Навчальний посібник для студентів спеціальності «Соціальна педагогіка»


Реалізація прав та інтересів дітей в Україні



Сторінка6/20
Дата конвертації23.03.2017
Розмір3.14 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

Реалізація прав та інтересів дітей в Україні
Конституція України про захист прав та інтереси дітей. Сьогодні як ніколи гостро поставлено питання про міжнародно-правові гарантії дотримання прав людини. Говорячи про генезис прав і свобод людини на землях України, їх обсяг, рівень забезпеченості і захищеності з боку держави, слід хоча б побіжно звернутись до вітчизняного минулого, з глибин якого постає наша держава та її могутній волелюбний народ. Такий історично-правовий екскурс свідчить, що український народ зробив свій гідний внесок у становлення прогресивних уявлень про права людини, створив низку яскравих взірців витонченої правової думки і нормотворення, які й донині вражають дослідників. Об’єктивні факти рішуче спростовують неправдиві міфи, які подекуди насаджуються, що українці не здатні до демократизму, не мають власного обличчя у державотворенні, вирізняються провінціалізмом і схильністю до авторитарної влади.

Вся багатовікова історія нашого народу є яскравим прикладом самовідданої боротьби української нації за самовизначення, створення власної незалежної держави. В історії людства, мабуть, не знайти аналогів української державності, яка періодично роздиралася на шматки могутніми сусідами і яка щоразу відроджувалася і поставала з попелу. Нема, мабуть, і такого народу, який би пройшов такий важкий і страшний шлях знущань, принижень, асиміляції, фізичного знищення і який, попри все, зберіг свою високу духовність, волелюбність, незалежність, національну самобутність, мову, культуру, психологію.

Із здобуттям незалежності Україна пропагує демократизацію всіх сфер життя та проголосила курс на розбудову правової держави. Додатковою гарантією захисту прав і свобод людини є також міжнародні механізми захисту прав людини, до яких долучилася Україна. Важливим кроком у цьому напрямі стала ратифікація 17 липня 1997 року Конвенції про захист прав і основних свобод людини. Відтепер громадяни України отримали можливість звертатися щодо захисту своїх порушених прав до Європейського суду з прав людини. до того ж, приєднавшись у 1990 році до Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року Україна також визнала і компетенцію Комітету ООН з прав людини щодо розгляду індивідуальних скарг громадян України на порушення їх прав та свобод, гарантованих цим пактом.

Один з фундаментальних показників правової держави – захист інтересів і прав дітей та молоді. Захистити і зберегти фізичне, психічне й соціальне здоров’я підростаючого покоління – це завдання не тільки соціально-педагогічне, а й державне. Тому істотною проблемою є соціально-правовий захист прав дитинства і юнацтва, а саме:


  • здійснення державної соціальної дитячої і молодіжної політики

( соціальна політика з питань дитинства і молоді );

  • реалізація спеціальних державних і молодіжних комплексних і цільових програм державного й місцевого рівнів ( „Діти України”, „Діти Криму”, „Обдаровані діти”, „Надія” );

  • створення соціальних служб чи спецслужб для захисту прав дітей і молоді;

  • створення нормативно-правової бази для захисту прав дітей та молоді;

  • удосконалення законодавчого забезпечення захисту прав дітей і молоді[8].

Основними Документами нормативно-правової бази для захисту прав дітей і молоді є: Декларація прав дитини ( 1959р. ), Конвенція ООН про права дитини ( 1991р. ), Всесвітня декларація про забезпечення виживання, захисту і розвитку дітей ( 1990р. ), Закон України „Про освіту” ( 1991р. ), Декларація про загальні основи державної молодіжної політики в Україні ( 1992р. ), Закон України „Про сприяння соціальному становленню і розвитку молоді в Україні” ( 1993р. ), Конституція України ( 1996р. ), Закон України „Про охорону дитинства” ( 2001р. ).

Основний закон нашої держави – Конституція України [4]. , що була прийнята на Верховній Раді 28 червня 1996 року. Серцевину Конституції становлять статті, що визначають правовий статус людини. Перш за все, вона закріпила економічні, культурні, соціальні права своїх громадян. До них належать:



  1. право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності ( ст.41 );

  2. право користуватися об’єктами права суспільної власності: загальнонародної, загальнодержавної та комунальної ( ст.13, 41 );

  3. право на працю ( ст.43 );

  4. право на відпочинок ( ст.45 );

  5. право на соціальний захист (ст.46 );

  6. право на житло ( ст.47 );

  7. право на достатній життєвий рівень ( ст.48 );

  8. право на охорону здоров’я, медичну допомогу і медичне страхування(ст.49);

  9. право на безпечне для життя і здоров’я довкілля ( с.50 );

  10. права, що зумовлені гарантуванням захисту материнства, батьківства, дитинства і сім’ї ( ст.51 );

  11. право на освіту ( ст.53 );

  12. свобода літературної, художньої, науково-технічної творчості ( ст.54 )

Невід’ємним природним правом кожної людини є право на життя (ст.27 Конституції України ). Це право вперше в Україні закріплене офіційно в тексті Конституції, хоча в міжнародних актах, ратифікованих Україною, воно було й раніше. На жаль, ні ці акти, ні Конституція не містять юридичного визначення цього права.

У ст.34 Конституції мова йде про те, що кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх переконань і поглядів.

Конституція України приділяє велику увагу захисту прав сім’ї і молоді й закріплює основні права дітей. У ст. 51 Конституції передбачається: „Батьки зобов’язані утримувати дітей до їх неповноліття... Сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою”; у ст.52 зазначається: „Діти рівні у своїх правах незалежно від їх походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним. Будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація переслідуються за законом. Утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу. Держава заохочує і підтримує благодійницьку діяльність щодо дітей”.

Закріплення в Конституції України міжнародних стандартів з прав людини є закономірним наслідком розбудови правової демократичної держави.

Розділ II Конституції Украї­ни „Права, свободи, обов’язки людини і громадянина” побудо­вано з урахуванням багатьох сві­тових і європейських міжнарод­но-правових актів. Проте, крім проголошення певних прав, треба ще й створити відповід­ний механізм їх реалізації, внес­ти зміни до багатьох норматив­них актів. Це справа законодав­ців. Але для того, щоб права лю­дини в Україні стали реальніс­тю, потрібно підвищити загаль­ний рівень правової культури населення, зокрема учнівської молоді. Бо що можна говорити про захист і реалізацію того чи іншого права, якщо людина вза­галі не знає, які саме права в неї є.

Сьогодні міжнародне співто­вариство приділяє значну увагу закріпленню та реалізації прав найменш захищених верств на­селення, насамперед дітей. Певні кроки робляться і в Ук­раїні[10].



Характеристика документів правового поля України, призна­чених захищати інтереси дітей. Право дитини на сімю. Сім’я є і залишається природним середовищем для фізичного, психічного, соціального і духовного розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього. Вона має виступати основним джерелом матеріальної та емоційної підтримки, психологічного захисту, засобом збереження і передачі національно-культурних і загальнолюдських цінностей прийдешнім поколінням. У першу чергу сім’я повинна залучати дітей до освіти, культури і прищеплювати загальнолюдські норми суспільного життя. Основними методами збереження та зміцнення здоров’я в умовах сім’ї має стати профілактика захворювань та дотримання певних гігієнічних правил у повсякденному житті, фізична активність, загартування організму, повноцінне оптимальна харчування, запобігання шкідливим явищам – курінню, алкоголізму тощо.

Існують такі нормативно-правові акти в сфері сімейних відносин стосовно охорони прав дітей: це насамперед „Цивільний кодекс України” від 16.01.2003 року, який визначає правоздатність, дієздатність громадян, які не досягли 18 років, „Житловий кодекс” від 30.06.1983 року регулює захист прав дитини на житло, „Сімейний кодекс” (набрав чинності з 1 січня 2003 року) визначає засади шлюбу, особисті майнові і немайнові права та обов’язки подружжя, підстави виникнення, зміст особистих майнових та немайнових прав і обов’язків батьків та дітей [6].. Закон України „Про державну допомогу сім’ям з дітьми” (21листопада 1992 року) встановлює відповідно до Конституції України гарантований державою рівень матеріальної підтримки сімей з дітьми через надання грошової допомоги з урахуванням складу сім’ї , її доходів та віку дітей і спрямований на забезпечення пріоритету державної підтримки сім’ям з дітьми у загальній системі захисту населення. Закон України „Про державну соціальну допомогу інвалідам дитинства та дітям-інвалідам” (16 січня 2000 року) гарантує дітям зазначеної категорії права на матеріальне забезпечення за рахунок коштів Держав­ного бюджету України та соціальну захищеність їх шля­хом встановлення державної соціальної допомоги на рівні прожиткового мінімуму.

Закон України „Про попередження насильства в сім’ї”(15 листопада 2001 року) визначає правові та ор­ганізаційні основи запобігання насильству в сім’ї, орга­ни та установи, на які покладається здійснення заходів, спрямованих на його виконання.

Постанова Верховної Ради України „Про Концеп­цію державної сімейної політики” від 17 вересня 1999 року визначає шляхи розв’язання однієї з найважливі­ших загальносуспільних проблем України — стабільного існування та розвитку сім’ї, поліпшення її життєвого рів­ня, створення соціально-економічних, політичних, орга­нізаційних, правових умов та гарантій для життєвого виз­начення, інтелектуального, духовного, фізичного розвитку особистості, починаючи з дитячого віку. Ця Постанова ґрунтується на визнанні пріоритету сім’ї у житті демокра­тичного суспільства, її важливої ролі у гуманістичному ви­хованні підростаючого покоління.

Указ Президента України „Про додаткові заходи щодо посилення соціального захисту багатодітних і неповних сімей” Постанова Кабінету Міністрів про Програму „Українська родина” від 14.03.2001 р. За­ходи, розроблені в них, спрямовані на поліпшення ста­новища сім’ї, демографічної та соціальної ситуації в кра­їні і розраховані до 2005 року.

Турботу держави про дітей-сиріт підкріплено цілим рядом урядових документів, зокрема Постановами Кабі­нету Міністрів України від 5 квітня 1994 року „Про по­ліпшення виховання, навчання та соціального захисту та матеріального забезпечення дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків2, від 30 бе­резня 1996 року „Про питання Центру з усиновлення дітей при Міністерстві освіти і науки України”.

Постанова Кабінету Міністрів України від 20 липня 1996 року „Про затвердження порядку передачі дітей, які є громадянами України, на усиновлення громадянам України та іноземним громадянам та здійснення кон­тролю за умовами їх проживання у сім’ях усинови­телів”, Указ Президента України від 17 січня 2002 року „Про Міжвідомчу комісію з питань усиновлення іно­земцями дітей, які є громадянами України”.

Постанови Кабінету Міністрів України „Про затверд­ження положення про дитячий будинок сімейного ти­пу” та „Про затвердження положення про прийомну сім’ю” від 26 квітня 2002 року продиктовані турботою про дітей-сиріт, їх соціальний захист[16].

Усі державні та суспільні інституції мають підтримувати зусилля батьків або осіб, які їх замінюють, спрямовані на забезпечення відповідних умов для виховання, освіти, розвитку здорової дитини.

Найважливішою умовою для розвитку дитини є її виховання в сім’ї. Це очевидно, тому не випадково, що Конвенція 00Н про права дитини 1989 року містить перелік норм, які повинні забезпечувати захист сім’ї.

Дитина з самого народження має право знати своїх батьків та користуватися їх піклуванням, (ст.7). Право дитини на піклування з боку батьків може бути реалізоване лише за умови добровільного і належного виконання батьками своїх обов’язків.

Взаємні права і обов’язки між батьками і дітьми виникають на підставі походження дитини від цих батьків, засвідченому у встановленому законом порядку.

В разі, коли батьки дитини на час її народження перебувають у зареєстрованому шлюбі, походження дитини підтверджується записом про шлюб батьків. В таких випадках, як правило, проблем не виникає. Навіть після смерті батька, якщо дитина народжується до закінчення 10-місячного строку, особу, що померла, записують батьком. Це правило поширюється і на випадки розірвання шлюбу, якщо мати на момент народження дитини не вступила в новий шлюб. В цьому разі батьком дитини записують нового чоловіка матері[18].

У випадках, коли батьки новонародженого не перебувають у зареєстрованому шлюбі, то батько може звернутися із спільною заявою з матір’ю дитини до органів РАГСу і просити визнати його батьком.

Отже в разі підтвердження походження дитини від цих батьків між ними виникають взаємні права та обов’язки.

Стаття 58 КпШтС України

Батьки і діти зобов’язані подавати взаємну моральну підтримку і матеріальну допомогу один одному.

Права та обов’язки між батьком і дітьми можуть бути особистого та майнового характеру.

Стаття 61 КпШтС України

Батьки мають право і зобов’язані виховувати своїх дітей, піклуватися про їх здоров’я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, готувати їх до праці.

Коли дитина народжується, вона має право отримати ім’я. Відповідно батьки згідно статей 62 і 63 КпШтС України мають право та обов’язок призначати прізвище, ім’я та по батькові дитини. Якщо батьки мають спільне прізвище, то це прізвище отримує і дитина. Якщо у батьків прізвища різні, вибору імені закон обмежень не встановлює, але батьки повинні дуже відповідально поставитись до вирішення цього питання, щоб в майбутньому не виникало для дитини негативних наслідків. Також можна присвоювати дитині подвійне ім’я.

З досягненням дитиною 16 років вона може звернутись до РАГСу із заявою з проханням змінити її прізвище або ім’я та по батькові.

Батьки мають право визначати місце проживання дітей. Діти можуть тимчасово проживати у родичів, як правило, у бабусі та дідуся, але ця обставина не позбавляє їх батьків та не знімає обов'язку по вихованню.

Стаття 17 Цивільного кодексу України

Місцем проживання неповнолітніх, що не досягли 15 років, визнається місце проживання їх батьків.

Коли батьки розлучаються, часто в судовому порядку вирішується спір між ними про визначення місця проживання їх дитини. Ст. 69 КпШтС України передбачає, що суд в таких випадках повинен врахувати думку самої дитини, що досягла 10-річного віку.



Право дитини на освіту. Освіта відіграє в житті людини дуже важливу роль. Завдяки їй у людини формується характер, погляд на життя, суспільні інтереси й власні принципи. Освіта – своєрідний моральний грунт кожної людини.

Розвиток дитини забезпечується здійсненням її права на освіту. Це право проголошено у Загальній Декларації прав людини, у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права, в Конвенції про права дитини. У Конвенції про права дитини йдеться не тільки про шкільну освіту. Питання розглядається значно ширше: мається на увазі доступ дитини до засобів масової інформації загалом, у тому числі до дитячих (ст.17).

Українська держава намагається забезпечити доступність освіти. Це означає, що навчатись може кожний. Навчальні заклади є практично у всіх населених пунктах, до них приймають всіх, хто живе в Україні незалежно від соціального і майнового стану, етнічного походження, національності, раси, віросповідання, стану здоров’я.

Доступність забезпечується також створенням умов для вибору профілю навчання відповідно до інтересів і здібностей дитини, різними формами навчання: денною, вечірньою, заочною, екстернатом.

Мінімальні вимоги Конвенції про права дитини у цьому плані зводяться до запровадження обов’язкової і безплатної початкової освіти. На реалізацію її положень був спрямований Закон України „Про освіту” від 1991року, який встановив обов’язкове шкільне навчання дітей віком від 6-7 і до 15 років [1].. Згідно ст.53 Конституції України повна загальна освіта обов’язкова. Держава гарантує її доступність і безоплатність.

Кожна людина, незалежно від стану здоров’я, наявності фізичного чи розумового порушення, має право на одержання освіти, якість якої не різниться від освіти здорових людей. Цей принцип відбитий у загальній Декларації прав людини та Конвенції про права дитини.

Повна загальна середня освіта є обов’язковою. Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням та студентам [9,71].

Шкільна освіта, навчання взагалі – це окрема сфера суспільно-правових відносин, які регулюються спеціальними нормативними актами: Конституцією України, Законами „Про освіту”, „Про середню освіту”, „Про професійно-технічну освіту”, „Про позашкільні заклади навчання” тощо.

Здійснюючи право на освіту, учні, студенти, курсанти, слухачі мають право на:


  • вибір профілю, форм навчання, індивідуальних програм, позакласних занять;

  • користування навчально-виробничою, науковою, культурно-спортивною, побутовою, оздоровчою базою навчально-виховного закладу;

  • доступ до інформації в усіх галузях знань;

  • участь у науково-дослідній, дослідно-конструкторський та інших видах діяльності, конференціях, олімпіадах, виставках, конкурсах;

  • одержання направлення на навчання, стажування в інших закладах, зокрема й за кордоном, продовження освіти за професією, спеціальності відповідно до одержаної кваліфікації;

  • безпечні та нешкідливі умови навчання та праці;

  • забезпечення гуртожитками, інтернатами, стипендіями;

  • захист від будь-яких форм експлуатації, фізичного та психічного насильства, від дій адміністрації, педагогів, інших працівників, які порушують право та принижують їхню честь, гідність( Стаття 46 Закону „Про освіту” ).

Держава має стежити за тим, щоб освіта забезпечувала розвиток особистості, талантів і здібностей дитини у якнайповнішому обсязі, виховання поваги до прав та свобод людини, поваги до батьків, культурної самобутності, мови, національних цінностей країни, у якій проживає дитина, підготовку до свідомого життя у вільному суспільстві.

Кримінальна відповідальність дітей та за злочини проти дітей. Кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилось шістнадцять років. Особи, які вчинили злочин у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років, підлягають кримінальній відповідальності лише за певні види злочинів ( ст. 22 Кримінального кодексу України ) [5].

Покарання за злочини проти дітей передбачено новим Кримінальним Кодексом України, який набув чинності у вересні 2001 року:



  • умисне вбивство дітей - ст. 115 та 116;

  • доведення дітей до самогубства - ст. 120;

  • нанесення тілесних ушкоджень - ст. 121-125;

  • побої і мордування - ст. 126;

  • катування-ст. 127;

  • залишення у небезпеці - ст.135;

  • ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпеч­ному для життя стані - ст.136;

  • неналежне виконання обов’язків щодо охорони життя і здоров’я дітей - ст.137;

  • насильницьке донорство - ст. 144;

  • викрадення дитини - ст. 146;

  • захоплення дітей в заручники - ст.147;

  • підміна дитини - ст. 148;

  • торгівля дітьми та незаконне переміщення за кордон -ст.149;

  • експлуатація дітей - ст. 150;

  • статеві злочини проти дітей (у гаму числі такі дії, вчи­нені одним з батьків, чи особою, що їх замінює) -ст. 155-156;

  • злісне невиконання обов’язків по догляду за дитиною –ст.І66;

  • зловживання опікунськими правами - ст.167;

  • незаконні дії щодо усиновлення (удочеріння) дітей -ст.169;

  • порушення трудових прав неповнолітніх - ст.172;

  • посягання на здоров я дітей під приводом проповіду­вання релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів-ст. 181;

  • порушення права на освіту - ст.183;

  • порушення права на безоплатну медичну допомогу -ст.184;

  • захист дітей від творів, які пропагують культ насиль­ства і жорстокості, а також від порнопродукції -ст.300 та 301;

  • залучення дітей до розпусних дій чи до проституції -ст.302 та 303;

  • втягнення дітей у злочинну діяльність, у пияцтво, за­няття жебрацтвом, азартними іграми - ст.304;

  • залучення дітей до незаконного обігу та вживання наркотиків - ст.309, 315, 317, 323, 324;

  • перевищення влади або службових повноважень, службова недбалість службових осіб, якщо вони за­подіяли шкоду законним правам та інтересам дітей -ст.365 та 367.

Обов’язок повідомляти органи опіки і піклування про дітей, які залишились без опікування батьків, або про неналежне виконання батьками обов’язків по вихованню дітей чи про випадки зловживання батьківськими правами, покладено на всі установи і всіх громадян, яким стане відомо про такі випадки ( ст. 134 Кодексу про шлюб та сім’ю) .

Здійснення соціально-правового захисту дітей в Україні. Громадські та урядові інституції щодо соціально-правового захисту дітей. Ставши незалежною державою і реальним суб’єктом міжнародного права, Україна приєдналась до основних міжнародних документів з прав людини і проголосила пріоритет загальнолюдських цінностей та головних принципів міжнародного права. Це означає, що кожна людина та, безумовно, кожна дитина повинні розглядатися державою як унікальне створіння.

З часу утворення Організації Об’єднаних Націй у 1945році об’єктом її особливої турботи і допомоги завжди були діти, їх благополуччя і права. Одним з перших результатів діяльності ООН було рішення, прийняте Генеральною Асамблеєю ООН в 1946 році, про утворення Дитячого фонду Організації Об’єднаних Націй ( ЮНІСЕФ ) як одного з органів ООН для надання допомоги дітям в Європі після Другої світової війни. Коли в 1950 році термін повноважень закінчився, за проханням країн Азії, Африки, Латинської Америки, Генеральна Асамблея ООН прийняла рішення про включення ЮНІСЕФ в систему Організації Об’єднаних Націй як постійно діючу структуру, метою якої є задоволення довготривалих потреб дітей у країнах, що розвиваються [18].

Після ратифікації Конвенції уряд України зробив ряд важливих кроків для забезпе­чення її дії в країні. Прийнято ряд нових за­конодавчих актів, а також доповнень до існуючих законів щодо захисту сім’ї, мате­ринства та дитинства. Ця робота триває і нині. Наступним істотним кроком було прийняття у 1996 році на основі Конвенції ООН про права дитини національної про­грами „Діти України”, що увібрала в себе зобов’язання держави перед дітьми та конкретні заходи щодо їх виконання. Національна програма була створена за консультаційної допомоги Дитячого Фонду ООН. У 1997 році ЮНІСЕФ відкрив постійне представництво в Україні для допомоги урядові у реалізації різноманітних програм, спрямованих на захист та розвиток ук­раїнських дітей та молоді. Програма співпраці між ЮНІСЕФ та урядом України передбачає наступні пріоритетні цілі:


  • Створення законодавчої бази та відповідного соціального середовища, що забезпечує інтереси та права дітей і мо­лоді згідно з Конвенцією про права дитини

  • Охорона здоров’я та підтримка гар­монійного розвитку немовлят і дітей в ран­ньому дитинстві шляхом поширення інфор­мації щодо ролі грудного вигодовування, здійснення повного йодування солі, роз­витку моделей медико-санітарної допомо­ги і розповсюдження кращих зразків вихо­вання

  • Захист молоді від факторів, що загро­жують їхньому здоров’ю та розвитку, а саме інфекції ВІЛ/СНІДу, вживання наркотичних речовин та алкоголю, насильства в сім’ї, підліткової вагітності, самогубства

  • Соціальна адаптація та захист інте­ресів дітей, які залишились без опіки батьків, сиріт, інвалідів, безпритульних та дітей-правопорушників.

Таким чином, з часів своєї незалежності, Україна взяла на себе низку важливих зо­бов’язань щодо поліпшення умов життя та розвитку дітей. Державний Комітет України з молодіжної політики, спорту і туризму при­значено відповідальним органом, який здійснює координацію співпраці між уря­дом України та ЮНІСЕФ.

Основним завданням Дитячого Фонду ООН є захист прав дітей по всьому світі, допомога у забезпеченні їх основних потреб та розширення можливостей для реалізації потенціалу дітей і підлітків в усіх країнах світу. Створений на першій сесії генеральної Асамблеї ООН у 1946 році, ЮНІСЕФ має повноваження сприяти координації зусиль урядових, недержавних та комерційних організацій всіх країн світу задля створення всесвітнього руху з метою забезпечення виживання, захисту та розвитку дітей. За свою діяльність щодо покращення становища дітей,

Програма співпраці ЮНІСЕФ з урядом України складається з чотирьох напрямів:


  • Охорона здоров’я та розвиток у ранньому дитинстві

  • Діти, які потребують особливого захисту

  • Молодь: здоров’я та розвиток

  • Суспільство на захист прав дитини.

Серед партнерів ЮНІСЕФ в Україні є більшість дитячих та молодіжних громадських організацій, зокрема, Всеукраїнський комітет захисту прав дитини, „СПОК”, „Наші діти”, Всеукраїнський центр „Волонтер”, „Гуманітарна Ініціатива” та багато інших. Співпраця ЮНІСЕФ з громадськими організаціями полягає у спільному проведенні конференцій, навчальних семінарів, молодіжних та дитячих форумів для привертання уваги суспільства до актуальних проблем дітей і молоді в Україні.

Слід відверто визнати, що сьогодні в Україні існує проблема прав дитини. Передусім, права дитини в Україні реалізуються в умовах економічних та соціальних протиріч, нестабільності, що негативно впливають на розв’язання проблеми захисту дітей. На думку фахівців, ці проблеми слід розглядати на державному рівні в трьох площинах: 1) забезпечення декларованих Конвенцією ООН прав дитини; 2) створення механізму реалізації прав кожної дитини; 3) захист порушених прав дитини та попередження таких порушень.

В Україні відбувається активний процес формування національного законодавства та механізмів щодо реалізації державної політики у сфері дитинства. За часів незалежності було прийнято низку нормативних актів, спрямованих на виконання зобов’язань України щодо Конвенції ООН про права дитини та Заключних зауважень Комітету з прав дитини. Протягом минулих років також було прийнято низку нормативно-правових документів щодо стану дитинства в Україні, які були спрямовані на реальне поліпшення становища дітей, зокрема дітей з особливими потребами, захист їхніх прав, максимальну реалізацію положень Конвенції ООН про права дитини. Йдеться про закон України „Про охорону дитинства”(2001 р.), в якому охорона дитинства визначається як загальнонаціональний пріоритет і встановлюються основні засади державної політики у сфері забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров’я, освіту, соціальний та правовий захист, особливо захист прав дітей-інвалідів та дітей з вадами розумового або фізичного розвитку [2]..

Нажаль, практична реалізація конституційних та законодавчих норм, інших нормативних актів, спрямованих на поліпшення становища дітей в Україні, наштовхується на серйозні перешкоди, спричинені реформуванням суспільного устрою і, особливо, негативними процесами у сфері економіки, освіти, охорони здоров’я, культури тощо.

Конвенція про права дитини і рекомендації Комітету з прав дитини за результатами розгляду первинної доповіді України щодо виконання положень Конвенції, зокрема, стосовно створення національного механізму контролю за реалізацією Конвенції, фактично втілюються в Україні на всіх необхідних рівнях: формування державної політики; законодавча діяльність; створення державних і місцевих соціальних дитячих програм; управління та координація цієї діяльності.

Зараз в Україні спостерігається багато випадків дискримінації прав людини і дитини. Але куди звернутися, щоб дістати допомоги? Населення не знає відповіді на це питання.



Займаються вивченням та захистом прав людини або сприяють цьому ряд міжнародних організацій, створених або акредитованих в Україні:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка