Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України



Сторінка36/59
Дата конвертації09.09.2018
Розмір3.17 Mb.
1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   ...   59
нібито боротьбою з українсько–німецькими націоналістами» (там само. — Арк. 16), — певно, були впевнені, що ці відомості ніколи не вийдуть за межі того суворо засекреченого протоколу...

Тож уже невдовзі колишні НКВСівці навіть хизуватимуться подібними «подвигами». Так, відомий московський письменник, учасник Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр. Ю. Нагибін (1996. — с. 127–128), оповідаючи у своєму щоденнику про знайомство в 1959 р. з «дитячим письменником», колишнім чекістом В. Біляєвим, пише про його «нескінченні розповіді про всілякі жорстокості (останній полюбляв розказувати про особливості своєї «оперативної» роботи в Західній Україні. — М. Л.). Повішені, спалені, осліплені, розірвані між двох беріз, защемлені в розколотих сокирою пнях, підстрелені з–за рогу, згвалтовані, зарубані сокирою чи шаблею — звичайні герої його усних оповідань...»

[Для забезпечення повноти портрета цього професійного «вихователя» дітей Ю. Нагибін наводить деякі його оповідання. Ось одне з них: «У жовтні 1946 року зустрів я у Львові дівчину... Очі голубі, мов озера... На вії олівець покласти можна. На мадонну Сикстинську схожа, їй–бо!.. Познайомилися. Ну, я одразу ж до КДБ, щоб перевірочку влаштували... Розкололася одним махом. Племінниця Денікіна, пов’язана з японською розвідкою... Дали їй “шльопку” (за чекістською «фенею» — розстріл. — М. Л.), потім замінили на четвертак. Аж до п’ятдесят третього відсиділа...

Ну, а потім що?

Як що?.. Повністю реабілітована. Недавно до Львова повернулася. Але вже зовсім не те — пройдеш і не глянеш...»]

А наслідки таких дій, звісно, будуть віднесені на карб УПА110.

Усього ж, що зберігається серед архівних документів тієї пори (частина з яких, до речі, й досі закрита, а декотрі після нетривалого відкриття доступу до них, як, наприклад, увесь опис 16–й у ЦДАГО України, із незрозумілих причин — адже всі можливі терміни будь–якого їхнього засекречування вже давно відійшли в небуття разом із державою, що їх встановила, — знову були переведені до категорії закритих уже в наш час), годі намагатися бодай перерахувати — то була справжня широкомасштабна колоніальна війна комуно–більшовицького режиму проти українського народу.



Подібні звірства кремлівська верхівка чинила й щодо інших поневолених народів. Про те, які моторошні події сталися у Чечні під час Великої Вітчизняної, коли окремі «братні народи» СРСР були піддані брутальному насильницькому виселенню зі своїх етнічних земель, уже йшлося. Таку ж нелюдську жорстокість творили вони — не власноруч, звичайно, а руками тих «хлопчиків», які, на переконання грачових, вмирали в Чечні «зусмішкою на вустах...»і в моторошній «першій чеченській» війні 1994–1996 рр. Ось лише один приклад: зацитуємо листа 17–річної киянки Насті Сильченко із села Самашки, котра перебувала там під час штурму його федеральними військами, приїхавши до Чечні з групою пацифістів. У листі, переданому з біженцями у Київ, вона, зокрема, пише (Сильченко, 1995):

«Ополченці за наполяганням старійшин пішли у ліси, щоб через них не постраждали мирні мешканці. Після їх відходу зброї в селі не зосталось. Близько шестисот жінок з дітьми встигли залишити Самашки, але потім війська заблокували виїзд, і БТРи рушили в село. Під’їхавши до будинку, вони стріляли в нього. Якщо хтось вискакував — жінка, чоловік, дитинайого скошували автоматною чергою і труп одразу спалювали вогнеметом (газета наводить моторошне фото кореспондента Асошиейтед Прес останків чотирьох чеченців, котрі «були вбиті, а затим спалені з вогнемета, коли вступили у суперечку з російським солдатом, котрий хотів пограбувати їх домівку».М. Л.). Так пересувалися від будинку до будинку. Кидали в підвали протитанкові гранати або стріляли туди з вогнемета. Будь–яке шарудінняі будинку нема. На вулиці змопівці лупцювали старика. 14–річна дівчинка вибігла заступитися — її впритул спалили з вогнемета. У жінки вирвали з рук дитину і на очах застрелили. Вона запитувала: “За що ? Ми ж не бойовики”. Відповіли: “Досить того, що ви чеченці”. На вокзалі повісили десятьох дітей. Потім двох школярів у школі... Чоловіків, десь із 130, усіх розстріляли... Два дні до Самашок нікого не пускали (таке ж повторилося згодом у Первомайському, Новогрозненському тощо. — М. Л.), навіть Міжнародний Червоний Хрест, і люди вмирали без медичної допомоги від незначних поранень. БТРи їздили по трупах, не даючи рідним поховати загиблих. Поранених відвозили подалі й добивали. Тільки через два дні почали випускати жінок і лише пішки. Хто біг через поляназдоганяли й убивали... Коли при переведенні полонених хтось намагався зняти мотуззяйому відрубали руки. Хто хотів зняти чорну пов’язку з очей — виштрикували очі... Це тільки мала частка того, про що я тут дізналася...» І це лишень невеличка видима верхівка страхітливого айсберга нелюдських злочинів, вчинених російською армією на чеченській землі.

Таки має рацію А. Приставкін (1995), коли запевняє, що «історія, рано чи пізно, винесе свій присуд» і виставить імперії й цей рахунок, як настане її час. А він обов’язково настане, бо такі нелюдські вчинки не можуть залишитися непокараними — ані історією, ані Богом! Та й чи залишилися вони після цього людьми? І яке майбутнє чекає народ, тисячі нещасних синів якого з молодих літ спізнали смак безкарності за злочин нічим не обмеженої влади над життям інших людей, були привчені до того, що людське життя нічого не важить, а людина — не дивне Боже створіння, а всього лише шматок паленого м’яса, який так кумедно тіпається у полум’ї твого вогнемета?..

А імперські заспівувачі й досі безугавно торочать про «моторошні злочини» вояків УПА. «...злочинно реабілітувати боротьбу ОУН–УПА, колабораціонізм кримських татар, пособництво загарбникам деяких північ нокавказьких народів», — повчає студентську молодь московський професор зі сторінок новітнього підручника (Ильин, 1999. — с. 441), звісно, не вбачаючи у цьому жодних аналогій із нинішніми діями московського керівництва в Чечні й начисто забуваючи, як всього лише кількома рядками вище сам твердив, що «нема народів–зрадників, народів–пособників...» Не дивно, що сформоване такими методами непримиренне ставлення широкого радянського, а надто — російського загалу до всього «бандерівського» теж стало узвичаєним. І це цілком відповідало природі імперських інтересів Москви в «братніх» колоніях.

А ось і наслідки такого виховання. «Особливо хочу виділити ту екзальтовану публіку (з півсотні осіб), що постійно ошивається біля Верховної Ради Криму, — пише кримчанин В. Галушко (1996). — У засобах масової інформації вона отримала назву “в’язані шапочки”. Під час татарських заворушень у жовтні 1992 року я підійшов до них. У центрі стояв чоловік похилого віку й розповідав: “Був я у каральних загонах на Західній Україні, піймали бандерівця, а він кричить: «Слава вільній Україні». Лице йому в криваве місиво перетворили, переламали руки, ноги, а він, зараза, все одно кричить: «Слава вільній Україні». «Шапочки» благоговійно повторювали: «От фашист, от фашист»”... Це ж треба мати настільки понівечену душу,зачудовується В. Галушко, — аби вважати героєм людину яка в 1939 році прийшла на чужу землю, залила її кров’ю, розорила, катувала людей і тепер пишається цим. А людину, що стала на захист рідної землі, свого домуназивати фашистом. Господи, надоум цих людей

Тож справді, як казав Г. Федотов, імперія «спотворює духовне обличчя» російського народу. І то настільки, що таких росіян, котрі б визнали хибність альфи і омеги імперської політики — потворність і несправедливість ідеї «єдинонеподільної Росії» знайдеться не більше, аніж тих, «хто продемонстрував справді демократичний підхід до чеченської проблемина всю інтелігентську Росію»...

Звісно, імперія й не могла інакше ставитися до подібних рішучих виявів небезпечного для її існування волелюбства серед уярмлених народів. Але ж нам самим, бажаючи спокою на рідній землі, годі б уже ділити наших ветеранів на «справжніх» і «не...» — знову доводячи справу до того, щоб, як це вже не раз бувало, «серед тієї України стався розкол», — бо і ті з них, що воювали проти німецьких окупантів у складі Червоної армії, і ті, що боролися з окупантами в лавах УПА, хотіли бачити рідну Україну вільною, а український народ — щасливим. Від цього розбрату нема й не буде найменшої користі ні одним, ні другим, ані Україні в цілому, бо від наших роздорів з будь–якого приводу завжди вигравала третя сторона.

Так, висвітлюючи причини («польське суспільство, а також Армія Крайова прагнули зберегти в майбутньому своє панування на Західній Україні») й перебіг «польсько–українського конфлікту 1944–1947 рр.» та «природу військово–політичної боротьби, яку вела в той час УПА (і яка була, «з одного боку, революційною боротьбою зі сталінською тоталітарною системою, запровадженою в Польщі по війні, а з другоговизвольною боротьбою проти польського гноблення». — М. Л.)», що призвели до численних кривавих жертв з обох сторін і неймовірних страждань «цивільної людності», згаданий З. Ковалевський наголошував, що «все це служить виключно інтересам Москви і її варшавським сателітам».

Найбільшого загострення цей конфлікт набув під час проведення польською владою горезвісної операції «Вісла» (за оцінкою З. Ковалевського, це була «ганебна і злочинна» акція), що розпочалася на світанні 28 квітня 1947 р. — рівно через місяць після загибелі генерала К. Сверчевського, яку було віднесено на карб УПА. І хоча жодного підтвердження цьому ні тоді, ні пізніше знайдено не було (у звіті спеціальної слідчої комісії, поданому владі 22 квітня, «однозначно стверджено, що неможливо точно встановити» ні організаторів, ні виконавців тієї акції), смерть Сверчевського, наголошує відомий польський дослідник Є. Місило (Акція... — 1997. — с. 15–24), «використали для обґрунтування рішення про виселення українців (саме використали, бо, як зазначає Є. Місило, ще 5 квітня 1946 р. було створено Оперативну Групу «Ряшів», яка «24 квітня о 5 год. ранку почала виселення українців з Ярославського й Любачівського повітів»; тоді ж командирам Люблінського, Краківського округів і ОГ «Ряшів» було наказано «виселити до 15 червня 1946 р. 15045 українських родин, які, за статистикою переселенських комісій, ще залишалися на території Краківського, Ряшівського і Люблінського воєводств» після того, як «з вересня 1945 р. три дивізії Війська Польського розпочали примусове виселення українців з терену Ліського, Любачівського, Перемиського й Сяніцького повітів». — М. Л.)».

Загибель Сверчевського була «чудовим претекстом, який виправдовував будь–які, навіть найжорстокіші, дії» польської влади. А її — жорстокості — у діях обох сторін й справді не бракувало. Так, навесні 1945 р. «польське підпілля здійснило кілька десятків нападів на українські села. Наприклад, 3.III.1945 р. відділ Армії Крайової (АК) під керуванням пор. Юзефа Бісса (“Вацлава”) убив 365 мешканців с. Павлокома, повіт Березів (пізніше Бісса за це було засуджено «на два роки ув'язнення». — М. Л. (Акція... — 1997. — с. 13). 18 квітня (тоді на тих теренах «ще не діяли регулярні частини УПА») польські «червоні боївки» напали на села Бахів і Березку, які не мали самооборони. «Під час цієї акції було вбито 465 українців, дві третини яких становили жінки і діти. Тоді партизани,зазначає Збігнєв Ковалевський (2000), — об'єднали свої сили і відповіли акціями помсти проти агресивних польських сіл (та вже невдовзі українські повстанці відмовилися «від помсти польському населенню» і нападали тільки на підрозділи, котрі брали безпосередню участь у каральних акціях. — М. Л.)». Зокрема, 21 квітня об’єднані кущові відділи самооборони (КВС) напали на укріплене окопами й бункерами село Борівницю, залога якого «була добре забезпечена важкою й легкою автоматичною зброєю та мінометами» і з якого «часто здійснювались збройні напади на українські села». Борівницю «дощенту спалили», залогу — розбили. «КВС здійснили подібні каральні експедиції на інші села, які були гніздами шовіністичних боївок».

Усього, пише З. Ковалевський, «згідно з офіційними даними, в 1944–1947 рр. від рук УПА загинуло 599 цивільних осіб польської національності (ось які відомості про ці втрати наводить Є. Місило: «в 1945 р. загинуло 368 цивільних осіб, у 1946 р. — 98, у 1947 р.76», — див.: Акція..., 1997, с. 22. — М. Л.). Варто зазначити, що до “цивільних осіб” статистика зараховує також учасників збройної самооборони... які брали активну участь в антиукраїнському терорі». Того часу, зазначає цей дослідник, як «підтвердив недавно заступник міністра внутрішніх справ [Польщі] В. Пожога (статтю написано 1988 р. — М. Л.)... від рук польського підпілля загинуло майже 10 тисяч цивільних осіб, або майже у 20 разів більше, ніж від рук УПА», однак «сталінські статисти повністю мовчать про жертви польського терору серед української цивільної людності» ам само). Та найбільше жертв, наголошує Є. Місило (Акція... — 1997. — с. 13), «було від атак Національних Збройних Сил: ...6.VI.1945 р. на с. Верховини, повіт Красностав — 1944 особи; 16.IV.1945 р. на с. Пискоровичі, повіт Ярославблизько 400 осіб» тощо.

А якими, власне, були бойові успіхи польських військовиків? «З плутаного і незрозумілого переліку втрат УПА, доданого до підсумкового звіту командування Оперативної Групи “Вісла” (на думку дослідника, «в статистиці вбитих і полонених вояків УПА і членів цивільної мережі ОУН враховано значний відсоток українського цивільного населення»; особливо це впадає в око при порівнянні втрат «бандитів» із кількістю захопленої у них зброї. — М. Л.), протягом 20 квітня — 24 липня 1947 р. УПА втратила 1334 бійці, в тому числі 53 вбитими (24 на терені СРСР), 564 полоненими й 228 окреслених як засуджених на смерть і ув'язнення» (там само. — с. 34–35). Слід зазначити, що кількісна перевага польських військ, за висловом Є. Місила, «була нищівною». Так, тільки на терені Сяніцького, Ліського й частини Перемиського повітів, де «проживало близько 38 тис. українців» і «діяло 8 сотень [УПА], кількість яких не перевищувала 800осіб, було сконцентровано принаймні 20 тис. солдатів Війська Польського». До того ж «їх підтримувало кілька тисяч радянських солдатів і чехословацьких вояків, розміщених уздовж південно–східного кордону Польщі» (там само. — с. 26–27).

Вражаючими були успіхи згаданої Оперативної Групи у виконанні іншого, безперечно, основного завдання акції — «остаточному вирішенні українського питання у Польщі»: упродовж операції «Вісла» (штаб ОГ «Вісла» було ліквідовано 29 липня 1947 р.) — за даними Генштабу Війська Польського (Акція... — 1997. — с. 34–35) — «виселено 140575 українців і членів змішаних польсько–українських родин». Тому, наголошує Є. Місило (там само. — с. 31), «акція “Вісла” відзначалася також масовими карними репресіями супроти українського цивільного населення і членів підпілля».

Так, упродовж неповних чотирьох місяців військові судді «засудили не менше 315 [цивільних] осіб, у тому числі 173 на смертну карупідсудні, — зазначає Є. Місило, — це найчастіше молоді люди, до того часу не карані й не суджені, без вищої освіти, а отже, тим беззахисніші перед суворим військовим судом». Та й вироки їм «виносили найчастіше на підставі ст. 85 Карного Кодексу Війська Польського», тобто «за спробу позбавити Польську Державу її незалежного існування або відірвати частину території...» (УПА в світлі польських... — 1992. — с. 26). Саме за подібне намагання «відірвати південно–східну територію Польської Держави», а також за те, що «виконувала функції зв’язкової між селом Станькова й Завадкою і Пашовою» і «від травня 1946 р. збирала трави, з яких виготовляли ліки для хворих і поранених чл. УПА», Військовий суд у Кракові, взявши до уваги «як обтяжливі обставини ненависть, яку вона відчувала до Народу й Польської Держави», 16 травня 1947 р. засудив на смертну кару Розалію Минько, 23–літню неодружену українку (Акція... — 1997. — с. 292)... М. Л.]. Того часу за дроти концентраційного табору в Явожні потрапило 3873 особи, в тому числі понад 700 жінок і дітей...» Ось такі факти навели польські дослідники111.

Досягти подібного кардинального зламу в поглядах українського суспільства на самовіддану боротьбу УПА проти окупантів, на жаль, ще не вдалося: в цій царині — особливо серед людей старшого віку — і досі переважають стереотипи, нав’язані колишньою колоніальною владою. Та це, зрештою, й не дивно, адже, як наголошував письменник–фронтовик В. Биков (1995), «правда про війну, як і раніш, залишається недоступною для більшості. Загалом, це зрозуміло. Воєнно–пропагандистська брехня стала складовою комуністичної ідеології. А саме на цій ідеології вирощувалася свідомість більшості наших шанованих ветеранів...» Та ще — на непримиренній «класовій» ненависті не лише до «чужих нам поглядів» згаданого «бандерівця», а й до всього, що не відповідало накинутим радянською ідеологією догматам. І, як слушно підмічає В. Коротич (1995), викохуючи цю ненависть «у колишніх радянських людях як щось основоположне... її вростили надійно».

При цьому непохитні апологети «світлого» комуністичного минулого, не переобтяжуючи себе анінайменшою відповідальністю за те, яких «дров» уже було наламано на цьому шляху, не соромляться відкрито демонструвати не лише свою, певною мірою вже клінічну, ідеологічну затятість, а й не приховують і тих методів, яким вони узвичаєно віддають перевагу. І це, зрештою, дуже добре, що широкий загал має змогу побачити на власні очі одкровення окремих «мастодонтів» тієї — хочеться вірити, невідворотно конаючої — комуно–більшовицької «епохи».



Попри сказане вище, правдиву уяву про те, кому насправді служили бійці УПА, дає також «Присяга вояка Української Повстанської Армії». Ось деякі витяги з цього документа (Солонина, 1999): «Я, воїн Української Повстанської Армії, взявши в руки зброю, урочисто клянусь своєю честю і совістю перед Великим Народом Українським, перед Святою Землею Українською, перед пролитою кров’ю Найкращих Синів України та перед Найвищим Політичним Проводом Народу Українського:

Боротись за повне визволення всіх українських земель і українського народу від загарбників та здобути Українську Самостійну Соборну Державу. В цій боротьбі не пожалію ні крові, ні життя і буду битися до останнього віддиху і остаточної перемоги над усіма ворогами України. Коли я порушу або відступлю від цієї присяги, то мене покарає суворий закон Української Національної Революції і впаде на мене зневага Українського Народу».

Текст «Присяги вояка УПА», що зобов’язує боротися як за незалежність України, так і за свободу всіх поневолених народів, зафіксовано й у німецьких документах (УПА в світлі німецьких документів. — 1983. — с. 185). Немало подібних свідчень можна знайти у колишніх радянських архівах. Так, у згаданих «Пропагандистичних матеріалах», зокрема, наголошувалось (АД: Що повинен... — 1943–1944. — Арк. 30–31): «... 1. Не забувай, що німецька армія — це ворог політичних і державних стремлінь українського народу. Тому свій примусовий побут у німецькій армії використай для того, щоб навчитися військової справи, і приготуйся до служби своєму власному народові в лавах Української Армії. 2. Знай, що німецька армія сьогодні б’ється за те, щоб німецькі імперіалісти на чолі з Тітлером могли поневолювати, грабити і винищувати всі європейські народи. Тому її цілі для тебе чужі і ворожі». І ще: «...не дай себе вжити до поборювання повстанчих відділів поневолюваних народів... не бийся з ними, покидай лави німецької армії і переходь на сторону повстаниів (виділено в цитованому джерелі. — М. Л.)».

Однак навряд чи будь–які докази здатні бодай похитнути затяту впевненість ревних доглядачів «революційної моралі» в незаперечній «зрадливості» вояків УПА. І особливої гіркоти це додає тим їх ровесникам, які змогли вірно оцінити усю моторошність та безперспективність того нелюдського режиму. Саме вони краще за інших усвідомлюють усю болісну безвихідь цієї ситуації та більше, ніж будь–хто, переймаються її трагізмом. Так, зокрема, поет–фронтовик з Москви Ю. Левитанський, котрий, за його визнанням, «був дуже пригнічений тим, що багато хто з його друзів–фронтовиків так і не зрозуміли кривавої суті сталінізму і комунізму», якось на зустрічі із журналістами гірко зазначив (Кедров, 1996): «Нічого не поробиш, як видно, вони так і підуть із життя зі своїм “великим” Сталіним», оскільки — скористаймося висловом А. Тойнбі (1995. — ч. 1. — с. 15) — «вони вперто дотримуються світогляду, властивого суспільству, що померло і відійшло у небуття».

Це гірко, однак нічого не вдієш, бо, «як свідчать соціологи, суспільство, що перебуває під тиском, граничним із межею його витривалості, розшаровується на засадах жорсткої ієрархії на “погоничів”, “прислужників”, “рабів” і, зрештою, починає вважати цю структуру чимось природним. Свобода такою спільнотою сприймається як загроза структурного зламу і викликає бажання відновити “одвічний” («союзний». — М. Л.) устрій» (Войтенко, 1995. — с. 15).

Схоже, так само підуть «зі своїм» і ветерани УПА.

На жаль, бо відчуваю й власну вину в тім, що ми так і не спромоглися примирити ці дві — такі різні й водночас рідні — гілки єдиного стовбура боротьби за щастя українського народу, яке вони волею нездоланних обставин бачили по–різному. Підуть, не поділивши слави, а головне — так і не скинувши з душі холодний камінь нав’язаного розбрату...





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   ...   59




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка