Навчальний посібник для студентів філологічних спеціальностей вищих педагогічних навчальних закладів


Тема 1.1. Предмет і завдання курсу Тема 1.2



Сторінка3/14
Дата конвертації04.11.2016
Розмір3.19 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14
Тема 1.1.
Предмет і завдання курсу
Тема 1.2.
З історії українського фольклору
Тема 1.3.
Види і жанри народної творчості

Тема 1.1
Предмет і завдання курсу
Зміст теми
1.1.1.Педагог-словесник, його професійні якості.

1.1.2.Предмет, завдання, методологія, місце курсу фольклору в системі професійної підготовки вчителя української мови і літератури. Значення курсу у формуванні національно-мовної особистості.

1.1.3. Принципи відбору змісту і організації навчального матеріалу

1.1.4. Походження терміну „фольклор”, його ознаки.

1.1.5. Фольклор і національний характер.

1.1.6.Зв’язок фольклору з іншими формами духовної культури.

1.1.7. Педагогічний потенціал фольклору.

1.1.8.Вивчення усної народної творчості в навчальних закладах.




      1. Педагог-словесник, його професійні якості

Ознайомлення з цариною народних традицій, фольклорних жанрів, національною літературою в оновленій національній школі формує уявлення учнівської особистості про шлях духовно-культурного розвитку рідного народу, особливості його ментальності, самобутність української культури. Таким чином, є реальною потреба у словесниках, котрі вміло донесуть до свідомості учнівської молоді естетичне, виховне, інтелектуальне значення мистецтва рідного слова.

Ще в кінці ХІХ ст. наголошувалося на вимогах літературної освіченості вчителя-словесника, його ґрунтовних знаннях логіки, психології, найголовніших моментів історії філософії, естетики, глибоких знаннях з мови, історії літератури, методики. Вчитель повинен був мати критичне мислення, поетичне сприймання, вміти виразно читати і розповідати.

Підтвердження естетичної чутливості, відчуття краси поетичного відображення, які мають бути притаманні педагогу-словеснику, знаходимо у грецьких коренях слова „філолог”, що означають „любов до слова”, „усвідомлення і розуміння суті слова”. Від учителя-словесника у повній мірі залежить формування національно свідомої духовно, інтелектуально багатої мовної особистості молодого громадянина і патріота Української держави, яка “забезпечує розширення функцій державної мови, творення україномовного середовища в усіх сферах суспільного життя, природне бажання повернутись у своєму щоденному побутовому спілкуванні до перерваних традицій, до відродження традиційної культури у спілкуванні” [7, 30].

Уводячи дитину в світ рідної мови, фольклору, вчитель разом з тим уводить її у „світ народної думки, народного почуття, народного життя, у сферу народного духу”. Вивчення фольклорної спадщини українського народу сприятиме вдосконаленню процесу міжкультурного спілкування з іншими народами, адже без "рівноправного діалогу культур,-наголошує М.Жулинський, - без урахування духовного потенціалу і перспектив розвитку кожної цивілізації важко формувати ефективні механізми взаємодії суспільств в глобальному цивілізаційному поступі" [ 9 ].

Зверніть увагу. Оригінальний метод прийому вступних іспитів запропонували в одному з японських вузів, коли кожний абітурієнт має виявити знання трьохсот (!) народних пісень, причому викладач починає співати перший куплет, а вступник – наступний. На глибоке переконання академіка І.А.Зязюна (про це він висловлювався неодноразово на нарадах, конференціях), якби кожний з українців знав хоча б триста з півмільйона існуючих українських пісень від початку до кінця, тоді б ми знали і історію нашого народу, і наші звичаї, і нашу культуру. Нам не потрібно було б говорити про національне виховання. Національна самосвідомість ніколи не формується розумом – це відбувається тільки на рівні душі.
Питання 1.1.2. Предмет, завдання, методологія, місце курсу фольклору в системі професійної підготовки вчителя української мови і літератури
Фольклор – невід’ємна складова національної культури, яка у сконцентрованій формі подає одночасно народну філософію, етику й естетику, створюючи неповторний національний образ світу.

Предметом курсу є фольклорний твір, завданням – набуття вмінь самостійного аналізу ідейно-образного змісту та форми фольклорного твору.

Метою фольклорної підготовки в межах курсу є формування у майбутніх учителів-словесників високої естетичної культури. Методологічну основу курсу складають ідеї про фольклор як складову частину національної духовної культури, синтетичну форму суспільної свідомості й засіб виховання особистості, про діалог культур, принципи комунікативної дидактики, що спирається на філософію „діалогізму” (М.Бахтін, В.Біблер та ін.), особистісно-орієнтовний, компетентнісно-орієнтований, діяльнісний підходи.
1.1.3. Принципи відбору змісту і організації навчального матеріалу
Серед принципів відбору змісту й організації навчального матеріалу на заняттях визначаємо наступні: принципи науковості, культуровідповідності, практикоорієнтованості (відбір змісту навчального матеріалу, що спрямований на вирішення практичних завдань); цілісності (забезпечення єдності окремих частин курсу, наступності його ідей, взаємозв΄язку основних понять, зв΄язку з іншими філологічними, психолого-педагогічними, загально-культурними дисциплінами); модульності (виділення в цілісному курсі обов΄язкових одиниць змісту); варіативності (введення в зміст курсу додаткових елементів, вибудова одиниць змісту за авторською логікою); принцип, що пропонує можливість опанування одного і того ж матеріалу на різних рівнях: базовому і поглибленому.

1.1.4. Походження терміну „фольклор”, його ознаки
Термін „фольклор” походить від англійського folk – рід, народ, lore – знання, що разом означають „народна мудрість, народознавство”. Одним із перших цей термін використав англієць В. Томс, котрий 1846 р. під псевдонімом А. Мертон надрукував у часописі "Атенеум" (№ 982) статтю "The Folklore".

В українській фольклористиці у 80-х роках ХХ ст. термін одним з перших почав використовувати М. Драгоманов, але й до сьогодні він не знайшов загальноприйнятого визначення. Поряд із вищенаведеним терміном співіснують і такі: народна словесність, народна поетична творчість, уснопоетична творчість.

Головна функція фольклору – це задоволення природної потреби у самовираженні й спілкуванні. Серед основних ознак слід виділити усну форму поширення і передачу між людьми засобом безпосередньої комунікації. Значна роль при цьому відводиться пам’яті, з допомогою якої фіксуються сюжети, тексти, форми, стереотипи.

Текст народної поезії не мав автора, тобто був анонімним, щоразу народжувався як нова форма, тобто усне „текст-слово” було варіативним. Кожний твір був колективним – це означало, що кожен слухач мав можливість додати до чужого своє, тобто його автором була колективна мовна особистість у певному фольклорному соціумі. Фольклорний текст був імпровізійним, виконавець не просто відтворював текст, але й був співавтором прочитаного, проспіваного ( це характерна ознака казок, легенд, частівок, бувальщин, коломийок).

Однією з важливих рис фольклору є зображення внутрішнього світу героїв через „прихований психологізм”, тобто через дії і взаємини персонажів з навколишнім середовищем, певні зовнішні обставини тощо. Саме на основі типізації виникають і т. зв. психологічні фольклорні символи-асоціації (тополя-жінка). Психологізмом позначені весільні пісні, голосіння, думи, історичні пісні, казки, балади, ліричні пісні. У цих жанрах наявне відображення психологічного переживання горя (голосіння), і психологічної індивідуалізації героя (думи), і драматизму ситуації (балада). Напевне, найбільший інтерес для психологічного аналізу представляють ліричні пісні, адже їх основу становлять почуття, переживання. Психологізм жанру допомагає передати фольклорне слово, емоційно-забарвлені звертання („милий голубе мій”, „серце моє”) тощо.

Фольклор перебуває у тісному зв’язку з обрядами, традиціями. Весільні пісні супроводжують весільний обряд, голосіння – поховальний, жнивні – жниварський тощо.

Сьогодення коригує ознаки фольклорності, вносить зміни, доповнення. Сприяють цьому процесу і засоби масової комунікації: преса, радіо, телебачення, Інтернет. Новітнє фольклоротворення часто відображає співвідношення і взаємозалежність індивідуального й колективного, традиційного і новітнього, але неодмінною умовою входження твору у фольклоризацію є його побутування за законами усної традиції.

Фольклор – цінний матеріал як у моральному, так і в розумовому та естетичному розвитку покоління незалежної України. В той же час доля фольклору у ХХІ столітті дедалі більше фіксується як занепадаючий „фольк-арт” (В.Погребенник).


1.1.5. Фольклор і національний характер
У фольклорі виражені етичний та естетичний ідеали народу, найважливіші принципи народної педагогіки. Народна творчість є важливою також для вивчення ментальності її носіїв. Як складова слов’янської словесності, український фольклор містить чимало спільного з усною народною творчістю неслов’янських народів – фіннів, литовців, румунів. Однак, за свідченням науковців, найбагатший фольклор – все ж український, сформований на трипільській культурі у 6 – 4 ст. до н.е.; українці „одарені з природи великими музикальними здібностями і поетичним талантом, мають у порівнянні з іншими східнослов’янськими народами найбагатшу, найбільш розвинену народну поезію”[10].

Українці, на думку багатьох дослідників, психологів, фольклористів (зокрема Є.Онацького, М.Цимбалістого, М.Шлемкевича, О.Кульчицького, Д.Чижевського, а також М.Костомарова, І.Нечуя-Левицького, В.Липинського та ін.), характеризуються такими ознаками: інтравертність вищих психічних функцій у сприйнятті навколишньої дійсності; прояв сентиментальності, чуттєвості, любові до природи; анархічний індивідуалізм, що виявляється в різних формах цілеспрямованості до власної волі. До позитивних національних рис українців дослідники відносять працьовитість, гостинність, тяжіння до освіти, статичність у сімейних стосунках, прагнення до духовного життя, повагу до дорослих, мужність, здоровий оптимізм, прагнення до незалежності.

Серед негативних рис національного характеру українців відзначають взаємне нерозуміння, схильність до анархізму, невизначеність, імпульсивність, індивідуалізм. Тому для образу українського народу у фольклорі характерна недостатня соціальна активність, відсутність згуртованості, що інколи приводить до втрати національної ідентичності, розвитку комплексу „малоросійства” [13 ].

Поняття "фольклор України" та "український фольклор". Фольклор України складають, окрім українського, фольклор росіян, білорусів, поляків, болгар, кримських татар, німців, представників інших народів, що проживають у нашій країні. Поняття "український фольклор" стосується усної народної творчості українців, що проживають в різних регіонах України.
1.1.6. Зв’язок фольклору з іншими формами духовної культури
Фольклор – складова частина курсів української культури, етнографії. Етнографія вважається джерельною базою вивчення народної творчості.

Відчутний зв’язок фольклору із релігієзнавством, філософією, оскільки в народнопоетичній творчості зафіксовані давні релігійні вірування, спроби трактування філософських категорій.

Фольклор взаємопов’язаний з літературою. Характер літературно-фольклорних взаємин змінюється залежно від епохи, історико-суспільних факторів, стану розвитку художньої культури народу, літературної мови, творчої індивідуальності письменника, змістового спрямування художнього твору тощо. Між фольклором і літературою існують певні відмінності, зокрема у змалюванні героїв. Якщо література "намагається" індивідуалізувати персонажа, його мову, то фольклор – типізує і героя, і його спілкування з навколишнім світом.

Відомо, що І.Франко одним із перших через українську пісню звернувся до поєднання літературних і народнопісенних принципів віршування. В.Стефаник побудував соціально-побутову проблематику новелістики на основі принципів функціонування балади, хроніки, рекрутсько-жовнірських пісень тощо. Саме поетика української пісні „допомогла” йому стати неперевершеним майстром психологічної драми. М.Черемшині знання функцій коломийкового фольклору сприяло у створенні тональності оповідності, що притаманна творам письменника.



(*Примітка: Міркування про взаємини фольклору і літератури продовжіть власним спостереженням за художньою палітрою улюбленого письменника).

З’явилася низка досліджень вчених про зв’язок української літератури з фольклором (М.Грицюта „Михайло Коцюбинський і народна творчість”, О.Дей „Іван Франко і народна творчість” та багато ін.). Цікаві міркування стосовно фольклорно-літературних взаємин висловлює дослідник Г.Штонь у статті Фольклор і модерн. Сумісність художніх кодів”(див.htpp:// probr, prohosting. com/click/ PBE0000003/99). Автор критично ставиться до недостатніх розмежувальних ознак літератури й фольклору, що ними досить часто користуються: усність походження, побутування, змінюваність тексту, стійка традиційність, нормативність поетичних понять, стереотипія образності художньої мови, постійність сюжетно-поетичних ситуацій і загальних місць, колективність. Г.Штонь зазначає: „Фольклор – це зупинена, перетворена на світотлумачний макроканон вічність, тоді як література – це чаc... історичний, текучий, духовно й художньо змінний, а відтак і багатоликий навіть при авторській його анонімності...”. Роздуми науковця доцільно враховувати при характеристиці фольклорно-літературних взаємин.

Логічним зв’язок фольклору з музикознавством, етномузикознавством або музичною етнографією. Етномузикознавство вивчає "народну музику" або "народну музичну культуру" (О. І. Іваницький). Досить тісно пов’язаний фольклор з мовознавством, стилістикою, діалектологією, останнім часом популярності набувають лінгвофольклористичні дослідження.

Український фольклор тісно пов’язаний з українською етнопедагогікою (кожен жанр містить значний виховний потенціал), етнопсихологією (у фольклорних творах показано стан героя, його емоції, почуття тощо). Фольклорні пам’ятки опрацьовують у мовознавчих курсах: при вивченні історії літературної мови, стилістики, лінгвістичної поетики, порівняльно-історичному дослідженні мов тощо.

Вивчення усної народної творчості – це шлях до пізнання минулого, сучасного й майбутнього нашого народу. Опанування фольклорної спадщини українського народу сприятиме вдосконаленню процесу міжкультурного спілкування з іншими народами.
1.1.7. Педагогічний потенціал фольклору
Усній народній творчості відводиться значне місце у шкільній програмі. Програмами з української літератури в загальноосвітній школі передбачено вивчення розділу „Усна народна творчість” з п’ятого по десятий клас включно.

Зокрема у 5 класі для вивчення пропонується дві казки соціального характеру, кілька легенд та переказів, загадки, прислів’я, приказки; у 6 класі – календарно-обрядові пісні, у 7 класі – соціально-побутові пісні, у 8 класі – історичні пісні, думи, у 9 класі – родинно-побутові пісні, балади, у 10 класі – народний епоc.

З метою підготовки до викладання фольклору в загальноосвітньому закладі у процесі опанування курсу студентам важливо набути вмiнь аналiзувати твори українського фольклору, зiставляти жанрові особливості з огляду на морально-психологічні проблеми, творчо поєднувати здобуту теоретичну інформацію з різними прийомами фольклористичного аналізу текстів, що має стати першою сходинкою справжнього пізнання фольклорного твору.

У курсі усної народної творчості належне місце має зайняти аналіз національно-культурних компонентів або т. зв. етнокультурознавчої лексики (термін Л.Левченко), що відображає національні особливості рідної мови: історію, побут, культурні традиції, у тому числі український мовленнєвий етикет, загальнолюдські цінності та ідеали. Саме на цьому важливому аспекті формування національно-мовної картини світу наголошували Ф.Буслаєв, А.Кримський, О.Потебня, І.Огієнко та інші видатні науковці. Важливим є також аналіз багатющої скарбниці емоційно-забарвленої лексики, що характеризує ментальність українців.



Контрольні запитання
1. На вашу думку, з якою метою потрібно вивчати фольклор?
2. З якими фольклорними творами ви познайомились у школі?

3. Як фольклор сприяє пізнанню ментальності народу?


4. Поміркуйте над оцінкою українського фольклору, запропоновану М.Рильським: „Говорити про цю творчість спокійно, в суто академічному тоні ...дуже важко – стільки прекрасної, винятково багатої і різноманітної за змістом і засобами художнього вислову поезії містить у собі український фольклор [Рильський М. Зібрання творів у 20 т. – Т. 16. – К.: Наук. думка, 1987. – C. 152].
5. Яким чином фольклор пов’язаний із релігієзнавством?
6. Як виявляється зв’язок фольклору з літературою? Від чого залежить характер літературно-фольклорних взаємин?
7. У чому виявляється зв’язок фольклору з українською етнопедагогікою?
8. Стан виховання молоді в сучасних соціокультурних умовах вкрай тривожний: часто “вбогими” є її духовні потреби, під потужним тиском жаргону, грубого просторіччя, американського варіанту англійської мови, що зайняли владне місце не лише на вулицях міст, а й у засобах масової інформації, стрімко падає авторитет рідного слова. Американізація, беззастережне копіювання чужих для українців форм життя і шоу-культури неминуче призводить до спотворення дитячих душ. Як „почуває” себе фольклор у цих умовах? Що потрібно для його розвитку?
Пошукові, творчі завдання
1. Ознайомтесь зі статтею Є.Пасічника “Особливості вивчення фольклорних творів”( У кн.: Українська література в школі. – К.: Рад. шк., 1983. – C. 233 – 251). Складіть тезисний план статті.
2. Які проблеми порушує М.Грушевський у статті „На порозі нової України” (Народна творчість та етнографія. – 2001. – № 4. – C. 20 – 31)? Чи є вони важливими для сучасної молоді? Відповідь обґрунтуйте.
3. Й.Гердер у праці „Щоденник моєї подорожі” (1769 р.) подає оцінку майбутнього України: „Україна стане колись новою Грецією; прекрасне підсоння цього краю, весела вдача народу, його музичний хист, родюча земля колись прокинеться; тільки з малих племен, якими також були греки, постане велика культурна нація, і її межі простягнуться до Чорного моря, і звідтіля ген у далекий світ” (Гердер Й. Письма о гуманизме // История философии. – М., 1943. – Т. 1. – C.167).

На вашу думку, в чому особливість народнопісенної творчості українців?


4. Познайомтеся з тезами статті німецького філософа Г.Гадамера “Батьківщина і мова”. Які проблеми порушує автор статті? На вашу думку, що таке батьківщина для сучасної людини, яка живе в умовах глобалізації та підвищеної мобільності? Яке значення мають ці роздуми при вивченні українського фольклору?

“Батьківщина не просто місце тимчасового перебування, яке обирають і можуть міняти. Батьківщину не забувають. Вона, за знаменитим визначенням Шеллінґа, щось споконвічне.

Батьківщину забути неможна. Хоча батьківщина у цьому світі, де мобільність суспільства чимдалі зростає, вже не зовсім та, якою вона була в часи більшої осілості.

…Але що таке для нас батьківщина...? Де це місце і де воно було б, якби не було мови? Коли ми говоримо про споконвічність батьківщини, ми зараховуємо сюди передусім мову. ... в рідній мові струменить близькість до свого, у ній — звичаї, традиції й знайомий світ.

...Життя — це заглиблення в мову. Кожен, хто прагне освоювати чужий край і чужу культуру, повинен шукати можливостей заглибитись в іншу мову. У цьому полягає перелом, якого не уникнути і який повинен допомогти вилікуватись, якщо людина хоче вижити в нових умовах. Взагалі лікування — це не те, що ми звикли мати на увазі в нашому технократичному суспільстві, коли, наприклад, звертаються до лікаря. Лікуватись — це імператив життя для самого хворого. Хвороба полягає в тому, що людина втрачає навички комунікативного мовлення, якщо більше не чує своєї власної мови. Такий людський вимір будь-якого вигнання”. (Гадамер Г.Герменевтика і поетика / Вибрані твори / Пер.з нім. – К.: “Юніверс”, 2001. – C. 188 – 194).
5. Співставте міркування К.Ушинського про рідну мову з власними роздумами про значення фольклору в житті людини.

"У мові багато глибокого філософського розуму, справді поетичного почуття, витонченого, напрочуд доброго смаку, сліди праці дуже зосередженої думки, сила-силенна надзвичайної чутливості до найтонших переливів у явищах природи, багато спостережливості, багато найсуворішої логіки, багато високих поривів та зачатки ідей, до яких з великим зусиллям добирається потім великий поет і глибокодумний філософ” [Ушинський К.Д. Рідне слово // Вибрані педагогічні твори: У 2-х т. – Т.1. – К., 1983. – C. 104 – 133, 118].


6. Познайомтеся з досвідом вивчення фольклору в університеті Альберти (Едмонтон, Канада) за статею М.і З.Лановик „Вивчення української усної народної творчості у вищій школі” (Вища школа. – 2001. – № 6). Які форми вивчення фольклору ви запропонували б у вашому навчальному закладі?
7. Які болючі питання порушує М.Жулинський у статті „Національні культури і проблеми глобалізації” (Слово і чаc. – 2002. – № 12). Доповніть міркування літературознавця власним баченням цих проблем.

Література до теми:
1. Азадовский М. Литература и фольклор: Очерки и этюды. – Л.: Художественная литература, 1938. – 293 c.

2. Баронин А.C. Этнопсихология: Учебное пособие. – К.: МАУП, 2000. – 116 c.

3. Бондаренко Ю.І., Пасічник Є.А. Школа: Проблема ментальності та національної свідомості // Слово і час . – 1993. – № 6. – C. 70 – 77.

4. Гердер Й. Письма о гуманизме // История философии. – М., 1943. – Т. 3.

5. Гамаш А. До проблеми взаємин літератури і фольклору // Українська філологія. Школи, постаті, проблеми. – Львів: Світ, 1999. – Ч. 2. – C. 485 – 490.

6. Денисюк І. Національна специфіка українського фольклору // Слово і чаc. – 2003. – № 9. – C. 17 –23; № 10 – C.41 – 49.

7. Єрмоленко C., Мацько Л. Навчально-виховна концепція вивчення української (державної) мови // Дивослово. – 1994. – № 7. – C. 30

8. Желєзняк Н. Лінгвосоціокультурний аспект вивчення українського характеру („пісенність”) // Дивослово. – 2001. – № 4. – C. 18 – 20.

9. Жулинський М. Національні культури і проблеми глобалізації // Слово і чаc. – 2002. – № 12. – C. 5 – 10.

10. Колесса Ф. Про вагу наукових дослідів над усною словесністю // Фольклористичні праці. – К., 1970.

11. Павлюк C. Особливості та динаміка сучасного процесу етнічної самоідентифікації українців: до питання теорії етносу // Слово і чаc. – 2002. – № 6. – C. 3 – 6.

12. Погребенник В.Ф. Фольклоризм української поезії (ост.трет.ХІХ – пер. десят. ХХ ст.). – К.: Юніверс, 2002.

13. Руденко Ю. Основи сучасного українського виховання. – К.: Вид-во імені Олени Теліги, 2003. – 328 c.

14. Русанівський В.М. Єдиний мовно-образний простір української ментальності // Мовознавство, 1993. – № 6. – C. 3 – 9.

15. Русин М.Ю. Фольклор: традиції і сучасність. – К., 1991. – 103 c.

16. Слов’янське літературознавство і фольклористика. Вип.18: Республіканський міжвідомчий збірник наукових праць / Редакційна колегія Вервес Г.Д. та ін. – К.: Наук. думка, 1990. – 106 c.

17. Храмова В.М. До проблеми української ментальності // Українська душа. – К., 1992. – C. 36 – 72.

18. Чехівський О.О. Ментальність українців і пісня // Дивослово. – 1996. – № 12. – C. 20 – 22.

19. Шаян В. Джерело споконвічної сили української культури: фольклор і державницька свідомість // Народна творчість та етнографія. – 2001. – № 1 – 2. – C. 46 – 55.

20. Моя Україна. Берви htpp: // www.ukrfolk.kiev.ua / BERVY.




Тема 1.2.
З історії української фольклористики
Зміст теми
1.2.1. Фольклористика – наука про усну народну поетичну творчість.

1.2.2. Найдавніші тексти українських народних пісень.

1.2.3. Фольклорні збірники ХVІІІ – XIX ст.

1.2.4. Внесок М.Максимовича, П.Куліша у вивчення української народної поезії.

1.2.5. М.Лисенко як музичний фольклорист.

1.2.6. Український фольклор у працях зарубіжних дослідників.

1.2.7. Доля фольклористичних досліджень в Україні. Тенденції розвитку фольклористики.



      1. Фольклористика наука про усну народну поетичну творчість

Фольклористика – наука, що вивчає соціальну природу, ідейно-художню сутність, тематику і специфіку усної народнопоетичної та музично-пісенної творчості.

У науковій літературі існують різні припущення стосовно періодів українського фольклору. Як правило, виділяють доісторичний період (міфологічну епоху – час, коли первісні уявлення і вірування формувалися у певну систему культів: культу померлих предків, домашнього вогнища, води, сонця, місяця, землі, хліба, а також коли зароджуються календарні, родинні обряди тощо), історичний (що характеризується розвитком героїчного епосу, весільної обрядовості, легенд і переказів, ліричних пісень тощо). Напрями та школи фольклористики пропонуємо розглянути за підручником М.Лановик, З.Лановик „Українська усна народна творчість” (К., 2001. – C. 29 – 54).
1.2.2.Найдавніші тексти українських народних пісень
Найдавнішим з відомих на сьогодні текстів української народної пісні є балада про Степана Воєводу („Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш”), у ХVІ ст. відома під назвою Пісня про Стефана воєводу, віднайдена в рукописі чеської граматики Яна Благослава. (Детальніше див. статтю М.Мушинки у списку літератури до теми –п.12 ).

У 1625 році з’являється балада про козака Плахту і калину, що знаходиться у бібліотеці князів Чорторийських у м. Кракові, у 1684 р. – дума про козака Голоту, запис, імовірно, зроблено на правому березі Дніпра і вміщено в рукописному збірнику Кондрацького. Отже, це були, в основному, балади і думи.

Перші нотні записи віднайдено у збірнику кінця ХVІІ – поч. ХVІІІ ст., що приписується вихованцеві Києво-Могилянської Академії Захарію Дзюбаревичу. Серед записів знаходимо тексти „Скажи мені, соловейку, правду”, „Ой біда, біда мені, чайці небозі”. Це канти, що характеризуються невеликим діапазоном руху, рівними тривалостями.

У 1790 році виходить „Богогласник” з піснями релігійного змісту, частина яких побутує і нині в Західній Україні. Це, зокрема, колядки „Нова рада стала”, „Бог предвічний”.

З другої половини ХVІІ ст. починається друк народних мелодій. Упродовж 1790 – 1806 років виходять три видання „Собрание народных русских песен с их голосами” І.Прача, де було виділено окремо шістнадцять українських пісень, а в пісеннику І.Гестенберга – Ф.Дітмара за 1797 – 1798 роки було надруковано і такі відомі українські пісні, як „Да орав мужик край дороги”, „Ой під вишнею”, „Їхав козак за Дунай”. Дослідники вказують на поступову зміну у смаках збирачів: від пісні стилізованої (тобто під народну) – до пісні власне народної, від пісні авторської до пісні фольклорної.
1.2.3-1.2.4. Фольклорні збірники ХVІІІ- XIX ст.

Внесок М.Максимовича, П.Куліша у вивчення української народної поезії.
Історії фольклористики відоме ім’я Михайла Максимовича (1804 – 1873), історика, природознавця, члена-кореспондента Петербурзької Академії наук, першого ректора Київського університету св. Володимира. У 1827 році М.Максимович видав „Малороссийские песни”. У передмові автор, зазначивши привабливість української пісні, підкреслює її виховне значення, а сам фольклор розглядає як засіб пізнання народу, його культури, тобто як історичне джерело.

Пізніше виходять збірки М. Максимовича „Українські народні пісні” (1834), „Збірка народних українських пісень”(1849). Відомий фольклорист подав цікаві поради стосовно методики записів: записувати їх в тому ж вигляді, як співають у селах, бажано з мелодією.

Одним із перших фольклорист почав називати епічно-ліричні твори думою, подав він також і характеристику ознак цього жанру [15]. Видатною подією в культурному житті України стало видання П.Кулішем у 1856 – 1857 рр. двох томів „Записок о Южной Руси”. Книги були присвячені розгляду зразків українського фольклору, історії українського народу. До фольклорно-літературної та історичної збірки ввійшли 12 дум, легенди, перекази, декілька пісень, відомості про кобзарів і лірників, казки, міркування П.Куліша стосовно долі народної поезії. Лише у 1994 році, через півтора століття, ці репринти були перевидані широкому загалу читачів.

Фольклорні збірники почали особливо „плідно” видаватись у ХІХ – поч. ХХ ст., зокрема „Запорожская старина” в шести збірках була надрукована завдяки зусиллям українського філолога-славіста І.Срезнєвського (1812 – 1880). У передмові до першої частини цього збірника відомий науковець писав: „Українські літописи розповідають лише про подвиги цього народу, дуже рідко доторкуючись до внутрішнього життя його, і самі навіть подвиги описані іноді коротко, іноді невірно, плутано, часто літописні оповідання суперечать одне одному. Ця бідність історії запорожців у письмових джерелах примушує шукати інших джерел, і ті, хто вивчає історію, знаходять для своїх досліджень багатий невичерпний рудник у народних переказах” (Див.Крип’якевич І.П. Історія України / Відп. ред. Ф. П. Шевченко, Б. З. Якимович. – Львів: Світ, 1990. – C. 166).

Фольклорні збірники, добірки друкувалися в часописах „Киевская старина” (1893, т. 42, 1898, т. 61), „Этнографическое обозрение”, Етнографічний збірник (1898, т. V), „Матеріали до українсько-руської етнології” (1907, т. ІХ).

На західноукраїнських землях плідно працював гурток аматорів руської (української) мови й народної творчості „Руська трійця”, засновниками якого були М.Шашкевич (1811 – 1843), І.Вагилевич (1811 – 1866), Я.Головацький (1814 – 1843). У 1837 році у Будапешті цим українознавчим осередком було видано альманах „Русалка Дністровая”, де знайшли місце українські народні думи, історичні пісні (зокрема про Олексу Довбуша, опришків, Морозенка), обрядові, жіночі, колискові пісні.

Наприкінці ХІХ ст. виходять “Народні українські пісні” (1883 р.) О.Гулака-Артемовського, „Нова збірка народних малоруських приказів, прислів’їв, примовок і загадок” (1890 р.) М.Костомарова, „Свадебные песни в Лубенском уезде Полтавской губернии” (1890 р.) В.Милорадовича, „Сказки, пословицы и т.п., записанные в Екатеринославской й Харьковской губерниях” (1892 р.) І.Манжури, „Этнографические материалы, собранные в Черниговской й соседней с ней губерниях”. Вип. 1-3 (1895-1898 рр.) Б.Грінченка та інші фольклористичні праці.

Визначною подією в галузі збирання пам’яток стало видання фольклорних матеріалів етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край. Керівником експедиції був видатний український етнограф і фольклорист, автор слів національного гімну „Ще не вмерла Україна” (1863 р.) П.Чубинський. Результат плідної роботи експедиції – сім томів (9 книг) праць етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край”, які вийшли в Петербурзі в 1872 – 1879 рр.

Значну роботу з питань збирання, обробки й видання фольклорно-етнографічних матеріалів проводив Південно-Західний відділ РГТ. У двох томах „Записок Юго-Западного отдела императорского РГСГ” (т. І, 1873 р., т.ІІ, 1874 р.), виданих відділом, було вміщено праці М.Драгоманова, В.Антоновича, П.Чубинського, Ф. Вовка (Волкова) та ін. У 1898 p., при Львівському науковому товаристві ім. Т.Г.Шевченка була створена Етнографічна комісія, яка видавала “Етнографічний вісник”, “Матеріали до українсько-руської етнології” та ін.

Серед фундаторів фольклористики – О.Потебня, І.Франко, М.Грушевський, М.Драгоманов, І.Рудченко, Леся Українка, Т.Шевченко, В.Гнатюк, Ф.Колесса, К.Квітка, М.Сумцов та ін. Своєю працею вчені-етнографи, фольклористи, письменники утверджували відчуття повноцінності українського народу, заохочували громадськість до знань про свою історію, культуру, традиції.

Дослідження фольклору як культурологічного явища пов’язане з іменами В.Даля, Ф.Буслаєва, В.Виноградова, В.Проппа та ін. Вони розробили подальші наукові завдання фольклористики на кілька століть уперед. Вивчаючи доробок цих митців, ми пізнаємо суть духу українського народу.

Фольклор у контексті етнопедагогіки досліджували Г.Сковорода, К.Ушинський, О.Духнович, Г.Волков, В.Сухомлинський, М.Стельмахович, Є.Сявавко та ін. Педагогічний потенціал усної народної творчості з΄ясовували Ю.Ледняк, Р.Скульський, О.Неживий, К.Плівачук, Н.Сивачук, В.Скутіна та ін.


1.2.5. М. Лисенко як музичний фольклорист
Діяльність М.Лисенка на початку ХХ століття стала поштовхом у становленні музичної фольклористики і національної композиторської школи, пробудженні науково-пізнавального інтересу до української мелодії. Саме тоді почала формуватись науково-етнографічна методика збирання та вивчення народної творчості.

У жовтні 1868 року вийшов з друку перший випуск обробок українських народних пісень для голосу з фортепіано відомого композитора, а в 1873 році було видано першу музикознавчу працю М. Лисенка про український музичний фольклор (Характеристика музичних особливостей українських дум і пісень, виконуваних кобзарем Вересаєм). Загалом М. Лисенко видав сім випусків збірника українських народних пісень (ним записано півтори тиcячі і опубліковано понад сімсот мелодій), заклав основи інтонації, звернув увагу на жанровий спектр, варіанти, коментування.


1.2.6.Український фольклор

у працях зарубіжних дослідників
Крім вітчизняних етномузикологів, українською фольклористикою займались іноземні науковці. Чеські, словацькі, німецькі автори побачили в нашій культурі специфічне: багатоголосся, ідейно-філософську основу народного поетичного епосу в зіставленні з розвитком європейської суспільної думки, коломийковий розмір, ритміку пісень, дум.

Історично склалося так, що Польща певний час (у ХVІ-ХVІІ ст.) була своєрідним містком, по якому йшов обмін культурними цінностями України з Європою. Безперечними є її впливи на розвиток культури, освіти, літератури в Україні. Пісні, прислів’я в Україні збирав польський письменник, етнограф і фольклорист К.Вуйціцький (1807 – 1879). У 30-х роках ХІХ ст. польський фольклорист видав „Стародавні легенди, перекази й оповідання польського народу і Русі (тт. 1 – 2, 1837 р.), „Пісні народу білохорватів, мазурів і Русі з-над Бугу, з додатком відповідних руських, сербських, чеських і словацьких пісень” (тт. 1-2, 1836 р.).

Українським і польським фольклористом вважають З.Доленга-Ходаковського (за життя відомий під ім’ям Адама Чорноцького (1784 – 1825). Він зібрав значну (біля двох тисяч) кількість українських народних пісень, зробив спробу систематичного, усвідомленого записування пісенності українського народу в її жанровій різноманітності на території Галичини, Волині, Поділлі, Поліссі, Надніпрянщині. В основному, ці пісні були видруковані вже після смерті фольклориста в журналі „Руський зритель”, „Вестнике Европы”, „Северином Архиве”.

Поляк Оскар Кольберг у 1907 році видав збірку „Волинь”, 1882 – 1889 роках – „Покуття”. Автор книги акцентував увагу на дотриманні критико-текстологічного ставлення до текстів, порівняння з варіантами, достовірність джерел.

Чеський дослідник Людвіг Куба, один з популяризаторів української пісні в Європі, в шостому томі 15-томного видання „Слов’янство у своїх співах” детально характеризує українські, російські, білоруські пісні: тексти супроводжують малюнки, пейзажі, портрети виконавців, малюнки музичних інструментів.

Кількаразові приїзди чеського митця в Україну дали йому можливість проникнути в мистецький дух української народної музики, відчути природну атмосферу її життя і творення. Л. Куба був у захопленні від досконалого хорового співу українського народу без диригента й музичного наставника.


1.2.7. Доля фольклористичних досліджень в Україні.

Тенденції в розвитку фольклористики.
Часом бурхливого розвитку української культури, „періодом національного ренесансу” стали 20-ті роки ХХ ст. На хвилі відродження при Всеукраїнській Академії наук було засновано Етнографічну комісію, видавався „Етнографічний вісник”, „Бюлетень Етнографічної комісії ВУАН”, організовувались фольклорно-етнографічні експедиції в різні регіони України, інші республіки. Однак ненадовго. В кінці 20-х на початку 30-х років ХХ ст. зібраний численними активістами дослідниками-аматорами народознавчий матеріал був знищений або трансформований у комсомольський фольклор, пісні про партію тощо, етнографічні заклади розформовані, науковці – передані до слідства, закатовано. Закінчив життя самогубством етнограф Д.Щербаківський, було арештовано членів Етнографічної комісії В.Щепотьєва, C.Терещенкову [10]. Науковий злет і трагічна доля судилась К.Грушевській, етносоціологу, фольклористу, етнографу, культурологу, перекладачеві з європейських мов. Науковця було звинувачено в участі в „антирадянській українській організації”, а фактично - за вивчення народних дум, історії українців. Ґрунтовні збірники дум, які підготувала К. Грушевська, були вилучені з бібліотек (Детальніше див.статтю Гориня В. Катерина Грушевська: талан чи доля... на сайті htpp: // postub.brama.com / index.html).

Після погрому української фольклористики у 30-х роках ХХ ст. до 60-х років належного вивчення фольклору в загальноосвітній і вищій школі не відбувалося. Довгий час ознайомлення із культурою українського народу, його традиціями здійснювалося спрощено, схематизовано. Вивчення фольклорних жанрів обмежувалося лише так званим „радянським фольклором”, т. зв. псевдофольклором, що мав „засвідчити возвеличення совєтського ладу”, соціалістичних перетворень, нового способу життя і, фактично, покликаний був заступити ту справжню народну творчість, що виражала розуміння антигуманної сутності „імперії зла” і власне неоднозначне ставлення до неї. Згiдно з постановою „Пpо навчальнi пpогpами i pежим у початковiй i сеpеднiй школi” (1932 p.) наpоднi цiнностi pозглядались як допомiжний засiб у спpавi навчання i виховання i фактично були вiдсуненi як другорядні. На розвитку усної народної словесності позначилися масові репресії, депортації, голодомори, напружена і надзвичайно жертовна боротьба.

З’явилась значна кількість неякісних робіт, насаджувався провінціалізм. Навіть до середини дев’яностих років шкільна програма, наприклад, включала лише окремі казки про тварин та соціально-побутові казки, а міфологія взагалі не бралася до уваги. У вузівських курсах фольклору не вивчались, наприклад, замовляння як жанр. Л.Дунаєвська з цього приводу зазначає: „На жаль, через вульгарно-соціологічну течію в радянській фольклористиці, боротьбу з міфологічними жанрами, релігією та замовчуванням багатьох жанрів, у котрих тією чи іншою мірою проявлялися мотиви релігійні” [5 ]. Цілковито поза законом залишався загнаний у глибоке підпілля фольклор національно-визвольної боротьби українського народу”.

О.Бріцина описує ті часи таким: "Значна ідеологізація науки, що почала виявлятися вже на той час, поступово викликала зміну домінант у фольклористичній роботі. Органічна єдність традиційно-побутової культури, в якій сучасне й архаїчне, естетичне й позаестетичне співіснують і можуть бути окремо відокремленими лише в процесі наукового аналізу, дедалі частіше стала трактуватися фольклористами передусім крізь призму художності; фольклор став розглядатися переважно як мистецьке явище, покликане виховувати естетичні почуття, викликати певні соціальні емоції, виховувати та формувати естетичні принципи...фольклорний комплекс ... штучно розчленовувався і досліджувався лише вибірково”[2].

Лише через багато років фольклорна робота відновлюється. У 1950 році розпочинає діяльність Інститут українського фольклору АН УРСР (Тепер Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М.Т.Рильського). За редакцією М. Рильського і до сьогодні було видано понад 30 томів серії „Українська народна творчість”, підручник з української народної поетичної творчості.

Сьогодення внесло корективи в розвиток фольклористики. В 90-х роках відбулось перевидання „Історії української літератури” М.Грушевського, праць відомих фольклористів Г.Булашева, М.Костомарова, М.Драгоманова, В.Гнатюка, І.Нечуя-Левицького, О.Потебні, М.Сумцова та інших російських науковців. Видано перший посібник з українського музичного фольклору А.Іваницького. Започатковано основи національної музичної педагогіки, проведено перші всеукраїнські семінари. У 1996 році виходить наукове видання „Музичний фольклор Полісся в записах Ф. Колесси та М. Кошинського”, побачили світ книги Г.Нудьги про українську пісню, Л.Дунаєвської про народну казку. Розширюється коло досліджень з лінгвофольклористики, етнолінгвістики, що досліджують взаємозв΄язок фактів української мови з фактами національної культури.

Головним періодичним виданням від 20-х років ХХст. став журнал „Етнографічний вісник”, що виходив з 1925 по 1938рр., упродовж року до 1939 р журнал виходив під назвою „Український фольклор”, з 1939 – 1941 рр. – під назвою „Народна творчість”, з 1957 року і до цього часу цей журнал має назву „Народна творчість та етнографія”. Упродовж тривалого часу в ньому публікуються розвідки про фольклор, фольклористику в Україні, інших країнах, огляди, звіти про фестивалі, експедиції, роботу аматорів-збирачів фольклору, повідомлення про семінари, з’їзди, фольклорні огляди, добірки нових записів фольклору. Пізнавальні матеріали друкуються в часописах „Народознавство”, „Берегиня”, “Родовід”, “Український світ”, “Пам’ятки України”, “Українська культура”тощо.

При опануванні курсу бажано познайомитись з низкою цікавих досліджень як фольклору, літературознавства, так лінгвокультурології, педагогіки тощо. Значний виховний заряд несуть праці C.Грици, О.Дея, О.Мишанича, Л.Дунаєвської, Г.Нудьги, Ф.Погребенника, В.Погребенника, М.Лановик, З.Лановик, М.Дмитренка, Р.Кирчіва, багатьох інших фольклористів, мовознавців, літераторів, педагогів.

Значну роботу з фольклорного краєзнавства проводять інститути Академії наук України, етноцентри, музеї, навчальні заклади, зокрема викладачі і студенти університетів України: це і щорічні навчальні практики в селах, звітні науково-практичні конференції, концерти за зібраними в селах автентичними мелодіями, створення і впорядкування елекронних каталогів, мультимедійних посібників з регіонального фольклору тощо (див. тему 7.1.). Українська експериментальна лабораторія фольклору, Мистецьке агентство „Арт Велес” та Українсько-британське спільне підприємство „Комора” започаткували проект „Моя Україна. Берви” (htpp: // www.ukrfolk.kiev.ua / BERVY).

На сьогодні спостерігається зростання інтересу до якості збирацької роботи з фольклору, відображення фольклорного тексту. Зокрема О.Бріцина на основі детального розгляду новацій у зарубіжній фольклористиці ХХ ст. студіює питання розвитку виконавської концепції у фольклористиці, умов функціонування тексту в реальному комунікативному контексті, наголошує на потребі фіксації тексту за природних умов.


Контрольні запитання


  1. Каталог: txt -> semenogo
    txt -> №1 (73) січень-лютий 2006 Костянтин Нікітенко
    txt -> Наукового товариства
    txt -> Биография С. А. Лебедева Малиновский Б. Н
    txt -> Наукового товариства
    txt -> Lingua Sovetica як феномен тоталітарної політичної культури
    txt -> Федорів Марія Л
    semenogo -> Інститут педагогіки І психології професійної освіти апн україни Глухівський державний педагогічний університет
    semenogo -> Навчальний посібник для студентів філологічних спеціальностей вищих педагогічних навчальних закладів


    Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка