Навчальний посібник Київ 2014 (063) ббк 74. 58 Тзз



Сторінка1/4
Дата конвертації23.03.2017
Розмір5.55 Mb.
#13056
ТипНавчальний посібник
  1   2   3   4
НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ПЕДАГОГІЧНИХ НАУК УКРАЇНИ
ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД
«УНІВЕРСИТЕТ МЕНЕДЖМЕНТУ ОСВІТИ»






ПЕДАГОГІКА ВИЩОЇ ШКОЛИ


Навчальний посібник

Київ


«_____________»

2014


УДК 378.144(063)

ББК 74.58

ТЗЗ

Схвалено і рекомендовано до друку вченою радою

Державного вищого навчального закладу

«Університет менеджменту освіти» НАПН України

(протокол № 7 від 15 жовтня 2014 р. )
Рецензенти:

Ягупов В В.

доктор педагогічних наук, професор, провідний науковий співробітник лабораторії «Всеукраїнський інформаційно-аналітичний центр професійно-технічної освіти» Інституту професійно-технічної освіти НАПН України;




Харківська А. А.

доктор педагогічних наук, професор, проректор з науково-педагогічної роботи Харківської гуманітарно-педагогічної академії



Т-33 Педагогіка вищої школи: навч. посібник / З. В. Рябова, І. І. Драч,

Н. О. Приходькіна [та ін.]. — К. : _______________, 2014. — ____ с.

ISBN


Видано державним коштом. Продаж заборонено.

У навчальному посібнику розкрито наукові основи педагогіки вищої школи, концептуальні підходи, зміст, технологію, організацію забезпечення якості підготовки фахівців з педагогіки вищої школи; подано рекомендації щодо організації навчального процесу з підготовки фахівців у вищому навчальному закладі.

Посібник призначається для викладачів, студентів вищих навчальних закладів, науковців, науково-педагогічних працівників та всіх тих, хто цікавиться проблемою педагогіки вищої школи.

УДК 378.144(063)

ББК 74.58

© ДВНЗ «Університет менеджменту освіти», 2014



ISBN © _______________________, 2014

ЗМІСТ


ВСТУП ………………………………………………………………….

5

Розділ 1.

Загальні основи педагогіки вищої школи

9

1.1.

Становлення та розвиток сучасної вищої освіти України………………………………………………………

9

1.2.

Методологія педагогіки вищої школи…………………….

37

1.3.

Предмет та завдання педагогіки вищої школи……………

52

Практичні завдання…………………………………………………..

60

Розділ 2.

Організація навчального процесу щодо підготовки фахівців з педагогіки вищої школи ………………………………………………….

61

2.1.

Європейська кредитно-трансферна система організації навчального процесу та практика її впровадження в Україні ……………………………..........…………………

61

2.2.

Організаційно-педагогічний та навчально-методичний супровід підготовки фахівців з педагогіки вищої школи..

104

2.3.

Компетентнісний підхід до підготовки фахівця з педагогіки вищої школи ………………………………………………….

129

2.4.

Аналіз досвіду підготовки фахівців з педагогіки вищої школи…………………….....................……………………….

151

Практичні завдання…………………………………………………..

175

Розділ 3.

ТехнологіїЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ навчальноГО процесУ вищої школи ................................................

177

3.1.

Інноваційні педагогічні технології реалізації навчального процесу підготовки викладачів вищої школи..........................

177

3.2.

Використання засобів ІТ у навчальному процесі підготовки фахівців з педагогіки вищої школи в умовах заочної форми навчання ……………..................................................................

215

3.3.

Технології дистанційного навчання у професійній підготовці викладачів вищої школи ……………....................

233

3.4.

Мережеві технології у навчальному процесі вищої школи ...

259

Практичні завдання

268




Розділ 4.

Забезпечення якості підготовки фахівця з педагогіки вищої школи …..........

261

4.1.

Якість освіти у сучасній психолого-педагогічній науці....

261

4.2.

Інтернет-ресурси у забезпеченні якості надання освітніх послуг щодо підготовки фахівців у вищій школі..……...

274

4.3.

Оцінювання рівня професійної компетентності науково-педагогічних працівників вищої школи …………………

283

4.4.

Створення індивідуальної траєкторії підвищення рівня професійної компетентності науково-педагогічних працівників вищої школи………………………………….

298

Практичні завдання

314

Розділ 5.

Рекомендації щодо організації навчального процесу з підготовки фахівців у вищому навчальному закладі ….............................................................................

315

5.1.

Рекомендації щодо використання педагогічних технологій у підготовці фахівців з педагогіки вищої школи в умовах заочної форми навчання…………………

315

Практичні завдання

332

Список використаної та рекомендованої літератури……………

333

Глосарій

338

ДОДАТКИ ……………………………………………………………..

351


ВСТУП

Найбільш вірним мірилом цивілізації служить не кількість народонаселення, не величина міст, не врожай, а якість людей, яких виробляє країна.

Ралф Уолдо Емерсон
Сучасна вища освіта України проходить серйозне випробування, від результатів якого залежить не тільки її майбутнє, але і майбутнє України. Йдеться про входження України до європейського освітнього простору. Як поступити: беззастережно приєднатися до нього, рішуче відмежуватися, шукати компромісні варіанти? Ці проблеми – предмет обговорення даного навчального посібника. Українська вища освіта не закрита для новацій, співпраці, координації, повноцінного засвоєння досягнень культури. Разом з тим Україна готова запропонувати свої випробувані форми, методи організації вищої освіти. Треба враховувати, що в поспішних реконструкціях можна безповоротно втратити дуже вагомий потенціал не тільки для вітчизняної, але також для європейської і світової культури.

Сьогодні в Україні здійснюється магістерська підготовка майбутніх фахівців з педагогіки вищої школи, яка повинна забезпечити високий рівень професійної підготовки викладачів вищих навчальних закладів до реалізації навчального процесу у ВНЗ. Навчальний процес у вищій школі має бути забезпечений фахівцями з високим рівнем наукової, професійної та загальнокультурної підготовки, провідною складовою діяльності яких є компетентність, мобільність та вміння адаптуватися в мінливих умовах сьогодення. Підкреслимо, що якість підготовки сучасного викладача вищого навчального закладу ґрунтується на переосмисленні ролі вищої освіти та її інтеграції у світовий освітній простір.

Запропонований навчальний посібник «Педагогіка вищої школи» є колективною працею, що відображає результати науково-дослідної роботи, яка здійснювалася у ДВНЗ «Університет менеджменту освіти» НАПН України і була спрямована на вирішення актуальних завдань підготовки фахівців з педагогіки вищої школи, що виникають у процесі запровадження європейської кредитно-трансферної системи організації навчального процесу у процес їх підготовки.

Актуальність навчального посібника підкреслюється необхідністю наукового і теоретичного обґрунтування механізмів інтеграції національної вищої школи у світовий освітній простір шляхом упровадження адаптованої європейської кредитно-трансферної системи організації навчального процесу для підготовки фахівців різних напрямів і спеціальностей у системі вищої освіти.

У посібнику розкриваються загальні основи педагогіки вищої школи, стан сучасної вищої освіти України, організаційно-педагоічний та навчально-методичний супровід, інноваційні педагогічні технології підготовки викладачів вищої школи, оцінювання рівня професійної компетентності науково-педагогічних працівників.

Навчальний посібник складається з п’яти розділів, практичних завдань до кожного розділу, глосарію та списку використаних та рекомендованих джерел. Кожний розділ розкриває питання, які окреслюють актуальні питання підготовки фахівців з педагогіки вищої школи. Безпосередньо, це узагальнені результати аналізу сутності компетентнісного підходу до підготовки фахівців специфічної категорії «Педагогіка вищої школи»; матеріали з питань вивчення практики впровадження європейської кредитно-трансферної системи організації навчального процесу; аспекти її адаптації до умов національної вищої освіти та заочної форми навчання; визначений зміст та технології підготовки фахівців з педагогіки вищої школи в умовах європейської кредитно-трансферної системи організації навчального процесу, адаптованої до національної вищої освіти та до особливостей і специфіки заочної форми навчання.

Навчальний посібник підготовлено авторським колективом у складі: д-р. пед. наук, доцент, головний науковий співробітник Рябова З. В. – проаналізовано методологічні аспекти педагогіки вищої школи, інтернет-ресурси у забезпеченні якості надання освітніх послуг щодо підготовки фахівців у вищій школі, якість освіти у сучасній психолого-педагогічній науці, розроблено практичні завдання до розділів; д-р. пед. наук, доцент, провідний науковий співробітник Драч І. І. – описано досвід підготовки фахівців з педагогіки вищої школи, компетентнісний підхід, організаційно-педагогічний та навчально-методичний супровід, подано оцінювання рівня професійної компетентності науково-педагогічних працівників вищої школи; к.пед.н., доцент, старший науковий співробітник Приходькіна Н. О. – проаналізовано стан сучасної витщої освіти України, практику впровадження Європейської кредитно-трансферної системи організації навчального процесу, інноваційні педагогічні технології при підготовці фахівців з педагогіки вищої школи, сформовано глосарій; к.пед.н., доцент, старший науковий співробітник Дивак В. В. – описано використання засобів ІТ та технологій дистанційного навчання у процесі підготовки фахівців з педагогіки вищої школи за заочною формою навчання; старший викладач, науковий співробітник Любченко Н. В.  – охарактеризовано створення індивідуальної траєкторії підвищення рівня професійної компетентності науково-педагогічних працівників вищої школи; старший викладач, науковий співробітник Рябов В. А. – виокремлено особливості педагогіки вищої школи, охарактеризовано мережеві технології у навчальному процесі вищої школи; методист Назаренко Н. В. – здійснено технічний супровід оформлення результатів наукової діяльності членів тимчасового творчого колективу.

Навчальний посібник буде корисним для викладачів вищих навчальних закладів України щодо можливості науково обґрунтованого використання адаптованої до національних особливостей європейської кредитно-трансферної системи організації навчального процесу в умовах заочної форми. Запропоновані матеріали можуть бути використані у практичній управлінській діяльності керівників вищих навчальних закладів та їх структурних підрозділів для організації навчального процесу за європейською кредитно-трансферною системою.

Застосування запропонованих матеріалів у практичній підготовці фахівців специфічної категорії «Педагогіка вищої школи» сприятиме підвищенню конкурентоспроможності випускників, покращенню освітніх послуг, забезпеченню відкритого доступу до вищої освіти громадян України.

Розділ 1. ЗАГАЛЬНІ ОСНОВИ ПЕДАГОГІКИ ВИЩОЇ ШКОЛИ

У першому розділі розглядаються питання щодо характеристики сучасної вищої освіти України, розкриваються аспекти її становлення та розвику; описуються методологічні основи педагогіки вищої школи, аналізуються її закономірності, принципи, методи та форми, визначаються предмет та завдання педагогіки вищої школи.
1.1.Становлення та розвиток сучасної вищої освіти України
На сьогоднішній день неможливо уявити розвиток будь-якої держави без активної участі вищих навчальних закладів. Процес формування структури сфери вищої освіти почався ще на початку 90-х років XX століття і все ще знаходиться у стані розвитку.

Потрібно зазначити, що у спадщину від СРСР незалежній Україні дісталася достатньо розвинена і розгалужена система вищих освітніх закладів з кваліфікованим персоналом, певною матеріально-технічною базою та орієнтацію на обслуговування централізованої планової економіки. Вона явила собою середню за якістю систему суто державної вищої освіти у складі 12 університетів (з них два аграрних), трьох академій, трьох консерваторій і 138 спеціалізованих інститутів.

Серед них існувало кілька навчальних закладів, що формально належали кооперативним та громадським організаціям, які фактично були повністю одержавлені. Мало не 2/3 випускників цієї системи отримували дипломи з інженерно–технічних чи технологічних спеціальностей, а кількість економістів, менеджерів та юристів була на багато меншою, ніж у демократичних країнах з аналогічними показниками розвитку господарства. 

З перетворенням України на самостійну державу освіта стала власною справою українського народу. Розбудова системи освіти, її докорінне реформування мають стати основою відтворення інтелектуального, духовного потенціалу народу, виходу вітчизняної науки, техніки і культури на світовий рівень, національного відродження, становлення державності та демократизації суспільства в Україні.



Законодавчою базою трансформації освіти став демократичний Закон про освіту (червень 1991 р.). Він задекларував гуманізацію і демократизацію вищої школи, уможливив появу нових навчальних закладів різного типу і форм власності, перехід державних вузів на частково платну систему навчання, запровадив систему освітніх та освітньо–кваліфікаційних рівнів вищої освіти. У 1992 р. були формально визнані в Україні вищими всі навчальні заклади, які навчають молодь після здобуття повної середньої освіти. Почали створюватися приватні вузи. Вже на кінець 2000 р. система вищої освіти України включала 979 закладів усіх рівнів акредитації та форм власності, у тому числі функціонувало 92 виші приватної власності.

Але причиною кризи системи вищої освіти в Україні того часу стали недостатнє фінансування та неефективне використання коштів. Бюджетна база системи освіти фактично зазнала серйозних неконтрольованих змін як унаслідок скорочення надходжень у центральний бюджет, так і через передачу частини повноважень на нижчі рівні державного управління. Незважаючи на численні декларації про пріоритетність освіти для формування нової економіки і розвитку суспільства, вона, як правило, фінансувалася за залишковим принципом.

Сьогодні вища освіта України, незважаючи на всі свої недоліки все ж таки розвивається в правильному напрямку, і з часом буде відповідати структурі освіти розвинених країн світу.

В Україні, як і в інших розвинених країнах світу, вища освіта визнана однією з провідних галузей розвитку суспільства. Стратегічні напрямки розвитку вищої освіти визначені Конституцією України, Законами України “Про освіту”, “Про вищу освіту”, Національною доктриною розвитку освіти, указами Президента України, постановами Кабінету Міністрів України.

Галузь вищої освіти (і науки) є однією із сфер економічної діяльності, яка все ще дозволяє Україні, попри низькі обсяги ВВП, зберігати середні позиції у відповідних світових рейтингах. У 2012 р. у рейтингу Глобального інноваційного індексу Україна посіла 63-тє місце серед 141 країни світу проти 60-го місця серед 125 країн світу 2011-го. До чинників, які визначають якість інноваційної діяльності, можна віднести рівень розвитку вищої освіти та стан сфери досліджень і розробок. Так, за рівнем розвитку вищої освіти Україна у 2012 р. посіла 34-те місце (39-те — у 2011 р.), зокрема за показником охоплення вищою освітою — 8-ме, за часткою випускників наукової та інженерної спрямованості — 19-те місце.

Оцінка сфери досліджень і розробок включає три показники:

1) кількість дослідників на 1 млн населення — 44-те місце;

2) витрати на НДДКР — 37-ме місце;

3) якість дослідних інститутів — 69-те місце.

За результативністю наукових досліджень Україна у 2012 р. посіла 30-те місце (40-ве — у 2011 р.), а, зокрема, за такими показниками: зі створення нових наукових знань, що характеризується кількістю патентів і наукових статей, — 21-ше, поширення знань — 55-те, впливу знань — 66-те місце.

У рейтингу Глобального індексу конкурентоспроможності 2012–2013 Україна посіла 73-тє місце серед 144 країн світу (в 2011–2012 рр. — 82-ге), демонструючи свої основні конкурентні переваги — освіту та місткість ринку.

Однією з важливих складових індексу конкурентоспроможності є показник "Інновації", що включає такі основні показники, як «наявність високоякісних науково-дослідних установ» (64-те місце), «співробітництво університетів і бізнесу в сфері наукових досліджень» (69-те), «наявність наукових й інженерних кадрів» (25-те), «захист інтелектуальної власності» (51-ше місце).

За даними БД Scopus у 2011 р., серед 76 країн, які публікують понад 1000 наукових статей на рік, Україна посідала 45-те місце. Частка України у загальній кількості публікацій становила 0,29% (Західної Європи — 29,8%; США — 19,9; Китаю — 14,3; Японії — 4,42; Індії — 3,39; Росії — 1,49%).

Вітчизняна наука за деякими напрямами (математика, теоретична фізика, хімія, біотехнологія, матеріалознавство, технології зварювання та отримання захисних і зміцнювальних покриттів, космонавтика) є достатньо конкурентною у світі. Про досить високий попит на дослідження і розробки науковців України свідчать щорічні надходження від іноземних замовників в обсязі понад 20% загального фінансування науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт. Українська наука зберігає реальні можливості для забезпечення міжнародного науково-технічного та інноваційного співробітництва і цивілізованої інтеграції у світовий науково-технологічний простір.

У 2014 р. мережа вищих навчальних закладів І–ІV рівнів акредитації налічує 803 заклади, з них державної форми власності — 415, комунальної — 221, приватної — 167. Із 325 вищих навчальних закладів ІІІ–ІV рівнів акредитації 215 належать до державної форми власності, 14 — комунальної та 96 — приватної. У системі вищої освіти України функціонують 198 університетів, 62 академії, 83 інститути, 245 коледжів, 97 технікумів, 117 училищ і 1 консерваторія. У 2013/2014 навчальному році контингент студентів вищих навчальних закладів усіх рівнів акредитації та форм власності становить понад 2052 тис. осіб (4,4% населення держави), з них за кошти фізичних та юридичних осіб навчаються 1074 тис., або 52%.

Україна входить до першої двадцятки країн світу за кількістю іноземних студентів і аспірантів. У 2013/2014 навчальному році в українських ВНЗ навчаються понад 69 тис. іноземних громадян із 146 країн світу, що є певним показником якості вітчизняної вищої освіти.

У 2013/2014 навчальному році у вищих навчальних закладах усіх рівнів акредитації працюють 195,2 тис. педагогічних і науково-педагогічних працівників, зокрема у вищих навчальних закладах ІІІ–ІV рівнів акредитації — 158,9 тис.

Проте тільки три вітчизняні університети представлені в міжнародному рейтингу університетів світу QS World University Rankings — Київський національний університет ім. Т.Шевченка, Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут», Донецький національний університет. У рамках прямих угод між українськими та зарубіжними вищими навчальними закладами щороку за кордон відряджаються на навчання та стажування близько 4 тис. осіб.

У валовій доданій вартості (ВДВ), створеній країною в 2012 р., питома вага галузі освіти становила 6,2% (75,1 млрд грн), вдвічі перевищивши частку будівництва. Упродовж останніх років обсяги ВДВ у галузі освіти наближаються до показника добувної промисловості (83,2 млрд грн у 2012 р). Видатки на галузь освіти за зведеним бюджетом-2014 дорівнювали 105,5 млрд грн (20,8% усіх видатків), удвічі перевищивши видатки на економічну діяльність (50,8 млрд грн).

Освіта є найважливішим конструктом цивілізації, визначальним чинником соціально-економічного поступу суспільства. Кожна країна відповідно до свого історичного розвитку, національних традицій, умов, перспектив формує свою систему освіти.

Державна політика України в галузі вищої освіти, крім опори на за­гальноосвітні принципи, ґрунтується на власних специфічних положеннях:


  • доступності та конкурсності здобуття вищої освіти кожним громадянином України;

  • незалежності здобуття вищої освіти від впливу політичних партій, громадських і релігійних організацій;

  • інтеграції системи вищої освіти України у світову освітню систему при збереженні та розвитку досягнень і традицій україн­ської вищої школи;

  • наступності процесу здобуття вищої освіти;

  • державної підтримки підготовки фахівців для пріоритетних напрямів фундаментальних і прикладних наукових досліджень;

  • гласності при формуванні структури та обсягів освітньої і професійної підготовки фахівців.

8 квітня 2014 року в першому читанні під час пленарного засідання Верховної Ради України було ухвалено нову редакцію Закону України «Про вищу освіту» (реєстр. №1187-2), який наблизить Україну до європейських стандартів та якостей освіти. У Верховній Раді України було зареєстровано три законопроекти про вищу освіту (реєстр. №№ 1187, 1187-1, 1187-2). У травні 2013 року Комітет ВРУ з питань науки і освіти своїм рішенням підтримав законопроект № 1187-2, розроблений робочою групою під керівництвом Михайла Згуровського. Комітет врахував той факт, що саме цей законопроект отримав найбільшу підтримку з боку освітян, студентства, профспілок і роботодавців; увібрав понад 5000 пропозицій, поданих 120-ма установами, міжнародними професійними організаціями і громадськістю.

1 липня 2014 р. Верховна Рада України ухвалила у другому читанні та в цілому Закон України «Про вищу освіту». Закон передбачає децентралізацію управління вищою освітою, фінансову, кадрову та академічну автономію вишів, встановлює певні гарантії з отримання стипендій, сприяння міжнародному співробітництву та мобільності на Європейському просторі вищої освіти.

Система освіти — це сукупність навчально-виховних і культурно-освітніх закладів, наукових, науково-методичних і методичних установ, науково-виробничих підприємств, державних і місцевих органів управління освітою та самоврядування в галузі освіти, які згідно з Конституцією та іншими законами України здійснюють освіту і виховання громадян. Функціонування системи освіти забезпечується державою. У статті 53 Конституції України визначено: «Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам».

Систему вищої освіти становлять:

1) вищі навчальні заклади всіх форм власності;

2) рівні та ступені (кваліфікації) вищої освіти;

3) галузі знань і спеціальності;

4) освітні та наукові програми;

5) стандарти освітньої діяльності та стандарти вищої освіти;

6) органи, що здійснюють управління у сфері вищої освіти;

7) учасники освітнього процесу.

Структура й доцільність створеної в державі системи освіти характеризують її ефективність і перспективність розвитку.



Вища освіта - сукупність систематизованих знань, умінь і практичних навичок, способів мислення, професійних, світоглядних і громадянських якостей, морально-етичних цінностей, інших компетентностей, здобутих у вищому навчальному закладі (науковій установі) у відповідній галузі знань за певною кваліфікацією на рівнях вищої освіти, що за складністю є вищими, ніж рівень повної загальної середньої освіти.

Вища освіта спрямована на забезпечення фундаментальної наукової, загальнокультурної, практичної підготовки фахівців, які мають визначати темпи і рівень науково-технічного, економічного та соціально-культурного прогресу, на формування інтелектуального потенціалу нації та всебічний розвиток особистості як найвищої цінності суспільства. Вона має стати могутнім фактором розвитку духовної культури українського народу, відтворення продуктивних сил України.

В Україні діють вищі навчальні заклади таких типів:

1) університет - багатогалузевий (класичний, технічний) або галузевий (профільний, технологічний, педагогічний, фізичного виховання і спорту, гуманітарний, богословський/теологічний, медичний, економічний, юридичний, фармацевтичний, аграрний, мистецький, культурологічний тощо) вищий навчальний заклад, що провадить інноваційну освітню діяльність за різними ступенями вищої освіти (у тому числі доктора філософії), проводить фундаментальні та/або прикладні наукові дослідження, є провідним науковим і методичним центром, має розвинуту інфраструктуру навчальних, наукових і науково-виробничих підрозділів, сприяє поширенню наукових знань та провадить культурно-просвітницьку діяльність;

2) академія, інститут - галузевий (профільний, технологічний, технічний, педагогічний, богословський/теологічний, медичний, економічний, юридичний, фармацевтичний, аграрний, мистецький, культурологічний тощо) вищий навчальний заклад, що провадить інноваційну освітню діяльність, пов’язану з наданням вищої освіти на першому і другому рівнях за однією чи кількома галузями знань, може здійснювати підготовку на третьому і вищому науковому рівнях вищої освіти за певними спеціальностями, проводить фундаментальні та/або прикладні наукові дослідження, є провідним науковим і методичним центром, має розвинуту інфраструктуру навчальних, наукових і науково-виробничих підрозділів, сприяє поширенню наукових знань та провадить культурно-просвітницьку діяльність;

Університету, академії, інституту незалежно від форми власності відповідно до законодавства може бути надано статус національного.

Надання вищому навчальному закладу статусу національного здійснюється за пропозицією Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти, що подається в порядку та за критеріями, встановленими Кабінетом Міністрів України. Встановлення відповідності діяльності національного вищого навчального закладу визначеним критеріям для підтвердження чи позбавлення його такого статусу здійснюється раз на сім років Національним агентством із забезпечення якості вищої освіти.

Національний вищий навчальний заклад має право:

- отримувати відповідно до законодавства на пріоритетних засадах передбачені державним бюджетом кошти для провадження наукової і науково-технічної діяльності, проведення фундаментальних та прикладних наукових досліджень, виконання наукових програм, проектів державного значення в обсязі не менш як 10 відсотків коштів державного бюджету, що виділяються на його утримання;

- визначати норми часу навчальної та іншої роботи педагогічних і науково-педагогічних працівників;

- здійснювати перерозподіл нормативів чисельності осіб, які навчаються, на одну посаду науково-педагогічного працівника за спеціальностями однієї галузі знань з урахуванням результатів наукової діяльності працівників; державного замовлення між спеціальностями в межах галузі знань в обсязі не більш як 5 відсотків загального обсягу державного замовлення національного вищого навчального закладу з обов’язковим інформуванням центрального органу виконавчої влади, до сфери управління якого належить вищий навчальний заклад; ліцензованого обсягу прийому за спеціальностями у межах відповідної галузі знань;

- здійснювати підготовку фахівців з вищою освітою за власними експериментальними освітніми програмами та навчальними планами;

- отримувати на пріоритетних засадах фінансування для придбання наукового і навчального обладнання, комп’ютерних програм тощо за рахунок державного бюджету;

- використовувати у своєму найменуванні слово «національний»;

- формувати на своїй базі інноваційні структури різних типів (наукові та технологічні парки, бізнес-інкубатори, малі підприємства тощо) на засадах поєднання інтересів високотехнологічних компаній, науки, освіти, бізнесу та держави з метою виконання і впровадження інноваційних проектів.

Особливості управління національним вищим навчальним закладом, що сприяють розвитку і підвищенню якості його освітньої діяльності та конкурентоспроможності, залученню додаткових фінансових ресурсів, можуть визначатися його статутом.

Національному вищому навчальному закладу, що забезпечує проривний розвиток держави в певних галузях знань за моделлю поєднання освіти, науки та інновацій, сприяє її інтеграції у світовий освітньо-науковий простір, має визнані наукові здобутки, може надаватися статус дослідницького університету.

Статус дослідницького університету надається Кабінетом Міністрів України на конкурсних засадах вищому навчальному закладу строком на сім років відповідно до затвердженого Кабінетом Міністрів України Положення про дослідницький університет та критеріїв, що включають показники, приведені до кількості науково-педагогічних і наукових працівників вищого навчального закладу.

Надання вищому навчальному закладу статусу дослідницького здійснюється за поданням Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти у разі відповідності критеріям, встановленим Кабінетом Міністрів України. Встановлення відповідності діяльності дослідницького вищого навчального закладу визначеним критеріям для підтвердження чи позбавлення його такого статусу здійснюється раз на сім років Національним агентством із забезпечення якості вищої освіти.

Критерії, за якими надається статус дослідницького університету, базуються на таких засадах:



  • розгалужена інфраструктура та матеріально-технічна база, що забезпечують провадження науково-освітньої діяльності на світовому рівні, зокрема визнані наукові школи, центри, лабораторії тощо;

  • міждисциплінарність освіти і науки, потужна фундаментальна складова наукових досліджень, якість яких підтверджена, зокрема, публікаціями у вітчизняних і міжнародних рецензованих фахових виданнях;

  • забезпечення високоякісної фахової підготовки докторів наук та здатність впроваджувати і комерціалізувати наукові результати, якість системи підготовки та підвищення кваліфікації наукових кадрів у вищому навчальному закладі;

  • рівень інтеграції у світовий освітньо-науковий простір, зокрема кількість міжнародних проектів, створених об’єктів права інтелектуальної власності, спільних з підприємствами та іноземними вищими навчальними закладами наукових проектів, грантів тощо;

  • місце в національному, галузевих та/або міжнародних рейтингах вищих навчальних закладів;

  • кількість публікацій за показниками визнаних міжнародних наукометричних баз та у міжнародних реферованих виданнях.

Дослідницький університет має право:

  • використовувати у своєму найменуванні слово «дослідницький»;

  • отримувати базове фінансування за окремою бюджетною програмою Державного бюджету України на провадження наукової діяльності в обсязі не менш як 25 відсотків коштів, що передбачаються на його утримання, для проведення наукових досліджень, підтримки та розвитку їх матеріально-технічної бази;

  • на конкурсних засадах формувати тематику фундаментальних та прикладних наукових досліджень, науково-технічних розробок і самостійно затверджувати річний тематичний план;

  • формувати на своїй базі інноваційні структури різних типів (наукові та технологічні парки, бізнес-інкубатори, малі підприємства тощо) на засадах поєднання інтересів високотехнологічних компаній, науки, освіти, бізнесу та держави з метою виконання і впровадження інноваційних проектів;

  • приймати остаточне рішення щодо присвоєння вчених звань;

  • самостійно утворювати разові спеціалізовані вчені ради для захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філософії за участю не менше п’яти осіб з відповідним ступенем, двоє з яких працюють в іншому вищому навчальному закладі (науковій установі);

  • встановлювати нормативи чисельності осіб, які навчаються, на одну посаду науково-педагогічного та наукового працівника;

  • самостійно визначати статті та обсяги витрат власних надходжень;

  • у межах визначених в установленому порядку коштів загального фонду на оплату праці та в межах наявних у вищому навчальному закладі власних надходжень самостійно формувати і затверджувати штатний розпис науково-педагогічних, наукових, педагогічних та інших працівників, у тому числі визначати штатні нормативи, найменування та чисельність посад працівників відповідно до структури вищого навчального закладу;

  • здійснювати інші права, передбачені законодавством.

3) коледж - галузевий вищий навчальний заклад або структурний підрозділ університету, академії чи інституту, що провадить освітню діяльність, пов’язану із здобуттям ступенів молодшого бакалавра та/або бакалавра, проводить прикладні наукові дослідження. Коледж також має право здійснювати підготовку фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста.

Відомості про коледж, який є структурним підрозділом університету, академії чи інституту, включаються до Єдиної державної електронної бази з питань освіти.

Основними завданнями вищого навчального закладу є:

1) провадження на високому рівні освітньої діяльності, яка забезпечує здобуття особами вищої освіти відповідного ступеня за обраними ними спеціальностями;

2) для університетів, академій, інститутів - провадження наукової діяльності шляхом проведення наукових досліджень і забезпечення творчої діяльності учасників освітнього процесу, підготовки наукових кадрів вищої кваліфікації і використання отриманих результатів в освітньому процесі;

3) участь у забезпеченні суспільного та економічного розвитку держави через формування людського капіталу;

4) формування особистості шляхом патріотичного, правового, екологічного виховання, утвердження в учасників освітнього процесу моральних цінностей, соціальної активності, громадянської позиції та відповідальності, здорового способу життя, вміння вільно мислити та самоорганізовуватися в сучасних умовах;

5) забезпечення органічного поєднання в освітньому процесі освітньої, наукової та інноваційної діяльності;

6) створення необхідних умов для реалізації учасниками освітнього процесу їхніх здібностей і талантів;

7) збереження та примноження моральних, культурних, наукових цінностей і досягнень суспільства;

8) поширення знань серед населення, підвищення освітнього і культурного рівня громадян;

9) налагодження міжнародних зв’язків та провадження міжнародної діяльності в галузі освіти, науки, спорту, мистецтва і культури;

10) вивчення попиту на окремі спеціальності на ринку праці.

Традиційно вищі навчальні заклади мають свої підрозділи. 

Структура вищого навчального закладу, статус і функції його структурних підрозділів визначаються статутом вищого навчального закладу та положеннями про відповідні структурні підрозділи.

Структурні підрозділи утворюються рішенням вченої ради вищого навчального закладу у порядку, визначеному цим Законом і статутом вищого навчального закладу. Основними структурними підрозділами вищого навчального закладу є факультети, кафедри, бібліотека.

Факультет - це структурний підрозділ вищого навчального закладу, що об’єднує не менш як три кафедри та/або лабораторії, які в державних і комунальних вищих навчальних закладах у сукупності забезпечують підготовку не менше 200 здобувачів вищої освіти денної форми навчання (крім факультетів вищих військових навчальних закладів (вищих навчальних закладів із специфічними умовами навчання), вищих навчальних закладів фізичного виховання і спорту, вищих навчальних закладів культури та мистецтва).

 Керівництво факультетом здійснює декан (начальник), керівництво навчально-науковим інститутом - директор (начальник), які не можуть перебувати на цих посадах більш як два строки.

Керівник факультету (навчально-наукового інституту) повинен мати науковий ступінь та/або вчене (почесне) звання відповідно до профілю факультету (навчально-наукового інституту).

Декан (начальник) факультету, директор (начальник) навчально-наукового інституту можуть делегувати частину своїх повноважень своїм заступникам, видає розпорядження щодо діяльності відповідного факультету (навчально-наукового інституту), які є обов’язковими для виконання всіма учасниками освітнього процесу факультету (навчально-наукового інституту) і можуть бути скасовані керівником вищого навчального закладу, якщо вони суперечать законодавству, статуту вищого навчального закладу чи завдають шкоди інтересам вищого навчального закладу.

Кафедра - це базовий структурний підрозділ вищого навчального закладу державної (комунальної) форми власності (його філій, інститутів, факультетів), що провадить освітню, методичну та/або наукову діяльність за певною спеціальністю (спеціалізацією) чи міжгалузевою групою спеціальностей, до складу якого входить не менше п’яти науково-педагогічних працівників, для яких кафедра є основним місцем роботи, і не менш як три з них мають науковий ступінь або вчене (почесне) звання.

Керівництво кафедрою здійснює завідувач (начальник) кафедри, який не може перебувати на посаді більш як два строки.

Керівник кафедри повинен мати науковий ступінь та/або вчене (почесне) звання відповідно до профілю кафедри. Обирається за конкурсом таємним голосуванням вченою радою вищого навчального закладу строком на п’ять років з урахуванням пропозицій трудового колективу факультету (навчально-наукового інституту) та кафедри. Керівник вищого навчального закладу укладає з керівником кафедри контракт, забезпечує організацію освітнього процесу, виконання навчальних планів і програм навчальних дисциплін, здійснює контроль за якістю викладання навчальних дисциплін, навчально-методичною та науковою діяльністю викладачів.

Вищий навчальний заклад зобов’язаний мати у своєму складі бібліотеку, бібліотечний фонд якої має відповідати вимогам стандартів освітньої діяльності.

Структурними підрозділами вищого навчального закладу можуть бути:


  • навчально-науковий інститут - структурний підрозділ університету, академії, інституту, що об’єднує відповідні кафедри, лабораторії, науково-дослідні центри та експериментальні лабораторії, які провадять освітню діяльність і проводять наукові дослідження;

  • наукові, навчально-наукові, науково-дослідні, науково-виробничі та проектні інститути, навчально-науково-виробничі центри (сектори, частини, комплекси тощо), дослідні станції, конструкторські бюро, відділи аспірантури і докторантури, навчально-виробничі комбінати, експериментальні підприємства, клінічні бази закладів медичної освіти, університетські клініки та лікарні, юридичні клініки, полігони, наукові парки, технопарки, оперні студії, навчальні театри, філармонії, інші підрозділи, що забезпечують практичну підготовку фахівців певних спеціальностей та/або проводять наукові дослідження;

  • підготовчі відділення (підрозділи), підрозділи перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів, інститути післядипломної освіти, лабораторії, навчально-методичні кабінети, комп’ютерні та інформаційні центри, навчально-виробничі та творчі майстерні, навчально-дослідні господарства, виробничі структури, видавництва, спортивні комплекси, заклади культурно-побутового призначення, центри студентського спорту;

  • спеціальний навчально-реабілітаційний підрозділ, який утворюється з метою організації інклюзивного освітнього процесу та спеціального навчально-реабілітаційного супроводу здобувачів вищої освіти з особливими освітніми потребами, забезпечення їм доступу до якісної вищої освіти з урахуванням обмежень життєдіяльності;

  • інші підрозділи, діяльність яких не заборонена законом.

Філія - це територіально відокремлений структурний підрозділ вищого навчального закладу, що утворюється з метою задоволення потреб регіонального ринку праці у відповідних фахівцях та наближення місця навчання здобувачів вищої освіти до їх місця проживання. Філія не є юридичною особою і діє на підставі затвердженого вищим навчальним закладом положення та відповідно до отриманої ліцензії на провадження освітньої діяльності.

Філію очолює керівник, який підпорядкований керівнику вищого навчального закладу і діє на підставі відповідного доручення.

Відомості про філію вищого навчального закладу вносяться до Єдиної державної електронної бази з питань освіти.

Безпосереднє управління діяльністю вищого навчального закладу здійснює його керівник (ректор, президент, начальник, директор тощо). Його права, обов’язки та відповідальність визначаються законодавством і статутом вищого навчального закладу.

Керівник є представником вищого навчального закладу у відносинах з державними органами, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами і діє без довіреності в межах повноважень, передбачених цим Законом і статутом вищого навчального закладу.

Керівник вищого навчального закладу в межах наданих йому повноважень:



  • організовує діяльність вищого навчального закладу;

  • вирішує питання фінансово-господарської діяльності вищого навчального закладу, затверджує його структуру і штатний розпис;

  • видає накази і розпорядження, дає обов’язкові для виконання всіма учасниками освітнього процесу і структурними підрозділами вищого навчального закладу доручення;

  • відповідає за результати діяльності вищого навчального закладу перед засновником (засновниками) або уповноваженим ним (ними) органом (особою);

  • є розпорядником майна і коштів;

  • забезпечує виконання фінансового плану (кошторису), укладає договори;

  • призначає на посаду та звільняє з посади працівників;

  • забезпечує охорону праці, дотримання законності та порядку;

  • визначає функціональні обов’язки працівників;

  • формує контингент осіб, які навчаються у вищому навчальному закладі;

  • відраховує з вищого навчального закладу та поновлює на навчання в ньому здобувачів вищої освіти за погодженням з органами студентського самоврядування та первинними профспілковими організаціями осіб, які навчаються (якщо дана особа є членом профспілки), з підстав, установлених цим Законом;

  • забезпечує організацію та здійснення контролю за виконанням навчальних планів і програм навчальних дисциплін;

  • контролює дотримання всіма підрозділами штатно-фінансової дисципліни;

  • здійснює контроль за якістю роботи педагогічних, науково-педагогічних, наукових та інших працівників;

  • забезпечує створення умов для здійснення дієвого та відкритого громадського контролю за діяльністю вищого навчального закладу;

  • сприяє та створює умови для діяльності органів студентського самоврядування, організацій профспілок працівників вищого навчального закладу і студентів, громадських організацій, які діють у вищому навчальному закладі;

  • сприяє формуванню здорового способу життя у здобувачів вищої освіти, зміцненню спортивно-оздоровчої бази вищого начального закладу, створює належні умови для занять масовим спортом;

  • спільно з виборними органами первинних організацій профспілок працівників вищого навчального закладу і студентів подає для затвердження вищому колегіальному органу громадського самоврядування вищого навчального закладу правила внутрішнього розпорядку та колективний договір і після затвердження підписує їх;

  • здійснює інші передбачені статутом повноваження.

Керівник вищого навчального закладу відповідає за провадження освітньої, наукової, науково-технічної та інноваційної діяльності у вищому навчальному закладі, за результати фінансово-господарської діяльності, стан і збереження нерухомого та іншого майна цього закладу.

Учасниками освітнього процесу у вищих навчальних закладах є:

1) наукові, науково-педагогічні та педагогічні працівники;

2) здобувачі вищої освіти та інші особи, які навчаються у вищих навчальних закладах;

3) фахівці-практики, які залучаються до освітнього процесу на освітньо-професійних програмах;

4) інші працівники вищих навчальних закладів.

Науково-педагогічні працівники - це особи, які за основним місцем роботи у вищих навчальних закладах провадять навчальну, методичну, наукову (науково-технічну, мистецьку) та організаційну діяльність.

Основними посадами науково-педагогічних працівників вищих навчальних закладів є: керівник (ректор, президент, начальник, директор); заступник керівника (проректор, віце-президент, заступник начальника, заступник директора, заступник завідувача), діяльність якого безпосередньо пов’язана з освітнім або науковим процесом; директор (начальник) інституту, його заступники, діяльність яких безпосередньо пов’язана з освітнім або науковим процесом; декан (начальник) факультету, його заступники, діяльність яких безпосередньо пов’язана з освітнім або науковим процесом; директор бібліотеки; завідувач (начальник) кафедри; професор; доцент; старший викладач, викладач, асистент, викладач-стажист; науковий працівник бібліотеки; завідувач аспірантури, докторантури.

Педагогічні працівники - це особи, які за основним місцем роботи у вищих навчальних закладах провадять навчальну, методичну та організаційну діяльність.

Наукові працівники - це особи, які за основним місцем роботи та відповідно до трудового договору (контракту) професійно здійснюють наукову, науково-технічну або науково-організаційну діяльність та мають відповідну кваліфікацію незалежно від наявності наукового ступеня або вченого звання.

Основними посадами педагогічних працівників вищих навчальних закладів є: викладач; методист.

Посади педагогічних працівників можуть займати особи із ступенем магістра за відповідною спеціальністю.

Робочий час науково-педагогічних, наукових і педагогічних працівників

1. Робочий час науково-педагогічних працівників становить 36 годин на тиждень (скорочена тривалість робочого часу).

2. Робочий час науково-педагогічного працівника включає час виконання ним навчальної, методичної, наукової, організаційної роботи та інших трудових обов’язків. Робочий час наукового працівника включає час виконання ним наукової, дослідницької, консультативної, експертної, організаційної роботи та інших трудових обов’язків. Робочий час педагогічного працівника включає час виконання ним навчальної, методичної, організаційної роботи та інших трудових обов’язків.

Норми часу навчальної роботи у вищих навчальних закладах державної та комунальної форми власності (крім вищих навчальних закладів, що мають статус національного або дослідницького) визначаються центральним органом виконавчої влади у сфері освіти і науки за погодженням із заінтересованими державними органами. Норми часу методичної, наукової, організаційної роботи визначаються вищим навчальним закладом.

Максимальне навчальне навантаження на одну ставку науково-педагогічного працівника не може перевищувати 600 годин на навчальний рік.

Науково-педагогічні, наукові та педагогічні працівники вищого навчального закладу:

1. зобов’язані:



  • забезпечувати викладання на високому науково-теоретичному і методичному рівні навчальних дисциплін відповідної освітньої програми за спеціальністю, провадити наукову діяльність (для науково-педагогічних працівників);

  • підвищувати професійний рівень, педагогічну майстерність, наукову кваліфікацію (для науково-педагогічних працівників);

  • дотримуватися норм педагогічної етики, моралі, поважати гідність осіб, які навчаються у вищих навчальних закладах, прищеплювати їм любов до України, виховувати їх у дусі українського патріотизму і поваги до Конституції України та державних символів України;

  • розвивати в осіб, які навчаються у вищих навчальних закладах, самостійність, ініціативу, творчі здібності;

  • дотримуватися статуту вищого навчального закладу, законів, інших нормативно-правових актів.

2. мають право:

  • на академічну свободу, що реалізується в інтересах особи, суспільства та людства загалом;

  • на академічну мобільність для провадження професійної діяльності;

  • на захист професійної честі та гідності;

  • брати участь в управлінні вищим навчальним закладом, у тому числі обирати та бути обраним до вищого органу громадського самоврядування, вченої ради вищого навчального закладу чи його структурного підрозділу;

  • обирати методи та засоби навчання, що забезпечують високу якість навчального процесу;

  • на забезпечення створення відповідних умов праці, підвищення свого професійного рівня, організацію відпочинку та побуту, встановлених законодавством, нормативними актами вищого навчального закладу, умовами індивідуального трудового договору та колективного договору;

  • безоплатно користуватися бібліотечними, інформаційними ресурсами, послугами навчальних, наукових, спортивних, культурно-освітніх підрозділів вищого навчального закладу;

  • на захист права інтелектуальної власності;

  • на підвищення кваліфікації та стажування не рідше одного разу на п’ять років;

  • одержувати житло, у тому числі службове, в установленому законодавством порядку;

  • отримувати пільгові довгострокові кредити на будівництво (реконструкцію) і придбання житла в установленому законодавством порядку;

  • брати участь в об’єднаннях громадян;

  • на соціальне та пенсійне забезпечення в установленому законодавством порядку.

Підготовка фахівців з вищою освітою здійснюється за відповідними освітньо-професійними, освітньо-науковими, науковими програмами на таких рівнях вищої освіти:

  • початковий рівень (короткий цикл) вищої освіти;

  • перший (бакалаврcький) рівень;

  • другий (магістерський) рівень;

  • третій (освітньо-науковий) рівень;

  • науковий рівень.

Початковий рівень (короткий цикл) вищої освіти відповідає п’ятому кваліфікаційному рівню Національної рамки кваліфікацій і передбачає здобуття особою загальнокультурної та професійно орієнтованої підготовки, спеціальних умінь і знань, а також певного досвіду їх практичного застосування з метою виконання типових завдань, що передбачені для первинних посад у відповідній галузі професійної діяльності.

Перший (бакалаврський) рівень вищої освіти відповідає шостому кваліфікаційному рівню Національної рамки кваліфікацій і передбачає здобуття особою теоретичних знань та практичних умінь і навичок, достатніх для успішного виконання професійних обов’язків за обраною спеціальністю.

Другий (магістерський) рівень вищої освіти відповідає сьомому кваліфікаційному рівню Національної рамки кваліфікацій і передбачає здобуття особою поглиблених теоретичних та/або практичних знань, умінь, навичок за обраною спеціальністю (чи спеціалізацією), загальних засад методології наукової та/або професійної діяльності, інших компетентностей, достатніх для ефективного виконання завдань інноваційного характеру відповідного рівня професійної діяльності.

Третій (освітньо-науковий) рівень вищої освіти відповідає восьмому кваліфікаційному рівню Національної рамки кваліфікацій і передбачає здобуття особою теоретичних знань, умінь, навичок та інших компетентностей, достатніх для продукування нових ідей, розв’язання комплексних проблем у галузі професійної та/або дослідницько-інноваційної діяльності, оволодіння методологією наукової та педагогічної діяльності, а також проведення власного наукового дослідження, результати якого мають наукову новизну, теоретичне та практичне значення.

Науковий рівень вищої освіти відповідає дев’ятому кваліфікаційному рівню Національної рамки кваліфікацій і передбачає набуття компетентностей з розроблення і впровадження методології та методики дослідницької роботи, створення нових системоутворюючих знань та/або прогресивних технологій, розв’язання важливої наукової або прикладної проблеми, яка має загальнонаціональне або світове значення.

Здобуття вищої освіти на кожному рівні вищої освіти передбачає успішне виконання особою відповідної освітньої (освітньо-професійної чи освітньо-наукової) або наукової програми, що є підставою для присудження відповідного ступеня вищої освіти:

1) молодший бакалавр;

2) бакалавр;

3) магістр;

4) доктор філософії;

5) доктор наук.

Молодший бакалавр - це освітньо-професійний ступінь, що здобувається на початковому рівні (короткому циклі) вищої освіти і присуджується вищим навчальним закладом у результаті успішного виконання здобувачем вищої освіти освітньої-професійної програми, обсяг якої становить 90-120 кредитів ЄКТС. Особа має право здобувати ступінь молодшого бакалавра за умови наявності в неї повної загальної середньої освіти.

Бакалавр - це освітній ступінь, що здобувається на першому рівні вищої освіти та присуджується вищим навчальним закладом у результаті успішного виконання здобувачем вищої освіти освітньо-професійної програми, обсяг якої становить 180-240 кредитів ЄКТС. Обсяг освітньо-професійної програми для здобуття ступеня бакалавра на основі ступеня молодшого бакалавра визначається вищим навчальним закладом. Особа має право здобувати ступінь бакалавра за умови наявності в неї повної загальної середньої освіти.

Магістр - це освітній ступінь, що здобувається на другому рівні вищої освіти та присуджується вищим навчальним закладом у результаті успішного виконання здобувачем вищої освіти відповідної освітньої програми. Ступінь магістра здобувається за освітньо-професійною або за освітньо-науковою програмою. Обсяг освітньо-професійної програми підготовки магістра становить 90-120 кредитів ЄКТС, обсяг освітньо-наукової програми - 120 кредитів ЄКТС. Освітньо-наукова програма магістра обов’язково включає дослідницьку (наукову) компоненту обсягом не менше 30 відсотків. Особа має право здобувати ступінь магістра за умови наявності в неї ступеня бакалавра.

Доктор філософії - це освітній і водночас перший науковий ступінь, що здобувається на третьому рівні вищої освіти на основі ступеня магістра. Ступінь доктора філософії присуджується спеціалізованою вченою радою вищого навчального закладу або наукової установи в результаті успішного виконання здобувачем вищої освіти відповідної освітньо-наукової програми та публічного захисту дисертації у спеціалізованій вченій раді.

Особа має право здобувати ступінь доктора філософії під час навчання в аспірантурі (ад’юнктурі). Особи, які професійно здійснюють наукову, науково-технічну або науково-педагогічну діяльність за основним місцем роботи, мають право здобувати ступінь доктора філософії поза аспірантурою, зокрема під час перебування у творчій відпустці, за умови успішного виконання відповідної освітньо-наукової програми та публічного захисту дисертації у спеціалізованій вченій раді.

Нормативний строк підготовки доктора філософії в аспірантурі (ад’юнктурі) становить чотири роки. Обсяг освітньої складової освітньо-наукової програми підготовки доктора філософії становить 30-60 кредитів ЄКТС.

Наукові установи можуть здійснювати підготовку докторів філософії за власною освітньо-науковою програмою згідно з отриманою ліцензією на відповідну освітню діяльність. Наукові установи можуть також здійснювати підготовку докторів філософії за освітньо-науковою програмою, узгодженою з вищим навчальним закладом. У такому разі наукова складова такої програми здійснюється у науковій установі, а освітня складова - у вищому навчальному закладі.

Доктор наук - це другий науковий ступінь, що здобувається особою на науковому рівні вищої освіти на основі ступеня доктора філософії і передбачає набуття найвищих компетентностей у галузі розроблення і впровадження методології дослідницької роботи, проведення оригінальних досліджень, отримання наукових результатів, які забезпечують розв’язання важливої теоретичної або прикладної проблеми, мають загальнонаціональне або світове значення та опубліковані в наукових виданнях.

Ступінь доктора наук присуджується спеціалізованою вченою радою вищого навчального закладу чи наукової установи за результатами публічного захисту наукових досягнень у вигляді дисертації або опублікованої монографії, або за сукупністю статей, опублікованих у вітчизняних і міжнародних рецензованих фахових виданнях, перелік яких затверджується центральним органом виконавчої влади у сфері освіти і науки.



Вищі навчальні заклади України здійснюють свою діяльність відповідно до державних стандартів, які є основою оцінювання якості вищої освіти та професійної підготовки, а також якості освітньої діяльності вищих навчальних закладів незалежно від їх типів та форм навчання.

 Стандарти освітньої діяльності розробляються для кожного рівня вищої освіти в межах кожної спеціальності з урахуванням необхідності створення умов для осіб з особливими освітніми потребами та є обов’язковими до виконання всіма вищими навчальними закладами незалежно від форми власності та підпорядкування, а також науковими установами, що забезпечують підготовку докторів філософії та докторів наук.

Стандарти освітньої діяльності розробляються та затверджуються центральним органом виконавчої влади у сфері освіти і науки за погодженням з Національним агентством із забезпечення якості вищої освіти.

Стандарт вищої освіти - це сукупність вимог до змісту та результатів освітньої діяльності вищих навчальних закладів і наукових установ за кожним рівнем вищої освіти в межах кожної спеціальності.

Стандарти вищої освіти розробляються для кожного рівня вищої освіти в межах кожної спеціальності відповідно до Національної рамки кваліфікацій і використовуються для визначення та оцінювання якості змісту та результатів освітньої діяльності вищих навчальних закладів (наукових установ).

Стандарт вищої освіти визначає такі вимоги до освітньої програми:

1) обсяг кредитів ЄКТС, необхідний для здобуття відповідного ступеня вищої освіти;

2) перелік компетентностей випускника;

3) нормативний зміст підготовки здобувачів вищої освіти, сформульований у термінах результатів навчання;

4) форми атестації здобувачів вищої освіти;

5) вимоги до наявності системи внутрішнього забезпечення якості вищої освіти;

6) вимоги професійних стандартів (у разі їх наявності).

Вищий навчальний заклад на підставі освітньо-професійної (освітньо-наукової) програми за кожною спеціальністю розробляє навчальний план, який визначає перелік та обсяг навчальних дисциплін у кредитах ЄКТС, послідовність вивчення дисциплін, форми проведення навчальних занять та їх обсяг, графік навчального процесу, форми поточного і підсумкового контролю. Для конкретизації планування навчального процесу на кожний навчальний рік складається робочий навчальний план, що затверджується керівником вищого навчального закладу.



Стандарти вищої освіти за кожною спеціальністю розробляє центральний орган виконавчої влади у сфері освіти і науки з урахуванням пропозицій галузевих державних органів, до сфери управління яких належать вищі навчальні заклади, і галузевих об’єднань організацій роботодавців та затверджує їх за погодженням з Національним агентством із забезпечення якості вищої освіти.

Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти складається з двадцяти п’яти членів і формується на таких засадах:

1) два члени делегуються Національною академією наук України та по одному - від кожної національної галузевої академії наук;

2) тринадцять членів обираються з’їздами з числа представників вищих навчальних закладів України державної, комунальної та приватної форми власності, у тому числі дев’ять членів - від державних вищих навчальних закладів, один член - від комунальних вищих навчальних закладів, три члени - від приватних вищих навчальних закладів;

3) три члени обираються спільним представницьким органом всеукраїнських об’єднань організацій роботодавців;

4) два члени обираються з’їздом представників органів студентського самоврядування вищих навчальних закладів з числа осіб, які здобувають вищу освіту.

Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти:


  • формує вимоги до системи забезпечення якості вищої освіти, розробляє положення про акредитацію освітніх програм і подає його на затвердження центральному органу виконавчої влади у сфері освіти і науки;

  • аналізує якість освітньої діяльності вищих навчальних закладів;

  • проводить ліцензійну експертизу, готує експертний висновок щодо можливості видачі ліцензії на провадження освітньої діяльності;

  • формує за поданням вищих навчальних закладів (наукових установ) пропозиції, у тому числі з метою запровадження міждисциплінарної підготовки, щодо переліку спеціальностей, за якими здійснюється підготовка здобувачів вищої освіти на відповідних рівнях вищої освіти, і подає його центральному органу виконавчої влади у сфері освіти і науки;

  • формує єдину базу даних запроваджених вищими навчальними закладами спеціалізацій, за якими здійснюється підготовка здобувачів вищої освіти на кожному рівні вищої освіти;

  • проводить акредитацію освітніх програм, за якими здійснюється підготовка здобувачів вищої освіти;

  • формує критерії оцінки якості освітньої діяльності, у тому числі наукових здобутків, вищих навчальних закладів України, за якими можуть визначатися рейтинги вищих навчальних закладів України;

  • розробляє вимоги до рівня наукової кваліфікації осіб, які здобувають наукові ступені, розробляє порядок їх присудження спеціалізованими вченими радами вищих навчальних закладів (наукових установ) та подає його на затвердження центральному органу виконавчої влади у сфері освіти і науки;

  • розробляє положення про акредитацію спеціалізованих вчених рад та подає його на затвердження центральному органу виконавчої влади у сфері освіти і науки, акредитує спеціалізовані вчені ради та контролює їх діяльність;

  • акредитує незалежні установи оцінювання та забезпечення якості вищої освіти;

  • здійснює інші повноваження, передбачені законом.

Освітня діяльність у сфері вищої освіти провадиться вищими навчальними закладами, науковими установами (для підготовки фахівців ступеня доктора філософії) на підставі ліцензій, які видаються центральним органом виконавчої влади у сфері освіти і науки у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України згідно з цим Законом.

 Ліцензії видаються окремо за кожною спеціальністю строком на 10 років і можуть бути анульовані лише з підстав, передбачених цим Законом. Інформація про видачу та анулювання ліцензії вноситься до Єдиної державної електронної бази з питань освіти.

У ліцензії зазначаються:

1) повне найменування та місцезнаходження вищого навчального закладу, відокремлених підрозділів, що провадять освітню діяльність за відповідною спеціальністю та рівнем вищої освіти;

2) ліцензований обсяг - максимальна кількість осіб, яким вищий навчальний заклад може одночасно забезпечити здобуття вищої освіти за певною спеціальністю і рівнем вищої освіти відповідно до стандартів освітньої діяльності.

Отже, система освіти України, зокрема вища школа, є невід’ємною складовою і важливим чинником соціально-економічного й культурного розвою української держави. Вона зорієнтована на задоволення інтересів і потреб людини й покликана плекати найцінніший скарб нації ‑ інтелект, культуру, моральність і духовність.
1.2. Методологія педагогіки вищої школи

Методологія педагогіки вищої школи спираються на відповідну нормативну базу. Це Конституція України, Закони України «Про освіту», «Про вищу освіту», «Про наукову і науково-технічну діяльність», «Про інноваційну діяльність», Національна доктрина розвитку освіти в Україні, Національна стратегія розвитку освіти в Україні на 2012–2021 роки, накази та листи Міністерства освіти і науки України, інші акти чинного законодавства.

Педагогіка вищої школи галузь педагогічної науки, яка вивчає педагогічні закономірності й засоби організації та здійснення освітнього процесу (самоосвіти), навчання, виховання (самовиховання), розвитку (саморозвитку) і професійної підготовки студентів (слухачів) до певного виду діяльності й суспільного життя.

Предмет педагогіки вищої школи охоплює вищий навчальний заклад як педагогічну систему; функціонування та ефективність педагогічного процесу у вищому навчальному закладі; педагогічну діяльність науково-педагогічних працівників; педагогічні закономірності формування й розвитку особистості студента; процес вищої освіти і самоосвіти; навчання у вищому навчальному закладі; форми, методи і педагогічні технології у вищому навчальному закладі; педагогічні особливості взаємодії студентів і науково-педагогічних працівників у педагогічному процесі ВНЗ у ході реалізації завдань Болонської конвенції.

Для розгляду наукових основ вищої школи необхідно дати характеристику діяльності навчальних закладів вищої освіти. Провідним видом діяльності є освітня діяльність. Це діяльність з організації процесу навчання як механізму підвищення кваліфікації й у наслідок якої відбувається підвищення рівня професійної компетентності педагогічних працівників.

За нормативними документами, освітня діяльність – це діяльність, яка пов’язана з наданням послуг для здобуття вищої освіти, з видачею відповідного документа. Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 5.09.1996 р. № 1074 «Про затвердження Положення про державний вищий навчальний заклад», одним із головних завдань вищого навчального закладу є впровадження освітньої діяльності, яка включає навчальну, виховну, наукову, культурну, методичну діяльність Тобто, навчальна діяльність вищого навчального закладу є складовою його освітньої діяльності. Реалізується навчальна діяльність при організації навчального процесу в закладі.

Навчальний процес у вищому навчальному закладі здійснюється відповідно до чинного законодавства й є системою організаційних і дидактичних заходів, спрямованих на реалізацію змісту освіти на певному освітньому або кваліфікаційному рівні відповідно до державних стандартів освіти. Крім того, навчальний процес має два головні аспекти: навчання як системна цілеспрямована діяльність кафедр (предметних або циклових комісій), що передбачає передачу студентам наукових знань і формування їх особистісних якостей, і учіння як навчальна діяльність студента.

Розглянемо детальніше методологічні аспекти навчальної діяльності інститутів післядипломної педагогічної освіти. Методологія, за філософським словником, трактується як система принципів й способів організації та побудови як теоретичної так й практичної діяльності, а також вона виступає і як вчення про цю систему.

У педагогічному словнику дається трактування поняття методології педагогіки, що виходить із загальної методології науки та вивчення тенденцій суспільного розвитку як системи знань про відправні положення педагогічної теорії, про принципи підходу до розгляду педагогічних явищ і методах їх дослідження, а також шляхи запровадження здобутих знань у практику виховання, навчання і освіти.

Також, цікавим є трактування цього поняття, що наводиться у словнику-довіднику основних термінів і понять, що використовуються при підготовці дисертаційних дослідженнях. А саме: методологія педагогіки – це сукупність вихідних філософських і педагогічних ідей, які лежать в основі дослідження педагогічної дійсності і впливають на теоретичну інтерпретацію отриманих результатів. Необхідно зазначити, що при визначенні сутності методології більшість авторів роблять посилання на тлумачення, що дається М. Даниловим. Автор, розкриваючи сутність методології педагогіки, зазначає, що це є системою знань про вихідні положеннях, про заснування і структуру. педагогічної теорії, про принципи підходу і способи здобуття знань, що відображають педагогічну дійсність. Продовжуючи дане тлумачення В. Краєвський зазначає, що методологія має діяльнісний характер і тому необхідно додати, що вона є також системою діяльності з отримання таких знань та обґрунтування програм, логіки і методів, оцінки якості спеціально-наукових педагогічних досліджень. Підкреслимо, що методологія найчастіше виступає як науковий підхід до вивчення певних явищ (предметів). І є загальною методологією науки як вчення про принципи і методи наукового дослідження. Вона ґрунтується на припущенні, що пізнавальний процес, в якій би області він не здійснювався, має деякі загальні (і притому істотні) риси. У методології науки наголошується, що процес пізнання історично складається як результат і форма взаємодії таких основних елементів як пізнавальна діяльність людей; засоби пізнання; об’єкти або предмети пізнання; знання.

Також, у наукових дослідженнях під методологією розуміють учіння про принципи побудови, форми і способи науково-пізнавальної діяльності. Така методологія дає характеристику компонентів наукового дослідження. А саме: його об’єкту, предмету аналізу, завдання дослідження, сукупності засобів дослідження, які необхідні для розв’язання завдань даного типу. Крім того, вона формує уявлення про послідовність просування дослідника в процесі розв’язання певних завдань.

Провідними роботами щодо розкриття сутності методології є роботи Е. Юдина. Вчений розглядає методологію у тісному зв’язку із системним підходом й виділяє, що основною функцією методологічного знання є внутрішня організація й регуляція процесу пізнання або практичного перетворення того, чи іншого об’єкту. Значущість досліджень Е. Юдина полягає у виділенні науковцем чотирьох рівнів методології: перший – філософська методологія, її сутність складають загальні принципи пізнання і категоріальний устрій науки в цілому; другий – загальнонаукова методологія, її сутність складає сукупність змістовних загальнонаукових концепцій, що впливають на всі або на достатньо велику сукупність наукових дисциплін (наприклад, системний підхід або теоретична кібернетика); третій рівень – конкретно-наукова методологія, її сутність полягає у сукупності методів, принципів дослідження і процедур, які застосовуються у тій або іншій спеціальній науковій дисципліні (наприклад, вона може використовувати як специфічні саме для цієї галузі методи й прийоми пізнання, так й методи та прийоми, що використовують на попередніх рівнях методології: методи системного підходу або моделювання в педагогічних дослідженнях); останній, четвертий рівень – методика і техніка дослідження, сутність якого складає певний набір процедур, він завжди носить чітко виражений нормативний характер.

Разом із тим виділені рівні взаємодоповнюють один одне, автор підкреслює, що кожен з них виконує свої особливі, тільки йому властиві функції в науковому пізнанні. Завдяки цій своєрідній спеціалізації всі рівні методології утворюють складну систему, в межах якої між ними існує цілком визначена супідрядність. Провідним серед них є перший (філософський) рівень, який виступає як змістовне підґрунтя будь-якого методологічного знання.

Науковці зазначають, що закономірності в навчальному процесі це об’єктивно існуючі, суттєві, обов’язкові для того чи іншого явища, процесу, предмета навчання зв’язки, які за однакових умов обов’язково повторюються. В енциклопедії наукової атестації під закономірністю розуміється об’єктивно існуючий зв’язок об’єктивних і суб’єктивних явищ розвитку навчально-виховного процесу, який постійно повторюється.

Закономірності навчального процесу є предметом дослідження багатьох вчених. Розглядаючи закономірності навчального процесу В. Ягупов, спираючись на дослідження І. Підласого, зазначає, що закономірності навчання можуть бути визначені як наукові закони. Але науковці виділяють низку умов, за яких це може здійснитися. А саме: по-перше, чітко зафіксовано об’єкти, між якими встановлюється зв’язок; по-друге, досліджено вид, форму й характер цього зв’язку; по-третє, встановлено межі дії (прояву) цього зв’язку. Якщо брати це за основу, то можна виділити такі закономірності навчального процесу: загальні, які охоплюють всю навчальну систему закладу й часткові, які стосуються окремих елементів системи навчання, що відбувається у навчальному закладі.

Розглянемо загальні закономірності процесу навчання, який здійснюється у навчальному закладі. В основу виділення цих закономірностей покладено розуміння цілісності процесу навчання як дидактичної категорії, який має діяльнісну основу: взаємодія того, хто вчиться з тим, хто вчить навколо визначеного змісту освіти. Тобто, для реалізації навчального процесу необхідно сформулювати цілі навчання, виділити певний зміст освіти, який необхідно засвоїти, організувати процес засвоєння (методи викладання тих, хто навчає й форми діяльності тих, хто навчається) та виокремити шляхи визначення результату. За Ю. Бабанським, структурними компонентами процесу навчання є цільовий компонент; мотиваційно-стимулюючий; змістовий; процедурно-процесуальний; контрольно-регулюючий; оцінювально-результативний. У зв’язку із зазначеним виділяють такі загальні закономірності:

– Закономірності цілей навчання. А. Кузьмінський зазначає, що мета навчання залежить від рівня і темпів розвитку суспільства; потреб і можливостей суспільства; рівня розвитку і можливостей педагогічної науки та практики. Крім того, цілі кожного етапу навчання залежать від рівня досягнення цілей попереднього етапу й особистісних особливостей того, хто навчається.

– Закономірності змісту навчання. Вони залежать від певних потреб суспільства й держави, визначених цілей навчання, темпів розвитку суспільства і науково-технічного прогресу, рівня розвитку теорії та практики навчання, матеріально-технічних і економічних можливостей навчальних закладів. Також, зміст освіти відіграє роль середовища (відкритий зміст освіти), визначає індивідуальну освітню траєкторію розвитку того, хто навчається.

– Закономірності технологій, методів, форм навчання. Залежать від продуктивності та ефективності навчання на попередніх етапах. Вони забезпечуються якістю навчання: організацією самого процесу навчання і досягнутих результатів навчання, характеру та обсягу матеріалу, що вивчається, організаційно-педагогічного впливу тих, хто навчає, здібностей до учіння тих, хто навчається, часу навчання, матеріально-технічного забезпечення навчального закладу, методичного забезпечення навчального процесу та ін.

– Закономірності управління навчальним процесом. Залежать від ступеня організації й інтенсивності зворотних зв’язків у системі навчання, організації коригувальних впливів на основі отриманої інформації про стан навчального процесу.

– Закономірності мотивації навчання. Обумовлюються внутрішніми та зовнішніми мотивами (стимулами) навчання. До них відносяться суспільні, економічні, педагогічні умови і стимулятори.

Часткові закономірності стосуються окремих структурних компонентів навчального процесу й проявляються через дидактичні закони (змістово-процесуальні закономірності); гносеологічні закономірності навчання; психологічні; кібернетичні та організаційні закономірності реалізації навчального процесу.

Змістово-процесуальні закономірності виявляються через: закон соціальної зумовленості цілей, змісту і методів навчання; закон виховного і розвивального навчання; закон діяльнісного характеру навчання; закон цілісності та єдності дидактичного процесу; закон єдності та взаємозв’язку теорії та практики навчання.



Гносеологічні закономірності навчання проявляються у результативності та продуктивності навчання, що залежать від спроможності тих, хто навчається ефективно засвоювати зміст освіти та рівнем професійної компетентності тих, хто навчає.

Психологічні закономірності пов’язані, у першу чергу, із мотиваційними аспектами навчання: пізнавальні та навчальні можливості тих, хто навчається, їх навчальний інтерес й пізнавальна активність. У другу чергу, вони пов’язані із організацією стимулюванням їх до навчання, рівнем заохочуванням.

Кібернетичні закономірності виявляються рівнем організації зворотного зв’язку його частоті та обсягу. Крім того, забезпечується кібернетична закономірність якістю здійснення контролю та проведенню певних моніторингових процедур стану навченості тих, хто навчається. Навченість розглядається нами як результат процесу навчання.

Організаційні закономірності процесу навчання визначаються рівнем здійснення взаємодії тих, хто навчається з тим, хто навчає: рівнем організації робочого місця, рівнем навчально-методичного й матеріально-технічного забезпечення навчального процесу та ін. Взагалі, організаційні закономірності розглядаються з позицій внутрішньої упорядкованості, узгодженості, взаємодії структурних компонентів навчального процесу.

Іноді, як часткові закономірності навчального процесу, виділяють ще й соціологічні закономірності. Під якими розуміють такі наукові позиції як те, що розвиток індивіда зумовлений розвитком усіх інших індивідів, з якими він перебуває в прямому або непрямому спілкуванні; продуктивність навчання залежить від обсягу й інтенсивності пізнавальних контактів; ефективність навчання зумовлюється рівнем «інтелектуальності середовища», інтенсивності взаємонавчання; ефективність навчання підвищується в умовах пізнавального напруження, викликаного змаганням; престиж учня в класі залежить від: позиції, яку він займає, від ролі, яку він виконує, від його академічних успіхів і досягнень, від індивідуальних якостей; ефективність навчання залежить від якості спілкування того, хто навчає з тим, хто навчається; зневажливе ставлення того, хто навчає до того, хто навчається веде до зниження ефективності навчання.

А. Кузьмінський зазначає, що велика кількість виділених закономірностей навчального процесу обумовлена тим, що на розвиток особистості впливає два фактора: біологічний і соціальний. Вирішальна роль соціальних чинників не заперечує дію біологічних й навпаки, вирішальна роль біологічних чинників забезпечує вплив соціальних. Разом із тим, науковець зазначає, що їх єдність забезпечує високу результативність діяльності та розвитку особистості.

Отже, зазначені закономірності загальні й часткові, у своїй сукупності забезпечують цілеспрямованість, систематизованість, організованість, ефективність й оптимальність навчального процесу.

Наступною методологічною характеристикою навчального процесу є принципи його організації та перебігу. Це обумовлено тим, що сутність та основні вимоги закономірностей навчання виявляються в певних принципах.

Принципами в гуманітарних науках вважаються керівні ідеї, основні правила, основні вимоги до діяльності, поведінки тощо. Принцип, поняття, що утворилося від лат. ргіnсіріum, що в перекладі означає основа, начало. М. Скаткін наголошує, що принципи навчання спираються на закономірності, але логічно з них не виводяться. Автор наголошує, що критерієм для визначення принципів навчання повинен бути той, який охоплює й мету навчання, й зміст, й форми, й методи. Актуалізуючи на тому, що процес навчання відбувається у тісній взаємодії того, хто вчиться з тим, хто навчає, то принципи повинні вказувати на загальну спрямованість цієї взаємодії. Тому, для визначення принципів необхідно розуміти чотири провідні тези. А саме:

– цілі навчання обумовлені потребами суспільного розвитку;

– об’єктивні закономірності навчання як взаємозв’язок діяльності того, хто вчиться з тим, хто навчає;

– способи використання цих закономірностей для досягнення цілей навчання;

– конкретні умови, в яких відбувається процес навчання.

Спираючись на вищезазначене автором наголошується, що принципи визначають сутність практичної діяльності, а вона, у свою чергу, переслідує певні цілі. Тому визначення принципів спирається саме на цілі практичної діяльності. У зв’язку із цим М. Скаткін виділив такі принципи навчання: науковості, наочності, доступності, систематичності та системності, осмисленості та міцності, творчої активності, зв’язку теорії й практики, колективності, всебічного розвитку та індивідуальності навчання, принцип позитивного емоційного фону навчання, принцип переходу від навчання до самоосвіти.

О. Савченко проаналізувала виникнення та становлення принципів навчання й, спираючись на роботу М. Данилова та М. Скаткіна «Дидактика середньої школи», підкреслила, що принципи характеризують способи використання законів навчання відповідно до мети виховання і освіти, вони визначають зміст, методи, організацію навчання і разом з правилами навчання є для педагогів надійним керівництвом до дії. Разом із тим, вони виступають елементом науково-педагогічного знання й способом регуляції практики навчання. Авторкою проаналізовано велику кількість джерел й визначено, що на сьогодні виділяють понад тридцяти принципів навчального процесу. Хоча у наукових джерелах описується усього по шість-сім принципів. На думку науковця, це пов’язано із тим, що принципи не є догматом теорії навчання, вони можуть оновлюватися, уточнюватися, доповнюватися під впливом досягнень педагогічної науки й серед них за певною ознакою можна виділити декілька найважливіших принципів навчання. Такою ознакою О. Савченко вважає їх вплив на певний структурний елемент навчального процесу: мету, зміст, методи, форми та ін.

Авторка виділяє такі принципи навчання як: науковості, доступності, цілісності, наочності, особистісно-зорієнтованості, природовідповідності, систематичності, наступності й перспективності, принцип взаємозв’язку навчання і розвитку, співробітництва, індивідуалізації й диференціації, принцип міцності і дієвості результатів навчання, інтеграції.

Педагоги вищої школи зазначають, що провідні дидактичні принципи спираються на філософське осмислення цілей, цінностей освіти й в своїй основі мають методологічні підходи щодо досліджень проблем у сфері освіти. У зв’язку із цим О. Андреєв дає таку класифікацію принципів: аксіологічний, культурологічний, антропологічний, гуманістичний, синергетичний, герменевтичний, валеологічний.

Ґрунтовне дослідження, щодо визначення принципів навчання проведено В. Ягуповим. Науковець зазначає, що в основі принципів навчання лежать закони та закономірності дидактичного процесу. Для їх обґрунтування необхідно враховувати досвід навчання різних дидактичних систем, логічні основи теорії пізнання, закономірності функціонування психіки людини, рівень розвитку науки й техніки тощо. Взагалі, автор визначає принципи навчання як конкретні рекомендації про шляхи досягнення цілей навчання на основі його пізнаних закономірностей, це спрямовуючі положення, нормативні вимоги до організації та проведення дидактичного процесу, які мають характер загальних вказівок, правил і норм та випливають із його закономірностей. У зв’язку із цим науковець наголошує, що ці принципи стосуються регулювання різноманітних змістових стосунків учасників дидактичного процесу; з’ясування провідних тенденцій навчання на сучасному етапі формування національної системи освіти; розв’язання суперечностей процесу навчання й умови досягнення успіхів у навчально-виховному процесі; визначення основних положень, на які спираються під час викладання навчальних дисциплін; визначення змісту, методів і форм навчальної діяльності тощо.

Враховуючи вищезазначене й проаналізувавши різноманітні класифікації принципів навчання, В. Ягупов робить узагальнення та виділяє, що існують основні групи принципів навчання. А саме:



  1. Принципи, що стосуються усіх компонентів дидактичного процесу:

– принцип розвиткового і виховного характеру навчання;

– принцип науковості змісту і методів навчання;

– принцип практичної спрямованості навчання;

– принцип системності й послідовності навчання;

– принцип гуманізації та гуманітаризації навчання;

– принцип оптимізації навчання.



  1. Принципи, що стосуються діяльності тих, хто навчає та їхньої методики:

– принцип демократизації в навчанні;

– принцип доступності й дохідливості викладання;

– принцип наочності в навчанні;

– принцип раціонального поєднання колективних та індивідуальних форм і способів навчальної роботи.



  1. Принципи, що стосуються навчально-пізнавальної діяльності тих, хто навчається:

– принцип мотивації навчально-пізнавальної діяльності учнів;

– принцип активності, свідомості та самостійності учнів.



  1. Принцип, що стосується контрольно-оцінювальних функцій дидактичного процесу:

– принцип міцності засвоювання знань, формування навичок і вмінь.

Ми погоджуємося з науковцем щодо тези про те, що незнання принципів не відміняє їх існування та дію і робить дидактичний процес ненауковим, суперечливим, непослідовним, несистемним, й, відповідно, неефективним. Власне, тим і пояснюється наявність багатьох недоліків в організації та проведенні цього процесу в певних освітньо-виховних системах.

І. Кузьмінський, розглядаючи організацію навчального процесу у вищій школі визначає такі принципи: науковості; систематичності й послідовності; свідомості навчання; активності й самостійності; наочності; ґрунтовності; зв’язку навчання з практичною діяльністю, реаліями життя; єдності освітніх, розвивальних і виховних функцій навчання.

У книзі «Дидактика вищої школи» зазначається, що є загальнодидактичні принципи: науковості, системності, наочності, доступності, професійної спрямованості навчання. Але, разом із ними при організації навчального процесу у вищій школі спираються й на такі принципи, як загальнонаукові, що діють і в дидактиці, і в педагогіці. А саме: принципи детермінізму; відповідності; наступності; доповнюваності.

Отже, нами розглянуто різні класифікації принципів навчання. Можна зазначити, що провідні науковці зазначають різноманітні принципи організації навчального процесу.

У монографії, яка стосується безперервної педагогічної освіти, наголошується, що головною умовою успішного функціонування системи післядипломної освіти є дотримання основних принципів. Це такі принципи як:

– гуманізації, який забезпечує необхідні умови розвитку творчої індивідуальності та сприяє формуванню індивідуальної освітньої траєкторії розвитку того, хто навчається;

– диференціації, який забезпечує варіативність вибору змісту, форм, профіль навчання;

– різноманітності й гнучкості, який забезпечує надання можливості тому, хто навчається вибору навчального закладу для підвищення кваліфікації залежно від його освітніх потреб, а для того, хто навчає забезпечує варіативність навчальних програм, тем, форм викладання тощо;

– інтеграції, який забезпечує цілісного сприйняття навчальних тем, використання міжпредметних зв’язків;

– гуманітаризації, який забезпечує подолання фрагментарності й однобічності, сприяє використанню системного, особистісного, діяльнісного підходів в організації навчання;

– єдності цілей навчання, який забезпечує єдність освітньої, розвивальної та виховної функції навчання, що ефективно поєднуються з різноманіттям методів, форм, засобів навчання. Даний принцип забезпечує цілісність навчального процесу.

– наступності, який забезпечує поступальний рух навчального процесу в усіх ланках системи післядипломної освіти й сприяє формуванню мотиваційної, предметної, операціональної готовності педагогів щодо переходу на новий рівень освіти й самоосвіти;

– вибірковості, який забезпечує автономність того, хто навчається у виборі пріоритетів особистісного зростання;

– різнобічності, який забезпечує тому, хто навчається можливість для розвитку його інтелектуальних, духовних, моральних та інших характеристик;

– регіональності, який забезпечує врахування місцевих особливостей при організації навчання.

Поняття «метод» є загальнонауковим й утворилося від грецького слова μέθοδος, яке в перекладі означає «шлях через». Дане поняття тлумачиться як систематизована сукупність кроків, які потрібно здійснити для виконання певного завдання, для досягнення мети. Значення поняття «метод» у загальнонауковому сенсі тотожне алгоритму діяльності чи технологічного процесу.

Український педагогічний словник С. Гончаренка трактує поняття «метод», що в перекладі з грецької перекладається як шлях дослідження чи пізнання, й тлумачиться як спосіб організації теоретичного та практичного пізнання дійсності й зумовлений закономірностями об’єкта, що досліджується. Але при організації навчального процесу поняття «метод» тлумачиться як упорядкований спосіб взаємодії того, хто навчається з тим, хто навчає. Саме цей спосіб взаємодії спрямований на розв’язання певних завдань, що сприятиме досягненню висунутих цілей навчання, він позначається як шлях просування до істини, до пізнання навколишнього. Спираючись на роботи науковців можна зазначити, що сьогодні існують декілька класифікацій методів навчання. Класичною вважається класифікація за джерелами пізнання: словесні, наочні, практичні. Але, у зв’язку із тим, що метод є цілеспрямованим шляхом від незнання до пізнання й передбачає активне керівництво того, хто навчає, необхідно визначити систему осмислених послідовних рухів, що здійснює той, хто навчається для досягнення мети навчання. Кожний метод передбачає визначення мети, без якої неможлива цілеспрямована взаємодія того, хто вчиться з тим, хто навчає. Тобто, будь-який метод навчання представляє собою систему цілеспрямованих дій того, хто навчає, що впливає на пізнавальну активність та практичну діяльність того, хто навчається й сприяє засвоєнню останнім навчального змісту й забезпечує досягненню цілей навчання.

Разом із тим, провідні вчені зазначають таку класифікацію методів навчання, яка включає: пояснювально-ілюстративний або інформаційно-рецептивний метод, репродуктивний метод, проблемний метод, частково- пошуковий або евристичний метод, дослідницький метод. Необхідно зауважити, що у зв’язку із тим, що зазначена класифікація методів повністю характеризує навчальний процес у його цілісності, саме цілісність навчального процесу в своїй основі має всі етапи процесу пізнання: сприймання, осмислення, первинне відтворення отриманої інформації, її використання й творче застосування. Тому й зазначені методи необхідно використовувати тільки у сукупності. Бо тільки у сукупності вони забезпечують повне засвоєння навчального змісту на рівні творчого його використання, тому й не можна використовувати ці методи тільки поодинці.

Часто, разом із поняттям метод, використовують й таке поняття, як прийом. Вони близькі за значенням, але мають й певну різницю. Обидва вони цілеспрямовані й забезпечують ефективну взаємодію учасників навчального процесу. Але під терміном «прийом» розуміють частковий акт впливу того, хто навчає на того, хто навчається. Він є короткотривалим, іноді разовим й сприяє активізації пізнавальної діяльності, на відміну від методу, він не забезпечує довготривалість діяльності того, хто навчається. Вважається, що прийом є складовою частиною методу.

Поняття «форма» трактується від латинського слова forma, що позначає зовнішній вигляд, обрис. Воно тлумачиться як зовнішній вигляд взаємодії того, хто вчиться з тим, хто навчає. Відповідно до провідних робіт з дидактики можна констатувати, що на сьогодні існують різні класифікації форм організації навчання, в основу яких покладено різні критерії їх утворення. А саме: форми навчання класифікують за кількістю тих, хто навчається (індивідуальна, парна, групова, фронтальна форма організації навчання); за місцем навчання (очне, заочне, очно-заочне, дистанційне, екстернат тощо); за тривалістю навчання; ін.). О. Савченко зазначає, що форми навчання мають відповідати меті, змісту, умовам, в яких воно здійснюється, необхідно враховувати кількість тих, хто навчається, специфіку предмету та специфіку їх навчання відповідно до віку, необхідне обладнання, тривалість навчання тощо.

Розглядаючи класичні підходи до організації навчання необхідно акцентувати, що вони є загальноприйнятими й широко застосовуються в навчальних закладах системи освіти. Разом із тим, зазначимо, що у межах нашого дослідження необхідно розглядати організацію навчання педагогічних працівників. Напрям дидактики, який опікується теоретичними розробками та практичними надбаннями щодо організації навчання дорослих має назву андрагогіка.

Створення нової наукової галузі, яка займається дослідженням, визначенням й обґрунтуванням принципів навчання дорослих людей відбулося в другій половині двадцятого століття. Провідною концепцією якої стало навчання (освіта) впродовж життя.

Спираючись на підручник з педагогіки вищої школи можна зробити В. Ординського можна зробити такі узагальнення: Педагогіка вищої школи виникла на базі загальної педагогіки. наука педагогіка, підґрунтя якої заклали древні філософи – «як науки про виховання дітей», пройшла тривалий шлях історичного розвитку. за цей час накопичено значний теоретичний та емпіричний матеріал, чітко сформувалася тенденція диференціації педагогічних знань з урахуванням специфіки об'єктів виховання. нині існує чимало систем навчання й виховання, які охоплюють людей різних вікових груп і професій. окреслено концепцію безперервної освіти й виховання людини, яка ґрунтується на гуманістичних цінностях суспільства.


Предмет та завдання педагогіки вищої школи

Однією з вимог розвитку освітньої системи України є забезпечення якісної освіти для всіх верств населення. Розв’язання цієї проблеми має велике значення для підвищення якості діяльності вищого навчального закладу. Згідно із Законом України «Про вищу освіту», вищий навчальний заклад - освітній, освітньо-науковий заклад, який заснований і діє відповідно до законодавства про освіту, реалізує відповідно до наданої ліцензії освітньо-професійні програми вищої освіти за певними освітніми та освітньо-кваліфікаційними рівнями, забезпечує навчання, виховання та професійну підготовку осіб відповідно до їх покликання, інтересів, здібностей та нормативних вимог у галузі вищої освіти, а також здійснює наукову та науково-технічну діяльність. Основним завданням його діяльності є надання вищої освіти. Під якою розуміють рівень освіти, який здобувається особою у вищому навчальному закладі в результаті послідовного, системного та цілеспрямованого процесу засвоєння змісту навчання, який ґрунтується на повній загальній середній освіті й завершується здобуттям певної кваліфікації за підсумками державної атестації.

За Я. Болюбашем, навчальний процес у вищих навчальних закладах є системою організаційних і дидактичних заходів, які спрямовані на реалізацію змісту освіти на певному освітньо-кваліфікаційному рівні відповідно до державних стандартів освіти. Він охоплює всі компоненти навчання: учасників навчального процесу (викладачів, студентів), засоби, форми і методи навчання. Навчальний процес базується на принципах науковості, гуманізму, демократизму, наступності та безперервності, незалежності від втручання будь-яких політичних партій, інших громадських та релігійних організацій.

Навчальний процес має два головні аспекти: навчання як системна цілеспрямована діяльність кафедр (предметних або циклових комісій), що передбачає передачу студентам наукових знань і формування їх особистісних якостей, і учіння як навчальна діяльність студентів.

Форма організації навчального процесу – це спосіб організації, побудови й проведення навчальних занять, у яких реалізуються зміст навчальної роботи, дидактичні завдання і методи навчання. Утворилося це поняття від латинського слова forma, що позначає зовнішній вигляд, обрис. Воно тлумачиться як зовнішній вигляд взаємодії того, хто вчиться з тим, хто навчає. Відповідно до провідних робіт з дидактики можна констатувати, що на сьогодні існують різні класифікації форм організації навчання. В основу яких покладено різні критерії їх утворення. А саме: форми навчання класифікують за кількістю тих, хто навчається (індивідуальна, парна, групова, фронтальна форма організації навчання); за місцем навчання (очне, заочне, очно-заочне, дистанційне, екстернат тощо); за тривалістю навчання; ін.). О. Савченко зазначає, що форми навчання мають відповідати меті, змісту, умовам, в яких воно здійснюється, необхідно враховувати кількість тих. хто навчається, специфіку предмету та специфіку їх навчання відповідно до віку, необхідне обладнання, тривалість навчання тощо.

Розглядаючи класичні підходи до організації навчання необхідно акцентувати, що вони є загальноприйнятими й широко застосовуються в навчальних закладах системи освіти. Разом із тим, зазначимо, що у межах нашого дослідження необхідно розглядати організацію навчання при підготовці фахівців з педагогіки вищої школи. Розглянемо особливості організації їх навчання.

Умови сьогодення характеризуються інтенсифікацією інформаційних процесів. У зв’язку із цим знання, які були отримані членами суспільства, швидко застарівають. Також, провідною тенденцією в системі освіти стає збільшення частки студентів, які поєднують навчання з трудовою діяльністю, що супроводжується швидким розвитком і широким застосуванням різноманітних технічних засобів, забезпечують високий якісний рівень навчання. Серед них: інформаційно-комп’ютерні технології, супутникові системи зв’язку та ін.. Отже, зросте потреба в побудові такої системи освіті, яка має стати безперервною, доступною, розвиваючою і випереджаючою. У зв’язку із цим побудова навчального процесу у вищому навчальному закладі й повинно забезпечити саме ці потреби.

Зазначене вище наголошує на тому, що провідним стає гасло: Освіта має стати доступною будь-якій людині, в будь-якому місці, у будь-який час і з будь-якої спеціальності. Саме такий підхід визначає сутність заочної форми навчання. У Положенні про організацію навчального процесу у вищих навчальних закладах, яке затверджено наказом Міністерства освіти України від 02.06.93 №161, зазначається, що Навчання у вищих навчальних закладах здійснюється за такими формами: денна (стаціонарна); вечірня; заочна (дистанційна); екстернат. Вечірня і заочна (дистанційна) форми навчання є формами здобуття певного рівня освіти або кваліфікації без відриву від виробництва. Організація навчального процесу на вечірній і заочній (дистанційній) формах навчання здійснюється вищим навчальним закладом згідно з державними стандартами освіти і Положенням про організацію навчального процесу у вищих навчальних закладах з урахуванням передбачених чинним законодавством пільг для осіб, які поєднують роботу з навчанням. Наголосимо, що згідно із цим положенням заочна і дистанційна форма організації навчання у вищому навчальному закладі є тотожними. Разом із тим, у багатьох наукових джерелах зустрічається, що це дві різні форми навчання. Об’єднує їх те, що вони спрямовані забезпечити організацію навчання студента в будь-якому місці, у будь-який час.

У зв’язку із розвитком інформаційно-комунікаційних технологій і запровадженням у навчальний процес вищих навчальних закладів комп’ютерних технологій навчання виникає необхідність формування інформаційного середовища освіти, що пов’язано із інформаційною підтримкою наукової та навчально-методичною діяльністю. Отже, провідними методами заочної форми навчання при підготовці фахівців з педагогіки вищої школи стають ті, що передбачають використання комп’ютерних технологій. Спираючись на роботу С. Гончарова, можна зазначити, що комп’ютерні технології навчання передбачають використовування програм, які поділяються на: мультимедійні лекції; інтерактивні практичні роботи; інтерактивні дискусії; студентські роботи/презентації; інтерактивні навчальні програми; програми-тести; електронна література: підручники, посібники, книги; самовчителі іноземних мов; комп’ютерні ігри; прикладні (професійні) програми; адміністрування курсу.

Разом із тим, використання вищезазначених методів найтіснішим образом пов’язано із технічним забезпеченням вищого навчального закладу й тим, що будь-яка навчальна дисципліна (курс) повинна мати повне методичне забезпечення. В умовах сьогодення забезпечити це можливо шляхом використання мережних платформ при організації навчання студентів за заочною формою. Взагалі, під мережевими ресурсами розуміють апаратні та програмні засоби телекомунікаційної мережі, які забезпечують функціонування спеціалізованих складових (сервісів).

Використання мережевих технологій в освіті, за Є. Хриковим, обумовлена рядом чинників. А саме: відсутність підручників та навчальних посібників з більшості дисциплін спеціальності; розробленість значної кількості технологій організації професійної підготовки; відсутність досвіду підготовки фахівців даної спеціальності; високий рівень свідомості, самостійності, вмотивованості на навчання студентів; готовність студентів до використання Інтернет-технологій; наявність у більшості студентів практичного досвіду за спеціальністю. Обумовленість необхідності і використання мережевих технологій в навчальному процесі забезпечить: зміну функцій та кількості лекційних занять; розробку системи комплексних междисциплінарних завдань, форм фіксації інформації; використання Web 2.0 для отримання, фіксації, трансформації, виробництва інформації; опора професійної підготовки на вивчення практики, її моделювання, самостійну роботу студентів з інформацією; використання групової діяльності магістрантів під керівництвом викладачів; залучення навчальних закладів для проведення занять; використання для виконання навчальних завдань електронних курсів лекцій, інформації, отриманої під час вивчення соціальних закладів, інформації отриманої за допомогою технологій Web 2.0, інформації, отриманої під час групової проектної діяльності; залучення до створення навчального контенту за допомогою Web 2.0 самих студентів; організацію контролю та оцінки результатів навчальної діяльності у формі захисту розроблених складових навчального контенту, комплексних завдань, проектів тощо.

Цікавою, у межах нашого дослідження, є робота Є. Горошко. Автор провів аналіз наукових джерел. В яких описуються технології навчання з використанням мережі Інтернет. Так, разом із терміном Освіта 2.0 у педагогічному просторі виникають терміни Освіта протягом життя (англ.: LifeLong Learning) та Мобільна освіта (англ.: Mobile Learning), які мають з Освітою 2.0 деякі спільні риси. Наприклад, всі три типи освітніх концепцій передбачають, що завдяки Інтернету та іншим мобільним засобам зв’язку повинна бути відсутньою прив’язка до певного часу навчання або місцем навчання.



Але, необхідно зауважити, що запровадження перелічених вище технологій може завадити недостатня готовність до використання web 2.0 у навчальному процесі як викладачів так і студентів. Для подолання цього необхідно формувати у викладачів готовність до використання комп’ютерних технологій в професійній діяльності, які допоможуть у реалізації принципів освіти дорослих, які спираються на демократичність, відкритість, альтернативність, діалогічність, рефлексивність.

Практичні завдання до першого розділу

  1. Репродуктивний рівень.

Дайте відповіді на запитання:

  • Які сутнісні ознаки сучасної системи вищої освіти.

  • Якими нормативними документами регламентовано діяльність в системі вищої освіти?

  • Зазначте основні положення Закону України «Про вищу освіту» (від від 01.07.2014 № 1556-VII)?

  • Які існують ступені вищої освіти?

  • Які завдання педагогіки вищої школи є провідними?

  • Розкрийте основні функції педагогіки вищої школи.

  • Розкрийте основні напрями розвитку вищої школи в Україні.




  1. Конструктивний рівень

Продовжить речення.

  • «Підготовка фахівців з вищою освітою здійснюється за відповідними освітньо-професійними, освітньо-науковими, науковими програмами на таких рівнях вищої освіти:________________________________________».

  • Існує тісний взаємозв’язок між розвитком суспільства та педагогічної науки. Це полягає у такому:_________________________________________

  • Система методів педагогіки вищої школи це______________________




  1. Творчий рівень

Визначте рівень своєї обізнаності і педагогічного досвіду та шляхи опанування педагогічними знаннями, уміннями, компетенціями, заповнюючи таблицю:


Я знаю

Я прагну знати

Що я для цього зроблю

Що я застосую на практиці




























  1. Зробіть аналіз основних категорій педагогіки вищої школи

Категорія

Визначення

Джерело

Коментар


























Каталог: images -> content
content -> Центральний інститут післядипломної педагогічної освіти Академії педагогічних наук України самойленко олександр Миколайович
content -> Міжнародний благодійний фонд „україна 3000” університет менеджменту освіти апн україни
content -> Українське бібліотекознавство
content -> Методичні рекомендації до самостійної роботи студентів Методичні рекомендації до виконання індивідуальних завдань
content -> Центральний інститут післядипломної педагогічної освіти апн україни захарійчук марія Дмитрівна
content -> Розвиток професійно-особистісних якостей вчителів-предметників
content -> Методичні рекомендації щодо їх виконання, рекомендовану літературу, які спрямовані на вивчення соціальної політики І соціального партнерства в єс, міжлюдського та міжкультурного діалогу між єс та Україною
content -> Університет менеджменту освіти


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка