Навчально-методичний посібник для аспірантів та студентів / За заг ред проф. Г. С. Лозко; Укладачі: Г. С. Лозко, А. О. Карасевич, М. О. Запорожець. Умань: впц «Візаві», 2018. 242 с


Філософія Українського Відродження та Бароко



Сторінка12/19
Дата конвертації23.03.2019
Розмір0.54 Mb.
#85308
ТипНавчально-методичний посібник
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   19

Філософія Українського Відродження та Бароко
Подальший розвиток української філософської думки відбувався на складному, почасти трагічному історичному тлі, що було пов’язано з розпадом Києво-Руської імперії, який особливо прискорився після смерті Володимира Мономаха і був завершений татаро-монгольською навалою. Роз­пад феодальних імперій, якою була у XIII ст. й Києво-Руська держава – одна з тогочасних геополітичних тенден­цій, оскільки зміна релігії далася взнаки кожній з цих держав, якібули нетривкими утвореннями. Крім того, дослідники стверджують, що безпідставно вва­жати татаро-монгольську навалу лише руйнівним чинни­ком. Річ у тім, що монголи до походу на Європу завоювали Китайську імперію з її тритисячолітньою культурою і пі­шли на Захід, ознайомлені з торговельним досвідом ки­тайців. Формування велетенської Монгольської імперії спричинило утворення нової всесвітньої торговельної ма­гістралі, що простягалася від портів Чорного моря через південь України, Волгу, оази Середньої Азії аж до Пекіна і Тихого океану. І тодішнє українське мандрівне купецтво (чу­мацтво) доходило тією магістраллю аж до Далекого Сходу.

З розпадом Київської Русі державницьку традицію українського народу успадкувало Галицько-Волинське кня­зівство, а у XV ст. вона перейшла до Великого князівства Литовського.

Ці суттєві суспільно-політичні зміни вплинули на зміст духовного життя тогочасної України. Нові історичні реа­лії актуалізували й докорінні зміни у сфері філософського мислення, яке змушене було здійснити рішучу переорієн­тацію від духовної культури Візантії до культури західно­європейського світу, християнської Європи, куди відноси­ли себе князі Київської Русі, приймаючи християнство ще до його "великого розколу". Розрив між західним і східним християнством, хоча й спричинив своєрідну ізольованість нашої культури, а отже й філософії, від швидко прогресую­чої західноєвропейської традиції, все ж не знівелював їх національну самобутність. Тому духовне буття тогочасно­го українського суспільства активно сприйняло ідеї захід­ноєвропейського Ренесансу та Реформації, які сприяли фор­муванню засад професійної української філософії.

Особлива роль у цьому процесі належала гуртку київсь­ких книжників, зусиллями яких у другій половині XV ст. в українське культурне оточення, за словами українського філософа Дмитра Чижевського (1894 – 1977 рр.), вперше були зараховані твори «філософського змісту», із «суто філосо­фічними інтересами». Це передусім енциклопедична пра­ця арабського походження «Арістотелеві врата», або «Тай­ная Тайних», яка національною мовою несла інформацію не лише з філософії (онтології, гносеології), етики, а й ме­дицини, фізики, космології, географії, математики, астроно­мії, зоології, ботаніки, геології тощо. Вперше українською мовою подані думки видатних мудреців арабського світу Ібн-Сіни (Авіцени), Ібн-Рошда (Авенрошта), античних ав­торів – Арістотеля, Гіппократа та ін.

Поява перекладної літератури українською мовою ство­рювала сприятливі умови для зміцнення тенденції до ав­тономізації філософських знань, їх виокремлення з-поміж релігійних. Водночас вона зумовила зміщення акцентів філософського розгляду із загального, спільного, повто­рюваного на індивідуальне, унікальне, неповторне. Світо­глядна установка ренесансної свідомості все активніше спрямовувалася на людину, людську особистість, її духов­ний, внутрішній світ, «екзистенцію». Активно сприяли цьо­му й організовані наприкінці XV ст. в Галичині кирилич­ні друкарні для випуску східнослов’янських книг, в одній з яких у 1483 р. і вийшла перша друкована праця «Прог­ностична оцінка тогочасного 1483 року» Юрія Дрогобича (1450 –1494 рр.) – одного з пропагандистів гуманістичних ідей в Україні. Людина всебічно освічена, доктор філосо­фії та медицини, професор математики й астрономії Кра­ківського та Болонського університетів, Ю. Дрогобич був відомою постаттю на європейських наукових теренах. Його учнем був знаменитий польський астроном Микола Ко­перник. У дусі тогочасної європейської науки Ю. Дрого­бич, навіть розглядаючи ортодоксальні догмати християнства, все ж звели­чував людину, її розум, пізнавальні здібності. Працюючи здебільшого за кордоном, він пам’ятав своє національне ко­ріння, відстоював інтереси рідної землі.

Глибоке усвідомлення своєї національної належності характеризувало всіх найвизначніших представників гу­маністичної культури України XV – XVI ст.: Павла Руси­на (1470 – 1517 рр.), Станіслава Оріховського-Роксолана (1513 – 1566 рр.), Івана Туробінського-Рутенця (1511 – 1575 рр.), Григорія Чуй-Русина (1523 – 1573 рр.) та інших, які не лише репрезентували українську інтелектуальну еліту в тогочас­ній європейській культурі, а й збагачували національну культуру західними ренесансно-гуманістичними ідеями, фо­рмували основу культури українського козацького Бароко, яке, за словами І. Лисяка-Рудницького, в оригінальний спо­сіб поєднувало візантійські й західні елементи.

Розвиток гуманістичних ідей на українському ґрунті вплинув на організацію й розгортання освітньої справи в Україні. З’явилася мережа культурно-освітніх центрів, найвпливовішим серед яких був Острозький, заснований 1576 р. на Волині князем Костянтином Острозьким (1526 – 1608 рр.). У своїй структурі центр мав академію (греко-слов’яно-латинський колегіум), друкарню і літератур­ний гурток, члени якого готували до видання навчальні посібники, інші книги, що їх друкував Іван Федоров (невід. – 1583 рр.). Це «Азбука» і «Буквар» (1578), «Хроноло­гія» Андрія Римші (1581), «Біблія» (1581), «Ключ царства небесного» Герасима Смотрицького (1587), «Книжиця» Ва­силя Суразького (1588) та ін.

Острозька академія, що проіснувала до 1636 р., за змістом навчання була першим українським навчальним закладом вищого рівня, зорієнтованим на європейську систему навчання. У ній вивчали сім так званих вільних мистецтв – граматику, риторику, діалектику (логіку), ари­фметику, геометрію, музику й астрономію. Особлива ува­га зверталась на вивчення мов – старослов’янської, гре­цької, латини, оскільки це відкривало можливості для засвоєння духовної спадщини минулого. Зміст, стиль ді­яльності академії, як і центру загалом, сприяв швидкому зростанню їх авторитету. Вона об’єднала плеяду визнач­них представників української культури, які зробили ва­гомий внесок і в історію вітчизняної філософської дум­ки. Це перший ректор Острозької академії Герасим Смотрицький (невід. – 1594 рр.) – автор передмови й один з іні­ціаторів створення знаменитої Острозької Біблії, Кирило Лукарис (майбутній патріарх Александрійський і Константи­нопольський), український письменник-полеміст Клірик Ос­трозький (кінець XVI ст.), Христофор Філалет (середина XVI – поч. XVIIст.) – автор відомого полемічного твору «Апокрисис», український письменник, мислитель Іван Вишенський (між 1545 – 1550 – прибл. 1620 рр.), поет-гуманіст Симон Пекалід (прибл. 1563 – прибл. 1601 рр.) та ін.

У розвиток української філософської культури ваго­мий внесок зробили також братства, що виникли в Укра­їні в останній чверті XVI– на початку XVIIст. як гро­мадські центри оборони української духовної культури від сторонніх впливів. Створюючи розгалужену систему шкіл, вони сприяли широкому розвитку освіти, її секуля­ризації та демократизації, що сприяло становленню про­фесійної філософії в Україні.

Одним із перших і найавторитетніших з-поміж братств було Львівське Успенське братство. При ньому з 1586 р. діяла школа, статут якої («Порядок шкільний»), як і брат­ства загалом, був зразком для всіх інших, що згодом від­крились у Бережанах, Дубні, Галичі, Вінниці, Замості, Кам’янці-Подільському, Кременці, Немирові, Острозі, Рогати­ні, Холмі, Шаргороді тощо. У Львівській школі викладали читання, арифметику, слов’янську та грецьку мови, основи риторики, діалектики, астрономії, вивчали Псалтир, Часо­слов, Катехізис, Євангеліє. З її діяльністю пов’язані імена багатьох видатних постатей на терені української духовної культури. Так, Мелетій Смотрицький (1572 – 1633 рр.) ши­роко відомий у слов’янському світі як автор знаменитої «Граматики», творів «Тренос», «Верифікація прав... наро­ду руського» тощо, в яких він, відстоюючи гідність, права, культуру українців, значно розширив джерелознавчу базу української філософії, розробляв питання її методології.

Цінну літературну спадщину залишили Ісайя Копинський (невід. – 1640 рр.), автор відомого «Алфавіта духовного», ідейний зміст якого, зокрема проблема самопізнання, істотно вплинув на подальший розвиток української філософської думки; Ки­рило Транквіліон-Ставровецький (невід. – 1646) – найталановитіший український книжник останніх десятиліть XVI – початку XVII ст., який у широко відомих творах «Зерцало богословії», «Євангеліє учительнеє», «Перло многоцінноє», «Похвала мудрості» розробляв ідеї ренесансно­го гуманізму на українському ґрунті – питання самопі­знання, морального самовдосконалення, сенсу людського життя, заклав основи тривалої пантеїстичної традиції в Україні. Із Львівською братською школою пов’язані (на­вчались або викладали) Лаврентій Зизаній-Тустановський (невід. –прибл. 1634 рр.) і Стефан Зизаній-Тустановський (прибл. 1570 – 1602 рр.), Памво Беринда (невід. – 1632 рр.), Захарія Копистенський (невід. – 1627 рр.), Сильвестр Косів, Пе­тро Могила (1596 – 1647 рр.) та інші визначні діячі українсь­кої культури.

Значного впливу набуло Київське братство, при якому 15 жовтня 1615 року завдяки подарунку славетної киянки Галшки Гулевичівни-Лозчиної було відкрито школу, з якої пізніше й виникла колегія, а згодом і Києво-Могилянська академія. Завдяки всебічній підтримці гетьмана реєстрового ко­зацтва, вихованця Острозької академії Петра Конашевича-Сагайдачного (невід. – 1622 рр.) колегія здобула авторитет як осередок всілякої ученості й премудрості. З її діяльністю пов’язані імена Івана (Йова) Борецького (невід. – 1631 рр.), Мелетія Смотрицького, Кирила Транквіліона-Ставровецького, Фоми Ієвлевича, Ісайї Трофимовича-Козловського і особли­во Касіяна Саковича (1578 – 1647 рр.), роль якого в розвитку гуманістичних традицій і загального піднесення філософ­ської думки в Україні досить помітна. Випускник Краків­ського університету й Замойської академії, К. Сакович був людиного європейської вченості, вільно володів укра­їнською (книжною), грецькою, польською, старослов’янсь­кою мовами, латиною. Його праці «Арістотелівські про­блеми, або Питання про природу людини» (1620), «Трак­тат про душу» (1625) написані як посібники із філософії для братських шкіл, є першими зразками теоретичного мислення в Україні. Вони свідчать, що виокремлення фі­лософії як самостійної галузі знань розпочалося в Україні ще до відкриття Києво-Могилянської академії.

Академія мала дев’ять класів (шкіл): фара, аналогія, інфима, граматика, синтаксима, поезія, риторика, філосо­фія, богослов’я. Філософський клас вважався одним із най­вищих. Філософія складалася з трьох частин: філософії мисленної (розумової), зміст якої охоплював загальні закони і форми людського мислення; філософії природної, або фі­зики, що зосереджувалась на вивченні природи, космоло­гії, астрології, мистецтва тощо, і філософії божественної, або метафізики, з її загальними принципами буття.

В основу змісту тогочасної філософії було покладено синтез християнського неоплатонізму й арістотелізму, еле­ментів філософії Ренесансу, Реформації та доби раннього Просвітництва з духовною спадщиною києво-руського візантинізму і особливостями українського менталітету. Тоб­то першою формою буття української філософії як само­стійної сфери теоретичного знання була барокова схолас­тика з характерним для неї поєднанням ретроспективності (звернення до минулого) й традиціоналізму при розгляді глибинних філософських проблем.

Від розуміння філософії як мудрості, що досягається тільки через релігійний і містичний досвід (усталеної фі­лософської традиції часів Київської Русі), філософи Киє­во-Могилянської академії поступово переходять до тлумачення філософії як засобу інтелектуального пізнання істин віри, раціонального осягнення (осмислення) приро­ди і особливо людини, її самоцінності, специфіки пізна­вальних здатностей тощо.

Філософську традицію Києво-Могилянської академії, що проіснувала до 1817 р. (була закрита за наказом імперато­ра Петра І), репрезентує когорта видатних мислителів, які відзначались не лише інтелектуальною самобутністю, висо­кою загальною ерудицією, а й моральною солідарністю, вза­ємною підтримкою, що дало підставу дослідникам назвати їх незгасимою іскрою «національної української самосві­домості». Серед них особливо виокремлюється професор Інокентій Гізель (1600 – 1683 рр.), якого його сучасник, видатний громадсько-політичний, церковний та культурно-освітній ді­яч XVII ст. Лазар Баранович (1620 – 1693 рр.) назвав «україн­ським Арістотелем». І. Гізель, прізвище якого, на думку деяких дослідників, є латинізованим українським прізви­щем «Кисіль», увійшов в історію української філософії працями «Філософські аксіоми» (1646), «Твір про всю фі­лософію» (1646 – 1647), «Мир з Богом людині» (1669), в яких проаналізовані актуальні метафізичні натурфілософ­ські проблеми, подані характеристики суспільної моралі українського населення середини XVII ст. Він був співав­тором і редактором першого підручника вітчизняної іс­торії –знаменитого «Синопсиса» (1674), редагував не менш відомий «Києво-Печерський Патерик».

І. Гізель обстоював позиції деїзму. На його думку, Бог створив матерію (природу) і дух. Внаслідок цього виник­ли тілесні субстанції, потім різноманітні тілесні речі від кількісного розподілу матерії за її формами. Але ці про­цеси, що відбуваються у матеріальному світі, залежать уже не від Бога, а від «вторинних», природних причин. І. Гізель здійснив рішучий відхід від антропоморфного розуміння Бога, визначаючи його як самодостатню сутність, вічну, безмежну, нескінченно творящу і неосяжну для люд­ського розуму.

Свого подальшого розвитку філософська школа Києво-Могилянської академії набула на другому етапі її існу­вання, коли центр філософського пошуку змістився в бік проблем гносеології, раціоналістичної та емпіричної ме­тодології. Найбільш яскраво репрезентує цей період Геор­гій Щербацький (1725 – невід.), філософська система яко­го помітно близька до філософії Декарта, ідей Нового ча­су.

Окрім названих авторів, фундаторами філософської тра­диції києво-могилянців були також Стефан (Семен) Яворський (1658 – 1722 рр.), Йосип Кононович-Горбацький (не­від. – 1653 рр.), Михайло Козачинський (1699 – 1755 рр.), Геор­гій Кониський (1717 – 1795 рр.), Лазар (Лука) Баранович (1620 – 1693 рр.), Йоаникій Галятовський (невід. –1688 рр.), Антоній Родивиловський (невід. – 1688 рр.), Варлаам Ясинський (невід. – 1707 рр.), Симеон (Самійло) Полоцький (1620 – 1680 рр.) та ін. Завдяки їх зусиллям філософія в Україні ста­ла самостійною сферою теоретичної діяльності, розвивалась у контексті надбань західноєвропейської філософської тра­диції, нагромадила необхідні резерви для свого подаль­шого поступу, переконливим свідченням чого стала твор­чість вихованця Києво-Могилянської академії Григорія Сковороди, філософське вчення і літературна діяльність яко­го – яскраве завершення доби бароко в історії українсь­кої культури.
Філософія Григорія Сковороди
Григорій Сковорода (1722 – 1794 рр.) – найвидатніша по­стать у культурному житті України XVII Iст. Філософ і поет, педагог і музикант, знавець латини, старогрецької, ста­роєврейської, польської, німецької, російської мов, він розви­нув комплекс ідей, актуальних для свого часу, став не лише ідейним предтечею нової української літератури, а й твор­цем найзначнішого вчення в історії української філософ­ської думки. Пройшовши складний шлях боротьби із зов­нішнім «світом», який, попри всі зусилля, так і «не впій­мав» його, Сковорода дійшов висновку, що «коли дух людини веселий, думки спокійні, серце мирне – то й усе світле, ща­сливе, бажане. Оце є філософія». Саме таку філософію – філософію життя і прагнув створити «український Сократ», гармонійно поєднуючи основоположні принципи своєї фі­лософської творчості та власний спосіб життя.

Своє філософське вчення Сковорода сформував під впли­вом античної і середньовічної європейської філософії (Фалес, Піфагор, Геракліт, Сократ, Платон, Арістотель, Пліній, Е. Роттердамський); народної творчості (міфи, легенди, думи, перекази, народні прислів’я та приказки); вітчизня­ного просвітництва (К. Транквіліон-Ставровецький, Ф. Прокопович, С. Полоцький, М. Козачинський, Г. Кониський). За своїм змістом і спрямуванням філософія Сковороди відрі­знялася від філософії професорів Києво-Могилянської ака­демії. Розвиваючи традиції Просвітництва, Сковорода від­ходить від догматичного наслідування своїх учителів, засвідчуючи це вже в загальнофілософській орієнтації. Якщо провідною тенденцією філософських курсів києво-могилянців був арістотелізм, Сковорода тяжів до ідей Платона, який в академії був об’єктом критики. Якщо професори акцен­тували увагу на дослідженні проблем онтології та гносео­логії, що розглядались у контексті зовнішнього світу, то Сковорода зосередився на етико-гуманістичній проблема­тиці: у нього на передньому плані не світ, а людина і духо­вне начало в ній. Всупереч своїм учителям, які зводили небесне до земного, возвеличуючи не лише розум, а й земне життя людини, він підносив природу до Бога, засвідчував другорядність людської плоті й понад усе ставив у людині істинно людське –духовність, дух, зводячи до них сут­ність людського життя. На відміну від науково-освітніх праць професорів Києво-Могилянської академії просвіт­ницька філософія Сковороди мала яскравий етико-гуманістичний вияв.

Сковорода створив власну філософську систему, специ­фічний стиль і форму філософського мислення. Його фі­лософствуванню властиве органічне поєднання художньо­го і раціонально-абстрактного світоспоглядання. Наслідком такого поєднання став універсальний алегоризм (іносказання), у якому предмети і явища осмислюються не в сукупності властивостей, не в цілісності, а лише в абст­рактно-схематичному образі їх як символи. Один із най­авторитетніших дослідників його творчості Д. Чижевський писав: «Філософічний стиль Сковороди –це своєрі­дний поворот філософічного думання від форми мислення в поняттях до якоїсь первісної форми мислення в образах та через образи. Він повертається від термінологічного вжи­тку слів до символічного їх вжитку. Сковорода пристосовує скарб філософської термінології до свого стилю думання: поняття стають символами».

Наслідуючи традиції неоплатонізму і християнської символіки отців церкви, німецьких містиків та українсь­ких мислителів доби Київської Русі, Просвітництва, Сковорода розглядає символи як «іпостась істини», як те, що допомагає пізнати неземне, відкриває нове бачення речей.

Прагнучи створити практичну філософію, Сковорода не приділяв належної уваги теоретичній довершеності, фор­мальній систематизації своїх ідей. Тому про його метафі­зику, онтологію чи гносеологію можна говорити лише з певним застереженням, оскільки він не дав повної аргу­ментованої відповіді на всі питання, які міг би поставити філософ. Це аж ніяк не є результатом необізнаності Ско­вороди в галузі філософії. Це наслідок його слідування філософській традиції, започаткованій ще еллінами, коли гідним філософа вважали лише певний, чітко окреслений ракурс бачення світу, у центрі якого – людина.

Одним із основоположних принципів філософської си­стеми Сковороди є вчення про двонатурність світу. Згідно з ним все суще складається з двох натур – видимої і неви­димої, тобто матеріального й ідеального, тілесного і духов­ного, мінливого і вічного, залежного і визначального тощо.

У духовному самопізнанні Сковорода вбачав ключ до розкриття таємниць буття світу і самої людини. «Якщо хочеш виміряти небо, землю і моря – повинен спочатку виміряти себе» («Наркіс»). Процес самопізнання, спрямо­ваний на осягнення невидимої натури в людині, він роз­глядав як Богопізнання. Істинна людина і вічність, Бог та Христос – суть те саме, стверджував Сковорода. Допома­гає людині пізнати в собі Бога Біблія, або третій світ – світ символів, як самостійна реальність. Біблія, на думку Сковороди, «є аптека, набута Божою премудрістю, для лікування душевного світу, невиліковного жодними зем­ними ліками». Мудрість, виражена в Біблії, випробувана віками, тому заперечувати її – нерозумно. Водночас він застерігає від буквального тлумачення змісту Біблії, оскіль­ки, окрім зовнішнього вияву, тобто словесних знаків, вона має втаємничений, прихований, невидимий світ. Сковорода поділяв точку зору, згідно з якою давні мудреці передава­ли свої думки не словами, а образами, тобто символами. Тому Біблія для нього – особливий світ символів, центра­льним серед яких є Сонце, що символізує істину, вічну натуру, або Бога. Тож завдяки третьому символічному світові невидимий світ стає видимим, досяжним для людського сприймання.

Отже, вся філософська система Сковороди у своєму вну­трішньому єстві пронизана антитезами видимого і неви­димого світів, що постають у найрізноманітніших ракур­сах. Це засвідчує, з одного боку, сприймання буття всього сущого у стані постійного неспокою, взаємодії протилеж­ностей, а з іншого – така антитетичність є вираженням абсолютної повноти буття, в якій зливаються протилежні ознаки, які містить у собі все існуюче. З огляду на таку світоглядно-методологічну позицію Сковороди Д. Чижевський назвав його найвизначнішим представником тра­дицій античної та християнської діалектичної методи.

Принцип двонатурності світу й ідея трьох світів Ско­вороди підпорядковані основному об’єкту його філософу­вання –духовному світу людини, проблемі її щасливого буття. Звідси й глибока етизація його філософського вчен­ня, виразна етико-гуманістична спрямованість. Сковорода переконував, що кожна людина спроможна досягти щастя шляхом морального самовдосконалення, актуалізуючи в собі «внутрішню людину» –Бога. Центром цьо­го складного процесу є серце –духовна субстанція, дже­рело життєдіяльності людини, яке він ототожнює з Богом, Словом Божим, розрізняючи водночас «досконале серце», «нове», що зазнало духовного переродження, і «старе сер­це», що передує народженню нового.

Педагогічним працівникам доречно звернути увагу на етику та педагогічні погляди Г.С. Сковороди. Етика (від грец. ἦθος – звичай) як філософська дисципліна має своїм об'єктом мораль та вивчає її місце в системі суспільних відносин, аналізує природу, внутрішню структуру моральної свідомості, досліджує моральні поняття, норми, принципи, дає визначення категорій "добра" і "зла" та ін. Отже, етика – це своєрідна моральна філософія, в якій сама етика – це галузь знання, а моральність – її предмет. У ХVІІІ ст., коли жив Г. Сковорода, християнська етика була обов'язковою дисципліною в усіх навчальних закладах, оскільки християнство мало статус державної релігії. Філософ отримав запрошення від губернатора Є. Щербиніна викладати в Харківському колегіумі дисципліну "Основи християнської доброчинності", однак прочитати цей курс йому не вдалося. М. Ковалинський залишив згадку про конфлікт філософа з білгородським єпископом, який обурився змістом посібника, виявивши, що він не відповідає офіційно визнаним програмам і доручив спитати, "чому він подав науку християнської етики іншим способом від звичайного. Сковорода відповів, що дворянство різниться одягом від народної черні і монахів. Чому не повинно воно мати і різних понять про те, що потрібно йому знати в житті. Чи так само, – продовжував він свою оповідь, – панове, розуміє і почитає Бога пастух свиней і хлібороб, як його міністр, вождь воїнів, начальник города? Подібно і дворянству, чи ж личить мати такі самі думки про Бога, як в монастирських уставах і шкільних лекціях? Після цієї відповіді всі замовкли". Цей курс було розцінено як "неканонічне богослов'я", і Г. Сковорода, як відомо, відмовився від посади викладача. В. Шаян уперше вказав на недооцінену дослідниками глибоку думку філософа про "становий релятивізм етичних і філософсько-релігійних понять" [Сковорода – лицар святої борні, с. 42].

Виглядає так, що поняття Бога для Сковороди не обмежувалось вузьким людським окресленням, як Христос, воно було значно вищим, ширшим і глибшим. Сковорода загалом був релігійною людиною, однак його віра виходила далеко за межі ортодоксальної системи християнства. Про це свідчать факти його біографії. Те, що він молився, вже є підтвердженням віри Сковороди в Бога. Наприклад, відомо, що північ філософ присвячував молитві "боротьби з темрявою": "Думка про Бога кликала його до вічного, єдиного, правдивого блага, усюдисущого, усе сповняючого, і змушувала його скористати з усього знаряддя Божого, щоб змогти протистояти хитрощам лжемудрости" – писав про нього його учень М.Ковалинський.

Григорій Сковорода вважав: "Світ безначальний – перетворення вічне". У цій лаконічній тезі філософ цілком заперечив креаціоністську догму християнства: ніякий Саваоф не творив світу з Нічого (ex nihilo) – Всесвіт існує вічно, він ніколи не виникав і ніколи не зникає. Слідом за античними філософами він повторював: "Пізнай самого себе, і ти пізнаєш Всесвіт". Для філософа існує певний паралелізм і магічна тотожність макро- і мікрокосмосу. Єднання зі Всесвітом дає людині розкриття всіх її внутрішніх творчих можливостей. Думка Сковороди загалом може бути окреслена так: хто оволодів своїм розумом, той може оволодіти вищими знаннями і можливостями, бачити приховані речі, розвинути інтуїцію, що допоможе реалізувати свою особистість. Злиття людської душі (Атмана) зі світовою Душею (Брахманом) є головною духовою ідеєю ведизму та інших етнічних релігій індоєвропейців. Світові релігії, по суті, відірвали людину від Бога, створивши між ними нездоланний бар'єр. Сковорода пояснив це «езопівською мовою».

Духовний пошук істини Г. Сковородою тривав усе життя. Пошук його в межах Біблії закінчився прозрінням – шукаючи в Біблії власної природної правди, наприкінці життя, так і не знайшовши її, він назвав Біблію «потопом зміїним». З огляду на це, Сковороду по праву можна назвати засновником критичного біблієзнавства. І не дивно, що деякі дослідники ніби «забувають» про його праці «Ікона Алківіадська: Ізраїльський Змій» (1776) та «Діалог. Потоп Зміїний» (1791). Останній був опублікований лише через 120 років після написання. Ці праці доцільно віднести саме до галузі критичного біблієзнавства, що за панування християнства як єдиної офіційної державної релігії Російської імперії було немислиме.

Г.Сковорода знав, що ціле тисячоліття християнсько-язичницький синкретизм був своєрідним компромісом між накинутою згори ідеологічною надбудовою і власним традиційним духовим базисом. Звідси й розбіжність етичних доктрин, що їх проповідувала церква, і тих глибоко народних уявлень про людські стосунки, моральні закони, правила поведінки, які споконвічно були притаманні українському народові.

Вершиною релігійного світовідчуття Г. Сковороди була віра в іманентність Бога і його присутність у людському тілі; його сумнів у креаційному акті біблійного Бога і впевненість у тому, що "світ безначальний – перетворення вічне"; перевага етики Епікура (етики щастя) перед неприродним "чернечим аскетизмом"; прагнення до свободи і реалізація власної філософії життя; перевага "вродженої праці" над примусом та ін.


Каталог: jspui -> bitstream -> 6789
6789 -> Формування готовності студентів – майбутніх вчителів історії та суспільствознавства до організації проектної діяльності учнів
6789 -> А. І. Терещук проектна технологія як інноваційна складова технологічної підготовки учнів старшої школи
6789 -> Педагогічна та просвітницька діяльність
6789 -> П. Драгоманова Лопушан тетяна володимирівна ''18/19''
6789 -> Теслюк В. М. Войтовська А. І. Основні апекти підготовки та проведення семінарських занять у внз
6789 -> Удк [371. 134+811. 111](493) Є. С. Процько
6789 -> Сучасні тенденції щодо впорядкування місця роду prunus L. У складі родини rosaceae juss
6789 -> +371. 3 Прищепа Світлана


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   19




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка