Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України



Сторінка19/59
Дата конвертації09.09.2018
Розмір3.17 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   59
Ми і не могли дати нічого, тому що ми... самі були багато в чому бідніші за татарина...»

Але М. Максименко, схоже, найменше переймається подібними «дрібницями», він вбачає здобутки нової влади Криму насамперед у тому, що «розбивалися красиві парки, виростали палаци...» (1957. — с. 5). «На жаль,засмучується чутливий до таких покручів В. Возгрін (1992. — с. 280), — доводиться визнати, що історика–марксиста захоплюють такі плоди цивілізації, як насамперед пам’ятки колонізаторської субкультури, споруджені на одвічній землі пограбованих трудящихвін і досі не спокутий, цей гріх перед людьми і землею, започаткований у далекому XVIII столітті», — напише пізніше у часопису «Голос Крыма» Валерій Євгенович. — М. Л.)».

Та для згаданих вже істориків–марксистів якось само собою відходить у тінь те, що «ціна цих дійсно розкішних палаців — зубожіння і фізична загибель десятків тисяч корінних жителів, зігнаних зі своїх клаптів землі й приречених на батракування чи еміграцію на чужину». Такої ж думки дотримується й згаданий С. Бахрушин (1936. — с. 57), доводячи, що анексія «призвела не лише до знищення політичної незалежності татарської держави в Криму, ай до нещадного руйнування царизмом тієї красивої й яскравої туземної цивілізації, яка виросла на кримському ґрунті внаслідок різноманітних культурних впливів, що схрещувалися тут». Згодом цю справу успішно довершать більшовики...

Як чергове нашестя варварів оцінив цю акцію шанувальник і знавець Криму, видатний російський поет М. Волошин, додаючи, що «на цей раз це більш серйозно і довгочасно, позаяк ці варвариросіяни, за їх спинами не хиткі, плинні води кочового народу, а важкі фундаменти Санкт–Петербурзької імперії» (1990. — с. 215). Через небачене плюндрування благодатна кримська земля спустошувалася й безлюдніла — різко зменшилася кількість корінного населення, а на їх місце незабаром вже (Мазур, 1993) «спішно (і теж насильницьки) переселялись селяни з Росії». Те саме буде зроблено і в Україні, коли штучно організованим Голодомором 1932–1933 рр. московська влада «вивільнить» мільйони місць в українських селах: як свідчать документи російських архівів («Державний російський архів економіки: Ф. 5675.Оп. 1.Спр. 185.Арк. 2»), тільки в голодному 1933 р. в Україну прибуло понад 117 тис. переселенців (Винниченко, 1994. — с. 24).

Непоправних втрат зазнала і культура ханства. Ось лише одне свідчення іноземного самовидця, яке наводить С. Бахрушин (1936. — с. 58): «Переможці спустошили країну, вирубали дерева, зламали будинки, зруйнували святилища та громадські будівлі туземців, знищили водопроводи, пограбували мешканців, поглумилися над татарським богослужінням, викинули із могил і покидали у гній тіла їхніх предків, перетворили домовини в корита для свиней, винищили всі пам’ятки старовини».

Інший недавній «історик–марксист», а нині політолог В. Поляков (1998. — с. 20) піддає сумніву ці «слова якогось іноземця», ба більше — називає їх «явною нісенітницею». Полишаючи на сумлінні автора його вельми своєрідну «політологічну» термінологію (як і його безпідставні намагання піддати сумніву наукову репутацію С. Бахрушина), звернемося до відомого описувача подібних дій російської армії у іншому — кавказькому — регіоні. Ось як показав це Л. Толстой у повісті «Хаджі–Мурат» (1981. — с. 253–257) на прикладі лише однієї чеченської сім’ї: «Повернувшись до свого аулу (після нападу на нього військового загону. — M. Л.), Садо знайшов свою саклю зруйнованою: дах було провалено, і двері, й стовпи галерейки спалені, і внутрішність опаскуджена. Син же його, той вродливий, з блискучими очима хлопчик... був проштрикнутий багнетом у спину... Були поламані й обпалені посаджені старим і викохані абрикосові й вишневі дерева... спалені всі вулики з бджолами. Голосіння жінок чулося в усіх будинках і на площі, куди було привезено ще два тіла... Фонтан було запаскуджено, вочевидь умисно, так що неможливо брати води з нього. Так само була запаскуджена й мечеть...» Такому ж плюндруванню солдати, яким було «наказано палити хліб, сіно й самі саклі», піддали й інші убогі обійстя «знищеного набігом» аулу Махкет. Багато подібних «епізодів» наведено, зокрема, у багатотомному виданні В. Потто «Кавказская война в отдельных очерках, эпизодах, легендах и биографиях», яке упродовж кількох років виходило друком у Санкт–Петербурзі й Тифлісі наприкінці XIX ст. і до якого ми ще звертатимемось далі.

Також різко реагує В. Поляков і на висвітлення колонізації Москвою інших територій, зокрема Сибіру. Попри численних українських авторів, які теж переймалися цією проблемою, історика особливо зачепив невеличкий лист М. Халітова (повністю його опубліковано у ч. 5 журналу «Родина» за 1990 р.), адресований Правлінню Спілки кінематографістів РФ та кіностудії «Мосфільм» у зв’язку зі зйомками фільму про Єрмака, в якому, зазначає В. Поляков (1998. — с. 19), автор «пише про страшне “лиходійство”, вчинене свого часу загарбниками над казанськими татарами, а тепер і сибірськими». «Професійні вбивці, — цитує він М. Халітова, — озброєні вогнепальною зброєю, розстрілювали наших предків як диких звірів, потопили в крові їх спротив. Призвичаєні вбивати всякого, хто зустрінеться, до вбивств “туземців”... ставилися як до тренувань на мішенях. І ось таких людей російський народ у переважній більшості подає як народних героїв, вважаючи загарбання чужих земель і скорення інших народів святою справою, подвигом». Це, пише далі Халітов, “не першопрохідники, а першовбивці”».

Звинувативши авторів, котрі «доходять висновку, що всі біди українців, татар, інших народів» походять від «імперських позицій» Росії, у «незнанні» та «навмисному викривленні» історії, В. Поляков зазначає (там само. — с. 140–141), що й у «минулі, зокрема в 20–30 роки, історики та письменники різко критикували «колоніальну політику російського царизму в Сибіру». Так, «талановитий письменник Артем Веселий (пізніше репресований)», засуджуючи «російську колоніальну експансію», виставляв «дружину Єрмака ледве не збіговиськом звичайних злочинців».

А ось як подають ту ж «дружину» літописні джерела (Полное собрание... — 1987. — т. 36. — с. 38): того року — а прийшов Єрмак «Сибір воювати року 7089», тобто 1581 р. — учинив цар Іван Грозний багатьом волзьким і донським козакам «утиски великі й вигнання з Волги і Дону. І мали їх кидати до в'язниць та карати на смерть. І через те козаки й отамани з ВолгиЄрмак Тимофіїв, 9 отаманів та козаків 540 чоловікприйшли до Сибірських країн року 7089. Інші літописці пишуть, що закликали їх з Волги Строганови і дали їм... одягу доброго і всяку зброю, і гармати, і рушниці, й своїх людей дали їм 300 чоловік». Як бачимо, А. Веселий не надто й помилявся у своїй оцінці.

Так само, до речі, охарактеризовували «приєднання» сибірських земель історики. Зокрема, пише В. Поляков, «історик В. Огородников у монографіїРусская государственная власть и сибирские инородцы” показав гнітючі картини життя аборигенів Північної Азії у XVI–XVIII ст., показав жорстоке пригнічення їх царськими чиновниками...» (якщо те, що в оприлюдненій у згаданому числі журналу «Родина» статті московського історика М. Нікітіна «Предъявлять ли счет векам?», яку густо цитує В. Поляков, замість ось цього «показав» ужите слово «намалював», можна вважати несуттєвою дрібницею, то вилучене ним же уточнення Нікітіна про те, що Огородников у своїх висновках користувався, «за його ж словами, виключно друкованими джерелами», видається все ж вартим уваги. — М. Л.) Або ще: «археолог та історик О. П. Окладников, майбутній академік, писав тоді, що «скорення народів Сибіру здійснювалося вогнем і мечем із винищенням цілих племен у разі їх спротиву». І подальше доповнення про те, що, мовляв, «пізніше він рішуче переглянув свою точку зору», нічого, по суті, не міняє, бо добре відомо, що саме змушувало радянських істориків різко змінювати точку зору — ми з цим стикалися, наприклад, при розгляді проблеми давньоруської народності. Спричинювали до того зовсім не раптові зміни джерельної бази...

Звернімося до тих же літописів (Полное собрание... — 1987. — т. 36. — с. 32–34). «І дісталися улуса Карачі (Карача, пояснює літописець, був радником царя сибірського Кучума. М. Л.)... І сталася там брань немала, і улус було захоплено, і велике багатство захопили й занесли у струги свої. І дісталися Іртиша. Погані же прийшли на берегодні кінно, інші пішо. Козаки ж вийшли на берег і вчинили брань, загинуло безліч поганих». Іншим разом, дізнавшись, що «царевич (Маметкул, син Кучума. М. Л.) стоїть на річці Вагаї», Єрмак «послав козаків, вправних у ратній справі. Вони підійшли, напали вночі й побили багатьох... Далі хоробрий Єрмак повоював багато міст і улусів по Іртишу і великій Обі й Назимське містечко узяв із князем і всім багатством...»

Той вандалізм, який чинили загарбники в різних кінцях колишньої Російської імперії, зокрема в Криму та на Кавказі, не піддається людській логіці, та цілком відповідає імперській: зникнуть пам’ятки «старовини», поступово зітреться і пам’ять поневолених народів про власну історію, а якщо нема власної історії, то нема й народу, а є самі лише піддані імперії!

«Коли в Малоросії не буде гетьмана, треба подбати, аби їх доба й імена канули в безвість», тобто стерти їх час та імена, далекоглядно звеліла Катерина II (Анисимов, 1989). А вже невдовзі, 1764 р., увільнила «від гетьманського чину» останнього гетьмана України К. Розумовського (Указы... — 1779) і відновила функціонування горезвісної Малоросійської колегії під орудою графа Рум’янцева, що, фактично, як наголошувала у примітках до друкованого «Доклада графа П. А. Румянцева императрице Екатерине II 1781 года» редакція журналу «Киевская старина» (1884. — т. 10. — с. 694), означало «підкорення Малоросії військовому режимові Рум’янцева, який управляв нею біля 20 років, нівелюючи її в усіх напрямках...» Так само добе розуміли усю небезпеку збереження історичної пам’яті народу й імпер–більшовики. Зокрема, Л. Троцький у вже згаданій «Інструкції агітаторам–комуністам на Україні» наголошував: «Ані на хвилину не забувайте, що Україна мусить бути нашою, а нашою вона буде лише тоді, коли буде радянською, а Петлюру [буде] вибито з пам’яті народу назавжди».

Такої ж лінії дотримується й теперішня Російська імперія, дещо обкраяна, але така ж хижа. 15 грудня 1999 р. «члени Ради Безпеки РФ обговорили ситуацію, що виникла під час виконання другого етапу анти–терористичної операції з ліквідації бандформувань на території Чеченської республіки, і виробили робочу концепцію реалізації її завершального, третього етапу» («...підлягають тотальному знищенню», 2000). Відповідно до цієї концепції, «усі будови (включно з культовими та історичними) гірського району [Чечні], древні родові башти будуть прирівняні до об’єктів укриття бандформувань (а чом би й ні — адже до «бандитів» російські генерали зараховують навіть дітей старше десятилітнього віку... — М. Л.) і підлягають тотальному знищенню».

Як бачимо, «маленькому в.о. Президента» а той час) демократичної Росії В. Путіну, людині з університетською освітою, не забракло сорому по–варварськи звести руку на те, на що не наважилися замахнутися навіть безжальний Єрмолов і «великий» Сталін. А щоб уже остаточно стерти добу мужніх оборонців рідних гір, передбачено після закінчення військової операції з цієї місцевості «вивезти усі будівельні та інші матеріали». І взагалі, відкинувши вбік фарисейські просторікування щодо материнського піклування матінки–Росії про долю своїх «малих» народів, РБ РФ вважає за необхідне «зробити цей регіон незаселеним (! — М. Л.) і назавжди ліквідувати базис для вирощування нових бандитів і терористів» (читай — усіх чеченців з їх непроминальною жагою до волі), бо це — «в інтересах Росії».

А що ж, власне, російський народ? Він, як писав про страшні часи московської смути О. Толстой (1964. — т. 3. — с. 488), «не тільки не протестував, але наче змовився допомагати йому (тоді — Івану Грозному, під сучасну пору — теперішнім російським «царям». М. Л.) всіма силами». А тому, як і тоді, «виправдання» вчинкам кремлівського керівництва «слід шукати у співучасті всієї Росії». Як свідчать численні опитування, російський народ з розумінням ставиться до «антитеро–ристичноі» політики своїх зверхників. Тож, як наголошував Г. Федотов (1991. — т. 2. — с. 280–286), «свідомо чи несвідомо він (вкотре! — М. Л.) зробив свій вибір між національною могутністю й свободою», а тому сам «несе відповідальність за свою долю»...

У своїй руйнівній затятості імперія здіймала руку не лише на історичну пам’ять уярмлених людей, а й на історичну пам’ять загарбаних земель. Показовою в цьому розумінні є брутальна наруга, вчинена загарбниками стосовно топонімів півострова, тобто географічних назв поселень, рік, гір, місцевостей тощо.



Топонімія, як відомо, тісно пов’язана і з географічним середовищем, і з особливостями його існування та розвитку. Тож і в Криму вони творилися і закріплювалися (або відмирали) упродовж довгих століть, відображаючи численні періоди його доволі бурхливого історичного розвитку. Так, скажімо, грецькі назви давніх міст Пантикапей (на місці сучасної Керчі), Херсонес (поблизу Севастополя), мису Меганом тощо з’явилися ще в часи грецької колонізації Криму в VI–V ст. до н. е. (Суперанская, 1995. — с. 18). А столиця готської колонії Дорос, завойованої в 679 р. хозарами, перетворюється в Мангуп (до речі, генуезці, що теж утворили свої поселення на півострові, — згадаймо відому генуезьку фортецю поблизу Сурожа, сучасного Судака, або сумнозвісну своїми невільницькими базарами Кафу, сучасну Феодосію — «в XII–XIV ст. вживали назву Хозарія для всього Криму», а давні греки називали півострів Тавридою — за назвою народу, що населяв його ще з догрецьких часів). У ІХ–Х ст. їх потіснили печеніги (однак Боспор і Тамань залишалися в руках хозарів), аж поки печеніги під ударами Київської Руси «в середині XI століття... пішли у Придунайські степи»), сліди перебування яких в Криму «збереглися у назвах декількох поселень Кангіл з варіантами Кангил, Кангул» — від самоназви печенігів «кангли, кангар».

А, скажімо, назва Володимирівка, певно, пов’язана якось із Великим Київським князем Володимиром, який в 988 році прийшов у Крим і взяв у облогу грецьке місто Корсунь (Херсонес), аби змусити візантійських імператорів віддати за нього царівну Анну. Після важкої та довготривалої облоги місто вдалося взяти завдяки пущеній на стрілі у стан руських воїв записці, у якій вказувалося, де саме проходять міські водогони. Володимир, перекопавши останні, змусив корсунців піддатися йому. Здобувши місто, повідомляє літописець (Іванченко, 1996. — с. 37), Володимир пригрозив Василію II: «А ще єя (Анну) не дасте за мя, то сотворю граду вашому (Царгороду. — М. Л.), яко і сьому сотворив». І хоча буквально перед цим імператор, відповідно до усталеної традиції візантійського двору, відмовив французькому королю Гуго Капету, який сватав Анну за свого сина, тут він змушений був поступитися київському князеві (Грушевський, 1994. — с. 499): «царівну Анну виправлено до нього в Корсунь, і там відбулося весілля її з Володимиром, а той відступив назад Корсунь Візантії: “вдасть же за віно (тобто в посаг. — М. Л.) Корсунь грекам...”, як оповідає літописна повість». Ось таким непростим перебігом подій ознаменувався період перебування київського Володимира в Криму. То й не дивно було б, що це відобразилося в топоніміці останнього. Та, виявляється, жодного ставлення до описаних подій та історичних осіб ця назва не має і мати не може, оскільки ще й чорнило не встигло висохнути відтоді, як її, разом з тисячами інших назв, «увічнили» новітні «реформатори» — але про це згодом.

Та найбільше топонімів — і це закономірно — пов’язано саме з татарами, які в 1233 р. вигнали половців з Криму (місто Бахчисарай, село Ай–Даниль, урочище Кара–Мурза, гора Аю–Даг, водопад Учан–Су тощо). А про що свідчать назви Піонерське, Червоногвардійське або, скажімо, Планерськеневже їх вік такий же короткий, як і цих неологізмів? А про що, опріч буйної фантазії автора, говорить назва Чорноморське, адже, як слушно зауважують автори монографії (Суперанская, 1995. — с. 42), «на Чорному морі усі об'єкти чорноморські»...

Топонімічна система [а під цим терміном фахівці розуміють (там само. — с. 49) «єдність топонімів тієї чи іншої території, обумовлену спільністю психології мовного колективу, що її населяє, своєрідною спрямованістю його мислення, спільністю сприйняття навколишньої дійсності...»] твориться упродовж століть і є «строго територіальною». А яшм із цих ознак відповідають такі, сповнені колгоспного соцреалізму, штампи, як Кукурудзяне, Лугове, Сінокосне, Овочеве, Танкове, Ударне, Фронтове і навіть Резервне? Хіба що свідчать про убогість мислення їх запроваджувачів, бо територіально ці «топоніми» такі ж «кримські», як і, скажімо, казанські чи рязанські, тобто геть безликі... Як сталося, що «поетика кримських назв, що творилися століттями й увібрала в себе топоніми і грецькі, і тюркські, і українські, й безліч інших мов», була раптом зруйнована майже дощенту?

Розповідають, що масові перейменування в 1944–1945 та 1948 рр. проходили так (Бобровица, 1996). «З Москви Кримському обкомові партії доручили підготувати проект указу. Обком обговорив проблему і доручив очолити роботу найбільш грамотному зі своїх членів — редакторові партійної газети. Той... — відповідальному секретареві. Йому ж передоручити далі було нікому, тож довелося самому сісти за список тисяч нових назв. Коли в пам'яті відповідального секретаря вичерпалися людські іменаМиколаївка, Новомиколаївка, Іванівка, Новоіванівка, Семенівка, Володимирівка (ось як і коли насправді народилася на світ наша стара знайома, до того ж не раз — чотири рази, але де, як переконаємося далі, «далеко ще не межа»!М. Л.), Петрівка і т. ін., він пустив у дію садово–городну, сільськогосподарську і взагалі географічну тематикутак народилися Овочеве, Городнє, Сінокосне, Випасне, Пшеничне, Кукурудзяне... А потімОрлине й Соколине, Перевальне й Перевалівка, Нагірне й Підгірне, Синьокам’янка й Червонокам’янка... Коли ж і ця тема була вичерпана, він, переривши редакційну шафу, знайшов військовий довідник, і пішли Гвардійське, Батальне, Героївське, Бастіонне, Партизани, Лазо, Фурманове, Чапаєве... Завдання Москви було успішно виконано і навіть перевиконано». Мета таких масових перейменувань, а розпочалися вони, як відомо, одразу ж після «приєднання» Криму до Російської імперії, полягала «у ліквідації назв, котрі, як історична пам'ять самої землі, нагадували про злочини завоювань та депортації».

Кримський письменник О. Корсовецький провів ґрунтовне дослідження російського та українського, фольклору, яке «показало, що в усіх жанрах російської народної пісні аж до нашого століття топонім Крим навіть не згадується, в той час як в українському та кримськотатарському фольклорі він вживається постійно». Наприклад, лише у відомій думі про Самійла Кішку різні кримські топоніми зустрічаються десятки разів. Як вважає дослідник, «саме народні пісні й топоніми, згадувані в них, переконливо свідчать про історичну належність Криму тим народам, на чиїх мовах вони створені».

У наслідок такого руйнування «на теперішній час у Криму [вже] переважають російські назви населених місць», хоча, як відомо, навіть в 20–х роках XX ст. росіяни становили не таку вже й незначну частку населення півострова. Але вже нині, завдяки разючим успіхам ленінської «національної» політики, як наголошено у згаданій монографії з проблем кримської топоніміки, «там мешкає багато росіян». Нестача російських назв чи інтелекту в їхніх поширювачів призвели до того, що останні припустилися просто неймовірних для такої відносно невеликої територіальної одиниці, як Крим, повторень: «за даними 1960 р. в Криму було 5 Василівок, 5 Веселих, 7 Калинівок, 7 Лугових, 6 Підгорних, 6 Широких і т. д.». Зрозуміло, що вивчення цих «нових кримських топонімів» епер уже псевдотопонімів), на думку вчених, вже «не становить жодного інтересу» (Суперанская... — 1995. — с. 51), бо вони не утворюють жодної оригінальної, властивої у своїй сукупності лише цьому чарівному куточкові Землі, топонімічної системи.

Та хоча історично утворена система кримських назв і була безжально сплюндрована смертоносним смерчем імперських перейменувань, — як наголошує кримський автор М. Бобровиця (1996), «з карти Криму були стерті 1400 споконвічних історичних міст і сіл. До них слід також додати більше 1000 змінених гідронімів, назв гір, ландшафтних пам'яток, об'єктів» — однак цілковито знищити її так і не вдалося — «мова землі та історії виявилася сильнішою за мову указів»56...

Сплюндрувавши благодатну кримську землю та вчинивши безжальну наругу над її жителями, завойовники, наголошує С. Бахрушин, врешті–решт «встановили своє огидне кріпосне право». А от історик–марксист П. Надинський оспівує звільнення саме російською армією якихось «рабів». І це при тому, що, як зазначає В. Возгрін (1992. — с. 279), «жоден серйозний фахівець жодним словом не згадує навіть про окремі випадки рабської залежності у Криму в останні століття історії ханства, не кажучи вже про систему рабської праці...», а згаданий вже М. Волошин саме «золотий вік Гіреїв» вважав за період «вільногорозквіту» кримської землі, якого вона не знала ані до цього, ні після.

«Усі корінні мешканці Криму, — пише Є. Марков, — з гіркотою й обуренням слухають» грубі нападки на цей працьовитий народ. Адже, як свідчив про сучасних йому татар XVIII ст. поважний католик, литовський митрополит Богуш–Сестренцевич, народ цей «не перебував у рабстві, а лише був зобов'язаний відбувати військову службу». До речі, на відміну від багатьох «цивілізованих» народів, татари, писав митрополит, «вважали поєдинки за безчестя», оскільки, «за їх правилами, справжню мужність слід було виявляти тільки на війні». І взагалі, попри «усі корисливі брехні щодо аморальності татарського племені,наголошував Є. Марков, — я щиро бажав би для свого рідного племені багато–багато з того душевного добра, яке помічали старі письменники в кримських татарах і яке всі неупереджені спостерігачі помітять і тепер...» (1884. — с. 361–362).

А от про фактичне рабство в самій Росії — говорено немало. Скажімо, загальновідомим є лермонтовське «Прощай, немытая Россия, страна рабов, страна господ». Хоча насправді, як і в усякій деспотії, де усі є рабами деспота, єдиного «пана», так і в Росії — навіть ті, кого поет відносить до «панів», фактично, й вони є рабами царя, який один вершить їх долю — як полюбляв говорити Іван Грозний (Федотов, 1991. — т. 2. — с. 284), «жаловать есьмя своих холопов вольны, а и казнить вольны же». Ось як, наприклад, звертається цар Петро до високородного князя Долгорукого (Ключевский, 1923. — с. 56): «...рабе (до речі, саме з Петра московські царі почали називати своїх підданих не «холопьями», як раніше, а рабами. — М. Л.) вірний! В малому був мені вірним, над багатьма тебе поставлю», чим одразу ж засмутив інших «вірних» рабів: «Меншикову та іншим це було дуже прикро».

Та й відомий російський демократ М. Чернишевський (не кажучи вже про О. Герцена) твердив, що великороси — це «націярабів, від верху і до низуусі раби» (1949. — с. 197). І для цього мав усі підстави, оскільки, як наголошували — і саме про російський народ — ще засновники марксизму, «не може бути вільним народ, який пригноблює інші народи» (Маркс К. і Енгельс Ф., 1964. — с. 488).

Як зауважує Г. Федотов (1991. — т. 2. — с. 280–286), «увесь процес історичного розвитку Русі [тут мається на увазі зовсім не та, за висловом С. Соловйова (1896. — т. І. — с. 20), «древняя собственная Русь» — «князівства Київське, Переяславське, Чернігівське, Смоленське, Волинське, Турівське», тобто Київська, а саме Московія–Росія. — М. Л.] став зворотним західноєвропейському: то був розвиток від свободи до рабства (тут вже мається на увазі власне Російська імперія, починаючи з Московії, в якій, як свідчить сам Федотов, «людина вільної професії була явищем немислимим», оскільки «всі стани були прикріплені до держави службою або тяглом... жили в примусовій організації», а «кріпосна неволя... зробилася повсюдною у той самий час, коли вона відмирала на Заході, і не перестаючи обтяжуватися до кінця XVIII століття, перетворилася в чисте рабство». — М. Л.). Рабство диктувалося не примхою влади (однак, як зазначає сам Г. Федотов, «московський цар хотів царствувати над рабами». — М. Л.), а новим національним завданням: створення Імперії на убогому економічному базисі. Тільки крайньою і загальною напругою могла існувати ця злиденна, варварська, нескінченно розпросторювана держава», у якій, як наголошує Г. Федотов, взагалі «не могло бути місця свободі»...

Тож насправді сталося якраз протилежне — вільні до цього виробники Криму невдовзі, ставши безправними кріпаками, саме й потрапили до імперського рабства. Та й чи могло бути інакше? Чи міг хоча й волелюбний, та малочисельний народ встояти супроти ненаситної імперії–вовчиці? Звичайно, противився, як міг, але наявні сили опору не йшли ні в яке порівняння з вишколеним для цієї справи імперським механізмом упокорення. Тому сталося те, що за цих умов неминуче мало статися — опір було зламано, непокірних — упокорено. Але якою ціною! «Упокорення, — наголошує Б. Вольфсон (1941. — с. 63), — сталося тільки після винищення значної частини татар». Та що таке кілька десятків тисяч понівечених життів якихось там «тубільців» — власні інтереси імперії понад усе! Однак і на цьому, як відомо, поневіряння кримських татар не скінчилися.

Попри те що, як зазначав герценівський «Колоколъ» (Гонение... — 1962): «загальна думка усіх, хто знає Крим, одноголосно свідчить на користь татар», зокрема про те, що народ цей «тихий, покірний (у першому — 1906 р. — виданні свого нарису «Прошлое Тавриды» згаданий Ю. Кулаковський акцентував на «віротерпимості татар і мирному характері їх стосунків з сусідніми християнами». — М. Л.), що не мав жодних упереджень проти російського уряду, незважаючи на всі пригнічення; народ, що ніколи не думав про перехід до одновірців (турків. — М. Л.) і зовсім не бузувірський» і що «під час самої війни (мається на увазі Кримська війна 1853–1856 рр. — М. Л.) він не зраджував Росії... Навіть у пограбуванні Керчі та ін. він брав участь менше за самих росіян і аж ніяк не більше вірменів, греків, євреїв та інших туземців», усе ж під час згаданої війни союзного альянсу проти Росії розпочалась–таки «нагінка на кримських татарів». Ось як про ці гоніння писав «Колоколъ»: «По отриманні відомостей про висадку союзників таврійський губернатор послав чиновника Максимовича з сотнею козаків для спостережень за татарами в Євпаторійському повіті. Максимович з козаками почав карати і грабувати в усіх селах, козаки гвалтували жінок, в селі Тшей засікли 7 осіб і при тому оголошували, що з приходом російських військ усі татари будуть перерізані».

Такі «зловживання влади... а також чутки про наміри уряду переселити татар з Криму» спричинилися до масового переселення татар з Криму. «Щоб зрозуміти всю злочинність урядових розпоряджень», писав «Колоколь», «зазначимо, що з 241 тисячі душ магометанського населення Кримупішло 100 тисяч... Татари плакали, розлучаючись з Кримом, брали пригоршні землі з батьківських могил і зі словами: “ми 60 років їли російський хліб, дай бог здоров'я російському царю!” покидали рідні береги». Та й тим, хто залишався на ній, пізніше ще не раз доведеться оплакувати змушене виселення з батьківського краю.

Натомість на найвищому рівні були «схвалені розпорядження... про переселення державних селян на власницькі землі в Криму». Та коли російське керівництво «витіснило з Криму віддане йому татарське населення для того, щоб поселити в Криму росіян», тільки тоді «здогадалося воно», що «росіяничерез особливості краю, через нестачу водопоїв і т. ін.у Крим не підуть». Чиновник з особливих доручень Лошкарьов у конфіденційному листі з Криму просив «звернути увагу на ті підстави, котрі спонукають його визнати несправедливим погану думку про татар і вважати необхідним відхилення їх переселення до Турції», оскільки, на думку автора листа, таке «переселення масами» здатне «згубити край». Саме так, по суті, й сталося. Ось що, зокрема, писало у вересні 1860 р. таврійське дворянство генерал–ад’ютантові П. Ланському: «Уся степова частина півострова вже є вид пустелі: села без мешканців, поля не зорані, і нема сумніву, що з наступною весною гірська частина, в якій рух татар відносно степової ще мало помітний, матиме ту ж пустельну картину... Навряд чи найкровопролитніша війна, загальний голод чи морова пошесть могли б у такий короткий час обезлюднити край...»

Та й встановлення радянської влади не принесло відчутного полегшення багатостраждальному корінному населенню півострова — уже від самого початку перемоги жовтневого заколоту в Росії, наголошують дослідники (Зарубин, 1994. — с. 31–33), Крим «став дослідним полігоном використання всіх форм насильства...» Але й на цьому гіркі випробування кримського населення далеко не вичерпались: у «кримської трагедії», як зазначає П. Мазур (1993), «був і другий (за наказом Гітлера в роки війни були знищені караїми, цигани та євреї), і третій акт», коли «Постановою Державного Комітету Оборони від 11 травня 1944 року з Криму були вислані татари, вірмени, болгари, греки — третина населення Криму! — 228543 особи», а перед війною за вказівкою «вождя всіх народів» «в адміністративному порядку, без суду і слідства, вислані греки і турки».

Ось як згадують про цю трагедію кримських татар свідки тих подій (Чумак, 1993. — с. 48–50). Розповідає П. Халід: «Ніч. Заходять солдати зі зброєю і кажуть, щоб через 15 хвилин зібралися. Солдат відбирає у мами Коран і кидає його в туалет. Нас відвозять на кладовище і до ранку там тримають. Вранці нас женуть на станцію. Там заганяють, як худобу, в вагони–“телятники”: маму — в один вагон, мене в інший. Тоді я бачив маму в останній раз... В Саратові нас пересадили у вантажні баржі. Не годували, поки не привезли в Марійську АРСР... 18 кілометрів гнали пішки в тайгу. Поселили в таборі серед болота, там до нас жили поляки. Дуже багато людей умирало,.. Жінки працювали на лісоповалі. Пили гнилу воду, і добре пам'ятаю, що у всіх, хто умирав, останнім бажанням було — випити ковток чистої води з рідного Криму».

Розповідає І. Ахаєва–Бекерова: «...У дитячій пам'яті надовго залишилося: гавкіт собак, нявкання котів, мукання корів, бекання овечок, крики і нещасний плач людей...»

Розповідає Л. Валялова: «...Виселяючи нас, дозволили взяти на трьох одну подушку і одну ковдру, а горшки, ложки, харчі наказали залишити... Усі плакали... Товарні вагони заповнили так, що багато хто стояв, сиділи по черзі Не відчиняли дверей, солдати запитували, чи є померлі. Хоронити їх ніхто не дозволяв, а просто, на ходу поїзда, викидали з вагона. В перший день прибуття в Узбекистан усіх взяли на облік у спецкомендатурі. Життя людей залежало від людських якостей і службового рівня комендантів. Ніколи не забуду їх прізвищ... Як вони принижували нашу людську гідність! Як вони знущалися над нами! Страшно і моторошно про це згадувати»...

Отаке–то щастя принесли народам Криму сумнозвісна російська, а затим і радянська анексії, але побрехеньки про міфічний «розквіт» Криму після приєднання до Росії продовжують свою переможну ходу. А «значить,спитаємо разом із Антуаном де Сент–Екзюпері, — комусь–то це потрібно



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   59




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка