Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України


Міф про «єдиний народ», себто про цілковиту спорідненість «великоруського» та «малоруського» етносів



Сторінка11/59
Дата конвертації09.09.2018
Розмір3.17 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   59

8. Міф про «єдиний народ», себто про цілковиту спорідненість «великоруського» та «малоруського» етносів



Неспроста ідеологи Російської імперії «з метою боротьби проти українців» рекомендували саме «доводити тотожність великоросів з українцями» (Кучерук, 1991). Подібними «теоріями» Москва всіляко намагалася обґрунтувати «природність» своєї експансіоністської політики в Україні. Фактично, вони ставали ідеологічними засадами проголошення єдності та неподільності Російської імперії. Від згаданої «тотожності» адепти «єдинонеподільності» цілком «логічно» переходять до встановлення «тотожності та спадкоємного зв’язку московської й київської державної влади». Останнє, наголошував визначний російський історик О. Прєсняков (1918. — с. 1–8), уже посіло у великоруській історіографії узвичаєне місце «історичної аксіоми». «“Аксіома” ця, — пояснює він, — була застосована московською владою... для обгрунтування зазіхань Москви на увесь спадок Рюрикового роду», тобто створювала видимість «законності» неперебутнім брутальним посяганням Москви на українські землі, крила в собі реальну загрозу для українського народу.

А чи були взагалі бодай якісь підстави, окрім згаданих ідеологічних намагань, говорити про оту «тотожність»? Навіть поверхневе ознайомлення з наявними науковими даними незаперечно свідчить — жодних. Навпаки, ше С. Соловйов наголошував (1989. — с. 189) на відмінності «природою своєю», тобто на «відмінності у характері північного і південного народонаселення», що, акцентує знаний історик, «виявляється помітно в джерелах». Ба більше — його сучасник, визначний данський літературознавець Г. Брандес (1911. — с. 115), вважав малоросів та великоросів «різко відмінними одна від одної народностями».

А такий визначний знавець української душі, як О. Довженко, щиро вважав, що «українець зовсім не так, як росіянин, сприймає світ». Він звертав увагу на те, що «Гоголь все життя писав по–російськи, та за складом мислення й внутрішньою суттю залишався українцем» уратов, 1995). На цьому ж наголошував майже століття тому і відомий дослідник гоголівського стилю професор Й. Мандельштам (1902. — с. 197): «Усі твори Гоголя носять сліди його основного світогляду, яке вирізняє Гоголя від інших... внаслідок того, що він підтримується мовою його батьківщинималоросійською». До речі, про безсумнівну «малороськість» Гоголя наголошував і той же Г. Брандес, і навіть такий загальновизнаний знавець російської мови, як В. Даль. А сам Гоголь вважав український народ «дуже відмінним від росіян» і таким, що «дихав вільністю й молодецьким козацтвом та хотів пожити своїм життям», однак у Росії, на думку видатного письменника, «йому загрожувала втрата національності» (1952. — с. 83–84).

«Цілковиту відрубність москвинів за часів їхнього формування від українців,зазначав у своїй книзі, написаній у 1943 р., Ю. Бойко (1992. — с. 40–41), — стверджують московські вчені Прєсняков, Любавський, Смирнов тощо... Московський історик П. Мілюков пише: “трудно було б шукати наших предків, як це робили московські історики–націоналісти, між кочовими племенами російського півдня (цебто України. — прим. Ю. Б.) ...там відбувалися інші процеси, і московська національна традиціянавіть і несвідомо — туди не доходить”». Та, фактично, нічому було й доходити, оскільки, «не маючи власних культурних та державотворчих традицій, москвини переймали їх від нас, з України. Так перейняті були наші книги, наші поетичні легенди (див. думку В. Бєлінського, В. Пассека, інших російських істориків щодо безперечної «українськості» «Слова о полку Ігоревім», «руських билин», казок тощо. — М. Л.), цілий ряд особливостей нашої матеріальної культури. Доходило до того, що переймано навіть назви наших міст (Володимир, Галич тощо). Москвинам здавалось, що коли вони запозичать з України зовнішній вигляд її культури, то це піднесе їхню молоду державність на рівень могутности Київської Руси. Тому у Володимирі–Суздальському з’являються Золоті Ворота, річка Либедь тощо». Важливо зазначити, що предки нинішніх москвинів у жодній мірі не були співтворцями культури і цивілізації Київської Русі, оскільки, як наголошує згадана В. Новодворська (1993), «на Півночі виковувався інший національний характер», відмінний від руського.

Воно й не дивно, адже, як наголошував відомий російський історик академік М. Покровський (1943), в процесі підкорення лісових племен Півночі останні «достатньою мірою фінізували своїх поневолювачів». Це, зокрема, підтверджує й ґрунтовне дослідження географічних назв, здійснене академіком М. Любавським (1860–1936), котрий, навівши величезну кількість прикладів фінських коренів у назвах російських поселень XIV–XV ст., зазначав (1929. — с. 11–12), що «особливо доказовим у даному випадку є цілі місцевості, волості й стани із самостійними чужорідними іменами... Це враження ще більше посилюється гідрографічною номенклатурою цієї території». Про це ж свідчить і чимала кількість запозичених «великоруським наріччям» фінських назв у царині землеробства та домашнього побуту, з чого, вважав ще в середині минулого століття К. Кавелін (1897. — с. 603–604), «можна припускати, що, з цього боку, руське плем’я підкорялося впливові фінів і запозичило від них поняття і звички, яких саме не мало».

А відомий російський історик О. Пипін (1879. — с. 308) зазначав, зокрема, що «як етнографічна різниця давньої півночі й півдня, так і те, що історична діяльність Києва належала південній царині... не викликає сумніву». І про це ж у іншій своїй капітальній праці (1907. — с. 153); «З цієї точки зору (на підставі цілого визначення характеру південного племені, наскільки він може бути визначений існуючими даними, за його етнологічним складом, побутовими звичаями, поетичною творчістю) не може не впадати в око різниця півдня та півночі, і як прадавній Святослав з його чубом та його норовом степового наїзника нагадає в потомстві не московського великоруса, а радше південноруського козака, так і ліричний епос “Слова о полку Ігоревім” відізветься не у північній пісні, а радше у південноруській думі».

А ось як подає цю різницю М. Костомаров у своїй праці «Две русские народности» (1903. — с. 37): «суздалець, москвич, смолянинбули руськими за тими ознаками, які служили органами їх поєднаності разом: за походженням, за вірою, за книжною мовою та об’єднаною з нею освіченістю; киянин же, волинець, червонорус були руськими за своєю місцевістю, за особливостями свого народного, громадського та домашнього побуту, за вдачею та звичаями». На півночі й не могло цього бути, оскільки там, як зазначав М. Костомаров у іншій своїй праці «Мысли о федеративном начале в Древней Руси» (там само. — с. 19), «відбувалося перетасування народних елементів; відбувся процес переродження фінських народностей і домішку татарів».

На цілковиту відмінність московитів і українців свідчило й чимало чужинців. Зокрема, данський посол Юст, який у 1711 р. переїхав через усю Україну, зазначав (Сочинський, 1992. — с. 142–147): «...все населення України відзначається великою ввічливістю, вдягаються чистої чисто утримують доми... Вони у всіх відношеннях чистіші і чепурніші від росіян». Будинки ж, у яких мешкали московити, підмічав російський історик XIX ст. М. Хлебников (Размышления... — 1996. — т. 1. — с. 317), «іноземці легко вирізняли за страшним запахом, яким обдавало кожного, хто до нього наближався».

І ввічливістю московити не вирізнялися. Навпаки, як підмітив німецький вчений А. Олеарій, котрий кілька разів відвідав Москву в середині XVII ст., «вони дуже лайливий народ». Олеарій зізнався, що, «коли б того не вимагала історична оповідь», він ніколи не навів би тих широковживаних московитами «сороміцьких, огидних слів», які «говорять батьки дітям, а діти батькам». І таки наводить, щоправда, тільки невеличку дрібку... Значно пізніше і М. Костомаров змушений був визнати, що «непристойна лайка, на жаль, дотепер є бридкий бік нашої натури» ам само. — с. 242–250).

Та чи не найбільше чужоземних відвідувачів Московії дивувала схильність її мешканців «постійно напиватися»та так, що, як зазначав М. Костомаров, описуючи домашнє життя й норов великоруського народу в XV–XVII ст., «і в Москві, і в містах, і селахусюди можна було бачити людей, що лежали непритомними в грязюці чи на снігу... траплялося, що й люди порядного походження, себто дворяни й діти боярські... спускали свої маєтки й пропивалися догола»; не відрізнялося тверезістю й російське духовенство, навпаки, «перевершило інших у схильності до вина» (там само. — с. 316).

Так, згаданий вже Г. Брандес, побувавши 1887 року в Росії, причому «в різних її краях», і «зустрівши кілька сотень людей різних народностей і різних верств суспільства», дійшов висновку (1911. — с. 10), що «з інтелектуальним життям» у Росії — а надто в провінційних містах — «справи безрадісні: карти й горілка, горілка й карти». Цю ж особливість російського суспільства описував, зокрема у своїй «Даме с собачкой», і А. Чехов (1986. — с. 311): «Какие нравы, какие лица!.. Неистовая игра в карты, обжорство, пьянство... и уйти и бежать нельзя, точно сидишь в сумасшедшем доме...» Але й нам не варто задирати носа, бо щось подібне запримітив ще наприкінці XVIII ст. француз Ж.–Б. Шерер, автор першого західноєвропейського твору, цілком присвяченого Україні, й у наших предків (1994. — с. 23): «Вони [мешканці України] вміють воювати, полювати звіра, ловити рибу й знають усі ремесла, потрібні у житті... Вони не знають утоми, вперті й хоробрі, але трохи схильні до пиятики». Цікаво, а що сказав би цей знаний дослідник про нас, сьогоднішніх нащадків тих «славних прадідів»?

А ще іноземці одностайно акцентували на «пихатості» та «надзвичайній бундючності» московитів, котрі «звеличують себе» і «вважають вищими за всі інші народи», вирізняються «вихвалянням, марнослів’ям» і «брехливою вдачею (при цьому «москвичі вважаються хитрішими й брехливішими за решту росіян». — M. Л.)», а «про правдивість... уяви не мають» азмышления... — 1996. — т. 1. — с. 239–240, 254–255, 264–265).

Багатьом впала у вічі й жорстокість московитів: «нема народу більш жорстокого,наголошував голландський парусний майстер Я. Стрюйс (с. 411), що 1669 року побував у Москві, Новгороді та Астрахані, — ніж московитяни», котрі, зазначав данський дипломат Я. Ульфельд (с. 256), «використовують замість розмірковувань насильство»33. Будь–хто в Москві, підмічав навіть під час «ліберального» правління Б. Годунова глава англійського посольства Т. Сміт, «може побоюватися, що йому відріжуть язика, якщо він буде все висловлювати»; якщо ж зважиться «стати на захист своїх переконань... буде позбавлений життя» (Размышления... — 1996. — т. 1. — с. 409).

І лише Ю. Крижанич, хорватський письменник, що прожив у Росії майже двадцять років, питає себе: чому «виникли в цього народу такі огидні звичаї, що інші народи вважають московитів брехунами, зрадникамиу нещадними грабіжниками і вбивцями, лихословами й нечупарами»? На його думку, «причина цьомукруте правління, з–за якого їм й саме життя опротивілоу а честь — і поготів». «А звідки це йде? Від того, що всюди повно кабаків у і монополій, і заборон... й таємних донощиків, тож люди повсюдно зв’язані й нічого не можуть чинити з власної волі, не можуть вільно користуватися тим, що здобуте їх працею й потом». Тому вони, «звикнувши все робити потайки й по–злодійському, зі страхом і обманом, забувають про всяку честь, позбавляються ратної хоробрості й стають грубими, неввічливими й неохайними». Тому, зазначає Ю. Крижанич (там само. — с. 408–409), «всі народи цураються цього царства й народу...» Тож не дивно, що багато іноземців, як, наприклад, згаданий А. Олеарій, не могли «не зараховувати» московитів — «за їх душевними якостями, вдачею та побутом»«до варварів».

Про це ж пише у своїх «Записках про Московію» і дипломатичний агент французького уряду де ля Невіль (перебував у Москві п’ять місяців 1689 р.), який, наголошує В. Сочинський (1992. — с. 128), «скрізь називає землю нашу Україною, тоді як росіян — не інакше як Москвинами, а їх землю Московією», у своїх «Записках про Московію»: «Московитяни, власне кажучи, справжні варвари, недовірливі, жорстокі, розпусні, обжерливі, користолюбні, жебраки й боягузи... Вони настільки грубі й неосвічені, що без помочі німців, яких у Москві велика сила, не могли б нічого доброго зробити». А згаданий вже Й. Г. Корб, що перебував у Москві 1698–1699 рр., зазначаючи у своїй книзі (там само. — с. 125–127), що «серед москалів завжди і скрізь можна знайти фальшивих свідків, бо до тої міри здеморалізовані в них поняття, що штука обманювати вважається майже ознакою високого розуму», дає й коротку порівняльну характеристику обох народів. Як на його переконання, то московитяни — «нарід неосвічений, мають вялий і тупий розум», в той час як український «нарід (Козаки) сильний і перевищує Московитів і військовим умінням, і хоробрістю».

Це, до речі, чи не єдина риса московитів, щодо якої думки іноземців дещо розбіглися — маю на увазі їхню схильність — чи відсутність такої — до ремесел. Якщо, скажімо, дипломат Д. Флетчер, котрий був англійським послом у Москві наприкінці XVI ст., відзначає, що «вони не вирізняються жодним, навіть ремісничим виробництвом», то італієць Р. Барберіні, відвідавши Москву в 1565 р., навпаки, наголошував (Размышления... — 1996. — т. 1. — с. 255–256), що московити «вправно виробляють різні шкіряні речі... минулого року ввели вони у себе книгодрукування (вочевидь, йдеться про «Апостола», видрукуваного І. Федоровим у 1564 р. — М. Л.)... Уже ллють у себе і гармати, й дзвони і самі роблять пищалі й інші різні речі на кшталт тих, які захопили у полонених років за тридцять тому»34.

Вельми цікавим є порівняльний опис «порядків», що побутували в Україні й Московщині в часи «возз’єднання», здійснений відомим мандрівником і церковним діячем П. Алепським. Останній, подорожуючи у 1654–1656 рр. Україною, захоплено відзначав у своєму щоденнику (Січинський, 1992. — с. 90–91): «О, яка це благословенна країна! Що за благословенний народ!». Подібні враження не раз висловлювали й самі росіяни. Наприклад, російський мандрівник Всеволожський у двотомному описі своїх подорожувань Європою зазначав навіть двома століттями — століттями безжального гноблення і того благословенного краю, й того народу — пізніше (1839. — с. 11): «Тут відчуваєш уже зовсім іншу природу: ти вступив до Малоросії! Народ не той, риси обличчя інші, ґрунт землі, місцеположення, все набуває іншого вигляду... взагалі все гостинніше...» А згодом, пробувши серед московитів майже два роки, Алепський записав у своїх спогадах, що «життя москалів дуже зв’язане... ніхто з чужинців не може зносити цього, і людині все здається,

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   59




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка