Обласна військово-патріотична акція учнівської молоді «слобожанські дзвони перемоги», присвячена 70-ій річниці визволення Харківщини від фашистських загарбників


СТАРІ ФОТОГРАФІЇ У РОДИННОМУ АЛЬБОМІ



Сторінка10/46
Дата конвертації20.11.2018
Розмір3.38 Mb.
#65409
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   46

СТАРІ ФОТОГРАФІЇ У РОДИННОМУ АЛЬБОМІ
Губська Наталія Віталіївна, вчитель історії, спеціаліст ІІ категорії,

керівник Зразкового Музею Бойової Слави

Валківського ліцею ім.О.Масельського, керівник гуртка «Юні музеєзнавці»

Валківського районного Центру туризму, краєзнавства та екскурсій учнівської молоді Валківської районної ради Харківської області


Гортаючи сторінки сімейного альбому, роздивляючись старі фотознімки, можна згадати величезний період життя родичів, а інколи – й дізнатися щось нове і досі не відоме.

Тримаю в руках пожовкле фото, з якого привітно дивляться на мене молоді красені – чоловіки, елегантні і приємні жінки, та як прикро усвідомлювати, що ти не можеш поговорити з ними, про щось запитати… На цьому фото родина Потапенків: мій дідусь Василь, його брати і сестри… Датування ніякого немає та якщо уважно розглянути фотознімок, можно сказати, що зроблений він був десь у 1930-му році. І тим страшніше розуміти, що ця ідилія зовсім скоро скінчиться, бо «чорне крило» ненависної війни зачепить цю родину майже з усіх боків.

Усі брати і сестри Потапенки вижили у тому страшному лихолітті та дожили до досить поважного віку – усі майже до ста років. Та не судилася така доля найстаршому – Дмитру.

Дмитро Тарасович Потапенко народився у Валках у 1891 році. Людиною був статною. Почав свою воєнну кар’єру вже у 1914 році під час І-ї світової війни з німцями під командуванням революціонера Івана Дубового ( на честь якого у місті Харкові тепер названо одну з вулиць). З 1905 року - член РСДРП(б), пізніше ВКП(б). Проходив службу Дмитро Тарасович у Білій Церкві, де воював з німцями аж до 1918 року. А вже з 1927 року перебував на службі в НКВС.

Дмитро Тарасович був повним кавалером 4-х Георгіївських хрестів.

У 1937 році був заарештований, звинувачений у службовій недбалості ( зі службового пістолета застрелилася його дружина ). Злочин передбачав вищу міру покарання, але Дмитра Тарасовича «врятувало» особисте знайомство з головою судової трійки (саме під його командуванням Потапенко воював у 1918 році під Білою Церквою), а тому він отримав вирок - 10 років таборів на Біломор – каналі.

Достеменно не відомо як, але з початком війни Дмитро Тарасович перебував у Валках на підпільній роботі.

Під час окупації міста одного дня навесні 1942 року ( за деякими даними – у листопаді 1942-го) Потапенко Дмитро Тарасович разом з іншими учасниками підпілля був заарештований.

Як виявилося пізніше зі свідчень багатьох валківчан, серед яких і Володимир Андрійович Синиця ( що був особисто знайомий з Потапенком Д.Т.), зрадниками, якоим були відомі списки підпільників та місця їх перебування, виявилися колишній заступник начальника НКВС С.Б.Ратнер, а також Н.Ф.Колесник, М.А.Михайленко, А.І.Шевченко. Саме Ратнера й упізнала валківчанка Ганна Пащенко, яка у 1943 році працювала прибиральницею у Валківській комендатурі ( стаття «На життєвих перехрестях» , газета «Сільські новини» № 112 від 16.09.1989 року).

28-м знесилених допитами заарештованих під конвоєм вивезли вночі у Дідову долину за Валками ( це місце масового знищення мирного населення Валківщини та сусіднії районів). Зі свідчень одного з поліцаїв, що їх конвоювали, полонених змусили в морозну ніч у мерзлій землі викопувати для себе могили.

Дмитро Тарасович вранці 26 листопада 1942 року ( за даними Книги Пам’яті України т.8) був розстріляний у Дідовій долині.

У січні 1944 року місцевою владою було створено комісію з громадських організацій, яка мала розслідувати злочини фашистів на території Валок. Під час роботи представниками комісії було викопано « …лише з однієї ями 27 чоловік, забитих німцями радянських патріотів. Рідні і близькі забитих впізнали своїх родичів, громадян міста і району»

( стаття «Дідова долина», газета «Більшовик Валківщини» № 7 від 23 січня 1944 року). Серед упізнаних братами Романом та Василем Потапенками був і Дмитро Тарасович.

Пізніше тіла загиблих, за рішенням комісії, було перепоховано в центрі міста у братській могилі.

З АКТА НАДЗВИЧАЙНОЇ ДЕРЖАВНОЇ КОМІСІЇ ПО ВСТАНОВЛЕННЮ І РОЗСЛІДУВАННЮ ЗВІРСТВ ФАШИСТСЬКИХ ОКУПАНТІВ від 29.02.1944р.

« … Найбільш масові розстріли німці чинили в Дідовій долині. На основі заяв радянських людей, розповідей свідків актів і спеціального розслідування встановлено, що німецько-фашистські загарбники під час окупації Валківського району розстріляли у Дідовій долині більше 2000 чоловік.

Свідки у справі звірячого винищення радянських громадян у Дідовій долині показали: Дідова долина була постійним місцем розстрілу радянських людей.

Протягом 23-х місяців окупації німці виводили в Дідову долину групи людей по 15-30 чоловік і розстрілювали їх.

Особливо багато розстрілів було взимку 1941-1942р., в лютому-березні 1943 року…»

Пройшло вже багато років і окрім пам’ятного знаку, що стоїть далеко від дороги над самим яром в оточенні молодого лісу, польових квітів і зовсім недавно висаджених учнями нашого ліцею разом з воїнами-інтернаціоналістами деревами сумаху, ніщо не нагадує про те страшне минуле – коли в такому живописному місці трагічно обірвалися сотні життів.

Скільки б не пройшло часу, ці сторінки історії ми не зможемо забути. Їх треба пам’ятати!
РОДИННІ ТРАДИЦІЇ
Губський Євгеній, учень 5-Б класу, член Ради Зразкового Музею Бойової Слави

Валківського ліцею ім.О.Масельського, член гуртка «Юні музеєзнавці»

Валківського районного Центру туризму, краєзнавства та екскурсій учнівської молоді Валківської районної ради Харківської області

Керівник: Губська Н. В., вчитель історії, керівник Зразкового Музею Бойової Слави


Родинні традиції - наскільки це важливо для багатьох поколінь, а особливо - для найстаршого і наймолодшого. Адже, якщо вони тривають протягом декількох десятиліть, а то й сотень років - родина дійсно міцна духовно.

Особисто в нашій родині таких традицій дуже багато, а деякі з них ми тільки нещодавно започаткували і для нас вони не менш вагомі. Так, після дуже тривалих, у 65-річний період, пошуків ми усією великою родиною щорічно 9 травня, у день Перемоги, відвідуємо могилу нашого з сестрою прадіда Самуїла Матвійовича Цікала, який загинув під час Великої Вітчизняної війни , у далекому 1943 році, 28 жовтня, визволяючи село Зибкове на Кіровоградщині. А у день його смерті, а саме 28 жовтня, який до речі співпав з днем визволення України від німецько-фашистських загарбників, ми обов’язково приходимо у центр нашого міста до Меморіалу Слави і біля прізвища прадіда на плиті кладемо квіти.

Нам дуже приємно, що саме цю нашу традицію підтримали й інші мешканці нашого району, чиї родичі також загинули в Онуфріївському районі на Кіровоградщині. Вони не лише приходять до пам’ятників у своїх селах і покладають квіти, вони разом з нашою родиною кожного року, 9 травня, відвідують могили своїх рідних далеко від Валківщини. Так, делегація разом покладає квіти і корзини з присвятним і дуже символічним написом «Полеглим синам від Валківщини - матері» у селі Млинок Кононенку Афанасію Івановичу і Коліснику Івану Єфимовичу - дідам і прадідам родин онуків Чешко Олександра з Сидоренково та Колісник Ольги з Харкова, в селі Успенка - Косому Миколі Трохимовичу від онуків Косих Олександра і Сергія та їх родин з Ков’яг і Харкова

і звичайно ж до могили нашого прадіда Самуіла Матвійовича Цікала від сина Віталія та його багато чисельної родини. Хочеться зазначити, що саме у цій могилі в центрі села Зибкове разом з прадідом поховано ще п’ять наших земляків, серед яких і дід вчителя нашого ліцею Семидочного Володимира Миколайовича - Киян Іван Миколайович.

Дуже приємно, що кожного року до нашої такої собі загальнородинної традиції приєднуються все нові люди, і що дуже цінно, молодь: правнуки, праправнуки,….. Тож можна мати надію, що пам’ятаючи подвиг і героїзм своїх родичів, вони ніколи не забудуть і будуть передавати з покоління в покоління цю традицію: «Знати. Пам’ятати. Увічнювати.»

Не даремно ж говориться, що жодна війна не повториться допоки про неї будуть пам’ятати!

Пам’ятаймо!

Це зовсім мала частинка того, що ми можемо зробити в ім’я тих, хто віддав своє життя за наше мирне сьогодення.

Цінуймо те, що вони для нас зробили, ціною свого життя!
КОВАЛІ ПЕРЕМОГИ
Гурток « Юні краєзнавці та туристи»

Петрівського навчально – виховного комплексу (загальноосвітня

школа І – ІІІ ступенів – дошкільний навчальний заклад)

Красноградської районної ради

Керівник: Ніколенко С. М.,учитель географії
Сильні, мужні, безстрашні, палко люблячі свою землю і життя, заради якого не жаліли власного… Яких ще слів дібрати до портрета солдатів Великої Вітчизняної. Їм судилося відіграти видатну роль в історії, вручивши безцінний дар наступним поколінням – врятоване від смерті людство. У їхніх руках були автомати, а перед очима поставала батьківська хата. Вдома їх чекали рідні, які «заочно» зігрівали душі солдатів. І це головне. А все інше … прорвемося! Затуляючи власними грудьми Вітчизну, радянські солдати знаходили хвилинку, щоб відписати скупу звісточку – еліксир для близьких. Щось на кшталт цього: «Здрастуйте, дорогі мої! З перших рядків листа спішу повідомити Вам, що зараз я живий-здоровий, чого і Вам бажаю. Але … так хочеться побачити всіх вас…».

Все менше і менше залишається в живих героїв Великої Вітчизняної війни, все далі й далі відходять у минуле жахливі сторінки історії нашого народу. Ніхто і ніщо не вічне у цьому світі. Помирають люди, стираються з мапи населені пункти. А спогади? Який фінал чекає на них? Одне я знаю точно: вони не відійдуть у забуття, роки не зітруть їх у порох. Значить, вони – вічні! Спогади будуть безсмертними доти, доки є на світі рід людський.

Серед моїх односельців було багато хоробрих захисників Вітчизни. Чому дієслово вживаю у минулому часі? А все тому, що багатьох із них забрала кістлява уже в мирний час, може, комусь далися взнаки набуті травми на війні або просто «ніхто не вічний, ніщо не вічне…». А живих учасників воєнних дій, на жаль, можна перерахувати на пальцях рук.

Учні нашої школи не залишають обділеними увагою визволителів нашого краю. 19 вересня, 9 травня – це свята, винуватцями яких є старенькі фронтовики, для яких школярі влаштовують концерти, навідуються до їхніх садиб. Знайомі мелодії із вуст дітей звучать так натхненно і зворушливо, що «мороз» іде шкірою. Мимохіть думаєш: «Не дай, Боже, щоб цим дітям дісталася доля старшого покоління». Обов’язковим атрибутом цих свят є спогади ветеранів про те, як кувалася Перемога.

Уже перестали топтати ряст на цьому світі Стрюк Григорій Савич, Тюпа Борис Терентійович, Рожко Матвій Антонович. Люди відійшли у вічність, але спогади надовго закарбувались у моїм серці. Я й досі пам’ятаю, як високий на зріст дідусь піднявся з-за столу і сказав: «Ворог скаженів, коли бачив, що зламати мужність радянських людей неможливо. Коли німці побачили нас, вони залишили свої окопи і зброю, стали втікати. Я кинувся до окопу і побачив там німецький кулемет. Не довго думаючи, почав пригощати фашистів їхньою ж зброєю. Дуже багато було вбито ворогів від мого вогню. Воював я у різних кінцях світу, звільняв Угорщину, Румунію, Чехословаччину. Найбільше врізалось у пам’ять, коли звільняли Братиславу. І ось коли ми пішли в наступ, нам на допомогу прийшла місцева молодь. Вони допомагали радянським солдатам, надавали медичну допомогу, обороняли місто».

Потім естафету перейняв дідусь, груди якого були рясно засіяні медалями та орденами. «У 1942 році я був на Південно-Західному фронті, у 61 стрілковій дивізії, полкова розвідка, - розпочав сивочолий дідусь – Бої були суворі, багато втрат. Пригадується випадок. Мене і моїх товаришів послали у розвідку. Нас було 9 чоловік. Слід було переходити через річку і тут ми натрапили на ворожу розвідку. Зав’язалась сутичка. Ми зазнали втрат, але все ж німців узяли в полон. Добре пам’ятаю штурмування Берліна. Бої були дуже важкими. Просувались не більше 200 метрів за добу. 2 травня Берлін був узятий, а німців було капітульовано». Матвій Антонович не сказав ні слова про нагороди, які так і виблискували проти сонця. У медалях, за якими стоїть кров багатьох невинно убієнних, ветеран не вбачає предмета власної гордості. У бій ішли вони не заради нагород…

«Пішов хлопчиськом – повернувся зрілим мужчиною» - так можна сказати про Зінченка Миколу Павловича. Він так довго був відсутнім, такого набачився на тій проклятій війні, що по вінця вистачило б не на одне життя. Миколі Павловичу і досі не віриться, що він живим повернувся додому. Часом болючі спогади дають про себе знати…

«Я не міг спокійно сидіти, коли доля Вітчизни була в руках ворога. І я пішов на фронт, коли мав лише 17 років. Спочатку я відвідав Харків, де 5 місяців вчився на сержанта, а далі ноги самі понесли на фронт. Мені випало воювати у Польщі. Німці зубами вгризались у кожен клаптик землі. У Кракові німці відступали, та мою ногу зачепив снаряд. Поблизу наших не було. Я почав плазувати колією, яка мене і врятувала. Коли дістався до дороги, то сили зовсім полишили. У ту мить мені здалося, що з небес спустився мій ангел-охоронець в особі незнайомого солдата, який і відніс мене у санроту, а вранці підводою мене відвезли до санбату. Лікарі констатували гангрену, але ногу не ампутували. Дуже хотілося б побачити мого рятівника і сказати йому велике людське «спасибі» за те , що подарував мені найцінніше… життя. Можливо, він не тільки мене витягнув із Того світу, став другим хресним батьком. Де ви? Відгукніться!»

… Наші діди-прадіди не просто здобували Перемогу, завойовували мирне життя, відбудовували країну. Вони просто хотіли, щоб їхні нащадки жили під мирним небом, встигли зробити більше, зуміли зберегти і примножити їхні добрі справи. Хотіли, щоб у нашій пам’яті жили спогади про ті буремні роки.

Ми, на щастя, війни не зазнали. Та бачимо її на сторінках історичних книжок, з екранів телевізорів, у бабусиних сивих косах, у тяжких дідусевих ранах, бачимо в милицях сусіда, обелісках на братських могилах, у медалях та орденських планках.

Минуле знову повертається до нас через роки й десятиліття, щоб нагадати про тих, хто не зламався під ворожим тиском, не скорився, не зрадив, а головне: вірив у дорогу перемогу, заради якої воїни пройшли крізь усі кола пекла. У грудях підіймається гаряча хвиля вдячності за все те, що було зроблено в ім’я нашого щасливого, а головне мирного сьогодення.
НІХТО НЕ ЗАБУТИЙ, НІЩО НЕ ЗАБУТО
Гурток "Юні музеєзнавці" Студенокського навчально-

виховного комплексу Ізюмської районної ради

Керівник: Сухомлин Т.М
Члени гуртка «Юні музеєзнавці» Студенокського НВК, вивчають історію воєнне сторінок наших односельчан, їх спогадів, надають допомогу ветеранам, їх сім’ям відвідують місця поховань на території нашої сільської ради;

- досліджуючи матеріали шкільного музею, ми дізналися, що наше село бум окуповано німцями 17 травня 1942 р., а визволено 2 лютого 1943р;

- заслуговують уваги поховання на території села;

- під час війни із Студенка загинуло 268 чоловік, з Яремівки -105;

- сільській вулиці - ім’я героя:

герої серед нас:

- живе у нашому селі ветеран війни і праці, шанована людина Ходаківська Мари Олександрівна, яка народилася 11 вересня 1923 року в селі Яремівк;

- «Пазушко, поранений, наказав зняти з кулемета замок і відходити, а сам залиште щоб прикрити відступ товаришів";

- після війни Микола Данилович приїхав додому;

- "…я побував у концтаборі...»:

це розповідь нашого односельчанина Деркача Степана Яковича, з яким ми часто напередодні річниці визволення України від німецько-фашистських. Він завжди нам говорив, щоб ми любили свою Батьківщину – Україну, свою землю;



  • в селі Яремівка височить пам’ятник тим, хто смертю хоробрих загинув у боях з німецько-фашистськими загарбниками;

  • на гранітних плитах серед багатьох імен викарбовано «Куденко О.С.» 45 років його вважали загиблим на ізюмській землі;

  • захистили право на життя:

  • наш односельчанин, Онішко Анатолій Григорович, навчався у школі села Студенок. У неповні 18 літ він іде добровольцем на фронт. Мав нагороди: медаль «За отвагу», ордени "Красной Звезды», «Отечественной войны II степени», медалі за взяття . Софії, Белграда, Будапешта, Відня;

  • вчителі-учасники Великої Вітчизняної війни:

  • одна з експозицій музею присвячена вчителям-учасникам війни;

  • велика заслуга у створенні шкільного краєзнавчого музею, який було відкрито 06 травня 1981 року, належить колишньому директору школи, ветерану ВВв Лісняку Павловичу;

  • ішли в похід партизани:

  • у роки Великої Вітчизняної війни жителі села брали участь у партизанському русі;

  • листи з фронту:

  • інколи дуже скупі, в декілька рядків, бо писалися в короткі хвилини відпочинку між Але вони можуть розповісти багато;

  • нас з’єднують дружба і пам’ять:

  • є люди, які збирають по камінчику історію своїх прадідів;

  • рідних Султана Єркімбаєва не зупинили навіть кордони;

  • у 2008 р. вони приїздили до нас у гості. Гості побували на священній землі, де загинув їх земляк;

  • у 2009 році наша делегація побувала у гостях Черніговських школярів;

  • у 2010 році ми зустрічали делегацію Міністерства оборони Казахстану;

  • Ізюмщині загинуло 10 воїнів-інтернаціоналістів:

  • школа гордиться своїми випускниками. Вони були воїнами-інтернаціоналістами. не схибили, не порушили військову присягу. Вони до кінця виконали свій військовий обов’язки.


Шпиталь на околиці міста
Даньшина Анастасія, Моргун Микола, учні Вовчанської гімназії № 1,

члени гуртка «Юні музеєзнавці» Вовчанського Будинку дитячої

та юнацької творчості Вовчанської районної ради

Керівник: Сіра І.В., керівник гуртка


До 335-річчя заснування міста Вовчанська вовчанською місцевою владою було вирішено замість існуючого аварійного пам’ятника установити меморіал загиблим воїнам – визволителям нашого міста.

У серпні 2009 року у місті Вовчанську по вулиці Чкалова відбулося відкриття меморіалу.

У братській могилі поховано більше 200 солдат, загиблих в боях та померлих від ран у шпиталі, який у роки війни був розташований у Вовчанській школі імені Чкалова по вулиці з такою ж назвою, що на околиці міста.

І лише імена 57 відважних воїнів на сьогодні відомі та викарбовані на меморіалі.

А щоб поповнити прізвищами загиблих нову меморіальну дошку, влітку 2009 року, за сприянням міської влади та райвійськкомату, юні краєзнавці вели інтенсивне листування. Листи з Вовчанська були направлені до Росії, Узбекистану, Таджикистану та багато областей України.

На жаль, не на всі ці листи надійшли позитивні відповіді, частина рідних загиблих солдат змінила місце проживання, інші через недуги не змогли приїхати на урочистості до Вовчанська.

Однак, на урочисте відкриття меморіалу все ж таки прибув син загиблого Сафуана Галійовича Ахмерова Мінаріс разом зі своєю донькою та зятем з Татарстану, а також племінник загиблого Лемешка Івана Михайловича – Володимир Павленко, з Білгородської області.

Мінаріс народився у жовтні 1942 року, коли батько був вже на фронті. Мати так і не дочекалася з війни чоловіка, а сину так і не довелося побачити батька.

Сафуан Ахмеров віддав своє життя, звільняючи Вовчанщину від німецько-фашистських загарбників. Він помер від ран у шпиталі.

Син загиблого солдата привіз листа від своєї матері Зіфи Гаязівни до єдиного в її житті чоловіка – батька її сина.

Перед початком офіційного відкриття меморіалу син присів біля пам’ятника на коліно і тихо прочитав листа, а потім насипав із хусточки землі до могили, привезеної з Батьківщини, і набрав грудочку землі Вовчанської, щоб відвезти додому…

Для гостей нашого міста організували зустріч з Олександрою Онисимівною Дудкою. Серед свідків подій, причетних до роботи в шпиталі, нам пощастило знайти тільки одну цю жінку. Доля долучила її у підлітковому віці до таких подій, які не кожному і дорослому під силу пережити.

У 1942 році, коли Вовчанськ обороняли радянські війська, а лінія фронту проходила по річці Сіверський Дінець, у школі імені Чкалова саме тоді розташовувався військовий шпиталь.

13-річна Шура, не за роками вже доросла дівчина, яка мешкала з батьками неподалік від школи, впала в око начальнику госпиталя Давиду Дем’яновичу Яралову. Він думав, що вона набагато старша. Його дивувало, чому вона не на фронті. Дізнавшись скільки ж їй насправді, він узяв її до шпиталю санітаркою.

На весь шпиталь санітарок було небагато, тому навантаження на кожну з них випадало значне. Адже багато поранених були прикуті до ліжка, потребували ретельного догляду.


  • Траплялося і так, що хтось помирав, - згадує ветеран війни, - таких начальник шпиталю давав команду відносити до підвалу, а ховати тоді, коли цього не бачили інші поранені.

  • Я мертвих спочатку дуже боялася, плакала, не хотіла переносити з палати і ховалася подалі. Але це вже тепер я розумію, у начальника шпиталю просто не було іншого виходу, аніж примушувати обслуговуючий персонал суворо виконувати його вимоги. Тому він і кричав на мене інколи: «Тобі не соромно? Солдати на фронті кров проливають, а ти тут простих речей не можеш виконати….»

Врешті-решт він брав померлого солдата за руки, а Шурі доводилося брати за ноги та виносити небіжчика геть з палати…

Ховали померлих на узліссі, неподалік від школи.

З часом старанність молоденької санітарки помітила і хірург шпиталю Галина Миколаївна. Якось попросила Шуру стати асистентом на час операції, кмітлива дівчина швидко зрозуміла в чому полягають обов’язки помічника хірурга і чудово з цим справлялася.

Через 50 років після закінчення війни Галина Миколаївна приїхала до Вовчанська, зустрічалася з місцевими мешканцями.



Хірург запитала у мене:

  • Ви на фронті були?

Я відповіла, що ні, працювала в той час у місцевому шпиталі.

  • А пам’ятаєте когось з персоналу шпиталю? – питає вона тоді мене.

Відповідаю:

  • Начальника шпиталю Яралова, хірурга Галину Миколаївну, вона мене навчила шви під час операції пораненим зашивати…

Після цього ми обнялися та заплакали, згадуючи минуле.

Через кілька років по тому до Вовчанська завітав і полковник Микола Григорович, якого пораненого на своїх руках витягла санітарка Шура з шпиталю, коли той бомбардували фашистські літаки.

Між іншим, Олександрі Онисимівні в житті доводилося переживати ще не раз різні складнощі. Коли вона працювала на взуттєвій фабриці, її донька перенесла тяжкі пологи, народивши бабі Шурі онучку, а сама вимушена була лікуватися після пологів.

Немовля не було з ким залишити, у ті часи лікарняних бабусям по догляду за онуками не давали. Доводилося бабі Шурі брати онучку з собою на роботу, а пляшечку з молоком для підгодовування тримала на грудях, щоб було теплим…

Пережила і це, як переживала в своєму довгому житті багато що…

У день відкриття меморіалу під час зустрічі з родичами загиблих, емоційна розповідь Олександри Онисимівни надзвичайно розчулила гостя з Татарстану, викликавши скупу чоловічу сльозу за долею батька.

Мінаріс Ахмеров привіз з собою місцеву газету з Татарстану, в якій була надрукована подяка Вовчанській міській владі за благородну діяльність по увіковічуванню героїзму їхніх земляків у роки Великої Вітчизняної війни.

Він був надзвичайно вдячний юним краєзнавцям за ту велику роботу, яка здійснена щодо з’ясування прізвищ загиблих та дякував колективу вчителів і учням школи за те, що вони доглядають місце поховання його батька.

На відкритті меморіалу були присутні мешканці міста, у тому числі й школярі.

Такі події неодмінно залишають свій відбиток у юних душах українців, які повинні знати героїв – захисників рідної Вітчизни від німецько-фашистських загарбників.



Каталог: upload -> files
files -> Методичні рекомендації для керівників баз стажування з підготовки лікарів-інтернів за спеціальністю «Внутрішні хвороби»
files -> Вимоги до оформлення заявок розроблення технічного завдання та його складових частин
files -> Правила складання бібліографічного опису
files -> Програмний комітет співголови
files -> Агентський договір
files -> Контрольна робота на семестр є обов’язковою
files -> Державний стандарт професійно технічної освіти дспто 6131. А. 01. 50-2016 позначення стандарту
files -> Міністерство освіти і науки України Відділ освіти Овруцької райдержадміністрації Житомирської області Овруцький Центр дитячої та юнацької творчості
files -> Перелік праць І. Франка, які висвітлюють різні аспекти життя Галичини ХІХ – початку ХХ ст


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   46




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка