстан, Білорусь);

  • поглиблення торговельних та інших форм економічних відносин з країнами, які не є членами Митного союзу (Узбекистан, Туркменістан, Грузія, Вірменія); створення за участю цих країн товарно-транспортних ліній з мінімальним використанням транзитних територій третьої країни (море - залізниця - авіатранспортні шляхи);

  • розвиток і поглиблення різнобічного торговельно-економічного співробітництва з Молдовою шляхом обопільної реалізації всіх переваг угоди про вільну торгівлю двостороннього Митного союзу;

  • забезпечення стабільних поставок в Україну на взаємовигідних умовах паливно-сировинних товарів відповідно до потреб народного господарства. З цією метою вживатимуться заходи для збільшення експорту українського капіталу, насамперед у формі прямого інвестування відповідних підприємств нафтогазодобувної та гірничодобувної промисловості країн СНД, освоєння розташованих на їхніх територіях окремих родовищ на основі концесій;

  • створення спільних підприємств, транснаціональних компаній, спеціалізованих і кооперативних виробництв на базі угод про спільну діяльність;

  • відновлення і зміцнення виробничих зв'язків за кооперацією на базі традиційної внутрішньої та міжгалузевої спеціалізації;

  • формування і розвиток нових зв'язків на основі спільного використання прогресивних технологій;

Основними пріоритетами економічної інтеграції господарства України у загальноєв­ропейський економічний простір мають стати:

  • трансформація політичного визначення України як держави з перехідною економікою до юридичного закріплення її статусу в законодавстві ЄС з метою отримання відповідних торговельно-економічних, фінансово-кредитних, інвестиційних преференцій;

  • розширення доступу українських товарів, зокрема таких важливих, як текстиль, продукція металургійної промисловості та сільського господарства на європейські ринки;

  • підтримка ефективних національних товаровиробників шляхом удосконалення міжнародно-правового механізму захисту їх інтересів, зокрема через укладення відповідних галузевих угод, зняття існуючих бар'єрів у торгівлі та поглиблення виробничої кооперації;

  • гармонізація економічного законодавства відповідно до стандартів Європейського Союзу та світової системи торгівлі ГАТТ/СОТ з урахуванням національних економічних інтересів і специфіки економіки України.

12.2. Вплив міжнародного територіального поділу праці на формування міждержавних економічних зв’язків

В сучасних умовах економічного розвитку України зовнішньоекономічні відносини — одна з найважливіших сфер її діяльності. Створення і розвиток цих відносин з усіма країнами світу, і особливо з найбільш розвинутими, сприятиме інтернаціоналізації виробництва, підвищенню рівня його технології та якості продукції. Тільки цим шляхом Україна зможе інтегруватися в Європейський і світовий ринок. В той же час структура та обсяги експорту не відповідають стану України у світогосподарських зв’язках. Україна, населення якої становить майже 1,5% населення світу, країна, яка має великий промисловий і природно-ресурсний потенціал, має невідповідно низьку частку у світовому експорті — 0,2%. Якщо у Канаді на душу населення експортується продукції на суму 5,6 тис. дол., Німеччині — 5,1, Франції — 4,1, Італії — 3,3, Японії — 3,2, Великобританії — 3,1, США — 2,0, Росії — 0,4, то в Україні — 0,2—0,3 тис дол.

Жодна країна світу, на якому б рівні економічного розвитку вона не знаходилась, не може нормально розвиватися поза світовим господарством, без тісних економічних зв’язків з іншими країнами світу. Міжнародні економічні зв’язки — це система господарських зв’язків між національними економіками країн на основі міжнародного поділу праці. Саме зовнішні економічні відносини сприяють зростання національного доходу, прискореному розвитку науково-технічного прогресу, підвищенню рівня життя населення. Крім того, зовнішні економічні зв’язки впливають на загальну атмосферу довіри між країнами, на зміцнення їх партнерських відносин та взаєморозуміння і добросусідства.

Для України на сучасному перехідному етапі розвитку її економіки особливо важливим є повне і ефективне використання зовнішніх економічних зв’язків для вирішення нагальних науково-технічних і господарських проблем.

Розвиток ефективних зовнішньоекономічних зв’язків дасть змогу Україні швидше подолати глибоку економічну кризу, сприятиме стабільному і швидкому розвитку продуктивних сил і зростанню на цій основі життєвого рівня населення. Відомо, що країна, яка не розвиває зовнішню торгівлю, не має господарських зв’язків з іншими країнами світу, змушена збільшити витрати виробництва приблизно в півтора — два рази.

Україна як молода суверенна держава не має достатнього досвіду налагодження економічних зв’язків з іншими країнами світу. Тому вона робить перші кроки на шляху до входження у світове господарство. Цьому сприяє створення відповідної правової бази і прийняття законів: Закону про зовнішньоекономічну діяльність України, Закону про створення експортно-імпортного банку, Закону про іноземні інвестиції, а також Декретів Кабінету міністрів України.

Об’єктивними причинами, що перешкоджають нині входженню України як повноправного партнера у світове господарство, є низька конкурентоспроможність її продукції на світових ринках. З вітчизняних промислових товарів на ринках далекого зарубіжжя може конкурувати не більше 1%. Крім того, навіть ті товари, на які є попит на зовнішніх ринках, не відповідають міжнародним стандартам. Так, майже весь чавун не має світових сертифікатів, йому властивий низький обсяг номенклатури відливок, що спричиняє велику металомісткість продукції, а відходи металу зростають до 25%.

Крім того, в Україні недосконалою є система управління зовнішньоекономічною діяльністю. До основних причин, що зумовили сучасний рівень розвитку зовнішньоекономічних зв’язків України, слід віднести такі.

По-перше, після розпаду колишнього Радянського Союзу стався значний розрив господарських зв’язків України з іншими країнами, і насамперед з Росією. Через це Україна втратила частину своїх традиційних ринків збуту, зупинилося чимало підприємств через відсутність комплектуючих виробів тощо. Більше того, Росія значною мірою втратила інтерес до виготовлених у нашій країні виробів, приладів, машин, а також виплавленого металу тощо внаслідок зростання їх енергомісткості та ціни. Тому навіть ті вироби, в яких вона зацікавлена, не можуть бути реалізовані на її ринку, оскільки вони дорожчі за зарубіжні аналоги на 30—50%.

По-друге, переважання в експорті України паливно-сировинної групи товарів. Їх частка нині перевищує 70%, а разом з товарами народного споживання становить понад 90%.

По-третє, в структурі експорту низькою є частка машин, обладнання, об’єктів інтелектуальної власності. Згідно з даними Держкомстату України тільки 0,5% від загальної кількості вироблених нових видів машин і обладнання за своїми технічними характеристиками були конкурентоспроможними на світовому ринку.

По-четверте, в експорті незначною є частка товарів, які виготовляються відповідно до договорів про міжнародну спеціалізацію та кооперування виробництва.

По-п’яте, відмічається значне зростання частки бартерних операцій у зовнішньоекономічній та господарській діяльності всередині країни. Нині ця частка становить майже 80%.

Слід визначити пріоритетні напрями розвитку експортної спеціалізації, переорієнтуватися на виробництво наукомісткої продукції і ресурсозберігаючих технологій у сфері верстатобудування, літакобудування, в ракетно-космічній техніці та створенні надтвердих матеріалів.

В Україні необхідно налагодити виробництво імпортозамінної продукції, зокрема такої, як зернові, кормо- і картоплезбиральні комбайни, тролейбуси, автобуси, холодильники, автомобілі та ін.

По-шосте, слід заохочувати іноземних інвесторів. Найважливішою умовою цього є стабільність чинного законодавства у зовнішньоекономічній діяльності. Нині Україна, згідно з оцінкою міжнародних експертів, за створенням надійного інвестиційного клімату посідає лише 130-те місце в світі.

По-сьоме, важливо налагодити надійний державний контроль. Так, у розвинутих країнах світу держава бере на себе облік і всебічний контроль за експортом і імпортом товарів.

12.3. Механізм зовнішньоекономічної діяльності України: сутність та принципи формування

Серед комплексу невідкладних завдань щодо забезпечення ефективного включення України у світове господарство і міжнародне співробітництво першочергове значення має формування механізму зовнішньоекономічних зв’язків, його теоретична розробка та практичне втілення в життя. При цьому йдеться про створення фактично нового механізму, який має регулювати взаємовідносини України з навколишнім світом на принципово нових засадах.

Під механізмом зовнішньоекономічних зв’язків розуміють сукупність конкретних їх форм, а також систему правових, організаційно-управлінських та фінансово-економічних важелів, які забезпечують ефективну взаємодію національних народногосподарських комплексів із світовими з метою прискорення розвитку продуктивних сил країни та підвищення соціально-економічних показників життя її громадян.

Виходячи з принципу міжнародного поділу праці, геополітичного становища України, характеру розвитку її продуктивних сил, існуючих науково-технічного та ресурсного потенціалів, механізм зовнішньоекономічної діяльності, що формується в країні, необхідно орієнтувати на реалізацію головної стратегічної мети в сфері зовнішньоекономічної політики — інтеграцію народногосподарського комплексу України у світову господарську систему. Ця інтеграція передбачає досягнення таких цілей:

формування розвинутої ринкової системи господарства, яка базувалася б на загальноприйнятих у світовій практиці принципах, нормах та економічних механізмах;

використання можливостей світового ринку для структурної перебудови національного господарства;

перетворення зовнішньоекономічної сфери в активний фактор динамічного та високоефективного економічного зростання.

На відміну від раніше діючої системи державного адміністрування у зовнішній економічній сфері сьогодні повинен забезпечуватися абсолютний пріоритет товарно-грошових, тобто економічних важелів у регулюванні даної сфери діяльності. Саме вони в країнах з ринковою економікою є основними елементами механізму управління господарською діяльністю як на національному, так і на міжнародному рівнях. Тому при розробці нового механізму зовнішньоекономічних зв’язків необхідно відмовитися від старої методологічної основи регулювання цих процесів.

В основу функціонування механізму зовнішньоекономічної діяльності повинні бути покладені принципи демократизації, демонополізації зовнішніх економічних зв’язків, які передбачають максимальне скорочення адміністративних обмежень на експорт та імпорт, підвищення ролі митного та валютного регулювання міжнародних господарських зв’язків, надання об’єктам зовнішньоекономічної діяльності широкої самостійності згідно з міжнародною практикою.

Водночас зовнішня економічна політика має відповідати національним інтересам держави, забезпечувати взаємовигідне співробітництво з іноземними партнерами, стимулювати конкуренцію між учасниками зовнішньоекономічної діяльності з метою підвищення якості продукції та послуг на українському ринку.

Для створення нового дієвого механізму зовнішньоекономічних зв’язків необхідне вирішення таких основних проблем:

формування необхідної законодавчої бази;

створення відповідного економічного середовища;

розвиток інституційних структур, що регулюють зовнішні економічні зв’язки.

Важливою передумовою і водночас необхідною основою налагодження та поглиблення економічного співробітництва із зарубіжними партнерами є розвиток правової бази для такого співробітництва. Світова практика свідчить про те, що у міру інтенсифікації міжнародних господарських зв’язків, якісного та кількісного їх зростання надзвичайно ускладнюється характер взаємовідносин між учасниками. А це потребує чіткого правового регулювання як на національному, так і міжнародному рівні.

Важливими елементами механізму зовнішньоекономічної діяльності в умовах розвитку ринкової системи господарювання є валютна, податкова, кредитна, депозитна, цінова і митно-тарифна політика. Ключовим елементом механізму зовнішньоекономічних зв’язків є валютна політика, за допомогою якої здійснюється вплив держави та центрального банку на платіжний баланс, валютний курс та конкурентоздатність національного виробництва.

Одним з факторів підвищення ділової активності як серед національних товаровиробників і експортерів, так і серед зарубіжних інвесторів є формування сучасної податкової системи на експортно-імпортні операції та прибуток спільних підприємств.

Дуже важливим інструментом державного впливу на зовнішні економічні зв’язки є кредити та субсидії. Кредитування експортно-імпортних операцій, великих будівельних проектів є невід’ємною частиною міжнародної ділової практики, що прискорює процес кругообігу капіталу.

Складовою частиною механізму зовнішньої економічної діяльності є митна політика держави, покликана передусім виконувати функцію захисту внутрішнього ринку. Митна політика України повинна передбачати укладання митних союзів із заінтересованими країнами, що посилять їх взаємну довіру, приведе їхню митну політику до узгодженості.

Ставши на шлях лібералізації зовнішніх економічних зв’язків та побудови відкритої економічної системи, Україна постійно відчуватиме зростаючий вплив тенденцій світового розвитку на свої внутрішні господарські процеси.



12.4. Основні форми економічного співробітництва країн світу

Необхідність докорінної технічної і технологічної модернізації промислового виробництва, сільського господарства та інших галузей господарського комплексу України, його переорієнтації на вищі світові стандарти з метою забезпечення конкурентоспроможності вітчизняної продукції вимагає максимально ефективного використання наявних науково-технічного та економічного потенціалів країни, широкого розвитку міжнародної кооперації в галузі науки, освіти та виробництва. Продуктивні сили України характеризуються досить великими потенційними можливостями, однак на їх сучасний стан значною мірою впливає соціально-економічна криза, що її нині переживає Україна.

В сучасних умовах міжнародне співробітництво України відбувається в таких основних формах:

науково-технічне співробітництво;

взаємовигідна міжнародна торгівля (зовнішня торгівля);

надання кредитів і позик, в тому числі і безвідплатних;

створення спільних підприємств;

спеціалізація і кооперування виробництва;

торгівля технологіями, або спеціалізація на виробництві комплектуючого обладнання;

спільна участь зацікавлених країн у розробці багатих природних ресурсів;

іноземні інвестиції як найважливіша форма стимулювання розвитку економіки країни;

міжнародний туризм;

культурні зв’язки між країнами світу.

Розвиток міжнародної науково-технічної кооперації України можливий у таких формах:

запозичення досвіду та запрошення іноземних спеціалістів, а також підготовка, підвищення кваліфікації національних кадрів за кордоном;

взаємодія створення, розширення та забезпечення нормальної діяльності навчальних закладів, науково-дослідних та консультативних центрів, у тому числі і спільних;

співробітництво у галузі науки і техніки, будівництві, модернізації та експлуатації підприємств, інших об’єктів виробничого призначення і соціальної інфраструктури;

обмін технологіями, ліцензіями, конструкторськими і проектними матеріалами, сприяння їх використанню;

співробітництво у збиранні, обробці та використанні науково-технічної і економічної інформації.

Найтісніші зв’язки в галузі науки, техніки та освіти Україна має з Росією, а також з деякими іншими країнами колишнього Радянського Союзу. Слід підкреслити, що, на жаль, в результаті розриву раніше існуючих державних, політичних та господарських зв’язків між колишніми союзними республіками помітно ослабло співробітництво українських вузів і наукових закладів з відповідними науковими центрами цих країн.

Взаємовигідна міжнародна торгівля товарами та послугами, як і раніше, посідає провідне місце в складній системі міжнародних економічних зв’язків, оскільки вона по суті відтворює всі види міжнародного поділу праці і об’єднує всі країни в єдину господарську цілісність на сучасному світовому ринку товарів. Для неї властиві передусім дві найхарактерніші риси: переважання пропозиції товарів над існуючим попитом і жорстка конкурентна боротьба між його учасниками. Це є результатом значного зростання в умовах науково-технічної революції продуктивності суспільної праці в промислово розвинутих країнах і здешевлення внаслідок цього продукції при збільшенні її обсягів. Водночас широке представництво товаровиробників різних країн і регіонів на світових ринках посилює конкурентну боротьбу між ними за споживача, веде до поділу світових товарних ринків, ускладнює проблему проникнення на них нових агентів.

Аналіз нинішнього стану зовнішньої торгівлі України свідчить про те, що економічні зв’язки в цій сфері є нераціональними, характеризуються вузькою географією. Її структура і ефективність не відповідають потребам формування національної ринкової економіки відкритого типу. Так, частка експорту в національному доході України майже в 4 рази менша за середньосвітовий показник.

Сама структура експорту та імпорту будь-якої країни вказує насамперед на здатність галузей її народногосподарського комплексу до міжнародної конкуренції. Керуючись довгостроковою метою України зайняти своє місце в міжнародному поділі праці і враховуючи сьогоднішні реалії і можливості, доцільно в короткі строки визначити декілька пріоритетних напрямів промислового і сільськогосподарського виробництва, за якими можна було б здійснити прорив у світову економіку, на світовий ринок. Саме таким чином відбувався економічний злет країн Південно-Східної Азії («азіатські тигри»). Особливу увагу слід звернути на експортне виробництво, від якого великою мірою залежить ефективність економіки.

Україна традиційно протягом багатьох років займала провідне місце серед інших республік у складі СРСР у розвитку експортного виробництва. Для цього були вагомі об’єктивні умови, насамперед природні ресурси, виробничі потужності, науково-технічний потенціал, кваліфіковані трудові ресурси, географічне положення, транспортне забезпечення та ін. Про це свідчать такі дані: частка України в останні роки існування СРСР становила 20% загальносоюзних експортних поставок. За окремими видами експортних поставок питома вага України становила: по залізній руді — 98%, марганцевій руді — 100, чавуну і трубах — 75, ковальсько-пресовому обладнанню і сільськогосподарських машинах — більше ніж 70, екскаваторах і сортового прокату — більше ніж 60% і т. д. Сучасні можливості експортного потенціалу України повною мірою залежать від рівня розвитку окремих економічних районів і областей.

Аналіз зовнішньоторговельних відносин України з зарубіжними країнами показує, що більше ніж за 5 останніх років баланс зовнішньої торгівлі України не мав позитивного значення. Тільки в 1997 р. Україна імпортувала товарів майже на 3 млрд дол. США більше, ніж експортувала, у тому числі в республіки колишнього Радянського Союзу — маже на 4,5 млрд. дол. Ця різниця між імпортом і експортом обумовлена передусім від’ємним сальдо по імпорту природного газу, нафти, дизельного палива, автомобільного бензину, вугілля, тобто за рахунок енергоносіїв.
Питання для самоконтролю


  1. Розкрийте сутність зовнішньоекономічних зв’язків та назвіть їхні основні форми.

  2. В чому виявляється вплив міжнародного територіального поділу праці на формування міждержавних економічних зв’язків?

  3. Розкрийте сутність механізму зовнішньоекономічної діяльності та назвіть основні його принципи.

  4. Назвіть загальні обсяги експорту й імпорту України, визначте їхню товарну структуру.

  5. Охарактеризуйте зовнішньоекономічні зв’язки України з країнами СНД.

  6. Охарактеризуйте зовнішньоекономічні зв’язки України з країнами «Великої сімки».

  7. Охарактеризуйте зовнішньоекономічні зв’язки України з країнами Європи.

  8. Охарактеризуйте зовнішньоекономічні зв’язки України з країнами Азії.

  9. Охарактеризуйте зовнішньоекономічні зв’язки України з країнами Америки.

  10. Визначте основні проблеми і перспективи розвитку зовнішньоекономічних зв’язків України.


Питання для дискусії

  1. Місце зовнішньоекономічних зв’язків у соціально-економічному розвитку України.

  2. Роль міжнародних кредитів і позик у розвитку економіки держави.

  3. Іноземні інвестиції — важлива форма стимулювання розвитку економіки.


Тема 13. Фактори сталого розвитку

продуктивних сил
13.1. Екологічний фактор.

13.2. Геополітичний та соціально-політичний фактори.

13.3. Сировинний та фактор ринкової коньюктури

13.4. Людський фактор

13.5. Транспортний фактор
13.1. Екологічний фактор

Основними факторами сталого розвитку продуктивних сил України є такі, що сприяють зростанню обсягів виробництва продукції та підвищенню добробуту всіх категорій населення. Серед них виділяють: екологічний фактор, соціально-політичний, геополітичний, сировинний, людський, транспортний, фактор ринкової конюктури.



Екологічний фактор. Критична екологічна ситуація є результатом зростаючого антропогенного преса на навколишнє середовище, що порушило його регенераційні механізми і створило реальну небезпеку виникнення необоротних глобальних процесів, загрозу існуванню людства.

Свідченням міжнародної стурбованості результатами еволюції цивілізації став ряд акцій, серед яких особливе місце займає екологічний конгрес у Ріо-де-Жанейро в 1992 p., на основі рішень якого багато держав приступили до розробки національних програм "sustainable development" (дослівно: "стійкого розвитку" або "еколого-економічно збалансований розвиток" (ЕЕЗР)). Активний вплив суспільства на природне середовище вивів його зі стану рівноваги, й подальша некерована зміна стала негативним фактором соціального розвитку.



еколого-економічно збалансований розвиток - це історично й соціально обумовлений, багатогранний процес, що припускає збереження певних пропорцій між основними складовими територіальних систем і забезпечує стабільність у кожний конкретно взятий момент часу з метою забезпечення комфортних умов життєдіяльності населення

Основними стратегічними цілями ЕЕЗР є:

  • підвищення соціальної ефективності виробництва;

  • збереження соціально-економічних функцій ландшафту;

  • вирішення інтегральних екологічних проблем.

В умовах ринкової економіки необхідний обов'язковий облік "закладених" природою властивостей території з метою одержання максимального еколого-соціально-економічного ефекту від її використання,потребує розгляду таких зрізів:

  • екологічний "зріз" визначає можливості організації на території виробничих потужностей з погляду ресурсної забезпеченості й взаємозв'язки компонентів навколишнього середовища;

  • економічний "зріз" дозволяє визначити можливості насичення території виробничими об'єктами без шкоди для стабільності природного середовища;

  • соціальний аспект спрямований на виявлення взаємодії виробництва й розселення з іншими компонентами навколишнього середовища, для того, щоб соціальний стан залишався на задовільному рівні.

13.2. Геополітичний та соціально-політичний фактори

Геополітичний фактор розвитку продуктивних сил охоплює географічне положення території, перевагу вітчизняних товаровиробників у системі світового господарства, інтеграцію в світовий економічний простір.

Дія геополітичних факторів забезпечує інтеграцію продуктивних сил країни у структуру світового економічного простору і міжнародного поділу праці на основі різних форм зовнішньоекономічної діяльності (ЗЕД).

Визначальна роль відводиться раціональному використанню власного природно-ресурсного потенціалу, курсу внутрішньої і зовнішньої політики, торговельному, науко-технічному обміну з іншими країнами світу.

Вихід на світовий ринок для нашої країни пов'язаний з формуванням конкурентоспроможності національної економіки, що підвищення питомої ваги виробництва конкурентоздатної продукції, яка б користувалась попитом на зовнішньому ринку та забезпечувала власні потреби у товарах на зовнішньому ринку та забезпечувала власні потреби у товарах широкого вжитку.

Соціалдьно-політичний фактор основується на тому, що всі негативні та кризові ситуації у економіці країни пов’язані із втратою виробничого потенціалу, скороченням обсягів виробництва, безробіттям та низьким рівням життя населення.

За роки незалежності майже втрачено деякі галузі – легка промисловість, сільськогосподарське машинобудування, суднобудування, літакобудування.

13.3. Сировинний та фактор ринкової кон'юктури

У більшості галузей народного господарства затрати на сировину і матеріали сягають більше 50 %, тобто виробництво в основному є матеріаломістким.

В умовах, коли значення та вартість сировинних ресурсів з кожним роком зростає, підвищується їх частка у вартості виробленої продукції, тому приходиться по іншому підходити до використання наявної сировинної бази, вдосконалювати технологію видобування, переробки розвіданих мінеральних ресурсів та проводити роботи по виявленню нових запасів.

Особливої уваги заслуговує відношення до таких мінеральних ресурсів як нафта, природний газ, якими Україна забезпечує свою річну потребу у межах 20 %. При раціональному використанні наявних запасів цих видів ресурсів та при вмілому використанні величезних ресурсів кам’яного і бурого вугілля та торфу, а також виробництва біопалива можна на половину зменшити завезення нафти та газу в країну.



13.4. Людський фактор

Важливість цього фактора визначається тим, що лише жива праця створює нову вартість і без робочої сили не може бути ніякого виробництва.



Населення або народонаселення — це сукупність людей, що проживають у межах відповідних територій (світ, материки, країни, міста, села та ін.). Народонаселення разом з природними умовами і ресурсами та способом виробництва матеріальних благ є основою матеріального життя суспільства. Взаємодія людей за допомогою засобів виробництва, з одного боку, та предметів праці — з іншого, забезпечує матеріальне виробництво. Населення проживає у певному географічному середовищі і здійснює виробництво матеріальних благ у відповідності з наявними природними ресурсами.

Вплив людського фактора на розміщення виробництва визначається обсягом виробництва продукції, затратами праці на виробництво одиниці продукції, у виробничих галузях, або нормативом обслуговування певної кількості громадян одним працівником у невиробничій сфері.

Розвиток народного господарства (економіки) будь-якої країни можливий лише за певної чисельності населення, яке здійснює виробництво товарів і послуг, необхідних для власного життя суспільства.

Зайнята в суспільному виробництві частина населення є найільш активною продуктивною силою суспільства, бо саме вона бере активну участь у створенні матеріальних цінностей. Частина матеріальних цінностей іде на споживання, а частина — на розвиток виробництва. Але розвиток виробництва не є самоціллю, його роль полягає у тому, щоб забезпечити потреби суспільства, підняти життєвий рівень населення. Таким чином, зміни в чисельності населення позначаються як на споживчому попиті в цілому, так і на його структурі. Населення виступає одночасно і як споживач, і як виробник матеріальних благ та послуг. Населення не існує поза економікою, як і економіка не функціонуватиме без населення.

При плануванні розвитку і розміщення виробництва та окремих галузей народного господарства практичне значення мають чисельність наявних трудових ресурсів та джерела їх поповнення. Але для ефективного функціонування народного господарства з постійним зростанням продуктивності праці недостатньо кількісного виміру трудових ресурсів. Не менш важливим є їх якісна характеристика: рівень освіти, професійно-кваліфікаційна підготовка, фізичний стан та ін. Для функціонування різних галузей народного господарства потрібні трудові ресурси лише певної якості, в тому числі і певної статі. Існує цілий ряд галузей, де більш доцільним є використання праці чоловіків, а в інших — переважно жінок.

Трудові ресурси — це частина населення України, яка має небхідний фізичний розвиток, здоров'я, освіту, професійні знання та кваліфікацію для заняття суспільне корисною працею. Трудові ресурси вважаються головною продуктивною силою суспільства. Чисельний склад трудових ресурсів залежить від природного приросту, статево-вікової структури, а також міграції населення.

Чисельність трудових ресурсів — показник динамічний, він постійно змінюється залежно від багатьох факторів: демографічних, соціальних та економічних.

Трудовий фактор набув особливої уваги в умовах, коли половина населення працездатного віку не зайнята в народногосподарському комплексі країни, а змушені шукати роботу в інших країнах світу та в тіньовому секторі економіки.

Україна за чисельністю населення є однією з великих держав Європи. На початок 1998 р. за чисельністю жителів вона була на сьомому місці після Німеччини, Росії, Великобританії, Італії, Туреччини і Франції. Чисельність населення України складає нині більше ніж 50 млн. чоловік.

13.5. Транспортний фактор

Транспорт є середою матеріального виробництва. Транспорт не виробляє нових продуктів, а його продукцією є перевезення вантажів та пасажирів. Транспорт – це великий та складний комплекс народного господарства. Незважаючи на адміністративно-господарстську самостійність, всі види транспорту знаходяться в взаємозв’язку та чинять істотний вплив як на перевезення так і на кінцеві технічно-економічні результати діяльності.

Взаємозвязок всіх видів транспорту дозволяє говорити про єдину транспортуну систему України, яка виступає в якості однієї з базових галузей народного господарства, допомагаючи обєднанню всіх економічних районів країни в єдиний господарський комплекс і комплексному розвитку кожного економічного району. Від степені розвитку та ефективності роботи транспорту залежить безперебійність взаємодії всіх галузей народного господарства та підприємств постачання різноманітної продукції.

Усі види транспорту розвиваються, одні обслуговувають внутрішні зв’язки, інші відіграють важливу роль у міжнародних економічних зв’язках та міжнародних пасажирських перевезеннях.



Залізничний транспорт. У структуру залізничного транспорту України входять шість залізниць: Донецька, Львівська, Одеська, Південна, Південно-Західна, Придніпровська, 27 відділів, близько 2 тис залізничних станцій, 75 локомотивних і 83 вагонних депо. Для ремонту рухомого складу, виготовлення запасних частин у складі залізничного транспорту діють 42 спеціалізованих заводи і десятки щебеневих кар’єрів.

Автомобільний транспорт. Особливо зручний для перевезення вантажів на відстань близько 20 км. Розпочинає фі закінчує транспортний процес на залізничному, морському, річковому, повітряному транспортах. Чисельні автотранспортні підприємства мають укомплектовану виробничу базу і розгалужену мережу інфраструктурних об’єктів: автовокзалів, автостанцій, транспортно-експедіційних підприємств, терміналів тощо.

Морський транспорт. Один із найдешевшихз видів транспорту. Україна має сприятливи умови для використання морських суден. Загальна довжина морських берегових ліній понад 2 тис. км. , 18 великих морських портів (найбільші – Одеса, Іллічеевськ, Ізмаїл, Миколаїв, Севастополь, Ялта, Феодосія, Керч, Маріуполь, Бердянськ), 8 судноремонтних заводів, Черноморське та Азовське пароплавства. Найбільшку кількість міжнародних перевезень забезпечують чорноморськи порти Одеси, Іллічевська.

Річковий транспорт. Таким транспортом перевозяться вантажі Дніпром, Дунаєм, Чорним і Середземним морями із заходом у річкові порти Румунії, Німедчини, Угорщіни, Австралії, а також морськи порти Туреччини, Греції, Ізраїлю, Франції, Італії.Однак, частка перевезень вантажів та пвспжирів, яка припадає на річковий транспорт дуже мала, і становить 0,7 % від загальної кількості перевезень вантажів.

Повітряний транспорт. В даний час такий транспортт перевозить переважно пасажирів. Значно зросла роль міжнародних перевезень. Відкрились нові повітряні лінії до США, Канади, Ізраїлю, Німеччини, Єгипту. У процесі реформування системи авіаційного транспортузявилось 110 компаній, з них 60 недержавних.

Трубопровідний транспорт. Такий транспорт створено для транспортирування рідкого палива, хімічних продуктів і технологічного газу. Цей вид транспорту є найбільш економічним. Його розвиток викликано появою в україні нафтової, нафтопереробної, газової та хімічної промисловості. Трубопровідний транспорт буває двох видів: нафтопровідний і газопровідний.
Питання для самоконтролю

1. Пояснити, яий має вплив на розвиток регіональної економіки:

-екологічний фактор;

- геополітичний фактор;

- соціально-політичний фактори;

- сировинний фактор;

- фактор ринкової кон'юктури;

- людський фактор;



Тема 14. Наукові засади раціонального природокористування
14.1. Основи раціонального природокористування

14.2. Проблеми раціонального природокористування, ресурсозберігання та основні принципи їх вирішення

14.3. Міжгалузевий характер вирішення проблем природокористування

14.4. Економічне стимулювання природоохоронної діяльності підприємств

14.5. Структура державного апарату управління раціональним природокористуванням
14.1. Основи раціонального природокористування

Елементи природи стають природними ресурсами, об'єктами управління, коли їх залучають у процес виробництва як предмет або засіб праці. Управління природокористуванням охоплює в діалектичній єдності природні ресурси, що є особливим елементом продуктивних сил суспільства, і відносини між людьми у процесі використання та відтворення природних ресурсів.

Природокористування - це система взаємовідносини продуктивних сил суспільства і природного потенціалу його існування, що є складовою частиною соціально-еконо­мічного та екологічного розвитку

Основними вимогами раціонального природокористування є:

  • збалансованість природних ресурсів;

  • необхідність врахування взаємовпливу компонентів навколишнього середовища;

  • оптимальне співвідношення інтенсивного та екстенсивного використання території і природних ресурсів;

  • створення системи природоохоронних територій, яка може підтримувати місцевий екологічний баланс.

При розробці механізму управління природокористуванням треба враховувати особливості навколишнього середовища і насамперед його інерційність. Протягом певного часу навколишнє середовище може зовні не реагувати на антропогенний вплив. Проте в міру нагромадження видозмінюючих компонентів можлива реакція навколишнього середовища у вигляді зміни його якості. Чим повніше використовуються природні ресурси, тим ощадливіше і по-господарськи слід ставитися до їх експлуатації, особливо якщо йдеться про невідновлювані енергетичні ресурси. Незважаючи на те що кількість розвіданих копалин збільшується як загалом, так і в розрахунку на душу населення, існує загроза їх виснаження ще перед тим, як буде здійснений перехід на використання нових джерел енергії. Тим більше, що суспільство відчуває все більший дефіцит відновлюваних природних ресурсів.

В зв'язку з цим раціональне використання і відтворення природних ресурсів стає однією з найбільш актуальних проблем людства. Поряд з глобальним, проблема охорони навколишнього середовища і раціонального використання природних ресурсів має яскраво виражений регіональний характер і відіграє особливу роль в інтенсифікації виробництва на основі прискорення науково-технічного прогресу.

Планомірність стосовно використання природних ресурсів — економічна функція держави по управлінню і регулюванню екологічних та економічних відносин і пропорцій. Така функція передбачає як розробку і виконання планової системи взаємопов'язаних показників, так і дійовий контроль за їх реалізацією.

Пропорційність означає погодженість у використанні природних ресурсів як за територією, так і за галузями народного господарства, виключення порушень природних взаємозв'язків у навколишньому природному середовищі.

Оптимальність у використанні природних ресурсів — це досягнення найкращого варіанта взаємовідносин суспільства з навколишнім середовищем. Управління охороною навколишнього природного середовища, як говориться в Законі про охорону навколишнього середовища, полягає у здійсненні в цій галузі функцій спостереження, дослідження, екологічної експертизи, контролю, прогнозування, програмування, інформування та іншої виконавчо-розпорядчої діяльності.

У системі управління природоохоронною діяльністю підприємства можна виділити планування, експлуатацію очисних споруд (включаючи технологічний процес) і контроль за викидами в навколишнє середовище. Проектування і планування дають змогу розробити комплекс необхідних заходів по охороні навколишнього середовища, їх виконання, серед яких нові удосконалені технологічні процеси, роботи, очисні споруди, що знижують або виключають шкідливий вплив на навколишнє середовище.

Управлінські функції в області природоохоронної діяльності підприємства повинні сприяти вдосконаленню технології виробництва, ремонтно-експлуатаційних робіт, безаварійної роботи устаткування, виконання планово-попереджувального і поточного ремонту. Контроль включає в себе аналіз технології, лабораторний аналіз, контрольні пости, визначення концентрації шкідливих виділень, інформування керівництва про стан навколишнього середовища на підприємстві, дотримання законодавства в цій області.

14.2. Проблеми раціонального природокористування, ресурсозберігання та основні принципи їх вирішення

Розрізняють три основні проблеми раціонального природокористування:



  1. Соціально-еколого-економічні принципи природокористування.

  2. Міжгалузевий характер вирішення проблем природокористування.

  3. Економічне стимулювання природоохоронної діяльності підприємств.

1.Соціально-еколого-економічні принципи природокористування. Протягом багатьох століть людство в своїй діяльності виходило з того уявлення, що природні багатства невичерпні і що можна безмежно розширювати свої “зовнішні межі” в ході перетворення природи. І перші зіткнення з зовнішніми межами - тобто з обмеженістю природних ресурсних можливостей - викликали не економне відношення до природних благ, а, навпаки, намагання “ефективного” їх використання - тобто хижацького їх використання. Наслідки такого відношення до природних ресурсів нині зрозумілі всім, хто хоче це розуміти. Отже, щоб уникнути серйозних нинішніх і віддалених негативних наслідків хижацького відношення до природи, необхідний облік таких наслідків, а він можливий тільки на основі знань ресурсних можливостей, лімітів експлуатації природних ресурсів і свідомого управління природокористуванням з урахуванням цих обмежень.

На початку 70-х років були досліджені деякі аспекти аналізу взаємодії виробництва і навколишнього середовища і досліджено вплив забруднення навколишнього середовища і природоохоронної діяльності на національне господарство. В результаті проведених теоретичних і прикладних досліджень сформувалася нова галузь наукових досліджень - економіка навколишнього сердовища. Ці дослідження стали основою для прийняття законів про охорону навколишнього природного середовища з метою створення механізму економіко-екологічного регулювання. Найбільш гострим питанням є поєднання економічних пріоритетів виробництва з екологічною переорієнтацією соціально-економічного розвитку, тому що бідність - це головне джерело деградації навколишнього середовища і гальмо на шляху прогресивного розвитку.

Історична зміна взаємовідношення економічних та екологічних цілей суспільного розвитку:

1. Технологія з економічними, але без екологічних обмежень.

2. Технологія і економіка з екологічними обмеженнями.

3. Охорона середовища з технологічними і економічними обмеженнями.

4. Охорона середовища “екологія” без обмежень.

Отже, сучасне виробництво треба розглядати як складну соціально- еколого-економічну систему.

До недавніх пір питання про економічну ефективність тієї чи іншої нової технології розв’язували, встановлюючи, наскільки зведені затрати на додатково вироблювану продукцію ( Зн ) менші від затрат на таку саму продукцію, вироблену за допомогою інших технологій ( Зі). Чим більша була різниця (Зі - Зн ) > 0, тим ефективнішою вважалася запропонована технологія.

При екологічному ж підході до економічної ефективності головною умовою розрахунку є включення в нього показника шкоди, спричиненої забрудненням навколишнього середовища, це :

W = å Ві + å Yі .

Тому нерівність набирає такого вигляду :

( Зі + W - Зн ) > 0 .

У цьому випадку навіть відносно дорогий безвідхідний технологічний процес може стати економічно вигіднішим, ніж процес, при якому забруднюється навколишнє середовище. Шкода від забруднення може бути різною, крім того, несприятливі екологічні умови можуть бути причиною плинності кадрів, а це викличе зниження професіонального рівня працівників виробництва і як наслідок - зниження ефективності виробництва, втрату престижності деяких професій, необхідність матеріального стимулювання працівників шкідливих виробництв.

Погіршення якості навколишнього середовища може спричинити міграцію населення з даної місцевості (і мігруватиме, певно, та частина населення, яка мала високий професіональний рівень і хороший заробіток, і яка має гарантію працевлаштування на новому місці - тобто “якість населення” буде погіршуватися як мінімум з двох причин: міграції кращих і захворювання тих, що залишилися).

Отже, щоб приймати альтернативні обґрунтовані з соціально-еколого-економічного погляду рішення, треба вміти правильно оцінювати шкоду від існуючих і прогнозованих антропогенних впливів. При цьому треба пам’ятати, що суспільство однаково зацікавлене як у неспричиненні шкоди природі, так і уникненні зайвих затрат на її збереження.

Треба дотримуватися розумної рівноваги між виробництвом і природою, скорочуючи до мінімуму сумарні екологічні затрати та добиваючись найвищого економічного результату природо захисних заходів від забруднення:

1) природоохоронні затрати на заходи, які запобігають екологічним порушенням (очищення стоків та газо-димових викидів, кондиціювання, збирання, вивезення й захоронення відходів, зменшення акустичного впливу);

2) затрати на ліквідацію впливу екологічних змін на людей і майно, а також на ліквідацію наслідків цих змін (медичне обслуговування, додаткові послуги комунального господарства в зоні екологічного забруднення, компенсація зниження рівня випуску продукції через хвороби працівників, компенсація втрат продукції земельних, лісових та водних угідь, компенсація втрат продукції через вплив забруднення на основні фонди, затрати на евакуацію людей з уражених зон, дезактивація в разі радіоактивного ураження і т п.).

Економічним оптимумом якості природного середовища вважається рівень екологічних порушень, який відповідає мінімуму сумарних екологічних затрат, а він досягається тільки в тому разі, коли обраний вид природоохоронних заходів забезпечує максимум перевищення відвернутих економічних збитків над потрібними для цього природоохоронними затратами. Відвернутий екологічний збиток В дорівнює різниці між розрахунковими величинами збитку до здійснення природоохоронних заходів і залишкового збитку після здійснення цих заходів В = W-Wзал. .



14.3. Міжгалузевий характер вирішення проблем природокористування

В розробці інтенсивного і одночасно зберігаючого підходу до природокористування найважливішим фактором є орієнтація на кінцеві результати. Для “екстенсивного” напрямку обсяги використання природних ресурсів є найважливішим показником. А між іншим ці ресурси є лиш проміжною ланкою в довгому ланцюзі, що поєднує природу і продукцію, яка надходить до споживача. А споживачу однаково, скільки використовується природних ресурсів, для нього головне, скільки і якої якості надійшло до нього продукції. В цих умовах треба планувати суспільне виробництво не від природних ресурсів та від того, скільки їх можна використати, а навпаки - від споживача до ресурсів. Цей підхід є суттєвою ознакою “інтенсивного типу мислення”.

При такому розгляді питання природокористування виникає необхідність проаналізувати взаємозамінність і доповнюваність факторів виробництва в народному господарстві з позицій кінцевих результатів, можливості економії природних ресурсів при збереженні кінцевого виходу продукту. Природний фактор, жива конкретна праця і виробничі фонди - це фактори виробництва, що склалися історично і доповнюють один одного. Випуск продукції потребує участі всіх цих факторів, але разом з тим в тій чи іншій мірі можливе використання одного фактора замість іншого, тобто діє принцип взаємозамінності факторів виробництва. Наприклад, можна скорочувати сільськогосподарські угіддя, але за рахунок концентрації засобів виробництва і праці на одиниці площі підтримувати на тому ж рівні випуск продукції шляхом підвищення врожайності. Ріст витрат праці і засобів виробництва в “позаприродній” переробній, обробній та інфраструктурній галузях теж має певну еластичність по відношенню до обсягів використання природних ресурсів. Розвиток цих галузей дозволяє більш повно використовувати конкретний природний ресурс чи продукцію, одержану на його основі, комплексно їх обробляти, ліквідувати втрати з причин, викликаних недостатнім розвитком інфраструктури і переробки, що в цілому покращує кінцеві результати.

Тож на основі обліку взаємозамінності факторів виробництва і необхідно визначати реальні потреби в природних ресурсах. Якщо оцінювати природні ресурси і одержувану на їх основі виробничу продукцію як єдиний комплекс, як цілісну природно-продуктову систему, то виявиться, що з позицій кінцевих результатів функціонування цієї системи навантаження на природний фундамент народного господарства можна значно зменшити без зменшення величини споживання кінцевої продукції.

Реалізація такого комплексного підходу до використання природних ресурсів вимагає побудови для кожного природного ресурсу чи групи ресурсів природно-продуктової вертикалі (ланцюжка), що з’єднує первинні природні фактори виробництва з кінцевою продукцією. Дуже часто буває так, що розвиток галузей, які знаходяться далеко від природної сфери, дозволяє суттєво підвищити ефективність природокористування. Отже, удосконалення природокористування є міжгалузевою проблемою, вирішення якої повинно базуватися на урахуванні потенціальних кінцевих результатів альтернативних варіантів, що плануються і передбачають всю сукупність питань - від початкового використання природних ресурсів до споживання кінцевої продукції, одержаної на їх основі.

Стабільний розвиток народного господарства передбачає досягнення ефекту протягом довготривалого періоду. Тому з довготривалих позицій треба аналізувати можливі шляхи економічного росту. З минулої лекції ми знаємо, що прискорення темпів соціального і економічного росту досягається трьома шляхами: екстенсивним, перехідним та інтенсивним.



14.4. Економічне стимулювання природоохоронної діяльності підприємств

На жаль, слід відмітити, що поки що в світі відсутній цілісний механізм вирішення екологічних проблем. Це пояснюється тим, що, незважаючи на розвиток екологічної кризи ХХ століття, пріоритет належить іншій ідеї - ідеї поступового розвитку суспільства, а також тим, що уряди та населення багатьох країн світу неготові до прийняття ідеї колективної відповідальності людства за збереження біосфери.

Тому склалася така ситуація, що на долю розвинутих країн, в яких проживає всього 1/4 населення світу, припадає 2/3 загального обсягу світових забруднень, причому без врахування забруднення від екологічно брудних підприємств, розташованих на території країн , що розвиваються.

У свій час американський економіст А.Ніз показав, що економічні важелі є значно ефективнішими, ніж адміністративні методи регулювання природокористування та природоохоронної діяльності.

В умовах зламу адміністративно-командної системи і переходу України до ринкової економіки ці положення набувають особливої ваги, їх регламентує розділ 10 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища”.

Найважливіші з них:

· лімітування природокористування;

платність природокористування (нормативи плати і розмірів платежів за використання природних ресурсів, за викиди і скиди забруднюючих речовин);

· фінансування природоохоронних заходів (визначення джерел фінансування);

· матеріальне стимулювання (надання податкових, кредитних та інших пільг за впровадження безвідхідних технологій та природоохоронних заходів).

Згаданий Закон та інші нормативно-правові документи регламентують механізм плати за екологічні порушення.

В умовах повного господарського розрахунку особливо актуальним є поєднання адміністративних методів природоохоронної діяльності господарств і економічних стимулів. Економічне стимулювання здійснюється методами позитивної і негативної мотивації. Конкретні міри економічного стимулювання залежать від рівня об’єкту впливу.



14.5. Структура державного апарату управління раціональним природокористуванням

Усі ланки народногосподарської середовищезахисної системи становлять єдине ціле і доповнюють одна одну. Водночас кожна з цих ланок наділена самостійними функціями, вирішує певне коло завдань і має свою структуру.

Відповідають за організацію державної підсистеми І контролю за станом навколишнього середовища Міністерство по охороні навколишнього середовища (1991 p.), служба стандартизації, Міністерство охорони здоров'я та інші міністерства, а також місцеві обласні, міські та районні організації відповідного профілю. В своїй діяльності вони керуються в основному Законом про охорону навколишнього середовища (1991 p.).

Державна підсистема використання природних ресурсів перебуває в компетенції місцевих Рад народних депутатів, які повинні контролювати і регулювати всю природоохоронну роботу міністерств і відомств. Галузевий і міжгалузевий характер раціонального природокористування визначається специфікою господарської діяльності структурних підрозділів міністерств і відомств і залежить від виробничого профілю підприємств і об'єднань. Тому обов'язки між різними ланками цієї підсистеми охорони навколишнього середовища і раціонального природокористування розподіляються відповідним чином.

Так, Міністерство сільського господарства і продовольства України повинно здійснювати державний контроль за дотриманням земельного законодавства і порядку користування землею; відповідає за організацію охорони і раціонального використання земель, що перебувають у користуванні сільськогосподарських підприємств і організацій системи міністерств, за правильність застосування в сільському господарстві отрутохімікатів, розробку біологічних засобів боротьби з хворобами і шкідниками сільськогосподарських культур і насаджень, організацію економного використання води при зрошенні земель; здійснює контроль за рекультивацією земель. Воно організовує виконання комплексу протиерозійних заходів, включаючи роботи по полезахисному лісорозведенню; здійснює контроль за проведенням заходів по боротьбі з шкідниками хворобами рослин, за дотриманням встановлених правил зберігання отрутохімікатів з тим, щоб не допустити потрапляння шкідливих речовин у сільськогосподарську продукцію і нагромадження їх у грунті і водоймах; за правильним веденням мисливського господарства, дотриманням чинного законодавства по збереженню і збагаченню флори і фауни, у справі заповідників.

Крім того, Міністерство сільського господарства і продовольства повинно систематично вивчати вплив отрутохімікатів на водні організми і визначати гранично допустимі концентрації їх у рибогосподарських водоймах; робити висновки про доцільність хімічної обробки посівів, насаджень, водойм і лісів; брати участь у розробці приладів для контролю якості природних поверхневих і стічних вод.

Міністерство охорони навколишнього природного середовища (МОНПС) є центральним органом державного управління в галузі охорони природи і використання природних ресурсів і відповідає за охорону природи, організацію раціонального використання і відтворення природних ресурсів у країні. Як головні завдання па МОНПС покладаються комплексне управління природоохоронною діяльністю в країні, розробка і проведення єдиної науково-технічної політики по охороні природи і раціональному використанню природних ресурсів, координація діяльності міністерств і відомств у цій галузі. З цією метою провадиться державний контроль за використанням і охороною земель, поверхневих і підземних вод, атмосферного повітря, рослинного (в тому числі лісів) і тваринного (в тому числі рибних запасів) світу, морського середовища і природних ресурсів територіальних вод України.

МОНПС готує і подає в Кабінет Міністрів пропозиції з питань охорони природи і раціонального використання природних ресурсів для включення їх у проекти державних планів економічного та соціального розвитку, здійснює контроль за виконанням відповідних завдань, передбачених державними планами. МОНПС розробляє пропозиції щодо вдосконалення економічного механізму природокористування, затверджує екологічні нормативи, правила і стандарти з регулювання використання природних ресурсів і охорони природного середовища від забруднення та інших шкідливих впливів. Здійснюється державна екологічна експертиза генеральних схем розвитку і розміщення продуктивних сил країни і галузей народного господарства, контроль за дотриманням екологічних норм при розробці нових технологій, матеріалів і речовин, а також проектів на будівництво (реконструкцію) підприємств та інших об'єктів, що впливають на стан навколишнього середовища і природних ресурсів. При цьому органи управління природокористуванням повинні орієнтуватися на такий визначальний фактор поліпшення діяльності з охорони природи, як широке застосування в усіх галузях народного господарства маловідходних і безвідходних технологій.

МОНПС відає у встановленому порядку дозволом на захоронення (складування) промислових, побутових та інших відходів, на викиди шкідливих речовин в навколишнє середовище, на спеціальне водокористування, на користування тваринним світом і споживання атмосферного повітря для виробничих потреб, користування кадрами для проведення геологорозвідувальних робіт, затверджує розрахункові лісосіки і здійснює контроль за відводом земель під усі види господарської діяльності.

У складі МОНПС функціонують: Головне управління економіки і організації природокористування, Головне управління науково-технічного прогресу і екологічних нормативів. Головне контрольно-інспекційне управління, Головна державна екологічна експертиза, Головне управління міжнародного співробітництва, Управління пропаганди екологічних знань, Управління капітального будівництва і матеріально-технічного забезпечення.

МОНПС має місцеві органи на всіх рівнях територіального управління — областей, районів, міст. Введення подвійної підпорядкованості територіальних органів управління МОНПСу та місцевим Радам народних депутатів відповідає ролі місцевих Рад у вирішенні питань охорони навколишнього середовища, визначеній статтями Конституції України та розділом IV Закону про охорону навколишнього природного середовища. Ці положення дають змогу залучити до вирішення завдань з охорони навколишнього середовища служби Рад народних депутатів (планове управління, управління капітального будівництва та ін.), а отже, уникнути необхідності їх створення в межах територіальних органів МОНПСу.

Територіальними органами управління охороною навколишнього середовища є відповідні відомства МОНПСу та відділи охорони природи виконкомів Рад народних депутатів.



Тема 15. Екологічний моніторинг і система

екологічної інформації
15.1. Екологічний моніторинг і його види

15.2. Організаційна структура державного екологічного моніторингу в Україні

15.3. Основи екологічного нормування
15.1. Екологічний моніторинг і його види

Для розробки заходів, спрямованих на усунення негативного антропогенного впливу і поліпшення екологічної ситуації, велике значення має інформаційний механізм управління природокористуванням. У науковій і практичній діяльності людина здавна застосовує метод спостереження – спосіб пізнання, заснований на відносно тривалому, цілеспрямованому і планомірному сприйнятті предметів і явищ навколишньої дійсності. В останні десятиліття суспільство все ширше використовує у своїй діяльності дані спостережень про стан природного середовища. Ця інформація потрібна в повсякденному житті людей, при веденні господарства, в будівництві, при надзвичайних обставинах для оповіщення про наближення небезпечних явищ природи.



Моніторинг (від лат. «monitor» – той, що контролює, попереджує) – це комплексна система спостережень, збору, обробки, систематизації та аналізу інформації про стан навколишнього середовища, яка дає оцінку і прогнозує його зміни, розробляє обґрунтовані рекомендації для прийняття управлінських рішень.

Система державного моніторингу навколишнього середовища ґрунтується на таких принципах:



  • об’єктивності і достовірності;

  • систематичності спостережень за станом навколишнього середовища та об’єктами впливу на нього;

  • багаторівневості;

  • узгодженості нормативного та методичного забезпечення;

  • узгодженості технічного і програмного забезпечення;

  • комплексної оцінки екологічної інформації;

  • оперативного обміну інформацією між окремими ланками системи та вчасного інформування органів державної виконавчої влади;

  • відкритості екологічної інформації для населення.

Основними завданнями екологічного моніторингу є:

  • організація єдиної державної системи контролю за складовими природного середовища;

  • налагодження автоматизованої системи збору, обробки, узагальнення і зберігання інформації про кількісний і якісний стан природних ресурсів (банк даних);

  • оцінка природно-ресурсного потенціалу та можливого рівня використання ресурсів;

  • інвентаризація джерел забруднення і вивчення рівня антропогенного впливу на компоненти природного середовища;

  • моделювання і прогнози змін екологічної ситуації та «здоров’я» довкілля;

  • розробка управлінських рішень, спрямованих на забезпечення раціонального природокористування і сталого розвитку регіонів.

Екологічний моніторинг виник на межі екології, біології, географії, геофізики, геології та інших наук. Тому існує декілька підходів до класифікації моніторингу навколишнього природного середовища.

Залежно від завдань: біоекологічний (санітарно-гігієнічний); геоекологічний (природно-господарський); біосферний (глобальний); кліматичний; біологічний та ін.

Особливу роль у системі екологічного моніторингу відіграє біологічний моніторинг, тобто моніторинг біологічної складової екосистеми (біоти). Основою його є вивчення впливу природних і антропогенних факторів на стан рослинності (фітосфери). У біологічному моніторингу можуть бути використані не тільки біологічні, але і будь-які інші методи, наприклад, хімічний аналіз вмісту забруднюючих речовин в живих організмах.

Геоекологічний моніторинг забезпечує спостереження за природними екосистемами, агробіотою, індустріальними екосистемами. В даному випадку застосовуються геофізичні, геохімічні, біохімічні та біологічні методи.

Біосферний моніторинг здійснює спостереження за змінами в біосфері, які пов’язані з антропогенним впливом. Передбачає оцінку стану і прогнозування змін у літосфері, гідросфері та атмосфері.



Залежно від призначення за спеціальними програмами здійснюються загальний, кризовий та фоновий екологічні моніторинги довкілля.

Загальний (стандартний) екомоніторинг – це оптимальні за кількістю параметрів спостереження на пунктах, об’єднаних в єдину інформаційно-технологічну мережу, які дають змогу на основі оцінки і прогнозування стану довкілля регулярно розробляти управлінські рішення на всіх рівнях відомчої і загальнодержавної екологічної діяльності.

Кризовий (оперативний) екомоніторинг – це спостереження за природними об’єктами, які знаходяться в регіонах, що віднесені до зони надзвичайної екологічної ситуації, або за тими, що потрапили в зону аварійного забруднення.

Фоновий екомоніторинг довкілля – це багаторічні комплексні дослідження спеціально визначених об’єктів природоохоронних зон з метою оцінки і прогнозування зміни стану екосистем, віддалених від об’єктів промислової і господарської діяльності, або одержання інформації для визначення середньостатистичного (фонового) рівня забруднення довкілля в антропогенних умовах. Цей моніторинг здійснюється у природних і біосферних заповідниках та інших територіях, що охороняються. В Україні станції комплексного фонового моніторингу розташовані в біосферних заповідниках Чорноморський і Асканія-Нова. Вони є частиною глобальних міжнародних мереж спостереження.

Відомо, що природні зміни клімату відбуваються постійно. Їх реєструють різні геофізичні, метеорологічні, гідрологічні, сейсмічні та інші служби. Інформація про ці зміни давно використовується людиною. Природні зміни відбуваються порівняно повільно, протягом тривалого часу. Антропогенні зміни відбуваються набагато швидше, наслідки їх дуже небезпечні, тому що можуть стати безповоротними. Для їх визначення необхідно мати інформацію про стан об’єкта навколишнього середовища до початку антропогенного впливу. Ці питання вивчає фоновий моніторинг. На сьогодні створена світова мережа станцій фонового моніторингу, на яких здійснюються спостереження стану навколишнього природного середовища за визначеними параметрами. Спостереженням охоплені усі типи екосистем – водні (морські, прісноводні) і наземні (лісові, степові, пустельні, високогірні). Ця робота проводиться під егідою ЮНЕП.

Екологічний моніторинг здійснюється на чотирьох рівнях:



локальному – на території окремих підприємств, населених пунктів, певних ландшафтів. Для ефективного контролю за забрудненням атмосфери в містах з населенням до 100 тис. чол. доцільно мати три контрольні станції; в населених пунктах з населенням від 100 тис. до 300 тис. чол. – не менше п’яти; від 300 до 500 тис. чол. – сім. Промислові системи екологічного моніторингу контролюють викиди промислових підприємств, рівень забруднення промислових майданчиків і прилеглих до них районів;

регіональному – в межах адміністративно-територіальних одиниць, на територіях економічних і природних регіонів. Це дає можливість отримати дані про забруднення атмосфери і водойм від міських і промислових контрольних станцій;

національному – на території країни в цілому моніторинг означає статистичну обробку та аналіз даних про забруднення навколишнього середовища від регіональних систем, зі штучних супутників Землі та космічних орбітальних станцій. Вони функціонують разом зі службою погоди Держкомгідромету України і здійснюють прогноз якості навколишнього середовища на великих територіях;

глобальному – глобальні системи моніторингу використовуються для досліджень і охорони природи на основі міжнародних угод у цій сфері.

Найбільш чітко критерії якості навколишнього природного середовища визначені на локальному рівні. Основна мета локального моніторингу – визначення обсягів та концентрації викидів забруднюючих речовин. Об’єктом впливу на локальному рівні є людина.

Регіональний екологічний моніторинг повинен здійснюватися відповідно до регіональних екологічних програм і бути невід’ємною частиною державної системи моніторингу.

Особливо складні проблеми виникають під час проведення екологічного моніторингу на глобальному рівні. До цього часу мета його чітко не сформульована. Крім того, моніторинги на локальному і регіональному рівнях, як правило, це внутрішньодержавна справа, тоді як глобальний моніторинг – завдання світового співтовариства, тому що він повинен відповідати інтересам усього людства.

Цілі глобального моніторингу визначаються в процесі міжнародного співробітництва у рамках різних міжнародних організацій, угод (конвенцій) і декларацій. Ідея створення глобальної системи моніторингу навколишнього середовища (ГСМНС) була висловлена на Стокгольмській конференції ООН з навколишнього середовища в 1972 році. Реальні основи ГСМНС закладені на спеціальній зустрічі в Найробі (Кенія) у 1974 році, де була визначена роль агентів і держав – членів ООН. Мета ГСМНС – вивчення Землі як цілісної природної системи. Вона визначена Міжнародною геосферно-біосферною програмою (МГБП) і реалізується на основі широкого застосування космічних засобів спостережень. У колишньому СРСР основи ГСМНС розробив академік Ю.А. Ізраїль. Вони були представлені на засіданні Ради керуючих ЮНЕП у 1974 році. Основною рисою концепції Ю.А. Ізраїля було спостереження за антропогенними змінами в навколишньому природному середовищі.

Глобальні процеси є об’єктом пильної уваги індустріально розвинених країн і міжнародного співтовариства. У рамках загальної угоди між країнами «великої вісімки» створений міжнародний комітет із супутникового спостереження за змінами в навколишньому природному середовищі.

В Україні основними напрямками глобального моніторингу є:


  • спостереження за глобальним потеплінням клімату та змінами навколишнього природного середовища під впливом антропогенного забруднення;

  • вивчення ефектів, пов’язаних з поширенням забруднюючих речовин на великі відстані, наприклад, окислення середовища під впливом викидів в атмосферу сірки;

  • вивчення антропогенного впливу, що має велику інертність ефектів, наприклад, кумулятивного ефекту органічних пестицидів та ін.

На сьогодні моніторинг довкілля в Україні виконується згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 30.03.98 №391 Міністерством з питань надзвичайних ситуацій, Міністерством охорони здоров’я, Мінагрополітики, Держкомлісгоспом, Держкомприродресурсів, Держводогоспом, Держкомземом, Держбудом України. Ці органи мають спеціальні служби, що здійснюють основні спостереження, зокрема за станом забруднення повітря в містах і промислових центрах, забруднення ґрунту, прісних і морських вод, транскордонним перенесенням речовин, що забруднюють атмосферу, хімічним і радіонуклідним складом, кислотністю атмосферних опадів і забрудненням снігового покриву та ін.

Екологічний моніторинг довкілля здійснюється за довгостроковою державною програмою, яка визначає спільні, узгоджені за цілями, завданнями, територіями, об’єктами, часом (періодичністю) і засобами виконання дії відомчих органів державної виконавчої влади, підприємств, організацій та установ незалежно від форм власності.

Створення і функціонування державної системи екологічного моніторингу довкілля повинно сприяти здійсненню державної екологічної політики, яка передбачає:


  • раціональне використання природного та соціально-економічного потенціалу держави, збереження сприятливого середовища життєдіяльності суспільства;

  • екологічне та економічно раціональне вирішення проблем, які виникають в результаті забруднення довкілля, небезпечних природних явищ, техногенних аварій та катастроф;

  • розвиток міжнародного співробітництва щодо збереження біорізноманіття природи, охорони озонового шару атмосфери, запобігання антропогенних змін клімату, захисту лісів і лісовідновлення, транскордонного забруднення довкілля, відновлення природного стану Дніпра, Дунаю, Чорного та Азовського морів.

Державна система екомоніторингу довкілля повинна стати інтегрованою інформаційною системою, що здійснюватиме збір, збереження та обробку екологічної інформації для відомчої та комплексної оцінки і прогнозування стану природних середовищ, біоти та умов життєдіяльності, розробки обґрунтованих рекомендацій з метою прийняття ефективних соціальних, економічних та екологічних рішень на всіх рівнях державної виконавчої влади, удосконалення відповідних законодавчих актів, а також виконання зобов’язань України з міжнародних екологічних угод, програм, проектів і заходів.

Інформація, отримана завдяки системі моніторингу, використовується для прийняття рішень органами державної влади та місцевого самоврядування у галузі охорони довкілля і раціонального використання природних ресурсів.



15.2. Організаційна структура державного екологічного моніторингу в Україні

Спостереження за станом навколишнього природного середовища в Україні здійснюють десятки міністерств і відомств.



Міністерство охорони навколишнього природного середовища України здійснює спостереження за:

  • джерелами промислових викидів в атмосферу та дотриманням норм тимчасово узгоджених і граничнодопустимих викидів. Контролюються 65 інгредієнтів. Основні з них – пил, діоксид сірки, оксид вуглецю, діоксид азоту, сірководень, аміак, формальдегід, фтористий водень, хлористий водень, важкі метали, кислоти, бензопірен, свинець;

  • станом ґрунтів сільськогосподарських угідь із визначенням залишкової кількості в них пестицидів і важких металів;

  • джерелами скидів стічних вод і дотриманням норм тимчасово узгоджених і граничнодопустимих скидів. Мережа поверхневих вод налічує 1123 пункти (2216 створів). Контролюються 55 інгредієнтів. Основні з них – аміачний азот, нітритний азот, важкі метали, нафтопродукти, феноли, хлориди, сульфати;

  • скидами і викидами об’єктів, на яких використовуються радіаційно небезпечні технології;

  • станом і складом звалищ промислових і побутових відходів;

  • станом наземних і морських екосистем.

Державна гідрометеорологічна служба Міністерства охорони навколишнього природного середовища України проводить спостереження за:

  • станом атмосферного повітря, атмосферними опадами, метеорологічними умовами, транскордонним перенесенням забруднюючих речовин. Постійний щодобовий контроль здійснюється в 49 містах України. Контролюються 37 шкідливих домішок, основні з яких пил, діоксид сірки, діоксид азоту, оксид вуглецю, важкі метали, бензопірен. Стаціонарні пости спостережень призначені для забезпечення неперервності відбору проб повітря. Маршрутні пости спостережень проводять відбір проб повітря у фіксованій точці з допомогою пересувного устаткування. Підфакельні пости здійснюють відбір проб повітря під викидом з метою виявлення зони впливу джерела;

  • станом поверхневих вод водоймищ на суші. Мережа їх налічує 244 пункти (384 створи) на 162 водних об’єктах;

  • підземними водами. Мережа їх налічує 103 свердловини на спеціалізованих метеостанціях. Визначаються основні параметри – температура, рівень і хімічний склад води;

  • станом і режимом морських вод. Всього налічується 175 станцій, на яких проводиться контроль 988 горизонтів;

  • станом ґрунтів. На 9 пунктах постійно здійснюється спостереження за вмістом пестицидів. У восьми містах проводяться спостереження за наявністю промислових токсикантів. В окремих пунктах щорічно проводяться додаткові спостереження. При цьому визначаються 15 інгредієнтів, зокрема свинець, магній, олово, марганець, нікель, кадмій та ін.;

  • станом озонового шару у верхній частині атмосфери;

  • радіаційною обстановкою на пунктах радіометричної мережі спостережень та в районах діяльності АЕС;

  • станом сільськогосподарських посівів;

  • запасами вологи в ґрунті та ін.

Національне космічне агентство України проводить спостереження за станом озонового шару, забрудненням і радіаційним станом атмосфери, ґрунтів та поверхневих вод.

Міністерство охорони здоров’я України проводить вибіркові спостереження за:

  • рівнем забруднення атмосферного повітря в місцях проживання населення. Мережа спостереження складається з 54 стаціонарних, 2010 підфакельних, 602 маршрутних пунктів. Контролюються майже 100 шкідливих домішок. Основні з них – сірчистий ангідрид, діоксид азоту, оксид вуглецю, сірководень, сажа, свинець, формальдегід, завислі частки;

  • станом поверхневих вод суші у населених пунктах. Мережа складається з 1332 постійних створів спостережень. Контролюються основні показники – запас, колір, кислотність, жорсткість, мінеральний склад, кисень, нафтопродукти, завислі частки, хлориди, сульфати, мідь, аміак, нітрати, хром, жир, свинець, цинк, нікель, патогенна мікрофлора;

  • станом морських вод у рекреаційних зонах. Мережа складається з 155 постійних створів. Основні показники такі ж, як і для поверхневих вод;

  • хімічним і біологічним забрудненням ґрунтів на території населених пунктів та господарсько-побутовими відходами. Мережа налічує 2543 пункти. Контролюються основні показники – рН, хлориди, нітрати, азот, сульфати, свинець, ртуть, наявність різноманітних бактерій;

  • станом здоров’я населення і впливом на нього забрудненого природного середовища та інших фізичних параметрів – шуму, електромагнітних полів, радіації, вібрації тощо.

Міністерство сільського господарства та продовольства України здійснює контроль за агрохімічним, токсикологічним та радіологічним станом сільськогосподарських рослин і тварин та продуктів з них, проводить спостереження за ґрунтами сільськогосподарського призначення. Радіологічні спостереження проводяться в 725 пунктах на цезій та стронцій. Токсикологічні спостереження здійснюються в 345 пунктах на хлор, пестициди, фосфор, органічні речовини тощо.

Державний комітет лісового господарства України контролює стан лісів, ґрунтів в лісах, мисливської фауни.

Державний комітет по водному господарству здійснює гідрохімічні та радіологічні спостереження за водою у водогосподарських системах комплексного призначення, в системах міжгалузевого і сільськогосподарського водопостачання, в зонах впливу атомних електростанцій, спостереження за станом ґрунтів у межах впливу меліоративних систем, здійснює облік ресурсів поверхневих вод. Мережа має 223 пункти, основні показники – радіонукліди (стронцій, цезій), нафтопродукти, важкі метали, феноли, пестициди.

Державний комітет України з питань житлово-комунального господарства здійснює спостереження за якістю питної води в централізованих системах водопостачання, станом стічних вод міської каналізаційної мережі, станом зелених насаджень, проявами небезпечного підняття ґрунтових вод у містах та селищах міського типу;

Державний комітет природних ресурсів України:

  • проводить спостереження за підземними водами і виконує оцінку їх ресурсів, здійснює спостереження за ендогенними та екзогенними процесами, які відбуваються у 7248 свердловинах і джерелах за основними показниками – пестицидами, нітратами, важкими металами, радіонуклідами;

  • виконує державне еколого-геологічне картографування території України для оцінки стану геологічного середовища та його змін під впливом господарської діяльності.

Державний комітет України по земельних ресурсах проводить спостереження за структурою землекористування і трансформацією земель залежно від їх цільового призначення, за станом та якістю ґрунтів і забрудненням ландшафтів, за станом рослинного покриву і відновленням земель, за станом зрошувальних, осушених земель, а також земель з ознаками вторинного підтоплення і засолення, за станом берегових ліній річок, морів, озер, водосховищ, лиманів, заток.

Національний комітет авіації України здійснює авіаційно-космічні спостереження за станом озонового шару в атмосфері, забрудненням атмосфери, ґрунтів і поверхневих вод, сніговим покривом, радіаційним станом.

Надана цими організаціями інформація узагальнюється та аналізується Міністерством охорони навколишнього природного середовища України і щорічно публікується в Національній доповіді про стан навколишнього природного середовища України.



Каталог: jspui -> bitstream -> 123456789
123456789 -> Використання науково-технічних бд у наукових дослідженнях Васильєв О. В., к т. н
123456789 -> Розвиток банківського споживчого кредитування
123456789 -> Реферат дипломна робота містить 128 сторінок, 17 таблиць, 21 рисунок, список використаних джерел з 108 найменувань, 6 додатків
123456789 -> Методичні рекомендації до організації самостійної роботи студентів заочної форми навчання
123456789 -> Методичні рекомендації для студентів денної форми навчання Оздоровче і прикладне значення занять
123456789 -> «Аналіз розподілу та використання прибутку банку»


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   18




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка