Обласна військово-патріотична акція учнівської молоді «слобожанські дзвони перемоги», присвячена 70-ій річниці визволення Харківщини від фашистських загарбників


Група учнів Богуславської загальноосвітньої



Сторінка26/46
Дата конвертації20.11.2018
Розмір3.38 Mb.
#65409
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   46

Група учнів Богуславської загальноосвітньої

школи I-III ступенів Борівської районної ради


Керівник: Ісаєв О. Я., Заслужений працівник освіти України, учитель історії
У Борівському райвійськкоматі зберігається особова справа гвардії капітана Лемішка Володимира Яковича з села Гороховатка Борівського району. Він ледве не став Героєм Радянського Союзу. Документи, які знаходяться у його справі, свідчать, що 21 квітня 1945 року вище військове командування представило Лемішка В.Я. до присвоєння цього високого звання. Були підготовлені всі необхідні відомості й документи, які й знаходяться в його в справі. Тут же описаний і героїчний подвиг нашого земляка за який він представлявся до заслуженої нагороди.

У 1945 році гвардії капітан Лемішко був командиром роти важких танків КВ-122 88 Окремого Гвардійського важкого танкового Валгінського Червонопрапорного ордена Суворова, Кутузова і ордена Богдана Хмельницького полку.

Наводимо короткий витяг із нагороджувального листа: «Тов. Лемішко в боях проти німецьких загарбників проявив відвагу й мужність. За час командування ротою з лютого 1945 р. показав себе рішучим і вольовим командиром. У боях по прориву міцно укріпленого рубежу противника на річці Фрідландерштрам у районі Фл.Шланход-Бушхов 17.04.45 року тов. Лемішко, командуючи ротою, виявив відвагу й геройство.

Коли полк отримав завдання прорвати потужну оборону противника, де німці наполегливо чинили опір прикриваючись водним рубежем, тов. Лемішко був з ротою посланий на прорив оборони із завданням знищити вогневі точки противника й забезпечити форсування ріки й подальший наступ. Незважаючи на сильний вогонь гармат і самоходок противника, які не давали можливості просуватися нашій піхоті й танкам та форсувати ріку, він зі своєю ротою стрімко атакував противника і в запеклому бою його рота знищила 6 самоходок, один танк, одна самоходка була захоплена справною в полон. Особисто сам тов. Лемішко був попереду й зі свого танка знищив 3 німецьких самоходки. Крім того рота нанесла великі втрати противнику. Знищено: 4 гармати, 5 мінометів, 8 кулеметних точок і більше 50 гітлерівців. Сміливими й рішучими діями тов. Лемішко розгромив противника й забезпечив форсування ріки й подальший успішний наступ наших військ на цій ділянці фронту. Гідний присвоєння звання Героя Радянського Союзу».

17 квітня 1945 року був героїчний бій, а вже 21 квітня командування подало представлення у вищі інстанції на нагородження. З невідомих нам причин Лемішко В.Я. так і не був удостоєний звання Героя, яке, на наш погляд, цілком заслужив. Чи документи десь загубились, проходячи вверх по штабах усі інстанції? Чи може, зіграла негативну роль атестаційна характеристика, вміщена в особовій справі?

Річ у тому, що з жовтня 1943 по серпень 1944 року Лемішко В.Я. проходив навчання й перепідготовку в 1-му Гвардійському Ульянівському танковому училищі, де й атестувався з такою характеристикою: «Багато зазнайства. До навчання ставився з холодком. У громадській роботі участі не брав. Особисту й танкову зброю знає добре. Стріляє зразково. Танком управляє зразково. Військову таємницю зберігати вміє. Учасник Вітчизняної війни. Нагороджений Орденом Червоної Зірки і медаллю «За оборону Сталінграда».

Цю характеристику на старшого лейтенанта Лемішко подав командир навчальної роти училища. Важко сказати, наскільки вона справедлива. Можливо, тут просто заздрість тилового офіцера до офіцера-фронтовика, та ще й орденоносця, бо якось не в’яжеться те, що Лемішко до навчання ставився спроквола, а результати мав зразкові. Та, безумовно, найбільший його кримінал був у тому, що не брав участі в громадській роботі.

Можливо, ця характеристика (а в ті часи уважно вивчали особові справи, перш ніж людину якось відзначити), а може, що й інше завадило нашому земляку отримати найвищу нагороду – звання Героя Радянського Союзу.

На війні Лемішко був з першого дня. Спочатку Південно-Західний фронт (1941-1942) – водій автомашини, трохи згодом начальник воєнно-технічного постачання полка. Потім Західний фронт (1942) – командир взводу 82-мм мінометів 13 гвардійської стр. дивізії, далі 3-місячні курси воєнно-політичного училища при 28 Армії. Після цього на Сталінградський фронт – 776 стр. полк 214 стр. дивізії – зам. командира взводу по політичній частині. Там і отримав свій перший орден і друге поранення в ліву руку, через три тижні його ще й контузію.

Перше поранення мав на початку війни у праву ногу під містом Бєльцьк. Потім навчання в танковому училищі. І з 1944 року й до кінця війни – на 1-му Білоруському фронті: командир танкового взводу, а потім танкової роти. Нагороджений трьома бойовими орденами: Червоного Прапора, Вітчизняної війни І ступеня, Червоної Зірки за бойові заслуги і медалями «За оборону Сталінграда», «За звільнення Варшави», «За взяття Будапешту», «За перемогу над Німеччиною», а згодом багатьма ювілейними медалями.

Усі бойові й партійні характеристики, які є в особовій справі Лемішка, свідчать, що він «проявив себе сміливим, рішучим і вольовим офіцером. У боях показав мужність і відвагу. У складній обстановці бою орієнтується швидко й приймає вірні рішення. За бої по оволодінню містом Берлін представлений до звання «Герой Радянського Союзу». Фізично розвинутий, у бою витривалий. Особисто дисциплінований, морально стійкий. У побуті скромний. Вимогливий до себе і до підлеглих». Та Героя Лемішко В.Я. так ніколи й не отримав.

Після війни був головою колгоспу «Зелений Луг» Оскільської сільради Борівського району, згодом бригадиром тракторної бригади Борівської МТС, головою Гороховатського сільпо (споживчого товариства), шофером колгоспу ім. Хрущова, завгаром колгоспу «Радянська Україна», знову головою Гороховатського сільпо і знову шофером колгоспу ім. Сталіна.

Володимир Якович міг би багато розповісти про те, що стоїть за скупими рядками його особової справи, та на жаль, його вже давно немає серед живих.
СОРОКОВІ - РОКОВІ В ЖИТТІ УЧНІВ, УЧИТЕЛІВ ТА ШКОЛИ № 57
Гурток «Юні музеєзнавці» Харківської загальноосвітньої

школи І-ІІІ ступенів № 57 Харківської міської ради

Керівник: Бірюкова В. С., керівник гуртка « Юні музеєзнавці»
І Вступ. « У житті свою я школу пам’ятаю, її люблю і пам’ять збережу …»

Вступна частина роботи з краєзнавства присвячується школі, бо життя кожної людини починається з школи. Саме вона пов’язує між собою шкільною дружбою товаришів - однокласників, учителів, багато поколінь людей. Для мешканців мікрорайону «Червоний Жовтень» таким храмом науки стала школа №57, яка нараховує понад 76-річну історію, багату на події, що не можуть залишити байдужими тих, хто тут навчався з дня її відкриття та навчається в третьому тисячолітті. Всіх учнів об’єднує пам’ять про школу і все, що з нею пов’язане. Саме пам’ятьприводить нас до кімнати - музею « Історія школи 57,щоб кожен з нас міг доторкнутися до світлин, пов’язаних з дитинством і юністю. Так одного разу, відвідавши музей, учні 6-го класу серед цих фотознімків знайшли до болю знайомі обличчя своїх прадідусів, бабусь, батьків, старших братів і сестер. Більшість учнів класу стали після цього активними членами гуртка «Юні музеєзнавці», щоб самим проводити екскурсії в музеї, розповідати наступним поколінням про шкільне життя близьких їм людей та продовжити пошук. Далі обґрунтовується вибір гуртківцями теми роботи « Сорокові - рокові в житті учнів, учителів школи № 57». Учні поставили перед собою мету: дізнатися про долю учнів , учителів , які в перщі дні Великої Вітчизняної війни пішли на фронт, Поштовхом до вибору цієї теми став один унікальний фотознімок . Це було 22 червня 1941 року.

Наступним етапом у роботі гуртківців був пошук матеріалів у Харківському міському архіві, архіві Жовтнево-Ленінського райвійськкомату, в книгах « Пошук», на сайті « Меморіал». Багато цікавого дізналися учні від своїх батьків, мешканців мікрорайону, учителів-ветеранів . Але, як з’ясувалося, багато часу вже втрачено назавжди…

ІІ. Основна частина. погляд у героїчне минуле(1941 -1945 ).

У основній частині роботи розповідається про важкі випробування, які випали на долю випускників 1941 року та учителів, які, не вагаючись, пішли на фронт. Про Бондаренка К. Л. учні дізналися від учителів - ветеранів, мешканців мікрорайону, своїх дідусів, бабусь та батьків. З великими труднощами збирали матеріали про те, де воював Климентій Леонтійович, коли його було поранено, як знову повернувся в рідну школу після війни. Члени групи шкільного самоврядування «Пам’ять» відвідують могилу, вшановують пам’ять першого директора школи . Допомогу в пошуках матеріалів про вчителя ботаніки Ходоревського Михайла Костянтиновича надала його донька Валерія Михайлівна , яка розповіла про важкі випробування, що випали на долю батька на війні, а також про страшну трагедію, яка сталася з нею та її матір’ю . Валерія Михайлівна - бажаний гість у школі , вона ділиться спогадами про свого батька не лише як донька, але й учениця цієї школи .

Не менш зворушливими були пошуки фотознімків та матеріалів про Журавля Б. І.,учителя військової справи , який теж пізнав на війні всі труднощі солдатського життя . У складі бійців 78 гвардійсько го полку йому довелося разом з однополчанами витримати героїчну оборону біля села Таранівка. Сьогоді в школі навчається його праонука Дана , яка свято береже в сімейному альбомі такі дорогі фотографії. Наступний матеріал про випускників школи 1941 року, які не повернулися з поля бою. Вони назавжди пішли з життя молодими , лише на сайті «Меморіал» ми знайшли скупі некрасномовні записи : «…народився … загинув …» Від Козорєзлвої А.В. (1931року народження ) гуртківці дізналися про Миколу Зоріна учня нашої школи, який у 14 років залишився без батьків та став «сином полка» . Він загинув у1943 році , захищаючи Харків…

Цікаво було дізнатися нам , членам гуртка «Юні музеєзнавці», про те, якою була школа в роки Великої Вітчизняної війни, але інформація, про яку ми довідалися, просто вразила всіх: школу фашисти перетворили на стайню… Весь цінний матеріал та документи старшокласниками та вчителями було закопано в котельній. Німці лютували, палили шкільне майно, вбивали мирних жителів, або заживо ховали їх у котловані по вулиці Таганській. На тому місті в 70 -ті роки було збудовано п’ятиповерховий будинок , пізніше встановлено меморіальну табличку. Харків звільнили 23 серпня 1943 року. У школі відновився навчально-виховний процес .Та єдиною довгожданною подією стала Велика Перемога. Вона прийшла 9 травня , коли біло- рожевим цвітом забуяли вишневі та яблуневі сади . Почали повертатися з фронту солдати , а з ними і вчителі школи.

ІІІ. Висновки. «Пам’ять серця».

Все далі в минуле йдуть роки Великої Вітчизняної війни , але інтерес до цих героїчних подій не згасає. Ми, учні школи №57, по-справжньому любимо своє місто, цікавимося його історичним минулим, прагнемо відтворити нові сторінки тієї, до кінця не вивченої війни, починаючи із своєї школи, тому й присвячуємо цю роботу 70-річчю з дня визволення міста від німецько-фашистських загарбників. Хотілося б, щоб дослідження за цією темою стало символом бережливого ставлення до нашого минулого. Вважаємо, що кожен учень нашої школи повинен знати про її витоки, учителів та учнів, які ціною власного життя захистили свою Батьківщину, рідне місто Харків.

Мета цієї роботи - зберегти пам’ять про подвиг випускників, учителів школи № 57, справжніх героїв Великої Вітчизняної війни, їм присвячувати екскурсії, зустрічі з ветеранами і продовжувати свою пошукову роботу, щоб було про що розповісти наступним поколінням .

Це потрібно не мертвим - це потрібно живим !!!
ПАМ'ЯТЬ – ЗАРАДИ МАЙБУТНЬОГО
Данилюк Анна, учениця 7 класу, Кінненської загальноосвітньої

школи І-ІІІ ступенів Лозівської районної ради

Керівник: Козлова О. О., вчитель історії
Всі ми, хто сьогодні живе, є у неоплатному боргу перед тими, хто загинув у справедливій священній війні за свободу і незалежність батьківщини, хто пройшов тяжкими шляхами війни і розгромив фашизм, але пішов з життя. Перед тими мирними людьми, які загинули від фашистської навали, яких позбавлено життя в газових камерах, спалено в печах крематоріїв, хто загинув від голоду, холоду, інфекційних хвороб, від непосильної рабської праці в неволі, помер по дорозі у вигнання.

Досліджуючи історію родин прадіда Галушко Івана Олександровича, та прабабусі Коструби Олександри Ісаковни в роки Великої Вітчизняної війни, мені відкрилися життєві факти, які я навіть не уявляла. Мій прадід Галушко Іван народився в звичайній родині селян с. Народичі Житомирської області . Його батьки Галушко Олександр та Ганна все життя працювали на землі , мали трьох дітей : Івана , Марію, Ольгу. Тата забрили на фронт, мати і сестри важко працювали в полі, а Івана чекала інша доля . Мого прадіда силоміць було вивезено на страшні роботи до Німеччини , на той час йому виповнилося лиш 15 років. Ці страшні часи дідусь майже не згадував, залишався страх минулого на все життя . Іноді, за сімейним столом 9 Травня, на його обличчі з'являлася сльоза і він починав розповідь.

« Жили в бараках , підйом о 5-й ранку . Працювали по 12-14 годин на заводі. Годували 2 рази на день , але їжею це назвати складно – тому їсти хотілось завжди. Одного разу стояли в черзі за їжею, німцю, який насипав суп не сподобалося що на нього я подивився, а не стояв з нахиленою головою як інші. За це він мене вдарив з усієї сили палкої по голові, я не втримався і впав, потекла кров, не було сили навіть підвестись. Вся юшка розлилася на одяг та підлогу, мені допомогли піднятися мої товариші, та щоб я не залишився голодним поділились і без того малим пайком.»

« Я був невеличким на зріст, світловолосим юнаком, тому сподобався одному німцю, який мене брав на роботу до свого дому. Працював я по господарству , кликав він мене Іван (наголос робив на букву І). Я годував худобу, працював в городі … За мою сумлінну працю мене іноді, з жалю, підгодовували. Декілька разів я приносив лушпиння та дрібну картоплю до бараку де мешкав, її там варив і годував інших невільників . Але мене викрили. І при всіх побили нагайкою , після цього перевели в інше місце, де був суворіший режим нагляду за працівниками.» У 1944р. Іван написав листа додому, лист не зберігся, але збереглась фотокарточка на якій молодий Іван. На зворотній частині цієї фотографії зберігся надпис «На пам'ять Марусі от Вані під час перебування...» . Люди в смугастих одежах з написом “OST“ не були героями, які вкрили себе бойовою славою, але їхній подвиг у тому, що вистояли і витримали нелюдські випробування й знущання за колючим дротом казематів смерті, приниження і презирство до людської гідності.

У березні 1993 року моя сім'я отримала листа з Франції міста Аудун-ле-Тіш від Мателіна Роже, в якому повідомлялося про пошук Галушко Івана. На той час мій прадід вже помер, тому відповіла на цей лист його донька ( моя бабуся) Козлова Ганна Іванівна. Розпочалося листування з родиною Мателіна Роже. Нам стало відомо з його листів про те що батько пана Роже і Іван Галушко працювали разом в ті страшні часи. Родина Роже прислала нам фотографію де зображений мій дід. Але, після того як померла прабабуся Галушко Олександра, моя бабуся Ганна була дуже засмучена втратою матері і не відповіла на лист пана Роже. На цей час ми не листуємося, але я прагну відновити наш зв'язок .

Родина моєї прабабусі Коструби Олександри Ісаковни у роки війни проживала в Народичах Житомирської області. Батьки, Коструба Сак та Олена мали чотирьох дітей : сина Петра, та доньок Ганю, Надю та Саню. Петро пішов на фронт. А сім'я моєї прабабці опинилася в страшному пеклі окупації. Як згадувала бабуся Саня: «Працювали дуже тяжко, тріскались рука від важкої праці в полі». Одного разу її, молоду дівчину, схопили і запхнули до машини, яка була вщент набита юнаками . Їй стало відомо, що їх відправляють на роботу в шахтах Донбасу. Вона дивом втекла. Дні окупації здавалися вічністю, люди пізнали, що таке голод, свавілля окупантів, комендантська година, розстріли невинних людей. На очах місцевого населення усіх євреїв збирали, та гнали на околицю Народичів, зараз це місце називають «Форос» там знаходиться єврейське кладовище. Нещасних людей заставили вирити яму. Туди підводили засуджених до страти безневинних. Розстрілювали цілі сім'ї : дітей, жінок, літніх людей. Постріли лунали декілька днів. Як згадувала бабуся: «Там навіть ворушилась земля». Незважаючи на можливу смертну кару, все ж знаходилися не байдужі люди, які прагнули допомогти врятувати чиєсь життя. Такими людьми були батьки моєї прабабусі, їм вдалося врятувати молоду жінку – єврейку. Вона мешкала неподалік, добре знала родину Коструба . Поліцаї робили обшук у всіх будинках, якщо знаходили прихованого єврея, то розстрілювали і родину, що його прихистила. Але Сак Коструба прийняв рішення, спробувати врятувати цю нещасну жінку. Її сховали у велику скриню, яку закидали різним шматтям. Так її ховали під час кожного рейду поліцаїв, вона переховувалася аж до моменту звільнення Народичів від фашистів.

Іван і Олександра прожили довге життя, сповнене і щастям і випробуваннями. Вони виростили двох дітей, дочекалися онуків. Всі негаразди долі, які пережили мої рідні роз'ятрили глибоке почуття любові до рідної землі. Навіть після аварії на ЧАЕС 1986 року, жителям м. Народичі пропонували виїхати з зараженої зони, але дід Іван та бабуся Олександро відмовилися. Тоді Іван сказав своїм дітям : «Дуже часто мене змушували їхати з моєї Батьківщини силою, то ж з власної волі, я не поїду ніколи і нікуди». Вони залишились у власній домівці.

Невідомі сторінки біографії

учасників бойових дій Великої Вітчизняної війни
Дитячий підрозділ ГМПО «Фенікс - К» учнів 9-11 класів

Піщанського навчально – виховного комплексу ( загальноосвітня школа І- ІІІ ступенів –

дошкільний навчальний заклад) Красноградської районної ради

Керівники: Гладкова Л. В., вчитель історії, вищої категорії, Костиря Т. М., вчитель історії


Мета роботи:

-Вшанувати ветеранів та учасників Великої Вітчизняної війниШевченка Дмитра Івановича (мешканця села Мартинівка Красноградського району ), Коваленка Іларіона Єрофейовича (мешканця міста Красноград),

- Залучити молоде покоління до роботи по дослідженню історії періоду Великої Вітчизняної війни;

- Довести на прикладі сторінок життя ветеранів ,що внесок кожної людини був частиною загальної Перемоги над фашизмом;

- Проаналізувати вплив суб’єктивних факторів на долю людей під час Великої Вітчизняної війни.

Завдання роботи:

1. Дослідити життєвий шлях наших земляків, ветеранів Великої Вітчизняної війни: Шевченка Дмитра Івановича (мешканця села Мартинівка), Коваленко Іларіона Єрофейовича (мешканця міста Краснограда ) періоду Великої Вітчизняної війни;

2. Проаналізувати різноманітні джерела інформації в яких є дані про події,пов’язані з ветеранів ;

3. Встановити історичну правду про долю учасників Великої Вітчизняної війниШевченка Дмитра Івановича ( мешканця села Мартинівка Красноградського району), Коваленка Іларіона Єрофейовича ( мешканця міста Красноград) за зверненням їх рідних.

Дослідження є актуальним в наш час, бо в період становлення незалежності нашої держави великого значення набуває патріотичне і громадянське виховання молоді. Молоде покоління повинно пам’ятати, що воно живе не лише матеріальними потребами, а й духовними цінностями. Ми як члени дитячого підрозділу Громадської Молодіжної Пошукової Організації «Фенікс - К» ,були залучені до дослідження та аналізу архівних матеріалів, Інтернету, опитування свідків подій Великої Вітчизняної війни та родичів ветеранів. З метою уточнення даних Коваленко І.Є. відвідали місто Севастополь та Музей Чорноморського флоту.

Матеріали дослідження будуть цікавими для всіх, хто не байдужий до історії нашої Вітчизни. Ця робота допомогла встановити істину для рідних та живих ветеранів Великої Вітчизняної війни.
ОНУК З ДАЛЕКОГО КАЗАХСТАНУ ВКЛОНИВСЬ МОГИЛІ ДІДА
Зубкова Любов, учениця 11 класу Старицької загальноосвітньої

школи І-ІІІ ступенів Вовчанської районної ради

Керівник: Ковальова Г.О., вчитель біології
В якому бою ти, мій діду, поліг,

Де стежка солдатська твоя зупинилась?

І грудочка з нашого саду землі

З тобою в якому краю загубилась?

Немає, немає до тебе доріг –

Лягли кілометри далекі між ними…
Відгуки тієї далекої для нас війни ми чуємо і сьогодні, бо за наше щасливе сьогодення віддали своє життя солдати всіх народів колишнього Радянського Союзу і багато воїнів загинули далеко від свого дому. А ті місця, де ми зараз живемо, під час війни були ареною битви, бо наше село знаходиться біля річки, а береги річки вкриті лісом. Війна вогненним валом перекотилась через наше село. Багато загинуло солдат і братські могили та обеліски є свідками того великого подвигу. По прізвищах, які викарбувані на меморіальних дошках, можна вивчати географію: українці, білоруси, грузини, казахи, узбеки навіки склали свої голови, щоб ми всі жили під мирним небом.

В селі Ізбицьке, що знаходиться недалеко від нашої школи, на меморіальній дошці більше ніж сто сімдесят бійців, але імена всіх, хто склав свої голови за визволення нашої території, ще повністю не встановлені. Робота в цьому напрямку триває.

Нещодавно, зявилась тут гранітна дошка з прізвищем молодого політрука Урістема Кабулбекова, сина славетного казахського народу, який, як свідчать архівні документи, загинув в селі Ізбицьке в травні 1942 року.

Про це повідомили рідним загиблого, і вперше за сімдесят років вони змогли вклонитися могилі свого діда, що загинув.

На відкриття пам’ятника приїхав його онук, заступник директора по обслуговуванню дипломатичного корпусу Міністерства міжнародних відносин Республіки Казахстан – Баурджан Урістемов.

Гостей з далекої казахської землі привітали керівники району, а також учні школи, підготували до зустрічі вірші воєнної тематики, подарували Баурджану український вишитий рушник і фотографію калини, рослини-символа України, яка посаджена біля нашої школи. А ще нашому гостю було вручено капсулу з землею з братської могили, де поховано політрука Урістама Кабулбекова.

Онук солдата, в свою чергу, залишив на братській могилі частку землі, яку привіз за тисячі кілометрів з батьківщини. А потім біля братської могили нашим гостем разом зі школярами-краєзнавцями були висаджені вічнозелені туї.

Ми поспілкувалися з Баурджаном, розповіли про нашу школу, а він розповів що знав про свого діда, а також про те, що вся його сім’я вірила, що знайдеться могила діда. З сльозами на очах ми дивились, як онук біля могили діда щось довго довго говорив стоячи на колінах. Для нас, молодого покоління, це було уроком, як треба шанувати і ветеранів, і своїх рідних, і пам’ятати, що всі ветерани і живі, і ті хто загинули під час війни, і ті що не дожили до сьогоднішнього дня - воювали не за себе особисто, а за свою Батьківщину, за її щасливе майбутнє, а значить і за нас. Про це ми маємо пам’ятати завжди.



НІХТО НЕ ЗАБУТИЙ, НІЩО НЕ ЗАБУТО....
Іванов Артем, учень7 класу Новомиколаївської загальноосвітньої

школи І-ІІІ ступенів Шевченківської районної ради

Керівник Бурлака О. Д., учитель історії
Найжорстокіша і найкровопролитніша війна в історії людства завершилася повним розгромом фашистського агресора, який прагнув підкорити увесь світ. Перемога дісталася дорогою ціною. Мільйони людей віддали найдорожче-власне життя, щоб захистити свободу і незалежність Батьківщини, визволити народи Європи від фашистського поневолення, врятувати світову цивілізацію і демократію. Не дивлячись на те, що Друга Світова війна закінчилася 68 років тому, ми повинні пам’ятати героїв нашої країни, що не шкодували життя заради мирного сьогодення. Наш обов’язок – зберегти пам'ять про героїв-земляків, які зробили свій внесок у боротьбу з німецько-фашистськими загарбниками на фронтах Великої Вітчизняної війни.

Об’єктом мого дослідження є життєвий шлях і доля нашого земляка Георгія Михайловича Тітова, про якого до недавнього часу нічого не було відомо.

Народився Георгій Тітов 1 травня 1921 р. в місті Чернігові. Дитинство не було його щасливим – кілька років через негаразди в сім'ї він провів у дитячому будинку. Потім були фельдшерська школа, курси судноводіїв у Ленінграді, після яких Георгій був направлений на роботу в колгосп «Сини моря», де він працював до призову в лави Червоної Армії у січні 1941 р.

Службу Георгій розпочав у Ленінграді – був зарахований до учбового загону ім. Кірова, який готував спеціалістів для служби на підводних човнах. Там зустрів і початок війни...

Коли ворог наблизився до стін міста, з курсантів школи була сформована частина для боротьби з ворогами на суші. Георгій Тітов став у ній командиром мінометної батареї. Вже в боях під Ленінградом Георгій Михайлович проявив мужність і сміливість. Командуючи батареєю, він був тяжко поранений, але не покинув поле бою, організував прорив із оточення. Та рана була важкою, і у вересні 1941 р. він був евакуйований в тил.

Після лікування Тітов став до лав захисників Москви. В боях під Старою Русою знову був тяжко поранений, а після одужання його направили на курси командирів при наркоматі ВМФ у Москві.

На початку 1943 р., отримавши звання лейтенанта, Георгій Михайлович був направлений до Чорноморського флоту на посаду командира мінометної роти. Але війна не питала, якої ти хочеш посади, і Тітова призначають командиром роти штрафників. На такі посади призначали тільки «обстріляних», досвідчених командирів. Разом з цією ротою доля закинула його на Малу землю.

386-й батальйон, в якому служив Тітов, почав готуватися до десантних операцій по визволенню Криму. Розуміючи складність наступних боїв, Георгій Михайлович всю увагу приділяв підготовці десантників. І рота Тітова стала кращою в батальйоні...

В ніч на 1 листопада 1943 р. був отриманий наказ про посадку на корабель і вихід у море. Чорне море зустріло моряків непривітно, дув пронизливий вітер, хвилі хитали невеличкі кораблі. Близько чотирьох годин ранку катери підійшли до берегів Керченського півострова. Стояла темрява і ворог не про що не здогадувався. З Тамані по ворогові відкрила вогонь артилерія. Під прикриттям вогняного валу загін катерів кинувся до берега. Почалося визволення Криму.

Мотобот №10, на якому знаходився командир роти, першим приткнувся до берега, і Тітов зійшов на кримську землю. За ним кинулись бійці його роти. Ворог, який не помітив перший загін, відкрив шалений вогонь і не давав можливості іншим катерами підійти до берега. Люди змушені були стрибати в льодяну воду і крізь вибухи снарядів та мін пливти до берега. Поранених не було: хто падав у воду, той гинув.

На високому березі, укріпленому мінними полями та кількома рядами колючого дроту, ворог шалено захищався, використовуючи всю наявну зброю. В цей час вибухом міни Георгія Михайловича було поранено. Його зв’язкові червонофлотці Каменець та Нємов кинулися до свого командира. Весь закривавлений, з перебитими ногами, пораненими рукою та оком він був без свідомості. «Командира вбито!» - пронеслося серед бійців. Атака припинилась, бійці залягли перед німецькими укріпленнями. Фашисти розстрілювали роту, штовхали її до води. Ще півгодини, година – і весь десант буде знищено, а операцію по визволенню Криму зірвано.

Прийшовши до свідомості, Тітов зрозумів, що тільки атака може внести перелом у цей бій. «Плащ-палатку», - наказав Георгій Михайлович. Наспіх перев’язаного командира бійці Каменець та Нємов понесли вперед.

«Хто знає Тітова! До мене! Вперед! За Батьківщину!» - крикнув командир і рота піднялась на ворога. Каменець і Нємов несли закривавленого Тітова на плащ-палатці попереду атакуючої роти. Каменець загинув, був поранений Нємов, знову, вже вкотре, був поранений і Тітов. Замість Каменця командира тягнув головний старшина Федоренко та поранений Нємов. Розгорівся рукопашний бій біля німецьких бліндажів.

Оборона німців була прорвана. Під час переслідування ворога загинув вірний товариш Нємов, підірвався на міні старшина Федоренко, самого Тітова вкотре за день було поранено і він втратив свідомість.

В той день, 1 листопада, ніхто не підібрав Георгія Тітова, він залишився на нічийній землі – на завойованому плацдармі, який потім буде названо Вогняною землею. Тільки на четвертий день, коли дощ привів Георгія Михайловича до свідомості, він почув голоси матросів, зібрав сили і закричав: «До-по-мо-жіть!».

В той же день Тітов і Федоренко були в медсанбаті. За ці три дні, поки вони лежали на нічийній землі, ім’я Тітова стало легендарним на Малій землі. До медсанбату прийшли представники командування і поздоровили Георгія Михайловича з поданням на звання Героя Радянського Союзу. В бліндаж, де лежав герой, йшли солдати, щоб підтримати командира. Але лікарі не мали надії, що Георгій Михайлович виживе. Двадцять шість ран на тілі, велика втрата крові давали мізерну надію на порятунок. Майже місяць пролежав Георгій Тітов у медсанбаті. А тим часом йшли бої на плацдармі.

Доля виявилася дуже жорстокою до Георгія Тітова

Без ока, з пораненими ногами, він потрапив у полон і пройшов довгий шлях по фашистських таборах: Джанкой, Севастополь, Одеса, Перемишль, Ченстохов (Польща), Ашендорф (Німеччина).

В березні 1945 р. в таборі Ашендорф Тітов за доносом зрадника був засуджений до смертної кари через повішання. Йому наділи наручники і відправили до камери смертників. Страта повинна була відбутися через дві години. Але тут доля нарешті виявилася милостивою до Георгія – почався наліт авіації союзників. Бомби падали на бараки. Одна з них розбила барак смертників, і Тітову вдалося втекти через зруйновану огорожу та сховатися в лісі. Недалеко пролягав кордон з Голландією, і Георгій вирішив його перетнути. Із закованими у наручники руками Георгій Тітов пройшов сім кілометрів до маленького голландського хутору, де незнайома дівчина разом з дідом втягли його в дім, розпиляли наручники і викликали лікаря...

Трохи підлікувавшись, Тітов бере участь у голландському русі опору – перекладає зведення радянського інформбюро.

Там, у Голландії, Георгій і зустрів Перемогу. Потім працював в комітеті союзних військ по репатріації радянських громадян, допоміг переправити на батьківщину близько 24 тисяч радянських громадян. Після цього Тітов повернувся до Севастополя. Тут його, повсталого із мертвих, зустріли як героя. Георгій Михайлович був прийнятий командуванням Чорноморського флоту. Знову в Москву були надіслані документи на присвоєння йому звання Героя Радянського Союзу (перші були втрачені під час боїв). Про героїчні подвиги Тітова писала газета «Красный Черноморец».

Але ставлення до людей, які потрапили в полон, хоча і здійснили подвиг, було в нашій країні в ті роки особливе. Саме це й завадило Тітову отримати Золоту Зірку. На друге подання командування про присвоєння високого звання надійшла відповідь з Москви: нагородити відповідно своїм повноваженням. А сама висока відзнака, якою мав право нагородити командуючий флотом, був орден Червоного прапору. Так Георгій Михайлович Тітов за особисту хоробрість та вміле керівництво десантом в районі Ельтігена був нагороджений орденом Червоного Прапору. Одночасно йому був вручений і орден Вітчизняної війни, яким Георгій був нагороджений ще в грудні 1943 року за участь у Новоросійському десанті, але не отримав, бо «пропав безвісти».

Георгій Тітов добре бачив несправедливе до себе ставлення, він покинув Севастополь і переїхав на Харківщину, в наше село Новомиколаївку, на батьківщину дружини. Працював у школі вчителем, виховував трьох дітей.

В 1951 році первинна організація прийняла його кандидатом в члени партії. Бюро райкому повинно було затвердити рішення сільської парторганізації. В цей час доля знову насміялася з Георгія Михайловича. За брехливим доносом його виключили з кандидатів у члени партії та заарештували. Суд виніс вирок – 25 років позбавлення волі за зраду Батьківщини. Основним звинуваченням було те, що дійсний Тітов загинув, а цей – самозванець, який працював на американську розвідку. Незважаючи на абсурдність звинувачень, ніхто не виступив на захист Тітова. Покинутий командуванням в 1943 році, незахищений в 1945-му, Георгій розумів, що і зараз правди йому не знайти. Він знову міг сподіватись тільки на себе...

Під час перевезення до місця покарання Тітов тікає з ешелону. Про це відомо дуже мало. Сам Георгій Михайлович не любив згадувати про ці події, говорячи, що на втечу його підштовхнув відчай.

Через кілька місяців він повернувся до сім’ї, і почалося кочове життя по Україні. За кілька років родина Тітових побувала в Донецькій, Запорізькій, Дніпропетровській, Луганській областях, поки не зупинились в Кирилівці Запорізької області. В жодному з цих місць Георгій не залишався без нагляду органів безпеки.

В 1965 році до 20-річчя Перемоги у «Літературній газеті» був надрукований нарис «Історія Георгія Тітова», в якому були описані подвиги Георгія Михайловича, але автор не знав його післявоєнної долі і чи живий він.

Наступного дня в редакцію подзвонили з Партійної комісії при ЦК Компартії України і повідомили, що Тітов живий і надали його адресу. Мабуть саме в цей час закінчилась перевірка Георгія Михайловича і його було повністю виправдано.

Завдяки публікаціям у пресі про долю героя дізналися не тільки земляки, а й командування Чорноморського флоту. Георгій Михайлович був запрошений в Керч, де зустрівся з своїми побратимами. Політичне управління ЧФ випустило листівку, присвяченому подвигу Тітова під час Ельтігенського десанту. Командування Чорноморського флоту запропонувало Георгію Михайловичу переїхати до Керчі, де надало йому квартиру. Коли прийшла баржа, щоб перевезти сім’ю Тітова, всі жителі селища проводжали свого земляка.

В Керчі Георгій Михайлович працював в учбових закладах, проводив велику виховну роботу серед молоді. В 1981 році серце Героя перестало битися. Його поховано на кримській землі, яку Георгій Михайлович Тітов хоробро захищав у роки війни...

Полеглі і живі герої, які врятували світ від мороку фашизму...Воістину святі! Для них не існувало нічого вищого за Вітчизну. Їй вони віддавали усе найкраще. Свою відвагу, мужність, свою любов Ось чому, скільки часу не мине, сяятиме людям у всій безсмертній красі їхній Подвиг. Мов світло далекої, але незгасної зірки.


Каталог: upload -> files
files -> Методичні рекомендації для керівників баз стажування з підготовки лікарів-інтернів за спеціальністю «Внутрішні хвороби»
files -> Вимоги до оформлення заявок розроблення технічного завдання та його складових частин
files -> Правила складання бібліографічного опису
files -> Програмний комітет співголови
files -> Агентський договір
files -> Контрольна робота на семестр є обов’язковою
files -> Державний стандарт професійно технічної освіти дспто 6131. А. 01. 50-2016 позначення стандарту
files -> Міністерство освіти і науки України Відділ освіти Овруцької райдержадміністрації Житомирської області Овруцький Центр дитячої та юнацької творчості
files -> Перелік праць І. Франка, які висвітлюють різні аспекти життя Галичини ХІХ – початку ХХ ст


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   46




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка