Обласна військово-патріотична акція учнівської молоді «слобожанські дзвони перемоги», присвячена 70-ій річниці визволення Харківщини від фашистських загарбників


Лебединський Олексій, учень 5-го класу Вільшанської загальноосвітньої



Сторінка14/46
Дата конвертації20.11.2018
Розмір3.38 Mb.
#65409
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   46

Лебединський Олексій, учень 5-го класу Вільшанської загальноосвітньої

школиІ-ІІІ ступенів Дворічанської районної ради

Керівник: Лебединська К. О., учитель української мови

Для нашої родини свято Перемоги – особливе свято. З покоління в покоління передається історія про героїчний подвиг мого прадіда Дремлюги Терентія Петровича, який у роки Великої Вітчизняної війни повторив подвиг Гастелло.

Дремлюга Терентій Петрович народився на хуторі Топчаї Лебединського району Сумської області. Перед війною закінчив штурманську школу в м. Мелітополь. Потім був переведений до Саратова, а опісля – на Урал для вдосконалення штурманської справи.

На фронт потрапив у жовтні 1942-го. Спочатку авіаполк, в якому служив прадід, розташовувався під Москвою. А в ході того, як радянські війська звільняли країну від окупантів, 6-й авіаполк дальніх бомбардувальників пересувався на Захід – до Вітебська, Кенінсберга. На літаку ТУ-2 Терентій Петрович бомбив фашистів у Білорусії, в Прибалтиці. Восени 1943 року був поранений. Потім – знову фронт.

26 січня 1945 р. Терентій Дремлюга у складі ескадрильї отримав завдання: у Прибалтиці бомбити порт Лібава, з якого відбувалася відправка техніки та німецьких військ у різні місця Європи. Під час виконання цього завдання на бомбардувальника, яким командував старший лейтенант Трифонов Вєніамін Михайлович, напали фашистські винищувачі. Знизу били ворожі зенітки, поряд – ворожі літаки. Машину старшого лейтенанта Трифонова, в якій Терентій Петрович був штурманом, підбили. Полум’я охопило літак. Льотчик прийняв рішення катапультуватися. Літак був побудований так, що першим катапультується льотчик, за ним штурман, радист і стрілок. Під час катапультування нога льотчика застряла між педалями і він не міг залишити кабіну літака. Штурман допоміг катапультуватись командиру, радист і стрілок уже були мертвими.

Літак стрімко падав. І в цей час штурман згадав, що на борту ще залишилися бомби. Скинувши бомби на об’єкт, штурман почав катапультуватися. На висоті приблизно 600 м йому вдалося вистрибнути з палаючого літака. Упав літак як раз у центр фашистської колони.

Так як висота була дуже мала, був величезний ризик, що парашут не розкриється. Але сталося диво: парашут не тільки розкрився, а й зачепився за високе дерево, що врятувало життя Терентія Петровича.

Знадобилося багато часу і сил, щоб зняти парашут. Після цього штурман пішов на пошуки командира. Він знайшов командира Трифонова в тяжкому стані, обгорілого і знесиленого. Терентій Петрович допоміг перебратися командиру в небезпечне місце, сховатися від фашистів.

Через два дні гітлерівці вийшли на слід льотчиків і захопили їх у полон. Спочатку їх утримували в різних приміщеннях, видали теплий одяг. З ними почали проводити роботу. Що це була за робота? Радянський генерал Власов, зрадивши свою країну і перейшовши на бік фашистської Німеччини, формував свою авіаційну армію. Старшого лейтенанта Трифонова і лейтенанта Дремлюгу активно агітували перейти в армію Власова. Їх допитували поодинці, і ніхто не знав, що відповідав кожен з них. Але відповідь льотчиків була категоричною. Розлючені фашисти відібрали у них теплий одяг, замінивши його формою в’язнів, і кинули до камери з військовополоненими.

У німецькому полоні Трифонов і Дремлюга пробули до квітня місяця, до того часу, як їх звільнили американські війська.

Після полону – знову перевірки, тільки тепер своїми. Перевірялася кожна деталь, кожна дрібниця, вияснялося, чи не здалися вони за власною волею в полон, чи не співпрацювали з фашистами.

Після демобілізації старший лейтенант Трифонов В.М. повернувся на Батьківщину, в місто Чебоксари, а лейтенант Дремлюга Т.П. – на рідну Лебединщину, де на нього ніхто не чекав, бо ще в лютому родина отримала на нього похоронку.

У 1975 році в п’ятому номері журналу «Молодий комуніст» була надрукована стаття «Вони повторили подвиг Гастелло» про бойовий екіпаж Трифонова. І в цій статті було сказано, що льотчик і штурман залишилися живими.

У 1976 році в прибалтійському місті Шауляї відбулася зустріч льотчиків з бойовими друзями полку, які теж вважали їх загиблими. А на території авіаційного полку був побудований обеліск Слави загиблим у Великій Вітчизняній війні. На ньому значилися прізвища: Трифонов В.М., Дремлюга Т.П…

Спілка ветеранів 6-го полку дального бомбардування виступила перед Президією Верховної Ради Радянського Союзу з пропозицією: присвоїти звання Героя Радянського Союзу старшому лейтенанту Трифонову В.М. та лейтенанту Дремлюзі Т.П. Але їм було відмовлено. Перебування у полоні не давало права мати звання Героя.

У мирний час Терентій Петрович Дремлюга закінчив учительський інститут, вчителював у с.Річки Сумської області. Вчив любити рідну мову, літературу, рідне слово. Вів громадську роботу, виховував у молоді патріотизм, глибоку шану до своєї Батьківщини.

Ветеран підтримував тісні зв’язки з однополчанами, листувався з Трифоновим В.М. Часто бував на зустрічах з побратимами в містах Іваново, Шауляй.

У 2008 році перестало битися серце мого прадіда, легендарної людини, але пам'ять про нього навіки залишиться в наших серцях.


Діти України в умовах нацистського окупаційного режиму

(на матеріалах Сахновщинського району)
Лєгуша Олег, учень 10 класу Сахновщинської гімназії,

вихованець гуртка «Юні етнографи» Сахновщинської станції

юних натуралістів Сахновщинської районної ради

Керівник: Гунько С. Ю., учитель історії, керівник гуртка „Юні етнографи”


У наш час, у порівнянні з ХХ століттям, менше уваги приділяється вивченню подій Великої Вітчизняної війни, тому тема даного дослідження є актуальною. По-перше, свідки тих подій – люди похилого віку, їх стає все менше, а значить ми можемо втратити людей, які допомагають нам вивчати минулі події, знайомити нас з особистими враженнями, які відчували під час війни. По - друге, багато проведено наукових та публіцистичних досліджень про визначні стратегічні операції, героїчні вчинки, але доля дітей, які проживали в умовах нацистської окупації, висвітлена зовсім мало. Після війни пройшло багато часу, але питання, підняті в роботі, є важливими для сотень людей і сьогодні.

Об’єктом нашого дослідження є особи, які були малолітніми (до 16 років) під час Великої Вітчизняної війни. Предметом дослідження є становище дітей в умовах нацистської окупації.

Територією дослідження є Сахновщинський район Харківської області. Хронологічні межі – 6 жовтня 1941 – 17 вересня 1943 рр., які є періодом гітлерівської окупації на території Сахновщинського району.

Тяжка доля випала дітям війни. Діти завжди залишаються дітьми, кожному з них хочеться дитячих забав та пустощів, але встановлений режим того часу змінив їх звичний ритм життя, забрав їхне дитинство, вони змушені були працювати разом з дорослими. З самого початку окупації нацисти на захопленій території розпочали встановлювати новий порядок, який передбачав забезпечення продовольством, матеріальними ресурсами потреби фашистської воєнної машини; примушували працювати дітей на німців, за непокору карали. А поряд з дорослими були діти, які все бачили і відчували на собі. За словами усіх опитаних нами односельців ми можемо стверджувати, що на території Сахновщинського району в умовах війни діти відчували на собі вплив встановленого окупаційного режиму і ми отримали достовірну інформацію про становище дітей того часу.



ВІЙНА У СПОГАДАХ ОЧЕВИДЦІВ
Лисенко Римма, учениця 11-А класу Харківської загальноосвітньої

школи І-ІІІ ступенів № 54 Харківської міської ради

Керівник: Балюк Ю. М., вчитель української мови та літератури
Друга світова війна - найжахливіша війна, вона торкнулася кожного дому і кожної родини. Мій прадідусь, Довженко Пантелій Тихонович, - один із тих, хто не зі слів знає про цю страхітливу сторінку в історії людства, бо він - солдат Другої світової.

Пантелій Тихонович служив у піхотних військах, брав участь у багатьох боях, у тому числі й Курській битві, яка тривала з 5 липня по 23 серпня 1943 року, і за своїми масштабами, задіяними силами і засобами, напруженістю, результатами є однією з ключових битв Другої світової війни і Великої Вітчизняної війни.

Бої точилися важкі й кровопролитні. Ворог шалено наступав і скажено оборонявся, всіма силами намагаючись вирватися із "страшного котла". Молоде підкріплення піхотинців кинули на допомогу дивізії НКВС, яка вже захлиналася під натиском німецької авіації. Наше відділення, ніби великою хвилею, накрило землею, змішаною зі снігом і кров'ю. Здавалося, що земля пливе з-під ніг, а день перетворився в ніч…

Героїчна оборона села Черкаське 5 липня 1943 - один з найбільш вдалих для радянських військ моментів Курської битви - на жаль, є одним з незаслужено забутих епізодів Великої Вітчизняної війни. У цьому жахливому бою Пантелій Тихонович отримав поранення в голову. Його, без свідомості, переправили в госпіталь.

Ще одна з найважливіших битв – битва під Прохорівкою, де на полі бою залишилося близько 400 німецьких танків, 300 автомашин, понад 3500 солдатів і офіцерів.

Що ж було вирішальним у розгромі ворога в районі Курська? Що зірвало його могутній наступ, який так довго готувався?

Насамперед те, що до початку оборонної битви радянські війська як кількісно, так і особливо якісно переважали свого противника. Зросла могутність радянської авіації, бронетанкових військ та артилерії, що дало змогу в короткі строки створювати такі ударні угруповання, які стрімко ламали будь-який опір ворожих військ.

Чому противник вирішив провести свій генеральний наступ в районі Курська? Річ у тім, що оперативне розташування радянських військ на курському виступі, увігнутому в бік противника, обіцяло перспективи німецькому командуванню. Тут могли бути оточені зразу два великі фронти, внаслідок чого утворився б серйозний прорив, який дав би змогу противникові здійснити великі операції у південному й північному напрямках.

П'ятдесят днів тривала ця найбільша битва радянських військ з німецько-фашистськими військами. Вона закінчилася перемогою Червоної Армії, яка розбила 30 відбірних німецьких дивізій, в тому числі 7 танкових. Ці дивізії втратили більш ніж половину свого складу.

Пантелій Тихонович згадував і про нелегкі бої в районі Берліна. Місто було близько, але наші частини обхідним маневром рушили до річки Ельби, де в 20-х числах квітня 1945 року зустрілися з союзниками. Ця зустріч була хвилюючою, радісною. Всі плакали, обіймалися, обмінювалися пам'ятними подарунками. Проте німці чинили ще шалений опір і не віддавали Берлін. Частину, в якій служив прадідусь, перекинули в саме пекло баталій. То були страшні, жорстокі, кровопролитні бої. Все навкруги горіло, земля дрижала від залпів тисяч гармат та вибухів бомб. Пантелій Тихонович не вірив, що вийде звідти живий. Побачив поруч Бранденбурзькі ворота і подумки благав: "Ще трішечки..." І ось, нарешті, майже півмільйонна армія відбірних військ СС здалася, а зруйнований і переможений Берлін капітулював!

Повернувся додому Пантелій Тихонович лише у вересні 1945 року в званні старшого лейтенанта. За хоробрість, мужність, самовідданість та героїчну боротьбу Пантелій Тихонович був нагороджений у серпні 1944 року орденом «Червоної Зірки», орденом «Вітчизняної війни ІІ ступеня», в 1945 році - медаллю «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні», а також рядом ювілейних медалей: «50 років збройних сил СРСР», «20 років перемоги Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.», «30 років перемоги Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.», «40 років перемоги Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.», «50 років перемоги Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.», «70 років збройних сил СРСР», «50 років визволення України».

Повернувшись з війни переможцем, Довженко Пантелій Тихонович продовжив службу в армії. Він відбудовував зруйновані міста і села, аеродром у Москві, за що отримав нагрудний знак «Відмінник військового будівництва» Міністерства Оборони СРСР.

У 1957 році Довженко Пантелій Тихонович демобілізувався із лав армії.

Минуло майже шістдесят вісім років, як відшуміли бурі, відгриміли грози і згасили криваві заграви над Вітчизною. Та чим більше минає часу, тим значимішим постає героїзм наших предків в боротьбі проти страшної навали німецьких загарбників.

Нехай біля їхніх пам`ятників нестримним полум`ям палахкотять багряні квіти. Адже невмирущий той, хто жив для людей і віддав своє життя за щастя майбутніх поколінь.
МИ ПАМЯТАЄМО ЗАВЖДИ…

Лукашова Олена, учениця 8 класу Новомажарівської загальноосвітньої

школи І –ІІІ ступенів Зачепилівської районної ради

Керівник: Охрій Л. П., вчитель математики
Скоро минає 68 років Перемоги у Великій Вітчизняній війні. Це була найстрашніша і найжорстокіша війна за всю історію земної цивілізації. Майже за чотири роки, починаючи від кривавого світанку червня 1941 і до переможних залпів травня 1945 року, на фронтах точилися небезпечні по жорстокості й запеклості бої. Падали й падали на розтерзану й понівечену землю солдати. І чим далі віддаляє нас невблаганний час від подій Великої Вітчизняної війни, тим вагомішим постає перед сучасниками безсмертний подвиг покоління, яке розгромило фашизм і врятувало людство від рабства.

Як згадує моя пра-бабуся: «Папашу в армію не призивали. Із села призвали тільки декілька чоловік, а всі інші залишилися вдома. У 1941 році наше село німці оточили зненацька. Але всі чоловіки, які залишилися вдома, зуміли втекти до лісу, що біля р. Орелі, де довгий час переховувалися. В лісі, в очеретах та чагарниках будували курені. Отак і перебивалися. Німці дуже боялися лісу і не підходили туди й близько за весь час окупації. Пройшов фронт - і німці село залишили. Чоловіки повернулися в свої сім’ї. Молодих парубків забрали до Червоної Армії, а старші залишилися працювали на землі і годували свої сім’ї». Батькові моєї бабусі виповнилося уже 34 роки, коли в нього народився син Павло.

У вересні 1943 року після визволення села від окупації Червоною Армією Бабенка Івана Сергійовича призвали до лав Червоної Армії. Не переодягненого у військову форму, його погнали на війну визволяти місто Дніпропетровськ. Там було дуже багато молоді. Зовсім юні, необстріляні, не бачивши в очі гвинтівок, не вміючи стріляти, просто стояли обнімаючись один з одним, ніби прощаючись, і плакали. Майже всі вони тоді загинули.

Бабуся згадує розповідь свого батька: «Дали гвинтівку, 10 простих патронів та 2 запальних і погнали в бій. А німці обстрілюють так, що ніяк голови підняти від землі. Приходилося пересуватися короткими перебіжками та повзиком. Німці вели шквальний вогонь з кулеметів. Одного разу я помітив, що німці ведуть вогонь зі скирти соломи. Тоді я запальним патроном вистрелив у скирту - і вона загорілася. Скирта нібито була невеликою. Звідти почали вистрибувати сотні німців. Якби цього я не бачив на власні очі, то не повірив би, що стільки німців могло вміститися у скирті. Це допомогло нашим бійцям окопатися. Але незабаром налетіли німецькі літаки і стали бомбити з повітря та стріляти з кулеметів. Розгорівся запеклий бій. Живими залишилося зовсім мало. Майже всіх, кому тоді пощастило вижити, фашисти забрали в полон. Нас німці вишикували в колону і погнали в бік Кривого Рогу. Там проживала моя сестра Тетяна. І я вирішив: будь-що - тікати. Думаю: уб’ють так уб’ють. Непомітно висмикнув кінець обмотки. Вона розмоталася, і полонені почали спотикатися і падати. Конвоїр помітив це, вивів мене з колони, щоб я перемотав обмотку. Не поспішаючи, я сидів на узбіччі дороги. Коли солдати відійшли далеченько, я з усього маху рвонув до окопу. Німці помітили і випустили в мій бік автоматну чергу. Але, дякуючи тому, що окоп був зигзагоподібний, це врятувало мені життя. Колона, не зупиняючись, пішла далі, а за мною ніхто не повернувся».

Ми сиділи, ретельно прислухаючись до кожного слова бабусі і з нетерпінням чекали, що ж буде далі. „А далі, - продовжила розповідь бабуся-, пробув дідусь декілька днів у своєї сестри, доки не прийшли червоні, він приєднався до них і пішов далі на війну. Воював на І Українському фронті. Мав звання старшого сержанта. У 1944 році був поранений під Вітебськом, коли їхня дивізія знищила багато ворожих танків. Роздроблена була кістка вище ліктя, куля пройшла навиліт. Лежав у Білорусії в госпіталі. Після виписки з госпіталю, де було зазначено: „Выписан, пригоден не для строевой службы», пішов воювати в обоз на ІІІ Білоруський фронт. В обозі возив на передову воїнам харчі, одяг, снаряди, пошту та інші необхідні речі. Також приходилося іти в наступ. Смерть доводилося бачити кожного дня. Закінчив війну з Німеччиною взяттям Кенігсберга. Але додому повернутися весною 1945 року ще не судилося. Частину, у якій перебував Бабенко Іван Сергійович, направили на Далекий Схід, на війну з Японією. Там він пробув аж до середини грудня цього ж року. Контужений, кволий та виснажений, він нарешті повернувся до рідної домівки. Це були тяжкі роки, обпалені війною…

За участь у Великій Вітчизняній війні і у війні з Японією був нагороджений орденом Червоної Зірки, медаллю «За бойові заслуги», «За взятие Кенигсберга», «За перемогу над Німеччиною», «За перемогу над Японією».

Повернувшись додому у рідне село, де на нього чекала мати, дружина і двоє діточок, почав плідно працювати далі. Працював з дружиною в колгоспі з ранку до вечора дуже тяжко за трудодні, за які майже нічого не одержували.

За свою сумлінну працю неодноразово був нагороджений премією. Брав участь у сільгоспвиставках. Нагороджувався грамотами і значками «Переможець у соціалістичному змаганні». До 65 років працював у колгоспі, а потім вийшов на заслужений відпочинок. Прожив Іван Сергійович нелегких 84 роки.

Роки минають! Ні, ідуть! Ні, летять і дуже шкода, що вже немає серед живих його дітей, але пам'ять про минуле назавжди залишиться в серцях онуків, правнуків.

Родинна святиня
Мазун Софія, учениця 6-А класу Харківської загальноосвітньої

школи І-ІІ ступенів №79 Харківської міської ради

Керівник: Сондей С.М., вчитель української мови та літератури
Кожного року навесні приходить до нас світле і радісне свято-День Перемоги. 

Ось уже наближається 68 річниця з того часу, як пролунали залпи салютів на честь перемоги над ворогом у Великій Вітчизняній війні.

Все менше залишається ветеранів-учасників війни, для яких слово війна - незагойна рана. Адже це вони пройшли жорстокий і кривавий шлях для того, щоб цей день настав. День Перемоги болем відгукується в серці, бо немає, мабуть, жодної української сім’ї, якої б не торкнулась війна, хто б не втратив в тому пеклі близьку людину. В ім’я миру та щастя Батьківщини наші воїни готові були йти на смерть, щоб рідна земля не була під владою фашистів.

Зараз нам, 12 – літнім, здається, що війна була давно. Давно був страх перед вибухами німецьких авіабомб, що на світанку 22 червня 1941 року перервав мирний сон наших співвітчизників. Це почалася страшна війна. Без її оголошення фашисти перейшли кордон Радянського Союзу. Так відкрилася перша сторінка в кривавому літописі війни. Це була страшенна війна. Вона принесла багато горя, забрала безліч життів, принесла багато страждань. Загиблі, понівечені, без даху над головою, наші багатостраждальні люди перенесли страх, холод, голод, злидні. Але наш безстрашний народ вистояв, мужньо пройшов цей етап в історії та ще й здобув Перемогу!

Може б я менше знала про війну, але в моїй родині ця тема ніколи не була закритою. Мій прапрадід Олексій потрапив на фронт 22-річним молодим чоловіком, ще не закінчившим навчання й не встигшим отримати вищу освіту, але, вже будучи одруженим з прекрасною тендітною однокурсницею, моєю прапрабабусею. Він, амбіційний студент в минулому, став несхитним перед труднощами, хоробрим і мужнім воїном. Пройшовши тяжкі випробування страшної війни, поранений, кілька разів потрапляв до шпиталю та вижив і повернувся з перемогою та бойовими нагородами до своєї домівки та коханої Ірини.

Вона чекала вдома. Чекала, не склавши рук. В тилу вона працювала, бо на її плечах, як і на плечах мільйонів таких , як вона лежала допомога фронту. Важкі голодні будні, злидні й страх, але була надія на краще й безкінечна турбота про майбутнє, а головне – віра в перемогу.

Багато людей не повернулося з кровопролитних боїв, загинуло, виконуючи свій святий обов'язок - захищати рідну землю. Декотрі з них були зовсім юними.

Лежать поморені солдати,

А не проживши й півжиття!

(Л.Костенко)

Мої прапрадідусь та прапрабабуся залишилися живими, але пройшли через пекло. Спогади про війну - два листа з фронту та дві повоєнні фотокартки моїх рідних - залишилися в нашій родині, як святиня про той лихий час.

Коли народився мій прадідусь Володимир, теж було нелегко, адже це були повоєнні роки, період відбудови країни, народного господарства, розруйнованого міста. Його батьки, які пережили стільки горя, змогли виховати чесну порядну людину ще й дати йому освіту. В свою чергу прадідусь Володимир теж створив родину, виховав й вивчив своїх дітей, потім ще й дочекався онуків. А от правнучку – мене – йому не пощастило побачити. Так, я теж не бачила прадідуся, але мій дідусь Дмитро розказував мені про Велику Вітчизняну війну, про яку багато говорили й згадували в нашій родині, про ті тяжкі й лихі роки, про які ніколи не забували, адже є святині і невмируща пам'ять про тих, хто поклав життя за щастя майбутніх поколінь, за мирне життя на землі.

Я пишаюся своєю ріднею, її славетним минулим, тому намагаюся бути достойним нащадком і правильно виховати майбутніх дітей.

Я вважаю, що наше сьогоднішнє покоління не має права забути тих, хто загинув заради нашого щастя.

Ми повинні жити і передавати своїм нащадкам ту священну пам'ять про загиблих воїнів – визволителів, які врятували світ від «чорної смерті». Так вічна ж пам'ять їм, переможцям!

Слава тим, хто зробив наше життя мирним і щасливим!

ВЕЛИКА ВІТЧИЗНЯНА ВІЙНА – В ІСТОРІЇ СЕЛА ЛЕБ’ЯЖЕ ЧУГУЇВСЬКОГО РАЙОНУ ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ ТА У ДОЛІ ЙОГО МЕШКАНЦІВ
Макаренко Єлізавета, учениця 8 класу Леб’язького навчально-виховного

комплексу, член гуртка «Юний патріот» Чугуївського районного Центру туризму, краєзнавства та екскурсій учнівської молоді Чугуївської районної ради

Керівник: Проценко В. В., керівник гуртка
Кожна людина повинна бути патріотом своєї великої держави. Але починається патріотизм із шанобливого ставлення до своєї сім’ї, рідної домівки, свого села та їх історії.

Одним із тяжких випробувань у долі наших предків стала Велика Вітчизняна війна. Вона пройшлася по кожній сім’ї, кожній хаті, загубила та скалічила мільйони українців.

Під час Великої Вітчизняної Війни село Леб’яже, яке знаходиться на правому березі річки Сіверський Донець в 48 км від Харкова, як і інші населені пункти України, стало місцем боїв. Німці захопили село в листопаді 1941 року. За часів окупації до Німеччини на роботу було вивезено 41 жителя, розстріляно 8 чол., спалено і розбито 10 колгоспних будинків, 488 будинків жителів села, знищено лікарню, дитячий садок. Серйозних руйнувань зазнала школа. Німці знищили пасіку, завдали великих збитків сільському господарству.

З розповіді Гетьман Раїси Петрівни,1936 року народження:

«В лютому 1942 р. почалось визволення нашого села. Німці намагались втримати населений пункт. Почався бій. Ми сховалися в погребі. Через деякий час ляду хтось відчинив, і ми, перелякані, побачили німецького солдата з автоматом в руках. За ним стояв іще один з гранатою. «Kinder?!»вигукнув той, хто стояв позаду, і німці зникли. Постріли і вибухи наверху не вщухали, стало важко дихати. Погріб незабаром наповнився димом. Пройшов ще якийсь час, і нагорі почулась російська мова. В Леб’яже увійшли радянські війська. Сталось це 10 лютого 1942 року».

Під час визволення Леб’яжого загинуло більше 100 бійців Червоної Армії. З війни не повернулось також 223 мешканця села, мобілізованих на фронт.

Загиблих у боях радянських воїнів поховали в братських могилах, яких, за спогадами очевидців, дві. Одна знаходиться на кладовищі недалеко від школи на повороті до села Пушкарне. Місцева жителька бачила на власні очі, як біля 70 молодих солдат відразу після звільнення села у лютому 1942 року поховали в одній великій ямі: «Такі гарні хлопці були, тільки чуби розлітались на вітру». Нажаль, ця могила занедбана. Друга братська могила знаходиться в центрі села. Після війни тут встановлено пам’ятник загиблим воїнам.

Починаючи з 1975 року, в селі існує традиція здійснювати факельний похід до братської могили. Ініціаторами цієї традиції були вчитель історії Єгупова Тетяна Григорівна та організатор з позакласної роботи Явнікова Наталія Іванівна. Вже майже 40 років діти та дорослі беруть участь у цій ході, виготовляють факели, гірлянду довжиною до 5 метрів. Хода починається ввечері 8 травня. Від школи по головній вулиці села, вулиці Леніна, до пам’ятника загиблим воїнам дорослі хлопці несуть гірлянду, а дівчата та малеча йдуть зі свічками та факелами. Потім відбувається траурний мітинг, в якому беруть учать родичі загиблих воїнів, імена яких були відновлені пошуковим загоном. Це гості з Челябінська, Санкт-Петербургу та інших міст.

В 1980 р. на День Перемоги Леб’яже відвідав Чистов Євген Іванович –житель Москви. Він разом з Портнягіним В.І. та іншими розвідниками першим увійшов в окуповане німцями село в лютому 1942 року.

Нікого не залишають байдужими чеканні кроки молодих юнаків, які у військовій формі несуть почесну варту біля обеліска, коли дитячі руки кладуть на мовчазний граніт гірлянду, сплетену з гілок хвої та квітів, а тремтячий дитячий голос чітко вимовляє прізвища тих, хто лежить у цій братській могилі. А поряд стоять сивочолі ветерани та вдови, на їхніх грудях виблискують нагороди, а очі сповнені сліз та вдячності, що молодь пам’ятає про них і про загиблих.



Леб’яже пишається своїми героями. Їх багато. Так, уродженцем Леб’яжого є Герой Радянського Союзу Гуренко Дмитро Григорович, 1906 року народження. З червня 1941 р. гвардії майор Гуренко Д.Г. − командир 369-го гвардійського самохідно-артилерійського полку 9-го гвардійського корпусу 2-ї гвардійської танкової армії І-го Білоруського фронту. Багато подвигів на рахунку його полку. Зокрема, знаходячись у передовому загоні корпусу, його частина в січні 1945 року захопила міст через річку Пиліцу біля населеного пункту Міхалув, забезпечивши переправу частин армії. 16 січня полк Гуренко Д.Г., зламавши опір противника, увірвався в м. Жирардув, знищивши 5 танків, 103 протитанкових і польових гармат, 35 бронетранспортерів, 265 автомобілів, багато іншої бойової техніки та живої сили супротивника. За ці подвиги Президія Верховної Ради СРСР 27 лютого 1945 року гвардії майору Гуренку Дмитру Григоровичу присвоїла звання Героя Радянського Союзу.

Поруч із чоловіками свій громадянський обов’язок виконувала тендітна дівчина, уродженка Леб’яжого, гвардії старший лейтенант медичної служби Моргунова Галина, яка героїчно загибла в1943 році в боях за Каменець-Дніпровський.
Каталог: upload -> files
files -> Методичні рекомендації для керівників баз стажування з підготовки лікарів-інтернів за спеціальністю «Внутрішні хвороби»
files -> Вимоги до оформлення заявок розроблення технічного завдання та його складових частин
files -> Правила складання бібліографічного опису
files -> Програмний комітет співголови
files -> Агентський договір
files -> Контрольна робота на семестр є обов’язковою
files -> Державний стандарт професійно технічної освіти дспто 6131. А. 01. 50-2016 позначення стандарту
files -> Міністерство освіти і науки України Відділ освіти Овруцької райдержадміністрації Житомирської області Овруцький Центр дитячої та юнацької творчості
files -> Перелік праць І. Франка, які висвітлюють різні аспекти життя Галичини ХІХ – початку ХХ ст


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   46




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка