Навчально-методичний посібник для студентів вищих педагогічних навчальних закладів спеціальності "Дошкільна освіта"


Тема 1. Предмет і завдання навчальної дисципліни "Культура мовлення та виразне читання



Сторінка3/9
Дата конвертації14.09.2018
Розмір1.19 Mb.
#49850
ТипНавчально-методичний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9
Тема 1. Предмет і завдання навчальної дисципліни "Культура мовлення та виразне читання (2 год.)

План

  1. Мова і мовлення в аспекті лінгводидактики.

  2. Нормативність і культура українського мовлення.

  3. Культура мовлення та виразне читання як педагогічна дисципліна.

  4. Предмет, об’єкт, завдання курсу "Культура мовлення та виразне читання".

  5. Міжпредметні зв’язки з іншими методиками.

Література

  1. Бабич Н. Д. Основи культури мовлення / Н. Д. Бабич. – Львів : Світ, 1990. – 232 с.

  2. Бабич Н. Д. Практична стилістика і культура української мови : навч. посіб. / Н. Д. Бабич. – Львів : Світ, 2003. – 432 с.

  3. Виразне читання : навчальний посібник для філологічних факультетів / АЙ. Капська. – К. : Вища школа, 1986. – 168 с

  4. Олійник Г. А. Виразне читання. Основи теорії : посіб. для вчителів / Г. А. Олійник. – Тернопіль : Навчальна книга – Богдан, 2011. – 224 с.

  5. Пазяк О. М. Українська мова і культура мовлення : навч. посіб. для студентів вищ. навч. закладів / О. М. Пазяк, Г. Г. Кисіль. – К., 1995. – 239 с.

  6. Культура української мови : довідник / за ред. В. М. Руса­нів­ського. – К. : Либідь, 1990. 304 с.

  7. Струганець Л. Теоретичні основи культури мови / Л. Струга­нець. – Тернопіль, 1997. – 125 с.

Мова і мовлення в аспекті лінгводидактики

Теоретичними засадами дошкільної лінгводидактики є мово­знавство, лінгвістика. У лінгвістиці мова розглядається як знакова система, яка кодує навколишню дійсність.

Мова – це система фонетичних, лексичних, граматичних засобів, яка є знаряддям вираження думок, почуттів і служить найваж­ли­вішим засобом спілкування людей.

Мова матеріальна. Матерію мови відчуваємо органами слуху, зору. Мова має п′ять мовних одиниць: звуки (фонеми), морфеми (частина слова), слова, словосполучення, речення. Усі одиниці мови взаємопов′язані та утворюють систему мови. Мова як специфічно людський засіб спілкування належить одночасно суспільству й індиві­дуумові. В обох випадках вона є продуктом історичного розвитку суспільства, яке користується надбанням попередніх етапів життя мови. Мова спільна для усіх представників нації. Мовні знаки "оживають" лише тоді, коли їх використовують у мовленні.

Мовлення – це процес використання конкретної мови конкрет­ною людиною за характерними для даної мови законами, пра­вилами.

Вперше розмежування понять "мова" і "мовлення" в лінгвістичну науку ввів швейцарський учений Фердінанд де Соссюр: "Розділяючи мову і мовлення, ми тим самим відокремлюємо соціальне від індивідуального" (Соссюр Ф. Курс общей лингвистики / Ф. де Соссюр. – М. : УРСС Эдиториал, 2007. – 257с.).

Мовлення – процес індивідуальний. Оскільки мовець самостійно будує різні типи синтаксичних конструкцій, добирає мовні знаки та варіює ними, комбінує їх по‑різному в межах одного речення.

Н.Д.Бабич характеризує мову і мовлення таким чином:

Мова – це 1) універсальний засіб навчання і виховання людини; 2) енциклопедія людського досвіду; 3) першооснова нагромадження культурних цінностей, засіб вираження змісту культури, спосіб вве­дення окремої людини в процес суспільного культурного розвитку; 4) один із компонентів духовної культури суспільства; 5) засіб коор­динації всіх виробничих процесів; 6) функціонуюча система, нероз­ривно пов'язана з усіма галузями суспільного життя.

Мовлення – це 1) спосіб існування й вияву мови, "мова в дії", мовний процес у багатьох його видах і формах (говоріння, писання, слухання, читання), мовчазна розмова з самим собою, обдумування майбутнього свого чи сприйнятого від інших повідомлення; 2) вияв процесу формування (а не втілення) думки; 3) вияв одиниць мови усіх рівнів і правил їх поєднання; 4) засіб конкретизації мовного спілкування.

Для процесу мовлення характерним є темп, тривалість, тембр, ступінь гучності, артикуляційна чіткість, акцент, виразність тощо.

У процесі мовлення відбиваються його індивідуальні осо­бливості: психологічний стан мовця, ставлення до співроз­мов­ника, щирість, стиль спілкування (офіційний, інтимний, лагідний, зневаж­ливий і т.п.), вияв комунікативної мети чи завдань.

У лінгводидактиці ствердився діяльнісний підхід до мовлення. Мовлення розглядається як мовленнєва діяльність, у якій у ході спілкування використовуються мовні знаки. Водночас мовлення саме і є продуктом мовленнєвої діяльності, у "процесі якої використо­вуються одиниці мови, її категорії, форми і норми, – це послідовність мовних знаків, що організовуються за законами мови і відповідно до потреб висловлюваної інформації". (Методика викладання україн­ської мови : навчальний посібник / за ред. С. І. Доро­шенка, М. С. Вашуленко, О. І. Мельничайко та ін. – К. : Вища школа, 1992. – 398 с.)

Мова і мовлення поліфункціональні.



Функції мови: 1) засіб спілкування і об′єктивації спілкування; 2) засіб пізнання і його об′єктивації; 3) засіб творення нових одиниць мовних підсистем і об′єктивації цього процесу; 4) засіб вираження емоцій, внутрішнього стану людини і волі; 5) засіб створення і об′єктивації словесних художніх образів.

Функції мовлення: 1) здійснення, реалізація процесу спілку­вання (комунікативна функція); 2) здійснення процесів пізнання (пізна­валь­на функція); 3) здійснення процесів творення нових одиниць мовних підсистем; 4) реалізація процесу вираження емоцій (емотивна функція); 5) здійснення, реалізація процесу творення художніх образів, творів (естетична функція).

Отже, функціонально мова характеризується як засіб, а мовлення – як процес.


Нормативність і культура українського мовлення

Нормативність або правильність мовлення – одна з визначальних ознак мовленнєвої культури. Мовлення нормативне, якщо воно відповідає нормам української мови.

Оволодіння мовними нормами відбувається разом із засвоєнням мовної системи й у процесі комунікативної діяльності. Потреба в спіл­куванні створює постійно діючий активний стимул до оволодіння мовною нормою. Суперечність між потребою у спілкуванні й недостатнім рівнем володіння мовною нормою стає внутрішнім механізмом розв’язання цієї проблеми. За такого підходу оволодіння мовною нормою відбувається на комунікативній основі.

Норма властива кожній національній літературній мові як необхідна умова її існування. Літературна мова – опрацьована форма загальнонародної мови, яка має певні норми в граматиці, лексиці, вимові тощо. Головною ознакою літературної мови є її наддіалектний характер, стабільність літературної норми.

Норма як загальномовна категорія – це історично сформований і суспільно усвідомлений стандарт, вироблений літературною тради­цією, який регулює мовленнєву діяльність у її типових функціо­нально-комунікативних різновидах.

Мо­вні норми – це сукупність найбільш традиційних реалізацій мовної системи, повторюваних, відібраних і закріплених у процесі спіль­ної комунікації. Норми надають мові характеру впорядкованості й загальної обов'язковості. Літературна норма мови – це ознаки, пра­вила літературного мовлення, яке є зразком писемної та усної форм спілкування.

Н.Бабич зазначає, що "норми – категорія історична, змінна. Во­ни тісно пов'язані з усіма рівнями системи конкретної мови, історично і соціально зумовлені". Діючи в конкретний час як стабільні, вони все ж динамічні й можуть зазнавати змін. Динаміка мовних змін не однакова для різних систем мови; зміни ці уповільнюються або прискорюються також у пізні історичні періоди. Якщо в орфоепії, граматиці норми орієнтуються на зразок, модель, еталон, то в лексиці вияв, реалізація норми підпорядковуються ще й змістові, залежать у конкретному випадку від контексту.

Серед основних мовних норм виділяють:



орфоепічні й акцентні – регулюють належну вимову звуків і словосполучень, наголошення та інтонацію;

графічні – правильну передачу звуків на письмі;

орфографічні – написання слів згідно з правописом;

лексичні – вживання слів у властивих їм значеннях;

морфологічні – нормативне використання морфем;

синтаксичні – регулюють правильне поєднання та розміщення слів у словосполученні, реченні, речень у тексті;

стилістичні – відповідають за правильність відбору мовних засобів відповідно до умов спілкування;

пунктуаційні – регулюють нормативність вживання розділових знаків.

Засвоєння норм літературної мови – тривалий процес, який починається з дитинства, а вивчення й застосування функціональних можливостей мови триває впродовж усього життя.



Мовлення педагога має відзначатися такими ознаками:

1) виразністю – змістовою, інтонаційною (експресивною), візу­альною; 2) правильністю – орфоепічною, граматичною, орфогра­фіч­ною, пунктуаційною; 3) чистотою – що не допускає ультрапуризму (словникового, стильового чи колоритного), штучності, фальшивого професіоналізму; 4) лаконізмом – у разі збереження змістової вичерп­ності, різноманітності засобів для висвітлення теми.

Основні причини недостатнього рівня культури мовлення:

  1. більшість сучасних дітей мало читає, зокрема художніх текстів;

  2. вік технократії виробив у багатьох дітей байдужість до гума­нітарних дисциплін, зокрема, до вивчення мови, у зв’язку з чим втратились елементи творчості, усвідомлення практичної необхід­ності знання мови, потреби системності у засвоєнні нормативної граматики, а це продукує поверховість, фрагментарність знань;

  3. практика білінгвізму, яка в Україні має деформований зміст, спричинює у деяких мовців численні явища інтерференції, звіль­ни­тися від яких можна лише за умови глибокого знання систем обох мов;

  4. відсутність в окремих людей навичок користування довід­ковою літературою;

  5. не завжди мовлення преси, радіо, телебачення відповідає сучасним еталонам мовленнєвої культури;

  6. поява модних тенденцій на іншомовні слова, ультрапуризми, вульгаризацію спілкування та ін.

Умови, за яких можна досягти високого рівня культури мов­лен­ня: шанувати мову, якою спілкуєшся; багато читати; уважно слухати живе слово; працювати зі словниками; стежити за змінами норм (лек­сичних і правописних, орфоепічних і текстологічних); не піддава­тися впливам різних "модних" тенденцій, які здебільшого спричинені прагненням окремих мовців виділитися, похизуватися неорди­нар­ністю індивідуального стилю; навчатися чути себе.

Таким чином, однією з головних теоретичних засад культури мовлення є осмислення мовної норми, усвідомлення взаємозв’язків системи мови; практичних – дотримання умов, за яких можна досягти високого рівня мовленнєвої культури.
Культура мовлення та виразне читання як педагогічна дисципліна. Предмет та завдання

Культура мовлення та виразне читання – педагогічна дис­цип­ліна, предметом якої є норми літературної мови, види спілку­вання, його принципи і правила, етичні норми спілкування, функціональні стилі мовлення, основи мистецтва слова, труднощі застосування мовних норм і проблеми сучасного стану мовної культури су­спільства.

Предметом навчальної дисципліни є процес організації вира­з­ного читання дошкільників.

Мета навчальної дисципліни: дати студентам відомості про основні поняття культури мови як наукової дисципліни, поглибити їх знання щодо норм літературної вимови, використання функціо­нальних стилів мовлення, мистецтва володіння технікою мовлення як необхідною передумовою словесної дії; сформувати у майбутніх фахівців уміння використовувати теоретичні знання в практиці суспільного дошкільного виховання.

Завданнями дисципліни є:

  • ознайомлення з теоретичними основами культури мовлення та виразного читання;

  • закріплення і вдосконалення навичок володіння нормами української літературної вимови;

  • формування комунікативної компетентності вихователя;

  • оволодіння практичними уміннями виразного читання та розповідання;

  • розвиток мовної майстерності щодо підготовки до профе­сій­них ситуацій спілкування (ведення батьківських зборів, проведення спортивних свят, ранків).


Міжпредметні зв’язки з іншими методиками

Задля успішного оволодіння студентами програмою дисципліни "Культура мовлення та виразне читання" необхідним є розуміння міжпредметних зв’язків дисципліни з іншими методиками мовознав­чого та загальнопедагогічного циклу. Зміст навчальної дисципліни ґрунтується на змісті таких філологічних дисциплін, як граматика, стилістика, риторика, лінгвістика тексту, теорія мовних актів, лінгві­стична прагматика тощо.

У наш час культура мовлення досліджується в декількох роз­ділах мовознавства.

Функціональна стилістика – вивчає особливості мовних норм у зв’язку з різними функціональними стилями мовлення, володіння стилями, стилістичні зміни в мовленні та мові.

Теорія мовних актів – вивчає мовленнєві дії того, хто говорить, і того, хто слухає, і правила ефективного ведення діалогу і підготовки монологу.

Лінгвістична прагматика – вивчає мету учасників спілкування та методи її досягнення, ставлення людини до свого мовлення та мовлення інших.

Лінгвістика тексту вивчає норми побудови цілого тексту та його роль у спілкуванні людей, структурні та стилістичні особливості текстів.

Соціолінгвістика вивчає мовну ситуацію в суспільстві, вплив суспільних факторів на культуру мовлення та культури мовлення на суспільне життя.
Тема 2. Культура мовлення як предмет вивчення нової лінгвістичної літератури (2 год.)

План

  1. Визначення поняття "культура мовлення".

2. Культура мовлення і стилістика. Зв'язок культури мовлення з іншими дисциплінами.

3. Основні ознаки культури мовлення:

    • Правильність мовлення.

    • Точність мовлення.

    • Логічність мовлення.

    • Чистота мовлення.

    • Доречність мовлення.

    • Багатство і різноманітність мовлення.

    • Виразність мовлення.

    • Достатність і ясність.

Література

Бабич Н. Д. Основи культури мовлення / Н. Д. Бабич. – Львів : Світ, 1990. – 232 с.



Бабич Н. Д. Практична стилістика і культура української мови : навч. посіб. / Н. Д. Бабич. – Львів : Світ, 2003. – 432 с.

Головин Б. Н. Основы культуры речи : учебник для вузов по спец. "Рус. язык и литература" / Б. Н. Головин. – 2-е изд., испр. – М. : Высшая школа, 1988. – 320 с.

Гриценко ТБ. Українська мова та культура мовлення : навч. посіб. / Т. Б. Гриценко. – Вінниця, 2003. – 472 с.

Ильяш М. И. Основы культуры речи : учебное пособие / М. И. Ильяш. – К. : Вища школа, 1984. – 187 с.

Коваль А. П. Практична стилістика сучасної української мови / А. П. Коваль. – К. : Вища школа, 1978. – 378 с.



Клімова К. Я. Основи культури і техніки мовлення : навч. посіб. для студентів вищих навч. закладів / К. Я. Клімова. – 2‑е вид., випр. і доп. – К. : Ліра, 2007. – 240 с.

Пазяк О. М. Українська мова і культура мовлення : навч. посіб. для студентів вищ. навч. закладів / О. М. Пазяк, Г. Г. Кисіль. – К., 1995. – 239 с.

Пентилюк М. І. Культура мови і стилістика / М. І. Пентилюк. – К. : Вежа, 1994. – 240 с.

Струганець Л. Теоретичні основи культури мови / Л. Струганець. – Тернопіль, 1997. – 125 с.
Визначення поняття "культура мовлення"

Термін "культура мовлення" багатозначний. Існує чимало визна­чень лінгвістичного поняття "культура мовлення". Так, Б.Головін зазначає, що поняття "культура мовалення" має два семантичні аспекти: 1) сукупність і система комунікативних якостей мовлення; 2) вчення про сукупність і систему комунікативних якостей мовлення.

М.Ілляш вважає, що культура мовлення – це 1) володіння літе­ратурними нормами на всіх мовних рівнях в усній та писемній формі мовлення, уміння користуватися мовностилістичними засобами і прийомами з урахуванням умов і цілей комунікації; 2) упорядкована сукупність нормативних мовленнєвих засобів, вироблених практикою людського спілкування, які оптимально виражають зміст мовлення і задовольняють умови і мету спілкування; 3) самостійна лінгвістична дисципліна.

Культура мовлення, за А.Богуш, становить сукупність та систе­му її комунікативних якостей, досконалість кожної з яких залежить від різних умов, а саме: смислові завдання, можливість тексту, культура мови тощо.

Таким чином, термін "культура мови" (синонім – мовна культура) уживається в кількох значеннях. По-перше, це розділ мовознавства, який досліджує мовні норми і комунікативні властивості мови з метою її вдосконалення. По-друге, це володіння нормами усної та писемної літературної мови (правилами вимови, наголосу, слововживання, граматики, стилістики), а також уміння використовувати виражальні засоби мови в різних умовах спілкування відповідно до його цілей і змісту.

Отже, культура мовлення – це дотримання мовних норм вимо­ви, наголосу, слововживання й побудови вислову, норматив­ність, літературність усної і писемної мови, що виявляється в її грамот­ності, точності, ясності, чистоті, логічній стрункості.

Культура мовлення має два аспекти: теоретичний – достатньо висвітлений у зазначених працях і практичний, який не може бути вичерпаний ніколи, бо щоразу виявляє себе для кожного мовця непов­торно, не може передбачити всі можливі ситуації функціо­ну­вання індивідуального мовлення.

Культура мовлення є ознакою і складовою частиною загальної культури людини, без якої неможливо вважати будь-яку людину освіченою.


Культура мовлення і стилістика. Зв'язок культури мовлення з іншими дисциплінами

Практична культура мовлення близька до стилістики мовлення, яка вивчає своєрідність складу та функціонування окремих конкрет­них форм мовлення, практичної мовленнєвої діяльності. Об’єктами вивчення стилістики є не лише специфічні засоби мови (слово, ре­чен­ня), а й позамовні засоби: міміка, жести, рухи тіла, погляди, реакція співбесідника, обстановка та ін. Стилістика, розробляючи пи­тан­ня функціональних стилів мови, надає в розпорядження куль­тури мови свій термінологічний апарат, стилістично диферен­ціюючи одиниці різних мовних рівнів. Дотримання стилістичних норм – одна з чисельних вимог культури мови.

Функціональна стилістика розкриває специфіку використання лек­сичних, морфологічних, синтаксичних та інших засобів у кожному стилі, а стилістика мовних одиниць вивчає стилістичні ресурси всіх мовних рівнів (лексики, фразеології, морфології, синтаксису), си­стемні відношення експресивно забарвлених мовних засобів у зістав­ленні з нейтральними; практична стилістика вчить вживати виражальні та експресивні можливості одиниць мовлення.

Отже, культура мовлення оцінюється і з позиції функціонального стилю мовлення (його словника, синтаксичної організації, діапазону експресивності).

Функціональний стиль – це утворення, яке ґрунтується на закріпленні певних якісних характеристик за мовленнєвими творами, які функціонують у певній сфері спілкування, співвіднесеній з певною галуззю людської діяльності. У кожному функціональному стилі формуються індивідуально-авторські мовленнєві стилі.

Стильовий дисонанс різко знижує рівень мовленнєвої культури, тому змішування навіть близьких стилів недопустимо – кожен із стилів (розмовний, художній, офіційно-діловий, публіцистичний, нау­ковий) має свої критерії культури мовлення. За винятком автор­ських випадків, коли зміщення стилів додає якусь свою рису та особисту виразність.

Культура мовлення пов'язана з багатьма іншими науками. На­сам­перед з такими лінгвістичними дисциплінами, як сучасна літера­турна мова даної нації, історія цієї мови, стилістика, лексикографія.

Стосовно культури української мови курс сучасної української літературної мови служить базою для синхронного вивчення норм літературної мови на всіх мовних рівнях. Історія літературної мови дає змогу розглядати лінгвістичні одиниці в діахронічному аспекті, простежувати становлення, зміни й тенденції розвитку літературних норм.



Спільною справою культури мови та лексикографії є створення нормативних словників-довідників, які об'єктивно відображають функ­­ціо­нування й неухильний розвиток літературних норм.

Простежується зв'язок теорії мовної культури з рядом суміжних дисциплін: зокрема, з літературознавством (значення художніх засо­бів для образності мови), педагогікою (формування мовної особис­тості, мовне виховання), методикою мови (мовна освіта), логопедією та риторикою (оволодіння технікою публічного виступу), психологією (психологічні особливості мовця, вплив мови (слова) на психіку лю­дини, мовна поведінка), психолінгвістикою (мовна діяльність, тезау­рус мовної особистості), соціологією (соціальні ролі мовців, які визначають комунікативнодіяльнісні потреби особистості), соціо­лінгвіс­тикою (вплив на мовну поведінку соціальних чинників, класи­фікація мовних ситуацій), логікою (коли йдеться про комунікативну якість логічності мови), естетикою (коли йдеться про комунікативну якість естетичності мови), філософією (мовна свідомість індивідуума, його самосвідомість), загальною теорією культури, тому що культура певного соціуму, духовна культура мовної особистості детермінують великою мірою і мовну культуру.

Культура мовлення тісно пов’язана з курсом конкретної грама­ти­ки, адже граматика вчить правильно говорити відповідно до чин­них правил, а культура мовлення навчає добре говорити – точно, доступно, доречно для кожної конкретної ситуації спілкування. У граматиці оперують лише двома оцінками "правильно", "непра­виль­но", а в культурі мовлення ці оцінки різноманітніші: добре, недобре, точно, неточно, доречно і т.д.

Зв’язок культури мовлення з психологією і логікою знаходить вираження у логічності мовлення, що здебільшого реалізується у точності мовлення. Індивідуальне мовлення матиме ці ознаки, якщо мовець буде небайдужим до власного мовлення, естетики вимов­леного слова, етики спілкування. Культура мовлення є ознакою і скла­довою частиною загальної культури людини, без якої немож­ливо вважати будь-яку людину освіченою.

Зв'язок культури мовлення з психологією і логікою демонструє така ознака, як логічність мовлення, що здебільшого реалізується точністю мовлення.


Основні ознаки культури мовлення

Предметом культури мовлення як галузі лінгвістичного знання є сукупність і система основних ознак культури мовлення, до яких належать правильність, точність, логічність, чистота, дореч­ність, багатство, виразність.

Правильність – за тлумачним словником – який відповідає дій­сності, встановленим правилам, нормам. Критерій правильності – мовна дійсність конкретної епохи, а її еталон – відповідність прави­лам, за допомогою яких сформульовано норми.

Норма (мовна) – це сукупність мовних засобів, що відповідають темі мови й сприймаються її носіями як зразок суспільного спілку­вання у певний період розвитку мовлення.

Правила – це положення, які виражають певну закономірність, постійне співвідношення мовних явищ, або які пропонують як конкретний спосіб використання мовних засобів у писемному і усному мовленні. Правила – категорія історична. Зміна в словнику чи в граматичній системі мови призводить до зміни правил.

Отже, правильність – це дотримання літературних норм, які сприймаються мовцями як "ідеал" чи прийнятий зразок. Правиль­ність вважається основною комунікативною якістю мови. І в усній, і в писемній мові обов’язковим є дотримання лексичних, граматичних та стилістичних норм. Для усного висловлювання актуальним є дотри­мання орфоепічних норм, для писемного – орфографічних і пунктуаційних.

Б.Головін пропонує розрізняти такі структурно‑мовні типи норм:

1) норми вимови (час, а не ч̀ ас);

2) норми наголошування (можна а̀дже і аджѐ; за̀вжди і завждѝ (мають однакове значення); не можна вживати в однаковому зна­ченні а̀тлас і атла̀с, оскільки слова мають різне значення;

3) норми словотворення – регулюють вибір морфем (можна говорити спостерігач, а не можна спостерігальник);

4) морфологічні – поєднання слів (можна говорити братів, не можна – сестрів; можна – матерів, не можна – доповідів і т.п.);

5) синтаксичні норми – вибір варіантів побудови простих і складних речень;

6) норми лексичні – регулюють вибір слова відповідно до змісту і мети висловлювання (можна говорити рятувальник, не можна –рятівник (якщо мова йде про професію); не друк, а преса (якщо говориться про періодичні видання. Оскільки друк – це процес виготовлення друкованого твору);

7) норми стилістичні – регулюють вибір слова або синтаксичної конструкції відповідно до умов спілкування і стилю викладу (наприк­лад, розрізняти, а не диференціювати у розмовному стилі; море глибиною…, а не глибоченне море – у науковому стилі і т.п.

Точність – одна з головних ознак культури мовлення. Р.Будагов підкреслював, що сама суспільна природа мови забезпечує точність і недвозначність усіх її ресурсів, зокрема в галузі лексики і в галузі граматики.

Точним називається таке мовлення, в якому вжиті в контексті слова цілком відповідають їх мовним значенням – значенням, що закріпилися за словом у мові на даний період її розвитку. Точність, зау­важує Б.М.Головін, залежить не лише від вибору слів, а й від уміння або невміння автора правильно об’єднувати слово і предмет, слово і дію, слово й поняття.

Можна назвати кілька умов, які забезпечують точність мовлення. Це 1) знання предмета мовлення; 2) знання мови, її системи, мож­ли­востей, володіння стилістичними ресурсами; 3) уміння узгодити знання предмета зі знанням мовної системи в конкретному акті комунікації.

Точність має два значення: 1) це вживання у мовленні слів і словосполучень, звичних для людей, які володіють нормами літера­тур­ної мови; 2) це оформлення і вираження думки адекватно пред­ме­тові або явищу дійсності, тобто несуперечність реального пред­мета і його назви. Головним є володіння логікою думки і законами її мовного вираження.

До лінгвістичних засобів, що сприяють точності мовлення нале­жать, по-перше, це правильне слововживання, вміння вибрати най­більш точний мовний варіант, зокрема потрібне слово із сино­ні­міч­ного ряду; по-друге, це чітке розмежування значень багатознач­ного слова. Точне слововживання передбачає також розмежування паронімії, тобто слів із близьким звучанням, але різним значенням, а також слів-омонімів, у тому числі міжмовних.

Найбільше можливостей для точного співвідношення предмета і його назви мають синоніми, омоніми, пароніми, полісемантичні слова. Значні труднощі у застосуванні викликають слова іншомов­ного походження, професіоналізми, архаїзми, фразеологізми.

Сино́німи – це слова, які мають близьке, або тотожне лексичне значення, але відрізняються звучанням (хуртовина, завірюха, мете­лиця).

Омоніми – слова однакові за звучанням, але різні за значенням (коса, ручка).



Пароніми – слова близькі за звуковим складом і вимовою, але різні за значенням (інстанція – дистанція; еміграція (переселення кудись) – імміграція (в′їзд у країну).

Полісемантичні слова – це багатозначні слова, наявність у одного і того ж слова різних значень відповідно до різних контекстів, коли слово може переосмислюватись (двірник – пристрій для витирання скла в автомобілі і двірник – працівник).

Вимоги до точності мовлення зростають за умови відсутності безпосереднього контакту з адресатом мовлення, а також у разі спіл­ку­вання з великою аудиторією. Точність мовлення є важливою умовою результативності наукового й офіційно-ділового спілкування.

Логічність як якість мовлення тісно пов’язана із точністю, яка є попередньою умовою логічності. Логічним називається мовлення, яке забезпечує змістові зв’язки між словами і реченнями в тексті. Якщо точність мовлення пов’язана з лексичним рівнем, то логічність мовлення виявляється на синтаксичному рівні.

Основними умовами логічності є: 1) несуперечливість поєднання слів; 2) правильний порядок слів; 3) правильний зв’язок окремих ви­словлювань у тексті; 4) позначення переходів від однієї думки до іншої та ін.

Логічність як ознака культури мовлення, формується на рівні "мислення – мова – мовлення" і залежить від ступеня володіння при­йомами розумової діяльності, знання законів логіки і ґрунтується на знаннях об'єктивної реальної дійсності, перебуває в тісному зв'язку з точністю.

Причини помилок у логіці викладу:

1) поєднання логічно несумісних слів (за винятком оксюморона, коли поєднання логічно несумісних понять формує нове поняття, відмінне від тих, що формально наявні в структурі: жахливо добрий, страшно гарний і т.д.);

2) введення у фразу зайвих слів (плеоназмів), які структурно обтяжують фразу, будучи семантично "порожніми" (місяць травень – травень, відступати назад – відступати, моя автобіографія – автобіографія);

3) підміна особової форми дієслова активного стану стилістично неправомірною формою зворотньо‑середнього стану, або навпаки (вибачте мені (когось просити) – вибачаюсь (перед собою) перестань нервувати (хвилювати когось) – перестань нервувати (хвилюватись сам);

4) неправильна побудова однорідних рядів членів речення, коли в нього входять родові і видові поняття (ромашки і квіти);

5) неправильне утворення аналітичних граматичних форм май­бут­нього часу (буду писав, будеш знала); ступенів порівняння при­кмет­ників (сама найдорожча), конструкції на позначення неповноти ознаки (дещо грубуватий, трохи синюватий);

6) неправильна координація між складним підметом і дієслівним присудком (батько з сином пішли на рибалку);

7) порушення порядку слів у простому реченні або порядку роз­ташування компонентів складного речення (він знайшов книжку в бібліотеці, яку давно хотів мати);

8) недоречне вживання дієприслівникових зворотів замість під­рядних речень часу (принісши цю книгу, йому дозволили взяти іншу. – Йому дозволили взяти іншу книгу, коли він приніс цю (правильний варіант);

9) неправильне використання сполучних засобів у складних реченнях (завтра вдень невеликий мокрий сніг);



10) порушення смислового зв'язку між окремими вислов­лю­ваннями у тексті (на факультеті п'ять гуртків, які працюють при ка­федрах. Вони функціонують уже понад десять років. Що функці­онує: гуртки чи кафедри?);

11) невміння поділити текст на логічні його частини (на письмі – невміння виділити абзаци);

12) стилістичний дисонанс, що створюється недоречним вибором синтаксичних конструкцій (ми поспішили зі списками…);

13) відсутність у тексті чіткої тричленної структурної побудови (всту­пу, основної частини, висновків) або недостатність якоїсь ча­стини.

Чистота мовлення – це вживання елементів, які відповідають літературній мові. У чистому мовленні не використовуються діалек­тизми, варваризми, просторічні слова, жаргонізми, будь-які вульгарні та лайливі слова. До елементів, що засмічують мовлення, належать також так звані слова-паразити (ну, значить, ось, так би мовити, влас­не кажучи, взагалі, розумієш). Порушує чистоту мовлення над­мірне вживання запозичених слів. Яскравим прикладом засміченого мовлення є суржик.

Чистота мовлення виявляється у трьох аспектах:



в орфоепії – це правильна літературно-нормативна вимова, від­сутність інтерферентних явищ та мовного акценту;

у слововживанні – відсутність позалітературних елементів (діа­лектизмів, вульгаризмів, канцеляризмів, плеоназмів, штампів, слів-паразитів);

в інтонаційному аспекті – відповідність інтонації змістові та експре­сії висловлення, відсутність брутальних, лайливих, лице­мірних тонів.

Доречність – це ознака культури мовлення, яка організовує його точність, логічність, виразність, чистоту, вимагає добору таких мов­них засобів, які відповідають змістові та характерові, експресії пові­домлення. Враховує ситуацію, склад слухачів, естетичні завдання.

Так, слова, що створюють специфіку офіційно-ділового стилю (канцеляризми), не повинні вживатися в публіцистичній чи розмовній мові, звичайна сфера використання термінів – науково-технічний, спеціальний текст, усна мова спеціаліста, неприпустимим є вжи­ван­ня емоційно-експресивної лексики у документі чи підручнику то­що. Висловлюючи думку, необхідно дбати про обґрунтоване викорис­тання мовного матеріалу.

Багатство мовлення – це використання мовцями великої кількості мовних одиниць – слів, словосполучень, речень. Багатство мовлення досягається семантично і стилістично відмінними одини­ця­ми чи однозначними одиницями, які різняться словотворчими або граматичними ознаками, тобто не повторюються. Джерелами багат­ства мови можуть бути будь‑які мовні елементи. Насамперед, прийнято говорити про лексичне багатство мовлення, яке вияв­ля­ється у тому, що мовець здатний уникати повторення слів, користу­ватися синонімічними ресурсами. Для ясного і чіткого вираження думок дуже важливо мати достатній запас слів. На граматичному рівні багатство мовлення створюється використанням варіантів форм і конструкцій (батькові – батьку, на вечірньому – на вечірнім, п’яти – п’ятьох, квартира професора – професорова квартира, обрати суддею – обирати на суддю, починатися пресконференцією – почи­натися з пресконференції, згідно з рішенням – відповідно до рішен­ня). Можна говорити також і про інтонаційне багатство мовлення – використання найрізноманітніших інтонацій (розповідної, питальної, окличної).

Існує прямий зв’язок між поняттями багатства і різноманітності мовлення, адже чим різноманітніше мовлення, тим воно багатше.



Різноманітність – це вираження однієї і тієї ж думки різними способами і засобами.

Таким чином, слова багатий і різноманітний не є абсолютно синонімами. Багатство – велика кількість, багатоманітність. Різно­ма­нітність – різноманітний, сповнений багатства, неоднорідний за змістом і формою.

Виходячи з цього, можна сформулювати дві оцінні опозиції: мовлення багате/бідне; мовлення різноманітне/одноманітне. В осно­ві першого критерію – поняття кількості, в основі другого – якості, але ці поняття взаємозалежні.

Мова народу – багата й різноманітна, а індивідуальне мовлення може бути багатим або бідним, одноманітним і різноманітним.



Виразне мовлення – це оформлене відповідно до мети, з урахуванням специфіки адресата усне мовлення, яке, внаслідок своєї правильності й емоційно-естетичної завершеності, передає думку та почуття мовця і викликає відповідну реакцію у слухачів.

Це такі особливості структури мовлення, які підтримують увагу та інтерес слухачів або читачів. Інтонація, логічний наголос, мило­звуч­ність створюють виразність на фонетичному рівні. Лексичними засобами виразності є емоційно забарвлені слова і вирази, епітети, метафори, порівняння тощо. Емоційний вплив підсилюють фразе­о­логізми, прислів’я, приказки, крилаті вислови. Виразності сприяють і синтаксичні засоби, наприклад, повтори, антитеза (протиставлення) та ін.

Виразність мовлення забезпечують: 1) самостійність мислення мов­ця; 2) небайдужість, інтерес автора до написаного і сказаного, а також до адресата висловлювання; 3) добре знання мови та її виражальних засобів; 4) знання особливостей функціональних сти­лів; 5) систематичне тренування мовних навичок, вироблення мовного чуття; 6) наявність у мовленні виражальних засобів.)

Достатність і ясність мовлення особливо пов'язані з точністю і логічністю.

Достатнім є мовлення, яке не викликає запитань щодо його змісту, зрозуміле для співрозмовника без додаткової інформації, не залишає нез'ясованим жоден аспект розмови.



Ясне (зрозуміле) мовлення – характеризується доступністю його змісту і форми, а отже виразністю суті думки і засобів її реалізації в усній чи писемній формі.

Достатність і ясність мовлення залежать від психологічної сумісності/несумісності співрозмовників; спорідненості/неспорід­неності виду діяльності; рівня освіченості співрозмовників та ін.
Змістовий модуль 2

Виразне читання в системі

професійної педагогічної діяльності (26 год.)

Каталог: dspace -> bitstream -> 123456789
123456789 -> Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя
123456789 -> Актуальні проблеми розвитку дитини раннього віку Навчально-методичний комплекс Укладач
123456789 -> Навчальний посібник для студентів вищих педагогічних навчальних закладів
123456789 -> Навчальний посібник д ля студентів вищих навчальних закладів спеціальності "Дошкільна освіта" 2-ге видання
123456789 -> Практикум Посібник Ніжин-20 12 (075. 8)
123456789 -> М. П. Бойко Є. Ф. Венгер О. В. Мельничук
123456789 -> Практикум посібник Ніжин-2012 (075. 8)


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка