Обережно: міфи! Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України



Сторінка55/59
Дата конвертації09.09.2018
Розмір3.17 Mb.
1   ...   51   52   53   54   55   56   57   58   59

45 «У світовій історії, — наголошує доктор історичних наук, професор В. Борисенко (2001), — немає аналогів, щоб на такій безмежно величезній території, при наявності тогочасних комунікацій сформувався єдиний етнос».

46 Відчутного удару як по «ріднобратству», так і по концепції «спільної колиски трьох братніх народів» в цілому завдав — звичайно, ненавмисно — відомий російський словіст академік РАН В. Янін згаданою заявою про те, що тепер уже «поляки виявляються кривичам, новгородським слов’янам, в’ятичам за походженням рідними братами», а предки сучасних українців київські поляни — усього лише «двоюрідними». Доклав до цього руку й академік В. Седов (1999), намагаючись обґрунтувати згадану лехітську концепцію походження російського етносу. «Якщо росіяни лехіти, то чи була давньоруська народність?» — цілком логічно запитує Л. Залізняк (2000). А й справді...

47 Досліджуючи історію російської мови, знаний вчений–лінгвіст О. Шахматов дійшов висновку, що «за своєю лінгвістичною основою мова Києва (йдеться про мову «найбільш поширених класів», на відміну від «освічених класів», котрими «була засвоєна давньо–болгарська», себто церковнослов’янська, писемна мова. М. Л.) була мовою південно–руського племені полян» (1916. — с. 80).

48 Воно й не дивно, позаяк сучасні лінгвісти відзначають «значне наближення фонетичної системи російської мови» до угро–фінських, «зокрема до мордовської». Навіть тепер, наголошував відомий російський мовознавець М. Трубачов, «інвентар звуків в обох мовах майже подібний» (Царук, 1998, — с. 136).

49 «Протестант» Горький не міг не знати, що на запит уряду Російської імперії відносно того, що ж насправді є «малоруське наріччя», імператорська Академія наук, котру навряд чи можна бодай запідозрити у щонайменшому потуранні українізації, офіційно відповіла у лютому 1905 р., що на її думку, українська (малоруська) — це не діалект російської, а осібна мова.

50 Важко навіть уявити, як би зреагував цей визнаний учений–славіст, коли б йому хтось напророкував, що майже через століття історик, із університетською освітою, заперечуючи всі досягнення видатних російських істориків XIX ст., цілком серйозно виступатиме із заявами про те, ніби «нації такої (українців. — М. Л.) в природі не існує, українці — це частина російського народу, яка говорить на одному із діалектів російської мови» (Бахарев, 2001). Мабуть, просто не повірив би, упевнений в тому, що за такий тривалий проміжок часу російська історична наука в цій царині рухатиметься вперед, розвиватиметься, а не сповзе назад до казенного невігластва валуєвщини. Та, як бачимо, погвалтоване на догоду імперсько–шовіністичній ідеології життя здатне підносити й такі немислимі сюрпризи...

51 Утім, виховання в такому ж дусі російської юні продовжується, зокрема й шляхом подання добряче запліснявілого історичного матеріалу, котрий цілковито втратив свою «історичність», надто з огляду на те, що іще в момент своєї з’яви він уже був добряче здеформований важким катком великодержавної ідеології Російської імперії. Так, нещодавно в Москві у серії «История России для детей» була перевидана — без будь–яких змін — «История Петра Великого» 1875 р. видання (1994). Не беручи на себе труд більш–менш детального аналізу цієї привабливо оформленої книги, глянемо — бодай побіжно — на подання в ній лише однієї історичної події, пов’язаної з іменем і вчинком Мазепи — взяття російськими військами Батурина.

Нагадаємо, як пише про цю «славну» перемогу російських військ у своїх щоденниках уже згаданий Г. Адлерфельт: «Цар, хотячи помститися Мазепі... наказав Ментикову негайно заатакувати його столицю (і, як подає Н. Полонська–Василенко, 1993, т. 2, с. 69, «другим на приклад сжечь весь...» М. Л.), поки шведи не прибули на допомогу. Меншиков напав на неї 3 листопада і здобув її». Як саме здобув, доволі детально описує Микола Аркас (1908. — с. 287): «31–го [жовтня] Меншиков прибув із військом до гетьманської столиці і почав перемовлятися з полковником Чечелем, але ні до чого не договорилися, а козаки завзято гукали з мурів: “Усі тут помремо, а в столицю не пустимо!” Завзято одбивалися козаки од московського війська. Коли це 1–го листопада уночі один з полкових старшин Прилуцького полку, Іван Ніс, прийшов (за іншими джерелами, послав довіреного старшину. — М. Л.) до Меншикова і розказав йому, що знає потайну хвіртку (у Полонської–Василенко — «таємний підземний хід»; така ж версія, до речі, переважає й у іноземних джерелах. — М. Л.) — нею можна увійти у Батуринський замок [Меншикова вже навіть довелося наздоганяти, позаяк залишені Мазепою війська та мешканці столиці, як наголошує автор «Історії Русів» (1991. — с. 261), «боронили місто та його укріплення зі взірцевою хоробрістю та відвагою». Це визнають і російські історики, зокрема Д. Бантиш–Каменський (1993. — с. 399), зазначав, що вони «мужньо боронили земляні укріплення» — і «приступи відбивано кілька разів од міських валів». Тож упевнившись, що на легку й швидку «вікторію» розраховувати не доводиться, з настанням темряви «росіяни відступили від міста і перейшли ріку Сейм для зворотного походу». Про це ж читаємо й у тритомній «Истории Малороссии» Миколи Маркевича (1842. — с. 473): «Меншиков отступил от города и перешел за Сейм, для похода обратного». Тому вже згадуваний полковник Ніс — продовжуємо цитувати «Історію Русів» — «вислав уночі з міста старшину свого, на прізвище Соломаха, і звелів йому, наздогнавши Меншикова на поході, сказати, щоб він приступив до міста перед світанком...» Але про ці перипетії штурму Батурина мовчить навіть «енциклопедичний» С. Соловйов, обмежившись лише наведенням коротенького повідомлення — чи радше переможної реляції — про цю «баталію», поданого самим Меншиковим царю (1896. — т. XV. — с. 1523): «Доношу вашей милости, что сего числа о шти (шести) часах пополуночи здешнюю фортецію с двух сторон штурмовали и по двучасном огню оную взяли». — М. Л.]. Меншиков з частиною війська наполіг з усієї сили з противного боку Батурина, де скупчилося обороняти город усе військо козацьке, а тим часом остання частина москалів пробралася через тайник у замок. Тільки–но чутка про це розійшлася, як городяни, під проводом дьякона і його дочки, кинулися вибивати москалів з тайника. Але було вже пізно, і Меншиков узяв гетьманську столицю, спалив її упень, усіх жителів, старих і малих, жінок і дітей, перебито до одного (майже всі джерела сходяться на загальній кількості близько 6000 осіб. — М. Л.), частину старшин замордовано лютими карами, трупи їх прив’язано до дощок і пущено униз по річці Сейму...» Таке саме — щодо поголовного винищення — можна прочитати і в багатьох інших зарубіжних авторів.

А от згідно з названим московським «джерелом» (История Петра... — 1994. — с. 210–211), Меншиков зовсім не збирався атакувати [а як же наказ царя — «негайно»? На цьому ж, до речі, наголошує й С. Соловйов (назв. пр. — С, 1523): «30 жовтня приїхав у Погребки Меншиков; скликано було військову раду, де вирішено — відіслати негайно Меишикова для оволодіння Батурином, перш ніж увійшли туди шведи з Мазепою»], а навпаки, уперто «хотів покінчити без кровопролиття». Однак коли місто все ж «штурмували з двох боків і взяли його», то «весь гарнізон і всі мешканці» чомусь «були вбиті». А щодо руйнації самого Батурина, то це сталося, мовляв, лише тому, що «Меншиков упевнився, що укріплення є ненадійними, а тому, коли все, що можно було взяти, було вивезено, місто та укріплення були спалені й дощенту зруйновані». Все в точності повторилося — так, як уже було під час вікопомної навали орди «сумирного» та «набожного», як стверджував Карамзін (1988. — с. 207–220), А. Боголюбського на Київ. А надто — у зображенні подій «добродушними» істориками...



52 «Ми звикли по плебейському реготати над словом «шляхта», — писав ще в 1970 р. у своєму знаменитому есеї «Серед снігів» В. Мороз, — і забули, що від нього походить також «шляхетність». Найбільше лихо України в тому, що постійні лихоліття зробили з нас націю плебеїв. А будівничі, елітарні якості може мати тільки аристократ». Як це не гірко визнавати, однак наше сьогодення незаперечно доводить: поки що в незалежній Україні найгостріше бракує саме національної аристократії...

53 Зраджували не тільки одинаки — на бік ворога переходили цілі підрозділи. Одна лише сумнозвісна «РОА» чого варта! Або ще: про «жахливі злочини зарізяк із дивізії СС «Галичина» московська пропаганда безугавно туркала у вуха кожній радянській людині, а от про «подвиги» — ба навіть про сам факт існування — російських дивізій СС не прохоплювалася ані словом. Однак як свідчать німецькі документи (УПА в світлі німецьких... — 1983. — с. 216), звинувачувані московським режимом у «зраді інтересів українського народу» вояки УПА категорично не бажали «підпорядковуватися ген. Власову... — ні політично, ні військово». «На нашій землі, — наголошував наказ Командира УПА Клима Савура (полковник Д. Клячківський — див.: Малий... — 1997. — с. 407) «командирам і командантам Української Повстанчої Армії», — ми ведемо боротьбу з імперіалістичними Москвою та Німеччиною...» (АД: Наказ... — 1943. — Арк. 29).

Чи не тому обидва окупаційні режими застосовували одну й ту ж тактику дискредитації національно–визвольного руху в Україні: якщо Берлін твердив, що «у проводі ОУН сидять агенти Москви, Сталіна і жидівських опричників», то Москва, навпаки, переконувала, що «ці запроданці прикидаються, ніби й вони борються проти німців», а насправді вони хочуть «вкинути Україну в пельку Гітлерові»; зате у висновках обидві сторони були єдині — «тому вони мусять бути знищені» (Косик, 1997. — с. 376,416).

54 «У наших умовах, — пише, зокрема, російський історик, котрий уже «понад 17 років» мешкає в Криму, нині — професор Севастопольського державного технічного університету, В. Поляков (1998. — с. 18), — націоналізм обтяжується не тільки економічним крахом, бідністю, хаосом, катастрофічним падінням виробництва, а й тим, що Крим і Севастополь, «как исконно русские земли», незаконно передані в 1954 р. зі складу Росії Україні (без Севастополя)...»

55 Такою ж вона залишається й нині. Так, скажімо, стосовно конфлікту між Вірменією й Азербайджаном вважається доцільною зовсім не політика примирення конфліктуючих сторін (їм «треба дати повну волю насолодитися національною свободою»), а типово імперська: «без ризику для себе слід підтримувати обидві сторони», розтовкмачує студентам російських вузів автор солідного підручника (Ильин, 1999. — с. 407). А у «російсько–грузинському протистоянні», у якому пропонується використовувати «боротьбу за Абхазію, Південну Осетію, можливо Аджарію, в котрих зацікавлені як Грузія, так і Росія... рішення, яке підказує [авторові] інтуїція, полягає у створенні протекторатів подвійного підпорядкування» — примарна епоха «дружби народів», схоже, скінчилася...

56 Таке, звісно, робилося не лише в Криму, а й у інших регіонах України. Тому державної ваги має набути справа повернення історичних назв повсюдно, де було вчинено подібну наругу. І цю роботу вже започатковано. Так, зазначає голова Держкомітету України у справах національностей та міграції М. Рудько (У фарватері... — 1999), «у Закарпатській області 27–ми населеним пунктам повернуто їх історичні назви, у Чернівецькій — 4». Однак легко бачити, що масштаби відновлення історичної справедливості — це наразі навіть менше, ніж крапля в морі...

57 Приміром, останній главком ВМФ СРСР адмірал флоту В. Чернавін (1993) вважає фразу, з якої він розпочинає виклад своєї позиції щодо безперечної, на його думку, належності усього Чорноморського флоту Росії: «Я народився на Україні в старовинному російському місті Миколаєві» — «парадоксальною». Звісно, адмірал має на увазі зовсім не брутальне з його боку зазіхання на українську територію, а цілком протилежне — щось на кшталт того, якби, наприклад, москвич, що є українцем за походженням, наголосив, що він народився у старовинному українському місті Москві...

58 Зверніть увагу: тут йдеться не про вороже місто (звісно, «великий гуманіст» добре знав, що у будь–якому місті, навіть «ворожому», мешкає переважно цивільний люд, який жодним чином не може бути ототожнений із ворожим військом), а про своє, російське! Таку ж нелюдську безжальність щодо цілих міст і сіл та їх мешканців демонструє нині в Чечні інший — «маленький» — Володимир, достойний ідейний нащадок «великого»...

59 Оголосивши себе соціалістами, колишні наші номенклатуриики, посилаючись на Швецію, Францію та інші країни колишнього «капіталістичного Заходу», силкуються переконати широкий загал у тому, що, мовляв, сьогодні майже півсвіту живе, як у Бога за дверима, саме тому, що там верховодять соціалісти. Воно то так, але ці лукавці «забувають», що той соціалізм, який вони, до речі, ще недавно узвичаєно обзивали «зашиваним капіталізмом», має таке ж ставлення навіть до «розвиненого» брежнєвсько–горбачовського (а про «недорозвинений» сталінський — годі й казати!) «соціалізму», як самі більшовики–ленінці до тих же західних соціалістів. Не кажучи вже про більшовицькі методи запровадження того «соціалізму» та його результати...

60 Зокрема, дослідник показує, що «а) авторство фрази «диктатура пролетаріяту» належить французькому революціонерові А, Блянкі, який зорганізував революційне товариство у 1848 році (коментар П. Балея: «вислів “диктатура пролетаріяту” є так само абсурдний, як розсудливість юрби чи “ініціятивамас”». — М. Л.); б) ідея інтернаціоналізму, що є набагато старшою від марксизму, сягає в італійське Ресорджіменто, а своє ідеологічне та статугове оформлення знаходить у масонських ложах; в) ідея комуністичного способу життя була пропонована ще Платоном в його “Республіці”, а в модерних часах, перед появою Маркса, ця доктрина знайшла відображення у працях таких утопістів, як Бабеф, Сен–Сімон, Фур’є, Оуен і Луї Бланз; г) діялектичний метод Маркс засвоїв від Гегеля; д) матеріялізм Маркса, крім атомістів грецької античности — Демокрі га й Епікура — мав ще й таких попередників, як Жульєн Ламетрі, Томас Гоббс, Пауп Голбах і Людвіг Фойєрбах; е) у політичній стратегії й тактиці Маркс був здібним переємцем Макіавеллі, керуючись його принципом: мета виправдовує засоби; є) ідею переміщення товарної надвартості з торгівельного обігу в процес виробництва Маркс засвоїв з «Економічних діаграм» Франсуа Кене і т. д.»

61 А на більше квадра «Бета» — саме до цієї квадри й належало ленінсько–сталінське керівництво — просто нездатна. Тут, певно, доречно дати бодай невеличке пояснення щодо термінів, якими оперує соціоніка (там само. — с. 43–47). Ця доволі молода наука вирізняє 16 видів інтертипних відносин — від найсприятливіших типу «дуальні», «активація» до найважчих типу «конфліктні», «суперего», «квазітотожні». Четвірки найбільш сумісних між собою типів з дуальними, дзеркальними та активаційними взаєминами утворюють квадри. Таких соціонічних квадр, «що реалізують те чи те начинания», всього чотири — «Альфа», «Бета», «Гама» та «Дельта». «Визвольною війною в США керувала квадра «Альфа»: Д. Вашингтон — «Гюго», Т. Джефферсон «Декарт», Б. Франклін — «Дон Кіхот», С. Адамс — «Дюма». Належність їх до квадри «Ал ьфа» — квадри демократів — визначила демократичність характеру закладених ними основ державного устрою в США... Жовтневу революцію й державне будівництво в СРСР здійснювала квадра «Бета»: В. І. Ленін — «Македонський», Л. Д. Троцький — «Гамлет», М. І. Бухарін — «Єсенін», Й. В. Сталін — «Горький», В. В. Молотов «Гамлет» (до речі, А. Гітлер та Б. Мусолліні теж належали до цієї квадри. М. Л.)... В історичному плані панування квадри «Бета» характеризується створенням централізованих, інколи диктаторських, деспотичних режимів, підпорядкованих єдиній меті, в яких людина не є вільною особистістю та самостійною цінністю. Світосприйняття у квадрі «Бета» — песимістичне й поєднується з прагматичними устремліннями... Теорія, сформульована першою квадрою (Маркс та Енгельс належали саме до цієї квадри. — М. Л.), будучи прийнятою другою на озброєння, костеніє, спрощується, стає догмою. Для почерку другої квадри завжди характерне створення потужних централізованих держав, імперій з розвинутим бюрократичним апаратом, обов’язковою ідеологією та регламентацією життя населення [тож не дивно, що більшовицька влада, наголошував Є. Габрилович (згад. пр. — с. 342), заповзялася «регулювати все — бажання, гнів, розчулення, гріхи і каяття. Проникла в кімнати, у совість, у правду, під ковдри...» — М. Л.)... Пошук ворога для другої квадри — улюблена тема...» Та якщо вже час цієї квадри минув, поразка тоталітарного режиму «неминуча». Саме тому «в колишньому СРСР... та в інших країнах, що стали на шлях соціалізму, за законом змінюваності квадр, неминуче приходить до влади квадра «Гама» з її демократичними методами керування... Та, напевне, настане черга й четвертої квадри (саме до неї належить Україна — «Доктор Ватсон». — М. Л.) — із відповідним їй культом стабільності та духовності».

62 На такому ж недбалому ставленні до проблеми самовизначення виховується й майбутня російська еліта. У солідному (540 с.) підручнику для вузів (Ильин, 1999) хоча й визнається, що «етнос має святе право на свій уклад життя», але в Росії, повчає студентів поважний професор (с. 529), де існують «176 етносів, але одна нація», той самий етнос «не може вимагати права на державне самовизначення. Росія — не Африка. У ній — єдина нація... етнічною підкладкою якої виступає універсальний російський суперетнос...» Тому — «щоб уникнути тотальної різні» — про оге «святе право» жодному зі 176 етносів краще й не згадувати, бо, переконує автор (там само. — с. 392–393), «політичний лозунг про право націй на самовизначення, крім кон’юнктури, нічого не несе, він нічого не стверджує і не вирішує». А те, що із влаштуванням такої різні «братній» центр не завагається, не викликає найменшого сумніву...

63 Така ж назва тривалий час побутувала навіть у офіційних партдокументах найвищого рівня — див., наприклад, «Резолюції» XII з’їзду РКП(б) (Двенадцатый... — 1923. — с. 644).

64 У 20–х числах травня «до Севастополя прибула делегація моряків» найбільш отруєного більшовицьким дурманом Балтійського флоту, цього незамінного — бодай попервах, заки не очуняли та не вибухнули «кронштадтським заколотом» — криголаму більшовицького режиму. А от моряків Чорноморського флоту довести до такого ступеня одурманення новітнім комунарам ніяк не вдавалося, тож і покликали на поміч балтійців, розраховуючи — і небезпідставно — що слову «братішок» вперті чорноморці повірять більше, аніж лементуючим закликам штатних більшовицьких пропагандистів.

65 Він, звичайно, був не єдиним, хто «охрестив» тих «визволителів» таким найменням: зокрема, й автори статті «Тактика выжженной земли» (Алексеенко... — 1995), розповідаючи про перебіг «неоголошеної війни», яку впродовж чотирьох років вів російський Чорноморський флот супроти Військово–морських сил України, також вживають цей термін: «На ЧФ ображалися, коли їх називали окупантами, однак картина, що постала після відходу флоту, — гірке свідчення того, що відходили аж ніяк не “стратегічні партнери”...»


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   51   52   53   54   55   56   57   58   59




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка