Навчально-методичний посібник (друге видання) Укладач В. В. Білецький Донецьк 2007 рік ббк 60. 54 Укря73 с 14


Тема 7. радянська та пострадянська



Сторінка4/8
Дата конвертації20.03.2017
Розмір1.71 Mb.
ТипНавчально-методичний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8
Тема 7. радянська та пострадянська

вітчизняна соціологія
1. Загальний стан радянської соціології до 1930-х років.

2. Рання українська радянська соціологія.

3. «Відлига» у вітчизняній соціології 1950 - 60 років.

4. Пізній радянський і пострадянський період розвитку вітчизняної соціології
1. Як справедливо вказують сучасні дослідники історії вітчизняної науки, концептуальний рух української радянської соціології практично повністю підкорюється рухові радянської соціології і радянської гуманітарної науки загалом. Іншими словами, існують певні труднощі у визначенні специфіки вітчизняної науки цього періоду. Радянська влада і, відповідно, наука надто швидко стала позбавлятися від оригінальних, “ідеологічно нетипових” досліджень - тому ми можемо умовно виділити українську соціологію з загальної радянської почасти лише за територіальною ознакою. Разом з тим це не повинно стати перепоною для нашої дисципліни – історія вітчизняної соціології все одно має бути досліджена.

У працях сучасних дослідників загалом виділяється два періоди розвитку радянської соціології - соціологія 1920-1930 років і період після 1950-1960 років. Розглянемо їх докладніше.

На момент створення Радянський Союз багато у чому успадкував доволі потужний інтелектуальний потенціал царської Росії, який після 1917 року був представлений двома напрямками – немарксистським і марксистським.

Немарксистський охоплював загалом позитивізм та неопозитивізм, представники яких опікувалися переважно теоретико-прикладними дослідженнями, а також уточненням соціологічної методології. Прикладом таких науковців є М.І.Карєєв (1850 – 1931 рр.), П.О.Сорокін (1889 – 1986 рр.), К.М.Тахтарьов (1871 – 1925 рр.) та інші вчені. Стисло про їх соціологічні пошуки:

Карєєв Микола Іванович – академік АН СРСР, історик і соціолог-позитивіст. Займався розробкою методів соціологічного пізнання, проблемами колективної психології. У своїх соціологічних штудіях схилявся до психологізму (зокрема біхевіоризму).

Тахтарьов Костянтин Михайлович – представник неопозитивізму. Висунув оригінальну позицію щодо “соціального спілкування” як одиниці соціологічного аналізу, займався також проблемами суспільного розвитку, етносоціології, аналізом первісних суспільств.

Сорокін Питирим Олександрович – російський, згодом – великий американський соціолог і соціальний філософ (у 1922 р. вимушений був еміґрувати з СРСР).

П.Сорокін - автор теорій соціальної стратифікації і соціальної мобільності. Зробив значний внесок у розробку предмету і структури соціології, механізмів і шляхів суспільного розвитку, соціокультурної динаміки та ін. проблем. Створив власний напрямок - інтеґральну соціологію, до якої включив найкращі надбання науки свого часу.

Разом з цим вже цілком сформованим і потужним був марксистський напрямок радянської соціології, прихильники якого загалом наполягали на:


  • неминучості загострення класової боротьби, антагонізмові між працею і капіталом, глобальному падінні капіталістичного ладу. Факторами такого протистояння вважалося існування приватної власності, класова свідомість пролетаріату і лояльного до нього селянства тощо;

  • функції держави як “зброї правлячого класу”. Зазначимо, що така теза є не зовсім коректною, бо держава має певну автономію від соціуму і не складається з представників одноманітних класів. Зазначена позиція також відразу ускладнювала наукове вивчення держави, її інститутів;

  • необхідності дослідження ідеологічного контролю над масами.

Розглянемо динаміку взаємодії позитивізму і марксизму на теренах СРСР.

На момент створення Радянської держави вже досить часто проводилися зрілі емпіричні соціологічні і статистичні дослідження. Інституалізація теоретичної соціології і відповідної освіти була гіршою, хоча слід відзначити прогрес і у цій сфері – доволі швидко видавалися спеціальні підручники для ВНЗ (Т.Фадєєва і Е.Енгеля у 1917 і 1918 рр.), у деяких найбільших освітніх центрах відкривалися кафедри соціології.

Спочатку більший вплив у ранньому радянському академічному середовищі мали представники позитивістських (неопозитивістських), а не марксистських напрямків. Скоро таке ідейне протистояння двох вітчизняних напрямків соціології, а також слабкість наукової толерантності у представників марксизму, далися взнаки. У 1922 році В.Ульянов (партійний псевдонім - Ленін) працею “Про значення войовничого матеріалізму” проголосив офіційну загальнополітичну позицію – “хто не з нами, той проти нас!”. Іншими словами, науці – і чи не в першу чергу, соціології, були прищеплені не властиві їй одновекторні тенденційні ідеологічні та політичні функції. Таке становище невдовзі змусило велику кількість знаних, у тому числі вітчизняних вчених еміґрувати на Захід, оскільки вони не могли знехтувати традиційними науковими принципами. Так, скажімо, філософ і соціолог Георгій Данилович Гурвіч очолив кафедру у Сорбонні і сьогодні вважається французьким вченим, а Питирим Олександрович Сорокін став першим професором соціології у Гарварді.

Таким чином, марксизм, підкріплений потужною ідеологічною, репресивною державною підтримкою, витісняв всі інші течії – у тому числі доволі зрілий позитивізм.

Ставлення до соціології дедалі погіршувалося. Марксистська наука не бажала мати нічого спільного з “буржуазною”, і з 1924 року соціологія була проголошена несумісною з марксизмом.

Зворотною стороною такої “перемоги” була штучна ізоляція СРСР від провідних здобутків світової соціології. Неминуче сталося так, що радянські (марксистські) соціологи були вимушені власноруч і без спирання на встаткований, але “ідейно чужий”, підмурівок соціології вирішувати питання, які часто виникали при становленні молодого соціалістичного суспільства. До того ж вчених з “вірною” - пролетарською - політичною орієнтацією після вказаних подій не вистачало, що обумовило потребу їх найшвидшої підготовки через загальноосвітні “робітничі факультети” (започатковані у 1919 р.), московський “Інститут червоної професури” (заснований у 1921 р.).

Парадоксально, але після вказаних подій, радянська і вітчизняна соціологічна наука у 1920-х роках продовжувала розвиватися, хоча і дедалі частіше називалася не власною назвою. Сучасні історики спостерігають поширення емпіричних досліджень і вдосконалення дослідницьких процедур – це навіть вписувалося у загальносвітові тенденції. З точки зору панівної ідеології були доволі детально досліджені: структура суспільства, соціологія організації праці, умов життя, молоді, села, містобудування (у тому числі урбаністики), злочинності, освіти і виховання, шлюбу, сім’ї тощо. Результати соціологічних досліджень публікувалися у спеціалізованих часописах. Розвивалася і соціальна статистика, яка забезпечувала науковців і планову економіку необхідною інформацією.

Разом з таким загалом задовільним станом практичних досліджень, які були затребувані і тому велися, розвиток теоретичної соціології був вельми проблемним. Марксистськими функціонерами, зокрема М.Бухаріним, вона була проголошена як нефілософська наука – тобто така, яка не повинна взагалі опікуватися теоретичними, світоглядними питаннями. При цьому вона сприймалася як підпорядкована історичному матеріалізмові – такому розумінню історії, коли соціальні і культурні явища детерміновані способом виробництва матеріальних предметів. При цьому плин історичних процесів тлумачилися не з позицій еволюції ідей (філософських, соціологічних та ін.), а суто у залежності від економічних чинників.

Як наголошують сучасні дослідники історії соціології, певний час наведена позиція М.Бухаріна була ґрунтом для дискусій, опоненти її розділилися за опініями.

Перші наполягали на збереженні за соціологічною наукою філософських (теоретичних) рис, хоча і у рамках марксистської філософії. Іншими словами, соціологія мала виступати у якості теорії суспільного розвитку і методологічної бази для інших дисциплін, до сфери розгляду яких потрапляв соціум. При цьому у соціології радянські вчені виділяли конкретну соціологію – галузь знання, яка мала займатися прикладними дослідженнями суспільних процесів і явищ – така позиція згодом буде панувати у 1960 – 70 роки.

Друга, більш потужна, група опонентів була категоричнішою – вони вважали, що єдино вірною філософською теорією суспільства є історичний матеріалізм і вимагали відмінити соціологію. Це призвело до формування і затвердження спотвореного іміджу теоретичної соціології як альтернативи марксистському ученню, причому альтернативи буржуазної, псевдонаукової і тому ворожої. Таким чином, соціологію, принаймні академічну, станом на кінець 1920-х років влада Рад намагалася “скасувати”.

2. На тлі Української РСР до 1930-х років зосередженням соціологічних пошуків була Всеукраїнська академія наук (ВУАН), у ній функціонував соціально-економічний відділ з кафедрою соціології, де у період 1923 - 1930 рр. виходили “Записки соціально-економічного відділу”.

Завідував кафедрою Б.Кістяківський, соціологічні інтереси якого розглянуті вище. Після його смерті посаду завідувача обійняв філософ-марксист С.Семківський (який був невдовзі страчений) – така заміна цілком узгоджувалася з вище викладеними ідеологічними тенденціями. Крім цієї кафедри, соціологічні дослідження здійснювала Комісія ВУАН з вивчення соціального руху. У її межах було зібрано значний практично-дослідний фактаж, досліджена залежність продуктивності праці від заробітної платні та інших факторів. Комісія проіснувала недовго і внаслідок фінансових проблем (імовірно, штучних) у 1922 році припинила роботу.

Також слід зазначити, що свій науковий доробок у вітчизняні соціологічні пошуки привнесла кафедра соціальної політики при тому ж відділі ВУАН. Її члени вивчали взаємодію процесів народного господарства та інтересів робітників та селян.

До 1930-х років у ВУАН проводилися наукові семінари, на яких піднімалися проблеми громадського життя, соціальної філософії, царини права. Тут слід зауважити на активній соціологічній діяльності вітчизняного філософа Гілярова Олексія Микитовича (1855 – 1938 рр.). Цей професор і академік ВУАН організовував семінари з питань соціальної філософії, досліджував питання психології натовпу, культури і цивілізації, прагнув визначити межі вживання методології природознавства при вивченні соціального життя.

Розвивати українську соціологію – нехай і в рамках СРСР - прагнув також академік М.Грушевський. Зафондувавши і організаційно забезпечивши ряд соціологічних закладів за кордоном, він прагнув зробити те ж саме на батьківщині. Коло його інтересів, окреслене вище, з часом розширялося – він активно досліджував специфіку українського народу, бажаючи це робити у „природних” умовах.

М.Грушевський волів перенести до України віденський УСІ, про що, зокрема, заявив перед членами ВУАН. Зрозуміло, що такі намагання не були підтримані Інститутом марксизму – великому українському академікові було дозволено лише відкрити і очолити у 1924 році науково-дослідну кафедру історії України. Саме тут продовжувалася діяльність М. Грушевського, а також його дочки – Катерини Грушевської (1900 – 1943 рр.), спрямована на розвиток генетичної соціології, етносоціології, фольклористики, соціології вікових категорій та історії соціології. При кафедрі було створено кабінет первісної культури, дві секції методології і соціології. Така діяльність втілилася, зокрема, у працях: “Первісне громадянство і його пережитки на Україні”, “Спроби соціологічного об’яснення народної казки”, “Соціологія старовини”, “До соціології старцівства”.

Попри відсутність офіційного дозволу, широкі намагання М.Грушевського де в чому втілилися – згідно планів і концепцій УСІ протікала діяльність Комісій історико-філологічного відділу ВУАН: культурно-історичної та історичної писемності. Члени цих Комісій були, переважно, випускниками та (у минулому) співробітниками знаного віденського УСІ, а функції цього інституту фактично виконувала Асоціація культурно-історичних досліджень (1925 – 1927 рр.).

Читачеві на даний момент, імовірно, вже зрозуміло, чому саме назви більшості відділів, секцій, інших підрозділів, підпорядкованих М.Грушевському, помірковано не включали назву “соціологічний”.

До певного часу розвиткові вітчизняної соціології сприяли: історична секція ВУАН, філософсько-соціологічна секція Київської науково-дослідної кафедри марксизму-ленінізму при ВУАН, Український демографічний інститут, Український науково-дослідний інститут педагогіки у Харкові, Етнографічне, Географічне і Антропологічне товариства, а також Український інститут марксизму-ленінізму, на базі якого, на початку 1930-х рр. була створена Всеукраїнська асоціація марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН), при інститутах якої існували кафедри соціології. До початку 1930-х років у друкованих органах ВУАН зустрічалися соціологічні статті і вітчизняні рецензії на праці провідних науковців Заходу.

На початку 1930-х років кількість вітчизняних теоретичних досліджень та їх масштабність зменшується. Зокрема це відбувалося на тлі посилення категоричності марксистсько-ленінської ідеології взагалі і позицій історичного матеріалізму зокрема. З середини 1930-х рр. соціологічні штудії (навіть практичні) перебувають під забороною. Безпосередньою причиною цьому стала праця Й.В. Джугашвілі (партійний псевдонім - Сталін) “Про діалектичний та історичний матеріалізм”. За висловами “вождя народів”, від 1936 року у СРСР існувало “безкласове суспільство”, у якому немає конфліктів, а тому соціологія як окрема наука, більше не потрібна. Тимчасово заборонені були також математична статистика, теорія ймовірностей і вибірки, структурно-функціональний аналіз.

Таким чином, історичний матеріалізм штучно зайняв місце “єдино вірного” соціально-філософського знання, а соціологічне - навіть як його складова, допоміжна форма, заперечувалося. Численні категорії соціологічної науки, теоретичні надбання, методологія були або асимільовані радянською схоластикою (діалектичним або історичним матеріалізмом) на абстрактному рівні, або заборонені для вживання – з показовими санкціями для незгодних.

3. “Відлига” стосовно ідеології, науки і, зокрема її соціологічної царини настала не скоро – вищенаведений стан проіснував близько 30 років. Перші прояви пом’якшення ставлення до соціології відносяться сучасними науковцями приблизно до 1958 року.

У контексті тогочасної критики культу особистості Й.Сталіна, штучного пригнічення ряду наук, Радянська влада здійснила доволі прогресивний крок. Це був дозвіл, даний радянським науковцям на участь у ІІІ Міжнародному соціологічному конгресі (1955 рік, Нідерланди). Цілком у дусі часу, гаслом якого було не відставати ні у чому від Заходу, була дещо послаблена “залізна завіса” – СРСР відвідали ряд знаних зарубіжних соціологів-теоретиків (!) – Роберт Кінг Мертон, Раймон Арон, Толкотт Парсонс. Загалом такі заходи призвели до певної, бодай часткової легалізації соціології – у 1958 році Інститут філософії АН СРСР формує Радянську соціологічну асоціацію (РСА), у 1960 році - відділ соціології, а у 1968 році - Інститут конкретних соціологічних досліджень. До широкого поступу теоретичної соціології це, звісно відразу не призвело, але принаймні конкретні соціологічні дослідження були принципово дозволені.

Читач розуміє, що радянська влада і, відповідно, наука, не могла піти на більше. Відновлення за соціологією права проводити незалежні від тенденційної “єдино вірної” філософської науки – діалектичного матеріалізму, теоретичні пошуки, одночасно переводило б її у розряд рівноправної, а це було неприпустимо. Соціологи могли б швидко пригадати альтернативні марксизмові погляди, відшукати наукові контраргументи, похитнувши цим всі теоретичні, парадигмальні підвалини ідеології – не говорячи вже про сферу економіки, культури, права, суспільних взаємин. Тому реанімованій прикладній, спочатку ледь жевріючій, радянській соціології була виділена формальна роль допомоги у розбудові просунутого соціалістичного суспільства.

З цього, відповідно, слідувала відсутність наукової спадкоємності напрацьованому до 1930 року соціологічному надбанню, зокрема, українській національній традиції.

Проте з часом поступ прикладної соціології все більше розгортався. В Українській РСР лабораторії конкретних соціологічних досліджень формуються у 60-х роках при Київському, Харківському, Львівському університетах та інших вищих навчальних закладах. Широка їх діяльність скоро призвела до виокремлення конкретної “промислової соціології”, представники якої опікувалася визначенням ролі “людського чинника” у промисловій сфері. Цій тематиці загалом були присвячені наукові публікації у періодичних збірках “Соціальні дослідження”, а також у “Інформаційному бюлетені РСА”. Згодом результати вже масштабних прикладних досліджень неминуче почали теоретично узагальнюватися, зокрема, у працях “Соціологія у СРСР”, “Соціологія та ідеологія”, “Соціологія і сучасність”.

Зрозуміло, що серед спеціальної теоретичної, а, тим більше, перекладної соціологічної літератури у кінці 1960-х років офіційно видавалася лише невелика кількість такої, що не суперечила доктринам марксизму. Разом з тим, негласний попит був значно ширший і його частково задовольняв так званий “самвидав” – таємно надруковані і тиражовані на приватних побутових друкарських машинках (або напіваматорським фотографічним способом) переклади соціологічних праць.

Таким чином, “другий”, посталінський старт радянської соціології може бути охарактеризований як порівняно менш масштабний, аніж “перший” – після жовтневої революції.

Подальший її розвиток супроводжується рядом вад, джерело яких цілком зрозуміле читачеві. Серед таких негараздів, зокрема, виділимо:

- брак кваліфікованих фахівців, який позначався на кількості та якості досліджень;

- суто емпірична спрямованість.

Разом з цим зазначимо, що радянська наука загалом сприяла розвиткові і вдосконаленню соціологічних дослідницьких методик. Проте права узагальнювати результати досліджень, робити об’єктивні висновки, відшукувати нові закономірності соціологія була позбавлена – це намагалися робити представники марксистської науки – цілком очікуваним тенденційним, заідеологізованим або надто загальним чином.

Розвиток радянської соціології знає також і намагання повернути соціології статус незалежної науки. Вони, як зазначають дослідники, були здійснені такими науковцями, як Ю.Левада, Н.Наумова, Р.Ривкіна. Дискутуючи (!) з ортодоксами марксизму, вони відстоювали тлумачення соціології як не лише прикладної, але й теоретичної дисципліни, яка базується на емпіричних дослідженнях.

Такі спроби не пройшли непомітно, на початку 70-х років у СРСР було відновлено ідейні утиски стосовно всіх науковців, незгодних з панівною ідеологією. Активна діяльність соціологічних закладів АН СРСР була припинена або призупинена, відбувалося знищення ідеологічно невитриманих соціологічних праць, масові звільнення провідних соціологів з високих посад і заміна їх ідеологічно бездоганними функціонерами.

Загалом це знову призвело до “жевріння” радянської соціології на зламі 70-80-х рр. ХХ ст. У другій половині 70-х – першій половині 80-х років радянська соціологія стала млявою, нединамічною наукою, інтерес до неї у суспільстві різко впав. Такі, загалом малосприятливі для нормального і природного розвитку соціології умови відбилися і на вітчизняній науці На початку 60-х, як і загалом у СРСР, в Україні відновлюється практика конкретних соціологічних досліджень, результати яких часом навіть не друкувалися. Формально у Інституті філософії АН УРСР діяв відділ соціології (відкритий у 1968 році), під егідою якого видався збірник “Філософія і соціологія” - питома вага у ньому праць соціологічної тематики була невелика.

Під кінець 1970-х років конкретно-соціологічні пошуки пожвавилися – соціологічні відділення і кафедри організуються при університетах Києва, Харкова, Львова, Одеси, Дніпропетровська, Луцька, нечисленні наукові видання доповнюються часописом “Соціологічні дослідження”.

Чергова хвиля ідеологічного пресингу у СРСР соціологічних штудій відбулася у середині 80-х років – вона була пов’язана з порівняно немасштабною дискусією про предмет соціологічної науки. Інститут соціологічних досліджень АН СРСР був реорганізований у Центр опитувань суспільної думки (!). Назрівали нові гоніння на соціологію.

Проте на заваді черговій “забороні” соціологічної науки стала наступаюча у СРСР “перебудова”. З історичної точки зору практично миттєво зникли будь-які формальні перепони, стримуючі розвиток теоретичної її галузі – їх було скасовано Постановою Політбюро ЦК КПРС “Про підвищення ролі марксистсько-ленінської соціології у розв’язанні вузлових проблем радянського суспільства” (1988 рік).

Соціологія раптово була оголошена потужним інструментом перебудовчих процесів та нової ідеології. Різким контрастом виглядає такий “дозвіл” – на відміну від минулого стану, проте він дійсно таким і був. Інститут соціологічних досліджень АН СРСР перейменовують у Інститут соціології АН СРСР, а Вищі партшколи – у Соціально-політичні інститути з підготовки соціологів та політологів. Численні наукові публікації настійно наголошували на помилковості одного лише марксистського наукового підмурівку - тривалий період боротьби радянської соціологічної науки за її самостійність завершився перемогою, яку принесли зовнішні сприятливі обставини. Проте чи була штучно ослаблена радянська соціологія готовою до такої раптової свободи?

В Українській РСР відбувалися аналогічні процеси – у 1990 році утворюється Інститут соціології АН України (тепер Інститут соціології НАНУ), Соціологічна асоціація України (САУ), у ряді ВНЗ відкриваються факультети та відділення для підготовки фахових соціологів, започатковуються спеціальні соціологічні, утворюються Ради з захисту дисертацій на здобуття ступеня кандидата і доктора соціологічних наук. Дослідники цілком справедливо зазначають, що саме з цього часу починається новітній розвиток вітчизняної соціології саме як української.

4. Порівняно нетривалий розвиток соціології у межах України як незалежної держави має власну історію.

На тлі відсутності ідеологічних обмежень науковці на початку 90-х років ХХ ст. висловлювали цілком оптимістичні прогнози щодо розвитку соціологічної науки. Зберігалося і розвивалося перебудовче ставлення до неї як до науки, що допоможе швидко виправити негаразди у суспільному, економічному і культурному житті. Відзначимо, що доволі потужно триває формальна інституалізація соціологічної науки і освіти – тривають наукові дослідження, соціологія стає обов’язковою дисципліною у вищій школі, відповідно з’являються перші вітчизняні підручники (почасти написані російською).

Разом з цим, як зазначають дослідники, надмірна популяризація соціологічної науки часто-густо призводила до парадоксальних наслідків. Численні недержавні соціологічні інститути та приватні модні служби мали доволі сумнівну репутацію – їх дослідження, аматорські концепції, якість підготовки фахівців часто-густо була поза критикою. Причиною таких негативів зокрема було те, що до соціологічної науки були залучені “старі” (марксистсько-ленінські) кадри, а також дилетанти – після численних радянських гонінь висококласних фахівців у країні було вкрай мало.

Скоро низька якість рекламованих “соціологічних” організацій негативно позначилася на бізнесовому і суспільному авторитеті соціологічної науки, що відповідно опосередковано відбилося на її фінансуванні. В умовах вульгарно-капіталістичних відносин потенційні замовники – адміністратори і керівники, наукова обізнаність яких почасти була слабкою, не мали бажання витрачати кошти на соціологічні дослідження, які:

а) були їм незрозумілими самі по собі, а також їх “мудровані” результати;

б) іноді мали невисоку якість;

в) не гарантували швидкого матеріального зиску.

Ті з нечисленних грамотних і ерудованих управлінців “нового типу”, які, можливо і мали бажання залучити до виробничого процесу соціологічну науку, часто не мали на це коштів.

Сукупно такі явища призвели до того, що найбільш активно фахові соціологічні дослідження були затребувані і добре фінансувалися при виборчих кампаніях, рідше – у маркетингових дослідженнях попиту покупців. Ясна річ, мова йде переважно про конкретні соціологічні дослідження – позитивна динаміка вітчизняної теоретичної соціології і спеціальних соціологічних теорій довго залишалася неістотною.

Щодо державної підтримки вітчизняних соціологічних штудій, то вона була і залишається переважно формальною. Попри спеціальний Указ Президента України (Л.Д.Кучми) “Про розвиток соціологічної науки в Україні”, владні органи пожвавлюють інтерес до неї лише коли воліють знати електоральний стан, або віднайти нові технології впливу на нього.

Треба визнати, що таке вузьке (а іноді і некоректне) застосування емпіричних соціологічних досліджень певною мірою дискредитувало соціологічну науку. На жаль, навіть поодинокі псевдосоціологи, які радше прагнули не до об’єктивності, а до проституювання науки, були тією “ложкою дьогтю”, яка більш помітна, аніж всі вагомі фахові надбання вітчизняної науки.

Академічні науковці, об’єднані під егідою САУ, не могли не відреагувати на зниження іміджу соціологічної науки. Одним з способів боротьби за об’єктивність і науковість досліджень стала акредитація соціологічних установ України САУ, поширення її інститутів, регулярне проведення фахових конференцій, фундація мережі відділень – у тому числі Донецького, Харківського, які очолили імениті українські вчені. Серед періодичних традиційних і помітних конференцій національного та міжнародного масштабу тут слід назвати “Харківські соціологічні читання”, “Проблеми розвитку соціологічної теорії”, “Сучасні суспільні проблеми у вимірі соціології управління”.

Внесок сучасних вітчизняних науковців-соціологів у розвиток цієї царини науки вагомий і стає з року в рік все більш помітним. На зміну тотальному засиллю російськомовних підручників, або праць російських соціологів, серед яких трапляються праці з імперським або войовничим марксистським ідеологічним підтекстом, приходять фахові, схвалені Міністерством освіти і науки України, інститутами САУ, соціологічні видання. Інші вітчизняні наукові організації, зокрема НТШ, також долучаються до розвитку соціології – під проводом їх секцій або відділів видаються заборонені за радянських часів праці іменитих науковців (Микити Шаповала, Михайла Грушевського та інших).

У свою чергу це створює базу для відродження виділених нами раніше національних соціологічних традицій, появи праць, присвячених національній і культурній ідентифікації, питанням звичаєвої, мовної, соціальної, духовної самобутності, а також розвиткові вітчизняного соціуму у перехідний період. Такі праці дійсно є частими сьогодні у наукових часописах, збірках праць і вісниках. Крім цього, триває колективна діяльність вітчизняних науковців, спрямована на формування і розвиток національної терміносистеми – подібно до інших галузей української науки.



Насамкінець цього розділу зазначимо, що сьогоднішня українська соціологія є поліпарадигмальною – і це, загалом, добре. Деякі з вчених продовжують розвивати марксистську традицію, певна кількість прагне запозичити західні або російські соціологічні концепції, “найпросунутіші” ж у своїх пошуках намагаються їх розвинути, а також звернутися до вітчизняних наукових надбань.
Загальні підсумки за темою:

Розвиток вітчизняної соціологічної науки за часів Радянського Союзу був переважно непростим, повільним і дискретним. На зміну ранньому плюралізму соціологічних позицій невдовзі прийшло войовниче домінування однієї – марксистської, яка багато у чому була викручена і спотворена радянськими ідеологами. Тривалий час соціологія СРСР (і, відповідно, УРСР) або була взагалі заборонена, або вважалася другорядною складовою філософської науки.

Не дивлячись на це, у СРСР тривали доволі помітні і регулярні емпіричні соціологічні дослідження. Проте розвиток навіть прикладної складової соціологічної науки не був простим – заідеологізована радянська наука ініціювала періодичні “скасування”, “заборони”, закриття її інститутів.

Водночас таке положення змінилося на протилежне – будь-які перепони розвиткові теоретичної соціології і спеціальних соціологічних теорій були зняті під час “Перебудови”. Це загалом благотворно вплинуло на відродження нашої царини науки – у тому числі, національної української.

Сучасна соціологічна наука, слабко підтримувана державою, створила мережу інститутів і успішно опонує непрофесійним або псевдонауковим організаціям. При цьому останні є чи не найбільшою проблемою для іміджу національної академічної науки.

Вітчизняна соціологія вже має потужні центри (школи) – як правило ними є освітні заклади Києва, Харкова, прагне таким стати і ДонДУУ. Під їх проводом відбуваються конференції, семінари, видається спеціальна і навчальна література.

Тематика, яка цікавить сучасних науковців, полівекторна - загалом вона обіймає спектр проблем соціальної структури, ідентичності, соціального розвитку на тлі перехідних процесів, громадської думки, потужно відроджується цікавість до вітчизняних соціологічних надбань і традиційних вітчизняних тем – етносоціологї, соціології української культури, ментальності тощо.
Питання для самоперевірки:


  1. Окресліть основні тенденції розвитку вітчизняної соціології після 1917 р.

  2. Які функції виконувала соціологія у першій половині ХХ ст. у СРСР, УРСР?

  3. З чим пов’язаний розвиток соціології на початку 60-х рр. ХХ сторіччя?

  4. Як відбувалося відродження теоретичної соціології під час "перебудови"?

  5. Стисло охарактеризуйте САУ, її пріоритетні напрямки роботи.

  6. Які потужні соціологічні школи існують сьогодні, їх загальна проблематика?


Література за темою:

  • Мусієздов О. О. Історія української соціології: Навчально-методичний посібник. - Харків: Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, 2004. - 117 с.

  • Історія соціологічної думки в Україні - Львів: Новий світ -2000. - С. 106 - 114.

  • "Соціологія управління". Серія "Спеціальні та галузеві соціології". Т. VI. Вип. 1 (46). - Донецьк: ДонДУУ, 2005.

  • М.В.Захарченко, В.Ф.Бурлачук, М.О.Молчанов. Соціологічна думка України: – К.: Заповіт, 1996 – С. 419 –422

  • Енциклопедія українознавства. Т.8. – Львів: НТШ – 2000. – С. 2963 – 2964.

  • В.М.Піча, Ю.В.Піча, Н.М.Хома та ін. Соціологія: терміни, поняття, персоналії. Навчальний словник-довідник. – К.: Каравела, Львів: Новий Світ – 2000, 2002. – 480 с.


Тема 8. Українські соціологічні пошуки

у еміґрації
1. Загальний стан української соціології у еміґрації.

2. Наукова діяльність видатних українських соціологів за кордоном.
1. Як зазначено у попередніх темах, на початку ХХ сторіччя у країнах західної Європи і США авторитет вітчизняних науковців був досить високим – зокрема завдяки працям М.Грушевського, М.Ковалевського та інших соціологів. Більше того, поза межами України (Російської імперії, СРСР) було створено ряд потужних соціологічних інститутів і наукових об’єднань академічного типу - Український соціологічний інститут (Відень), Українське соціологічне товариство і Український інститут громадознавства (Прага), НТШ (глобально об’єднує українських науковців, має численні осередки в Україні і за кордоном), Українська господарська академія (Подєбради) та ін. Стратегічною метою таких установ було служіння українському відродженню, підтримка і розвиток української культури, науки, освіти і просвітянських традицій.

Вітчизняні науковці, які не змогли змиритися з ідеологічними і політичними утисками на батьківщині, вимушені були продовжувати наукову діяльність під патронатом цих організацій у еміґрації. Така діяльність, яка була плідною і втілилася у ряді наукових праць: М.Драгоманова “Вибрані твори”, В.Коваля “Соціально-економічна природа сільськогосподарської кооперації”, С.Бородаєвського “Історія кооперації”, В.Петріва “Військо і суспільство”, В.Мандрики “Соціологія освіти в Америці”, М.Шаповала “Соціологія українського відродження”, “Загальна соціологія”, “Соціографія України”, “Соціологія України”, у публікаціях соціологічного часопису “Суспільство” та інших.

На тлі такої великої маси фахових досліджень на особливу увагу заслуговують соціологічні праці В.Старосольського, М.Шаповала, О.Бочковського, а також В.Липинського. Розглянемо їх детальніше.

2. Український письменник, соціолог і політичний діяч Микита Юхимович Шаповал (1882 – 1932 рр.) головну увагу у соціологічних працях приділяв проблемі суспільства, а також питанням руху української нації. Щодо поглядів на суспільство, то М.Шаповал дефінував його як гуртування людей, які живуть у взаємному зв’язку – коли поведінка однієї людини чи кількох осіб детермінує поведінку інших. Вчений також здійснив плідну спробу класифікувати суспільні групи, виділивши такі їх види:


  • організовані (всередині них є взаємини керівництва і підлеглості);

  • неорганізовані (відсутня стала організація);

  • елементарні або прості (в них індивіди поєднані за однією ознакою);

  • кумулятивні (індивіди поєднані за кількома ознаками).

Видатний український соціолог розробляв також положення про національне суспільство, яке є мікрокосмом світового суспільства і у стислій формі виконує його функції у економічній, культурній, політичній сферах. Такі позиції М.Шаповал екстраполював, перш за все, на українську націю, вказуючи, що суспільство в Україні стане зрілим лише тоді, коли на теренах нашої держави ці сфери будуть встаткованими, а громадяни самостійно підтримуватимуть їх на рівні сталого розвитку.

Таким чином вчений вважав соціологію “правдивою наукою про суспільство”, інтелектуальним інструментом становлення української державності.

Базові праці М.Шаповала: “Українська соціологія” (1927 рік), “Соціологія українського відродження” (1927 рік), “Загальна соціологія” (1929 рік), “Соціологія України” (1933 рік). Частина праць є, власне, ґрунтовними підручниками з соціологічної науки. Логіка її викладання була у М.Шаповала такою:


  • відомості про людину і про форми суспільної організації;

  • чинники суспільного руху;

  • суспільний процес, під яким сукупно розумілися культурний, господарський і політичний;

  • витвори суспільного життя - корисні (мову, письменство, науку, мистецтво, право та ін.) і некорисні (злидні, самогубство, гніт, зиск та ін.);

  • розвиток суспільства від початкових до сучасних форм.

Слід відзначити, що український соціолог доволі оригінально відносив у розряд соціальних такі чинники, як космічні - фізичні, хімічні, геокліматичні (світло і темряву, тепло і холод, вплив Сонця і Місяця, родючість землі та багато іншого). Вони разом з біологічними, психічними та соціальними, на думку М.Шаповала, утворюють складну систему, яка впливає на поведінку людини. М.Шаповал наголошував, що врахування комплексності і системності впливу цих факторів допоможе усвідомити складну детермінацію суспільної поведінки індивідів і соціальних груп. Перебуваючи певною мірою під впливом психологічних та психофізіологічних концепцій – біхевіоризму і вчення про рефлекси, він вважав, що комплексний вплив названих чинників спричиняє складні рефлективні реакції людини і людських скупчень (груп). Обґрунтування цих думок українського соціолога зокрема міститься у фундаментальній праці “Загальна соціологія”.

Крім цього, М.Шаповал, будучи впливовим вченим, визнаним європейськими науковими і політичними колами, надавав активну інформаційну, моральну, а, почасти, і матеріальну підтримку радянським вченим, які прагнули до еміґрації з СРСР. Така допомога була ним надана у тому числі Питириму Сорокіну, який згодом особисто познайомився і висловив подяку М.Шаповалу.



Володимир Старосольський (1878 – 1942 рр.) – український соціолог і правознавець. Подібно до більшості еміґрованих науковців, соціологічні інтереси його були зосереджені навколо проблеми нації, держави. Аналізував вчений також соціологічні аспекти права. У своїх працях “Причини до теорії соціології” (1902 рік), “Теорія нації” (1921 рік) вчений визначав націю як суб’єктивну цілісність з її внутрішнім психічним змістом, що перетворює її на суб’єкта (“особовість”) історичного процесу. Націю В.Старосольський атрибував свідомістю (базова характеристика), власним життям, волею, а також долею. На думку соціолога, джерело націотворення полягає у прагненні суспільної спільноти до політичної самостійності, самоврядування.

Щодо соціологічно-правничих поглядів, то у них простежується певна кореляція з деякими думками Р.Мертона, Е.Дюркгейма. Так, В.Старосольський зазначав, що соціологія, зокрема, покликана визначати і аналізувати причини поведінки людей, яка суперечить правовим нормам (девіантної). Він також аналізував дію правових норм на громадян, називав державу одним з різновидів соціальних зв’язків, сутність якого полягає у силі правових норм. Загалом вчений зазначав, що існує значна розбіжність між догматичним і соціологічним розумінням правового регулювання.

Вплив провідних світових соціологічних поглядів того часу простежується і у працях іншого відомого українського соціолога, публіциста, політичного діяча Бочковського Ольгреда Іпполіта (1884 – 1939 рр.). Соціологію він розглядав як науку про суспільство, головним предметом якої (подібно до В.Старосольського) є народ і нація. Професор Бочковський вважав, що соціологія повинна залишити позаду “пережитки” позитивізму і не ототожнювати закони природи і суспільства. Досліджуючи соціум, він наголошував, що головними процесами у його розвиткові є суспільна інтеґрація і диференціація.

Найбільшу цікавість вітчизняного науковця викликав народотворчий процес, у якому він виділяв два етапи:



  • етногенеза – охоплює термін від становлення народу. Головною передумовою цього процесу є господарський зв’язок окремих верств суспільства. Одним з результатів цього етапу є утворення з “етнографічної сировини” народу для наступних перетворень його у націю;

  • націогенеза – наступний етап націотворення, може ініціюватися певними потрясіннями, кризами. Впродовж певного періоду народ перетворюється на окрему суспільно-культурну особистість (націю), індивідуальність, яка має, зокрема, національну свідомість.

Саме О.Бочковський у своїх працях “Народження нації” (1939 рік), “Націологія і націографія як спеціальна соціологічна дисципліна для наукового розгляду нації” (1927 рік) розробив концепцію виокремлення системи нових соціологічних дисциплін, обґрунтувавши їх актуальність.

Вельми цікавою для нашого дослідження є персоналія українського історика, соціолога і публіциста В’ячеслава Казимировича Липинського (1882 – 1931 рр.). Зазначимо, що він був також відомим політиком свого часу – засновником партії “Український союз хліборобів-державників”, послом УНР у Відні.

На формування його наукового світогляду вплинули теорії еліти, соціального конфлікту, раціоналістичні тенденції науки Західної Європи. Науковий твір: “Листи до братів-хліборобів” (1926 рік).

Головною концепцією В.Липинського як соціолога є його теорія організації національних еліт та їх кругообігу. Якщо детальніше, то вчений вважав, що кожна нація є творінням особливої групи людей, які здобули владу у своєму суспільстві. Прямо не вживаючи для їх визначення термін “еліта”, вітчизняний соціолог оперував поняттями “національна аристократія”, “провідна (або правляча) верства”. У свою чергу, шляхами до формування такої суспільної групи, на думку В.Липинського, є: класократія, охлократія і демократія.

Опікуючись питаннями соціальної структури, вчений дискутував з концепціями соціальної рівності, обстоюючи ідею суспільної ієрархії. Соціолог виділяв такі класи: промисловий, хліборобський, фінансовий, купецький та інтеліґенцію. При цьому у кожному з класів він виокремлював організаторів – “панів” і сукупність організованих – “народ”. Атрибутами перших були більша активність і більша індивідуальна сила (організаційна, політична), а для других – сила більшості і сила числа.

Головною політичною метою В.Липинського було створення української незалежної держави. Певною мірою, у своїх намаганнях він був більш радикально налаштований – коли велика кількість українських науковців у екзилі атрибували націю фольклором, мовою, культурою, звичаями, вчений говорив про нагальність створення державотворчої національної еліти, українського монархізму.

З часом активність українських соціологічних (і наукових взагалі) пошуків у еміґрації зменшилася. Причинами цього є, імовірно, культурна асиміляція, Друга Світова війна та інші чинники. Проте можна говорити саме про зменшення, а не про зникнення українознавчих досліджень – українські наукові установи поза межами України і сьогодні існують у країнах Північної і Південної Америки, Австралії, Європи, Азії (у Росії), охоплюючи широкий спектр діяльності – наукової, просвітницької, культурної, правничої, політичної, адміністративної (у межах країн мешкання).
Загальні підсумки за темою:

З середини 20-х років значна частина інтелектуальної вітчизняної еліти еміґрувала за кордон через радянські репресії, що відбувалися у загальнонауковій, громадській, політичній сфері. Вчені-еміґранти гуртувалися під проводом численних і потужних наукових інститутів, частина яких була створена ще до Жовтневого перевороту.



Українські науковці активно продовжували свою академічну діяльність, спрямовану загалом на розвиток теоретичної соціології.

Разом з цим їх вагомий і багатогранний науковий доробок повною мірою відбиває оригінальність вітчизняної соціологічної тематики – зокрема активно опрацьовувалися теоретичні підвалини розбудови української нації, її ролі і місця серед інших, оптимальної влади тощо.



Іншими словами, існують всі підстави стверджувати, що саме еміґровані вітчизняні вчені продовжували розвивати традиційну тематику української соціології, сфера якої охоплювала питання суспільного розвитку, націотворення, сутності права. Також можна справедливо вважати, що саме діаспорова українська соціологія є прямою спадкоємницею класичної, а сучасна переробка її надбань є необхідною для наступного розвитку вітчизняної соціологічної науки.
Питання для самоперевірки:

  1. Стисло охарактеризуйте базовий науковий інститут, під егідою якого здійснюється головний об’єм наукової роботи українських науковців за кордоном.

  2. У чому виявляється спадкоємність праць діаспорових науковців з тематикою вітчизняних соціологічних досліджень, які тривали до 1917 р.?

  3. Як впливали західні соціологічні, філософські і психологічні течії на погляди українських соціологів?

  4. Назвіть провідних вітчизняних соціологів, наукова діяльність яких тривала за межами України, стисло охарактеризуйте їх погляди (на вибір).


Література за темою:

  • Мусієздов О. О. Історія української соціології: Навчально-методичний посібник. - Харків: Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, 2004. - 117 с.

  • Історія соціологічної думки в Україні: Навчальний посібник. - Львів: Новий світ. - 2000. - С. 115 - 129.

  • Ручка А.О., Танчер В.В. Курс історії теоретичної соціології. - К.: Наукова думка, 1995.

  • М.В.Захарченко, В.Ф.Бурлачук, М.О.Молчанов. Соціологічна думка України: – К.: Заповіт, 1996. – 446 с.

  • Бібліографія записок наукового товариства імені Шевченка. Томи I - CCXL (1892 - 2000). - Львів: НТШ, 2003. - 739 с.

  • В.М.Піча, Ю.В.Піча, Н.М.Хома та ін. Соціологія: терміни, поняття, персоналії. Навчальний словник-довідник. – К.: Каравела, Львів: Новий Світ – 2000, 2002. – 480 с.

  • Енциклопедія українознавства (репринтне відтворення видання 1955-1984 рр.). – Львів: НТШ, 2000.

  • М.Шаповал. Загальна соціологія. – К.: Український центр духовної культури, 1996. – 368 с.



Тема 9. Суспільна трансформація як тло

сучасної соціологічної тематики
1. Стислий огляд початку трансформації радянського суспільства.

2. Пошук нових адекватних наукових термінів, впровадження нових понять.
1. У переважній більшості вітчизняних соціологічних досліджень останніх десятиліть прямо чи побічно вказується, що аналізовані явища і процеси тривають у транзитивному суспільстві, яке має певну специфіку. Так чи інакше, перехідний стан, трансформація розуміється пострадянськими дослідниками як тло суспільних змін. Однак, навіть у дослідженнях, спеціально присвячених вивченню цього контексту далеко не завжди вдається чітко визначити якісні характеристики, специфіку транзитивного стану, хоча нагальна важливість вивчення перетворень перехідного суспільства вченими добре усвідомлюється і повсякчас підкреслюється. Іншими словами, у численних вітчизняних соціологічних (і не лише) аналітичних працях трансформація береться як даність або аналізується поверхово – такий підхід, зрозуміло, не може вважатися цілком зрілим, бо є, по суті, некритичним.

Разом з цим відзначимо, що пострадянська вітчизняна соціологічна наука, особливо останнім часом, все ж намагається подолати вказаний недолік і вивченню специфіки явища суспільної трансформації приділяється дедалі більша увага. Вчені добре усвідомлюють, що теоретичного розгляду нині вимагає не лише семантика понять “перехід”, “трансформація”, але і сукупність складних суспільних процесів, які є їх сутністю. Опікуються соціологи нині і прогнозом щодо руху вітчизняного транзитивного суспільства. Розглянемо цей напрямок сучасних теоретичних пошуків детальніше.



Поняття “трансформація” сьогодні використовується для характеристики стану пострадянських суспільств, змін, які відбуваються у них. У науковому колі триває і, імовірно, буде тривати ще десятиліття, дискусія щодо сутності, векторів і доцільності цих змін. Зазначимо, що такий стан є, в принципі, нормальним, бо соціологія, як ми пам’ятаємо, є наукою поліпарадигмальною. Разом з цим, переважна більшість опонентів погоджуються з визначенням джерела і темпорального початку трансформаційних процесів, вважаючи ним суспільно-політичні перетворення у СРСР, які відбулися у середині 1980-х років. Тоді, як пам’ятаємо, державним (партійним) апаратом було проголошено курс на “перебудову” – практично докорінне реформування радянського ладу.

Керівними партійними діячами була проголошена стратегічна мета подолати “застійні явища”, які призвели до “невірного розуміння”, перекручення парадигми соціалістичної моралі, неефективного управління економікою країни, ідеологічного колапсу тощо. Наслідки цих явищ, як цілком справедливо підкреслювали ідеологи “перебудови”, призводили до стазисних явищ соціально-економічного розвитку. Антонімом і противагою такому „застою” була проголошена складова “перебудови” – “прискорення”, яке передбачало відродження духу соціалістичних цінностей, вивільнення творчої ініціативи працівника, активне залучення широкої громадськості до справ країни тощо. Назагал, основні задачі “нового курсу” були задекларовані так:



  • подолання стагнаційних явищ і процесів шляхом утворення ефективних механізмів прискорення соціально-економічного розвитку суспільства;

  • широке впровадження не адміністративно-командних, а зрілих наукових економічних методів управління, що передбачало, зокрема, стимулювання креативності і підприємливості у працівників, громадян;

  • широке впровадження численних науково-технічних досягнень у виробничий процес і планову економіку загалом;

  • розвиток демократичних процесів – зокрема, самоврядування і “гласності”;

  • зміцнення соціалістичної дисципліни і відповідних традицій;

  • розвиток соціальної сфери, подолання “зрівнялівки”, принциповий дозвіл на високі прибутки і адекватний ним рівень життя.

Безумовно, ряд з вказаних принципів присутній і у сучасній політичній риториці – причому не лише українській і, до того ж, переважно, не у контексті побудови радянського ладу. Тобто більшість з цих правил є уособленням суспільної справедливості за будь-якого суспільно-політичного ладу. Але за “перебудови” їх настійне впровадження тлумачилося винятково як повернення до духу “справжнього” радянського розвиненого соціалізму. При цьому традиційно підкреслювалася фундаментальність метаморфоз, їх революційний характер, що для ідеології СРСР було цілком типовими гаслами.

Разом з цим таке “повернення” оригінально поєднувалося з ідеєю руху Країни Рад назустріч суспільно-політичним, економічним, культурним та іншим надбанням світової цивілізації, включаючи капіталістичні (хоча спочатку прямо про останнє не говорилося). Імовірно це розумілося як прагнення асимілювати найкращі надбання у галузі управління економікою, культурними процесами тощо - соціалістичній ідеї таким чином відводилася лише номінальна функція. Зрозуміло, що на широкий загал такі концепції до кінця ХХ сторіччя практично не виносилися.

Лише у кінці 80-х років ця тема “відкривається” і починає широко обговорюватися. Поштовхом цьому стали “оксамитові” революції у колишніх соціалістичних країнах Європи, які створили прецедент відходу від тоталітарного (радянського) варіанту суспільного розвитку.

Стан активної полеміки пройшов доволі швидко і згодом, у 90-х, тема політичної ідеології вже певною мірою втратила актуальність - багатьма вченими і політиками “по замовчуванню” капіталістична ідеологія була визнана якщо не прогресивнішою за радянську, то, принаймні, цілком життєздатною. Натомість обговорювалося інше – переваги ринкової економіки над плановою.

Науковцями і господарниками, зрозуміло, розробляються концепції і механізми переходу на ринкові відносини, певний ґрунт чому створює інша складова “перебудови” – “самоокупність”, яка сприяє впровадженню у економіку елементів ринку. Такі пошуки пожвавлюють інтерес до донедавна забороненої літератури - капіталістичної економічної, соціальної теорії – у тому числі вітчизняної дорадянської. Ці джерела швидко заповнюють “нішу”, яка вивільнилася після зменшення актуальності радянських економічних, соціологічних концепцій – у світогляді вчених і політиків розширюється вибір альтернатив парадигм мислення, наукового пошуку.



2. На такому ідейному, політичному і науковому тлі і починають застосовуватися поняття “перехід”, “трансформація”, а також близькі до них за змістом – “транзит”, “транзиція”. Вони вживаються, зокрема, науковцями, які аналізують можливість і механізми перетворення тоталітарної системи на демократичну. Як відзначають сучасні дослідники, дуже швидко названі поняття екстраполюються у широкому спектрі тематики і зустрічаються, зокрема у такому сенсі:

  • ідеологічному – як загальний відхід від всього негативного (“комуністичного”) – при державотворенні після розпаду СРСР („транзитивні країни”);

  • як стадія або процес наближення економічних систем до ринкових стандартів – зокрема шляхом копіювання ринкових механізмів (“перехідна економіка”);

  • як утворення інститутів громадянського суспільства на противагу тоталітарному („перехідне суспільство”);

Вказані поняття стають вживаними і у соціологічній науці – при дослідженні і описі метаморфоз суспільних процесів, динаміці індивідуального мислення, мотивації, груп, політичних уподобань тощо.

Окремо і побічно відзначимо, що при характеристиці практично всіх граней суспільства, економіки і культури широко впроваджується поняття “криза”, яке є часто вживаним і сьогодні (часто як штамп - без необхідної потреби – можливо, внаслідок інертності мислення колишніх радянських функціонерів). Зазначимо, що науковці, у порівнянні з рядом політичних або господарчих (що часто одне і те ж) діячів доволі не часто його застосовують, вважаючи його надто категоричним. Так, у соціологічній науці воно цілком справедливо вважається малопродуктивним у порівнянні з зазначеними “перехід”, “трансформація”, “транзиція”, які не несуть елементу навіювання песимізму.

Останні поняття, особливо “трансформація”, є зручними тому, що включають у себе телеологічний елементфактор доцільності, цілепокладання. Як правило, такі терміни пов’язуються з метою зміцнення державності, подолання тоталітарних рудиментів, розвитку ринкових відносин тощо. Іншими словами, існує прогресуюча тенденція витіснення поняття “перехід” з наукового вжитку, бо воно слабко апріорно пов’язане з упорядкованістю, стратегічністю і однозначною позитивністю руху.

Разом з цим зазначимо, що нинішні намагання науковців цілісно і однозначно аналізувати перетворення пострадянського соціуму ще далеко не завершені. Відмічається різниця навіть у концептуальних підходах до трансформації – одні вчені розуміють її як динамічний стан, інші – як багатоскладовий процес. До пов’язаного розуміння таких позицій підходять лише небагато з них.

Певний час у науковій, громадсько-політичній та іншій риториці, крім зазначених, поширювалося також і поняття “модернізація” суспільних та інших відносин (їх “осучаснення”) як певний синонім “трансформації”. Загалом таке тлумачення може бути назване вірним, але не до кінця, бо перше вживається не просто як перетворення, а у контексті наближення соціокультурних, економічних, політичних рис пострадянського, зокрема, вітчизняного середовища до найкращих світових зразків.

Разом з цим самі “світові зразки” також аналізуються соціологами, економістами, політологами. У їх аналізові і характеристиці вчені оперують такими поняттями і категоріями, як: “глобалізація”, “постідустріальне” або “постмодерне”. Загалом гуманітарні дослідження показують, що у сучасному світі відбуваються складні взаємопов’язані але протилежні процеси інтеґрації і диференціації – стосовно економічних, культурних, різноманітних суспільних сфер. Явища ці вивчені загалом непогано, тлумачення їх є доволі однозначним, проте стосовно наслідків, перспектив їх загрози або вигідності індивідові, особистості, суспільній групі тривають запеклі дискусії.

Сукупно з зазначеним вище, це ускладнює задачу побудови цілісного бачення трансформаційних процесів у пострадянських країнах – як локально, так, тим паче, у контексті врахування світових тенденцій.

Чи означає такий стан речей те, що сьогодні треба відмовитися від намагань продовжувати транскрипцію поняття “трансформація”, оскільки така задача є вкрай важкою? Напевно, ні. Вчені наголошують, що більш конструктивним підходом є кількісне накопичення відомостей (емпіричних і умоглядних) про суспільну трансформацію, за яким неодмінно відбудеться формування цілісної теорії або навіть декількох – як на рівні спеціального соціологічного знання, такі і на рівні загальнотеоретичного.
Загальні підсумки за темою:

Сама суспільна трансформація, зокрема, у пострадянському і глобальному контексті сьогодні є потужним джерелом новітньої соціологічної тематики. Наука намагається якомога чіткіше означити саму “трансформацію”, віднайти її загальні закономірності – у тому числі для розробки прогнозів, трансформаційних стратегій тощо. Разом з цим це поняття нині проходить стадію становлення і не є однозначно визначеним, що не зменшує актуальності його подальшої розробки.



Водночас потрібно зауважити, що така тематика не є єдиною або домінуючою. Багато фахових соціологів, особливо, теоретиків відновлюють вітчизняну тематичну традицію, яка включає вивчення самобутніх рис української нації, пошук механізмів її зміцнення, ствердження на геополітичному тлі тощо. Проте навіть для таких рефлексій суспільна трансформація, безумовно, є об’єктивним тлом.
Питання для самоперевірки:

  1. Яким є первинне поняття, з якого вчені виділили похідне “трансформація”?

  2. У чому полягає складність аналізу пострадянської суспільної трансформації?

  3. Як проблема трансформації впливає на тематику сучасних наукових пошуків?

  4. Чи є суспільна трансформація виключно єдиною темою соціологічних пошуків?


Література за темою:

  • В.М.Піча, Ю.В.Піча, Н.М.Хома та ін. Соціологія: терміни, поняття, персоналії. Навчальний словник-довідник. – К.: Каравела, Львів: Новий Світ – 2000, 2002. – 480 с.

  • Мусієздов О. О. Історія української соціології: Навчально-методичний посібник. - Харків: Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, 2004. - 117 с.

  • Жеребецький Є. Кінець імперії // Схід. - № 2(52). – 2003. – С.79 - 90.

  • Cкаленко А. Глобализация и информатизация – неотвратимые волны современного мирового процесса// Економічний часопис ХХІ. - № 10. - 2002. - С. 11-14.

  • Білорус О. Глобалізм: інтеґрація чи імперіалізм?// Економічний часопис ХХІ. - № 6. – 2002. – С. 3-9.

  • Бальцерович Л. Социализм. Капитализм. Трансформация. – Москва: Наука. – 1999 – 350 с.


ПІСЛЯМОВА
Історія розвитку соціологічної науки в Україні показує, яким чином відбувалося становлення системи вітчизняного загальногуманітарного, протосоціологічного, а згодом і класичного соціологічного знання.

Крім цього, навчальна дисципліна наочно демонструє, як у конкретних ідеях, вченнях, тлумаченнях мислителів відбилися і продовжують віддзеркалюватися чинні економічні, соціальні, політичні процеси, проблеми, умови, тенденції розвитку українського етносу, народу, нації і державності. Особливу увагу вона приділяє також аналізові вітчизняного націотворення, роль у ньому православної релігії, освіти, мови, різноманітних громадських інститутів, еліти як чинників консолідації народу.

Досліджуючи історію вітчизняної соціології, читач пересвідчується, що саме змістовно-проблемне тло, тематика досліджень дають підстави визначити українську соціологію як оригінальну динамічну форму наукового самоусвідомлення етносу, дослідження своїх специфічних і самобутніх особливостей та історичної долі. Культурне середовище, структура суспільства, його проблеми і рух, широкий спектр унікальних відносин, норм, релігії, символіки – саме це утворює специфічний соціокультурний колорит, який традиційно досліджується вітчизняною соціологією.

Розвиваючись з історіографічного, культурологічного і загального філософського наукового ґрунту українська прото-, а згодом і класична інституалізована соціологія має тенденцію до збереження спадковості тематики, протягом більшості періодів досліджує специфіку української культурної сфери, яскраві риси вітчизняного соціуму, які походять, зокрема, з ментальнісних вимірів нації.

Вчасно відповідаючи на численні проблеми, пов’язані зі спробами культурної, релігійної експансії, соціологічна наука доводила непересічну вартість здобутків автохтонного народу, багатство і глибокі корені його унікальної душі. Більше того, протягом курсу ми побачили, що вітчизняна наука часом ставала потужним двигуном, ініціатором націотворення, хоча така роль не є для неї першорядною.

Соціологічні дослідження в Україні мали періоди тривалої стагнації і, навіть, заборони. Найдовший з них пов’язаний з радянськими ідеологічними обмеженнями, “скасуваннями” теоретичної соціології. На теренах СРСР вона була суто емпіричною наукою - традиційні штудії тривали лише у діаспорових академічних інститутах, наукових товариствах.

Відліком нового витку розвитку вітчизняної соціології справедливо може вважатися 1991 рік. Після проголошення державної незалежності відбувається переорієнтація і спрямування цієї царини науки на розв’язання проблем транзитивного суспільства, національне і державне відродження. Історія української соціології продовжується, вона активно інституалізується - при цьому створення високофахових об’єднань (САУ та інших) додає додаткового імпульсу цьому поступальному руху.

Провідними векторами сучасного розвитку нашої соціологічної науки є:

  • відновлення традицій спорідненості тематики соціології з історичним і національно-культурним контекстом;

  • намагання застосувати кращі здобутки світової соціології для вирішення проблем і задоволення потреб українського суспільства;

  • прагнення чітко визначити особливості розвитку вітчизняного суспільства – зокрема, на пострадянському етапі;

  • дослідження руху новітньої соціальної системи, інститутів, що формуються на тлі соціально-культурної трансформації, їх зв’язку, співіснування з національними традиціями, способом життя.

Успішне вирішення цих та інших актуальних теоретико-методологічних, практичних проблем є майбутньою задачею нинішньої інтелектуальної і патріотичної студентської молоді – особливо тієї її верстви, яка навчається за фахом “соціологія”.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка