Обласна військово-патріотична акція учнівської молоді «слобожанські дзвони перемоги», присвячена 70-ій річниці визволення Харківщини від фашистських загарбників


СПОГАДИ ДІТЕЙ ВІЙНИ САХНОВЩИНСЬКОГО ТА КЕГИЧІВСЬКОГО РАЙОНІВ ПРО НІМЕЦЬКУ ОКУПАЦІЮ



Сторінка20/46
Дата конвертації20.11.2018
Розмір3.38 Mb.
#65409
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   46

СПОГАДИ ДІТЕЙ ВІЙНИ САХНОВЩИНСЬКОГО ТА КЕГИЧІВСЬКОГО РАЙОНІВ ПРО НІМЕЦЬКУ ОКУПАЦІЮ
Сібагатулліна Олена, учениця 9-Б класу Сахновщинської гімназії,

вихованка гуртка «Історики-краєзнавці»Сахновщинського будинку

дитячої та юнацької творчості Сахновщинської районної ради

Керівник: Перкіна С. Ф., вчитель історії, керівник гуртка «Історики-краєзнавці»


Близько двох з половиною мільйонів років існує людство. Але кожне нове століття несе більше війн і зла, ніж попереднє. Тому не слід викидати з пам’яті XX століття, бо його події можуть повчити нас у майбутньому.

В 2013 році виповнюється 70-річниця визволення Харківщини від німецьких окупантів. З кожним роком ми віддаляємося від цієї події. Однак становище в сучасному світі не дає нам можливості забути про страхіття тієї війни. Вона кардинально змінила життя мільйонів людей, їхнє світобачення, підірвала здоров’я цілого покоління, забрала життя у більше ніж 14 мільйонів українців, залишила по собі трагічну пам'ять. Сьогодні є ще живі свідки тих часів, тому ми повинні використовувати можливість спілкування з ними заради більш глибокого розуміння тогочасних подій і становища дітей в роки війни. Діти війни можуть познайомити нас з особистими переживаннями, спостереженнями, долею конкретної дитини в умовах німецької окупації.

Завдання даного дослідження - зібрати спогади дітей війни та дослідити їхнє становище під час німецької окупації.

Діти війни - це люди похилого віку з глибокою сивиною на скронях. Однак вони відгукнулися та поділилися своїми спогадами про німецьку окупацію, хоч і сьогодні ці спогади залишаються для них важкими. Початок війни назавжди закарбувався у пам’яті дітей війни. Своїми спогадами зі мною поділилися : Ярова Марія Лук’янівна, 1927 р.н., жителька Сахновщини, Чепак Алла Іванівна, 1939 р.н., жителька села Калюжине Кегичівського району.

Спогади Ярової Марії Лук’янівни, 1927 р.н., жительки Сахновщини:

«У роки війни моя сім’я проживала в селі Веселе, поблизу Лигівки, Сахновщинського району. Пам’ятаю, батько йшов на війну, збираючись опівночі. Лампи мама не запалювала, бо німці бомбили. Ще у липні - серпні 1941 року йшла евакуація. Радянська влада видала наказ, за яким люди повинні були віддати свою худобу, птицю, майно для вивозу. Більшість здали все, що мали, а самі евакуюватися не встигли. Та й корови, яких гнали на схід, похворіли на «ящур» і більшість пропали. У 1941 мені виповнилося 14 років. Однак всієї небезпеки, пов’язаної з війною, я ще не усвідомлювала. Жили ми вп’ятьох: мама, батькова сестра, два брати та я. Коли німці увійшли в село, 11 з них поселилося в нашій хаті. Нам дозволили залишитись у найменшій кімнаті. Під час другої окупації жителів п’ятьох сусідніх хат та нас виселили до найменшої хатинки в селі. Зима 42-го була надзвичайно сніжною, з заметілями. Масового голоду у наших селах не було. Допомагала вижити корівчина. Їли картоплю, варили кашу з тертою пшеницею, хліба не було. Одного разу через село проходили румунські вояки. Один з них дав нам відро зерна, яким годував своїх коней. Ми дуже зраділи такому подарунку. Разом з односельцями в маленькій хатинці жив чоловік, який втік з Харкова, рятуючись від голодної смерті. Мамин брат розповідав про масовий розстріл євреїв у місті. Він бачив, як євреї – дорослі і діти – йшли колоною на збір, з вузликами та торбинками в руках. В роки німецької окупації ми не ходили до школи. Випадків нелюдського відношення німців до дітей я не пам’ятаю. Наші поліцаї в селі запобігли вивезенню молоді до Німеччини, надавши відомості лише про одну хвору дівчину, яку не взяли через її хворобу. Під час бомбардувань одній дівчинці відірвало руку. Завдяки німецькому лікарю -хірургу вона одужала. В 1942 році я нарівні з дорослими працювала в колгоспі, полола ланку з буряком. Коли німці відступали в 43-му, нам наказали взяти речі і йти на захід. Ми запрягли в бричку корову та й вийшли за село. Німецький комендант підпалював скирти та хати в селі. Пам’ятаю, ми зупинилися в балці, бо над головами літали німецькі снаряди. Було дуже страшно.»

Спогади Чепак Алли Іванівни, 1939 р.н., жительки села Калюжине Кегичівського району:

«Я пам’ятаю, як в наше село прийшли німці. Мені було 3 роки. Я жила з мамою та меншим братиком. У нашій хаті оселилося кілька німецьких офіцерів. Відношення до нас, українських дітей, було різним. Був такий випадок: один з офіцерів подарував мені значок зі зображенням Адольфа Гітлера. Я була мала та загубила його. Цим дуже розгнівала арійця. Він вихопив пістолет і, погрожуючи ним, погнався за мною. Я втекла в кукурудзу і заховалася. Але були і інші приклади відношення німців до дітей. Пам’ятаю, як один із офіцерів пригощав нас хлібом зі смачним, різнокольоровим маслом та ласкаво розмовляв з нами, пригадуючи власних дітей.»

Діти війни – це покоління, яке сьогодні представляє новий погляд на події Великої Вітчизняної війни. В демократичних умовах незалежної України, ті кому вдалося зберегти своє життя, можуть розповісти нарешті всю правду про своє скалічене дитинство. Війна забрала життя багатьох рідних та близьких їм людей. Про війну ми можемо дізнатися з книжок, кінофільмів. Однак, відчути той час можна лише, поспілкувавшись з дітьми війни. Саме людина, її доля, живі емоції та почуття, спогади про роки війни та окупації зможуть відтворити перед нами реальну картину тих трагічних воєнних часів.
Із спогадів ветерана Великої Вітчизняної війни, захисника Ленінграда Гранкіна Олексія Никифоровича
Сідора Альона, учениця 9 класу Старовірівської загальноосвітньої

школи І-ІІІ ступенів Нововодолазької районної ради

Керівник: Соловйов Г.М., учитель історії
Велика Вітчизняна війна застала мене на шостому місяці служби в кадрах Червоної Армії Ленінградського військового округу на посаді командира відділення кабельного зв’язку 577 гаубічного полку біля м. Виборг, де ми опинилися на невеликий час в оточенні. Тоді ми ще не знали, що німці оточили повністю м. Ленінград і що ця блокада триватиме 900 днів і ночей. Продовольчі склади у місті згоріли після німецького бомбардирування, і мирне населення та оточені військові потрапили у велику скруту. Голодні, холодні, без світла, води та сну ми захищали Ленінград, свою Батьківщину. Пам’ятаю дітей і дорослих, які пухли від голоду. Цього забути неможливо. Місто, палаци, пам’ятки архітектури були дуже пошкоджені, багато цінностей німці вивезли до Німеччини.

Потім я брав участь у визволенні Прибалтики, Білорусії, Польщі. Був поранений у плече. Всього я служив з грудня 1940 року по листопад 1945 року.

Ми, солдати сорок п’ятого, залишаючи Берлін, щоб повернутися на Батьківшину, не думали й не гадали, що до кінця життя будемо пам’ятати його, радіти Перемозі. Нас чекала мирна праця, рідні люди. Ми вижили – й це було тоді головне. Здавалося, що на землі завжди буде мир, що фашистська чума загинула в руїнах і згарищах, і що діти ніколи вже не будуть простягати рученята і просити хліба. Діти тих, хто кричав спочатку «Драх нах Остен!», а потім драпав так, що, як кажуть, і кісток не міг зібрати.

Та знайшлися ж усе-таки й ті, хто не бажав їй смерті, цій чумі, і потихеньку тепер відроджує її. Знайшлися й недобиті фашисти, які кричать про реванш. Та, видно, їх-то якраз і мало ми били.

Але не тільки про це треба сьогодні говорити. Ми не можемо і не маємо права забути про дні і ночі блокадного Ленінграду, про братські могили радянських солдат у Польші і в Угорщині, Болгарії і тому ж берлінському Трептов-парку.

Ми не можемо дозволити нової війни.

Ті, хто був у Ленінграді під час блокади, мене розуміють. А хто не був, той знає про Піскарьовське кладовище, і про чудове й квітуче місто, в якому я знову побував у 1974р. і не міг, звичайно, упізнати його, яке зберегли для майбутніх поколінь всі ті, хто пух тут з голоду і на смерть стояв на підступах до нього. Саме тут, під Ленінградом, мене прийняли у партію. «Стати комуністом, - говорив тоді політрук, звертаючись до всіх, хто одержав партійні квитки, - завжди означало взяти на себе величезну відповідальність. А зараз це не просто відповідальність, бо попереду – ворог, а за нами – колиска революції, де народилася наша влада і піднявся прапор Жовтня». Ці слова політрука я пам'ятаю все своє життя.

А потім був бій і під Шліссельбургом, і орден Червоної Зірки за те, що коли вже не вистачило дроту, знищеного фашистськими снарядами, ми з товаришами замінили його собою.

Це просто: кінці в руки і лежи. Не просто тільки від куль і осколків вберегтися. Олександр Пашков, зв’язківець нашої десятої батареї 155-міліметрових гаубиць, не вберігся: поранило його тяжко в живіт, і, слабнучи, він затис тоді дріт зубами.

Прибалтика, Польща, Варшава... Я бачив і до цього знищені міста і села, але такого, як тут, до того не доводилося.

Та довелося усе-таки побувати і біля рейхстага, і біля Брандербурзьких воріт, і своїми очима побачити, як конав у власній берлозі фашистський звір.

А мати моя, Олександра Лук’янівна, пам’ятає й інше. Як в окупованій німцями Старовірівці орали землю на коровах і жили в землянках, як воду носили в касках, і як світили каганці, зроблені із снарядних гільз, як дітлахи гралися у що завгодно, тільки не у війну.

Правда, у декого з молодих, коли я розповідаю про це, про розорене війною господарство, про те, як важко було на фронті, виникає, буває, і посмішка. Можна було б, звичайно, і обуритись, і поставити «скептика», як кажуть, на місце, та ставлять його ж товариші, і це для мене, ветерана, теж, я вважаю, неабияке досягнення.

З війни я повернувся старшим сержантом з орденом «Красная Звезда». Нагороджений медалями «За відвагу», «За оборону Ленінграда», «За визволення Варшави», «За взяття Берліна», «За Победу над Германией» та ін.

Становлення нашого післявоєнного господарства відбувалося при мені. Спочатку головою колгоспу працював у рідній Старовірівці, потім бригадиром, завідуючим фермою, бо коли господарства почали об'єднуватися, у мене для більших масштабів не вистачало знань. Перед виходом на пенсію був і обліковцем тракторної бригади. Так що добре знаю, що таке робота на землі. Знаю і розумію, коли в напружені її періоди, сівбу, жнива, ми знову повертаємося до військових термінів, бо кращого тут визначення і не знайдеш.

акінчити ж мені хочеться тим, що ми, ветерани, не тільки повинні пам'ятати минуле, а й в міру сил своїх нагадувати про нього онукам і правнукам, щоб знали вони, звідки може прийти небезпека й завжди були готові її зустріти. І не тільки зі зброєю, а й тісно згуртованими у любові до рідної матушки-землі, до нашої Батьківщини.



ЮНІСТЬ ОБПАЛЕНА ВІЙНОЮ
Скачко Анна, учениця 8 класу Золочівської загальноосвітньої

школи І-ІІІ ступенів № 2 Золочівської районної ради

Керівник: Нагула О.М., учитель історії
Зараз мені 14 років. Стільки, скільки було моєму дідусеві, Скачко Григорію Петровичу (додаток А), в 1941 році, який розділив все його життя на дві частини: час довоєнний, пора безтурботного дитинства і воєнний та повоєнний періоди. Я, як і переважна більшість моїх однолітків, про війну маю уявлення, яке сформувалось через ознайомлення з художньою та науковою літературою та перегляд фільмів на воєнну тематику. Уявити себе на місці жодного з персонажів подібних творів просто не вистачає моральних сил. Тому я з величезною повагою ставлюся до всіх, хто пережив події війни, ветеранів Великої Вітчизняної війни, усіх, хто в цей період тяжко працював в тилу, наближаючи перемогу. Я хочу вам розповісти мого діда по батьковій лінії.
Народився дідусь 17 листопада 1927 року. У нашому селищі Золочів Харківської області. Так склалося, що родина, з якої походив Григорій Петрович розпалася: тато з мамою розлучилися, коли дідусь ще був зовсім маленький. У діда з’явився вітчим, який замінив батька. В сім’ї окрім діда згодом з’явилось ще двоє дітей: сестра, на 6 років менша, Ольга і брат, молодший на 10 років, Іван. Жила сім’я звичайним життям.

До 1939 р. дід встиг закінчити чотирикласну школу.


Мирне життя перервала війна. З початком Великої Вітчизняної війни батька забрали на війну. Дід згадує, що певний час дуже чекали вісточок з фронту, але їх все не було. Через деякий час на батька прийшла похоронка. З дітьми залишилася мати-інвалід. Тому Григорій, як старший син, був за головного її помічника, став маленьким господарем, допомагав мамі. Наше селище теж було окуповано. В Золочеві проводились облави. Молодих, сильних людей забирали на роботи в Німеччину. Щоб уникнути цього, Григорій ховався в сіні, на горищі, на ліжку під матрасами.
Вижити в період окупації було важко. Харчувалися, чим могли, «перебивались» тим, що хтось дасть або тим, що знайдуть якусь поживу. В господарстві залишилася годувальниця-корова, завдяки їй і виживали.
Перед днем народження в 1944р. хлопцеві прийшла повістка про призив до лав Червоної Армії. День народження дідусь відзначав, вже будучи солдатом. Військову присягу склав 10 грудня 1944р. Спочатку був наводчиком ПТР 355 запасного стрілкового полку. Далі з червня 1945 року по травень 1948 року – наводчиком 18 гвардійської механізованої бригади. З травня 1948 по грудень 1948 року – мінометник 112 гвардійського стрілкового полку. З грудня 1948 по грудень 1951 – стрілок різних військових частин (Додаток Б).
З Німеччиною дід повоювати не встиг, бо 18 гвардійська механізована бригада, яку відправляли на захід, на фронт не встигла підійти до капітуляції цієї країни. Капітуляція нацистської Німеччини вступила в силу 8 травня о 23:01(за середньоєвропейським часом). Саме тому 8 травня в Європі та Америці, 9 – в СРСР став Днем Перемоги. Бригаду по дорозі до Німеччини направили в Японію. Радянсько-японська війна 1945 року – це частина Другої Світової війни, відома як битва за Маньчжурію або Маньчжурська операція. Вона почалась з розірвання Радянським Союзом пакту про нейтралітет 8 серпня 1945р. та оголошення ним війни Японській імперії. Тож дід, як і багато його товаришів по службі були кинуті на війну з Квантунською армією.
В Монголії ряди радянських воїнів поповнились шостою танковою армією. Нелегко було командиру армії, генерал-майору Кравченку та солдатам звикати до незвичних кліматичних умов, великої спеки, води не вистачало, бо її привозили один раз на декілька днів, а то й тижнів.

Згодом радянські війська підійшли до Маньчжурії, саме сюди японці стягували свої сили наприкінці 1944 – до серпня 1945р. Сюди з Монголії наступила 6-а гвардійська танкова армія генерала Кравченка.


17 серпня 1945 року у Мукдені радянські солдати взяли у полон імператора Маньчжоу Го Пу I, пізніше останнього імператора Китаю, 14 серпня звернулись з пропозицією про перемир’я, хоча військові дії не припинялися ще три дні. Капітуляція Квантунської армії почалась 20 серпня.
Остаточно Японія відмовилась від ведення війни 2 вересня 1945 року підписавши Акт про капітуляцію. Власне цією подією і закінчується Друга світова війна. Дякуючи Богу, під час війни ні поранень, ні контузій дід не отримав.
Згодом з Москви приїхала військова медична комісія й організувала обстеження особового складу. За результатами огляду було відібрано солдат для несення служби в Південному Сахаліні та Курильських островах, які після війни зайняли війська СРСР. Серед них опинився й дід.
Демобілізувався дідусь лише 17 серпня 1951 року.
За участь в бойових діях нагороджено діда медалями «За перемогу над Японією», «ХХХ років Радянської армії» (Додаток В).
Повернувшись додому, дід влаштувався на завод хотів наслідувати батька. Зрозумівши, що це справа не для нього, влаштувався столяром в будівельну організацію, в якій продовжив і закінчив свою трудову діяльність. Одружився, разом з дружиною, Скачко Аллою Митрофанівною, виховав дітей,серед яких і мій тато: Миколу, Зінаїду, Олександра.
Дідусь завжди був і залишається для мене прикладом в усіх його починаннях: як сім’янин, робітник, воїн. Шкода, що в його юність внесла свої поправки війна, позбавивши батька, наражаючи на смертельну небезпеку ще зовсім молодого Григорія.

Сучасній молоді хочу побажати мирного неба, достатку, бути гарними нащадками свого роду, вивчати його історію.



ДІТИ ВІЙНИ. ОСТЕРБАЙТЕРИ
Спасюк Ярослава, учениця11 класу, вихованка гуртка «Пішохідний туризм»

Берестівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Близнюківської районної ради

Керівник Гончаров С. А.
У цьому році виповнюється 70-та річниця з дня визволення Близнюківщини від німецько-фашистських загарбників.

Тисячі жителів Близнюківщини стали на захист Батьківщини. Багато з них полягло в боях, поховані у безіменних могилах, пропали безвісти…

На сьогоднішній день у Берестівській сільській раді залишився в живих лише один учасник Великої Вітчизняної війни та декілька жінок, яких окупанти вивезли на роботи до Німеччини.

Учнями Берестівської ЗОШ І-ІІІ ступенів було опитано вивезених до Європи на каторжні роботи Онацьку Харитину Петрівну та Фоменко Марію Омелянівну та дитину війни Чухрай Валентину Олексіївну, яка добре пам’ятає роки війни.

З плином часу спогади очевидців тих страшних часів стають усе вагомішими і змушують молоде поколінню відчути біль і втрати.
Зі спогадів моєї прабабусі,учасниці Борівського підпілля, Невінчаної Мотрі Микитівни
Сухоручко Марія, учениця 10 класу Ізюмської загальноосвітньої

школи І-ІІІ ступенів Борівської районної ради

Керівник:Титаренко С.Д., вчитель історії
Збігають роки, мов сині Оскільські води. Журавлиними ключами у далекий вирій відлітають дні. А навкруги вирує вічне життя...

Кожного року весна приносить нам радісне свято - День Перемоги. Але в це свято блищать сльози на очах у людей. Бо ніхто не поверне їм загиблих чоловіків, дітей, дружин.



Що таке війна? Я, на щастя, знаю про це лише з газет, книг, кінофільмів. А ще з розповідей моєї прабабусі, Невінчаної Мотрі Микитівни:

«Я народилася у 1914 році в селі Троїцьке Луганської області. Коли мені виповнилося 16 років, я з братом переїхала на Борівщину, де пішла працювати в комуну Петровського. Тут я і познайомилась із своїм майбутнім чоловіком, який працював трактористом. Не довго вагаючись, я вирішила також опанувати нову сільськогосподарську машину. У1934 році ми з чоловіком переїхали до села Грачине (нині Ізюмське). Ще до початку війни у нашій сім'ї народилося троє дітей.

Коли почалася війна, чоловік пішов на фронт, а я залишилася працювати в радгоспі. Та невдовзі мій чоловік, Семен Григорович, повернувся додому через травми, отримані на військовій службі.

Одного вечора в двері хати тихо постукали. Я відчинила - на порозі стояли Журавльов та Акімов, які прийшли з проханням про влаштування інформаційного центру для прийому зведень радянського інформбюро. Я завагалася: «Може б, ви до когось іншого звернулись, адже в мене діти, чоловік,. - інвалід». Але на ці слова прозвучала переконлива відповідь: «До кого - небудь не можна, ми прийшли до того, кому довіряємо». Наступного дня під хатою почали копати льох для встановлення радіостанції, яка невдовзі запрацювала. Ми з чоловіком, Нілою Гармаш та Ганною Літвіненко щоночі писали листівки, а потім розповсюджували їх. Дуже часто мені доводилося виходити з дому з маленькою донькою - в пелюшках були замотані листівки.

Листівки ми писали від руки, найліпший почерк був у мого чоловіка. Тому йому й довелося їх писати найбільше. А скільки можна написати?

Півсотні, може трішки більше. Тому нам терміново була потрібна друкарська


машинка. Машинка була у Боровій в райуправі в сільськогосподарській комендатурі, але взяти її там майже не можливо, і тоді ми вирішили пошукати іншу. Журавльов пригадав: « У Петренка зберігається машинка з райвідділу НКВС. Але як її вивести з Борової?»

По машинку вирішив піти Короткий, своє рішення обґрунтувавши тим, що одному зручніше. І завдання таке, що двом робити нічого.

Наступної ночі він пішов до Борової по машинку, та на околиці наштовхнувся на патруль з чотирьох чи п'яти поліцаїв. Йому довелося тікати...
Ми про ці події нічого не знали і спокійно працювали, коли до двору під'їхав поранений Короткий. А через хвилину я побачила, що до будинку їдуть німці. Що робити?! Адже в льосі під хатою працюють партизани. Попередивши їх про небезпеку умовним сигналом, ми з Нілою почали палити листівки. А щоб знищити всі докази, в льох кинули гранату, внаслідок чого в хаті повилітали шибки. Журавльов і Акімов кинули гранати у поліцаїв, ті поспішно почали відходити від хати. Тоді підпільники поклали тіло пораненого товариша в сани кинуті поліцаями і подалися в степ.

Втекти з підпільниками я не могла, бо в хаті були діти, та й чоловік з хвилини на хвилину мав повернутися з розвідки. В хату увірвалися фашисти і одразу ж почали питати: «Де чоловік, де партизани?» Я мовчала, терпівши побої та катування. В цей час, нічого не підозрюючи, до хати йшов чоловік, повертаючись з розвідки. Фашисти, залишивши мене, схопили його і повезли в Чернещину, потім у Борову. Нічого не дізнавшись від нього, вони знову повернулися по мене. І знову почалися допити, знущання - я мовчала, і тоді кати вирішили вирізати на спині зірку. Болі я не відчувала, чула лише крики дітей. Викинувши дітей на сніг, німці забрали мене, вже напівживу, у поліцейський відділок.

Перебуваючи у приміщенні для затриманих, мені прийшло видіння, я його бачила вже не вперше, але раніше його не розуміла. Привиділося, що до мене прийшла жінка, одягнена в білий одяг, сіла біля мене, взяла за руку і сказала: «Не бійся, тебе завтра не вб'ють, тільки повтори молитву». І я повторила . Наступного дня я повернулася додому.

Не встигла я повернутися додому, як біля двору вже стояла машина з гестапо. З неї вийшов німецький офіцер, і знову ж почалися допитування. На наступний день у селі почали будувати дві шибениці - для мене та Ніли Гармаш. Позбавлена будь-якого спілкування, я залишилась наодинці зі своїм горем. Люди боялися підходити навіть до хати, боячись бути звинуваченими у зв'язку з партизанами. Але все-таки одного разу у вікно кинули рукав із сухарями. Кинувшись до вікна, я побачила, що від хати, крадучись, відбіг Ігнатенко.

Жахливо було, кожного ранку ідучи по воду, бачити місце своєї страти. Хвала Богу, нас так і не було страчено... Одного разу, смикаючи зі стріхи солому для розтопки , повз хату пробіг хлопчик і кинув у солому засургучований пакет. Розкривши його, я зрозуміла, що цей пакет був відбитий партизанами по дорозі до села. У ньому містився наказ про мою та Нілину страту.

Через деякий час Борівщину було звільнено від німецько-фашистських загарбників. Після звільнення я пішла до Борової, щоб отримати хоч якісь

відомості про свого чоловіка. Там я дізналася, що після довгих допитів та катувань чоловіка, так і не отримавши від нього потрібної інформації, його з Левуном, роздягнутими та босими, погнали до Оскола. Там, змусивши вирубати собі ополонку, їх стратили.

Оскільки у нашому будинку не можна було жити, мене із дітьми переселили до пустої маленької хатки...

Після війни я працювала в радгоспі, піднімаючи село з руїн. Було дуже важко самій виховувати трьох дітей, але ще важче було від того, що я не мала " можливості сходити на могилу до чоловіка».



Відчай від розлуки, страждання, переживання, душевні та фізичні муки, а головне, безмірний героїзм. Усе це характеризує наш народ у роки Великої Вітчизняної війни. І ніколи нам, їхнім нащадкам не зрозуміти, що ж насправді довелося пережити людям у ті страшні роки. Але ми намагаємося...
Никто не забыт, ничто не забыто…
Тамазлыкарь Виктория, ученица 10- Б класса,

Змиевского лицея №1 им. Дважды Героя СССР З. К. Слюсаренка

Змеевского районного совета

Руководитель: Малюк Л. В., учитель истории


Великая Отечественная Война – думая об это не столь далеком, но таком безжалостном и беспощадном времени, понимаешь, какой тяжелой ценой далась победа, какой подвиг совершали обычные люди, девушки, юноши, а в наше время – это наши прадеды и прабабушки. И я хочу вам рассказать о воспоминаниях участника боевых действий солдата Первого Украинского фронта моей прабабушки – Приколоты Марфы Иосифовны.

Она ушла на фронт, будучи 17 летней девушкой.

Прабабушку зовут Марфа Иосифовна. Родилась она 28 февраля 1926 г., в многодетной семье колхозников. Ее мама – Фекла Антоновна, отец – Иосиф Хомич. Росла она не в богатстве. Была своя земля, на которой они садили лен, коноплю, сами ткали из него полотно, из этого полотна они шили себе женские и мужские сорочки, юбки и штаны – жили, обеспечивая себя самих. У них были свои поля, на которых они садили зерно, это зерно они ездили продавать на базар, на вырученные деньги они покупали то, что не могли произвести сами – сапоги, платки и т.д.

Пришла в колхоз разнарядка, сколько человек в армию отправлять, и всех молодых девушек и юношей отправляли в армию. Добровольно не шли, шли только по приказу. Когда дошла очередь призыва до меня, я говорю командиру военной части : «Я же еще так молода, куда мне в армию?» На что он мне ответил, хлопая по плечу: «Ну ничего, там и подрастешь значит». «Затем приехала к нам домой машина, которая собирала призывников, а меня дома нет, я неподалеку яблоки собирала, когда слышу: кричат, зовут, идут мне навстречу и говорят : «Пора ехать!», и как была я с этими яблоками собранными в листок лопуха, в домашней одежде, без сумки, ни с кем не попрощавшись, меня забрали и отвезли в военкомат. Подъехали к военкомату, вишли из машины, съели мы эти яблоки возле военкомата, в Марковке, это в нескольких километрах от моего села Камянка. « Ну что ж, поели, говорит мне командир, а теперь поехали». Сели мы в машину и поехали в запасной полк, в Славянск. Там нас учили лазить по-пластунски, учили пользоваться автоматом, винтовкой,карабином. После экзаменов, приехали из другой части и забрали туда служить. Призыв мой состоялся 17 августа 1943г., мне было 17 лет – рассказывала прабабушка.

Был у бабушки и казус. Например, такой, «Охраняли мы склад с продуктами, несли караул по 8 часов, было нас караульных 12 человек, получилось так, что мне пришлось нести вахту несколько ночей подряд. И вот ночью, осенью, несу службу, хожу, караулю, нигде никого нет, льет сильный дождь, ветер, холодно, я присела на ящик, облокотилась на винтовку… и уснула, пилотка упала, и вдруг кто-то гладит меня по голове, я поднимаю голову, а надо мной стоят командир и начальник караула. «Почему спим на посту?» - я отвечаю : Я не сплю… На следующий день, на разводе караула, командир говорит: Приколота, 3 шага вперед, за нарушение несения службы 3 наряда в неочереди. – Есть 3 наряда в неочереди. Но продолжала я нести службу, несла караул в свою смену, никаких нарядов в неочереди нет, а потом моя подруга спрашивает у командира: « А почему Приколота несет службу в свою смену? Ей же 3 наряда в неочереди дали?!» На что он ей ответил: «Мы в штабе посоветовались и решили ее не наказывать, она ведь еще совсем ребенок».

Затем, уже будучи в Германии в 1945г. при несении боевой службы, стоя на перекрестке, на боевом посту, будучи регулировщиком, пропуская машины на фронт, началась бомбежка вражеской авиацией, а пост покидать нельзя, мне все кричат : «- Убегай, ложись, бомбежка!!!», - а я продолжаю нести службу, боюсь покинуть пост, и получилось так, что неподалеку взорвался авиационный снаряд, я получила ранение и попала в госпиталь….

Об окончании войны узнали в г. Бреллау на реке Одер – Германия, на расстоянии 60 км от Берлина, это случилось в 5 часов утра 9 мая 1945г. Об этом сообщил командир части капитан Черноусов. Было очень много слез радости, организовали праздничный обед.

«Этот День мы приближали как могли» - поется в песне. И действительно мы видим из воспоминаний, что каждый человек, не взирая на звание, на личность, совершал свой подвиг, не за медали, не за славу, а за Победу!!!


Каталог: upload -> files
files -> Методичні рекомендації для керівників баз стажування з підготовки лікарів-інтернів за спеціальністю «Внутрішні хвороби»
files -> Вимоги до оформлення заявок розроблення технічного завдання та його складових частин
files -> Правила складання бібліографічного опису
files -> Програмний комітет співголови
files -> Агентський договір
files -> Контрольна робота на семестр є обов’язковою
files -> Державний стандарт професійно технічної освіти дспто 6131. А. 01. 50-2016 позначення стандарту
files -> Міністерство освіти і науки України Відділ освіти Овруцької райдержадміністрації Житомирської області Овруцький Центр дитячої та юнацької творчості
files -> Перелік праць І. Франка, які висвітлюють різні аспекти життя Галичини ХІХ – початку ХХ ст


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   46




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка