Навчальний посібник для самостійного вивчення дисципліни студентами спеціальностей 050106 «Облік І аудит», 050100 «Економіка підприємства»



Сторінка8/18
Дата конвертації09.11.2017
Розмір4.02 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   18

15.3. Основи екологічного нормування


Екологічне нормування являє собою один з ефективних заходів охорони довкілля та раціонального використання природних ресурсів в умовах застосування недосконалих в екологічному відношенні технологій. Нормування засноване на знанні ефектів дії різних факторів на живі організми. Важливим при нормуванні є поняття «шкідлива речовина». Шкідливі речовини – це всі речовини, дія яких на біологічні системи може призвести до негативних наслідків. Крім цього, всі ксено-біотики – чужі для живих організмів, штучно синтезовані речовини – вважаються шкідливими. Усі шкідливі речовини поділяються на 4 класи небезпечності:

І клас - надзвичайно небезпечні (бензопірен, свинець, нікель, ртуть), ГДКрз яких менше 0,1 мг/м3;

ІІ клас - високонебезпечні (діоксид азоту, фенол, сірководень), ГДКрз яких від 0,1 до 1,0 мг/м3;

ІІІ клас – помірно небезпечні (сірчаний газ, сажа, цементний пил), ГДКрз яких від 1 до 10 мг/м3;

ІV клас – малонебезпечні (оксид вуглецю, бензин, фенол, аміак), ГДКрз яких більше 10 мг/м3.

Встановлення нормативів якості навколишнього середовища та продуктів харчування базується на концепції порогової дії. Поріг шкідливої дії – це мінімальна доза речовини, під дією якої в організмі виникають зміни, що виходять за межі фізіологічних реакцій. Однак порогові концентрації не абсолютні і залежать від багатьох чинників, як фізичних (агрегатний стан речовин, середовище, в якому вони присутні, режим і тривалість надходження тощо), так і біологічних (фізіологічний стан організму, вік, шляхи надходження в організм тощо). Якість навколишнього середовища – це ступінь відповідності природних і створених людською діяльністю умов потребам людей та інших живих організмів. Основою нормування впливу різних факторів на людей і живу природу є гігієнічні, санітарні та ветеринарні підходи, суть яких в тому, що за допомогою спеціальних тестів, складених на основі проведення експериментів з тваринами, встановлюються межі дії природних факторів та забруднення, котрі протягом всього життя людини не будуть негативно позначатися на стані її здоров’я.

Роботи з екологічного нормування проводяться з середини 80-х років ХХ ст. В Україні, як і в колишньому СРСР, були визначені такі основні завдання екологічного нормування:


  • регламентація вимог, що попереджують негативний вплив забруднення навколишнього середовища на здоров’я людини і природні екосистеми;

  • встановлення методів спостереження і контролю за станом довкілля;

  • встановлення режимів використання і охорони природних ресурсів.

Система екологічних нормативів має такі складові:

  • нормативи екологічної безпеки (НЕБ);

  • обмежувальні нормативи негативного впливу (ОННВ);

  • нормування вилучення і використання природних ресурсів (НВПР);

  • еколого-економічні нормативи (ЕЕН);

  • природоохоронні нормативи.

Основою екологічного нормування є визначення граничнодопустимої концентрації (ГДК), яка відноситься до нормативів екологічної безпеки і є постійно діючим стандартом якості навколишнього середовища.

Граничнодопустима концентрація (ГДК) – максимальна кількість шкідливих речовин в одиниці об’єму або маси середовища (вода, повітря або ґрунт, продукти харчування), яка при достатньо тривалій дії практично не впливає на стан здоров’я людини та не викликає негативних наслідків у житті майбутніх поколінь.

Останнім часом при нормуванні ГДК враховується не лише вплив забруднюючих речовин на стан здоров’я людини (прямий вплив), але й їх вплив на інші біоорганізми, клімат, властивості компонентів довкілля і санітарно-побутові умови проживання (непрямий вплив). ГДК встановлюється експериментально-дослідним шляхом за кожним елементом навколишнього середовища і кожною забруднюючою речовиною.

Для кожного середовища визначені різні види граничнодопустимих концентрацій. Для повітряного середовища відповідно до кожної забруднюючої речовини встановлені три нормативи ГДК:


  • робочої зони (ГДКрз)кількість шкідливої речовини, яка при щоденній 8-годинній роботі протягом всього трудового стажу не повинна викликати негативних змін стану здоров’я в поточному і віддаленому періодах життя працівника і його нащадків. Робочою зоною вважається простір на робочому місці висотою до 2 метрів над рівнем підлоги (рівень вдихання);

  • максимальна разова (ГДКмр) – концентрація шкідливої речовини, яка при вдиханні протягом 20 хвилин не повинна викликати рефлекторних реакцій в організмі людини – відчуття запаху, зміни біоелектричної активності головного мозку, світлової чутливості очей тощо;

  • середньодобова (ГДКсд – 24 години) не повинна чинити на людину прямого або непрямого шкідливого впливу – загальнотоксичного, канцерогенного (викликає ракові та інші пухлини), мутагенного (спадкових змін) та інших при невизначено довгому вдиханні (роками).

Встановлені в Україні рівні ГДК для атмосферного повітря більш жорсткі порівняно з аналогічними в зарубіжних країнах. ГДК повітря вимірюють у мг/м3.

Для водного середовища відповідно до кожної забруднюючої речовини встановлено два види ГДК:



  • у воді господарського й побутового призначення (ГДКгп) така концентрація шкідливої речовини, яка не повинна чинити прямого або непрямого впливу на організм людини протягом усього її життя і погіршувати гігієнічні умови водокористування;

  • у водоймах рибогосподарського призначення (ГДКрг) – концентрація шкідливої речовини у воді, яка не повинна погіршувати стан популяцій риб, в першу чергу промислових. Як правило, ГДКрг більш жорсткі, оскільки при переході шкідливих речовин харчовими ланцюгами відбувається їх біологічне накопичення до розмірів, які шкідливі для людини. Тому рибогосподарська ГДК в три рази нижча від санітарних норм, нафтопродуктів – у шість разів, важких металів – в 100 разів. ГДК води вимірюється у мг/л.

Для ґрунтів основним нормативом екологічної безпеки є ГДКгконцентрація шкідливих речовин в орному шарі ґрунту, яка не повинна чинити прямого або непрямого впливу на дотичні середовища і здоров’я людини. Особливості нормування якості ґрунту обумовлені тим, що забруднення ґрунтів діє на організм людини не прямим шляхом, а опосередковано через інші середовища – повітря, воду, рослини. Тому при визначенні граничнодопустимої концентрації ґрунту, крім загальносанітарних показників, використовуються показники, які характеризують міграцію речовин з ґрунту в рослини, повітря, ґрунтові води.

ГДК речовин у водоймищах та ґрунті встановлюється за ознакою шкідливого впливу на здоров’я людини, на органолептичний або загальний санітарний стан водоймища, ґрунту тощо, яка характеризується найменшою пороговою концентрацією. Оскільки ця ознака шкідливості визначає характер, напрямок найбільш вірогідної дії найменших концентрацій речовини, вона отримала назву лімітуючого показника шкідливості (ЛПШ). Він завжди наводиться в таблицях з ГДК речовин, характеризуючи їх основну якісну сторону.

Для продуктів харчування: ГДКпр – концентрація шкідливої речовини, яка протягом тривалого часу не чинить шкідливого впливу на здоров’я людини. Для продуктів харчування ГДК встановлена на сім груп продтоварів: риба, м'ясо, молочні продукти, хліб (зерно), овочі, фрукти, соки. ГДК ґрунту та харчових продуктів вимірюють у мг/кг.

На даний час в Україні та інших країнах СНД ГДК встановлені для більш ніж 500 домішок у повітрі, більш ніж 1000 – у воді і водоймищах, більше 100 – в харчових продуктах, більше 30 – в ґрунті. Ці нормативи мають законодавчу силу і є юридичною основою для санітарного контролю.

Для того, щоб вимоги нормативів екологічної безпеки виконувалися, кожному підприємству з урахуванням місцевих вимог і фонового рівня забруднення встановлюються нормативи, що обмежують викиди, скиди забруднюючих речовин і розміщення відходів. До обмежувальних нормативів негативного впливу відносяться ГДВ та ГДС.

Граничнодопустимі викиди (ГДВ) – кількість шкідливих речовин, яка надходить у повітряне середовище з окремого джерела за одиницю часу та з урахуванням дії інших джерел, не створює рівня забруднення, що перевищує ГДК на межі санітарно-захисної зони.

Ділянка землі навколо підприємств, засаджена пилостійкими деревами, що відокремлює їх від житлових масивів для зменшення шкідливого впливу цих підприємств на здоров’я людей. ГДВ визначаються таким чином, щоб викиди шкідливих речовин від даного джерела і від інших джерел в певному районі з врахуванням перспектив їх розвитку, розсіювання речовин в атмосфері не створювали приземної концентрації, яка б перевищувала максимальні разові ГДК.

Граничнодопустимі скиди (ГДС) речовин у водні об’єкти характеризуються максимально допустимою масою речовин, які можуть бути відведені у встановленому режимі за одиницю часу з метою забезпечення норм якості води у контрольному пункті.

ГДС встановлюються з врахуванням ГДК шкідливих речовин у місцях водокористування та водовідведення, асимілюючої здатності водного об’єкта та оптимального розподілу маси речовини, що скидається, між водокористувачами.

Стічні води можуть скидатися з такою граничною концентрацією забруднюючих речовин, при якій в контрольному пункті не порушуються нормативи якості води.

Підприємства погоджують обсяги викидів шкідливих речовин у повітря та воду з місцевими органами охорони природи. Для цього адміністрація підприємства повинна звернутися до органів охорони природи з листом-клопотанням. Крім того, до листа додається проект нормативів ГДВ (ГДС) забруднюючих речовин, відомості про підприємство, характеристика забруднюючого об’єкта, список заходів щодо досягнення ГДВ (ГДС), дані про послідовність контролю за дотриманням ГДВ (ГДС). Після розгляду проекту нормативів ГДВ (ГДС) за всіма забруднюючими інгредієнтами відділ погодження нормативів та видачі дозволів місцевого органу Мінекобезпеки України надає дозвіл і затверджує нормативи, де вказується перелік та кількість забруднюючих речовин, емісія яких дозволяється, і термін дії дозволу.

Показники ГДВ та ГДС є основою для визначення розміру зборів за забруднення навколишнього середовища. За понадлімітне забруднення ставка збору в середньому в світі у 3–5 разів вища.

У деяких випадках встановлюються додаткові нормативи впливу – тимчасово узгоджені викиди та тимчасово узгоджені скиди. Вони застосовуються як компроміс для підприємств, на яких викиди (скиди) перевищують ГДВ (ГДС). Для цього розробляється динамічна шкала їх зниження за рахунок реалізації природоохоронних заходів.

Для оцінки рівня забруднення навколишнього природного середовища використовують такий критерій, як граничнодопустиме екологічне навантаження (ГДЕН). Граничнодопустиме екологічне навантаження – це граничне значення господарського або рекреаційного навантаження на природне середовище, яке встановлюється з врахуванням ємності природного середовища або ресурсного потенціалу, здатності до саморегуляції і відтворення з метою охорони навколишнього середовища від забруднення, виснаження і руйнування. На сьогодні в Україні поки що не існує методики його нормування. Замість неї використовується показник техногенного навантаження на природні об’єкти, який вимірюється модулем техногенного навантаження.

В систему екологічних нормативів, що діє в Україні входять:



  • граничнодопустимі або тимчасово погоджені норми викидів в атмосферу шкідливих речовин;

  • граничнодопустимі та тимчасово погоджені норми стоків у водоймища;

  • граничнодопустимі обсяги розміщення відходів виробництва;

  • граничнодопустимі норми та ліміти щодо вилучення та відновлення природних ресурсів;

  • граничнодопустимі концентрації шкідливих речовин у повітрі, воді, ґрунтах, орієнтовно безпечні рівні впливу на людей або граничнодопустимі дози впливу шкідливих речовин на людей;

  • норми граничнодопустимої кількості мікроорганізмів та інших біологічних факторів в атмосфері, воді, ґрунті;

  • норми граничнодопустимих або орієнтовно допустимих рівнів, доз для шуму, вібрації, електричних і електромагнітних полів та інших фізичних факторів, які можуть негативно впливати на здоров’я людей та їх працездатність;

  • норми граничнодопустимих концентрацій хімічних речовин у продуктах харчування;

  • норми граничнодопустимого рівня радіоактивних речовин у навко-лишньому середовищі, продуктах харчування та організмі людини;

  • нормативи санітарно-захисних зон та смуг.

Отже, нормування якості навколишнього природного середовища повинне здійснюватися з метою встановлення граничних норм впливу антропогенної діяльності, що гарантує екологічну безпеку населенню, збереження генофонду, забезпечення раціонального використання природних ресурсів в умовах сталого розвитку господарської діяльності.

Тема 16. Економічний механізм природокористування та охорони навколишнього середовища
16.1. Сутність економічного механізму природокористування. Еколого-економічні інструменти

16.2. Платежі за ресурси, їх види і нормативи нарахування
16.1. Сутність економічного механізму природокористування. Еколого-економічні інструменти

Економічний механізм – це сукупність економічних структур, інститутів, форм і методів господарювання, за допомогою яких реалізуються чинні в конкретних умовах економічні закони, здійснюється погодження і корегування суспільних, групових і приватних інтересів. Економічний механізм відіграє важливу роль у реалізації цілей екологічної політики господарського суб’єкта будь-якого рівня.

Основними компонентами економічного механізму є:


  • правові основи здійснення економічної діяльності (права, обов’язки, ліцензії, обмеження тощо);

  • система відносин власності на основі засобів виробництва;

  • організаційна структура економіки, тобто система формальних і неформальних організаційних зв’язків, що формує реальні економічні відносини між господарськими суб’єктами;

  • система суспільних інститутів (традиції, моральні засади, релігійні звичаї тощо), що формують соціальне інформаційне поле економічної активності;

  • економічні інструменти – засоби зміни фінансового стану економічних суб’єктів (заходи, методи, важелі).

Одну із головних ролей в реалізації економічного механізму відіграють економічні інструменти. За допомогою економічних інструментів можна впливати на спонукальні мотиви в діяльності господарських суб’єктів, регулювати товарно-грошові відносини на рівні підприємств, регіонів і країни в цілому. Економічні інструменти можна поділити на три групи:

1. Ціни на ресурси – ціна на сировину, матеріали, енергію; платежі за право користуватися землею, водою, лісом та іншими природними ресурсами; платежі за використання асиміляційного потенціалу екосистем (за забруднення); орендна плата за використання основних фондів, у тому числі природоохоронного призначення; ціна на трудові фактори (зарплата, нарахування на зарплату); ціна на використання фінансових ресурсів (облікова ставка НБУ, процентна ставка комерційних банків, виплати по позиках тощо). Ціни на ресурси виконують обмежувальні функції. Чим вищий рівень цін, тим менше ресурсів може бути придбано для господарської діяльності.

2. Економічні вигоди – додатковий дохід або одержання певних переваг. Економічна вигода формується під впливом таких факторів: ефективності господарювання (вміння отримувати максимум вигоди від використання благ); кількісних і якісних характеристик природного ресурсу; зовнішніх умов економічного середовища (ціни на первинні ресурси, наявність знижок, податків, платежів, пільг тощо). Основна функція економічних вигод у системі товарно-грошових відносин – мотиваційна (отримання прибутку).

3. Перерозподільні платежі (виплати) – система вилучення частини доходів в одних економічних суб’єктів з метою передачі іншим. Даний механізм ґрунтується на законодавчих актах, двосторонніх угодах, а також на добровільних засадах. Система перерозподілу складається з таких елементів: порядку вилучення доходів; ставки вилучення доходів; порядку передачі коштів; ставки виплат. Перерозподільні платежі виконують функції еколого-економічного та еколого-соціального регулювання.

Еколого-економічні інструменти – засоби (методи, заходи, важелі) впливу на фінансовий стан економічних суб’єктів з метою орієнтації їх діяльності в екологічно сприятливому напрямку.

Найбільш суттєвими факторами при розробці і застосуванні еколого-економічних інструментів є такі: механізм реалізації; природа впливу на економічні інтереси суб’єктів; методичні підходи до встановлення ставок; критеріальна база розрахунку ставок; принципи впливу на ключові групи економічних суб’єктів; форми інструментів.

Залежно від механізмів реалізації еколого-економічні інструменти поділяються на такі:


  • адміністративний перерозподіл коштів (штрафи, субсидії) – має адресний характер вилучення і передачі коштів і застосовується у випадках аварійного забруднення довкілля;

  • фінансові трансферти (від франц. transfert – передача) – система перерозподільних механізмів (податки, платежі, кредити, виплати тощо);

  • вільні ринкові механізми перерозподілу коштів (торгівля дозволами на викиди забруднюючих речовин);

  • сприяння на ринку – застосування негрошових форм підтримки економічних суб’єктів (нагородження спеціальними відзнаками, безкоштовна реклама тощо).

За природою впливу на економічні інтереси суб’єктів еколого-економічні інструменти можна поділити на дві групи:

  • інструменти, спрямовані на вилучення доходів;

  • інструменти, спрямовані на збільшення доходів.

Даний поділ є умовним, тому що еколого-економічні інструменти залежно від обставин можуть виконувати функції і першої, і другої групи. Наприклад, податки виконують функцію вилучення доходів, а у випадках пільгового оподаткування – функцію збільшення доходів. Виняток становлять штрафи, які відносяться до першої групи, та субсидії, що належать до групи збільшення доходів.

Методичні підходи до встановлення ставок. Ставки еколого-економічних інструментів можуть встановлюватися за такими методами:



  • емпіричним – значення ставок не прив’язується до реальних показників екодеструктивного впливу діяльності на економічну систему. Критеріями для встановлення ставок є фіскальні показники, що підбираються емпіричним методом. Тобто дослідним шляхом визначаються такі розміри ставок, які реально можуть впливати на екологічно спрямовану поведінку виробника чи споживача;

  • розрахунковим – спирається на реальні еколого-економічні показники господарських суб’єктів, які пов’язані з процесами впливу на природне середовище.

Критеріальна розрахункова база ставок. Ставки є основою для приведення в дію економічних інструментів. Еколого-економічні ставки – це питомі економічні показники (тарифи, частки, процентні нормативи), що враховують дію або вплив екологічних факторів та забезпечують реалізацію економічних інструментів. Основу критеріальної бази складають:

  • економічні показники, які характеризують економічний стан суб’єктів господарювання та вплив господарської діяльності на зміну цін, ставок податків, платежів тощо;

  • еколого-економічні оцінки, які характеризують економічні показники (виробничі витрати, рівень рентабельності, якість продукції, продуктивність праці).

Принципи впливу на ключові групи економічних суб’єктів:

1. Принцип “забруднювач сплачує”. Компенсацію екологічних витрат, зумовлених впливом на природне середовище, повинен здійснювати економічний суб’єкт, який своєю діяльністю призвів до них. Даний принцип слід застосовувати в тому випадку, коли в суспільстві існують технічні можливості для виробництва продукції без еколого-економічних наслідків або їх суттєвого зниження. Компенсацію збитків забруднювач повинен здійснювати за рахунок свого прибутку.

2. Принцип “споживач сплачує”. Компенсацію екологічних витрат, пов’язаних із впливом на довкілля, повинні здійснювати споживачі товарів, виробництво яких спричинило цей вплив. Даний принцип слід застосовувати тоді, коли в суспільстві не існує технічних можливостей для забезпечення випуску продукції без негативних наслідків. У цьому випадку компенсація економічних збитків перекладається на споживачів продукції шляхом включення екологічних витрат у собівартість, а отже і в ціну товару.

3. Принцип “усе суспільство сплачує”. Суть принципу в тому, щоб оплату витрат на реалізацію екологічних заходів, що мають глобальний, загальнодержавний або регіональний характер, здійснювати з фондів відповідного рівня, які створюються за рахунок коштів платників податків.



Платежі за ресурси, їх види і нормативи нарахування

Основою формування економічного механізму раціонального використання природних ресурсів та їх охорони є принцип платного природокористування.

Об’єктами плати є джерела природних ресурсів – родовища корисних копалин, водосховища, лісові ділянки, земельні ресурси тощо, а суб’єктами – підприємства, організації та установи, окремі громадяни, які використовують природні ресурси. Отже, плата за користування природними ресурсами – це форма реалізації економічних відносин між державою або іншими власниками природних ресурсів, з одного боку, і суб’єктами господарської діяльності, що здійснюють їх експлуатацію, – з другого. Платне природокористування розв’язує цілий ряд проблем, а саме:


  • створює економічні основи для розвитку ринкових відносин у сфері природокористування;

  • стимулює комплексне, раціональне використання природних ресурсів і створює для цього науково-технічні передумови;

  • вирівнює умови господарювання при використанні природних ресурсів різної якості та доступності;

  • розширює інвестиційні можливості щодо соціально-економічного розвитку територій з інтенсивним природокористуванням;

  • забезпечує узгодження загальнодержавних інтересів з інтересами певних регіонів шляхом збалансованого розподілу коштів, отриманих від плати за природні ресурси, між державним і місцевим бюджетами;

  • запобігає порушенням встановленого режиму природокористування.

Плата за використання природних ресурсів стягується через ставки земельного і лісового податків, ставки “роялті”, у складі орендної плати або в інших формах, передбачених законодавством. Вона може виступати як самостійна форма плати, наприклад, “роялті” для мінеральних ресурсів, або входити як складова при визначенні єдиного показника з іншими видами платежів, наприклад, у складі тарифів на воду тощо.

При використанні природних ресурсів у межах встановлених лімітів (квот) платежі за них відносяться на витрати виробництва і стягуються з доходу (балансового прибутку) підприємств, об’єднань, організацій тощо, які володіють і користуються надрами, водою, мисливськими угіддями та іншими природними ресурсами. Водночас вилучення рентних платежів може здійснюватися не тільки через дохід, але й через прогресивний податок на прибуток. У зарубіжній практиці відомі обидва підходи. Останнім часом спостерігається їх еволюція (перехід одного в інший) залежно від економічної та ресурсної політики.

Платежі за понадлімітне і нераціональне використання природних ресурсів стягуються у вигляді штрафів з прибутку, що залишаються у розпорядженні природокористувача, і з його власних коштів.

Нормативи плати за користування природними ресурсами визначаються з урахуванням їх поширення, якості, можливості відтворення, доступності, комплексності, місцезнаходження, можливостей переробки й утилізації відходів тощо.

Нормативна ціна землі в Україні – це вартість земельних ділянок певної якості та місцезнаходження, визначена з врахуванням потенційного доходу (“еталонної” прибутковості одиниці площі землі) і встановленого Кабінетом Міністрів відсотка капіталізації чистого прибутку від землі.

В Україні встановлено три види платежів за земельні ресурси:



  1. за використання земель сільськогосподарського призначення;

  2. за використання земель населених пунктів;

  3. за вилучення угідь, що не належать до населених пунктів, для непрофільного використання.

Основою формування нормативної ціни землі є показники якості та місцезнаходження земельної ділянки. Відповідно до Закону України “Про плату за землю” від 19.09.96 плата за землю здійснюється у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від грошової оцінки земель. Земельний податок – обов’язковий платіж, що стягується з юридичних і фізичних осіб за використання земельної ділянки. Розмір земельного податку не залежить від результатів господарської діяльності власників землі та землекористувачів.

Ціну землі у грошовому вираженні можна відобразити формулою:



де S – ціна землі, грн.;



R – диференційна рента;

Ен – норматив ефективності.

Зібрані кошти за використання земельних ресурсів розподіляються так: 30 % – відрахування у держбюджет; 70 % – в обласні та місцеві бюджети.

Дані платежі можна поділити на такі види:


  • збір за видачу ліцензій на користування надрами (встановлюється, виходячи з розмірів неоподаткованого мінімуму доходів громадян; затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 31.08.95 № 709);

  • плата за користування надрами (нормативи за використання надр для видобутку корисних копалин затверджені Постановою Кабінету Міністрів України від 12.09.97 № 1014. У 2001 році вони були скориговані Постановою Кабінету Міністрів України від 08.08.2001 № 957 (табл. 3), яка набрала чинності з 01.01.2002);

Таблиця 16.2. Базові нормативи плати за використання надр для видобутку окремих корисних копалин



Корисні копалини

Плата за одиницю
погашених запасів, грн./т

Залізна руда для збагачення

0,07

Залізна руда збагачена

1,10

Марганцева руда

0,17

Бентонітова глина

0,08

Глина вогнетривка

0,06

Каолін вторинний

0,06

Доломіт

0,05

Флюсові вапняки

0,03

Кварцит і пісок кварцовий для металургії

0,05

Пісок формувальний

0,04

Кварцит для виробництва

0,07




  • відрахування за геологорозвідувальні роботи, що виконуються за рахунок державного бюджету, затверджені в 1995 р;

  • плата за використання підземного простору (порядок і ставки плати встановлені Постановою Кабінету Міністрів від 08.11.2000 № 1682);

  • акцизний збір.

Для суб’єктів підприємницької діяльності діє єдиний норматив плати за кожну одиницю погашених або видобутих балансових запасів корисних копалин у розмірі одного відсотка від ціни реалізації одиниці видобутої мінеральної сировини без урахування податку на додану вартість.

Зібрані кошти за використання надр розподіляються таким чином:


40 % – відрахування у держбюджет; 60 % – в обласні та місцеві бюджети.

Система плати за водні ресурси була введена в дію Водним кодексом України в 1995 році. Ставки платежів уточнювалися і коригувалися декілька разів. Повна ставка плати за використання водних ресурсів є сумою таких ставок:



  • за використання води як природного ресурсу і формування доступних для використання ресурсів у системі водопостачання;

  • за збір, очищення і розподіл води між водокористувачами в системі водопостачання.

Тарифи на використання водних ресурсів затверджені і введені в дію Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.94 № 5. В системі водопостачання тарифи на воду визначаються місцевими органами влади. На основі економічної оцінки води в системі водопостачання за фактичними витратами обчислюється середній тариф. На станціях очищення води склад споруд практично однаковий, а вартість реагентів становить 2-4 % від загальних витрат. Регіональні відмінності у значеннях середніх тарифів зумовлені переважно різницею у витратах електроенергії на подачу води, амортизаційних відрахувань тощо. Саме цим можна пояснити той факт, що в Чернігівській області середній тариф на воду в
3,7 раза вищий, ніж у Кіровоградській області. Ціни на воду формуються на основі економічної оцінки водних ресурсів.

На території нашої держави діють тарифи, встановлені на основі Постанови Кабінету Міністрів України від 18.05.99 № 836 (табл. 3 - 5).


Таблиця 16.3. Нормативи плати за спеціальне використання водних ресурсів з поверхневих водних об’єктів

Басейни річок, включаючи притоки всіх порядків

Нормативи плати, коп./м3

Дніпра, на північ від м. Києва, включаючи м. Київ

5,04

Дніпра, на південь від м. Києва (за винятком Інгульця)

4,79

Інгульця

7,31

Сіверського Дінця

9,83

Південного Бугу (без Інгулу)

5,54

Інгулу

6,80

Дністра

3,02

Вісли та Західного Бугу

3,02

Пруту та Серету

2,27

Тиси

2,27

Дунаю

2,02

Річок Криму

10,08

Річок Приазов’я

12,10

Інших річок

5,54

Таблиця 16.4. Нормативи плати за спецвикористання підземних вод



Найменування регіону

Нормативи плати,
коп./м3

Автономна Республіка Крим

9,32

Області:




Вінницька

8,06

Волинська

8,32

Дніпропетровська

7,06

Донецька

9,58

Житомирська

8,06

Закарпатська

5,29

Запорізька (райони: Приазовський, Мелітопольський,
Якимівський, Веселівський)

8,06

Запорізька (решта території)

7,31

Івано-Франківська (райони: Долинський, Рожнятівський,
Богородчанський, Надвірнянський, Косівський, Верховинський)

12,60

Івано-Франківська (решта території)

7,06

Київська (райони: Поліський, Іванківський, Бородянський, Макарівський, Києво-Святошинський, Броварський, Васильківський, Обухівський, Білоцерківський, Кагарлицький, Миронівський)

4,03

Київська (решта території)

5,29

Кіровоградська

9,32

Львівська

7,31

Луганська

10,58

Миколаївська

10,58

Одеська

8,82

Полтавська (райони: Лохвицький, Лубенський, Миргородський, Хорольський, Гадяцький, Зіньківський, Шишацький, Решетилівський, Великобагачанський, Новосанжарський)

4,54

Полтавська (решта території)

5,29

Рівненська (райони: Сарненський, Володимирецький, Костопільський, Рівненський, Острозький, Здолбунівський)

5,80

Рівненська (решта території)

7,06

Сумська (райони: Шосткинський, Глухівський, Сумський, Роменський)

5,29

Сумська (решта території)

6,30

Тернопільська

9,83

Харківська

7,56

Херсонська

7,56

Хмельницька (райони: Шепетівський, Красилівський, Старокостянтинівський, Хмельницький, Летичівський, Деражнянський,Полонський)

6,30

Хмельницька (решта території)

9,58

Черкаська

4,54

Чернівецька

8,82

Чернігівська (райони: Сосницький, Корюківський, Щорський,
Городнянський, Талалаївський, Ічнянський)

7,56

Чернігівська (решта території)

5,54

Зібрані кошти за використання водних ресурсів розподіляються таким чином: 80 % – відрахування у держбюджет; 20 % – в обласні та місцеві бюджети.

В системі економічних відносин важливе місце займають платежі за користування ресурсами лісу як основа для відшкодування витрат лісогосподарського виробництва, вирівнювання умов роботи лісових підприємств, поповнення бюджету за рахунок додаткового доходу від рубки лісу в кращих природних та економічних умовах.

Ставки платежів, на основі яких здійснюється збір за використання лісових ресурсів, називаються таксами.

Такса – вид ставок за використання лісових ресурсів, що передбачає оплату за кожне дерево залежно від його діаметра, висоти, якості, зручності заготівлі і місця його розташування.



Лісові такси виконують функцію відпускної ціни лісу на корені і можуть залежно від господарського призначення бути нижчими або вищими від повної кореневої вартості такси, диференційованої за поясами і групами лісів, розрядами, породами, асортиментом і технічними якостями деревини. Середня величина лісових такс Тср (повна такса 1 м3) визначається за формулою:

,

де Д сума затрат на лісове господарство (лісовідновлення);



М – об’єм деревини, лімітований розрахунковою лісосікою;

Smax– максимальна сума транспортних витрат;

S – сума транспортних витрат для вивезення деревини з даної ділянки.

При таксації ліси України поділяють на два лісотаксові пояси:



  • до першого поясу відносяться всі ліси, крім гірських районів
    Західної України;

  • до другого поясу відносяться ліси гірських районів Закарпатської, Івано-Франківської, Чернівецької і Львівської областей (такси для цього поясу в середньому на 15 % нижчі, ніж для першого).

Залежно від місця розташування ліси поділяються на п’ять лісотаксових розрядів. Розряд лісу визначається відстанню від лісосіки до пункту, звідки вивозиться деревина: 1-й розряд – до 10 км; 2-й розряд – 10,1-25 км; 3-й розряд – 25,1-40 км; 4-й розряд – 40,1-60 км; 5-й розряд – 60,1 і більше км. Зазначена відстань може корегуватися залежно від геоморфологічних особливостей місцевості шляхом застосування коефіцієнтів: 1,10 – ліси рівнинного характеру; 1,25 – ліси з горбистим рельєфом та ліси, 50 % площі яких зайняті болотами; 1,50 – ліси з гірським рельєфом. Зібрані кошти за використання лісових ресурсів розподіляються таким чином: 80 % – відрахування у держбюджет; 20 % – в обласні та місцеві бюджети.

Плата за лісокористування на сьогодні має формальний характер. Не всі ресурси лісу платні, а діючі такси на деревину, що відпускається на пні, не відшкодовують витрат на її відтворення. Не відображають фактичної вартості і ціни на лісоматеріали, тому що в собівартість їх закладений низький рівень плати за деревину на пні.



Каталог: jspui -> bitstream -> 123456789
123456789 -> Використання науково-технічних бд у наукових дослідженнях Васильєв О. В., к т. н
123456789 -> Розвиток банківського споживчого кредитування
123456789 -> Реферат дипломна робота містить 128 сторінок, 17 таблиць, 21 рисунок, список використаних джерел з 108 найменувань, 6 додатків
123456789 -> Методичні рекомендації до організації самостійної роботи студентів заочної форми навчання
123456789 -> Методичні рекомендації для студентів денної форми навчання Оздоровче і прикладне значення занять
123456789 -> «Аналіз розподілу та використання прибутку банку»


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   18




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка