Незалежний культурологічний часопис «Ї» число 74 / 2013 волинь 1943 Зміст



Сторінка3/21
Дата конвертації29.07.2017
Розмір4.48 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21

Мета щоразу далі

Польсько-український діалог навколо складних проблем минулого триває практично від моменту набуття обома країнами повної суверенності і має досить великі досягнення, попри те, що по обидва боки кордону існують середовища, які хотіли би поставити їх під сумнів.

Окрім зустрічей і конференцій істориків ми бачили багато символічних жестів, які стали можливими завдяки добрій волі політиків. Йдеться, зокрема, про відзначення річниці Волинської трагедії в Павлівці/Порицку (місці масового вбивства польського населення скоєного УПА в 1943 році), відкриття Цвинтаря Орлят у Львові, чи пам’ятника українцям у Павлокомі (місці масового вбивства українців, здійсненого поляками у 1945 році).

Особливе місце у цьому діалозі має оцінка антипольської акції ОУН-УПА на Волині та Східній Галичині. Неповних десять років тому здавалося, що знаходимося як ніколи близько до спільної оцінки тих подій.

Однак, це була ілюзія.

Діалог навколо оцінки антипольської акції ОУН-УПА останнім часом не тільки уповільнився, але навіть повернувся до стану самого початку 1990-х. Пропозиції таких істориків як Ярослав Грицак відділяти визвольний зміст тих дій тієї формації від її чорних сторінок («Тези до дискусії про УПА» / «Критика», 2004, №7-8) більшість істориків зустріла мовчанням.

Тон публічній дискусії почали задавати такі історики, як Володимир В’ятрович, які представили як нові тези кількадесятирічної давнини, замінюючи – як писав Адам Міхнік – вчорашні дурниці дурницями позавчорашніми. Згідно із ними на Волині та на Східній Галичині під час ІІ світової війни не відбувалося нічого виняткового. На думку цих істориків це був звичайний польсько-український конфлікт, під час якого гинули також невинні жертви.

Така позиція, що повністю ігнорує встановлені раніше спільні позиції істориків, є неприйнятною для польської сторони цієї дискусії. Цю ситуацію добре підсумував Мирослав Чех: якщо далі йти цим шляхом, українські історики «і не помітять, коли із ними ніхто не буде дискутувати на жодні теми» («Діти Сталіна хоронять примирення», «Газета Виборча», 2012, 17-18 березня).

Оцінка антипольської акції ОУН-УПА з очевидних причин є важливою для поляків, але також має свій внутрішній український контекст. Українці мають сьогодні сформулювати своє ставлення до цієї акції в першу чергу щоб продемонструвати що з визвольної традиції приймають, а що прагнуть чітко відкинути.

У 2003 році Яцек Куронь писав: «ми і Ви визнаємо Христове вчення, в якому Ісус звертається, як вірю, до кожного з нас: не шукай скалки в оці ближнього, лише колоду у оці своєму. Тому ідея, що євангельські істини не мають стосунку до взаємин між національними спільнотами, є нехристиянською і суперечить духу Євангелія. Саме тому звертаюся до Вас – і я переконаний, що не тільки від свого імені: вибачте нам. На жаль, ані ми, ані Ви іще до цього не дозріли, хоча без сумнівів дозріватимемо день за днем, рік за роком».

Маю таке враження, що сьогодні ми знаходимося іще далі від мети, ніж 10 років тому.

Партнерство

До цього часу двигуном польсько-українських стосунків була польська сторона – річ до певної пори природна і зрозуміла. Польща, попри всі свої проблеми, була у незрівнянно кращій ситуації від свого українського партнера.

Польські політики загалом добре засвоїли вказівки Єжи Ґедройця, який вважав нормалізацію польсько-українських стосунків винятково важливим питанням.

Останні роки показали однозначно: потрібно, щоб українці взяли більшу, ніж дотепер відповідальність за формування польсько-українських взаємин. Мені йдеться передовсім про те, щоби бодай не применшувати чи не замовчувати польського внеску в українські справи.

Якщо ми вважаємо, що добрі взаємини між нашими державами та суспільствами є цінністю самою в собі, то мій постулат не має сприйматися як невиправдане сподівання: у той момент, коли політики «втрачають азимут», голос мають взяти представники громадянського суспільства.

Знаю, про що говорю, бо багато разів брала участь у таких дискусіях по польському боці кордону.

Прикладів безтурботного ставлення до польського заангажування в інтересах України є багато, згадаю лише кілька прикладів.

Хоча саме Польща першою на світі визнала незалежність України, в українських медіях вперто повторюють, що вона була «однією із перших держав на світі». Скаже хтось – це ж дрібниця, яка не варта уваги. Мені вона видається важливою.

Після Помаранчевої революції одна з шановних організацій видала альбом, що був повністю присвячений міжнародному сприйняттю подій в Україні.

До нього увійшли статті зі світової преси, але не було жодної статті з польської преси, хоча вся польська преса рясніла матеріалами про українські вибори 2004 року, а «Газета Виборча», і «Жечпосполита» не тільки у деталях оповідали про події в Україні, але навіть вирішили видати свої україномовні спецвипуски, які потім роздавали на київському Майдані, а також у Львові.

Можна тут навести зневажливу думку, що побутує серед поважних українських коментаторів, мовляв, «поляки не мають іншого виходу, аніж підтримувати Україну».

Забракло також голосів українських публіцистів, коли пані прем’єр Юлія Тимошенко місяцями не знаходила часу, щоб зустрітися із польським прем’єром і т.д. і т.д.

Повторюю: не ідеться мені про встановлення справедливості в сферах вдячності чи зобов’язань, ідеться лише про прийняття українським партнером більшої співвідповідальності за формування наших взаємин. Хоча би таку, яку продемонстрував публіцист Борис Бахтєєв, вказуючи на майже цілковите ігнорування в Україні польського контексту спільно організованого обома країнами Євро.

Зміна дискурсу

Протягом останніх років спостерігається виразне падіння зацікавлення українською політикою з боку польської громадської думки. Можна це пояснити розчаруванням політикою помаранчевих; але не менше вказує і на те, що існують і глибші, я би навіть сказала, цивілізаційні причини цього становища.

Поляки, які реалізували підставові завдання у закордонній політиці – безпека (НАТО) та модернізація (ЄС) – сконцентрувалися на споживанні плодів тих надбань.

Акції України – держави, яка весь час не може впоратися із інституційними патологіями, яка весь час має проблеми із демократією – її акції впали у ціні. Це знайшло віддзеркалення і в публічному дискурсі – мові, якою послуговуються учасники публічних дебатів.

Частина кресових середовищ (на чолі із о. Ісаковічем-Залеським) говорить і пише про Україну лише погано. Об’єктом критики є, мовляв, лишень інтегральний націоналізм, але річ у тому, що для цього середовища чи не кожний українець є націоналістом... Навіть ті особи, які мають великі заслуги у справі добрих польсько-українських стосунків, наприклад, як Мирослав Маринович.

У політичній дискусії набуває розповсюдження думка, яка нічим не завуальована: значення України у польській політиці було перебільшено.

Бартломей Сєнкєвіч, один з найбільш впливових політичних коментаторів, вжив щодо України терміну, який, як видавалося, безповоротно відійшов у минуле – «буферна країна». У мові польських селебріті з’явилися принижуючі ганебні спрощення на зразок «українок, як машин для прибирання». Обурює й те, що кожного разу знаходяться захисники цього роду одкровень.

Як можемо впоратися із викликами, які я назвала? Мені видається, що єдиним результативним способом є спільна діяльність людей, які усвідомлюють вагу польсько-української співпраці. Одним із найближчих випробувань результативності цих середовищ буде відзначення 70-річчя антипольської акції ОУН-УПА на Волині.

Я переконана, що ми здатні спільно гідно вшанувати пам’ять її жертв і не допустити до зростання антиукраїнських настроїв.

Коментар Адама Міхніка: Між чумою і холерою

Можна із впевненістю сказати, що Богуміла Бердиховска належить найбільших друзів України в Польщі.

Багато років вона виконує за власним вибором функції морального амбасадора України і важливого творця польсько-українського примирення. Завжди захищала українську перспективу розуміння світу та новітньої історії, а особливо – способу мислення українських дисидентів-демократів. Є авторкою багатьох важливих публікацій на цю тему. Пояснювала полякам складну історію України, героїзм українського патріотизму та трагічну долю цього народу.

Ніколи не захищала польської українофобії – не захищає її і тепер. Завжди нагадує про існування у Польщі середовищ, які «говорять і пишуть про Україну виключно погано».

Бердиховська має значну заслугу у тому, що після 1989 року політика чергових урядів і президентів Польщі є розсудливою і приязною до України. Любов Бердиховської до України є настільки ідеалістичною, наскільки твердою.

Проте ця любов не є сліпою. Бердиховська є правдивим другом, коли на чистоту говорить друзям те, що є правдою. Саме тому так гостро критикує позицію, яка проявилася серед частини українських істориків. Не захищає їх, як не захищає націоналістів польських.

Ситуація в Україні є насправді невеселою. Українська демократія згасає на очах. Опозиційні політики – в ув’язненні, незалежні медіа знищують. Президент Янукович затягує Україну у статус спадкоємців посткомуністичного авторитаризму, здійснюючи символічну реабілітацію пострадянської ностальгії.

У Західній Україні посилюється шовінізм, пов’язаний із партією «Свобода», який реабілітує найсумніші традиції Української Повстанської Армії. Вибір між ностальгією шовіністичною та ностальгією совєтською нагадує вибір між чумою та холерою.

Часто маю враження певної асиметрії у польсько-українських стосунках. В Україні Польща має не надто багато таких друзів, як Бердиховська. Є там прекрасні письменники, історики, публіцисти – але нема української Бердиховської.

Саме тому слова Богуміли Бердиховської – гіркі та щирі – є такими важливими та знаменними. І мають бути уважно прочитані у Києві, ві Львові, у Дніпропетровську.

 

17.02.2013



Анджей Шептицький. До волинської річниці

З наближенням сімдесятої річниці трагедії на Волині поляки й українці вкотре опиняються перед запитаннями, на які потребують відповідей. Чи не використають цю річницю в обох країнах для досягнення внутрішньополітичних цілей? Чи не проігнорують медіа цей ювілей, чи не прагнутимуть виключно заробити на ньому? І перш за все – чи справді на Волині був геноцид?

Наприкінці лютого (2013 р. – ред.) у Варшаві провели п’яте засідання Польсько-Українського форуму партнерства під патронатом міністрів закордонних справ обох країн. Основна тема зустрічі – злочини на Волині та заходи, які могли б повністю примирити поляків та українців у цій царині.

Зустріч можна розглядати як успіх, хоча попередньо це не видавалося таким очевидним. Обидві сторони погодилися щодо засадничих фактів. Було чесно визнано, що Польща і Україна по-різному інтерпретують події 1943-1944 років, а ці відмінності є природними. Вказано й на основні проблеми, які перешкоджають діалогу і з польського, і українського боку.

 

Суперечка, але про що

На Волині й у Східній Галичині під час Другої світової війни відбувалися масові вбивства польського населення, скоїли їх українці. В акціях відплати польське підпілля позбавило життя українських мешканців цих земель, але втрати з українського боку були набагато меншими.

Із польського боку існує квазі-консенсус, що волинський злочин заслуговує на те, щоб називатися геноцидом. У 2009 році цю тезу сформулював польський Сейм, заявивши, що на кресах Другої Речі Посполитої відбувалися масові вбивства, які мали характер етнічних чисток та атрибути геноциду. Українці, своєю чергою, відкидають формулювання про геноцид, оскільки це суперечить вітчизняній історіографії (українці як жертви експансивної політики сусідів, бійці УПА як герої). А крім того, слово «геноцид» зарезервоване для Великого Голодомору 1932-1933 років.

Особисто у мене з тезою про геноцидний характер волинського злочину виникає проблема, яка не так пов’язана з тим, що сталося на Волині, як із визначенням цього терміну. «Конвенція про геноцид» 1948 року визначає його як «дії, чинені з наміром знищити, цілком чи частково, яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку:

a) убивство членів такої групи;
b) заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розладу психічного здоров’я членам такої групи;
c) навмисне створення для якоїсь групи таких життєвих умов, що розраховані на повне чи часткове фізичне знищення її;
d) заходи, розраховані на запобігання дітородіння в середовищі такої групи;
e) насильницька передача дітей від однієї групи людей в іншу.

Ця дефініція є доволі неточною, щоб не казати «дірявою». Вона не охоплює заходів з ліквідації певної соціальної групи (наприклад, боротьба з куркульством). Визнати як геноцид знищення «частини групи», але якої частини? Половини, однієї десятої, заледве кількох осіб? Що значить «розлад психічного здоров’я членів групи»? Чи це формулювання стосується, наприклад, жертв переселень (поляків із Західної України в післявоєнній Польщі чи українців до Української Совєтської Соціалістичної Республіки, а потім – у рамках «Акції Вісли» – до так званих західних земель)?

Два роки тому на шпальтах видання «Міжнародних справ» («Sprawy międzynarodowe» 2011, nr 2) тривала цікава полеміка Кароля Карського і Патрісії Ґжебик про можливість кваліфікувати вбивств польських офіцерів у Катині як геноциду. Мені цікаво, чи їхні міркування можна теж застосувати до волинської трагедії.

 

Злочин є злочином

Виявилися також відмінності щодо трактування сторонами причини злочину чи, приміром, мотивів, якими керувалися виконавці. Поляки пов’язують масові вбивства на Волині з діяльністю ОУН-УПА. Представники української сторони намагаються обґрунтувати події 1943-1944 років меншою мірою національним чинником, діяльністю українських націоналістів, а більшою мірою соціальними мотивами. Підкреслюють тяжке становище українського селянства на ці землі, традицій жакерії à-la Якуб Шеля, земельний дефіцит, який підштовхнув українців до вбивства польських сусідів. Це бачення однаково і зрозуміле, і суперечливе. Навряд чи хтось сперечається, що українці були тією групою, яка перебувала в найгіршій ситуації в суспільстві на Волині, Поділлі, Київщині до 1917 року (D. Beauvois, Trójkąt ukraiński. Szlachta, carat i lud na Wołyniu, Podolu i Kijowszczyźnie 1793–1914, Wydawnictwo Uniwersytetu Marii Curie-Skłodowskiej, Lublin 2005.). Також і II Річ Посполита не в змогла виробити політики, яка б враховувала їхні потреби та устремління.

Тим не менш, напади на польські села мали характер скоординованих акцій, що свідчить проти тези про їхній спонтанний, децентралізований характер. Окрім того, бачення Волинської трагедії як селянської війни виставляє в дуже непривабливому світлі українських мешканців цих земель – репрезентує, українців ледь не варварами, чия єдина мрія – полоснути по горлянці польського сусіда, щоб заволодіти його землею. І нарешті – можливо, найважливіше – злочин залишається злочином, незалежно від того, чи хтось вбивав в ім’я боротьби за незалежність батьківщини, чи з метою поліпшити життя своєї родини.

У зв’язку з цим виникає запитання: чому деякі українські фахівці підтримують цю тезу? Я думаю, це можна пояснити двома способами. По-перше, совєтська та до деякої міри пост-совєтська історіографія мала виразний класовий аспект. Боротьбу упосліджених верств за свої соціальні права подавали як справедливу й обґрунтовану, навіть якщо вона була кривавою. По-друге, визнання того, що конфлікт був соціальним, майже індивідуальним («сусід убив сусіда»), знімає відповідальність за тодішні події з ОУН-УПА, а отже – з української держави.

 

 Трагедія для особистого користування



Неодноразово лунали голоси, що нині Волинська трагедія впливає на двосторонні відносини сильніше, ніж 2003 року. Теза видається слушною. Цей факт випливає і з внутрішньополітичних обставин в обох країнах, і з ряду інших проблем.

У Польщі й Україні відбулися за останні десятиліття значні політичні зміни. На початку нового століття в Польщі урядувала посткомуністична лівиця, а зовнішня політика засадничо була предметом національного консенсусу. Цей консенсус стосувався передовсім інтеграції з Європейським Союзом і НАТО, а політика Александра Кваснєвського щодо України наражалася лише на спорадичну критику. Загалом же ситуація була кращою, ніж після 2005 року, коли на тлі польського вступу в Європейську Унію і відносної близькості двох основних політичних сил – «Права і справедливості» та «Громадянської платформи» – зовнішня політика стала заручником внутрішньополітичних ігор. Це стало майже нормою, коли правляча в Польщі сила є прихильнішою до України, тоді як опозиція виявляє більше критичності щодо наших відносин. Класичним прикладом є еволюція «Права і справедливості», яка під час президентства Леха Качинського сприяла співпраці з Україною, а після його смерті й втрати влади стала речником бойкоту польсько-українського проекту Євро-2012.

В Україні за правління Леоніда Кучми ситуація також була сприятливішою. Звичайно, проведення українським лідером (часто в ім’я сьогочасних політичних інтересів) політики історичного примирення з Польщею також натикалася на певний опір. Варто згадати суперечку з приводу Цвинтаря Орлят у Львові. Але в країні загалом це не мало великого значення. Наразі ми маємо справу з іншою ситуацією, яка виникла через входження до Верховної Ради «Свободи» Олега Тягнибока. Нова українська правиця – більш радикальна, ніж у дев’яності роки, а також менше орієнтована на Захід. А це може зашкодити польсько-українському діалогу. Можна припустити, що і в Польщі, і в Україні у деяких політичних та громадських груп цього року виникне спокуса використати відзначення сімдесятої річниці трагедії на Волині для внутрішньополітичних цілей.

 

Хто не сприяє примиренню?

Не сприяє процесу примирення і (хоча це не означає, що ми за натурою є ворогами) освіта і медії – два найважливіші інструменти формування громадської думки. Вчителі не надто охоче навчають історії про найновіші події, котрі, як правило, менш вивчені, особливо якщо вони мають контроверсійний характер. Часто, особливо в Польщі, на це бракує часу. З українського боку проблемою є відносно невелика зацікавленість вітчизняної історіографії фактами польсько-українських відносин під час ІІ світової війни. Важливим, але суперечливим питанням є діяльність ОУН-УПА, яку на заході країни сприймають як героїв, а на сході – як німецьких колаборантів. У цьому контексті, однак, аналізується головним чином боротьба українських повстанців проти совітів або їхні відносини з Райхом. Антипольська акція на Волині стає другорядним питанням.

Крім того, ЗМІ обох країн стикаються з різними проблемами. По польському боці проблемою є зростаюча таблоїдизація – щораз менше цінується предметний аналіз, особливо в електронних ЗМІ. Важливішим стає привертання увагу глядача, викликання в нього сильних емоцій. Тема Волині, «прихованого геноциду» чудово пасує для цього, особливо якщо в ролі експертів виступатимуть кресов’яки  чи їхні представники, як-от ксьондз Тадеуш Ісаковіч-Залеський. Українські ЗМІ дуже мало цікавляться міжнародною тематикою, почасти через брак коштів і скупі мережі іноземних кореспондентів. Вони також роблять більшу ставку на розваги, ніж на аналіз. Тож більшість із них просто процитує повідомлення агентств про польське чи польсько-українське відзначення річниці волинських злочинів, але навряд чи стане вдаватися у подробиці.

У цьому контексті продовження міжсуспільного діалогу щодо складної спільної історії двох народів, особливо для молодих людей, видається надзвичайно важливим завданням. Це також є одним із найважливіших завдань, що стоять перед Польсько-Українським форумом партнерства.

 

Переклав Любко Петренко

 

Оригінал статі: Ku rocznicy Wołynia, Nowa Europa Wschodnia

 

Анджей Шептицькі (Andrzej Szeptycki) доцент Інституту міжнародних відносин Варшавського університету, член ради Польсько-українського форуму. Постійний співробітник часопису «Nowa Europa Wschodnia».



Андрій Портнов. Українські інтерпретації Волинської різанини

В українському шкільному підручнику історії для 11 класу про антипольську акцію УПА на Волині написано так:

 

Трагічно склалися відносини УПА з польськими озброєними загонами різних політичних спрямувань, що діяли в Західній Україні. УПА декларувала необхідність ліквідації другорядних фронтів, за винятком більшовицького і нацистського. Але досягти порозуміння з польськими національними силами не вдалося. Українці звинувачували в цьому поляків, котрі прагнули відновлення Польщі в довоєнних кордонах, поляки ж причиною ворожнечі вважали непоступливість українців. А жертвами цього політичного антагонізму було в основному мирне населення(1).

 

Наведена цитата – суцільний евфемізм, з якого неможливо зрозуміти, як саме і скільки людей стали «жертвами політичного антагонізму», не названа їхня національність, не згадане навіть саме слово «Волинь». Автори підручника вирішили не описувати насильства й не згадувати про символічне значення слів «Волинь 1943 рік» для польської пам’яті або про загальноприйняту серед польських істориків кваліфікацію тих подій як геноциду.



Зацитований абзац з’явився в шкільному підручнику після спільного звернення польського та українського парламентів, підтриманого Верховною радою 2003 року (60-річчя Волинських подій) лише під тиском президента Леоніда Кучми і з перевагою лише в один голос. Президент Кучма, для якого добрі взаємини з Польщею важили чимало, з одного боку, сприяв проходженню декларації через український парламент, а з другого – не вжив заходів, що могли б надати проблемі ширшого суспільного розголосу в Україні. Результат імітації «проработки минулого», помножений на наслідки совєтської політики амнезії, внаслідок якої навіть чимало професійних істориків і гадки не мали про Волинські події, виявився очікуваним. За даними соціологічних опитувань 2003 року, 48,9% українців нічого не знали про польсько-український конфлікт 1943 року(2).

Указ президента Віктора Ющенка про присвоєння Степанові Бандері звання «Герой України», підписаний після першого туру президентських виборів 2010 року, на яких Ющенко набрав 5,45% голосів, у Польщі відчитали насамперед крізь призму пам’яті про Волинь, хоч особисто Бандера з 1941 року перебував під вартою у німецькому концтаборі Заксенгаузен. На початку президентського терміну Віктора Януковича тема Волині була уперше свідомо піднята політичними противниками реабілітації УПА.

Встановлюючи у 2000-і пам’ятники жертвам УПА Компартія України мала на думці винятково жертви серед совєтських громадян (пам’ятники в Сімферополі та Луганську). Зорганізована ж навесні 2010 року від імені «російськомовних українців» виставка в Києві була вже присвячена «польським та єврейським жертвам УПА». Патроном виставки, який вирішив, що має право говорити від імені «російськомовних українців», виступив депутат від Партії регіонів Вадим Колесниченко. Даний захід не мав нічого спільного з критичною рефлексією з приводу темних сторінок своєї історії. Мета виставки була інша – спровокувати внутрішньоукраїнські тертя, протиставити винятково героїчну пам’ять про Червону армію однозначному засудженню «посібників фашистів».

Безвідповідальні політичні маніпуляції укотре ускладнили саму можливість серйозної рефлексії про Волинь 1943 року. Тим більше, що специфіка Волинської теми полягає у тому, що українці в ній постають не як жертви або, щонайменше, як не тільки жертви. У совєтському пропагандистському образі «бандерівців–посібників фашизму» про Волинську різанину не згадували. У націоналістичному наративі війни цю тему також оминали увагою, розмах антипольської акції применшувався, а роль жертв відводилася винятково українцям.

У постсовєтських інтерпретаціях Волинських подій одним із ключових став аргумент: «хто перший почав». Волинську акцію УПА інтерпретували як відповідь на політику дискримінації українців у міжвоєнній Польщі (яка, поза сумнівом, мала місце, але таки ніколи не сягнула методів «антипольської акції» УПА чи репресій в СССР). Українські історики згадували і політику нищення православних церков на Холмщині 1938 року, коли за 60 днів знищили 127 храмів. Хоч довести прямий зв’язок між подіями на Холмщині й на Волині більш ніж проблематично, у літературі навіть з’явився вираз: «Холмсько-Волинська трагедія».

Головний сенс таких побудов простий: почали не ми, отже, й головна відповідальність лежить не на нас. Таку ж функцію виконують поклики на бажання німецьких окупантів «зіштовхнути українців і поляків Волині». Остання теза фальсифікує масштаб і природу спланованих масових убивств мирного населення. Мабуть, відчуваючи це, Володимир Сергійчук вважав за потрібне применшити сам масштаб убивств й заодно поставити з ніг на голову тезу про геноцид: «Збройні виступи проти окремих польських сіл на Волині були спричинені тим, що їх жителі стали допомагати як німцям, так і совєтським партизанам у геноциді українців».

Не всі українські публікації такі. Андрій Заярнюк в одному із львівських збірників статтей про Волинську трагедію назвав цю подію «етнічною чисткою» і закликав колег досліджувати поведінку учасників убивств, спираючись на наявну традицію вивчення проблеми «звичайних людей» – виконавців масових убивств в історіографії Голокосту(3). Автор найсерйознішої української монографії про польсько-українське протистояння часів війни Ігор Ільюшин кваліфікував дії УПА як однозначно злочинні, щоправда, одночасно акцентувавши польську співвідповідальність за трагедію та заперечуючи кваліфікацію вбивств мирного населення як геноциду чи етнічної чистки(4).

Але тон в Україні задають інші публікації. Одна з причин цього – контекст розвитку політичного та культурного життя сучасної України, який прочитується багатьма як «незавершена деколонізація». Саме виходячи з такої логіки Микола Рябчук писав: «Українська ліберальна інтелігенція не може ставитися до українського націоналізму так само, як польська – до польського, чи російська – до російського: адже становище українців у сьогоднішній Україні є далеко не таким самим, як становище росіян у Росії чи поляків у Польщі»(5). Тому багато хто переконаний, що говорити про темні сторінки історії націоналістичного підпілля можна і треба тільки після офіційного визнання УПА (а всі спроби ухвалення відповідного рішення у Верховній Раді закінчувалися невдачею).

За такою самою логікою, ухвалений за ініціативою польських депутатів спеціальний пункт резолюції Европарламенту від 25 лютого 2010 року про схвалення обіцянки новообраного президента Януковича позбавити Бандеру звання «Героя» був відчитаний частиною української інтелігенції як глибоке нерозуміння української ситуації. Цю думку чітко висловив той-таки Микола Рябчук, ствердивши, що реальною альтернативою України є не вибір між націоналістичною диктатурою ОУН та цінностями Европейського Союзу, але вибір між українською національною ідентичністю та «Русским миром»(6).

Ярослав Грицак запропонував «компромісну» тезу про те, що відкриття темних сторінок історії УПА важливе для збереження її антисовєтських і антинімецьких операцій як символу українського патріотизму:

 

якщо я поділяю захоплення нею [УПА – А. П.] та виводжу себе – принаймні почасти – з її традиції, то мушу визнавати її окремі прорахунки й навіть злочинний характер рішень її певної частини, як-от у випадку з антипольською акцією на Волині(7).



 

Стаття Грицака фактично пропонувала стратегію сучасної реабілітації ОУН і УПА, збереження за ними почесного місця в національному каноні. Визнання злочинности «рішень її певної частини» тут підпорядковано «захопленню» та повазі до боротьби підпілля. Тим не менше, більшість українських читачів сприйняли текст Грицака як «іконоборницьку» атаку на національні святині(8). Зокрема, вони виявилися не готові сприйняти прямо зазначеної автором нерівности методів і жертв антипольської акції УПА. Цю акцію (автор уникав слів «різанина», «етнічна чистка» чи, тим більше, «геноцид») Грицак оцінив так:

 

За нормами міжнародного права вона була воєнним злочином, з воєнно-політичного погляду – цілком безглуздою; адже вирішальну роль в етнічному вичищенні Волині і Галичини від поляків відіграли не дії УПА, а рішення Сталіна та його домовлености з союзниками у Ялті(9).

 

Ця цитата викликає закономірне запитання: звідки провідники ОУН могли знати у 1943 році про рішення Ялтинської конференції?, й не знімає проблему історичної інтерпретації логіки керівництва націоналістичного підпілля при ухваленні рішення (котре, щоправда, від самого початку викликало внутрішні розбіжності поглядів) «очистити» Волинь від поляків. На мою думку, цю логіку можна зрозуміти, згадавши про загальноевропейську ситуацію після Першої світової війни, коли державну приналежність територій визначали, передусім, виходячи з національного складу їх населення. Уявлення про те, що національна однорідність є необхідною передумовою поступального розвитку модерної держави визначало політичне бачення тогочасного світу та спиралося на «наукові» висновки, зокрема, швейцарського географа Ґеорґа Монтадона, що «природні» кордони слід встановлювати за етнічним критерієм, а меншини мусять зазнати «масових переселень». Перший в історії договір про «добровільний обмін населенням» у листопаді 1913 року підписали Османська імперія та Болгарія. Лозанська угода 1923 року передбачала «примусове переселення» греків з Туреччини та турків з Греції. Отже, етнічна чистка й ідеал національно гомогенної держави дістали у міжвоєнний період санкцію міжнародного права(10).



Лідери ОУН знали, що жодна з польських політичних течій часів війни і чути не хотіла про втрату Східної Галичини та Волині. Тому, як і організатори етнічних чисток на окупованих Балканах, вони визнали за доречне поставити майбутніх міжнародних арбітрів перед фактом моноетнічности територій, які вони бачили у складі своїх національних держав.

На практиці ж вирішення такого непростого завдання виглядало так: партизани оточували польські села (одна з основних операцій була проведена в Пасхальний тиждень, що забезпечувало масове зібрання людей, зокрема, в костелах) та вбивали усіх. До участі в «антипольській акції» (визначення, використовуване в документах ОУН) намагалися залучити українських селян з навколишніх сіл, що особливо болісно закарбувалося в пам’яті жертв. Пізніше апологети УПА подеколи намагалися зобразити Волинські події «спонтанним народним бунтом», «селянською помстою за роки принижень» (слова останнього командира УПА Василя Кука).

Загалом у постсовєтській Україні шкільний підручник, як і масова свідомість, відтворює образ України як колективної жертви – і комуністичного, і нацистського режимів, і «польсько-шляхетського панування», і «турецько-татарської агресії». У такій площині питання про відповідальність за власну історію видається просто недоречним – тим більше, що, як написав один з найвизначніших українських істориків, «методи боротьби диктує нація-гнобитель»(11). Саме в такій логіці витримана видана торік у Києві «Друга польсько-українська війна» Володимира В’ятровича, яка відтворює згадані мною вище основні тези бандерівського пропагандистського дискурсу і є клачисним прикладом історії для домашнього вжитку(12).

Аудиторія подібних публікацій визначається принципово важливою особливістю української пам’яті про Другу світову війну, що полягає у відсутності суспільного консенсусу та спільного для переважної більшості населення країни образу війни. Націоналісти охоче говорять про злочини СССР, але не націоналістичного підпілля; комуністи – про жертви УПА, але не про методи совєтизації Східної Галичини; а більшість населення, що дослівно бореться за виживаня у щоразу важчих соціально-економічних умовах – досить байдужа до воєн пам’яті, до яких його постійно намагаються втягти. Так виникає ситуація нації без спільної історичної пам’яті, але з білосніжно чистим сумлінням(13).

До речі, у новому шкільному підручнику з історії для 11 класу, виданого вже за президента Януковича про Волинські події не згадано узагалі. Зате зазначено, що совєтський рух опору був створений «самим народом інтернаціональним за складом», післявоєнне націоналістичне підпілля не мало підтримки населення Західної України, а «більшість громадян Української РСР приймала совєтський режим як природний і ототожнювалася з ним»(14).

У цьому контексті важливо те, що українські дискусії вельми слабко реагують на динаміку польської політики пам’яті про Волинь. 1993 року польські політичні та інтелектуальні еліти, налаштовані на нормалізацію взаємин з Україною, свідомо уникали надмірного акцентування Волинської теми; вважали, що молодій українській державі варто зміцніти, аби дозріти до відповідальної розмови про темні сторінки національної історії(15).

2003 року Польща вже сподівалася від України певної зрілості. Цим очікуванням принаймні частково відповідав підписаний 59 українськими інтелектуалами лист «Незагоєна рана Волині», що пропонував формулу «прощаємо і просимо вибачення» й недвозначно взорувався на славетний лист польських єпископів німецьким 1965 року(16).

2013 року формули про взаємне прощення вже було замало, адже внаслідок поглиблення дослідження Волинських подій в Польщі устійнилося їхнє розуміння як геноциду. Неготовність української сторони відповідально визнати масштаб вчиненого УПА злочину, помножені на загальне розчарування «евроадвоката» України своїм «клієнтом», склалися на промовисту невдачу задуму спільного листа польських та українських єпископів з нагоди 70-річчя трагедії. Її відгомін відчутний в занадто нейтральних та обережних формулюваннях звернення Синоду єпископів УГКЦ про «братовбивство на Волині». Наголос цього тексту, що «перед Господом не має жодного виправдання навіть одне невинно знищене життя», значною мірою нівелюється фактичним знаком рівності між національною політикою міжвоєнної Польщі щодо українців та спланованими масовими убивствами мирного польського населення: «З християнської точки зору, осудливими були як політика, спрямована на позбавлення права на самовизначення українців на своїй землі, так і збройне насилля супроти польського населення на Волині»(17).

 


Каталог: Chasopys Ji
Chasopys Ji -> Незалежний культурологічний часопис «Ї» число 70 / 2012 стрий stryj stryi אירטס
Chasopys Ji -> Незалежний культурологічний часопис «Ї» число 5 / 1992
Chasopys Ji -> Незалежний культурологічний часопис «Ї» число 50 / 2007 україна ес. 2008. Нова гра зміст
Chasopys Ji -> Незалежний культурологічний часопис «Ї» число 52 / 2008 польський усе-світ галичини
Chasopys Ji -> Незалежний культурологічний часопис «Ї» число 2 / січень 1990 Головний редактор Тарас Возняк
Chasopys Ji -> Незалежний культурологічний часопис «Ї» число 4 / березень 1990


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка