Обласна військово-патріотична акція учнівської молоді «слобожанські дзвони перемоги», присвячена 70-ій річниці визволення Харківщини від фашистських загарбників



Сторінка3/46
Дата конвертації20.11.2018
Розмір3.38 Mb.
#65409
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   46

Христосова Єлизавета, НИЗЬКИЙ УКЛІН УСІМ, ХТО ПЕРЕМІГ СЕБЕ У ВІЙНІ




Чабан Юлія, ЛЕГЕНДАРНА ПІДПІЛЬНИЦЯ




Чабан Юлія, РЕЙДЫ ПО ТЫЛАМ ВРАГА




Чепурко Аделіна, Славетні герої Слобожанщини




Чефонов Віктор, ДИТИНСТВО ОПАЛЕНЕ ВІЙНОЮ




Члени історико-краєзнавчого гуртка Шевченківського будинку дитячої та юнацької творчості Шевченківської районної ради ПРАПОР НАД СЕЛОМ




Члени гуртка «Історики-краєзнавці» Красноградського районного центру дитячої та юнацької творчості на базі Добренського навчально-виховного комплексу

Красноградської районної ради Оборонні бої військ Південно-Західного фронту у вересні – жовтні 1941 року в районі м. Краснограда






Шаповал Юлія, СТЕЖКИ ОПАЛЕНІ ВІЙНОЮ




Шаповал Ярина, СТЕЖКИ ОПАЛЕНІ ВІЙНОЮ




Кружок «Юные геологи» Харьковской областной станции юных туристов, работающий на базе Роганской гимназии Харьковского района 9-я военная школа лётчиков и

лётчиков-наблюдателей. аэродром Рогань




Ягодкін Артем, БОЇ ЗА ІЗЮМ




Яковлєва Марина, Богодухівщина у вогнищі війни





НАПРЯМ:_«ФІЛЬМОТЕКА_ПАМ’ЯТІ»______Вихованці_історико_–_краєзнавчого_гуртка'>НАПРЯМ: «ФІЛЬМОТЕКА ПАМ’ЯТІ»





Вихованці історико – краєзнавчого гуртка будинку дитячої та юнацької творчості,

учні Миколаївського навчально-виховного комплексу Лозівської районної ради



Ніхто не забутий. Анотація до фільму




Канавина Инна, Колокола ПОБЕДЫ




Конь Даниил, ОТГРЕМЕЛИ РАСКАТЫ ВОЙНЫ(ЛЮБОТИН – ГОРОД ПАМЯТИ ГЕРОЕВ)





НАПРЯМ: «Юні герої-підпільники навічно в пам’яті народній»





Богданов Віталій, Пелех Данило, Ніхто не забутий, ніщо не забуте




Бойко Віталій, КОМАНДИР ПАРТИЗАНСЬКОГО ЗАГОНУ КОПЬОНКІН ІВАН ЙОСИПОВИЧ




Гуліус Інна Василівна, ЮНІ ГЕРОЇ-ПІДПІЛЬНИКИ НАВІЧНО В ПАМ ’ЯТІ НАРОДНІЙ




Дзюба Вікторія, СИН 475 СТРІЛЕЦЬКОГО ПОЛКУ




Кутнякова Анастасія, Юные герои, приблизившие Победу в Великой Отечественной войне




Піковець Аліна, Юні герої-підпільники навічно в пам’яті народній.

Розвідниця Ніна Арнацька




Шеховцов Олександр, ЮНІСТЬ НА ДОРОГАХ ВИПРОБУВАНЬ





НАПРЯМ: «ВІЙНА У СПОГАДАХ ОЧЕВИДЦІВ»
Герои Великой Отечественной войны – наши земляки

Аббасова Сабина, Дергаченко Владимир,

учащиеся 5 класса Чугуевского учебно-воспитательного

комплекса № 6 имени трижды Героя Советского Союза И. Н. Кожедуба

Чугуевского городского совета

Руководитель Гридин М. В., руководитель кружка военно-

патриотического воспитания


Шаулин Владимир Алексеевич, родился в 1918 году в Лебяжьем. У Владимира Алексеевича среднее образование. Ветеран Воздушно-десантных войск, в период Великой Отечественной войны дважды десантировался в тыл врага. За заслуги перед Отечеством награжден двумя орденами Отечественной войны I и II степени, двумя орденами Красной Звезды, медалью “За оборону Москвы”, “За взятие Кенигсберга”, “За взятие Берлина”, “За победу над Германией в Великой Отечественной войне 1941-1945 годов”.

Шаулин Владимир Алексеевич в Советской Армии с 1939 года, на фронтах Великой Отечественной войны с самого первого дня — с 22 июня 1941 года, прошел всю войну с 1941 по 1945 год, служил в звании сержанта в 214 воздушно-десантной бригаде 4-го Воздушно-десантного корпуса в должности заместителя командира взвода.




Рисунок 1. Награды Шаулина Владимира Алексеевича
В первый день войны вражеская авиация нанесла удар по расположению корпуса и полностью вывела и
Рисунок . Награды Шаулина Владимира Алексеевича

Рисунок 2. Награды Шаулина Владимира Алексеевича
з строя базовый аэродром. Первое боевое крещение я получил в ночь с 14 на 15 июля 1941 года. В составе группы десантников в количестве 60 человек, вооруженных автоматами, бутылками с зажигательной смесью и гранатами, я был выброшен в тыл врага на большое скопление немецких танков, замаскированных во ржи, в районе населенного пункта Торки Могилевской области. В результате внезапных и активных действий десантников, расстреливавших фашистов и забрасывавших танки бутылками с горючей смесью и гранатами, врагу был нанесен ощутимый удар. Горела рожь, горели танки, горели метавшиеся во ржи фашисты. В результате проведенной операции продвижение этой группировки фашистских войск было задержано на двое суток. К несчастью, не обошлось без потерь и с нашей стороны. Это был первый в истории Великой Отечественной войны воздушный десант Красной Армии в тыл врага. К октябрю 1941 года сложилась тяжелая обстановка под Москвой. Гитлер сосредоточил огромные силы с целью захвата Москвы до наступления зимы. 4-й воздушно-десантный корпус, находившийся на переформировании в Саратовской области, срочно был переброшен под Москву и расквартирован в Раменском районе Московской области. 5 декабря 1941 года войска, оборонявшие Москву, перешли в контрнаступление, отбросив фашистов от Москвы на 100-150 км. В январе 1942 года в тыл врага в район Вязьмы Смоленской области был выброшен десятитысячный воздушный десант 4-го воздушно-десантного корпуса с целью воспрепятствовать подходу свежих сил фашистов в помощь терпевшим поражение под Москвой. Десантники 4-го воздушно-десантного корпуса, как снег на голову, свалились с неба на фашистов и вступили в жестокую схватку с врагом, уничтожая живую силу и технику. Они взрывали мосты, железнодорожные пути, склады с боеприпасами, минировали дороги. Своими смелыми и дерзкими действиями десантники не давали врагу покоя ни днем, ни ночью. Было уничтожено большое количество танков и другой боевой техники. Тысячи фашистов остались лежать на смоленской земле. Я служил командиром взвода, наш батальон 214-й воздушно-десантной бригады 4-го воздушно-десантного полка вел бой за населенный пункт Песочня Знаменского района Смоленской области. В этом бою 28 февраля 1942 года я был тяжело ранен. Бой был тяжелым, батальон вынужден был отойти и оставить занятую позицию, чтобы оказать помощь соседнему батальону, оказавшемуся в тяжелом положении. Я остался на поле боя. Из-за большой потери крови я не мог двигаться. Лежа в глубоком снегу, я стал невольным свидетелем зверств фашистов, которые, убирая трупы своих солдат, добивали наших тяжело-раненых десантников, оставшихся на поле боя. Пролежав ночь в снегу, в середине второго дня я был случайно обнаружен и отправлен на большую землю в госпиталь. После длительного лечения меня снова отправили на фронт. Теперь я воевал в составе 3-го Гвардейского стрелкового корпуса на 1-м Белорусском фронте в должности офицера связи штаба корпуса, в звании старшего лейтенанта. В составе стрелкового корпуса я участвовал в освобождении Белоруссии, прошел по дорогам и болотам Польши, дошел до фашистского логова в Германии, принимал участие в штурме цитадели немецкого фашизма — города Кенигсберга, штурмовал Берлин. День Победы я отпраздновал в Чехословакии”.

“Нынешнему и будущему поколению я желаю мира и согласия” - с такими пожеланиями ушёл из жизни Шаулин Владимир Алексеевич.

О них не писали песни и не снимали фильмы. Но их были миллионы. Одна из самых малоизученных страниц Великой Отечественной войны - судьба советских граждан, оказавшихся в то время за пределами своей страны.

Я записала воспоминания нашей землячки, уроженки с.Зарожное Чугуевского района Харьковской области, Шаевой Анны Борисовны, 1921 года рождения, которую вскоре после оккупации гитлеровскими войсками Харьковской области с другими подростками и молодыми людьми немцы насильно отправили в Германию.

«Когда началась война, мне было 20 лет, - рассказывала Анна Борисовна, - Жили мы в селе Зарожном. Довольно скоро немцы начали бомбить все вокруг, бомбили очень сильно...». Рассказывая мне все это, Анна Борисовна краешком платочка вытирала слезинки, катившиеся по её лицу. Далее Анна Борисовна продолжила свой рассказ: «Незадолго до прихода немцев, наши с самолётов разбрасывали листовки, в которых было написано: «Не оставайтесь с немцами, уезжайте, уходите из города, они убивают молодых, очень жестокие». Легко сказать - уходите, а куда? В доме остались только я и мама. На фронт ушли один за другим наши папа и братья.

Потом немцы вошли в село и установили свои порядки. Ходить по улицам разрешали только до пяти вечера, после этого забирали в полицию. Через некоторое время немцы раздали повестки ... Девчонкам дали на сборы сутки, парням не дали возможности даже домой зайти, проститься с родными, хватали прямо на улице, в других местах и на вокзал. Из Зарожного до Чугуева шли пешком, потом в поезде ехали несколько суток в вагонах для перевозки скота.

На полу было набросано сено и всё. Состав был грязный, вшивый. Никаких удобств. Мы с собой взяли хоть что - то из одежды, а у мальчиков не было ничего. Мы делились с ними, чем могли. Эти ребята повзрослели сразу, не улыбались, не смеялись совсем.

И вот мы в польском городе Штеттине, оккупированном немцами. Нас повели в баню, обработали от вшей. Те вещи, которые мы взяли с собой, у нас отобрали. Одежду, которую нам предлагали немцы, они взяли с убитых и пленных. На ноги заставили надеть колодки.

Мы еле упросили немцев дать нам хоть какие - то туфли. Поселили нас в бараках, нары в два яруса. Кормили скромно, один раз в сутки давали баланду. Были все время голодные. Работали мы, женщины, на почте. Сортировали письма, бумаги, посылки. Присматривали за нами охранники. На почту часто приходили посылки с фруктами. Одна из пленных смогла украсть и съесть яблоко. А вот второй женщине не повезло. Полученные почтой ценные посылки, содержали продовольственные карточки. Она украла пачку и спрятала у себя в бараке. Отоваривать их было крайне опасно. Но женщина отоваривала их. Немцы удивились: "Откуда это у пленных продовольственные карточки?" У всех пленных на рубашках были нашиты надписи "Ost". Эта женщина и с другими поделилась карточками. Выходя в город, они прятали надпись "Ost" за воротником, чтобы никто не узнал, что они пленные. Но немцы их вычислили и пришли в барак с обыском. К счастью, карточки женщины успели уничтожить. Об этом, самом ужасном периоде своей жизни, мне всегда хотелось забыть. Память не позволила» - говорит, едва сдерживая слезы, Анна Борисовна. После войны наша землячка трудилась в совхозе в селе Зарожном. Награждена юбилейной медалью.
ВОЕННОЕ ПРОШЛОЕ МЕДИЦИНСКОЙ СЕСТРЫ
Бабіна Юлія, учениця 7 класу Червонознаменівської

загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів

Первомайської районної державної адміністрації

Керівник: Бабін О. І., вчитель історії


Война... Такое краткое слово, а сколько боли и горя, сколько крови, сколько слез оно в себе таит. Современная молодежь, а тем более дети не имеют представления о войне. Да, мы смотрим фильмы о войне, но никто из нас не воспринимает это так как взрослые. Мало кто остался из тех, кто пережил эти страшные годы войны. Их истерзанное сердце теми ужасами, их поседевшие головы, так и не смогли дождаться покоя. Всю жизнь их терзали те страшные воспоминания о войне.

Ей было всего 18. Осипова Александра Пантелеевна родилась 28 августа 1923 года в Полтавской области. Национальность – украинка. Образование – 3 курса Харьковского медико-акушерского техникума. Состояла в рядах ВЛКСМ с 1938 года. Воевала в 10-ой танковой бригаде 351-го инженерно-саперного полка. Была награждена Орденом «Красной Звезды» за бой под Курском.

Людмила Пантелеевна имеет благодарности за участие в боях под г. Кривой Рог, г. Апостолом, ст. Раздольная, г. Бендеры, за освобождение Болгарии.

После войны работала медсестрой в Алексеевском районе Харьковской области Людмила Пантелеевна проживает на улице Мира в селе Новый Первомайского района.

Вот, что рассказывает Людмила Пантелеевна про свою военную юность: «В 1941 году была организована санитарная часть медицинских сестёр в первой медицинской роте. Я входила в состав медицинских сестёр в этой роте. В нашу обязанность входило выносить с поля боя раненных солдат, оказывать тут же на месте первую помощь, а если понадобится и самой участвовать в бою. Мне особенно запомнились два эпизода из моей военной биографии.

Мне пришлось участвовать в тяжелейшем бою под Курском. Немцы ожесточенно атаковали рубежи Советской армии. Немецкие самолеты сбрасывали бомбы на передовую, затем в атаку шли немецкие танки с пехотой. Наши солдаты держались до последнего. Много погибло ребят в этом бою, но еще больше было раненных. И я под свистом пуль и под взрывами снарядов вылезала из окопа. Ползком или перебежками добралась до раненого. Перевязывала я солдата, у него был открытый перелом. Во время перевязки недалеко разорвался снаряд, я прикрыла солдата, но одним из осколков снаряда убило раненого бойца.

В том бою под Курском я вынесла 80 раненых советских солдат, а всего за бой было вынесено 114 человек. За этот бой я была представлена к высокой награде Ордену «Красной Звезде».

Вспоминается еще такой случай в Донбассе. Однажды попала в плен наша медицинская сестра. Наши войска освободили село, и перед нашими глазами открылась очень страшная картина. Жители села рассказывали, что живую медсестру прибили к стене, и стали на теле вырезать красные звезды. Медсестра ничего не сказала врагам. Имя этой девушки осталось неизвестным.

В последующих боях получила благодарности за освобождение станций, городов, сёл Донецкой области.

Вспоминаю бои под станцией Ржава. В ночь под Новый год 1942 года в Курской области под станцией Ржава наша часть 10-я танковая бригада и 10-ый мотострелковый пулеметный батальон вступили в бой. Бой был страшным, так как за станцией Ржава было сосредоточено много войск и горы немецких трупов для отправления в Германию. Был очень глубокий снег и сильный мороз. Раненых было много. В этом бою я получила свое первое ранение. Я маленькая, щупленькая девчоночка тащила на себе солдата. Он стонал, просил о помощи, и вдруг рядом послышался взрыв. Дальше я ничего не помнила, только спустя некоторое время узнала, что солдат, которого я спасала, погиб.

После боя земля стонала от боли, большие воронки дымились от взрывов, птицы страшно кричали, клубясь в воздухе и конечно сильно, пахло порохом. После того как замолкали взрывы, каждый из нас радовался тому, что остался жив. Проходило немного времени, и начиналось все сначала.

Было страшное время, но мы выстояли, потому, что верили в будущее, хотели счастья своим детям, родителям! Войну я закончила в Болгарии в 1945 году.

Мой послужной список медицинской сестры Великой Отечественной войны.

Старшина медицинской службы Сыч (Осипова) Александра Пантелеевна 1923 года рождения 28 августа 1-я воинская часть 10-я танковая бригада, 10-ый мотострелковый пулеметный батальон, 1-я рота. Командир батальона капитан Лашко. Должность санитарный инструктор.

Потом госпиталь в городе Саратов. После лечения была направлена в 7-ю артиллерийскую дивизию. Около 2 месяцев служила в 351-ом инженерно-саперном батальоне, который находился в городе Изюм Харьковской области. После артиллерийской дивизии по состоянию здоровья службу продолжила в армейском госпитале 3424, с которым и дошла до Болгарии».

И теперь, как и 70 лет назад, страшные воспоминания живут в сердце каждого человека, который прошел тяжелые военные годы. Не спят ветераны - не могут забыть погибших однополчан. Их память тревогой стучит в каждое сердце: «Не допустите войны!».

И мы, молодое поколение, должны помнить, что благодаря нашим дедам и прадедам светит солнце, цветут цветы, рождаются дети. И только мы можем сделать свое будущее таким, каким мы его видим.


ОБІРВАНЕ ДИТИНСТВО
Барсукова Крістіна, учениця 5 класу

Ватутінської загальноосвітньої школи І – ІІІ ступенів

Нововодолазької районної ради

Керівник: Барсукова М.В., заступник директора з виховної роботи


Одного разу, коли я була в бабусі Ніни, граючись з братиком Максимом, ми знайшли в шафі старий, потертий зошит. Він був весь списаний незнайомим почерком. Ми прийшли до бабусі і запитали, що це за зошит. Вона нам розповіла, що це її тато, наш прадідусь Микола, описав своє життя, своє дитинство, що рано скінчилося. Ми не зрозуміли. Як це - дитинство скінчилося? Чому? Я попросила бабусю прочитати нам цей зошит.

Бабуся розповіла, що наш прадідусь народився 17 травня 1927 року в селі Фрунзівка, що на Полтавщині. А потім відкрила зошит і почала читати. Ми сиділи, затамувавши подих, і слухали. Дитинство було не дуже легке. Але щасливе. В сім”ї було троє дітей. Старша сестра Поля, уже доросла, і менший брат Гриша. Голод 1933 року не дуже зачепив. Усі вижили. До школи ходили з полотняними торбами, чорнило носили в бутилочках. А коли тато Петро зробив залізну валізку для книг, радості не було меж. Можна було взимку кататися на ній з гірки.

Весною 1941 року дідусь закінчив шостий клас. Були куплені підручники для сьомого класу, але в червні почалася Велика Вітчизняна війна. А вже в серпні німці прийшли в село. Відразу встановили свої порядки. З’явилися «пани» - поліцаї, управа, староста. Нові начальники наказали здати всі підручники в управу. Дітей заставили працювати. Робота була важка, з ранку до вечора. Працювали на рівні з дорослими. А потім німці почали вивозити молодь до Німеччини на роботу. Спочатку забрали старших. Серед них була й старша сестра Поля. А в листопаді 1942 року дійшла черга й до прадідуся, якому було тільки 15 років. На кінних підводах довезли до станції Глобино, а там завантажили в товарні вагони і почалася подорож до німецького пекла. Першим був табір в Польщі – місто Перемишль. Коли вийшли з вагонів, дідусь , дивлячись на старших хлопців, хотів втекти. Але далеко їм втекти не вдалося. Польські поліцаї спіймали, побили й відправили в табір. Там помили в бані, пропустили через «медкомісію». Забрали останні домашні речі і знову залізниця, і знову товарні вагони і дорога в невідомість. Годували один раз на добу. Поїзд зупинявся на станції, всіх виганяли з вагонів і вели до кухні. Роздавали «суп», який варили в простій залізній бочці з-під бензину. Багато молоді не могли їсти цей суп, виливали його під вагони. Коли німці дізналися про це – зовсім перестали годувати. Так доїхали до Австрії, міста Вергель. Там був великий розподільний табір. Дідусь пише: «Скільки було тисяч, я не можу сказати, ну багато. Не з одного ешелону.» Дівчат купляли хазяї для робіт по господарству малими партіями. А хлопців по 200-500 чоловік розподіляли на фабрики, заводи, шахти. Дідусь попав в табір біля села Гаймінк. Робота була в кар’єрі, добували каміння для будівництва. Працювали кирками та лопатами. Табір був інтернаціональним. Там були французи, чехи, греки, радянські військовополонені. І серед цієї «каші» дитина з України – п’ятнадцятирічній хлопець. І це був тільки початок.

Ми слухали цю жахливу розповідь і почали розуміти, що означають слова «закінчилося дитинство».

А далі були два з половиною роки жахів. Були напівголодні дні, холодні ночі, спроби втечі і побиття за всі «провинності». Був карцер в концтаборі. А були і «свята». В неділю на роботу не відправляли. Приходили в табір баури (хазяїни) і брали на роботу в сади і на поля. Там можна було поїсти фруктів та овочів вволю. А якщо попадався людяний хазяїн, то ще й годував. Молодий організм постійно просив їсти.

Але перемога наближалася. Весною 1945 року дідусь працював на пилорамі десь за Віднем. 9 травня його застало там. Потім всіх радянських вивезли до міста Айзенштат, що на Австро-Угорському кордоні. Там були численні перевірки в контррозвідці, особистому відділі. А потім медкомісія і зарахування в ряди радянської армії. 26 травня дідусь прийняв присягу і був зарахований в запасний полк, який пішки був відправлений на Україну. Йшли аж до міста Хмельник, що на Вінничині. Звідти на поїзді – на Далекий схід. Ще тривала Друга світова війна, війна з Японією. Але поки доїхали – війна закінчилася. Почалася мирна служба в радянській армії аж до квітня 1951 року.

Отакі були дитинство і юність у мого прадідуся, обпалені війною. Два з половиною роки в німецькому пеклі і шість років служби в армії.

Пожовклий зошит, свідок жахливих подій. Познайомившись із сторінками воєнного життя мого прадідуся Миколи, я відчула, яким близьким та рідним він став для мене. З фотографії післявоєнної пори на мене дивиться молода людина у незвичній сьогодні військовій формі, пілотці із зіркою. А очі – очі рідні, знайомі! Вони неначе вдивляються в мої очі, ніби питає цей юнак: «Які ви, діти ХХІ століття? Чи пам’ятаєте те покоління, яке пережило страхіття Великої Вітчизняної війни?» І я пошепки промовляю: «Пам'ятаємо, рідний, пам’ятаємо й пишаємося вами. Ми хочемо рівнятися на вас, бути відданими Вітчизні, сміливими, гідними вас, тих, хто захистив нашу землю від ворога».


БОЙОВИЙ ШЛЯХ СОЛДАТА
Бархович Ксенія, учениця 6 класу Кислівської

загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів, вихованка

гуртка Будинку дитячої та юнацької творчості «Патріот» Куп’янської районної ради

Керівник: Бурлуцький Л. Ф., керівник гуртка «Патріот»


Ішов п’ятий день війни, коли Василь Чумак опинився на фронті в діючій армії. Його зарахували до оперативної групи Південно-Західного фронту. Весь час під вогнем, хоча самому ходити в атаки тоді не довелося. Василь мотався по підрозділам, доставляв командирам термінові донесення та накази. Вдома, у рідній Табаївці, що на Куп’янщині, залишилася дружина Клава, вона чекала на первістка. Адже як добре все складалося! Відслужив термінову службу, закохався та одружився. Стільки було планів на майбутнє. І ось війна!

У травні 1942 року потрапив на Ізюмсько-Харківський напрям. З боєм прорвалися до своїх, але Чумак отримав серйозне поранення. Шість місяців пролежав у шпиталі. І тільки тут з листа дружини дізнався, що вдома в нього вже росте син Олексій і що він дуже схожий на батька.

Після одужання знову діюча армія. І знову бій. Але на календарі вже був березень 1943 року. Червона Армія гнала ворога до західних кордонів. Василь воював за визволення Харкова, Мерефи. І знову був тяжко поранений. Цього разу шпиталь, в якому лікували його рани, знаходився майже вдома – в селі Вільшана Дворічанського району. Коли Клавдія Антонівна про це дізналася, то миттю зібралася в дорогу і пішки, разом із сином, поспішила до свого чоловіка. Так Василь Якович уперше побачив сина. Ми не беремося описувати зустріч. Тут краще обійтися без слів. Багато невеселого розповіла Клава про їхнє життя під німцями. Скільки народу перестріляли!

Як один день пролетіли декілька місяців. І знову прийшов час розлуки. На війні Василь Чумак завжди знаходився на передньому плані. Не дивно, що поранення не оминали його. Вже далеко на заході, під Кам’янцем, наш земляк знову потрапляє до шпиталю. Але через сім місяців боєць повертається у стрій. У складі військ 1-го Білоруського фронту визволяє Польщу та Німеччину. В одному з боїв за Берлін, під час короткого затишшя, Чумак почув голос товариша: «Василь, лягай!». Він впав, наче підкошений і в ту ж секунду поруч зірвалася граната. Василь, хоч і отримав поранення, але від шпиталю відмовився. А товаришу все життя був вдячний за те, що врятував від неминучої загибелі.

Василь Якович нагороджений багатьма орденами та медалями. Бачив рейхстаг з відстані пострілу. Після перемоги повернувся у рідний край. Побудував новий дім у селі Кислівка, де жив та працював останні роки, одружив сина Олексія і незабаром став щасливим дідом онуків Тетяни та Ігора. На цій землі зустрів Василь Якович Чумак і свій останній день – дало знати про себе давнє поранення в легені.

Не стало ветерана, але живі ще онуки та правнуки. Вони бережуть у своїх серцях вдячну пам'ять про дідуся.


Каталог: upload -> files
files -> Методичні рекомендації для керівників баз стажування з підготовки лікарів-інтернів за спеціальністю «Внутрішні хвороби»
files -> Вимоги до оформлення заявок розроблення технічного завдання та його складових частин
files -> Правила складання бібліографічного опису
files -> Програмний комітет співголови
files -> Агентський договір
files -> Контрольна робота на семестр є обов’язковою
files -> Державний стандарт професійно технічної освіти дспто 6131. А. 01. 50-2016 позначення стандарту
files -> Міністерство освіти і науки України Відділ освіти Овруцької райдержадміністрації Житомирської області Овруцький Центр дитячої та юнацької творчості
files -> Перелік праць І. Франка, які висвітлюють різні аспекти життя Галичини ХІХ – початку ХХ ст


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   46




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка