Навчальний посібник Київ 2002 вступ етнічна психологія наука про психічну своєрідність людей, які на



Сторінка9/13
Дата конвертації22.01.2017
Розмір2.61 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

3. Взаємодія з іншими народами

та формування українського

національного характеру

На формування національного характеру народу помітно вплинула

його взаємодія з іншими народами, яку М. Костомаров називав "взаєм-

ним тертям народів". Не виняток і український народ. Ще наприкінці ми-

нулого століття у вступі до історії малоросійської етнографії О. Пипін

писав про те, що на формування психічного складу українського етносу

значно вплинули певні стосунки з Польщею та національно-визвольна

боротьба ХVI­XVII ст. [33].

М. Костомаров передусім звертає увагу на те, що різнорідний етніч-

ний склад населення України, постійна взаємодія з іншими народами

(українці традиційно наймалися на роботу до сусідніх країн, служили у

військах інших держав і торгували з ними) зумовили "дух терпимості,

відсутність національної зарозумілості", які перейшли "згодом у харак-

тер козацтва й залишилися дотепер" [19].

Про українське козацтво, а також гайдамак згадує Ю. Липа. У спога-

дах XVII ст., зазначає він, описується, що українські козаки і гайдамаки

перед атакою салютували супротивникові [25].

Цікаві висловлювання у цьому руслі знаходимо в І. Яреми, який за-

значав, що українцям, з їхнім високим рівнем індивідуалізму ("моя хата

скраю") і крайньою соціальною незацікавленістю, усе ж притаманні цін-

ні соціальні якості, а саме: співчуття до інших, гуманність, любов до

ближнього, "здатність розуміти іншу природу, іншу людину, інший на-

род".

Поза сумнівом, такі цінні якості українського народу, як толеран-



тність, повага до інших народів і їхніх культур, збереглися до наших

днів. Україна -- одна з небагатьох держав колишнього Радянського Со-

юзу, в якій немає міжетнічних конфліктів, незважаючи на етнічне розма-

їття її населення. Вплив геополітичного чинника



на український національний

характер

Україна розташована в центрі Європи, де перетинаються шляхи, що

з'єднують Схід і Захід. У ході досліджень, присвячених феномену геопо-

літичного положення України і його впливу на український національ-

ний характер, було встановлено, що українцям притаманні як європей-

ські риси характеру, так і східні, тобто, з одного боку, християнсько-ві-

зантійські, з іншого -- євразійсько-кочівницькі.

Саме у прикордонному (перехідному) геополітичному положенні Ук-

раїни деякі дослідники вбачають причину складності її існування як не-

залежної держави. Держава, вважає В. Янів, виникає там, де є динаміка,

сильно розвинута воля, яка зуміє силою поєднати змагання сильних ін-

дивідуальностей, що розходяться, як у Європі, або там, де пасивне бай-

дуже суспільство, що не вміє протиставитися деспотові і підкоряється

його волі, як у Азії [52]. "Ми вже належачи, в основному, до Європи, за-

надто відхилилися від неї, щоби викресати в собі достатньо волі, конче

потрібної для побудови держави, однак і не наблизилися настільки до

Азії, щоб дати себе вести власному деспотові", -- так писав В. Янів [52].

Проте події 90-х років ХХ ст. показали, що Україна не надто відійшла від

Європи і все-таки спромоглася побудувати власну незалежну державу.

Отже, за географічним станом Україна перебуває начебто на "межі

двох світів" -- між Європою й Азією, що, безумовно, вплинуло на психо-

логію народу. Окраїнне положення України, вважає О. Кульчицький, не-

минуче породжувало дружинницький, а згодом лицарсько-козацький тип

людини, яка насолоджувалась ризиком і намагалась активно протистояти

злу, захищаючи високі ідеали -- честь, віру і свободу. Однак поряд із ци-

ми ідеалами межують й інші риси, зумовлені постійною загрозою: само-

ізоляція, заглиблення в окреме життя. Разом з "vita maxima" існує можли-

вість "vita minima" -- сховавшись, перечекати й уберегтися [52].

Постійне напруження прикордонної держави, розвиває свою думку

В. Янів, породжує певний духовний стан, сформований у відомому ви-

слові: "Або пан, або пропав". Поряд із пристрасним бажанням жити й

бути існує зневажливе ставлення до смерті. Однак постійна загроза

смерті призводить до загибелі насамперед найкращих і найсміливіших. І

коли впродовж століть така селекція набуває страхітливих розмірів, стає

зрозуміло, чому зневага до смерті змінюється страхом перед нею, а геро-

їчне життя лицаря ("vita maxima") -- "схованим життям" ("vita minima").

Звідси В. Янів виводить таку сучасну українську рису, як слабка воля, що

відрізняє наш народ від європейців [52].


Впливом європейського чинника етнологи намагаються пояснити й

деякі інші негативні риси українців. Так, М. Григоріїв пише: "Великі

простори України привчили українців до байдужості, пасивності, роз-

слабленості, безтурботності: "до нас ще далеко", "ще встигнемо", "якось

воно буде" [3].

У свою чергу, емоційність і слабка воля породжують такі духовні

якості, як задумливість, рефлексія і навіть меланхолія, що яскраво про-

являються в народній творчості українців, проте вплив постійної загро-

зи українському народу не можна оцінювати однозначно. Річ у тім, що

коли постійно існує загроза життю народу, у нього виникає питання про

сенс життя. Відповідь на це філософське питання може бути як у релігії,

так і в інших духовних цінностях, тобто у виході за межі власного буття.

"Людина прагне вийти з себе, щоб стати СОБОЮ. Людина облагороджу-

ється, сублімується, а втікаючи від джерела свого неспокою -- від вій-

ни з усіма її страхіттями, -- вона відкидає насамперед саму війну, а по-

тім уже й лицарські цінності, замінюючи їх протиставленнями: твер-

дість -- ніжністю, нищення -- творінням блага, ризик -- розсудливістю,

рани -- шпиталями, ненависть -- любов'ю або милосердям [52].

Отже, протилежною духовною диспозицією войовничості є надання

допомоги іншому, що в Україні є великою етнічною цінністю. Це обла-

городження віддаляє нас від війни та руїн [52].

5. Вплив історичного чинника

на формування української

самосвідомості

На формування української самосвідомості вплинули війни з Поль-

щею, що відбувалися після розпаду Київської Русі. Українські землі ста-

ли своєрідним буфером між православним Сходом і католицьким Захо-

дом, ареною непримиренної боротьби між українцями і поляками, що, з

одного боку, сприяло розвиткові української самосвідомості, а з іншо-

го -- ускладнювало цю самосвідомість.

У деяких працях зазначається, що український етнос почав формува-

тися переважно в ХIV cт., коли українська народність перебувала в за-

лежності від Великого Литовського Князівства, а згодом -- Речі Поспо-

литої. Етнічне самовизначення українців, тобто їхнє українське "ми",

проявилося в усвідомленні відмінності від поневолювачів, власної тери-

торії, релігії й права. Етнічні права захищали спільно усі верстви насе-

лення, при цьому виникало почуття гордості за свій народ і непримирен-

ність до поневолювачів. Утім на цьому тернистому шляху були і втрати

Одна з них привела до серйозних наслідків -- це так зване "опольщен-

ня" української знаті. У ХVI­XVII ст., коли Польща була могутньою дер-

жавою, "приваблюючий приклад привілейованого польського шляхтича

спричинив сильний асиміляторський вплив на українську знать, а його

очевидна культурна перевага посилювала потяг до всього польського"

[41]. О. Субтельний зазначав, що українська знать, як і будь-яка знать,

була чутливою до власного соціального статусу, тому пов'язаність із ре-

лігією і культурою, які вважалися неповноцінними, глибоко травмувала

її самолюбство. Внаслідок цього українські аристократи почали масово

зрікатися віри батьків і приймати католицизм, а з ним польську мову й

культуру" [41].

"Важко переоцінити, -- писав О. Субтельний, -- ті серйозні наслід-

ки, що мала для українців втрата власної еліти. У суспільствах, які по-

клали початок сучасній Європі, з їхнім ієрархічним устроєм народ без

знаті все одно що тіло без голови. Це означало, що українці втратили

клас, який зазвичай здійснював політичне керівництво, ставив певні по-

літичні цілі, сприяв розвиткові культури й освіти, підтримував церкву і

живив відчуття етнополітичної самобутності суспільства. З поглиблен-

ням опольщення серед української знаті православ'я, а також українська

мова почали пов'язуватися передусім з нижчими верствами, що призве-

ло до непрестижності всього українського. У зв'язку з цим честолюбні й

обдаровані молоді українці були постійно змушені вибирати між відда-

ністю власному народові і його традиціям і асиміляцією в панівне сус-

пільство і його культуру. Частіше перевагу віддавали останньому. Внас-

лідок цього іншою проблемою української історії стала проблема верхів-

ки українського суспільства, або, точніше, її відсутності" [41]. Так було

покладено початок формування комплексу меншовартості в українців.

На деякий час становище врятувало зростання чисельності україн-

ського козацтва і його перемоги над поляками, однак подальша історія

України, пов'язана з російським впливом, продовжувала сприяти розвит-

кові горезвісного комплексу меншовартості, про який стало модно гово-

рити у наші дні. Під впливом російської імперської влади в українсько-

го народу сформувалася малоросійська ментальність. Про це докладно

писав О. Субтельний у своїй "Історії". Значна кількість української стар-

шини згодна була забути про свою належність до української нації зара-

ди того, щоб увійти до блискучого суспільства дворян Російської імперії.

Така старшина була вороже налаштована до будь-яких ідей, пов'язаних

із самостійністю України. Типовими для "малоросійської ментальності"

є слова В. Кочубея -- українця, який належав до найближчого оточення

імператора: "Хоч і народився я хохлом, я більший росіянин, аніж будь-

хто... Моє становище підносить мене над всілякими дріб'язковими мір-

куваннями. Я розглядаю проблеми ваших губерній з погляду загальних

інтересів усього нашого суспільства. Мікроскопічні погляди мене не

хвилюють" [41].

Таку малоросійську ментальність нещадно критикували історики на-

ціоналістичної школи ХХ ст. Аналізуючи причини виникнення цього

принизливого для українського народу явища, В. Липинський зазначав,

що воно характерне для народів, які не мають своєї держави.

Отже, "малоросійська" самосвідомість домінувала у верствах україн-

ської знаті ХVIII -- початку ХIХ ст., а самі українці були чи не найбіль-

шими ворогами української самобутності [41].

Розвиваючи свою ідею і намагаючись виявити коріння комплексу

меншовартості українців, В. Янів наголошує, що в Україні протягом

значного історичного періоду сформувався благодатний ґрунт для зрос-

тання цього комплексу: політичне поневолення із забороною мати влас-

ну мову та нав'язування назви "малороси" [52].

Характерно, що й за радянських часів у цьому плані нічого не зміни-

лося. Тоді використовували всілякі методи, щоб зробити українську мо-

ву, а відтак і українську культуру, непрестижною. У ставленні до рідної

мови та культури тоталітарний режим послідовно виховував в українців

комплекс меншовартості. Про це явище свідчить той факт, що самі укра-

їнці прагнули, щоб їхні діти вчилися в російських школах. Це було зу-

мовлено зокрема й тим, що українські школи мали слабшу матеріальну

базу та не досить високий рівень викладання.

Однак ані імперська влада, ані тоталітарний комуністичний режим не

знищили національної самосвідомості українців, хоча й завдали їй знач-

ної шкоди. Події серпня­грудня 1991 р. показали, що українська нація

живе й готова будувати свою незалежну державу.

6. Вплив релігії

Релігія традиційно вважається найважливішим чинником, що впли-

ває на психологію етносу. Зміна релігійної свідомості народу зумовлює

зміну устрою життя, моралі, етичних норм, установок і психічного ста-

ну загалом. Незгладимий вплив на український національний характер

справило язичество, яке існує в колективному несвідомому народові у

вигляді архетипів, в обрядах і традиціях, таких, як проводи зими, купаль-

ська ніч, у забобонах і фольклорі.

Православ'я прийшло на українську землю в Х ст. не на "голий нере-

лігійний ґрунт", а на язичеський. І хоча християнство повністю витісни-

ло язичество з релігійного життя українського народу, воно все ж таки

залишилося в традиціях і підсвідомості народу, позначившись і на само-

му християнстві. Так, християнський обряд поминання померлих в Ук-

раїні скоріше нагадує язичеську тризну. Язичеське забарвлення має мас-

ляна, яку проводять в останню неділю перед Великим постом. Народ-

ження Іоанна Хрестителя відзначається в один день з язичеським святом

Купайло, і в народі цей день дістав назву Івана Купайла, тобто дві назви

злилися в одну.

Деякі поборники української самобутності пов'язують її насамперед

з язичеством, закликаючи народ зректися нібито чужорідного для нього

єврейського християнства і перейти до істинно українського язичества.

Такі приклади свідчать про те, що поборники всього справді українсько-

го не врахували двох важливих моментів: по-перше, свого часу язичест-

во було також світовою релігією, а не тільки українською, а по-друге, для

сучасної людини немислимо всерйоз прийняти язичеську віру з її бага-

тьма богами та людським жертвопринесенням. І якщо існують сьогодні

язичеські елементи в житті українського народу, то лише у формі забо-

бонів і театралізованих фольклорних вистав.

Панівне становище в українському суспільстві ось уже тисячоліття

належить православ'ю. У міру утвердження й розвитку, починаючи з

Х ст., православ'я дедалі більше проростало в етнічний ґрунт, на який

воно потрапило, взаємодіяло з національними елементами, нашаровува-

лося на культуру українського народу і певною мірою впливало на неї.

Внаслідок такої взаємодії національна культура і національний характер

українців набували християнських рис.

Проте не лише православ'я відігравало важливу роль у формуванні

українського національного характеру. До поширених в Україні христи-

янських конфесій належать також католицька, греко-католицька, протес-

тантська.

Історично склалося так, що впродовж багатьох століть Україна була

розділена на Східну і Західну. Східна Україна перебувала під владою Ро-

сії, де панувало православ'я, тоді як Західна Україна була під владою ка-

толицької Польщі. Це, безумовно, і позначилося на психології і традиці-

ях українського народу. На процес становлення етнічної самосвідомості

українського народу певною мірою вплинула Брестська унія 1596 р. і за-

пекла боротьба, що розгорнулася навколо неї. Брестська унія, за задумом

її учасників, мала об'єднати в Україні католицьку та православну церк-

ви. Проте замість єдиної церкви утворилося три: до православної і като-

лицької церков додалася ще й уніатська. На захист українського право-

слав'я піднялася значна частина суспільства, у тому числі й українське

козацтво. Крім того, Україна, особливо західна її частина, зазнала знач-

ного впливу реформаційних ідей протестантизму. Найпоширенішим

протестантизм був на Волині, яка у другій половині ХVI cт. була цент-

ром реформаційної ідеології. Однак ці та інші явища в українській істо-

рії, як зазначає П. Гнатенко, не могли зумовити різні типи національно-

го характеру. Існує єдиний український національний характер, у межах

якого внаслідок неоднакових історичних умов сформувалися відміннос-

ті й нерідко істотні [9]. Втім, ці відмінності існують як єдність єдиного

цілого. Сьогодні вони багато в чому збереглися. Їх неодмінно треба вра-

ховувати у практиці політичного життя, на рівні звичайної свідомості й

у царині політичної психології [9].

Наприклад, нарівні з такими загальнохристиянськими якостями, як

любов до ближнього, співчуття, милосердя для українців характерне

особливе, майже релігійне ставлення до праці, яке розвинулося завдяки

протестантській культурі. Як зазначалося, багато дослідників відносять

релігійність до розряду основних рис українського народу. Комуністи

доклали чимало зусиль, аби викорінити релігію, однак їм цього зробити

не вдалося. Навіть запеклі прибічники атеїзму часто зізнавалися, що до

повної перемоги атеїзму ще далеко.

Після здобуття Україною незалежності швидкими темпами почали

відбудовуватися храми, відновлюватися закриті монастирі та ін. Народ

повернувся до своїх витоків.

Утім, у релігійному житті України є певні негативні моменти. Йдеть-

ся не стільки про розколи у православній церкві, що, на нашу думку, є

болючими симптомами росту національної свідомості, скільки про ви-

никнення в Україні тоталітарних сект, які впливають на психічне здо-

ров'я української нації.

Щоб детальніше зупинитися на цій проблемі, наведемо визначення

тоталітарного об'єднання. Деструктивне релігійне об'єднання (деструк-

тивний культ, тоталітарна секта) -- це авторитарна ієрархічна організа-

ція певної орієнтації, що має руйнівний характер стосовно природного

гармонійного духовного, психічного і фізичного станів особистості

(внутрішня деструктивність), а також щодо творчих традицій та норм, до

усталених соціальних структур, культури, порядку та суспільству в ціло-

му (зовнішня деструктивність), що практикує обманне залучення до сво-

їх лав і приховане психологічне насильство, що виражається у цілеспря-

мованому встановленні окремою особою (лідером) або групою осіб у

своїх вузькоегоїстичних цілях незаконного контролю над свідомістю, по-

ведінкою та життям інших особистостей.

Деструктивні культи (свідки Ієгови, центри діанетики і сайєнтології,

церква Перемоги, Біле братство і багато інших) інтенсивно використову-

ють ситуацію нестабільності, яка склалася нині в Україні, почуття не-

впевненості в завтрашньому дні серед молоді, покинутості й непотріб-

ності у літніх людей, безпорадності в людей, які втратили роботу, та ін.

Над свідомістю людей, утягнених до культових общин, встановлюється

контроль, вони втрачають волю, здатність критично мислити, в подаль-

шому в них може статися розлад психіки.

За допомогою звичайних санкцій з такими явищами боротися майже

неможливо. А оскільки розквіт таких деструктивних культів зазвичай

припадає на важкі часи (спад виробництва, депресія, безробіття), то від-

повідно економічна й соціальна стабілізація частково звільняють від не-

обхідності пошуку розради у тоталітарних сектах. Проте залишається

ще категорія людей, які ведуть духовні пошуки. Традиційна православна

церква їх не лише не приваблює, а навіть лякає своєю, як їм видається,

крайньою ортодоксальністю, а світських організацій, які б викладали

християнське богослов'я (на кшталт московського Біблійно-богословсь-

кого інституту -- ББІ), у нас немає. Безперечно, треба створювати такі

заклади і в Україні, інакше цю нішу заповнять тоталітарні деструктивні

секти різних спрямувань і напрямів, руйнуючи свідомість нашого наро-

ду і позбавляючи його майбутнього.



7. Сім'я і формування українського

національного характеру

У формуванні українського національного характеру одну з провід-

них ролей відіграють традиції та уклад української сім'ї.

Значна частина психологів сходиться на тому, що основну роль у

сім'ї відіграє мати з її передбачливістю, хазяйновитістю, з непомітною,

але постійною турботою про сім'ю. Вона втілює ніжність, сердечність,

теплоту. Б. Цимбалистий зазначає, що у спогадах українця мати постає

виразнішою, ніж батько. Важливе місце українській жінці відводиться в

суспільному житті. Україна для українця -- це мати, "ненька" [9]. Пова-

га до жінки, матері характерна для всіх народів-хліборобів. У зв'язку з

цим земля-годувальниця набуває у них рис матері, а мати -- рис землі.

За символ України в народній творчості часто править червона калина --

прекрасна, проте беззахисна і знедолена жінка.

Якщо в Західній Європі у вихованні дітей беруть однакову участь як

мати, так і батько, і це є показником патріархальності сім'ї, то в Україні

дітей виховує мати. Цей факт має істотні наслідки, оскільки норми пове-

дінки, мораль, ідеали, життєві настанови українців підпорядковані нор-

мам та ієрархії цінностей, типових для жінки, для її свідомості.

Переважання в суспільстві матріархального комплексу, у свою чергу,

призводить до того, що в соціальному мікросередовищі (насамперед у

сім'ї) панують свобода і рівноправність.

Проте верховенству матріархального комплексу властиві й негативні

риси. Так, любов дітей до матері, рівність усіх перед матір'ю, культ ма-

тері-землі, любов матері до дітей -- усі ці стосунки будуються більше на

емоційній, ніж на раціональній основі. У зв'язку з цим у такому типі

культури скоріш за все переважатиме емоційність і чуттєвість, а вольове

начало і раціональність стають другорядними.

Крім матріархальності, українській сім'ї притаманний індивідуалізм.

Традиційно українці не жили великими родинами. Син завжди прагнув

відокремитися від батька і вести господарство самостійно.

Поряд з любов'ю до волі для українців характерна любов до свого до-

му, свого шматка землі, яку відображено в народній творчості.

Безумовно, з часом й українська сім'я змінювалася: зменшувалась

кількість дітей, змінювалися спосіб життя й традиції, проте основні пси-

хологічні моменти збереглися в архетипах українського народу.

Оскільки нав'язане нашому народові виховання в дусі колективізму,

де суспільне переважало над особистим, а колективне -- над індивіду-

альним, зазнало невдачі, ми дедалі частіше звертаємося до наших вито-

ків, до традицій виховання в українській сім'ї і, враховуючи вимоги сьо-

годення, формуємо нові традиції виховання вільних громадян вільної

держави.

"Як виховний ідеал, -- зазначає В. Янів, -- ми маємо дати ідеал по-

вноцінної, творчої людини, індивідуальності з власним поглядом на світ,

із бажанням впливати на долі світу, з бажанням змагатися з іншими

людьми і вигравати в них, з внутрішньою необхідністю ставити собі за-

питання і шукати відповіді на них, або ставити перед собою завдання і

вирішувати їх, -- при цьому питання і завдання мають бути якомога

складнішими і важчими, щоб вони спонукали до щонайінтенсивнішої

праці" [52].

Цей ідеал відповідає українському ідеалові людини -- традиційному

індивідуалістичному ідеалові, що збігається з вірою в богоподібність

людини [52].

Тож яка вона, українська нація на зламі тисячоліть? Деякі романтич-

ні прихильники старовини хотіли б зафіксувати її на рівні задумливих

українських пісень, шароварів, вінків і язичеських обрядів, які, на відмі-

ну від християнських, називають народними. Дехто навіть пропонує по-

вернутися до язичества як до істинно народної української релігії. Без-

перечно, ці погляди і ці підходи надзвичайно утопічні й непродуктивні.

Можливо, ще рано говорити про сучасний український характер як про

щось усталене і завершене: надто довго його ламали, калічили, намага-

лися придушити чи навіть знищити. Втім, треба створити всі умови для

того, щоб світ дізнався про українців як про націю могутню, творчу,

працьовиту, інтелектуальну і миролюбну

Однією з найважливіших умов відродження нації є формування на-

ціональної ідеї, що є стрижнем і спрямовує розвиток.

Виходячи з досвіду інших країн, можна сказати, що без національної

ідеї неможливо формувати нову державу. Так, США, очевидно, не стали

б могутнім постіндустріальним суспільством, якби ще в роки "великої

депресії" не був проголошений "новий курс" Ф. Рузвельта.

Україні -- як державі і суспільству -- також має бути притаманна ук-

раїнська національна ідея як інтегруюча, об'єднуюча, спонукальна, яка б

допомогла встановити наше коріння й генезис -- "Звідки ми?", нашу

сутність -- "Хто ми?", наше сучасне й майбутнє -- "Куди ми йдемо?",

збудувати державу та сформувати громадянське суспільство цивілізова-

ним шляхом.

"Національна ідея, -- зазначають В. Солдатенко і Ю. Левенець, -- є

продуктом історичного розвитку, дії величезної кількості різноманітних

чинників. Вона не існує поза історичним часом, не вічна і не народжу-

ється в одну мить. А народившись, живе складним життям, чутливо ре-

агуючи на різноманітні суспільні перетворення, іноді навіть незначні,

ледь помітні. Вона розвивається, збагачується, поглиблюється, вдоскона-

люється у процесі суспільного розвитку. Нерідко їй вдається відвойову-

вати право на визнання в нелегкому суперництві з іншими світоглядами,

орієнтаціями, філософськими концепціями" [37].

Суть національної ідеї полягає в осягненні вічних, глибинних праг-

нень народу, особливостей його характеру, менталітету, мови, традицій і

звичаїв, цінностей і уподобань, його соціокультурних і політичних пріо-

ритетів, а також оптимальних засобів досягнення цілей соціального роз-

витку. Поєднання культурно-національних цінностей із загальнолюдсь-

кими в етнопсихологічному образі українців сприятиме розвиткові наро-

ду України на засадах гуманізму та демократії.

Питання для самоконтролю

1.

Охарактеризуйте особливості психічного складу українців.



2.

Що ви знаєте про національний характер українців?

3.

Що означає поняття "натурналізація"?



4.

Які релігії мали найзначніший вплив на формування психічного складу укра-

їнців?

5. Які визначні риси української сім'ї ви можете назвати?



6. У чому полягає сутність української національної ідеї?
РОЗДІЛ 6

ТА ДІЛОВЕ СПІЛКУВАННЯ

У наш бурхливий час, час розширення ділових зв'язків українців із за-

рубіжними колегами, час входження України як повноправного партнера

до світової спільноти, стає, як ніколи, важливим знання традицій, звича-

їв і звичок інших народів, які накладають відбиток і на ділове спілкуван-

ня, і на ведення бізнесу. Адже хоча учасники міжнародного спілкування

дотримуються певних схожих етичних норм і правил, національні й куль-

турні особливості є досить значимими в міжнародних ділових стосунках.

Як правило, при збігу інтересів сторін, тобто при співробітництві, від-

мінності в національних характерах, манерах поведінки та способу мис-

лення не виявляють себе якимось помітним чином. Але тільки виникають

значні розбіжності в поглядах чи конфлікти, як ці відмінності починають

відігравати важливу роль. Отже, треба бути готовим до можливих проявів

непередбачених дій, вчинків, рішень з боку своїх іноземних колег і зазда-

легідь опрацювати оптимальну тактику та стратегію у взаємодії з ними. А

для цього потрібно знати особливості їхнього національного характеру,

специфіку їхнього способу життя та манери поведінки.

У даному розділі ми пропонуємо матеріал, що стосується особливос-

тей ділового спілкування в різних країнах і в різних народів. Цей матері-

ал запозичено з книги В. Сухарева і М. Сухарева "Психологія народів і

націй" [43].

Отже, розпочнемо із загальноприйнятих норм ділового спілкування,

які укорінились у багатьох країнах Західної Європи, Америки, Азії і які

потрібно засвоїти, щоб почуватися впевнено в різних ситуаціях.


Каталог: wp-content -> uploads -> 2015
2015 -> Правила прийому до аспірантури державної наукової установи «Науково-практичний центр профілактичної та клінічної медицини»
2015 -> Положення про аспірантуру Миколаївського національного університету імені В. О. Сухомлинського Загальна частина
2015 -> Анотаці я Історія України
2015 -> Кримінальний процес україни
2015 -> Дипломна робота на здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня «спеціаліст» зі спеціальності
2015 -> Львівський національний університет імені івана франка кафедра історії філософії «затверджую»
2015 -> Організація та порядок проведення “Дня цз” в навчальному закладі. Методика підготовки до Дня цз у загальноосвітніх навчальних закладах таке завдання виконується під час вивчення курсу «Основи життя І здоров’я учнів»
2015 -> Методичні вказівки до виконання та захисту дипломних робіт освітньо-кваліфікаційного рівня «Магістр» Київ 2013


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка