Обласна військово-патріотична акція учнівської молоді «слобожанські дзвони перемоги», присвячена 70-ій річниці визволення Харківщини від фашистських загарбників



Сторінка17/46
Дата конвертації20.11.2018
Розмір3.38 Mb.
#65409
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   46

ДОКИ ЖИТИМУ, – ПАМ’ЯТАТИМУ!..
Назаренко Оксана, Насєдкіна Ольга, учениці 8-Б класу Краснопавлівського багатопрофільного ліцею, члени літературно-журналістського гуртка «Журналята»

Будинку дитячої та юнацької творчості Лозівської районної державної адміністрації

Керівник Чуйко Т. І., вчитель української мови та літератури
Велика Вітчизняна війна. Це не лише відступи й перемоги, втрати і здобутки. Це ще й діти, яким довелося випити сповна чашу гіркоти воєнного періоду. То найстрашніші сторінки історії. Ми перегорнули одну з них.

Валентина Іванівна Кощеєва (у дівоцтві Новікова) народилася 12 квітня 1935 року в селі Борняки Володарського району Орловської області в щасливій селянській родині, де батько-мати, троє дітей (Валя наймолодша), де мир і злагода, культ праці, пошани до старших, любові до молодших.

Та 41-й рік перекреслив мирне життя. Батько загинув у перші місяці війни, мама з трьома дітьми залишилась сама (Валя найменша). Одного серпневого дня 1942 року каральний загін фашистів проводив зачистку території: розстрілювали старих, молодих і дітей саджали у вагони й відправляли в невідомому напрямку.

Через кілька днів Валя з братом Василем опинилася в концтаборі для дітей «Клоога», що за 30 кілометрів від Таллінна у сосновому лісі із субфебрильним кліматом (уночі мороз, сніг, а вдень тепло, як улітку).

Табір, як здавалося дітям, займав невелику ділянку, огороджену кількаметровим парканом з колючим дротом, охоронявся есесівцями з собаками. Таке враження, що тут перебувають не безпомічні діти, а якісь страшні злочинці чи шпигуни. На території розміщені рівними рядами бараки: верхня частина стін до половини скляна, нижня – цегляна, побілена. Усередині – дво- і триярусні ліжка на сітках. От і всі умови. Жили разом і хлопчики, й дівчатка десь по триста чоловік в одному бараку. Одягнені у полосатий одяг, на головах такі ж шапочки, на ногах дерев’яні черевики. Кожній дитині до піджачка пришитий номер. У Валі був 199-й. Годували один раз на день супом з брукви й шматочком хліба, який на смак нагадував тирсу.

Кожен день починався із загального шикування та переклички. В барак заходив високий, міцно складений червонощокий офіцер в чорному мундирі. Замість лівої руки у нього був протез у чорній шкіряній рукавичці, яку він ніколи не знімав. У правій тримав хлист. За найменший непослух чи неповороткість під час шикування боляче бив цим хлистом. Усі мешканці бараків були посортовані (ні, не за віком!) – на сильніших і слабших. Валя з братом потрапила до слабших. Але це не давало ніяких привілей.

Обслуга скрізь була з естонців. Жінки-естонки раз на місяць перевдягали дітей у свіже вбрання, але таке ж сіро-полосате і з тими ж номерами. Стригли дітей наголо, адже в усіх були воші. Поводились із «підопічними» дуже грубо, говорили лише естонською мовою, а діти їх не розуміли. І від цієї мови, цих нерозумінь ставало ще прикріше на душі.

Естонки-медсестри брали кров у дітей. Набирали повний шприц. Утовкмачували в дитячі голівки, що то для поранених німецьких солдат Рейху. Діти були обезсилені, не витримували, десятками помирали. Маленькі трупики вивозили і спалювали, та забори крові не припинялися. У Валі теж брали кров. Перший раз вона витримала. За другим – втратила свідомість. Опритомніла в лазареті. Вижити допоміг брат: щодня приносив їй свій шматочок хліба, розважав.

Кілька разів у вену вводили якусь рідину, пояснювали, що для підтримки організму. Після цих ін’єкцій ставало ще гірше: нудило, паморочило голову, тіло ставало ватним, втрачало відчуття ваги. Старші говорили, що то німці проводять якісь експерименти. Та й справді, такі «лікування» призводили до ще швидшого помирання дітей..

Так тривало більше двох років. У вересні 1944 року діти були звільнені бійцями Радянської армії. Деякий час перебували при госпіталі, швидко пішли на поправка. Потім відправлені додому. Потрапили до дитбудинку (мама теж загинула).

Валя закінчила школу, училище. Стала овочівником. За направленням потрапила в Кінзавод, що в Лозівському районі Харківської області. Одружилася з фельдшером Олександром Кощеєвим, родина переїхала до Краснопавлівки (там мешкали батьки чоловіка). Валя закінчила медучилище, стала фельдшером-акушером. Виростила двох синів. Має онуків. Сорок років віддала улюбленій справі.

Час від часу, перегортаючи старі світлини, пожовклі документи, згадує пережите, розповідає про страшні часи дитинства онукам, юним дослідникам.

Спогади Валентини Іванівни Кощеєвої лягли в основу даної роботи.


Мій дідусь – моя гордість
Назаренко Наталія, учениця 11-А класу Харківської загальноосвітньої

школи І-ІІІ ступенів № 88 імені О.Г. Зубарева Харківської міської ради

Керівник: Пашкова К. В.,педагог-організатор
Переді мною фотографія рідної, дорогої мені людини, мого дідуся Погребняка Бориса Микитовича. Я уважно вдивляюсь в риси його обличчя, намагаюсь уявити собі, яким він був, як він жив, згадую все, що розповідали мені про нього.

Ще в далекому дитинстві, сидячи на колінах у найдорожчої для мене людини, у моєї матусі, я слухала її незабутні і захоплюючі розповіді про мого дідуся, її тата, який, на жаль, відійшов у вічність дуже рано, коли мене ще у цьому світі навіть не було. Я народилася через рік після того, як його не стало. Мій дідусь навіть не уявляв собі, що у його роді з’явиться ще одна, одинадцята онука, яка буде схожа на нього і багато чого від нього успадкує: життєвий оптимізм, радість в очах та посмішку, яка завжди, як кажуть, зачаровує та підбадьорює людей.

Мій дідусь Погребняк Борис Микитович народився 15 лютого 1926 року у селі Михайлівка Ставропольського краю. Мій прадід Микита Олександрович був родом з кубанських козаків, а прабабуся Катерина Іванівна – з Полтавщини. Так в родині мого діда злилися два братських слов’янських народи. Саме тому в мого дідуся поєднались такі різні якості: хоробрість козаків і краса та романтичність українських парубків. Його сім’я була дуже великою, дружньою та працьовитою, в ній було чотири дитини: три дівчинки та найменший хлопчик, улюбленець батька. Дитинство мого дідуся минало серед прекрасної природи північного Кавказу. Життя здавалося для нього щасливим і безхмарним, сповненим юнацьких сподівань та надій.

Моєму дідусю було всього п’ятнадцять років, коли почалася війна, яка, немов би чорна хмара болю та страждань, закрила ясне сонячне небо. Як і всі юнаки того часу, дідусь рвався на фронт, хотів бути в перших рядах захисників своєї Батьківщини. Але його сім’ю евакуювали на Урал, де в тяжкий для країни час молодь замінила тих, хто пішов на фронт. Після теплого сонячного Кавказу - суворий і холодний Урал, де тисячі ровесників мого дідуся кували в тилу таку довгоочікувану перемогу. Саме тут здійснилася його мрія - стати машиністом паровозу. Але возив він не пасажирів в різні куточки світу, а снаряди, які виготовляли його ровесники, стоячи біля станка по двадцять годин на добу. Морози настільки були люті, що руки примерзали до поручнів. Одного разу, намагаючись злізти з потяга, Борис Микитович вивихнув руку: так міцно вона примерзла до поручнів.

Щоденна праця з шостої ранку до пізньої ночі в тріскучий мороз, страшну завірюху, в дощ чи сніг стала тим стержнем, який сформував в моєму дідусеві такі риси, як наполегливість, працьовитість, відповідальність, які в мирний час стали основою справжнього трудового героїзму. «Все для фронту, все для перемоги» - це не просто слова. Вся країна, від маленьких до великих, жила в єдиному пориві, саме завдяки цьому настав щасливий День Перемоги.

Після війни мого прадідуся, як кваліфікованого спеціаліста в галузі сільського машинобудування, направили в місто Харків на відродження Харківського тракторного заводу. До своєї родини повернувся і мій дідусь, таким чином опинившись в нашому рідному місті. Разом з батьком він почав працювати в залізничному цеху спочатку помічником, а потім машиністом. Мені важко уявити, що на заводі є своя маленька залізниця, по якій їздить паровоз з цікавою назвою «Кукушка»; саме на ньому працював мій дідусь. Далеко було чутно гудок його «Кукушки», і не одне дівоче серце завмирало, коли з кабіни виглядало завжди усміхнене обличчя красеня-машиніста. Але його серце відгукнулося тільки тоді, коли він зустрівся поглядом з скромною дівчиною. Цією дівчиною була моя бабуся Валентина Олександрівна, з нею він пов’язав свою подальшу долю. Бабуся на одинадцять років пережила дідуся і багато розповідала мені про нього, про їх щире, нездоланне кохання.

Так у 1947 році з’явилася нова сім’я, а вже через рік, коли моєму дідусеві було 22 роки, в його житті відбулися дві важливі події: по-перше, 7 січня народився перший синочок, по-друге, 29 жовтня мій дідусь був нагороджений орденом «Знак Пошани» за особливі заслуги в галузі соціалістичного будівництва та оборони СРСР.

Після відродження Харківського тракторного заводу вся його сім’я повернулася на Батьківщину у місто Ставрополь, але мій дідусь, мабуть, не уявляв свого подальшого життя без улюбленої роботи, без рідного заводу, без сім’ї, яка народилась саме тут, у Харкові, і він зробив свій вибір, пов’язавши до кінця своїх днів життя з гігантом машинобудування - Харківським тракторним заводом і моїм рідним містом. 45 років життя і сумлінної праці він віддав рідному заводу. За цей час Борис Микитович отримував багато відзнак за свою трудову діяльність: «Відмінник соціалістичного змагання», «Ударник комуністичної праці», медаль «Ветеран праці», відзнака «Ударник дев’ятої П’ятирічки», «Переможець соціалістичного змагання» (1973, 1976 рр.), ювілейна медаль «За доблесну працю». В 1966 році дідусь був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, медаллю «20 років перемоги у Великій Вітчизняній Війні». І ще багато-багато почесних грамот, подяк, які він одержував щорічно. А працював він до кінця життя.

В одній з подяк «За довголітню і бездоганну працю» є такі слова: «Шановний Борисе Микитовичу! В нашому колективі Вас цінують за високу професійну майстерність, працелюбність, ініціативність. За відмінне знання справи, чуйне ставлення до товаришів. Ви заслужили велику повагу всіх, кому довелось з Вами працювати протягом багатьох років». Я вважаю, що це не просто слова офіційного документу, а прояв щирого відношення до мого дідуся.

Вистачало часу в мого дідуся займатися і громадськими справами. Протягом багатьох років він був секретарем партійної організації залізничного цеху (до цих пір як реліквія у нашій родині зберігається його партійний квиток №11522048), керівником групи народного контролю, головою товариського суду, а в 1963 році був обраний депутатом від виборчого округу №98 Орджонікідзевського району міста Харкова.

Я дивуюсь, як багато справ людина може зробити за життя: виховати чотирьох прекрасних дітей (серед них четвертою була моя матуся), 11 онуків, 8 правнуків; стільки років працювати натхненно і сумлінно на одному заводі, в одному цеху, стати гідним прикладом для інших людей, допомагати їм не на словах, а на ділі; заслужити справжню пошану і авторитет серед своїх колег по роботі та громадської діяльності. І водночас бути люблячим батьком і дідусем, чуйною, доброзичливою і вразливою людиною, дарувати частинку своєї душі всім оточуючим його людям. Для мене мій дідусь завжди буде взірцем людини з великої літери.

Переді мною фотографія мого дідуся, яка протягом багатьох років висіла на дошці пошани біля Харківського тракторного заводу (вся моя родина пишалася цим і пишається дотепер). Трудові нагороди мого дідуся Бориса Микитовича Погребняка - це не просто сімейні реліквії, це пам’ять, яка залишиться в серцях членів нашої родини назавжди. І в нашій родині, як цінний скарб, з покоління в покоління будуть передаватися нагороди мого дідуся.


ДОРОГАМИ ПАМЯТІ
Наказненко Ольга, учениця 9 класу Люботинської загальноосвітньої

школи І-ІІІ ступенів № 3 Люботинської міської ради

Керівник: Баранік С.П., учитель української мови
Людина звелася над світом

усього живого насамперед тому,

що горе інших стало її

особистим горем.

В. Сухомлинський
Чим далі вглиб історії відходять грізні події Великої Вітчизняної війни, тим яскравіше постає велич подвигу українського народу і народів Радянського Союзу. Виповнилося майже 68 років із того незабутнього дня, коли фашистських загарбників було назавжди вигнано із української землі і вся вона – від Сіверського Дінця до Черемоша, від Путивля до Ужгорода – після страшних днів і ночей гітлерівської окупації стала знову вільною.

Минула війна була суворою перевіркою стійкості моральної єдності людей, відданості своїй Батьківщині.

У червні 1941 року Україна одна з перших радянських республік прийняла на себе грізний удар фашистських армій. На її землях протягом 40 місяців палахкотіло полум’я незчисленних кровопролитних боїв, багатьох великих битв, операцій і самовідданої боротьби підпільників і партизанів із окупантами.

В Україні складалася цілеспрямована система проведення Всесоюзної пошукової експедиції «Літопис Великої Вітчизняної».

Змістовною була робота організації «Літопису» на Харківщині.

Міські й районні комсомольські організації, штаби походу розробили заходи щодо участі кожного молодіжного колективу в «Літописі», а саме: запис спогадів, пошук невідомих імен героїв, документів і бойових реліквій; створення експозицій у кімнатах, музеях та куточках бойової і трудової слави, кінофонотек, які відображали події Великої Вітчизняної… Спеціальними постановами були визначені строки ряду акцій, навчання комсомольського й піонерського активу.

Слідопитська робота на Україні стала складовою частиною життя кожної піонерської організації школи, в училищах, вузах. Безпосередньо у школах пошукову діяльність вели більш як півмільйона червоних слідопитів, а всього в Україні 1982 року в роботі під девізом «Ніхто не забутий, ніщо не забуто» взяли участь 8 мільйонів юнаків і дівчат. У ході пошуку вони відкривали імена патріотів, які віддали життя за визволення Батьківщини, імена живих учасників тих героїчних подій, глибше усвідомлювали велич подвигу народу, його героїчного шляху до Перемоги.

Одним із головних елементів експедиції був запис спогадів фронтовиків. Штаб походу у м. Люботин Харківської області із самого початку експедиції спеціальною постановою закріпив вулиці міста, де проживали ветерани, сім’ї загиблих воїнів за навчальними закладами, піонерськими загонами, визначили строки зустрічей із учасниками війни, виготовили друкарським способом спеціальні анкети й картки для запису спогадів.

Зібрані слідопитами нашої школи спогади ветеранів справляють глибокий емоційний вплив на молодь.

У загоні червоних слідопитів була і моя мама, Томіленко Тамара. Це вона дала записи учасника Великої Вітчизняної війни, Почесного громадянина Люботина, ветерана війни та праці, учасника боїв за визволення Харківщини, одного із авторів «Книга Пам’яті» Черняка Івана Тимофійовича, який сам проводив пошуково – краєзнавчу роботу по вивченню історії міста.

Іван Тимофійович Черняк згадує:

«На фронт я потрапив у березні 1943 року (мені вже було 17 років).

У червні 1943 року за виконання бойового завдання (знищення ворожих складів та бойової техніки) мене було відзначено, а у газеті нашої дивізії з’явилася стаття.

Із цього часу почалася і моя журналістська справа. Я писав про тяжкі будні війни, про наших відважних захисників.

8 серпня 1943 року у складі степового фронту форсував Сіверський Дінець у районі С. Рубіжне, де точилися тяжкі бої із німецькими фашистами. Інтенсивно бої наближалися до Харкова. Особливо німці чинили опір, коли наші війська визволяли Рогань, Васищеве, Лосєво, Борова, Борки, де мене було поранено, але я встиг підбити 2 ворожих танка.

Про ті важкі бої засвідчує той факт, що із 58 чоловік нашої протитанкової батареї живими залишилися тільки п’ятеро.

Тяжко пораненого мене відправили у шпиталь. Після лікування я потрапив у навчальний полк, а потім на Ленінградський фронт. Знову бої, атаки, у яких на першому фланзі знаходився наш протитанковий розрахунок (76 м/м гармата). Я брав участь у боях за Нарву, Ригу, Пярну…

Коли війна закінчилася, я навчався у Вовчанському педучилищі, Харківському педінституті і одночасно працював у школі. Був учителем фізкультури, української мови та літератури. Виховав багато дітей і пишаюся тим, що серед моїх вихованців є військові (серед них більше 20 стали полковниками, а Микола Звєрєв став генерал-майором).

Майже 5 років напружено трудився над Книгою Пам’яті на честь світлої згадки про люботинців, які не повернулися з війни та захисників, які звільняли Люботин…»

Черняк Іван Тимофійович нагороджений орденом Вітчизняної війни І ступеня, багатьма бойовими нагородами… та знаком «Відмінник народної освіти України».

Минають роки… Залишаються книжки, кінофільми, але все менше стає ветеранів. Не стане їх, ї тоді з запізнілим болем зрозуміємо, що чогось не запам’ятали із розповіді батька, дідуся, прадіда, чогось взагалі не знаємо й не можемо пояснити допитливим дітям. Тому слід пам’ятати про це постійно й наполегливо вести записи спогадів ветеранів війни. Юліус Фучік писав: «Про одне прошу тих, хто переживе цей час: Не забудьте! Не забудьте ні добрих, ні лихих…».

Ніхто не забутий, ніщо не забуто…
Немченко Анна, учениця 9-А класу Зміївського ліцею №1

імені двічі Героя Радянського Союзу З.К. Слюсаренка

Зміївської районної ради

Керівник: Малюк Л.В.,вчитель історії


На День Перемоги в кожній сім’ї люди запалюють свічку пам’яті. Пам’яті… про загиблих героїв у Великій Вітчизняній війні, бо вона стала найбільшою трагедією для всього народу. Ми з великою повагою вклоняємося всім загиблим героям цієї війни і з великим трепетом зустрічаємось з уже старенькими людьми, які в вочевидь пережили це страхіття.

Війна – це невід’ємна частина життя наших ветеранів та дітей війни. Вони вже ніколи не забудуть ті моторошні події. На захист своєї Батьківщини від німецько-фашистських загарбників піднявся весь народ. Звісно всіх людей охоплював неймовірний страх, але все ж вони боролися за свою Батьківщину і це вселяло величезну надію їм у серця.

Війна торкнулася кожної сім’ї. У кожній родині хтось воював, хтось працював у тилу.

Героїв цієї війни дуже багато. Вічна їм слава! Полум’я війни не обминуло нікого, не було людини, якій вона не завдала страждань, не забрала когось із рідних, друзів. Усі ми щиро вдячні тим, хто ціною власного життя і здоров’я виборов для нас мир і спокій! Ми будемо пам’ятати уроки минулого і дбати про майбутнє!




ЖИТЕЛІ С. ЧЕРВОНИЙ ОСКІЛ ПРО ПЕРІОД ОКУПАЦІЇ
Новохатько Дар’я, учениця 10 класу Червонооскільського навчально-

виховного комплексу Ізюмської районної ради

Керівник: Безкоровайна А. О., вчитель історії
Робота «Жителі с. Червоний Оскіл про період окупації» виконана ученицею 10 класу Новохатько Д. протягом січня – березня 2013 року.

Об’єктом вивчення стала історія Великої Вітчизняної війни у спогадах очевидців-земляків.

Мета даної роботи – вивчення історичних фактів, пов’язаних з періодом окупації, зі спогадів жителів села Червоний Оскіл.

Війни, якими, на жаль, так багата наша історія, виявляли не тільки імена героїв, але й приносили численні жертви і страждання. Від останньої, найстрашнішої і найкровопролитнішої, нас, хто живе сьогодні, віддаляє всього 67 років. Вона залишила незабутній слід в житті народу. Немає в Червоному Осколі сім’ї, яку б не опалила Велика Вітчизняна війна. Спомин про ті дні живе в обелісках і пам’ятниках, в братських могилах воїнів, які полягли на полях битв, та в людській пам’яті.

Про початок Великої Вітчизняної війни жителі села дізнались з урядового повідомлення, яке прозвучало опівдні 22 червня 1941 року з динаміка, що був встановлений в центрі села.

За час окупації на території села перебували німецькі війська, румунські та італійські. В період окупації багато молоді було насильно вивезено на примусові роботи до Німеччини.

На території села не велися бойові дії, проте воно постраждало від бомбардувань, злодіянь румунів та пожеж.

Суворі випробування випали на долю червонооскільців в роки Великої Вітчизняної війни. Понад 1 тис. жителів села перебувало в лавах Радянської Армії. Майже з перших днів війни в Червоному Осколі був створений винищувальний батальйон, який з наближенням фронту став партизанським загоном, а в листопаді 1941 року влився як розвідувальна рота в діючу армію. З листопада 1941 року по червень 1942 року передова лінія фронту проходила по річці Дінцю, за 10 км від Червоного Оскола. 22 червня 1942 року радянські війська залишили Червоний Оскіл, почався період окупації, який тривав майже 7,5 місяців. Літом 1942 року в районі села проходили жорстокі бої з німецько-фашистськими загарбниками. У боях за Червоний Оскіл брали участь воїни 23-го танкового корпусу.

2 лютого 1943 року війська Радянської Армії визволили село від ворогів. Страшну картину фашистських злодіянь побачили вони. Ворог розстріляв понад 300 жителів села, спалив 340 дворів колгоспників, шкільні будинки, приміщення ферм, магазини, знищив майже все поголів’я худоби, вивіз запаси продовольства, що були в селі.

Звернення до історії села Червоний Оскіл має не тільки звичайну цікавість до минулого, що вже ніколи не повернеться. Необхідність звернення до історичних реалій продиктована ще й тим, що вплив випромінюваних цим минулим імпульсів на спосіб життя, на подальшу долю багатьох людей був досить високим.

Тож відірвемось від своїх буденних клопотів і суєти, згадаймо тих, кого немає разом з нами, хто навічно залишився молодим, визволяючи наш край від ворога. Нехай сьогодні в нашому домі, в кожній сім’ї, панують мир, благополуччя, і злагода. А про тих, хто поліг у горнилі боїв, хто кров’ю своєю скропив землю, тих, хто пройшов крізь бої, лихо, голод і холод, хто вижив у цій смертельній війні, не старіє, не зникає пам’ять. Оберігаймо її, передаваймо, як святиню, у спадщину поколінням.
Спогади мого прадідуся
Парицька Анастасія, учениця 9 класу Куп'янського навчально-

виховного комплексу №2 Куп'янської міської ради

Керівник: Проценко Л. М., учитель української мови та літератури
Мій прадід, Шимкунас Едуард Антонович, пройшов усю війну, був відзначений високими нагородами за сміливість, відвагу та бойові заслуги.

Початок Вітчизняної війни.Вранці 22 червня 1941 року, в 3.45 хвилин, загуло небо над головами. Пролітали одна за однією ескадрильї літаків з яскраво-червоними п'ятикутними зірками. Ми з замаскованими танками стояли в лісі. Чули багаторазові, багатосерійні гуркоти вибухів у нашому тилу. Для нас створилася незрозуміла обстановка. Одні кажуть: «Почалася війна.» Інші говорили, що не може цього бути, бо є пакт із Німеччиною про ненапад. Треті говорили ,що почалися маневри. Однак чуємо: на кордоні йде бій. Невдовзі побачили беззбройних червоноармійців, панічно бігаючи групами в тил. Виявилося, що вони будували укріплений район на кордоні. Зброю їм не видавали, якщо не вважати одну гвинтівку на сто чоловік для несення вартової служби. За їх словами, на будівництві укріплень працювало близько десяти тисяч чоловік. Захоплені зненацька і без зброї, вони були змушені тікати від наступаючого ворога. Багато хто з них лежали убитими або пораненими без наданої медичної допомоги та не були евакуйовані, деморалізуючи тим самим захисників кордону. Дійшла черга і до нас . Ми піддалися масованому бомбовому удару ворожої авіації і артилерійському обстрілу. З'явилися перші вбиті та поранені, виведені з ладу перші танки. Командування наше, не маючи наказу «зверху», виявилося скутим у віддзеркаленні супротивника, щоб уникнути можливої провокації німців. Йде перший бій, а наказу вступити в нього немає. Командування боялося приймати самостійні рішення.


За нами стояли артилеристи, які так само, як і ми, не відповідали ворогові.
Тільки лише ,коли німецькі танки у супроводі піхоти підійшли впритул до нас, ми вступили в бій. У 8.00 ранку 22 червня одержали наказ Верховного головнокомандування, в якому йшлося про те, що треба вступити в бій, ворога знищити на рубежах нашої Батьківщини, кордони не переходити. За цей період вже було втрачено час, порушено взаємодію родів військ, ворог розвернувся на всю міць. У нас же все вийшло навпаки. Наша авіація не з'являлася в повітрі тому, що в перші хвилини нападу була знищена на своїх аеродромах.

Нам, танкістам, не пощастило і в тому, що танки Т-25, Т-26 і ВТ-7 виявилися зі слабкою бронею. Німецькі бронебійні снаряди і снаряди-бовтанки пробивали лобову броню вежі навиліт. І ми свої танки називали «Прощай,Батьківщина».

Німці нестримно наступали. За день відбивали по кілька атак, втрачаючи людей і техніку. Вночі вони дозволяли собі відпочивати, суворо дотримуючись режиму харчування. У ці паузи ми відходили назад і ремонтували свою техніку, не знаючи ні сну, ні відпочинку, і харчувалися ,як доведеться.
Незважаючи на відчайдушне бажання зупинити ворога, при великих втратах нашого завзяття вистачило тільки на дві доби. Екіпаж дякував свою слухняну, швидкохідну і маневрену машину БТ-7, яка дозволяла уникати прямих влучень. Однак на третій день боїв ворог нас не пощадив: було перебито гусеницю, і танк закрутився на місці. А це означає, що ми стали нерухомою метою для ворога. Хоч і розуміли це небезпечне становище, все ж продовжували відстрілюватися, поки не повторилося пряме попадання. Танк підкинуло від зовнішнього вибуху, нас неймовірно сильно трусонуло, двигун заглохнув. Упав, обливаючись кров'ю, баштовий стрілець ... Командир танку скомандував:» Покинути машину!» Вибралися через передній люк, витягли назовні пораненого товариша. Він виявився мертвим. Серед земляних «фонтанів» під свист осколків і куль швидко відповзли в придорожню канаву. Не встигли перевести дух, як в кинутому нами танку стали вибухати снаряди і звідти виривалися клубки диму та вогню. По канаві повзли і так дісталися до лісу. Що робити далі , не знали. Побігли по лісовій дорозі в тил. Наткнулися на нашу автобатівську машину ЗІС-5, застряглу в канаві і кинуту водієм. До нас приєдналися групи танкістів, які вийшли з лісу. Спільними зусиллями ми вивели машину на дорогу. Я сів за кермо, решта- в кузов, і поїхали в тил. Розшукали 305-й автобат. Мене призначили водієм цієї машини. Мої супутники - танкісти вирушили на збірний пункт 28-ї танкової дивізії, яка незабаром поїхала в тил на переформування.

Потім я став старшим колони з восьми машин у розпорядженні 269-го артилерійського полку для перевезення снарядів та ПММ.

У капкані

... Між двома сосновими борами дорога пішла по високому насипу, покритому булижниками. Зліва розташовувалося орне поле, а праворуч від шосе- заболочений пустир.

Колона з боєприпасами і ПММ з'явилася на цій відкритій і високій ділянці дороги під ударом ворожої авіації, яка одночасно бомбардуючи голову і хвіст колони, створила «пробку». Розбиті і охоплені полум'ям крайні машини не дозволили маневрувати на високій дорозі машинам, які були всередині колони. Шофери, солдати і офіцери, стрибаючи з високого насипу дороги, кинулися врозсип у пошуках укриття. Я опинився біля водостічної бетонної труби діаметром трохи менше мого зросту, прокладеної під дорогою. Довжина труби була рівна ширині насипу дороги. Заскочивши в цю трубу, подумав, якщо бомба впаде поруч із дорогою, навпроти цієї труби, мене зрешетить осколками. Ще більшу небезпеку представляв той момент, коли в моєму кузові почнуть вибухати снаряди, а в сусідньому - бочки з бензином. Здригнувшись від цих думок, пустився бігти геть від дороги в бік піхотного полку, розуміючи, що літаки продовжать бомбування автомобілів. Добіг до першої-ліпшої борозни, впав у неї, щільно притиснувся до землі. Позаду мене лежав незнайомий лейтенант , який сказав:

- Летить точно над нашою борозною, висипавши шість дрібних бомб, це по наші душі.

Мене вдарило по спині, відчув біль і вологу. Торкнувшись рукою хворого місця, жахнувся закривавленої руки , зрозумів , що поранений.Продовжую лежати, а літаки знову заходять на бомбардування.

Машини на дорозі горять, бочки з пальним на одних машинах, снаряди-на інших вибухають. Подивившись вперед, побачив відірвану голову в касці. Оглянувся назад - лейтенант лежить без голови в калюжі крові. З жахом здогадався, що його головою в касці вдарило по моїй спині. Літаки більше не поверталися. Відшукавши очима свою машину біля водостічної труби, зрадів, що вона не постраждала. Довелося кілька годин перечекати, поки горіли машини, вибухали снаряди. Під'їхало з того та іншого боку багато машин, які допомогли розчистити шлях. Я звернув увагу на воронку від вибуху бомби біля входу в бетонну трубу, в якій стінки були поцятковані слідами осколків.

Лжегенерал

Командир автополку майор Мельничук отримав наказ зайняти оборону на танконебезпечному напрямку на певній висоті, наказав дивізіонам рухатися побатарейно під покривом темряви до вказаного місця. Сам же поїхав цією місцевістю і дав указівку нам, шоферам, які привезли снаряди та ПММ на колишні вогневі позиції, їхати за ним і розвантажитися на новому місці. На перехресті доріг його зупинив генерал із офіцером. Як у них почалася розмова, ми не чули. Але зав'язалася суперечка ,яка привернула нашу увагу. Ми стали підходити до них ближче. Мельничук підвищеним тоном говорить:

«Я ще раз повторюю,що там, де ви наказуєте прийняти оборону, за даними нашої розвідки, місцевість зайнята німцями. А ви кажете,що навпаки. Де мені наказати зайняти оборону, адже там німці!» Генерал роздратованим голосом і грубим тоном сказав: «Ви зобов'язані за статутом виконати останній наказ!» Мельничук, уклавши карту в планшет, зажадав пред'явити документи. Ми відчули недобре, підійшли до них впритул, знявши карабіни з плеча. Майор, уважно роздивившись документи, повернув їх назад. Поки вони прибирали документи в кишені, Мельничук швидко вихопив свій пістолет і впритул застрелив обох. Після чого наказав нам, щоб ми розстебнули їх кітелі ... На трупах під радянською формою виявилася німецька. Їхні документи, справжні німецькі і «липові» радянські, передали Мельничуку, а зброю взяли собі. Майор ,зітхнувши, сказав: «Добре, що ми розгледіли вовків у овечій шкірі. «І подякував нам за пильність. Смертельний глухий кут 1941року особливо характерний тим, що фронт під натиском фашистських військ стрімко і швидко пересувався вглиб нашої країни. Німці клинами врізалися в слабкі ділянки нашої оборони, обходили місця запеклого опору, прагнучи взяти їх в «кліщі» і, оточивши, знищити наших. Одного разу я опинився в подібній ситуації, поїхавши ввечері в тил за снарядами в армійські склади боєприпасів за 35 км. З них 15 км по шосе і 20 по селищній грунтовій дорозі в бік залізничної станції. На складі,завантаживши доверху бортів кузов автомашини ЗІС-5 ящиками зі снарядами і не затримуючись, поїхав назад, користуючись нічною темрявою, щоб уникнути нападу ворожої авіації. Під'їжджаючи до перехрестя доріг ,з виходом на шосе, застав світанок з густим туманом, через який виразно чулися звуки руху танків по шосе. Я не додав їм значення, прийнявши за своїх, продовжував їхати туманною дорогою з обмеженою швидкістю, щоб не зіткнутися із зустрічним транспортом. Раптом побачив в туманній завісі ,що їхав попереду в попутному напрямку мотоцикл із коляскою з двома сидячими.

Вдивившись пильно, зауважив,що їде другий і третій мотоцикли, а на них теж по два чоловіка. Через щільний туман їх було погано видно, але розрізнив німецькі каски на головах! Серце тьохнуло, мурашки пробігли по шкірі. Мимоволі зупинив машину, міркуючи судорожно, що робити. І тут мене вразила страшна здогадка про те, що танки, які підходили до шосе, - німецькі, а мотоциклісти - це їхня розвідка! Промайнула думка - звернути з дороги вбік, але це не дозволяло зробити глибокі кювети. Та й не було гарантії дістатися по бездоріжжю до своїх. До того ж втрачали час для доставки снарядів. Мої роздуми перервав брязкіт танків, які вже виїжджали на шосе.

« Ех, була не була!» Дістав через спинки сидіння броньовий щиток від станкового кулемета «Максим». Поставив його на коліна і за лямки, раніше прикріплені до нього, прив'язав до себе, захистивши живіт і груди спереду. Поклав поруч на сидінні дві гранати та карабін на бойовому затворі. Розігнав машину до певної швидкості, не звертаючи уваги на щільний туман ... Вони виникли з туману так раптово і так близько, що в останню мить я побачив спотворені страхом ворожі особи, в яких промайнули в руках автомати. Від удару шеститонної (з урахуванням вантажу) машини з величезною силою інерції мотоцикли з фашистами розлетілися по боках дороги, немов дитячі іграшки. Не знижуючи швидкості, пролетів ще якусь відстань, перш ніж схаменувся, що в тумані може розбитися об зустрічний,можливо, транспорт або залетіти в кювет. Зупинив машину, швидко обійшов її і, не виявивши наслідків від зіткнення, сказав спасибі міцному бамперу на висунутих іклах рами. Дорога пішла вгору, де туман почав рідшати і нарешті розвіявся. Не доїжджаючи до свого повороту, бачу ,що стоїть на перехресті доріг наш солдат - «маяк». Зупинивши мене, він показав шлях до місця нашого нового розташування, бо війська під покривом темряви знову відійшли назад (виявилося, шосе, по якому я їхав, йшло паралельно фронту). Чому мотоциклісти допустили мій проїзд? Можливо, через тріскотню своїх мотоциклів і густого туману не почули і не побачили машину, що наближається. Або сподівалися на те, що між ними не повинно бути нічого ворожого. Мою машину прийняли за свою, спрямовану з солдатами слідом за ними, що в них іноді практикувалося. Як би там не було, але я не чув пострілів із шести, наявних у них, автоматів, не знайшов на машині слідів від свіжих куль.


Каталог: upload -> files
files -> Методичні рекомендації для керівників баз стажування з підготовки лікарів-інтернів за спеціальністю «Внутрішні хвороби»
files -> Вимоги до оформлення заявок розроблення технічного завдання та його складових частин
files -> Правила складання бібліографічного опису
files -> Програмний комітет співголови
files -> Агентський договір
files -> Контрольна робота на семестр є обов’язковою
files -> Державний стандарт професійно технічної освіти дспто 6131. А. 01. 50-2016 позначення стандарту
files -> Міністерство освіти і науки України Відділ освіти Овруцької райдержадміністрації Житомирської області Овруцький Центр дитячої та юнацької творчості
files -> Перелік праць І. Франка, які висвітлюють різні аспекти життя Галичини ХІХ – початку ХХ ст


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   46




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка