Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України


Міф про «побічну ріку» російської історії та українське «наріччя»



Сторінка14/59
Дата конвертації09.09.2018
Розмір3.17 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   59

10. Міф про «побічну ріку» російської історії та українське «наріччя»



Добре відомо, що людина (надто чоловічої статі), якій Господь чомусь недодав зросту (при цьому він, зазвичай, щедро передає честолюбства та амбітності), не маючи реальної змоги радикально змінити цю дратівливу обставину, всіляко намагається вивищитися в будь–якій іншій царині — спорті, бізнесі, науці, політиці тощо, аби тільки позбутися певного комплексу меншовартості. З тих же причин, скажімо, дитина за певних обставин теж намагається додати собі «солідності», навмисне доточуючи собі віку. Цілком зрозумілими є й мотиви, що змушували імперського міністра П. Валуєва затято твердити, що «ніякої особливої малоросійської мови не було, нема і бути не може», додаючи, що «наріччя її, вживане простолюддям, є та сама російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі»,бацила великодержавності, яку він мусив у собі викохувати бодай «за посадою».

Якби ж тієї клятої «мови» і справді «не було», то не існувало б жодної причини взагалі про це й говорити. Однак оте їхнє постійне, як казав мудрагель Вінні–Пух, ж–ж–ж–ж, себто дзижчання щодо її неіснування, — неспроста: саме те, що вона, незважаючи на численні «высочайшие» заборони, продовжувала бути, становила для імперії значно більшу загрозу, аніж будь–який зовнішній ворог. Жива українська мова впливала на формування психіки у її носіїв, сприяла відродженню української самосвідомості, єдино здатної згуртувати безлику масу «малоросійських підданих» в український народ, природним прагненням якого стане нестримний потяг до волі, перед яким не здатні встояти і найміцніші мури «тюрми народів». Це не давало спокою кремлівським зверхникам усіх мастей, висушувало їм серця денно і нощно. До того ж і українська мова, і її творець та носій український народ існували задовго до утворення як російської (попервах — московської) держави, так і самого російського етносу — від часів Київської Русі.

Взагалі, необхідно чітко відрізняти усну мову Київської Русі від письмової, бо то цілком різні речі. Як наголошував іще академік А. Кримський (1922. — с. 114), «літературною мовою для південної Руси зробилася чужа, церковнослов’янська... Живі південноруські елементи могли вдиратися до письменської церковнослов’янської мови тільки проти волі писаря–русина іншому місці цієї ж праці читаємо, що тогочасні писарі «нехотячи робили описки в дусі своєї живої мови, і через це ми з–попід церковнослов’янської кори виловлюємо загальні зариси південно–руської мови, якою говорили люди в літописній Київській великокнязівській державі» і що «написаннями отакого типу київський Ізборник 1073 р. аж рясніє».М. Л.)». Тобто лише внаслідок недогляду писаря в офіційну мову рукопису зрідка «вдиралися» звичні йому із повсякденного вжитку елементи тогочасного усного мовлення.

Та цим, звичайно, «вдирання» у літописні джерела XI ст. особливостей, притаманних тогочасній живій українській мові, не обмежувалося. Так, А. Кримський (згад. пр.) серед «найголовніших ознак південноруської мови, що їх видко з пам’яток XI ст.», зокрема називає такі: широке вживання «улюблених для сьогочасних українців» чоловічих імен на –о (Синько в угоді Ігоря з греками 945 року, Петро, Пауло в Ізборнику 1073 року, Марко Печерникъ у Києво–Печерському монастирі, Василько та дядькоу Начальному літописі); збережена українцями дотепер клична форма (дівко! чоловіче! коню!); утворення давального та місцевого відмінків однини з перехідним зм’якшенням (на дорозі, дівці, в кожусі); збереження давального відмінка на ові (чоловікові); закінчення 3–ї особи теперішнього часу на –ть, яке сягає своїм корінням у сиву прадавнину (він носить, вони носять), зустрічається «на кожнісінькій сторінці геть–усіх південноруських пам’ятників XI віку, хоч це йде проти церковнослов’янського правопису» тощо. «Ми могли б подати значно довший реєстр особливостей південноруської мови, повитягавши їх з–попід кори книжної церковнослов’янської мови того часу, наголошує видатний філолог. — Але й того, на що ми вказали, вистачить, щоб схарактеризувати київську та червоноруську мову з доби дітей Володимира Святого». Згодом цей «реєстр» розширять спадкоємці його студій у цій царині.

Так, згаданий палеограф С. Висоцький (1998. — с. 186–187) наголошує на частій появі серед київського епіграфічного матеріалу XI–XIII ст. «закінчень ови, єви у давальному відмінку однини в особових займенниках чоловічого роду», зокрема: «Ставрови, Георгієви, Андреєви, Петрови, Борисови, Попови» (ці закінчення, що «найчастіше трапляються» саме в київських писемних пам’ятках, пізніше, зазначають дослідники, зосібна відомий російський мовознавець Ф. Філій, «поступово переміщуються на південь і зовсім зникають на півночі».М. Л.). Висоцький звертає увагу й на досить добре поданому в епіграфіці Києва, особливо в графіті, кличному відмінку: «Стефане, Пантелеймоне, Фоко, Софіє, старче, владико, небоже» тощо, а також на відзначену дослідниками, зокрема В. Німчуком, «взаємодію живої київської мови зі старослов’янською» на монетах київських князів.

Глибокі дослідження «українізмів у “Повісті плинних літ”», здійснені професором кафедри російської історії Сімферопольського держуніверситету П. Гарчевим (Кримська світлиця. — 2000. — №№ 8–14), на думку автора, який навмисне використав «Лаврентіївський літописний збірник, складений у XIV ст. ченцями Нижнього Новгорода для місцевого князя», щоб повністю виключити можливість «внесення цих українізмів до Повісті...” Нестора у XIV ст.», «безперечно, засвідчують існування розвиненої української мови (саме українська мова, зазначає П. Гарчев, більше за інші слов’янські мови «зберегла найдревнішу слов’янську лексику». — М. Л.) та її носія в XI ст.».

А якою ж мовою, власне, розмовляли русичі? На думку того ж таки А. Кримського, уже з XI ст. «мова Наддніпрянщини та Червоної Русі (Галичини)це цілком рельєфна, певно означена, яскраво індивідуальна одиницяжива мова півдня XI віку,наголошує Агатангел Юхимович, — стоїть посеред східного слов’янства цілком уже відокремлена». — М. Л.). І в ній надто легко і виразно можна пізнати прямого предка сучасної української мови, бо вона має в собі величезну частину сьогочасних українських особливостей»47. Ось як пояснював причину цього автор «Нарису праісторії України», професор В. Щербаківський (1937. — с. 35): «...в VI і VII віках на Україні панувала мова слов’янська, і ця слов’янська мова мусіла уже тоді бути одночасно і українською, бо ці племена залишилися на місці і до наших днів, і їхня мова була мовою наших колядок, щедрівок, веснянок і інших обрядових пісень весільних, обжинкових, купальських і т. под., які дійшли до нас у майже незміненому вигляді від тих часів».

Тож не дивно, що А. Кримський та його послідовники, досліджуючи давні київські та галицькі рукописи, відкрили в них величезну кількість українізмів, серед них, зокрема, й такі: багно, вежа, віття, гай, гілля, глечик, жито, лічба, оболонь, парубок, тулитися, ховатися тощо. І взагалі, як наголошував Агатангел Юхимович у своїй праці, присвяченій аналізові погодінської гіпотези (1973. — с. 111), «словниковий матеріал Київського літопису вирізняється вражаючою близькістю до сучасної малоруської [мови]... Приклади у нас в наявності: дяк Іоанн, великокняжий переписувач Ізборників 1073–го та 1076–го року, належав до київської інтелігенції, обертався серед великокняжого оточення, однак його мимовільні описки показують нам, що говорив він не по–спільноруськи, а по–київському». Та й деякі ознаки епіграфічних пам’яток Києва, зауважує їх дослідник С. Висодький (1998. — с. 190), «свідчать про прото–українські мовні особливості киян XI–XII ст.» Не помічають їх хіба що ті, хто просто не хоче цього бачити.

«Якби Нестор і продовжувачі його, київські літописці, були малоросіянами, то яким чином могло статися, щоб вони, пишучи на чужому, церковному наріччі, як припускалося дотепер, не зронили бодай подекуди якогось малоросійського слова, не вжили малоросійського звороту, не вставили якоїсь приказки чи утрималися від вигуку?» дивувався М. Погодін (1872. — с. 1249). Про те, як було насправді з отим «не зронив», ми вже мали змогу переконатися. Але у не надто досвідченого у тонкощах цієї справи читача може виникнути закономірне питання: якщо, скажімо, у давньому Києві розмовляли мовою, близькою до сучасної української, то чому тексти у давніх рукописах наводяться не українською мовою, а російською, з такими характерними для неї «ятями»? Тим паче, що той же М. Погодін у своїх «Ответах на филологические письма М. А. Максимовича» (Русская Беседа. — 1856) загострює: коли «я не знаю по–малоросійськи, а літописиНесторів і Київський — розумію вповні, значить, у них нема нічого малоросійського». Насправді давні літописи (до нас вони дійшли у пізніших переписах) були написані, звичайно ж, не російською як такою — вони значно старші за неї — а церковнослов’янською, яка була офіційною літературною мовою Київської Русі, а пізніше саме на основі цієї церковної мови і була створена російська писемність — звідси така їх схожість.

Тож, на відміну від українців, чия жива мова ще у сиву давнину проросла на загальнослов’янському мовному ґрунті, а відтак продовжувала розвиватись у певних історичних умовах, росіяни, як слушно підмітив академік П. Лавров (Труды... — 1930. — с. II–III), «особливо міцно збагатилися елементами церковнослов’янської мови (остання, повторимо висновок А. Кримського, була чужою для Русі. — М. Л.), позаяк, узявши її за книжну мову, нерозривно її з’єднали з рідним у своїй літературній мові». А тому, наголошував Лавров, «нема іншої слов’янської мови, в якій під сучасну пору залишилось стільки елементів старослов’янських (радше — церковнослов’янських. — М. Л.), як у російській».

Ще далі розпросторював царину поширення української мови російський мовознавець академік О. Шахматов (1899. — с. 338–339): «Малоруси від берегів Прип’яті (а вони «перейшли її ще в доісторичну добу», тобто до IX ст., зазначав він. М. Л.) аж до Чорного моря, від Дніпра і до Карпат розмовляють такими говірками, що ясно свідчать про правічну їх племенну єдиність». А відомий російський історик і етнограф XIX ст. І. Прижов (1869. — с. 17–18), говорячи про написаний церковнослов’янською — «з домішком руської»мовою Галицько–Волинський літопис (до 1292 р.), «перейнятий справами однієї лише Південно–Західної Русі», наголошував, що, «за словами вченихвидавців літопису, в лексиці князів та інших осіб зберігся зразок чистої південно–руської (себто української. — М. Л.) мови».

І як виявляється, північноруські ж говірки зі згаданої єдності начисто випали. Так, володимирський «говір», пише В. Ключевський (1904. — с. 368–370), зовсім «віддалився» від говірок «давньої Київської Русі», однією з особливостей яких була «певна фонетична гармонія» вимови голосних та приголосних, ба навіть «втратив давнє сполучення голосних із приголосними». А от «московське наріччя, засвоєне освіченим російським суспільством як зразкове... ще далі відійшло від говору давньої Київської Русі: “гаварить па–масковски (виділено В. К. — М. Л.), значить ледве чи не ще більше порушувати правила давньоруської фонетики, ніж порушує їх володимирець чи ярославець»48. Московити, наголошував Ключевський, супроводжуючи свої висновки значною кількістю відповідних прикладів, взагалі, говорять «всупереч правилам давньої руської фонетики (до речі, сформована таким чином «велика російська» є функціонально неспроможною до адекватного відтворення важливих особливостей українського мовлення: скажімо, відмінювання прізвищ із типово українськими закінченнями, забезпечення форм кличного відмінка тощо. — М. Л.)», яка, однак, «збереглася у наріччі малоросів».

Тож відроджуватися дійсно було чому, а тому і боролися з цією неминаючою загрозою усією імперською потугою — від розрахованих на слабкодухих подібних імперських окриків і, за визначенням Г. Брандеса (1911. — с. 164–165), аж «до справжньої винищувальної війни».

Та з міністром, як мовиться, усе зрозуміло (визнавши окремою мовою те «наріччя», доведеться визнати, що українці — ніяка не «молодша галузка», а окремий народ, що має свою історію, батьківську землю... — так можна далеко зайти!). А от що змушувало брутально грішити проти істини такого високоосвіченого знавця літератури та історії, як В. Бєлінський, який стверджував (1955. — с. 60), що «історія Малоросії не більш, аніж епізод із царствування царя Олексія Михайловича... — це побічна ріка, що впадає у велику ріку російської історії», асамі українці, чи то пак «малоросіяни», на його думку, «завжди були племенем і ніколи не були народом, а ще меншедержавою»? Певно, те саме — великодержавний шовінізм та майже патологічне україноненависництво. А ще — «егоцентрична ілюзія», яка, наголошує автор домінуючої нині «цивілізаційної» концепції історичного розвитку людства А. Тойнбі (1995. — ч. 1. — с. 48), «побудована на припущенні, що існує лише один потік цивілізації, наш власний, а всі інші або впадають у нього, або губляться в пустельних пісках».

Мабуть, саме це «егоцентричне» збочення свідомості змушує грішити проти істини навіть такого визнаного фахівця у галузі славістики, як згаданий В. Сєдов, котрий, як наголошено в біографічній довідці до його останньої монографії (1999), «спеціалізується у [вивченні] археології Європи, історії та культури слов’ян, болтів, фіно–угрів і Давньої Русі». Так, говорячи про «найдавніші слов’янські запозичення, поширені по всій території східнороманської (румунської й молдавської) мови (частка лексем слов’янського походження серед термінів, пов’язаних із землеробством і ткацтвом, у молдавських діалектах «становить 30 %» і тільки «5 % мають латинську основу».М. Л.)», Сєдов (1995. — с. 107) начисто заперечує думку Е. Петровича про те, що «слов’янське населення цих земель до його асиміляції румунами говорило на одному з українських діалектів». До такого висновку румунського лінгвіста навернула підмічена ним особливість розповсюдження топонімів слов’янського походження у східних районах Румунії та Молдавії: «ареал їх розповсюдження збігається з районами поширення географічних назв слов’янського походження з повноголоссям». [Українська мова, за винятком кількох слів, зазначає О. Царук (1998. — с. 132–133), «послідовно перетворює неповноголосні форми в повноголосні». На думку дослідника, «це явище є її глибинною, органічною властивістю». На противагу цьому російська мова, схоже, «зіткнулася з повноголоссям досить пізно», судячи з того, що слов’янізми із сусідніх із російською угро–фінських мовах, наголошує він, посилаючись на О. Шахматова, «переважно запозичилися у неповноголосному вигляді». Тож, на відміну від української, «російська мова й сьогодні зберігає численну групу неповноголосних форм».] Однак, безапеляційно заявляє В. Сєдов, «про українські діалекти в досліджуваний тут час не може бути й мови».

А, власне, чому? Подальше припущення Седова про те, що «топоніми з заміною [вибухового]

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   59




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка