Навчальний посібник для студентів спеціальності «Соціальна педагогіка»


Проблема нормативно – правового стану гендерної політики в Україні



Сторінка10/20
Дата конвертації23.03.2017
Розмір3.14 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   20

Проблема нормативно – правового стану гендерної політики в Україні. У системі світового оновлення й реформування Україна прагне до творення громадського суспільства на нових, гуманітарних засадах, що є рушійною силою оновлення нормативно – правової бази держави, а тому числі й у ракурсі вирішення тендерних проблем. Вдосконалення законодавства України потребує постійного лобіювання в інтересах захисту прав жінок на рівні представницьких, виконавчих, судових органів державної влади, в ЗМІ, в галузі освіти та виконання. Визначення й вирішення на політичному рівні проблем, пов’язаних зі становленням жінок в Україні, на сучасному етапі здійснюється в таких напрямках: діяльність державних органів, створення для соціального захисту жінок, материнства і дитинства (Міністерство охорони здоров’я , Міністерство праці та соціальної політики, Комітет у справах сім’ї та молоді), діяльність недержавних організацій (із них 17 – всеукраїнських, 6 – міжнародних); діяльність політичних партій (Сьогодні активно діють партії «Жінки України», «Всеукраїнська партія жіночих ініціатив», «Жінки за майбутнє»). [7,92]

За станом на 05.12.2001 р. при загальній кількості населення України 48415,5 тис. осіб жінки складали 25940,4 тис. ( чоловіки – 22475,1 тис. ). З цих показників бачимо, що жінки зовсім не є меншиною в державі, хоч становлення їх у суспільстві є саме таким (наприклад, тільки 5,7% від загальної кількості державних службовців центральних органів влади становлять жінки, в державних адміністраціях областей, міст Києва і Севастополя їх – 7,2%, в органах місцевого самоврядування – 25,8 %, в органах судової влади – 5%. Зазвичай під меншиною розуміють групу населення зі специфічним розумінням ідентичності, для якого властиве підпорядковане соціально – політичне становище стосовно більшості. Сучасні філософи Ж.Делез та Ф. Гваттарі взагалі пропонують відмовитися від поняття меншини і розглядати проблему з точки зору «мажоритарних» і «мінори тарних» систем. Бути мінори тарним означає не просто не чисельність, але наявність маргіналізованих інтересів усередині суспільного цілого. Жінки можуть складати чисельну більшість у суспільстві, але вони є мінори тарними у тому розумінні, що інтереси їх є маргіналізовані домінантними владними структурами та системами значень і цінностей, чинними у патріархально орієнтованих суспільствах і культурах, і, отже опиняються у меншинному підлеглому становищі. Запобігти такому становищу жінок у державі необхідно розробити та ввести в дію спеціальні заходи, які використовуються з метою захисту прав жінок, забезпечення ім. можливості використання та здійснення прав і свобод. [16,118]

Позитивна дискримінація реалізується через комплекс додаткових прав і свобод, що обмежена віком особи, станом здоров’я, періодом, необхідних для перебудови тих чи інших соціальних інститутів.

Сьогодні законодавство України приділяє багато уваги захисту прав жінок: норми трудового, кримінального, цивільного, сімейного галузей права закріплюють низку прав жінок. Але цього недостатньо в сучасному суспільстві. Так, загальна кількість конвенцій, угод, кодексів, протоколів Ради Європи, що стосується прав людини, становить173 документи. Україна приєдналася до 32 з них. Серед цих не підписаних документів є й нормативно – правові акти, що стосуються гендерної політики.

Таким чином, поліпшення ситуації у сфері тендерної політики України може бути пов’язана з такими заходами: закріпленням стану позитивної дискримінації, що дасть змогу підвищити рівень встановлення, дотримання, розвитку прав жінок: вдосконаленням нормативно – правової бази України з питань гендерної політики; створенням офіційного інкорпоративного нормативно – правового акту з проблем захисту прав та свобод жінок. [30,385]

Функціонування суспільства як цілісного організму потребує нормативного впорядкування й регулювання наявних у ньому відносин. Це відбувається шляхом формування й розвитку різних соціальних норм: моралі, права, звичаїв, традицій.Право – система загальнообов’язкових, формально визначених державою норм як критерію правовірної та неправомірної поведінки. Правовий порядок ґрунтується на принципі законності, що є основою всього державного і суспільного життя.

Інфраправо – це не закріплені офіційно нормативні настанови, що збігаються з юридичними приписами або конкурують з ними.

Відносини між жінкою і чоловіком в Україні великою мірою регулюються саме нормами інфраправа. У загальній системі права чільне місце займають права рівності.

Концепція правової рівності чоловіків і жінок у теорії й практиці правовідносин – це сукупність поглядів і рекомендацій щодо того, яку соціальну й правову політику слід проводити в певному суспільстві для реального забезпечення рівноправності статей в усіх сферах суспільного життя.

Ідею та практику становлення й розвитку правової рівності статей у гендерних дослідженнях пов’язують з феміністським рухом, який політично задекларував юридичну необхідність політико – правового вираження рівності.

У загальнонаціональному механізмі забезпечення гендерної рівності юридичні засоби мають чільне місце. Правовий порядок у суспільстві закріплює та підтримує соціальне середовище. [7,96]

Отже, слід визнати існування гендерного права як комплексного правового інституту, що складається з правових норм, які встановлюють засоби забезпечення рівності прав людини незалежно від статі.

Гендерна юриспруденція існує як система поглядів юристів – професіоналів на правові галузі з гендерних позицій та відбиття в правовій доктрині принципу рівних прав і можливостей статей.

Зміст поняття рівності жінок і чоловіків передбачає таке: рівність у правах і свободах; рівність в обов’язках; рівність у відповідальності; рівність у можливостях і шансах.

Рівність прав і свобод – це наділення однаковими правами та свободами осіб жіночої та чоловічої статей у всіх сферах життя.

Рівність можливостей – це система засобів і рівних фактичних умов розподілу й використання політичних, економічних, соціальних та культурних ресурсів і цінностей, що унеможливлюють дискримінацію та будь – які соціальні обмеження щодо статей. [28,109]

Україна підписала міжнародні документи з питань гендеру і цим самим визнала гендерний підхід як найдоцільніший для визначення планів, програм і перспектив національних перетворень, зобов’язалася юридично забезпечувати рівність, розвиток і справедливість у країні, керуючись гендерними ідеями соціальної рівності. Конституція України політично і юридично визначила гендерну стратегію розвитку українського суспільства. Цим самим вона визнала, що:

- рівність жінок і чоловіків є одним з питань прав людини та однією з умов забезпечення справедливості, а також однією з умов досягнення рівності, розвитку й миру;

- забезпечення рівних прав і можливостей – основне право людини й громадянина, яке держава гарантує, а отже, зобов’язується усунути всі перепони на шляху досягнення рівності чоловіків і жінок та поліпшення становища жінок і розширення їхніх прав;

- держава забезпечує рівність прав і можливостей статей через діяльність системи державних органів, що потребує розширення їхньої компетенції з питань гендерного виміру діяльності;

- визначена конституційно система прав і свобод людини й громадянина внутрішньо взаємопов’язана, а отже, право на рівність пронизує всі інші права та свободи і є їх гендерним втіленням. Це вимагає гендерного наповнення галузевого законодавства як органічного його складника;

- конституційно наголошено, що перед жінками стоять загальносуспільні інтереси, пов’язані з досягненням загальної мети гендерної рівності, яких можна досягти лише спільно й у партнерстві з чоловіками. А тому поліпшення становища жінок і забезпечення рівноправності чоловіків і жінок – це питання прав людини, яке не можна розглядати ізольовано як одне з питань, що стосується тільки жінок;

- Конституція України як основний закон передбачає втілення визначених у ній норм і принципів у чинній системі законодавства і відкриває перспективи його розвитку, зокрема гендерного законодавства;

- Конституція України вказує на виконання міжнародного, а отже, й гендерного, законодавства до визначених Верховною Радою, в якому розширення прав і можливостей жінок, забезпечення рваноправності жінок і чоловіків розглядається як засіб побудови стійкого , справедливого й розвиненого суспільства, як передумову для досягнення політичної, соціальної, економічної, культурної й економічної безпеки у відносинах між народами;

- Основний Закон України є першим вольовим і юридично базовим кроком у створенні правового механізму рівних прав і можливостей;

- вказавши саме на рівність, Конституція України заклала концептуальний підхід до становища й статусу жінок і чоловіків, розвитку їх відносин як паритетних, гендерно збалансованих;

- Конституція України визначила напрями розвитку суспільства й держави як демократичного, правового і соціального та через рівність прав; своюод; обов’язків людини наповнила їх гендерною сутністю і змістом. Передусім це рівні права, можливості й доступ до ресурсів, гармонійне партнерство чоловіків і жінок, що мають ключове значення для зміцнення соціальної демократії;

- Конституція України, закріпивши право гендерної рівності в системі прав і свобод, визначила напрями гендерного соціального нормотворення і системи правових гендерних норм – через систему державних органів; системи політичних гендерних норм – через програми і статути партійних структур; системи корпоративних норм – через статути громадських організацій; а також традицій і звичаїв – у діяльності всіх організаційних структур державного, партійного та громадського змісту, моралі – як базової нормативної основи функціонування суспільних відносин. [28,110]

Все це розкрито в статтях Основного Закону. Звісно, для правового статусу осіб обох статей важливе значення мають принципи, відповідно до яких змінюється користування правами, свободами. В Конституції України закріплені такі принципи правового статусу особи: не відчуження та непорушності прав і свобод людини (стаття 21), рівноправності прав і свобод осіб (стаття 24), єдності прав і обов’язків людини і громадянина (стаття 23), гарантованості прав і свобод людини і громадянина (стаття 22), відповідності прав і свобод міжнародно – правовим актам (стаття 9). Конституційні принципи правового статусу особи поширюються на всі її права, свободи та обов’язки, визначають основні риси цього статусу всіх членів суспільства, а отже, мають універсальний характер. Рівноправність жінок і чоловіків належить до основних прав людини, і це право як основне закріплене в Конституції України.

Найбільш повно положення щодо рівності статей сформульовані в статті 24 Конституції України. В ній закріплено один із аспектів принципу рівності – необхідність застосування однакових стандартів прав і обов’язків до всіх без винятку осіб. [28,111]

Положення про рівність статей прямо чи концептуально зафіксовані в окремих статтях Конституції України в розділах, які визначають організацію, здіснення державної влади та місцевого самоврядування. Принцип рівноправності є підґрунтям всіх статей Конституції України, які регулюють політичні, соціально – економічні права людини.

Стратегічна мета забезпечення рівності й недискримінації статей полягає в:

- відмові від захисту прав і свобод лише жінок та розгляд проблем обох статей;

- розроблення й прийнятті відповідного антидискримінаційного законодавства в усіх галузях національного права;

- здійсненні систематичного перегляду чинних нормативно – правових актів з метою їх відповідності гендерним принципам;

- затвердженні обов’язкової гендерної експертизи законопроектів і чинних законів;

- гармонізації національного законодавства з міжнародним правом стосовно гендерної проблематики;

- створенні в структурі центральних органів виконавчої влади центрального органу з рівних прав і можливостей, розширенні компетенції всіх центральних та місцевих органів виконавчої влади, внісши туди питання реалізації гендерної політики. [28,114]

У руслі світового юридичного процесу щодо ухвалення спеціального закону з рівних прав і можливостей чоловіків та жінок рухається й Україна. Протягом 1999 – 2005 рр. до Верховної Ради України в порядку законодавчої ініціативи подано шість законопроектів з гендерної рівності. Проте жодного з них не підтримали.

У питання становлення тендерної рівності в Україні є певні здобутки у напрямі формування необхідної законодавчої бази і створення відповідних органів виконавчої влади, головним з яких є Державний комітет у справах сім ї та молоді.

Серед головних кроків, здійснених державною упродовж останніх років щодо формування необхідної законодавчої бази, слід відзначити такі:

- У 1999 році Верховна Рада України схвалила Декларацію про загальні засади державної політики України стосовно сім ї та жінок і Конституцію державної сімейної політики.

- З метою сприяння реалізації інтересів працюючих жінок чинне законодавство України приведене у відповідність до основних положень Конвенції Міжнародної організації праці №156.

- Україна – одна з перших держав у Європі внесла зміни до Кримінального кодексу шляхом запровадження спеціальної статті, що передбачає кримінальну відповідальність за торгівлю людьми.

- Прийнято гендерно витриманий Сімейний кодекс України.

- Законом України «Про зайнятість населення» передбачено додаткові гарантії щодо зайнятості окремих категорій населення.

- У 2004 році був прийнятий Закон «Про попередження насильства в сімї».

- У 2001 році підписано Указ Президента України «Про підвищення соціального статусу жінки в Україні».



Практика забезпечення гендерної рівності в Україні. Механізм забезпечення гендерної рівності – це упорядкована система організаційних структур державного і громадського характеру, діяльність яких спрямована на утвердження гендерних принципів у різних сферах соціального життя та гарантування здійснення вироблених ними гендерних стратегій і відповідної до них гендерної політики.

Такі механізми створюються для розробки, підтримки, реалізації, виконання контролю, оцінки, пропаганди й мобілізації політики гендерної рівності, яка сприяє всебічному самовираженню особистості жінки і чоловіка.

Серед них можна виділити:


  • міжнародні, регіональні, національні;

  • інституційні, організаційні, фінансові;

  • правові і неправові;

  • політичні, економічні, соціальні, культурні;

  • теологічні, психологічні, праксеологічні.

Вироблення механізмів забезпечення гендерної рівності – спосіб побудови державами спільними зусиллями стійкого, справедливого й розвинутого суспільства, напрям реалізації жінками і чоловіками своїх прав і умов ліквідації всіх форм соціально – статевої дискримінації.

Чинні механізми захисту прав жінки можуть стати і важливим інструментом забезпечення становлення гендерної рівності у світовому просторі. [15,37]

На сьогодні сформувались такі механізми захисту прав жінок як система взаємопов’язаних договірних, статутних органів і спеціалізованих установ ООН, спрямованих на зміни у становищі жінки.

Серед статутних органів ООН права жінок підпадають під юрисдикцію таких органів, як:



  • Комісія ООН з прав людини;

  • Комісія ООН зі становища жінок;

  • Генеральна Асамблея ООН;

  • Рада БезпекиООН.

До договірних органів ООН, які здійснюють контроль за дотриманням країнами взятих на себе договірних зобов’язань, належать:

- Комітет з прав людини, що здійснює контроль за дотриманням країнами взятих на себе договірних зобов’язань.

- Комітет з економічних, соціальних і культурних прав.

- Комітет з ліквідації всіх форм дискримінації щодо жінок, який здійснює контроль за дотриманням Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок.

- Комітет з ліквідації всіх форм расової дискримінації.

Спеціалізовані установи ООН:


  • Управління Верховного комісара ООН у справах біженців;

  • Міжнародна організація праці (МОП);

  • Організація ООН;

  • Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ).

Ці організації розглядають питання, пов’язані з правами людини, серед яких є і специфічні питання прав жінок. [3,3]

До важливих процедур для жінок належать:

- Процедури подання і розгляду індивідуальних скарг, контрольні процедури й подання міжнародних скарг на основі договорів ООН;

- Контрольні процедури спеціальних доповідачів і робочих груп;

- Звітна і контрольна процедура Комітету з ліквідації дискримінації щодо жінок, що контролює «Жіночу конвенцію»;

- Робота Комісії ООН зі становища жінок з особистими зверненнями.

Досвід тендерних перетворень представлений в організації й діяльності ООН. Організація приділяє особливу увагу перебудові внутрішньої діяльності на тендерних принципах, формуванню всіх документів організації з позицій гендерної перспективи. [12,4]

Проблеми гендерної освіти в Україні. На шляху встановлення демократії в Українському суспільстві постала необхідність у створенні умов для формування гендерної рівності. Це означає, що стосунки чоловіка і жінки повинні ґрунтуватися не на підкоренні і пануванні, а на рівноправному партнерстві, взаємо відповідальності як у сім ї, так і в усіх сферах суспільного життя, включаючи і відповідальні владні стосунки. Саме життя змінило уявлення про природність статевої нерівності, оскільки в сучасних економічних умовах не можна існувати без праці жінок; роль жіноцтва в суспільстві стала значно помітнішою. Але таке переосмислення відбувається серед тієї верстви населення, яка вже знайшла способи реалізації своїх здібностей і можливостей.

Подолання існуючих патріархальних стереотипів у громадському суспільстві можливе за умови розвитку гендерної освіти та залучення жіноцтва до управління державою та громадськими справами на паритетних засадах з чоловіками.

Саме гендерна освіта є тим інструментом, за допомогою якого відбудеться перелом патріархальних поглядів на роль і призначення жінок і чоловіків у суспільстві. Причому цей перелом слід починати серед молоді – саме того прошарку суспільства, який через кілька років буде керувати щаблями влади. [14,121]

Треба констатувати той факт, що 90-ті рр. ХХ ст. виявили декілька тенденцій щодо неблагополуччя загального стану в освітній сфері. Вони зумовлені не лише недосконалістю правового регулювання, на що повинні звернути увагу освітницькі реформатори. Критичний стан освіти вбачається й у відсутності ідеологічного спрямування у вихованні підлітків.

І сім я, і школа заохочують і карають дітей здебільшого згідно з уявленням про окремий для кожної статі поведінковий стереотип. Вимоги до хлопчиків вищі з огляду на уготовану їм важливу суспільну роль.

Педагогічні канони, казки та книжки – все привчає дитину сприймати жіночу долю як вторинну, службову щодо чоловічої. Упередження, нав’язані в дитинстві, визначають усе доросле життя жінки, яка боїться вийти за межі усталеного, взяти на себе традиційну суспільну роль; розбіжність між сформованими вихованням, запитами і цілковито не відповідними життєвими ситуаціями. [22,11]

Необхідність гендерної освіти і впровадження її в загальноосвітні заклади, оскільки саме вона включає способи і прийоми раціонального, збалансованого виховання хлопців і дівчат з урахуванням гендерного виміру суспільства.

Метою гендерної освіти є:

1. Виховання у молоді гендерної культури, направленої на подолання патріархальних стереотипів в українському суспільстві і активізації молоді щодо вирішення проблем загальнодержавного значення.

2. Загально – теоретична і практична підготовка молоді до дорослого життя, до відповідальності за свої вчинки перед державою.

3. Підтримка демократичного розвитку в Україні шляхом вивчення та впровадження гендерної рівності.

Завдання гендерної освіти:

1. Ознайомити учнів з процесами, що ведуть до гендерної рівності.

2. Допомогти молоді усвідомити той факт, що подальший розвиток громадянського суспільства визначає необхідність різного ставлення до жінок і чоловіків для досягнення тотожності результатів.

3. Сприяти формуванню у молодого покоління нового гендерного мислення і розумінню ними його важливості для подальшої профорієнтації.

У школах України 2001 рік став першим роком проведення освітянської реформи, основною метою якої стала громадянська освіта.

Зараз існує нагальна потреба активізації діяльності науково – практичних центрів, у розробці концептуальних засад досягнення гендерної рівності в українському суспільстві, розробці сертифікованих освітніх програм гендерних і жіночих курсів з урахуванням зарубіжного університетського досвіду та стратегії впровадження цих програм у навчальний процес на всіх рівнях освіти, включаючи шкільні заклади. [14,121]

Отже, підведемо підсумки. Поняття «гендер», яке увійшло в науковий вжиток як альтернатива поняттю «стать», порушило традиційний, патріархальний підхід до розуміння чоловічого і жіночого становища в суспільстві. Сформувався погляд, який став базовим у теорії гендеру: відмінності у поведінці, характерах чоловіків і жінок, їх нерівне становище в суспільстві мають не природжений характер, а, будучи сконструйовані суспільством, вони постійно відтворюються за допомогою його символів і норм.

Також, однією з болючих проблем українського суспільства є відірваність задекларованих прав від реального життя, неспроможність держави реально їх забезпечити.

Політика держави стосовно жінок може будуватися на основі різних підходів, зокрема, принципу соціального захисту та принципу надання й дотримання рівних можливостей, визнання необхідності забезпечення гарантій рівних можливостей статей у суспільстві, яке має знайти практичне втілення як на законодавчому так і в організаційному та управлінських рівнях.Але вони існують лише в ролі ідеальних моделей.

Проте, слід зазначити, що на сучасному етапі розвитку законодавство України приділяє достатньо уваги захисту прав жінок і норми трудового, кримінального, сімейного галузей права. Так, загальна кількість конвенцій, угод, кодексів, протоколів Ради Європи, що стосуються прав людини, становить 173 документи. Україна приєдналася лише зо 32 з них та підписала ще 10.

Поліпшення ситуації у сфері гендерної політики в Україні може бути пов’язана з такими заходами, як:

- закріплення стану позитивної дискримінації, що дасть змогу підвищити рівень встановлення, дотримання, розвитку прав жінок;

- вдосконаленням нормативно – правової бази України з питань гендерної політики;

- впровадження нормативно – правових актів з гендерної сфери в законодавство України.



2.2. Правовий захист дітей від насильства та жорстокого поводження
Основні міжнародні правові документи щодо запобігання насильству проти дітей. Основним правовим принципом захисту прав дітей є рівність усіх дітей. Рівність означає, що люди, незважаючи на всі їхні індивідуальні особливості та здібності, мають рівні права на повагу й особисту гідність.

Загальна декларація прав людини (1948 рік) п’ятдесят п’ять років тому проголосила право людини на життя, особисту недоторканість, заборону насильства, катування та жорстокого, нелюдського поводження й покарання, що принижують її гідність. Ця Декларація, посилюється основним законом нашої країни . Конституцією, в якій закріплено положення про заборону насильства над дитиною, зокрема, статтею 52 передбачено, що «будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація переслідуються за законом»[2].

Міжнародна Конвенція ООН про права дитини (частина 2, стаття 2) зобов’язала держави вжити всі необхідні заходи для «забезпечення захисту дитини від усіх форм дискримінації або покарання на підставі статусу, діяльності, висловлюваних поглядів або переконань дитини, батьків дитини, законних опікунів чи інших членів сім’ї»[3]. За статтею 19 Конвенції ООН, держави повинні вжити необхідних законодавчих, адміністративних, соціальних і просвітніх заходів з метою захисту дитини від усіх форм фізичного та психологічного насильства [3]. Таким чином, дійсне забезпечення захисту прав і свобод дитини можливе тільки на основі визнання законів і норм стосовно дитини.

На жаль, як стверджують експерти з питань дитинства, щорічно 2-3 мільйони дітей стають жертвами жорстокого ставлення до них [1]. Проте й ця цифра занижена, оскільки діти часто соромляться або бояться розповісти про те, що над ними знущаються, або не знають іншого ставлення до себе і тому вважають його як норму.

На неблагополуччя наших дітей вказує й велика кількість безпритульних, жебраків, неповнолітніх злочинців, повій, токсикоманів, наркоманів та бездоглядних, дітей-інвалідів.

Аналізуючи психолого-педагогічну літературу, праці відомих науковців, можна зробити висновок, що з питань захисту прав дітей наука вже має певні позитивні напрацювання. На сьогодні теоретично обґрунтовано низку питань, які стосуються соціально-правових проблем жорстокого ставлення до дітей (Бондаровська В., Голіна В., Демьяненко І., Малікова З., Міньковський Г., Руднєва О., Цимбал Є., Юзікова Н.).



Поняття насильства та його види. Жорстоке ставлення до дітей проявляється в різних формах - від небажання їх доглядати, від байдужості до них дорослих і до фізичних покарань. Жорстоке ставлення до дітей . це всі форми фізичного та психічного насильства, вчинення побоїв або образ, неуважне, недбале або жорстоке ставлення [5,85].

Соціальна педагогіка дає визначення поняття .насильство. та розрізняє фізичне й психічне насильство. Насильство - фізичний або психічний вплив однієї людини на іншу, що порушає конституційне право людини на особистісну недоторканість (у фізичному і духовному розумінні) [5,133].

На думку В.М.Зуєва, насильство . це будь яке приниження людини, це панування волі однієї людини над волею іншої людини [6, 257].

Насильством називають будь-яку дію або бездіяльність, що спричиняє або може спричинити фізичні чи психічні трав­ми особистості.

Отже, можна сказати, що жорстоке ставлення до дітей - це результат дії багатьох чинників: психологічні особливості окремих індивідів, соціальні чинники, які впливають на благополуччя сім’ї, соціальні інститути та їх турбота про дітей, характер нашого суспільства в цілому.

Насильство над дітьми існує упродовж усієї історії людства. Особливо ця проблема загострюється коли в суспільстві від­буваються процеси, які не сприяють розвитку моралі, формува­нню позитивної самоконцепції, здатності вільно розвиватися й вільно думати, без страху висловлювати власні думки. Саме такий моральний пресинг у майбутньому виявляється у формі анти­соціальної, брутальної поведінки, незадовільному навчанні, зневажливому ставленні до інших. У молодих людей може ви­никнути ворожість, недовіра до педагогів, протистояння, ім­пульсивні дії. У дорослому віці виявляється наслідування тих са­мих моделей поведінки (кривдження, ізоляція, недостатня увага тощо) у сімі, які створюються ними.

Феномени насильства досліджуються та вивчаються зде­більшого в найжорстокіших їх проявах — зґвалтування, вбив­ство, розбій тощо. Але насильство та образлива поведінка іс­нують і в менш виражених формах, за які не передбачається кри­мінальне покарання чи інші суспільні санкції. Як стверджують фахівці, насильство може існувати в сім’ї, незалежно від її кла­сового, расового, культурного, релігійного, соціального статусу і справляти руйнівний вплив на особистість. Адже в родині ма­ленька людина розвивається, формуються її цінності та ідеали, які потім транслюються в соціум. В сім’ї людина найбільш „від­крита” і тому найуразливіша до виявів насильства, образливої по­ведінки, що може призвести до фізичних та нервово-психічних розладів.

Нині насильство — серйозна та поширена проблема, від якої найперше страждають діти, в ситуаціях, коли вони стають чи жертвами, чи свідками насильства. Помилково вважати, що насильство має лише фізичні прояви. Найчастіше в нашому соціокультурному середовищі спостерігається психологічне (емоційне) насильство (80% випадків). Поняття „насильство” охоплює низку супонять, а саме:


  • фізичне насильство

  • сексуальне насильство

  • психологічне насильство (порушення емоційних стосунків)

  • фізична занедбаність

Насильство, здійснене над дитиною, за своїми наслідками на­лежить до самих тяжких психоемоційних травм, які можуть сп­ричинити посттравматичні стресові розлади (ПТСР). Достатньо нейтральні для дорослого події, в дитини можуть зумовити тяжкі наслідки та реакції.

В дитячому віці захисні механізми ще не повністю сформо­вані, тому етап психологічної обробки травмуючого чинника відсутній, а реакції відображують безпосередню відповідь на нього. Розуміння й усвідомлення загрози насилля формується тільки у процесі життєвого досвіду та міжособистісних взаємин, коли ситуації, які на перший погляд здаються незначними, по­ступово набувають характеру загрози.

Явище жорстокого ставлення до дітей почало привертати увагу психіатрів і психотерапевтів, психологів і соціальних пе­дагогів, працівників закону та громадських організацій ще в 60-ті роки XX століття.

С. Н. Кеmpe (1962) та Тіzard (1997) описали „синдром від­лупцьованої дитини”. Цей стан дитини може виявитись як неочікувана, випадкова, нова та тривала, неадекватна (невідповідна) реакція дитини на незначний подразник (наприклад: крик птаха, який пролітає поруч). „Синдром відлупцьованої дитини” є реа­кцією на систематичне травмування, що складається з різнома­нітних впливів: чергування сильних та повсякденних або дріб­них, але постійно діючих (приниження, погрози, психологічна напруга, систематичне лупцювання...), спричинюючи в дитини гострі чи пролонговані в часі афективно-шокові реакції, які мож­на трактувати як ПТСР.

Вивчення ПТСР із позиції психіатрії (клініко-динамічного підходу) дало змогу з’ясувати, що „синдром відлупцьованої ди­тини” є захворюванням, що має два етапи:


  • етап (стадія) невротичних розладів;

  • етап (стадія) патохарактерологічних змін особистості.

Стадія невротичних розладів ПТСР — розвивається протягом 6 місяців після акту насилля та за несприятливих умов може продовжуватися до 2 років. Особливість і складність цієї стадії полягає в тому, що більшість хворих дітей у цей період перебуває поза полем зору психіатрів і психологів. Відповідно змен­шуються можливості медичного і терапевтичного контролю за динамікою захворювання, що й створює умови для розвитку хронічної форми ПТСР.

Стадія патологічних характерологічних змін особистості настає через 2 роки після травматичної події за несприятливих умов або за відсутності лікування. Вона може виявлятись, як по­ступове ускладнення психопатологічної картини за рахунок приєднання додаткових, переважно емоційно-вольових та поведінкових розладів. Здебільшого спостерігаються агресив­ність, збудливість, депресія, гіперактивність, своєрідне „заплю­щення очей” на реальні проблеми життя, постійне „повер­нення” у вік, коли сталося (почалося) насилля.

Тож, очевидно, наскільки важливо вчасно помітити, зупини­ти та вилікувати це захворювання, стає зрозумілою значимість розробки комплексного підходу до проблеми дітей, які стали жертвами насилля.

Українським Інститутом соціальних досліджень за сприянням ЮНІСЕФ було проведено дослідження „Права дитини. років” Розподіл відповідей юнаків та дівчат віком 15-16 на запитання: «Як часто Вам доводиться переживати сильне нервове напруження, почуття нервового зриву під впливом учиненого насилля (психічного, фізичного)?» показав, що «це буває досить часто» у 17 % дітей цього віку; 15-ти річні підлітки

«іноді переживають подібний стан» майже вдвічі менш (29 %), ніж 16-ти річні (43 %), «дуже рідко, майже ніколи» тільки 40 % 15-ти річних, та 30 % 16-ти річних дітей, постійно перебувають у такому стані 12 % осіб 16-ти років, відповідно ніколи 13 % 15-ти річних юнаків та дівчат, хоча серед 16ти річних ця цифра доходить тільки до 9 відсотків.

Фізичне насильство. Фізичним насильством, зловживанням може бути визначе­на будь-яка дія (або бездіяльність), наслідком якої стало невипадкове фізичне ушкодження. Найчастіше це надмірно суворе або зумисне покарання, що трапляється, коли дорослі знервовані, розлючені і не в змозі контролювати власні дії.

Це також навмисні, насамперед, обдумані дії (штурхання, ви­кручування рук, завдання опіків тощо) та залякування фізичним покаранням. Про фізичне кривдження можуть сигналізувати зовнішні специфічні ознаки та поведінкові реакції. Ознаки застосування фізичної сили проти дитини (биття рукою та різними предметами, шарпання, штурхання та ін.)

Специфічні ознаки:


  • Синці, сліди стусанів, ущипувань на тілі дитини (облич­чі, плечах, стегнах, грудях...)

  • Сліди опіків (часто опіків від цигарок)

  • Поранення на голові

  • Поранення на різних стадіях загоєння

  • Повторювані переломи та вивихи

  • Набрякання різних ділянок тіла.

Поведінкові ознаки:

  • Небажання роздягатися (переодягатися)

  • Уникання навмисного дотику (зіщулення, плач)

  • Вбрання не за погодою (закриття одягом поранень)

  • Апатія, брехливість, надмірна обережність, млявість

  • Страх перед батьками (опікунами)

  • Небажання розповідати про ситуацію в сім’ї

  • Надмірна агресивність і схильність до фізичного на­сильства.

Сексуальне насильство. Сексуальні насильство та зловживання визначаються як дії або сексуальні домагання, сексуальна експлуатація непов­нолітніх.

Сексуальні кривдження, спрямовані на дітей від од­ного року до підліткового віку включно, характеризуються брутальними діями щодо неповнолітніх.

Під сексуальною ек­сплуатацією слід розуміти дії або поведінку, спрямовану на порнографічне зображення неповнолітніх та сприяння про­ституції серед неповнолітніх.

Прихованою формою сексуального насильства є сексуа­льні стосунки в сім'ї (інцестні кривдження). Ознаки сексуальної експлуатації дитини (різноманіт­ні сексуальні дії з дитиною, мета яких — задоволення влас­них сексуальних потреб, сексуальні домагання із застосу­ванням підкупу, сили, залякування, шантажу...)

Специфічні ознаки:


  • Набрякання геніталій

  • Натирання шкіри, вразливість ділянок піхви та анального отвору

  • Біль під час сечовипускання, ходьби, сидіння

  • Рани на губах

  • Запалення піхви, геніталій.

Поведінкові ознаки:

  • Неадекватна щодо віку ознайомленість із сексуаль­ною поведінкою та анатомією статевих органів

  • Надмірна психодинамічна збудливість

  • Труднощі концентрації уваги

  • Деструктивна та самодеструктивна поведінка, аж до спроб суїциду

  • Виразні збочення у поведінці.

Психологічне насильство (порушення емоційних стосунків). Емоційні розлади характерні для неповнолітніх, до яких з боку дорослих застосовується психологічне насильство. Це вербальні напади (крики, погрози, звинувачення, сарказм), негативні настрої щодо дітей, які тривають довгий час, хро­нічні сімейні конфлікти. Основними ознаками, що дитина потерпає від психологічного насильства є емоційні показ­ники. Можна вважати, що дитина перебуває під емоційним тиском, якщо вона пригнічена, апатична, має проблеми з по­ведінкою, не виконує вимог педагогів, має ознаки емоційного розладу, приділяє увагу деталям.

Про емоційні зловживання можна твердити, коли дорослі ставлять до дитини завищені вимоги, які не відповідають її розвитку, використовують її як „заручника” під час залагод­ження сімейних конфліктів, користаються нею для задоволе­ння власних егоїстичних потреб. Серйозні наслідки для ди­тини мають випадки, коли батьки навіть не помічають її існу­вання.

Ознаки застосування проти дитини емоційного насиль­ства (висміювання, залякування, примус, „шикання”, форму­вання почуття провини тощо)


  • Недостатній розвиток мовлення

  • Психосоматичні ознаки (болі в животі, голові, запа­морочення)

  • Мимовільне сечовипускання (енурез) та спорожню­вання без виразних органічних причин

  • Судоми, напади, тики

  • Брак впевненості в собі, самоприниження, низька самооцінка

  • Депресія

  • Деструктивна та самодеструктивна поведінка, аж до спроб самогубства

  • Надмірне підпорядкування дорослим

  • Брехливість.

Фізична занедбаність. Фізичну занедбаність визначають як нездатність бать­ків або інших дорослих, котрі несуть юридичну відпо­відальність за благополуччя дитини, задовольняти її основні потреби та забезпечувати адекватний рівень догляду за нею; як створення обставин, які завдають шкоди здоров’ю чи до­бробуту дитини. Батьки (опікуни) не здатні забезпечити ди­тині нагляд, медичну допомогу, відповідне харчування, одяг і житло.

Надзвичайно важко визначити погане емоційне пово­дження з дитиною та її занедбаність. Проблема полягає в то­му, що за такого типу насильства не існує фізичних доказів. Найкращий шлях з’ясування подібних випадків — бесіда з дитиною, під час якої можна виявити невідповідність між тим, що вона розповіла та об’єктивними даними.



Ознаки занедбаності (довготривале незадоволення основних біологічних і психічних потреб дитини)

  • Фізичне недорозвинення (вага, зріст нижчі за норму)

  • Занедбаний вигляд, брудний одяг

  • Поранення, що погано загоюються

  • Хвороби зубів та ротової порожнини

  • Апатія, втомленість, сонливість

  • Дитина не має необхідної медичної допомоги

  • Дитина часто буває голодна

  • Вбрання дитини не відповідає погодним умовам.

Нині відокремлюють ще один вид насильства, який Аме­риканська медична асоціація визначила як домашнє насиль­ство.

Домашнє насильство — це тривала образлива поведін­ка, що полягає у завданні фізичної, психологічної та (або) сексуальної шкоди людині (дитині), підриває її фізичне та психічне здоров’я.

Стан таких людей (дітей) характеризуєть­ся невротичними симптомами й особистісними порушен­нями: песимістичний настрій, депресія та психосоматичні розлади, низька самооцінка, неадекватна оцінка свого ста­новища, конфліктність, постійні страхи та соціальна ізоляція, підвищений ризик вживання алкоголю, наркотиків, схильніс­ть до узалежнення.

Домашнє насильство має певні особливості: взаємини між кривдником (насильником) та об’єктом образ (жертвою) на­багато складніші, ніж у ситуації „вуличного” насильства (хулі­ганство, залякування ...), коли між насильником та жертвою немає тісних емоційних, психологічних і фізичних зв’язків. В випадку домашнього насильства ситуація часто забарвлена амбівалентними почуттями (між насильником і жертвою водночас існують почуття як любові, так і ненависті); члени родини досить близько знають один одного, знають „слабкі” та „сильні” сторони, що дає змогу сильніше „вдарити” або, навпаки, обминути найуразливішу сферу.

Під час насильства в сім’ї майже завжди страждають діти. Статистика свідчить, що чоловік, який ображає дружину, час­то кривдить і дітей. Та, навіть, якщо образи безпосередньо і не спрямовані на дитину, вона однак переживає психологічну травму, подібну до травми ПТСР. Більшість психотерапев­тичних і лікувальних програм з приводу домашнього насиль­ства приділяють увагу й дітям, які є учасниками або свідками насильства та образ.



Українське законодавство щодо протидії насиллю проти дітей. Українське законодавство передбачає захист дитини від усіх форм насилля і гарантує кожній дитині право на свободу, особисту недоторканність і захист гідності (за Законом України „Про охорону дитинства”).

Захист прав дітей від усіх форм насилля в сім’ї забезпечується Законом України „Про попередження насильства у сім’ї”. Дія закону передбачає захист законних прав та інтересів дітей, які мають батьків і проживають з ними, дітей-сиріт, які залишилися без батьківського піклування і виховуються в сім’ях опікунів (піклувальників), прийомних сім’ях, дитячих будинках сімейного типу, у випадках, якщо по відношенню до них здійснено насилля або існує його реальна загроза. При цьому законодавство не передбачає спеціальної процедури захисту дітей від різних видів насилля, які визначені Факультативним протоколом. Такі дії прирівнюються до „жорстокого поводження”, „експлуатації”, „найгіршим формам дитячої праці”,

Функції захисту конституційних прав і свобод дітей покладено на судову владу. Соціальний захист і профілактику правопорушень серед неповнолітніх здійсню. Міністерство України у справах сім’ї, молоді і спорту, служби у справах неповнолітніх та ряд інших спеціальних закладів і установ (притулки для неповнолітніх, спеціальні заклади освіти, охорони здоров’я, кримінальна міліція у справах неповнолітніх, тощо), про що йдеться у Законі України „Про органи і служби у справах неповнолітніх і спеціальні заклади для неповнолітніх.

Контроль за умовами виховання й утримання дітей в сім’ї здійснюється органами опіки і піклування, а також службами у справах неповнолітніх. Факти жорстокого поводження з дитиною, примушення до жебрацтва, сексуального розбещення є основою для вилучення дитини із сім’ї. Позбавлення батьківських прав при цьому проводиться тільки у судовому порядку при наявності заяви одного з батьків, законного представника або на основі позову прокурора. У ході розгляду справи у суді є обов’язковою присутність представника органу опіки і піклування.

У випадку, коли дії батьків мають ознаки злочину (систематичні побиття, знущання, статеві стосунки з дитиною, втягування у злочинну діяльність, у пияцтво, вживання наркотичних речовин, заняття проституцією, азартними іграми, жебрацтвом тощо), порушується карна справа.

В окремих виключних випадках, якщо є загроза життю і здоров’ю дитини, орган опіки і піклування вправі прийняти рішення про негайне вилучення дитини від батьків або інших осіб, на вихованні яких вона фактично знаходиться. За Сімейним кодексом України орган опіки і піклування у цьому випадку повинен проінформувати прокурора та у семиденний термін після прийняття рішення звернутися до суду з позовом про позбавлення батьківських прав батьків або одного з них, або про вилучення дитини.

Відомості про жорстоке поводження з дитиною, сексуальних зловживаннях по відношенню до неї можуть бути подані фізичними особами, яким стало відомо про такі факти. Також виявлення дітей, які потребують захисту, проводиться під час рейдів служб у справах неповнолітніх, кримінальної міліції у справах неповнолітніх, через мережу „телефонів довіри”.

Повідомлення (заяви) про факти жорстокого поводження з дітьми перевіряються шляхом відвідування сім’ї за місцем проживання посадовими особами органів внутрішніх справ, органів і закладів освіти, охорони здоров’я, управлінь у справах сім’ї, центрів соціальних служб. Така інформація протягом доби передається у відповідні територіальні підрозділи служб у справах неповнолітніх за місцем проживання дитини ( за Законом України „Про попередження насилля у сім’ї”).

Інформація про здійснення насилля і жорстоке поводження з дитиною перевіряється шляхом відвідування сім’ї за місцем проживання представниками служби дільничних інспекторів міліції, управління або відділу у справах сім’ї і молоді, центрів соціальних служб із залученням органів опіки та піклування, кримінальної міліції у справах неповнолітніх, служби у справах неповнолітніх.

У випадку, якщо заява або повідомлення свідчать про існування загрози життю та здоров’ю дитини, негайно інформуються відповідні органи внутрішніх справ для прийняття мір по припиненню насилля або дій членів сім’ї, інших осіб.

Значним досягненням нашої держави у сфері забезпечення права дітей на захист від жорстокого поводження і усіх форм насилля є закріплення права дитини самостійно звертатися до суду. За Сімейним кодексом України кожен учасник сімейних відносин по досягненню ним чотирнадцятирічного віку має право на безпосереднє звернення до суду за захистом своїх прав та інтересів.

Також відповідними державними інституціями розроблено Порядок розгляду заяв дітей з приводу жорстокого поводження з ними. Цим документом забезпечується активна взаємодія на міжвідомчому рівні, залучення всіх служб і органів, у компетенції яких знаходиться захист прав дітей.

Література:


  1. Беллами, Керол. Положение детей в мире, 2000 г. / Директор и сполнитель Детского фонда ООН. - UNICEF, 2000. . 117 с.

  2. Дитинство в Україні: права, гарантії, захист: (збірник документів): станом на 1 жовтня 1997 року / Український інститут соціальних досліджень; / Редкол.: В.І.Довженко (голова) та ін. . К.: Столиця, 1998. . Ч.1. . 245 с.

  3. Конвенція про права дитини / Українська правнича фундація (Міжнародні документи ООН з питань прав дитини) . К.: Право, 1995. . 31с.

  4. Матеріали дослідження з захисту прав дитини.-К.: Український інститут соціальних досліджень, 2001. - 150 с.

  5. Словник-довідник для соціальних педагогів та соціальних працівників / За заг. ред. А.Й.Капської, І.М.Пінчук, С.В.Толстоухової. . К., 2000. . 260 с.

Соціальна філософія: Короткий Енциклопедичний Словник / Заг. ред. і укладання: В.П.Андрущенко, М.І.Горлач. . Київ-Харків: ВМП «Рубікон», 1997. . 400 с.УК).

2.3. Соціально-правовий захист сімей з дітьми у контексті сучасної соціальної політики в Україні
У людському суспільстві сім'я є природним первинним осередком, найважливішою соціальною цінністю, фундаментальним інститутом. Сім'я - своєрідна система підтримки прав кожного її члена. Для виконання цих функцій велике значення мають сімейні і споріднені зв'язки, взаємодія сімейних груп. Сім'я забезпечує своїм членам економічну, соціальну і фізичну безпеку; турботу про малолітніх, старезних і хворих; умови для соціалізації дітей і молоді.

В даний час соціальний захист сім'ї, на відміну від системи соціального забезпечення, що діє раніше, є багатогранною діяльністю, диференційованою по відношенню до різних груп населення і структурованою по різних міністерствах і відомствах, громадських організаціях і установах. Нові соціально-економічні умови, продиктовані переходом до ринкової економіки, зумовлюють трансформацію змісту, методів і форм соціального захисту населення.

Соціальний захист сім'ї і дітей сьогодні придбав особливу актуальність у зв'язку з динамічними процесами, що відбуваються в суспільстві і пов'язаними з його розшаруванням і зміною статусу тих, що склалися раніше соціальних категорій населення. Це виявляється в значних масштабах зубожіння сімей з дітьми, зниженням рівня здоров'я, підвищення захворюваності і смертності населення, наростаючими депопуляціонними тенденціями, явищами деградації і негативними змінами генофонду нації.

Сьогодні сім'ї, що мають дітей, як правило, знаходяться на найнижчому ступені по рівню реальних доходів, належать до бідних шарів суспільства.

Аналіз системи допомоги, пільг і компенсаційних виплат сім'ї дозволяє констатувати, що їх роль в рівні матеріального добробуту, рівні соціальної і економічної ефективності захисту сім'ї невелика. Рівень життя малозабезпечених сімей з дітьми не зазнає якісних змін, не дивлячись на те, що в доходах цих сімей допомоги на дітей складають значну частку. У групах сімей, що мають значні доходи, тим більше ця допомога і пільги не грають ніякої ролі у визначенні рівня їх життя.

Це підтверджує тезу про те, що в умовах життя, що склалися в перехідний період, проблема соціального захисту сімей набуває принципово важливого значення. Разом з тим її реалізація на стадії формування ринкової економіки потребує якісно нового підходу.

Форми соціальної допомоги, окрім що традиційно склалися, обумовлені підтримкою необхідного рівня забезпеченості сімей життєво важливими продуктами харчування, одягом, взуттям, необхідними послугами: включаючи засоби на покупку житла, здобування освіти, дитячого відпочинку, спорту, здоров'я. Роль цих форм соціальної допомоги сім'ї з дітьми у міру становлення ринкової економіки в країні, розвитку ринку житла, страхової медицини і платних послуг охорони здоров'я, а також комерціалізації освіти, зростатиме.

Сьогодні сім'ї, як ніколи, потрібна соціальна допомога і захист держави - не разова, а постійна, гарантована, адресна. Велику роль в цьому грає реалізація державної сімейної політики, зокрема система організації територіальних служб і, перш за все, центрів допомоги сім'ї і дітям, що в цілому складає соціальне обслуговування сім'ї.



Каталог: docs
docs -> Основні вимоги до реферату
docs -> Уточнення щодо оформлення документів та питання, які вступники до аспірантури задають найчастіше
docs -> Відділ аспірантури та докторантури Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини
docs -> Київський національний університет імені Тараса Шевченка
docs -> Програма вступного іспиту до аспірантури зі спеціальності 22. 00. 03 соціальні структури та соціальні відносини Затверджено
docs -> Соціологія – наука про суспільство
docs -> Міністерство охорони навколишнього
docs -> Реферат курсанта Борисяк Тетяны Василівны Курси підвищення кваліфікації середніх медичних працівників м. Івано-Франківськ


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   20




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка