Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів 2-ге видання, стереотипне Київ «Вища школа» 2006



Сторінка16/31
Дата конвертації18.09.2018
Розмір2.11 Mb.
#49940
ТипНавчальний посібник
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   31

Щив.: Потебня О. Естетика і поетика слова. — К., 1985. — С. 134.

157

Іронією у широкому значенні називається така побудова тексту, при якій зовні позитивне або нейтральне ставлення мовця до осо­би, предмета чи явища насправді виражає негативну оцінку. На­приклад: Квартира, де живе Іван Іванович зі своєю симпатичною сім 'єю, складається тільки (тільки!) з чотирьох кімнат (не рахуючи, звичайно, кухні, клозету і ванної), себто: кабінету, їдальні, дитячої спальні (там же спить і мадемуазель Люсі) і спальні мого героя та його дружини. Словом, квартирна криза дала себе зна­ти, і мій герой самовіддано пішов їй назустріч. Іван Іванович, наприклад, ніколи не вимагав окремої спальні для куховарки, і Явдоха спить на підлозі в коридорі. Бо й справді: яке він має пра­во вимагати ще одну кімнату? Йому, звичайно, приємно було б почувати, що його власна куховарка має свій закуток, але... він же цілком свідомий партієць і добре знає, як живуть інші. Іншим ще гірше становище: буває й так, що мають не чотири, а тільки три кімнати... (М. Хвильовий). Іронія в цьому прикладі виникла на разючій невідповідності реальної ситуації та її оцінки з позиції самого героя Івана Івановича: чотири кімнати, а куховарка Явдоха спить на підлозі в коридорі.., бо квартирна криза. Іван Іванович для куховарки не може просити кімнати.., тому що свідомий партієць. Іронія тим разючіша, що викриває себе сам герой через внутрішнє мовлення.



Парадокс — риторична фігура у вигляді несподіваного твер­дження, в основі якого лежить поєднання двох антонімів. Напри­клад: Завтра починається сьогодні; Сила жінки в її слабкості; Найкраща оборона це напад; Найкращий експромт добре підготовлений; Піти, щоб повернутися; Тільки той ненависті не знає, хто цілий вік нікого не любив. Парадоксальні вирази при­вертають увагу слухачів, тому їх охоче використовують промовці. Однак творення оригінальних парадоксів вимагає від автора та­ланту.

Пародія (гр. parodia — жартівлива переробка) — посилена іро­нія, яка завершується повним роз'єднанням, відокремленням фор­ми і змісту. Певний жанр, форма або індивідуальний авторський стиль заповнюється невідповідним йому змістом, а частіше прямо протилежним.

О. Потебня називав пародією особливий рід стилістичної іронії, яка виникає при усвідомленні мовцями і слухачами «протилеж­ності між високим складом словесної оболонки й вульгарністю або низькістю думки»1, приземленістю. Пародія є засобом для ство­рення таких уявлень, в яких особи і події постають у комічному вигляді. Пародійні тексти справляють гумористичний ефект. На­приклад:



Шотебня О. Естетика і поетика слова. — К., 1985. — С. 135—137.

Ідеальний публіцист



Він пише сміливо, не боячись нікого —

Слабого, Усе, що вказує йому його натура

Й цензура. Він може написать філіппіку завзяту

За плату.

(В. Самійленко)



...Дівчино! Хай око твоє голубе, та не за фізичнії вади коха­ний любити не стане тебе, коли ти не любиш Невади. Юначе! Ти мусиш любити стократ сильніше, ніж любиш кохану, Колум­бію — округ і Джорджіо — штат, Монтану і Луїзіану. (О. Гава­нець).

Перифраза (від гр. periphrasis — описовий вираз) — троп, яким поняття не називається, а описується, тобто виражається двома або кількома словами. Певний час перифраз живе як свіжа, образна назва: королева полів (кукурудза), чорне золото (вугілля), дочка Прометея (Леся Українка), гірська орлиця (Ольга Кобилянська), великий Каменяр (Іван Франко), Кобзар (Тарас Шевченко), народ­ний філософ (Григорій Сковорода), лицар української поезії (Ва­силь Симоненко).

Алюзія (лат. allusio — натяк) — троп, дуже близький до аналогії та алегорії. Те, про що натякається, впізнається як факт літерату­ри, історії, політики або суспільного життя, але не називається. Читач чи слухач повинен сам здогадатися, відтворити в пам'яті і потім зрозуміти суть тексту. Алюзію часто використовують у пуб­ліцистичному та художньому стилях, де в такий спосіб обігруєть-ся якесь явище суспільного життя, персонаж або факт художнього стилю. Наприклад: О, гроно п 'ятірне нездоланих співців, крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів, що розбиває лід одчаю і зневіри (сонет «Лебеді» М. Драй-Хмари). П'ятірне гроно — це київські неокласики, а слова крізь бурю й сніг — це назва збірки М. Рильського неокласичного періоду.

Еналага (гр. enallage — перестановка, повернення) — риторич­на фігура, яка досягається невідповідністю граматичних норм до змісту повідомлення і тим збуджує увагу: а він давай питати, що ми їмо? (до дитини за обіднім столом); кого чекаємо? (до однієї людини, що чекає). Еналага характерна для розмовного мовлення, інтимно-довірливого експресивного спілкування та його відобра­ження у художньому стилі. Про це свідчать наведені нижче при­клади еналаги з кіноповісті «Зачарована Десна»: Часом і досі зда­ється мені, що й зараз поклепай хто-небудь косу під моїм вікном, я зразу помолодшав би, подобрішав і кинувся до роботи; Ой! Лев


тоді як стрибне та як рикне!., як же я не закричу, та не забі­гаю, та не затопаю ногами. Ото був страх, ото був біль! (О. Дов­женко).

Апосіопеза (гр. aposiopan — замовклий) — риторична фігу­ра умовчання, коли на якомусь слові обривається фраза, і те сло­во, яке мало б бути названим, ніби вгадується, воно й так усім відо­ме. Мотивами, що викликають апосіопезу, частіше бувають етичні ситуації (страх або незручність називати речі своїми іменами), надмір емоцій, непередбачуваність ситуації, ономатопоетичний (звуконаслідувальний) фон, невласне пряма, внутрішня мова. В усній мові фігура умовчання передається паузою, а на письмі — крапками.

Майстерно користувався фігурою умовчання Михайло Коцю­бинський:

Зачароване коло... Ох, те зачароване коло!.. — шепотять блідіуста дівчини. —... Я—теплична рослинка... вибуяла в штуч­ному теплі, у душній атмосфері теплиці... Перша буря зламає мене, вирве з корінням... І замість бажаної користі живим докором стануть передімною закривавлені серця родини й моє власне роз­бите, знівечене життя... Боже! Що це зі мною? Звідки легко­духість така? Що варте життя моє перед необмеженим морем людського страждання?.. Ну, годі... Піти туди, куди серце кличе й обоє 'язок... З силою, яку я почуваю в собі, з силою любові можна багато зробити... Тільки не лякатись, тільки не втратити надії і... все буде добре... («Хо»).

Преокупація (лат. occupation—втілення) — невласне троп, яким те, що заперечується, те й утверджується. Це суперечність між оче­видним і заперечуваним часто використовується в гумористичних текстах для створення ефекту комізму:


  1. Не дай Бог, потім сметанки та, не дай Бог, і ще чого-не­будь, — це така —я вам кажу — симфонія, що... давайте зараз же їхати на бекасів...',

  2. Дехто з мисливців, щоб бути певним, що в нього порох таки справді сухий, — підсушує його.

Робиться це або в печі, після того як хліб випечено, або на плиті, коли в грубці огонь вже погас, а плита ще гаряча.

Трапляється, звичайно, що піч розносить, а на плиті порох пахкає.

Видовище це дуже інтересне, воно нагадує феєрверк в пар­ку культури й відпочинку під час народного гуляння. Виходить, значить, що ви і вдома були, і на феєрверку побували (Остап Вишня).

Градація (від лат. gradatio — поступовість, послідовність), або клімакс (від гр. klimaks — драбинка, сходинка), — риторична фігура, що поступово і послідовно або розширює значення, або

160

звужує через низку називань. Градація є висхідною (від кон­кретного до загального) і низхідною (від загального до конкрет^ ного): планувати роботу треба на день, тиждень, місяць, рік.



Плеоназм (від fp. pleonazmos — надлишок) — невласне троп, що досягається надлишковістю якоїсь ознаки, тому що вона вже є в іншому слові, в результаті ця ознака в плеоназмі більше реалі­зується: побудуємо українську Україну, народна демократія.

Паралепсис (гр. paraleipsis —- пропуск) — невласне троп, яким повідомляється те, про що автор ніби не хотів би говорити (автор проговорився). Наприклад: я ж не кажу, що ви вкрали, просто зникло При вас; хіба хто думає, що ви дурень, просто люди не зна^ ють, що вмієте, тощо.
Тавтологія

Тавтологією (гр. tauto — те саме 4- logos — слово) називається стилістична фігура, яка утворюється в результаті повтору тих са­мих споріднених Слів. Від парономазії тавтологія відрізняється тим, що в ній є не тільки звуковий повтор, а й семантичний: любити великою любов'ю; ненавидіти лютою ненавистю; сидьма сиді­ти; ревма ревти; вільному воля, спасенному рай; січень січе, лютий лютує, березень плаче, квітень квітує;

На кричачий крик мій Мовчазне мовчання.., Я ж прагну спочатку почути ячання, ї всесвіту розум поставлкг на Чати Я хочу спочатку початок почати...

(І-Драч)


Як стилістична фігура у вжитку тавтологія близька до лексич­ного повтору, парономазії та інших явищ звуко-семантйчйого збли­ження слів:

Білий подих — Троянда білі пелюстки Ронить на білий папір. Хто білішого вірша напише? Отака біла-біла хата Серед білого-білого цвіту.

(І. Драч)

У практичній мові тавтологія є небажаним явищем. Вона може створювати враження безпорадності, одноманітності мовлення. Проте в художньому мовленні, якщо тавтологія має ідейно-естетич­ну мотивацію, вона стає виразною стилістемоЮ, Такою є тавтологія


11 — 6-1564

161

з семантикою чужинності у поезіях Т. Шевченка, М. Рильського, В. Стуса. Наприклад:



Нехай ще раз усміхнеться Серце на чужині, Поки ляже в чужу землю, В чужій домовині.

(Т. Шевченко)

Самотня ти, тополя, стоїш в чужій височині І, до чужинної весь вік байдужа мови, Мовчиш, рахуючи свої останні дні.

(М. Рильський)



/ вже болить душа, на дуб здубіла, В цій чужаниці, чужбі, чужині!

(В. Стус)



Чіпляйся за кручу, як трен колючий, Чіпляйся за небо, як яблуні цвіт. Бо вже ослонився безокрай чужинний, Бо вже чужинецький ощирився край. Прощай, Україно, моя Україно, Чужа Україно, навіки прощай.

(В. Стус)



Метатеза (гр. metathesis — перестановка, переміщення) — риторична мікрофігура, різновид каламбуру, що супроводжується перетворенням змісту слова: плюралізм — плювалізм.

Анаграма (лат. angrammatismos — перестановка) — близька до метатези риторична мікрофігура, що здатна створювати гумо­ристичний ефект: деревостійкі морози, короткозорий — далеко­зорий.

Анномінація (лат. annominatio — інакше найменування) — ри­торична мікрофігура, що побудована на різкому зрушенні семан­тики в близьких за звучанням словах: приватизація — привати­зація, демократія — дермократія.
Фігури кількості

До фігур кількості належать фігури, що виникли на зіставлен­ні двох різнорідних предметів зі спільною для них кількісною оз­накою.

Ця спільна ознака є характерною для одного із зіставлюваних предметів.

Якщо вона приписується предмету більшою мірою, то вини­кає гіпербола, якщо меншою мірою — виникає мейозис, різнови­дом якого є літота. Це менш продуктивний і малочастотний тип фігур.



Гіпербола (гр. huperbole — перебільшення) — образне пере­більшення, яке виявляється в тому, що якась ознака приписується предмету в такій мірі, в якій вона реально йому не властива і не може бути властивою. Основне призначення гіперболи — зверну­ти увагу на цей предмет, підкреслити позитивні чи негативні якості. Гіперболізуються такі ознаки, як розмір, колір, сила, кількість тощо.

Гіпербола як засіб експресивності поширена в художньому та уснорозмовному стилях для надання тексту більшої виразності й переконливості: умру зі сміху; збожеволію від роботи; море сліз; Горами хвилю підійма... (Т. Шевченко).

Гіпербола популярна в усі часи, але найбільш характерною вона була для барокової культури.

Про гіперболу О. Потебня писав так: «Гіпербола є результат ніби­то деякого оп'яніння почуттям, яке заважає бачити речі в їхніх справжніх розмірах. Тому вона рідко, лише у виняткових випад­ках, зустрічається у людей тверезої й спокійної спостережливості. Якщо згадане почуття не може захопити слухача, то гіпербола стає звичайною брехнею»1.

Гіпербола як перебільшення ознаки тісно пов'язана з метафо­рою. Таку гіперболу називають метафоричною гіперболою. Кож­на образна метафора має у собі якусь долю гіперболи, бо вже сам факт метафоризації якоїсь ознаки виділяє її і збільшує на тлі неак-туалізованих ознак. Наприклад: Які тут не прокочувались орди! Яка пройшла по землях цих біда! Мечем і кров'ю писані кросвор­ди ніхто уже повік не розгада (Л. Костенко); О семигори горя, цвинтар велій; Я магма магми, голос болю болю (В. Стус).

Мейозис (від гр. meiosis — зменшення) — протилежна гіпер­болі фігура, суть якої полягає у применшенні ознак предмета з тим, щоб підкреслити його нікчемність.

В усному мовленні це такі стійкі вирази, як ні гроша, ні копій­ки; нікуди не годиться; нікому не треба; на макове зерня тощо.



Літота (від гр. litotes — простота) — різновид мейозису, зу­мисне применшення якоїсь ознаки шляхом повного чи часткового її заперечення. Літота є виразом погляду на третю істоту між інши­ми і зневаги до неї (О. Потебня). Наприклад:

У цій же річці чаплі по коліно;

Йому аби за скелю зачепитись, що аж за комір сиплються зірки; Але ж яке ревіння безнастанне! Це описать—зламається перо (Л. Костенко).

Шотебня О. Естетика і поетика слова: 36. — К., 1985. — С. 136.

Парцеляція



Парцеляція (від фр. pazcelle — частка) — прийом стилістичного синтаксису, що полягає в розчленуванні цілісної змістово-синтак­сичної структури на інтонаційно й пунктуаційно ізольовані комуні­кативні частини—окремі речення. В результаті членування одного речення, переважно складного або досить поширеного, виникає дві частини, з яких основна (більша) називається базовою, а менша — парцелятом* Стилістичний акцент зосереджується саме на парцеляті.

Парцельовані конструкції виконують у тексті змістопідсилю-вальну і ритмомелодійну функції. Парцелят набуває комунікатив­ної самостійності й тим привертає до себе увагу читача, ніби «ви­падаючи» з рівного ритму. Наприклад: На воротях, виряджаючи нас, тужила мати. Сива, стара й безпорадна; Падали колоски, і в шелестінні їх—брязкіт бокалів вина... Скигління голодної дітво­ри: хліба!.. Трояндовий сміх жінок-красунь*.. Тужне зітхання з-під дрантя (А. Головко); Він дістав з-за пазухи шинелі сніданко­ву пайку, розгорнув мені долоню і вклав у неї окрайчик: — Бери. Підкріпись. Це твоя. Підрубай. Полегшає (Гр.Тютюнник).

Парцеляція є експресивним явищем усної мови. її виникнення пояснюється тим, що в безпосередньому живому спілкуванні немає можливості все до слова наперед продумати. У процесі говоріння виникає потреба інтонаційно виділити окремі одиниці, розшири­ти й уточнити їх допоміжною інформацією. У художній мові пар­целяція використовується для створення стилістичних ефектів жи-вомовності, невимушеності, спонтанності спілкування: О, вже сошеняни пасіку привезли, — подумав Данило. —Знов на те місце, що й торік; От скажіть мені, чого воно так: як граю і не слухаю, виходить щось інтересне-інтересне... І красиве! (Гр. Тютюнник).

При парцелюванні цілісна змістово-синтаксична структура чле­нується на кілька фраз (переважно дві), з яких одна є основною, бо в ній викладається основний зміст думки, а друга — парцелятом, у якому реалізується залежна частина основної синтаксичної струк­тури: А повз неї тупали тисячі ніг, дихали тисячі грудей, ревіли баси і танцювали, як божевільні, дзвони. Великі, середні й ма­ленькі. ..(М. Коцюбинський); У вибалку — село. Важкою сірою ковдрою туман укрив його. Убоге й стомлене (А. Головко).



Парцеляція виконує кілька стилістичних функцій. її використо­вують:

  1. В описах для зображення обставин дії, актуалізації окремих деталей: А там ячмінь хилиться й тче...тче з тонких вусів зеле­ний серпанок. Йду далі. Все тче. Хвилює серпанок (М. Коцюбин­ський); Ішов стернями. Межами поміж хлібів (А. Головко).

  2. Для передачі емоційно-психічного стану персонажа: Я уто­мився, бо життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля


на берег. Не тільки власне, а й чуже (М. Коцюбинський); Во-лодькові очі все ширшають і ширшають, на щоках з 'явились рум 'янці. Щось дуже сильне тягне його туди. Так хотілося б, так дуже хотілося б... Бачити. Чути. Знати. (У. Самчук). і Стилістична парцеляція характерна для внутрішніх монологів, які сприймаються як одна цілісна надфразна синтаксична єдність, для функціонального типу текстів-роздумів. Функцію парцелятів виконують не тільки члени речення ( як у синтаксичній парцеляції), а й різні види простих речень — неповних односкладних, слів-речень: Біжіть, коні мої, по рідній дорозі Несіть мене під стріху батька. Звідти я вийшов у світ, звідти почну роботу. Всі дні, а їх буде безліч, вставатиму бадьоро і ці одного не віддам умарне. Почну від себе. От серце моє. Воно гаряче, мов жарини. Ллю воду холодну, і хай приймає гарт, і хай от так ствердне, мов ліпша криця. Добре! Боже, приношу дяку тобі, що родився в час, коли родиться віра моя — в Тебе, в Батьківщину, в Працю (У. Самчук).

  1. Для конкретизації змісту базової частини вислову. Напри­клад: Кує зозуля. Б'є молоточком у кришталевий великий дзвін: -ку-ку! ку-ку! — і сіє тишу по травах. Ми йдемо серед поля. Три білих вівчарки і я (М. Коцюбинський).

  2. Для ритмізації прози, створення з читача ефекту «присут­ності», безпосередності відчуттів, на які зорієнтоване зображен­ня: Над ставом, що колись належав економії, як проходив Давид, шуміли верби хором жіночим, тужливим [...]. І от — плакуча вер­ба біля млина над урвищем ламає руки, хитає головою, мов жу­рить когось. «А — є!..» І шуміли верби хором жіночим, тужли­вим (А. Головко); Спустів степ. Скінчився концерт житніх струн, сталевих смичків. Де-не-де чорніє мережання ріль. Виприсне, тихо стане. Тихо, жовто й сумно... (А. Головко).

Парцеляцію можна вважати стилістичною трансформацією син­таксичних структур. Це стилістичне явище характерне для художніх текстів авторів, мова яких має виразні ознаки народнорозмовного мовлення. Наприклад: День був насуплений, сірий. Накрапав до­щик. Ліниво, байдужно, без надії спинитись; Хотілось щось пе­режити, сильне й гарне, мов морська буря, подих весни, нову казку життя. Виспівать недоспівану пісню, що лежала у грудях, згор­нувши крила; Марта ревнувала Антона. Уперто, затаєно, силь­но, до всіх і всього (М. Коцюбинський).
Еліпс

Еліпс (від гр. elipsys — пропуск) — риторична фігура, що ха­рактеризується відсутністю одного чи обох головних членів ре­чення, але вони легко компенсуються контекстом: На небі сонце —

165

серед нив я (М. Коцюбинський); Гей ! На коні! Всі—у путь! (П. Ти­чина); За ланом лан...; Село в снігах і стежка ані руш (Л. Костен­ко); Біля білої вежі чорне дерево. Спи. Ми самотні в безмежжі (Л. Костенко).

Залежно від того, який головний член речення відсутній і яке розташування наявних членів, еліпси бувають різних видів. На­приклад: Ниви у червні (М. Коцюбинський); У нього очі наче во­лошки в житі. А над ними з-під драного картузика волосся — білявими, житніми колосками. Це — Пилинко. А ще сорочечка, штанці на ньому із семірки, полатані-полатани Бо бідняки. І ха­та ген та за тином розваленим така ж полатана і вбога. А за нею до левади — клаптик городу—курці ступити ніде... (А. Го­ловко).



Еліпсація належить до явищ експресивного синтаксису. Виник­ло це явище в живому спілкуванні і стало ознакою розмовної мови. Художня мова використовує еліпси як засіб створення стилістич­ного ефекту напруженості ситуації, схвильованості мовлення, чіткості й динамізму. Наприклад: Я вранці — до конюшні, аж і коня немає; Враз до села — постріл (А. Головко); У ті степи не­міряні, небачені, під небеса такої висоти! Тут землі щедрі. Тут річок без ліку. І через те отак тут споконвіку—життя і смерть на відстані стріли; Але в курганах скіфських — не монголи. На пекторалі — теж не Орієнт (Л. Костенко).
Період

Період (гр. periodos — коло, круговерть) — риторична фігура, в якій цілісна, завершена думка подається в ускладненому простому реченні, багаточленному складному реченні або кількох окремих реченнях, що структурно й інтонаційно поділяється на дві части­ни — члени періоду. Перший член (протазис — підвищення) ха­рактеризується нагромадженням інформації, поступовим підви­щенням голосу до найвищої точки. Потім настає виразна пауза, завдяки якій звертається увага на зміст наступного члена періоду. Другий член періоду (апозис — зниження, або наступник) завер­шує думку різким спадом інтонації і поступовим зниженням тону голосу до рівня початку мовлення. У такий спосіб виходить ніби замкнене інтонаційне коло періоду:


Каталог: load -> Library
load -> Збірник матеріалів з української літератури для учнів 7-го класу
load -> Написання І оформлення письмових робіт з правових дисциплін
load -> Робоча програма навчальної дисципліни 263, Цивільний захист Напрям підготовки: 20 Аграрні науки та продовольство
load -> Контрольные вопросы и задания 34 Глава Содержание школьного курса информатики и икт- 36
load -> Программа утверждена коллегией мо арк от 29. 10. 2003г. №5/5
load -> Реферат з образотворчого мистецтва Учениці 9-а класу Десятерик Аліни Нікополь 2014 Зміст Вступ
load -> Реферат з образотворчого мистецтва: Підготувала учениця 9-а класу Башмакова Єлизавета М. Нікополь 2014р Зміст
Library -> Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   31




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка